Шпигунки з притулку «Артеміда»

Розділ перший Розчарування гера Фрідріха

Рівно о шостій ранку дівчата стояли в шеренгу, нашвидкуруч підперезуючи поясами свої чорні юкати75 й підбираючи вгору розтріпане волосся. Київський особняк, у якому вони зупинилися, був непримітний ззовні, але затишний і зі смаком оздоблений ізсередини. Від кухні долинав брязкіт тарілок і шипіння каструль — пані Марта Перебий-Шовковська, що гостинно прийняла дівчат у власному домі, уже вовтузилася навколо сніданку. Та й гер Фрідріх не забарився. Він зайшов до вітальні по-дорожньому одягнений, у коричневому костюмі й капелюсі. У руці гера Фрідріха був саквояж, який він недбало поставив біля входу.

— Ви мене розчарували. Як же ви мене розчарували, — із полином в голосі промовив він, обводячи дівчат важким поглядом. — Котра з вас відповідальна за вчорашній бедлам у кафешантані?

— Я, — ступила наперед Амелі. — Учора ви призначили мене головою групи. Я не впоралась.

— Сором, — зневажливо кинув гер Фрідріх, так сильно вдаривши костуром по дерев’яних дошках підлоги, що аж тріски полетіли, а Амелі заплющила очі. — Три людини. Усього три людини у твоєму підпорядкуванні, а ти, краща студентка курсу, не можеш їм дати раду?! Стань у ряд.

Директор стиснув губи й зупинився навпроти Глорії.

— Коли я знайшов тебе, беззахисну п’ятирічну сирітку, що хапала все на льоту та мріяла, як виросте й рятуватиме світ, я не сумнівався, що ти перевершиш усіх агенток «Артеміди» разом узятих. Натомість я не бачу нічого, крім красивої обгортки. Пусто! — Старий клацнув пальцями. — Ось тут пусто.

Гер Фрідріх приклав руку до верхньої частини грудей дівчини, на мить змовкаючи, слухаючи її дихання й рахуючи пульс. Серце Глорії забилося частіше від несправедливого звинувачення. Здавалося, от-от — і вистрибне.

— Для тебе життя — і своє, і чуже — це просто забавка. А я не можу весь час із тобою бавитись. Тринадцять років уже бавлюся! Тепер Мірто.

Дівчина покірно ступила крок уперед.

— Хіба ми вас не вчили прораховувати ризики? Хіба не вчили, що не можна сідати за кермо в стані сп’яніння, наражаючи себе й колег на небезпеку, заради простої розваги? Господи, чому караєш мене на старості років такими безтолковими панночками?! Повернися в шеренгу!

Гер Фрідріх ступив іще крок, і тепер він стояв навпроти Ані, блідої, мов зимовий ранок.

— Поль! Ти розчарувала мене більше за всіх. Я виконав наш договір і дав тобі шанс, а ти його так бездарно проґавила.

— Пробачте, гер Фрідріх, — понурила голову вона, повертаючись у ряд, але директор перевернув костур і зачепив її передпліччя маківкою-ключкою.

— Я не дозволяв ставати назад. Я ще не закінчив, — гаркнув він, висікаючи іскри з очей. — Учора ти дозволила собі певні… вислови щодо мене. Наприклад, «божевільний стариган», «нікчемний австріяк», «дідько б тебе взяв» тощо.

Аня ковтнула слину.

— Я була нетвереза. Я була несправедлива…

Гер Фрідріх професійним жестом хормейстера наказав своїй «хористці» замовкнути. Таким знайомим усім артемідам жестом.

— Лише дві людини на Землі сміють говорити мені подібні речі. Перша — мадемуазель Тамара. І вона має цілковите на це право, повірте. Із нею ми пройшли вогонь і воду, із нею побудували «Артеміду». А от друга людина, Анничко, — наголосив на її справжньому імені гер Фрідріх, — це ти. Але хто ти така, щоб бодай розтуляти на мене рота? Багато завдань ти виконала? Багато місій пройшла? Може, про тебе говорять: «Дивіться, це Поль! Її взяли в «Артеміду», наплювавши на всі правила, бо вона особлива, обдарована, а ще — вона вміє працювати в команді!» Стань у стрій!

Гер Фрідріх відійшов до стіни й перевів дух. Далі він говорив повагом, спокійно, як і належить батькові, що в сотий раз прощає своїх дітей.

— Кожна з вас обдарована й особлива. І жодна з вас не вміє — і не хоче — працювати в команді. Жодна! Ви мали три тренувальні місії, і якимось дивом пройшли всі три, перетягуючи ковдру то в один, то в інший бік. Учора ви виказали себе половині Києва. Що там було, у тому кабаре? Бійка чи так, полаялися? Може, ви ще й револьвери із собою брали? Ай, навіть не хочу знати! — Опікун махнув рукою. — Я дам вам шанс реабілітуватися на справжній місії. Але це вже без мене.

— Як — без вас? — насторожено випалили дівчата.

— Усе, що міг, я зробив. У цьому листі детальні інструкції. Будуть питання — розбирайтесь самі.

Гер Фрідріх поклав на журнальний столик звичайний білий конверт, запечатаний сургучем.

— А ви куди?

— Завжди мріяв піднятися на Кіліманджаро. Майже шість тисяч метрів над рівнем моря, уявляєте? — Його суворий тон змінився на мрійливий. — А ще масаї, жирафи, льодовики. Візьму із собою томик Жуля Верна76 заодно. Ох, свого часу ми випили багато кубинського рому з мсьє Верном!

Любісінько насвистуючи, гер Фрідріх узяв заготований саквояж і вийшов із будинку.

— Ну, хіба не божевільний стариган? — прошепотіла Аня побілілими губами.

— В ім’я всього святого, якщо він хоче, щоб ми працювали в команді, то нащо було виряджати мене із цими трьома, — фиркнула Глорія, косо позираючи на артемід.

— А мені сподобалось, як він сказав про минулі місії, мої солоденькі дівчатка, — повагом протягнула Мірто, обіймаючи Глорію за стан. — Якимось чином ми з вами впоралися. Думаєте, то просто випадковість?

— То були тренування, ідіотко. А це справжня місія! — примружила очі Глорія, відкидаючи її обійми та підходячи до журнального столика. Рука Глорії потягнулася до конверта, не наважуючись його розпечатати.

— Леді та… леді! Уперше в історії «Артеміди»! Міс Глорія боїться чогось більше, ніж своєї мами! — вигукнула Амелі. — Ну ж бо, розрізай конверт! Це наказ твого безпосереднього командування!

— Стоп! — виставила руки перед собою Аня. — Ви, наче кури, ніяк не надзьобаєтеся. Мірто має рацію. Ми витримали три місії, нехай і тренувальні, нехай і лиха прикупивши…

— Синтоїстський боже, чому я згадала наш перший візит до «Сакури»?! М-м-м, та випадкова зустріч із Накагатою… — Американка мрійливо закотила очі, оголюючи гостре плече й звабливо притуляючись ним до Амелі. — Думаю, потренувавшись, я могла б стати кращою гейшею в історії!

— Але ти так фатально поклала край своєму холостяцькому життю в Бостоні, — сумно всміхнулася Мірто, смикаючи за рукав її юкати й оголюючи друге плече дівчини.

— Хай там що кажи, а Глорія взагалі в Бостоні відзначилася, — посміхнулася Аня.

— А Поль у Смірні! — зайшлася сміхом Амелі.

— Ну, навіщо ти знову нагадала! — не втрималася білявка, і всі четверо знову взялися за животи.

Конверт лежав на журнальному столику під сургучевою печаткою, терпеливо чекаючи свого часу. Дівчата в чорних юкатах сміялися дзвінко, на повні груди, штурхаючи одна одну ліктями. Із кожною новою секундою сонце сходило вище над містом, зазираючи у видовжений, неоготичний розріз вікна в непримітному сірому особняку, що заховався у двориках між Галицьким базаром і вокзалом. На кухні пані Марта вже допікала млинці, Олекса возився біля автівки, відмиваючи бруд від учорашніх калюж. Кияни прокидалися. Заварювали чай, робили ранкову гімнастику, вирушали у справах на фабрики й ринки, в училища, взуттєві майстерні, банки, сідали за столики кав’ярень і бралися за весла на річкових причалах. Конверт лежав на журнальному столику. Його час уже майже настав.

Вони прибули сюди кілька днів тому, утомлені після тривалої дороги. Пароплавом до Лондона, потягом до Парижа, а потім іще пів-Європи з короткими зупинками в Люксембурзі й Відні, Кракові та Львові.

На ранковому вокзалі артеміди взяли візника й незабаром уже стояли на вулиці Турівській біля прибуткового будинку. У вікні цокольного поверху, із якого видно хіба що ноги перехожих, заворушилися квітчасті штори, заскрипіло скло. Русява жінка прочинила кватирку, визираючи на вулицю. Тієї ж миті Аня стрімко розвернулася спиною, ховаючись за крисами капелюха.

— Щось сталося? — підійшла до неї Амелі, затуляючи собою.

— Там моя мама.

— Твоя мама? Чому ж ти тоді ховаєшся? У тебе теж проблеми з батьками? — запитала Глорія, вдивляючись в обличчя жінки, що незабаром зникла за квітчастим пологом.

— Не в тому річ. Гер Фрідріх, коли забирав мене звідси, поставив умову. Я не побачуся з мамою, доки мені не виповниться вісімнадцять. І доки я не складу останній іспит.

— Ви хоч листувалися?

Аня заперечно похитала головою. Дівчата присвиснули.

— Жорстоко привозити тебе сюди й примушувати дотримуватись обіцянки, — сказала Мірто, озираючись навкруги. — А там що, річка?

— Ага, — меланхолійно озирнулася Аня. — Місця моїх дитячих ігор…

— Так, відставити ностальгію, — скомандувала Амелі. — Ми всі через це пройшли, тож збирайся з думками й кажи, де нам знайти цю пані Марту.

— Її квартира на другому поверсі.

— Ми сходимо. — Мірто взяла під руку японку. — А ви чекайте тут.

Аня важко опустилася на лаву, сховану від поглядів кущем шипшини.

— Ти витримаєш? Не побіжиш до мами? Навіть потайки? — допитувалась Глорія, полохаючи голубів, що злетілися на її куплену на вокзалі перепічку.

— Настала моя черга воювати з примарами. Невже ти думаєш, що я заслабка для цього?

— Ти ж знаєш, як довго я сумнівалася, що ти справжня артеміда. Доведи, що я помилялася.

Не встигла Аня відповісти, як із двору будинку виїхала автівка, вишнева «Мінерва». За кермом сидів нічим не примітний молодик, біля нього така ж простенька жінка в шовковій хустині, а позаду вже вмостилися їхні артеміди.

— Я візьму ваш багаж, — сказав вайлуватий юнак, навіть оком не змигнувши.

— Буде трохи тіснувато, але спробуйте поміститися, — розміреним голосом, від якого віяло затишком і спокоєм, сказала жінка. — І одразу запніть фіранками вікна. Ми відвеземо вас в інше місце.

Дівчата слухняно заскочили в салон, щільно притуляючись одна до одної на задньому сидінні. Автівка набрала швидкість і полетіла вздовж Дніпра, здіймаючись угору Олександрівським узвозом, аж доки не зупинилася біля непримітного особняка, що загубився у двориках поблизу Галицького базару.

— Цей дім, — запросила гостей усередину пані Марта, — у вашому розпорядженні. Я та мій син Олекса теж до ваших послуг. — Вона коротко вклонилася, даючи легенький запотиличник синові, щоб той своєю чергою схилив перед дівчатами голову.

Той зіщулив і без того згорблені плечі та почухав рідкі світлі вуса, що ледь пробивалися попід носом, а потім мовчки допоміг занести речі у вітальню, прикрашену тропічними рослинами у великих керамічних вазонах — квітучим червоним гібіскусом, лимонами й алое.

— Хто з вас Амелі? — запитала господиня. — Гер Фрідріх наказав вам тихенько дочекатися його приїзду й не висовуватися. Амелі буде за головну.

— Пані Марто… — несміло озвалася Аня. — А мене ви пам’ятаєте?

— Авжеж, дитино, пам’ятаю. — У немолодих очах жінки засвітилися теплі вогники. — Хоча ти дуже змінилася. Виросла…

Вона з ніжністю погладила Аню по голові.

— Можливо, саме через мене тебе й узяли в притулок, — раптом додала пані Марта.

— То ви давно знайомі з гером Фрідріхом? — оживилася Аня. — Ви…

— Усьому свій час. Відпочиньте з дороги. Ну, а якщо хочеш запитати про свою маму, — знову звернулася до Ані пані Марта, — то з нею все гаразд. По смерті мого чоловіка я взяла до рук наші прибуткові будинки, зробила ремонт, змінила водостоки. Квартира твоєї матері більше не скидається на підвал зі щурами, тож цим можеш не перейматися.

— Вона знає, що я маю приїхати?

— У тебе ж скоро іменини. Думаю, вона з нетерпінням чекає, доки ти складеш свій іспит.

Ще тоді Аня подумала, а що, якби їхнє останнє тренування насправді виявилося б екзаменаційним? Тієї миті вона ще не знала, ще не підозрювала, наскільки близька від правди.

75 Юката — традиційний японський одяг, здебільшого повсякденного використання, що за кроєм схожий на халат.

76 Жуль Верн (1828–1905) — американський письменник, автор пригодницького роману про Африку «П’ятнадцятирічний капітан».