Шпигунки з притулку «Артеміда»

Розділ четвертий Час, невпинний і невблаганний

Чотири дні лишалося до відкриття олімпіади. Тепер на стадіоні, спеціально побудованому для такої визначної події, безперестанку відбувалися репетиції параду. Спортсмени маршували по колу й вигукували переможні лозунги. Групи гімнастів вилазили одне одному на плечі й утворювали карколомні піраміди з тіл, інші ж відточували свої номери: жінки з тенісними ракетками й граблями, чоловіки з косами. «Спорт має бути поєднаним із життям», — говорили київські атлети.

Утомлена від тренувань Мірто сиділа з хлопцями на новеньких трибунах, що пахли свіжими дошками й тирсою, ловлячи на собі осудливі погляди інших дівчат-спортсменок. Чоловіки пили воду й ділилися з Мірто яблуками.

— Ви чули про цю закриту вечірку з нагоди відкриття олімпіади? Кажуть, щоб туди потрапити, треба відвалити чимало грошей, — сказав важкоатлет Карасик.

— То треба просто гроші, і все? — встромила свій ніс грекиня.

— Треба ще мати статус. Не кожного спортсмена запрошують.

— Ну, якби я хотіла потрапити, то…

— І не мрій, — засміявся Карасик. — Ти хоч і своя-своїсінька, але ж таки баба. А вечірка лише для чоловіків.

Мірто закопилила губи.

— Це що, підпільний бордель? — зневажливо кинула вона, удавано ображаючись. — Невже вони навіть місце проведення тримають у таємниці?

— Кажуть, що це десь на Липках. Але точне місце власники квитків дізнаються лише на відкритті.

— Оце так конспірація, — ображено зморщила ніс Мірто, переводячи погляд на спортивне поле.

Витоптаною травою до неї бігла Аня.

— Що сталося? — схопилася до неї Мірто.

— Цей голос… Я його впізнала, — захекано відповіла Аня, намагаючись подолати хвилювання. — Бачиш того чоловіка в довгому плащі? Того, огрядного? Це він давав хабаря Полю.

— Упевнена? Це один із розпорядників олімпіади… як же його…

— Григір Данилович Пустовійт. Я вже дізналася. Але ми не маємо жодного доказу…

— Коли прийде Амелі? — кинула погляд у бік воріт грекиня. — Знаю, що вона буде не в захваті, але маємо вхопитися за цей шанс.

— А може, ти спробуєш? — повела бровою Аня.

— Із моїм лібідо такого, як він, не заарканиш, — зітхнула вона. — А до Амелі всі чоловіки як мухи липнуть. Треба дізнатися місце проведення чи бодай накопати якогось компромату…

М’яке вечірнє світло золотавою загравою спалахнуло у вікні простого й нічим не примітного будинку в острівному поселенні. Тут окрім Глорії мешкало ще троє жінок — усі елітні куртизанки, гетери, як вони себе називали, і всі прийшли сюди з доброї волі й за дуже непогані гроші. Окрім того, робота на заході такого масштабу обіцяла якщо не золоті гори, то заможного ласкавця й покровителя.

Мадам Леруж, жінка поважних літ, що була в них за старшу — «матінку», — детально розповідала про обов’язки баришень і ділилася такими життєвими секретами, що подекуди навіть Глорія червоніла по самі вуха. Добре, що її щоки вкриті ластовинням, під яким не так добре видно рум’янець. Та й, зрештою, на публіці їй вдавалося не втрачати самовладання. Однак, коли залишалася сама, Глорія заплющувала очі й уявляла, що це все вже скінчилось.

Спеціально запрошена кравчиня пошила для кожної особливе вбрання. Одній належало бути жінкою-вамп у пишній червоній спідниці та густім намисті, що ледь-ледь прикривало голі груди, іншій випала роль гусара у ботфортах, білих рейтузах та короткому мундирі, що хіба віддалено походив на гусарський. Чорношкірій дівиці випала роль дикунки, а Глорію призначили бути дресирувальницею тигрів. На неї примірили розшитий чорними паєтками корсет і леопардову спідницю, зовсім коротку спереду, але з розкішним довгим шлейфом.

Дівчатам, яких зібрали в цьому будинку, належало бути офіціантками, а після основної частини вони могли самі обрати собі клієнта — на годину чи на ніч. Куртизанки перешіптувалися, що окрім них на вечірці будуть ще звичайні «жовтобілетниці» з більш-менш пристойного будинку терпимості, а також особливий «товар», про який не заведено було говорити вголос.

Глорія розуміла, що потрапила за адресою. Кілька разів у вікні вона бачила жандармів, що прочісували район і навіть підходили до будинку, але не мала на меті здіймати галас. Вона хотіла якнайшвидше дізнатися про місце проведення заходу й передати вісточку артемідам, але двоє охоронців, що час від часу дозволяли собі вульгарні жарти, пильнували, щоб баришні й носа з будинку не потикали. На місце вечірки їх мали привезти в переддень, тож Глорія лише підперла руками голову й смиренно чекала, спостерігаючи, як сонце ховається за верхівками дерев. Вона терпіти не могла чекати.

Григір Данилович Пустовійт саме залишав спортивне поле, як щось його відволікло. Смаглява фехтувальниця в спідниці до колін гралася з рапірою, балансуючи її то на плечі, то на пальці.

Пан Пустовійт лише гмикнув. За весь день він добряче втомився. Ця олімпіада забирала надто багато часу, та ще й неофіційна програма… Йому хотілося сказати щось в’їдливе. Наприклад про те, що це спорт, а не цирк, — але не встиг. Відволікаючись на фехтувальницю, він із усього розмаху вперіщився в маленьку азіятку. Та похитнулася на тонких підборах і з зойком повалилася просто йому під ноги.

— Пробачте, панянко, я ненавмисне… — Він простягнув руку, але дівчина її відштовхнула, підвівшись самостійно. В її очах спалахнули войовничі вогники.

— Вам, пане, із вашою статурою, варто було б дивитися, куди йдете!

Розвернувшись, дівчина ступила на ногу, але одразу ж припала на одне коліно.

— Що з вами? Ви пошкодили ногу? — кинувся до дівчини Григір Данилович.

— Пусте, розтягнула просто. У мене ця нога проблемна, постійно її розтягую.

— Може, лікаря?

— Треба просто посидіти, і все минеться…

— Візника! — гукнув пан Пустовійт. — Куди вас відвезти?

— «Гранд-отель», — нарешті піддалася на його вмовляння вона. — Кава з ромом мені неодмінно допоможе.

— Тоді… дозволите вас пригостити? Принаймні так я зможу перепросити за свою незграбність.

— Що ж, пригощайте, — сіла в бричку дівчина. — Мене звати Амелі. А вас?

У ресторані «Гранд-отелю» було тихо. Кілька іноземних гостей край вікна куштували славнозвісне київське сухе варення83, дядечко у високому капелюсі гортав журнал, а портьє куняв за стійкою.

— Мадемуазель Глорія із 205-ї так і не з’являлася? — пробудив портьє від сну чоловічий голос.

— Ви не перший, хто питає, мсьє офіцере, але ні.

— А хто ще питав?

— Ну… одна дівчина. Он та! — радісно показав на Амелі працівник готелю.

Японка часу не гаяла. Тільки-но її новий кавалер підвівся, щоб перекинутися кількома словами зі знайомим за сусіднім столиком, вона підтягнула ногою його портфель, відкинула защіпки й заходилася швиденько перебирати під столом папери.

— Глорія, Поль, Марія Копач, а тепер ви, юна леді, — пролунав над самим вухом веселий голос. — Схоже, за ці кілька днів я зустрів увесь ваш квартет у різних комбінаціях.

— Я вас не знаю, — скинула підборіддя Амелі, удаючи снігову королеву й розчаровано защіпаючи портфель, прикриваючи його полами довгої шовкової спідниці.

— Опівнічний кафешантан, кадети, жандарми, вишнева автівка…

— Штабс-капітане, ви надокучаєте моїй дамі? — підійшов до столу Григір Данилович, звертаючись до офіцера глибоким, оксамитовим голосом.

— Вашій дамі? — Поль здивовано переводив погляд із пана Пустовойта на азіятку. — Я тут порозпитував про вас… Чув, що ви заручені із цим хлопчиною, Полем…

Японка кинула гнівний погляд на офіцера й схопила зі столу свою розшиту блискітками сумочку.

— Мені час іти, — відрізала вона. — Григорію Даниловичу, дякую за каву. — Дівчина всміхнулася велету й вийшла геть із ресторану.

Амелі сиділа на дивані в особняку пані Марти й нервово лузала соняшникове насіння.

— Цей твій Поль! Усе зіпсував, усе!

Аня сіла поруч і собі нагребла жменю насіння.

— Я кинулась би його захищати, якби сама не була на нього така зла. Ти не думала про те, що, можливо, він на нашому боці?

— Можливо. Але запитати в нього напряму — це виказати себе. А ми не маємо права так ризикувати, він знає, що ми вчотирьох заодно. Усе, що ми можемо зараз, — це надсилати анонімки в поліцію й охоронну службу, викриваючи цього Пустовойта… У нас немає доказів, суцільні теорії…

— Зате я маю для вас дещо. — Пані Марта увійшла тихо й заговорила своїм розміреним голосом: — Зранку я розмовляла з твоєю мамою, Анничка. Вона сказала, що деякі люди шукають екзотичні номери для вар’єте на двадцяте серпня…

— Це день олімпіади!

— Завтра зранку в «Ермітажі» відбір учасників.

— Мені потрібен костюм. — Аня кинула недвозначний погляд на Амелі.

— Знову я… Чому знову я?.. Я мала б керувати операцією, натомість затуляю собою всі дірки, — заскиглила Амелі. — Добре, буде тобі костюм. Який ти хочеш?

— Карнавал у Ріо… Багато пір’я, крила, маска…

— І це все я маю встигнути до завтра? — жахнулася колежанка.

— Ну, ти ж хочеш, щоб мене взяли в це шоу?

Тут завжди було надто тихо. Пахло залежаними паперами й нафталіном. Хотілось прочинити кватирку й розстібнути верхні ґудзики мундира.

— Ви знаєте, чому ви тут, штабс-капітане? — офіційно звернувся до нього начальник жандармерії, висохлий і худий майор Стрілецький.

— Аж ніяк, пане майор, — виструнчився Поль, переступивши поріг кабінету.

Стрілецький поправив окуляри й спідлоба глянув на незворушне обличчя молодого офіцера. Відтак сплюнув крізь зуби просто на підлогу й вийняв щось із шухляди столу.

— Твоїх рук справа? — Він кинув на стіл аркуш паперу. — Що ти все винюхуєш! Був наказ зверху: не чіпати організаторів олімпіади. Не чіпати!

Поль кинув погляд на листа. Він був написаний друкованими літерами, тож важко було сказати, хто його писав, чоловік чи жінка. Це була анонімка, яка стверджувала, що член оргкомітету Київської олімпіади громадянин Пустовійт є замішаним у корумпованій схемі, а також організації підпільної вечірки та торгівлі молодими дівчатами.

— Це не моя робота, пане майор. Але, на мою думку, це щира правда…

— Ніхто не питає твоєї думки! — крикнув на нього начальник. — Хочеш служити? Служи! І не лізь туди, куди не просять. Візьми на чотири дні відгул і здай табельну зброю.

Поль мовчки дістав пістолет і кинув його на стіл. Не прощаючись, він стрімко розвернувся та вийшов геть. Безсила лють розривала штабс-капітана зсередини. Раптом йому захотілося зірвати з себе погони й викинути їх у смітник.

Опинившись на свіжому повітрі, Поль зустрівся поглядами зі своїми підлеглими, що курили біля дверей.

— Відсторонили?

— Угу. — Він лише кивнув, навіть не підводячи голови.

— Ви так і не дізналися про місце проведення?

— Упевнений, що це буде в одному із центральних особняків.

— Просто щоб ви знали, пане офіцере, — упівголоса сказав один із жандармів, викидаючи цигарку в смітник. — Двадцятого серпня ми будемо їсти тараньку в пивній на Миколаївській84. У формі та при зброї.

Поль коротко кивнув. Погони все ще пекли вогнем, але тепер світ видавався не таким уже й чорним.

Він пішов бульваром, озираючись на високі тополі, що двома стрункими рядами підпирали небо. Цього разу Поль ставив на карту все, та інакше він просто не міг. Але як притягнути до відповідальності тих, хто має купу грошей і необмежену владу?

Поль перейшов дорогу й безцільно побрів Хрещатиком, вдихаючи аромати пекарень і свіжозмеленої кави. Йому не давала спокою й інша думка. Не випадково та четвірка іноземців із кафешантану потрапляла йому на очі всі ці дні. Марія, що дивним чином значиться в польській фехтувальній команді олімпіади, хоча в передзаявках її не було й польською вона майже не говорить, японка, що п’є каву з основним підозрюваним, Глорія, що навмисне шукає можливості потрапити в елітний бордель… А коли Поль Левенко хотів прослідкувати за нею, то цей хлопчик-перекладач, буцімто француз, що звинуватив його в бездіяльності, теж опинився на Трухановому, вочевидь так само загубивши слід американки. Тепер ще й ці анонімки… «Хороша робота, але конспірація жахлива, хай би ким ви були…» — подумав жандарм.

Та ще й цей вірш від Глорії… Його власний вірш, що його він нікому не показував. Чи ж нікому?..

83 Київське сухе варення — цукати з фруктів.

84 Миколаївська вулиця — нинішня вулиця Архітектора Городецького в Києві.