Шпигунки з притулку «Артеміда»

Розділ четвертий «Колесо Фортуни» та інші передбачення

Навколишні гори потроху скидали снігові шапки, укриваючись зеленню та фіолетовими крокусами, стежки підсихали, а пташки заливалися щебетом. Хотілося перескочити через мур і бігти далеко-далеко, на самий вершечок Попа Івана, по Чорногорському хребту, де, за легендою, розташоване зачароване озеро Несамовите. Якщо кинути в його воду камінь, то всі Карпати накриє сіра грозова хмара.

Аня вже не рахувала синців від спарингів у кунг-фу й верхової їзди, уже не силкувалася розрізняти мови й нарешті освоїла засади танцю живота, вивчила польку, мазурку, вальс і модний в Америці регтайм. Учителька природничих наук якось розповідала про силу інерції. Так от, Аня жила по інерції, ніби кинутий м’яч, який котиться чи то до воріт, чи в аут, за межі ігрового поля. Принаймні сніг зійшов і дні подовшали. Весною завжди вільніше дихається.

— Чого розмріялась? — підійшла до Ані Істем і сіла поруч на гойдалці, захованій у глибині саду. Вони давно вже вподобали цю парну гойдалку та влаштовували тут вечірні зустрічі. — У мене хороша новина. За тиждень відпливаю до Квебека. Там є кабаре з підпільним казино, у якому вже працює одна наша артеміда. Якщо мене візьмуть танцівницею, то гер Фрідріх обіцяв допустити до першої справжньої місії!

— Я рада! — схопила її за руку Аня, усміхаючись, хоча усмішка вийшла сумною. Поряд з Істем життя в притулку видавалося не таким уже й похмурим, а тепер і вона зникне. — Ти вже почала готувати номер?

— Сподівалася, що ти мені допоможеш, — весело озвалася та. — Це так дивно — танцювати для себе, забуваючи про глядача. Тут нас завжди вчили жити напоказ, привертати увагу, щоб ніхто, не дай Боже, не запідозрив, що ось тут, усередині, б’ється звичайне людське серце. Що в нас теж є душа. Ну, і прихована за душею таємна місія, — розвела руками Істем.

— Це так… дивно — бути несправжньою. — Аня погойдувалась, закинувши голову.

— Усе залежить від точки зору. От небо, наприклад, — показала на рожеву заграву Істем. — Воно ж синє, правда? Чому ж надвечір прикидається багряним, жовтим, фіалковим, а вночі стає чорним і всіяним зірками?

— З погляду фізики, небо не має кольору. Узагалі нічого не має кольору. Просто довжина світлових хвиль змінюється. Це лише в наших очах.

— Про це я й кажу. Усе залежить від кута зору. А втім, я тут дещо дістала. Ти знаєш, що таке карти Таро?

Аня заперечно похитала головою.

У халяві високого чобота Істем мала секретну кишеньку. Там вона зазвичай тримала невеликий, але гостро заточений ніж. «Ніколи не знаєш, для чого пригодиться», — по-змовницьки казала вона.

Зараз по сусідству з ножем розташувалася мініатюрна колода карт.

— Це не звичайні гральні карти, вони можуть передбачати долю, — зловісно прошепотіла Істем, чиє коріння губилося десь між дервішів23 Малої Азії, і її обличчя стало таємничим і застрашливим.

— Може, тобі краще ворожкою в те кабаре влаштуватися? Подумай, у тебе відбою від клієнтів не буде!

— Тягни, красуне, — не змінюючи тону, прошепотіла Істем.

Карта задрижала в руках. У сутінках усе ще можна було розгледіти жінку, що стояла із зав’язаними очима, тримаючи в руках колесо. Один чоловік у середньовічному гауні24 дряпався по колесу вгору, інший падав униз.

— Нічого собі, оце ти щасливиця, — присвиснула Істем, виходячи з ролі ворожки. — Це давньоримська богиня удачі Фортуна. Вона мінлива й непостійна. Може повернутися обличчям до бідняка, а може втоптати в бруд самого імператора. Їй байдуже, хто стоїть перед нею, — вона сліпа. І сьогодні, дорога моя Поль, Фортуна повернулася до тебе.

— І що це означає? — буркнула та, почухуючи ніс. — Я виграю в карти маєток і поїду жити в Одесу, до моря?

— Це значить, що ти матимеш свій шанс. Не упусти його, — знову перейшла на зловісний шепіт Істем.

Покрутивши карту в руках, Аня лише знизала плечима. Надвечір ставало холодно, і вона пожалкувала, що лишила в кімнаті свого зеленого, як і весь її одяг, картуза. Вона хотіла вже кликати подругу всередину, аж побачила щось страшне: одна з веж їхнього величного будинку іскрилася, мов різдвяний феєрверк. Карта випала з рук, перекочуючись у молодій траві.

— Що сталося?! — стурбовано вигукнула Істем, але Аня вже бігла до палацу, вдивляючись у вогонь. Їй здалося, що там, в оповитій полум’ям башті, ліворуч від її улюбленої годинникової вежі, хтось був.

Із будинку вже вибігали покоївки, старий ключник біг за пожежним рукавом, конюхи возилися біля колонки з водою, відкручуючи запобіжники.

— Я тут! Рятуйте, я тут! — Ледь чутний голос долинув з верхівки башти, дерев’яні перекриття якої погрожували от-от обвалитися.

Мадемуазель Тамара вибігла на вулицю в самому халаті поверх спідньої білизни. Горів її дім, горіла її школа! Школа, що була спроектована за дитячими малюнками найперших артемід, — із трьома високими вартівнями й дерев’яними галереями-балконами… Та жахливішим було інше — у пойнятій полум’ям вежі, де розташувалася бібліотека, кричала її вихованка.

— Я не можу спуститися, тут всюди вогонь! — вигукувала вона. — Рятуйте! Допоможі-і-іть!

— Це Зоя, одна із семиліток, — нажахано прошепотів хтось за спиною Тамари.

Економка Маргарита натиснула тривожну кнопку, і дівчатка юрбою вибігали надвір, на ходу застрибуючи в черевики та кутаючись у пелеринки. Лише одна шмигнула всередину, пробиваючись крізь натовп.

— Стій, куди побігла? — крикнула навздогін зеленій тіні Тамара, але та вже стукотіла підборами по сходах центральної годинникової вежі. — Ніно, дожени цю ненормальну! — наказала одній із старших дівчат директорка, спостерігаючи, як дістають з возівні драбину, розмотують гідравлічний рукав. Їй, колишній агентці «Артеміди», здавалося, що все це робиться дуже повільно й дуже недбало, вона вже готова була сама бігти в башту, що палала, коли з вікна центральної вартівні, просто перед циферблатом, з’явилася та сама тінь.

— О Пречиста Діво! — схопилася за голову Тамара, помітивши стрижену артеміду. Вона й незчулася, як викрикнула українською, із яскраво вираженим гуцульським акцентом: — Ану, злазь ‘відти бігом! Качка би ті копла!

Аня кинула погляд на пані Тамару, а потім на охоплену полум’ям башту й без вагань пішла карнизом, стрімко перестрибуючи на сполучений із бібліотекою дерев’яний балкон.

— Ну, і що тепер? Як ти її спустиш униз, грім би тебе трафив?!

Дим застеляв верхівку башти, було погано видно. Конюхи поставили драбину, щоб піднятися сходинками, але Істем випередила їх. Вибиваючись наперед, вона сама полізла вгору, тримаючи в руці кінець гідравлічного рукава. Та все ж драбина виявилася закоротка, і до верхівки башти ніяк було не дістати.

Несподівано згори вежі, перев’язана мотузком під грудьми, стала спускатися Зоя. Аня стояла на балконі, що догорав, і, перекинувши мотузку через металевий брусок, мов важіль, повільно осаджувала донизу семилітку.

— Я тримаю її! — гукнула Істем і, недовго думаючи, розрізала мотузку ножем, вийнятим із халяви чобота.

Вона поставила охоплену тремом Зою на драбину й передала чоловікам унизу.

— Тікай звідти, Поль, ми вмикаємо воду!

Та дороги назад не було — довгий дерев’яний балкон уже почав обвалюватися. Почулося, як Аня закашлялася, хапаючи ротом повітря.

— Спустися мотузкою! — щосили гукнула мадемуазель Тамара. — Якщо не виживеш — я сама тебе вб’ю!

Аня кивнула. Сяк-так прив’язавши обрубок мотузки, вона стала спускатися. Перехопивши дихання, артеміди спостерігали за дійством, аж раптом перепалений вогнем канат урвався, і Поль полетіла вниз із висоти четвертого поверху.

Тамарі схотілося заплющити очі. Уперше в житті її так заціпило від жаху. Кажуть, так буває з матерями-медсестрами: ці жінки чітко знають, що робити в лікарні з чужими людьми, але якщо подібне трапляється вдома з рідною дитиною, вони втрачають будь-яку здатність функціонувати.

Очі лишились розплющеними. Поль упала. Упала просто на віз сіна, що невідомо звідки взявся під балконом. Пані Тамара озирнулась навколо й побачила Глорію, Амелі та Мірто, які відходили від воза, удаючи, що це взагалі бозна-чия заслуга.

Башта ще довго палала. Вогонь загасили, але бібліотеку врятувати не вдалося. І хоч Аня не дуже любила читати, однак їй було шкода красивої оздоби бібліотеки, столів із брунатного дерева й темно-вишневих шпалер, ніби в Київській опері.

Вона лежала на ліжку в шпиталі, силкуючись заснути й забутися, але не могла через біль — сильно пекла шкіра, та й у горлі весь час дряпало від диму, якого вдосталь наковталася. Довгобородий фельдшер, якого Аня чомусь раніше остерігалася, виявився привітним дядьком із чудовим почуттям гумору.

— На щастя, опіки несерйозні. Навіть шрамів не лишиться. Чи ти хотіла б зоставити собі парочку на згадку про подвиг? Кажи, де хочеш: на щоці, на лопатці, — зробимо тобі кілька гарних рубців, — підморгнув він, потрясаючи в повітрі скальпелем.

— Це геть не смішно, — холодно заявила мадемуазель Тамара, заходячи в палату шпиталю й змірюючи лікаря таким поглядом, щоб йому більше ніколи не захотілося жартувати.

— Облиште, пані Тамаро, — озвалася Аня. — Він просто розважає мене. Каже, що потрібен ваш дозвіл, щоб уколоти мені морфій.

При слові «морфій» директорка поїжилася, але схвально кивнула.

— Тільки невелику дозу. Просто щоб заснути. Біль загартовує.

— У вас були проблеми з морфієм? — напряму запитала Аня, ледь помітно всміхаючись.

— Те, що ти стала сьогодні героїнею, ще не дає тобі права ставити мені провокаційні запитання, — сказала мов відрізала жінка, сідаючи на краєчок ліжка. — От повернеться гер Фрідріх, придумає тобі покарання за непослух. Наказано ж було залишити приміщення.

— Ай, — скривилася від уколу Аня.

— Як почувається Зоя? — Директорка кивнула на сусіднє ліжко, на якому мирно спала семилітка.

— Я в її віці теж не мала проблем зі сном, — пробурмотіла Аня, намагаючись заритися глибше під ковдру.

Фельдшер лунко розсміявся, і навіть пані Тамара не змогла стримати посмішки.

— Здається, я починаю розуміти, чому цей стариган притягнув тебе до нас, — меланхолійно проказала директорка, закусуючи напомаджену губу.

— Ви ж знаєте, Тамарочко, наш гер Фрідріх рідко помиляється.

Мадемуазель Тамара схвально закивала.

— Що ж, одужуй, артемідо, — сказала вона, підводячись. — А коли одужаєш, зайди до мене на чай. Маємо обговорити деякі зміни у твоїй програмі.

— Мандаринська мова скасовується? — із надією в голосі прошепотіла Аня.

— Ні, у жодному разі. Але додається класична хореографія. Скажи, ти зможеш навчити дівчат основ балету?

Якби Аню сповістили, що вона стала королевою Англії чи виграла квиток на Місяць, навряд чи дівчинка зраділа б більше.

— Мадемуазель Тамаро… Можна, я поцілую вашу руку? — голос Ані тремтів і зривався.

— Ой, націлуєшся ще на своєму віку! — кинула у відповідь директорка, ледь стримуючи сльозу, яка сама по-зрадницьки забриніла в очах.

Не встигла Аня повернутися до уроків, усе ще перев’язана в кількох місцях бинтами, із забороною займатися будь-якими фізичними вправами протягом цілого місяця, як зрозуміла, що світ її перевернувся, нехай не на всі сто вісімдесят, але принаймні на дев’яносто градусів.

— Привіт, Поль!

— Як почуваєшся?

— Доки ти хворіла, ми вивчали часові пояси. Хочеш, я поясню тобі про нульовий меридіан у Гринвічі? — линуло зусібіч.

Наймолодші крутилися навколо неї, мов круг квочки, а вертлява й непосидюча семилітка Зоя взагалі назвала Поль своєю сестрицею. Та й учителі зненацька стали виявляти більше поваги до новенької.

Лише Глорія саркастично кинула під час зустрічі, підморгуючи:

— Як тобі морфій? Ще вживаєш?

Аня не зважала. Після всього пережитого то було найменше зло. У їдальні вона стикнулася зі спокійною й урівноваженою Мірто — та привітно всміхнулася. Натомість Амелі мовчки пройшла повз, кидаючи оцінювальний погляд на бинти, що визирали з-під свіжого комплекту форми й нового — нарешті не зеленого — пальта Ані.

— Здається, тобі олії в голові побільшало. Дивуюся, що нашій принцесі Глорії вперше в житті спало на думку щось розумне, — випалила Амелі, коли троє артемід зустрілися у фехтувальному залі.

— Ба, несподівано хтось виявився не проти сина конюха, який тягає нам вози із сіном, — сказала Глорія, супроводжуючи слова широким жестом.

— Та досить вам собачитися! — не витримала грекиня Мірто зі своєю звичною флегматичною усмішкою. — Глорія подала ідею, ми з Амелі підтримали й допомогли. Ніхто не мав часу розмірковувати, розподіляти обов’язки та лаврові вінки. Ми врятували життя людині! Хіба не це головна місія «Артеміди» — боротися за справедливу справу?

Дівчата розійшлися по кутках, стискаючи в руках рапіри та поправляючи пояси на парусинових шароварах. Поступово залу наповнили інші учениці, зайшов вусатий викладач у трико, почався звичайний урок.

У той день артеміди навіть не підозрювали, куди всіх чотирьох приведе вчинок — такий спонтанний, інтуїтивний і по-справжньому геройський.

Сонце сідало за гори. Десь на полонині заграла трембіта. Скрипіли дошки та стукали молотки — це горяни з найближчого села наводили лад у дворі, прибираючи попіл і заколочуючи діри.

Аня сиділа на гойдалці, спостерігаючи, як робітники завершують працювати. Її нога шаркнула по траві й за щось зачепилася. «Колесо Фортуни» лежало там, де впало кілька днів тому. Дівчинці здалося, що на обличчі давньоримської богині грає ледь помітна усмішка. А може, не здалося? Може, сліпа Фортуна справді всміхнулась їй своїм дивним і таємничим усміхом?

23 Дервіші — мусульманські ченці або мандрівні проповідники.

24 Гаун — верхній одяг у пізньосередньовічній Європі.