Шпигунки з притулку «Артеміда»

Розділ другий Київська олімпіада, або Місію провалити заборонено

— Мірто у фехтувальній команді? Не можу повірити… Але чому Мірто? — безбарвним тоном сказала Аня, розглядаючи буклет, у якому були розписані учасники олімпіади. — Вона й фехтувати нормально не вміє. Чому вони не включили мене в гімнастичну збірну?

— Я тобі можу назвати цілий список причин, якщо сама допетрати не можеш, — різко забрала в неї з рук буклет Амелі. — По-перше, наша мета, вочевидь, не золота медаль, ми працюємо під прикриттям, а ти почнеш хизуватися, бо тобі неодмінно захочеться виграти. По-друге, спортивна гімнастика — це тобі не цирк. Твоя імпровізація й балетні па тут не допоможуть. У спорті є чіткі нормативи…

— Звісно, зате Мірто — королева фехтування, — кинула Аня, усе ще не в змозі повірити, що її позбавили такої можливості. — А ще вона просто викапана полька!

Окрім програми в конверті лежали посвідка учасниці олімпіади Марії Копач із Варшави зі вклеєною фотокарткою Мірто та довгий лист, написаний рівним почерком гера Фрідріха.

Мірто лише знизала плечима, не реагуючи на випади Ані, а Глорія вже розгортала аркуш недешевого цупкого паперу, розкладаючи його на столику перед дівчатами й швидко пробігаючи очима по змісту. Дівчата підступили ближче.

— Коли набридне скиглити, приєднуйся, — кинула Амелі насупленій Анничці. — Непогано було б для початку принаймні прочитати інструкції.

Та неохоче підійшла, зазираючи через плече Глорії. У листі було написано таке:

Любі артеміди!

Я вам уже казав, як ви мене розчарували? Так от, даю вам шанс повернути мою повагу. Назвімо цю операцію «Київська олімпіада». Нагадаю, місія не тренувальна! Розповідаю все по порядку.

У липні до нашої структури звернувся одеський поміщик Ласточкін із дуже делікатною справою: його дочка, київська інститутка Люся, дівчина скромна та порядна, таємно втекла з молодим банкіром, високим блондином, що назвався паном Бочковським. Подейкували, що описану пару бачили в потязі на Київ, а далі їхній слід зник. Дівчина не надсилала жодної телеграми по приїзду, як обіцяла батькам у прощальній записці. Знайома історія? Наші агенти обійшли всі будинки терпимості77, але ніде не знайшли Люсю. Ми були припустили, що її відправили кудись у Ригу чи Варшаву, або й справді пан Бочковський планував побратися з дівчиною з великої любові, аж раптом отримали ще кілька звернень про ідентичні делікатні справи. Розумієте, батьки не поспішають звертатися в поліцію, бо не хочуть стягати сором на свою родину. Натомість від середини липня маємо цілих п’ять таких телеграм, адресованих у секретну службу «Артеміди». Закономірність чи збіг, що всі дівчата освічені, красиві та незаймані (принаймні так стверджують їхні батьки), а всі кінці сходяться в Києві просто напередодні найвидатнішої події року — Всеросійської олімпіади?

Водночас між київських легкоатлетів шириться чутка, буцімто для високопоставлених гостей зі всієї імперії готується особлива розвага, на яку можна буде потрапити виключно за запрошенням і лише маючи чималенький капітал. До початку олімпіади лишається тиждень. Якщо наше припущення правильне, то маєте рівно тиждень, щоб затримати організаторів цього підпільного борделю. Усе має бути офіційно й відповідно до протоколу — із поліцією, а хочете — охоронною службою, жандармерією чи самим київським комендантом генералом Медером. Будьте дуже обережні, бо не виключено, що до списку гостей потраплять високі чини та впливові підприємці.

У конверті ви знайдете фотознімки й детальні описи кожної з п’яти зниклих дівчат. Ви маєте зробити все можливе, щоб відомості про них не набули розголосу, а самі дівиці, живі та здорові, повернулися додому.

Кошти на виконання місії та додаткову інформацію ви можете отримати у фрау Марти, вона моя довірена особа. У жодному разі не компрометуйте її!

І останнє: мені вдалося включити Мірто в жіночу фехтувальну команду з Варшави, тож скористайтеся цим шансом. І одразу відповідаю на запитання Поль, яке, безперечно, постане: ні, не можна зарахувати тебе до гімнастичної збірної; так, я ціную твої здібності; і так, я чекаю від вас усіх успішно виконаної місії.

Щиро ваш г. Ф.

P. S. Не забудьте спалити після прочитання. Але не їжте.

— А про це він звідки знає?! — тупнула ногою Аня.

— Ми не казали, — ззирнулися між собою артеміди.

— Гер Фрідріх повсюди має очі й вуха. Не певна, що він так просто поїде з міста, лишаючи нас напризволяще, — задумливо сказала Амелі. — Що думаєте?

— Думаю, що Мірто час розпочати тренування, — у тон колежанці відповіла Глорія. — А я спробую більше дізнатися про борделі цього міста.

— Ти що надумала? Невже…

— Мені здається, це моє амплуа! — чарівливо змахнула віями Глорія. — А як щодо Поль та Амелі?

— Мене призначили головою операції, тож я маю бути тут, на базі.

— Що ж, я придумала тобі легенду ще вчора. Будеш буйною дочкою японського посла в Парижі, що подорожує інкогніто.

— Чого б це їй подорожувати? — гмикнула Амелі.

— Любов? — примружила одне око Мірто.

— До кого? До того невдахи? — Азіятка підійшла до вікна, показуючи на Олексу, що возився біля автівки. — Не повірять.

— А як щодо… — нарешті подала голос Аня, — молодого перекладача, який супроводжує пані Марію Копач?

— На себе натякаєш, чи як? — змірила її поглядом Глорія. — Ти хоч польську знаєш?

— Та вже краще, ніж Мірто. У мене половина уроків польською була, — гмикнула Аня. — До того ж, припустімо, що Марію Копач виховувала матір-парижанка, тому французька мова їй рідніша за польську…

— Так, це може спрацювати, — кивнула Мірто, намагаючись структурувати все сказане на аркуші паперу.

— Але якщо я зі своїм любасиком Полем зупинилася в цьому особняку, то ви, дорогенькі, пошукайте собі місце деінде, — заявила Амелі, кидаючи на стіл пачку рублів, залишених гером Фрідріхом.

— Мені потрібен фешенебельний готель, — відібрала половину собі Глорія, випинаючи груди. — Я ж не якась там попідтинна повія, а елітна куртизанка.

— Тобі в «Гранд-отель», на Хрещатик, 22. Під його дверима якраз полюбляють збиратися такі-от куртизанки, — озвалася Аня. — А щодо Мірто… З’ясуємо, де зупинилися інші учасники олімпіади. Думаю, їй варто бути в центрі подій і якнайскоріше здобути довіру. Перше, на що маємо звернути увагу, — це чутки, які ширяться за склянкою віскі.

— Допомога жандармерії нам би теж не завадила, — зазначила Амелі, а Аня зашарілася.

Десь у церкві забили у дзвони, ніби вторуючи калатанню серця. Артеміди замовкли, перезираючись.

— Страшно вам, панночки? — Глорія простягнула стрункі ноги на журнальний столик.

У вітальню залетіла товста муха й задзижчала, гучно й сердито.

— Операцію під кодовою назвою «Київська олімпіада, або Місію провалити заборонено» оголошую відкритою, — командирським голосом сказала Амелі.

— Що ж, колеги. — Глорія високо піднесла чашку з чаєм. — До дна!

Бруківкою вгору рухалися брички, цокали жіночі підбори, з-за зачинених дверей Гіппо-паласу, розкішного цирку Крутікова, долинало іржання коней. Елегантна й струнка панночка в легкій білій блузці та синій спідниці до колін, з-під якої виднілися чорні панчохи, заплатила візнику й рушила до воріт у спортивно-розважальний манеж, який міська влада виділила для змагань із фехтування. Юнак у темному костюмі й крислатому капелюсі вийшов за нею слідом, тримаючи в руках спортивну рапіру.

— Аж не віриться, що їх теж допустили, — скривився атлетично складений чоловік, що стояв на воротах і скручував самокрутку. Він говорив українською з ледь уловимою полтавською вимовою.

— Їх? — підійшла до нього впритул Мірто. — Кого ви маєте на увазі, пане?

Мірто сказала це поганенькою польською. Поль кинулася перекладати, але чоловік лиш відмахнувся.

— Пшечка. Із ваших і в чоловічу збірну лише троє потрапило. А з баб ти взагалі єдина. Он, іди до своїх! — кинув він, показуючи на гурт із трьох чоловіків, що саме розминали шию перед тренуванням.

Поль знов узялася перекладати — для «годиться», — але Мірто лише скинула голову та пройшла повз курця-атлета. Приклавши руку до капелюха, Аня-Поль посміхнулась і побігла за нею.

— До кого йдемо знайомитися першими, — шепнула вона, — до хлопців чи до дівчат?

Зграйка фехтувальниць у таких самих коротких спідницях розтягувалася осторонь.

— Здались мені ті дівчата. Працюємо за схемою «моя мама парижанка».

— Bonjour, Messieurs!78 — підійшла до польської команди Мірто, починаючи розмову французькою. — Ми з вами ще не знайомі. Кажуть, ви теж представляєте Варшаву на змаганнях?

— А пані що, не говорить польською? — насмішкувато сказав один зі спортсменів, розправляючи плечі.

— Я півжиття прожила з мамою в Парижі. Лиш віднедавна переїхала до Польщі, не осуджуйте, панове. Моя французька куди краща за польську…

— Ця нова мода… — драматично сказав інший юнак, перериваючи дівчину та підчіплюючи рапірою край її спідниці. — І хто лише дозволив бабам брати участь в олімпіаді?..

Мірто навіть не здригнулася.

— Поль, скажи їм, що за таке можна й на дуель викликати, — карбуючи кожне слово, мовила вона.

Хлопці засміялись, але атлетка вихопила в Ані рапіру й зробила заохочувальний жест.

— Може, не варто? — пошепки запитала Аня. Її голос звучав стурбовано. — Ти не настільки добре фехтуєш, щоб не осоромитися на першій же зустрічі…

Але Мірто не зважала. Вона вже увійшла в роль.

— Захищайтесь, пане.

Її кривдник, кривлячи губи, теж наготував рапіру. У нього був плаский ніс і напомаджені чорні вуса, якими він ворушив, мов комар. Почувся брязкіт металу, і за кілька хвилин Мірто вже лежала в пилюці з приставленою до горла рапірою. Чималий гурт, що зібрався повитріщатися на те кумедне дійство, зааплодував.

— Дивись, твоя пані впала, — кинув перекладачеві вусань. — Не кинешся підіймати?

— Вона спортсменка, сама вміє підніматися, — відрізала перевдягнена дівчина, поправляючи крислатий капелюх і гнівно зиркаючи на Мірто.

Невідомо, як би та втікала від такої ганьби, якби на іншому краю майданчика хтось не заволав від болю.

— Лікаря! Терміново!

— Він ще не прийшов! — закричали у відповідь.

Мірто вже була на ногах. Вона миттєво зреагувала на ситуацію. Той плечистий здоровань із самокруткою, що так зневажливо зустрів її на вході, зараз лежав на арені, обхопивши ступню.

— Що сталося? Вивих?

Від болю атлет не міг відповідати, лише тихенько скавучав.

— Здається, він ударився пальцем об цеглину, — пояснив доглядач манежу, виправдовуючись. — Будівельники так поспішали, що лишили купу сміття, обіцяли сьогодні прибрати…

Мірто сіла навпочіпки біля пораненого, відсторонила його руки й упевненим рухом зняла черевик. Під ним було повно крові. Стягнувши шкарпетку, дівчина оголила його пальці, демонструючи всім зацікавленим підірваний ніготь великого пальця.

Здоровенні чоловіки, підкачані атлети, мужні олімпійці скривилися від тої картини, а хтось навіть знепритомнів.

Аня вже дістала зі своєї шкіряної сумки аптечку: нашатир для непритомного, запакований стерильний бинт і спиртовий розчин. Мірто одним рухом залила рану спиртом, а іншим стрімко смикнула за ніготь.

Чоловік заволав від болю, але грекиня лише злегка поплескала його по нозі.

— Годі, годі, mon ami79, більше не болітиме.

Вона вже почала замотувати палець, як прибіг змилений лікар.

— Та що ти таке робиш? Хто тобі дав право?! — почав гонорувати він, оглядаючи рану.

— Я закінчила медичні курси, мсьє, тож не смійте підвищувати на мене голос, — рівним тоном відповіла Мірто.

— А де вас носило? — зло кинув йому поранений атлет. — Ця дівчина має золоті руки.

— Якби ще й фехтувала так добре, як мотає бинти, то наша збірна могла б сподіватися на золото, — буркнув вусань. Буркнув незлостиво, жартома. Мірто підвела на нього голову й усміхнулася — без тіні образи чи кокетства.

«Молодець, — подумала Аня, ховаючи пляшечку спирту назад в аптечку та вдоволено поглядаючи на героїню дня. — І хоч актриса з неї така ж нікудишня, як і фехтувальниця, вона тут на своєму місці».

— А чи знаєте ви, що в цьому готелі живе нечиста сила? Подушки та ковдри піднімає. Меблі місцями пересуває. Чотири роки тому такого галасу наробила, що ой… — говорила їй жіночка в шалі, яку лихоманило навіть цього серпневого дня, доки вони стояли в черзі на реєстрацію.

«Гранд-отель» виявився популярним місцем. І шикарним. Глорія тут вписувалася цілком гармонійно. Корсет затягував осину талію, підкреслюючи всі принади, так-сяк прикриті зухвалим вирізом сукні. При цьому дівчина умудрялася не видаватися вульгарною. Її рухи були аристократичні, погляд гострий і розумний, а губи чутливі й звабні.

— Мені кімнату на три дні, — сказала вона, підійшовши до стійки й ніби ненавмисно поправляючи масивний кулон на шиї.

Симпатичний портьє руками підшукував ключі, але погляду від Глорії відвести не міг.

— Дякую, красунчику, — ласкаво сказала вона. А тоді, ніби щось згадавши, поманила його пальцем і прошепотіла на вухо: — Ти часом не знаєш, голубе, може, знайдеться якась робота для мене? Дуже потрібні гроші… Чималі гроші.

Чоловік відкашлявся.

— Яку саме роботу шукає пані?

— Щось, — і далі чарівливо всміхалася білявка, — що дало б мені задоволення.

Узявши ключ, вона так само грайливо окинула оком чоловіків, що пили каву у фойє готелю й не могли відірвати очей від її неможливо глибокого декольте.

І вже опинившись у своєму номері, Глорія інертно підійшла до оздобленого золотистими закрутками дзеркала й поправила високу зачіску. Вона чомусь згадала про своїх названих батьків і новоявленого чоловіка. Згадала й гіркі слова гера Фрідріха, людини, яку поважала більше за всіх на світі.

— Я вас не розчарую, гере Фрідріху. Цього разу ми вас не розчаруємо.

У глибині її очей забриніли сльози, але вона всміхнулася. На противагу Мірто, Глорія завжди відзначалася майстерною акторською грою.

Амелі приїхала на манеж сама, на велосипеді. Кілька разів її мало не збили мотоциклетки, що з усіх усюд з’їхалися на змагання. Люди вже потроху звикали до вигляду жінки на велосипеді, це було дозволено законом і навіть активно пропагувалось як здоровий спосіб життя, але на лялькову японку всі витріщалися, а якийсь фотограф кілька разів клацнув затвором фотокамери. Велосипедистці навіть захотілося на мить стати непомітною, мов Аня.

На фехтувальному манежі вже добігало кінця тренування. Та хоча спортсмени стікали сьомим потом, але все ніяк не відкладали рапір.

Уважно роззирнувшись навколо, Амелі побачила Аню, що теж задихалася від спеки у приталеному чорному піджаку й краватці, але не сміла, подібно чоловікам-атлетам, зняти з себе бодай деталь. Вона сиділа на трибунах над самим входом, прихована від цікавих поглядів дерев’яними балками й опорами.

— Як успіхи? — Японка примостилась поруч, поглядаючи, як вусань щось детально пояснює Мірто.

— Здається, чоловіки запросили Мірто випити з ними після тренування, — лукаво посміхнулася Аня. — А от я відчуваю, що марную час.

— Не підеш із нею ввечері?

— Мене ніхто не кликав. Я для них не авторитет. Надто хирлявенький, — розвела руками Аня. — А ти що?

Не встигла японка відповісти, як на манежі з’явилися люди у формі.

— Жандарми… — прошепотіла Аня. — Що вони тут забули? Невже теж…

— Яку функцію виконують жандарми? — розмірковувала вголос Амелі. — Щось на кшталт воєнізованої поліції, еге ж?

— Їхня основна функція — дознавання та допити. Розслідування не їхня парафія, це справа поліції та охоронної служби.

— Он як. — Амелі придивилася до гурту новоприбулих.

Аня теж придивлялася, але за кашкетами, та ще й спостерігаючи згори, важко було розібрати обличчя.

Поява чоловіків у погонах збентежила атлетів, що припинили спаринги й стояли, озираючись. Старий доглядач підбіг до жандармів, згинаючи кістляве тіло в низькому поклоні.

— Що привело вас, панове?

— Ширяться чутки, що у вас роздають запрошення на свято з нагоди відкриття олімпіади. Закритий прийом, — долинув до артемід голос офіцера. Він говорив голосно, не криючись, хоча й недостатньо голосно, щоб його почули фехтувальники.

Дівчата, не змовляючись, сповзли вниз, ховаючись за перекриттями трибун і припадаючи до щілини.

— Звідки… Звідки ви таку нісенітницю почули? — не розгинаючись відповів старий. — Ми спортивна установа, а не якийсь там дім розпусти…

— А хто говорив про розпусту? Я лише сказав, що прийом — закритий.

— П-пане офіцере… — озирнувся на інших жандармів доглядач. — Ходімо краще, я напою вас чаєм…

— У таку спеку пити чай?

— Л-лимонадом, — виправився старий. — У нас є чудовий свіжий лимонад!

Доглядач попрямував до головної будівлі манежу, а офіцер, не роздумуючи, пішов за ним, жестом наказуючи іншим жандармам зостатися.

— Я впізнала його голос. А ти? — повернулася до Ані Амелі.

Але Аня з побілілим обличчям лише кліпала очима.

— Це Поль, — коротко відповіла вона, оговтуючись. — Треба підслухати розмову. Залишайся тут, я викличу менше підозр.

Дочекавшись, коли офіцер зникне за дверима, Аня зійшла з трибун і швидко попрямувала до головної будівлі, коротким поглядом зустрівшись із Мірто.

— Покажи мені ще раз, як ти це робиш, — кинула «полька» своєму фехтувальному партнерові. Голосно кинула, перетягуючи на себе увагу. — Прошу, пане, бо я так нічого й не зрозуміла.

Тим часом Аня вже шмигнула в будинок і припала вухом до дерев’яної стіни. Звук долинав із кінця коридору, туди вона й попрямувала, по-кошачому тихо ступаючи на новенькі лаковані мостини підлоги.

— Пане офіцере, — почулося з-за зачинених дверей. — Я бачу, ви цікавитеся мистецькими заходами. Подейкували про ваш нещодавній скандал із балериною… Невже ви досі в жандармерії? І досі офіцер? Хто ви за рангом?.. Гм… У мене випадково залишилося одне запрошення. Я дам його вам як великому шанувальнику мистецтва. Також будьте ласкаві, прийміть цей конверт. Тут трошки, але чим багаті, тим і раді…

— Тут не зазначено час і місце…

— Про час і місце вас поінформують додатково, — відповів Полю глибокий чоловічий голос із нотками оксамиту. — А зараз маю відкланятися. Багато роботи перед олімпіадою…

Аня мерщій чкурнула до виходу, переводячи дух лише на свіжому повітрі. Поль веде розпусне життя? Поль бере хабарі? Їй важко було в це повірити. Проте майже шість років минуло від їхньої останньої зустрічі, а людям, навіть найпалкішим романтикам, властиво мінятися.

Офіцер Поль вийшов слідом за Анею, пройшов повз, навіть не поглянувши на юнака в крислатому чорному капелюсі. Серце забилось іще частіше. Упевненим кроком Поль рухався до виходу, де на нього чекали його підлеглі жандарми.

— Кажуть, останнім часом у місті побільшало борделів, — голосно сказала Аня, ще нижче насовуючи на обличчя капелюх. — Штабс-капітан жандармерії Поль Левенко може це якось прокоментувати?

Анін голос звучав гучним баритоном, привертаючи увагу зморених фехтувальників і людей у погонах. Вусань, що грався з рапірою, балансуючи нею то на руці, то на лобі, із брязкотом упустив її на манеж.

— Перепрошую? — Поль стрімко розвернувся до Ані. — Ми знайомі?

Жалкуючи про свій учинок, Аня заклякла. Серце впало кудись у п’яти. Тепер, при світлі дня, лицем до лиця, вона могла нарешті розгледіти його змужніле за ці роки обличчя. Гостре підборіддя, гострі вилиці, чисто виголені щоки й глибокі жовто-карі очі, бездонні, мов прірва, що зараз дивилися на неї з обережною цікавістю та викликом. Дивилися й не впізнавали.

— Штабс-капітане, це знову ви? — прийшла на допомогу Мірто, манірно закидаючи через плече свій клинок. — Рада вас бачити. Мене звати Марія Копач. Ми вам так і не подякували тоді за допомогу…

— О, кафешантан! — Поль згадав учорашню знайому, привітно усміхнувся й приклав руку до кашкета. — Немає за що дякувати, мадемуазель, така наша служба. Та я й припустити не міг, що ви приїхали сюди змагатися…

— Радше, я тут заради втіхи. Люблю бути в центрі подій, а зараз у центрі всього — олімпіада. До речі, ви пам’ятаєте мого помічника? Мій перекладач із Франції. Так дивно, його теж звати Поль, як і вас!

— Тепер пригадую, — кинув на Аню кривий погляд офіцер. — Щоправда, не пам’ятаю, щоб озвучував вам своє прізвище. Ви тоді дуже сильно кудись поспішали.

Допитливо подивившись на юнака в американському капелюсі, Поль уже збирався йти, але Аня озвалася знову.

— То як, пане офіцере, на вашу думку, жодного зв’язку між проведенням олімпіади й пожвавленням злочинності в місті немає?

— Мсьє, сформулюйте ваше питання чіткіше, і тоді, можливо, я дам вам на нього відповідь, бо щось ви стрибаєте з одного на інше. Діяльність будинків терпимості в Київському повіті регулюється законом. Можливо, у вас у Франції не так, але тут робота, як ви сказали, борделів, не є злочином.

— А як щодо підпільних борделів? Де в дівчат немає жовтих білетів, а деяких узагалі утримують силоміць?

Аня пронизувала Поля поглядом, гострим і рішучим. Вона була на півголови нижча від нього, із вузькими плечима, на яких ідеально сидів зшитий за її мірками ще в Америці піджак.

— Мій помічник має загострене почуття справедливості, — втрутилася Мірто, беручи Аню під руку й відводячи вбік.

Аня послухалась, але, навіть відходячи, тримала голову повернутою до Поля, прицвяховуючи його довгим зеленим поглядом.

— Здуріла, чи як? — трусонула Аню за плечі Мірто, коли вони достатньо віддалилися від гурту.

Але Аня лише приклала палець до губ.

— Не тут, — ледь чутно прошепотіла вона й, заплющивши очі, притулилася до стіни.

На міській ратуші пробило північ, коли всі четверо сиділи за столиком готелю «Континенталь», розпиваючи пляшку легкого виноградного вина. Вирішивши не критися, артеміди обрали для зустрічі один із найдорожчих ресторанів міста. Недарма ж навчали: хочеш, щоб тебе не запідозрили, — будь у центрі уваги.

Мірто прийшла пізніше за всіх, ледь устигнувши до півночі. Від неї несло коньяком і тютюновим димом.

— Як побачення з атлетами? Здається, тебе прийняли за свою?

— Щоразу пересвідчуюся, що цікавлю чоловіків виключно як товариш. — Язик заплітався, але Мірто трималась прямо. — Треба знову зустрітися з доктором Юнґом і перевірити лібідо…

— Я вже чула, як ти дала собі в кашу наплювати, а потім завоювала довіру бинтом і спиртом, — сміючись, сказала Глорія.

— У вас усе? — посерйознішала Аня, поправляючи краватку й спідлоба зиркаючи на усміхнених дівчат. — Якщо так, то маю сказати дещо важливе.

У двох словах Аня переповіла артемідам підслухану розмову.

— А другий голос? Хто то був? Доглядач?

— Ні, точно не доглядач. Я не знаю того голосу. Після того, як Поль… офіцер Поль пішов, я спробувала зазирнула в кімнату, але двері виявилися зачинені.

— Отже, потрібна інформація може бути у вас на манежі або десь у відділку. — Глорія кивнула в бік поліцейського патруля, що саме зайшов до ресторану. — Думаю, останнє я можу взяти на себе.

І, не чекаючи відповіді, вона підсіла за столик до лисуватого чоловіка похилого віку, дружина якого — кругленька пані з запахом півоній — щойно вийшла до туалетної кімнати.

— Що вам треба? — гнівно запитав чоловік, але Глорія лише зручніше вмостилася в кріслі, простягаючи довгі ноги кудись під стіл.

Вона підперла підборіддя рукою, кліпаючи нафарбованими віями.

— Пане, мені здалося, чи весь вечір ви не зводили очей з мого декольте?

— Ви що собі дозволяєте… — почав був він, але запнувся, відчуваючи оксамитовий черевичок у себе під коліном, потім вище…

— Річ у тім, що ви теж мені сподобалися, — прощебетала дівчина, відпиваючи шампанське з його келиха.

Півонієва пані не змусила довго на себе чекати.

— Хвойдо, що ти робиш біля мого чоловіка?! — заверещала вона, ударяючи Глорію віялом. Та перехопила знаряддя помсти й, розламавши його об коліно, простягнула назад розлюченій жінці, ласкаво при цьому посміхаючись.

— Поліція! — гукнула пані патрульним, що мовчки спостерігали за сценою, намагаючись розібратися в ситуації. — Ця повія сміє липнути до мого чоловіка! Заарештуйте її!

Поліціянти були тут як тут.

— Шановна, дозвольте перевірити ваші документи, — звернувся до Глорії один із патрульних.

— Ой, я їх у номері забула. Принести? — відповіла вона російською без тіні акценту.

— Ви маєте жовтий квиток?

— Що? Я не проститутка! Мені просто сподобався цей громадянин. У наш час уже й любов карається законом?! — Глорія вхопила з найближчого столика тарілку й з розмаху розбила її об підлогу.

Відвідувачі ресторану зашепотіли, відсовуючись подалі від скандальної дівиці, а метрдотель благально вчепився в рукав одного з людей у формі.

— Будь ласка, заберіть її звідси!

— Панно, пройдіть із нами, — узяв її під лікоть один.

Глорія випручалася, кидаючи нищівний погляд на полісмена.

— Сама піду, зрозумів? Торкається він мене, наче якоїсь шалави!

Гордо попрямувавши до виходу, Глорія обернулася й драматично сказала лисуватому панові:

— Сподіваюся, ви розділяєте мої почуття. Настане день, і ми зустрінемося знову!

І вийшла. Гості ресторану зітхнули з полегшенням, а Аня підбігла до метрдотеля.

— У який відділок її забрали?

— Та тут недалеко, угорі на Інститутській.

— Не поспішай, — схопила її за рукав Амелі. — Дамо їй час. Пропоную чекати її в ресторані «Гранд-отелю». Якщо за кілька годин не повернеться, тоді вже підемо витягувати.

Глорія королівською ходою заходила в поліцейський відділок. Її пшеничні кучері вибилися з високої зачіски й тепер спадали хвилями на оголені плечі й розшиту блискучим бісером кремову сукню.

— Буяните, баришня? — прийняв її в кабінеті втомлений черговий офіцер. — Шкода таку красу на ніч у клітку замикати. Ви там від самого запаху знепритомнієте.

— То не замикайте, — зухвало відповіла Глорія, сідаючи на стілець і закидаючи ногу на ногу. — Дасте закурити, капітане?

Той пригостив її цигаркою, і вона, відкинувшись на спинку, задиміла, випускаючи губами концентричні, геометрично правильні кола. Легко прикривши повіки, Глорія оцінювала офіцера. Середніх літ, із раннім черевцем і охайно підстриженими бакенбардами. Навіть симпатичний. Очі, щоправда, маленькі, зморені втомою, але, дивлячись на Глорію, починають поблискувати.

— Чи знаєте ви, пане, що я громадянка Америки? — Звідки й з’явився її американський акцент, а на столі перед офіцером матеріалізувався американський паспорт.

— Ще й маркіза? — присвиснув офіцер. — Де тепер такі ксиви роблять? Десь на блатній Шулявці?

— Не знаю, про що ви. Якщо хочете почути мою історію, то вона печальна: один італійський дворянин узяв мене за дружину, а потім привіз сюди й продав у публічний дім. — Глорія багатозначно подивилася на офіцера й повела далі: — Звідти я втекла, але лишилася зовсім без грошей. Тож мені терміново потрібно кілька тисяч на квиток додому. Чи не знаєте ви, офіцере… як вас там?

— Валер’янов.

— Офіцере Валер’янов, чи не знаєте, як чесній дівчині швидко заробити кілька тисяч?

Поліцейський посовався на стільці, аж раптом звівся на ноги й стрімко перейшов на її бік столу. Так само стрімко він нахилився до неї, щоб поцілувати, але Глорія вхопила гостро заточений олівець, що лежав на стосах паперів, і приставила його до горла офіцера Валер’янова.

— А у вас є кілька тисяч рублів? Принаймні п’ятсот? Що? Немає? То чого ви лізете зі своїми масними губами! — відкинула його Глорія.

Той аж отетерів від несподіванки. Дівчина підвелася, зневажливо кидаючи на стіл олівець і забираючи паспорт.

— Мені набридло марнувати на вас свій час. Якщо матимете до мене ділову пропозицію, тоді будьте ласкаві залишити повідомлення в «Гранд-отелі». Ви запам’ятали моє ім’я, сподіваюся?

— Яка ще ділова пропозиція? — просипів офіцер.

— Я готова на будь-яку роботу, за яку добре платять. А зараз я піду, якщо ви не хочете, щоб я закричала й довго пояснювала, чому на ваших губах моя помада.

— На моїх губах немає твоєї помади, стерво! — не витримав Валер’янов.

Глорія провела пальцями по напомаджених вустах і приклала долоню до рота зніяковілого офіцера.

— Тепер є. Чекатиму від вас добрих вістей! Bye!80

Прочинивши двері, вона гордо виходила з відділку, посміюючись над своєю пригодою та жалюгідним паном Валер’яновим, який одразу кинувся витирати помаду. Аж раптом на виході з відділку її хтось окликнув.

— Панночко, здається, ми зустрічалися раніше?

Глорія повернула голову. Навпроти стояв офіцер жандармерії Поль і зацікавлено розглядав її.

— Маєте якісь проблеми? Чому опинилися у відділку?

Глорія хотіла відмахнутися, але один із патрульних її випередив:

— Підозра в незаконній проституції. Та, схоже, пан Валер’янов вирішив її відпустити…

— Он як. Ми з вами зустрічалися біля кафешантану, там були ще дві юні особи й цей хлопчик-перекладач, Поль…

— Хлопчик-перекладач? — Глорія поцокала язиком, приховуючи тривогу.

Ну навіщо Анничка повела себе так нерозумно, улаштувавши пересварку з Полем, одним із їхніх підозрюваних та ще й військовим офіцером? Глорія зібралась із думками й чарівливо всміхнулася чоловікові.

— Ваші фантазії, містере, вас далеко не заведуть. Але, якщо добре заплатите, я готова бути вашим хлопчиком…

— То це правда, що ви живете з незаконної проституції? — обличчя Поля лишилося незворушним.

— Я? Та я цнотлива, як ваша мама до шлюбу! Хочете перевірити?

— У такому разі я змушений вас затримати…

— Ну ви що, справді жартів не розумієте? — змінила стратегію Глорія. Її плечі втомлено опустилися, а з очей зник звабливий вогник. — Ось мій паспорт, містере. А коли сумніваєтеся в його справжності, як офіцер Валер’янов, то напишіть моєму консулу, і він підтвердить, що я з шанованої американської родини сенаторів.

— Що ж ви робите тут?

— Шукаю гроші на квиток додому.

— І що ж ваші батьки, такі поважні люди, не вишлють вам той нещасний квиток до Нью-Йорка?

— Бостона, — виправила білявка. — Вони сказали, що я вплуталася в це сама, тож сама маю й виплутатися. Тому чесна дівчина й шукає чесну роботу. А зараз пробачте, я дуже втомлена й хочу відпочити…

— Я проведу вас додому. Вам куди?

— Униз, на Хрещатик.

— Бачте, нам по дорозі, — сказав Поль, пропонуючи Глорії руку.

Та, зміривши його прискіпливим поглядом, погодилась. Узявши офіцера під лікоть, дівчина легко ступала новенькою бруківкою, розмірковуючи, що робити далі.

— То звідки ви знайомі з учасницею олімпіади та її перекладачем?

Глорія чекала на це запитання.

— А учасниця олімпіади — це хто?.. — зіграла вона дурненьку. — А, певно ви маєте на увазі Марію… Таку чорняву, із синіми очима? Та я її не знаю. Просто фліртувала з її помічником, а потім ці кадети, а потім ви…

— Але сідали ви в одну автівку.

— Так, вони підкинули мене додому, — і оком не змигнула Глорія. — До речі, ми прийшли.

— «Гранд-отель»? — присвиснув Поль. — Ви тут живете чи… працюєте?

— Хочете провести мене до самої кімнати? Я не проти, — кивнула Глорія, і Поль відчинив перед нею двері. — Ключик від 205-ї, будь ласка, — звернулась вона до портьє.

— Боюся, ми не можемо впускати чоловіка в номер незаміжньої дівчини… Навіть полісмена…

Знічений Поль хотів був вивільнити руку, але Глорія тримала міцно, кокетливо посміхаючись обом чоловікам.

— Насправді я заміжня. — Підморгуючи, білявка нарешті відпустила руку Поля. — Але це велика таємниця. Її знає офіцер Валер’янов, а тепер і ви двоє. За розголошення чекає смертна кара. До речі, офіцере, ви заходьте якось побесідувати. Дайте-но мені папір і чорнила…

Глорія швидко щось написала на аркуші, згорнула вчетверо й поклала в нагрудну кишеню Поля, що не зводив із неї очей. Вона ніяк не могла розібрати той погляд: був то професійний інтерес чи особистий?

— Adieu81, мсьє Поль. — Вона звабливо закусила нижню губу, спрямовуючи на нього довгий і сповнений спокуси погляд.

Офіцер коротко вклонився і зник за дверима. Глорія ледь помітно зітхнула. Із ресторану до неї підійшов чоловік у крислатому чорному капелюсі й без жодного пояснення дав їй дзвінкого ляпаса.

Глорія повільно підвела голову й зиркнула на Аню, що пронизувала її сповненими гніву очима.

— Усе в порядку, мадам? — кинувся до неї портьє, але та лише звела руку: мовляв, не втручайся.

Вона підійшла до юнака в капелюсі близько-близько й прошепотіла на вухо:

— Не компрометуй себе ще більше.

— Як ти могла…

— Ідіотко, — розвернула її до себе Глорія. — Може, це він і є той демон, якого тобі треба побороти?

Ніч трапилася прохолодна. І хоча на календарі був іще серпень, та й дні видавались на диво спекотними, але вночі хотілося закутатися в теплу ковдру й заварити чаю. А може, це тому, що він так безмежно втомився? Ковдра, чай і сон здавалися молодому офіцерові жандармерії Полю чимось недосяжним. В одній кишені в нього лежало запрошення на таємну вечірку без зазначення місця й часу. Зовсім малесеньке, щоб могло поміститися на долоні. Сріблястою фарбою на чорному тлі був виведений нерозбірливий вензель, що скидався на букву «О». В іншій лежала записка, адресована йому цією на диво підозрілою молодою особою, що назвалася американкою Глорією. Вона не викликала б таких підозр, якби не та зустріч біля кафешантану. А ще якби не той незрозумілий поки зв’язок із хлопчиком-перекладачем, який привселюдно посмів кинути йому виклик. Щось у тому хлопчикові було віддалено знайоме, щось приторно-щемне та гостро-колюче.

Прийшовши додому, у маленьку холодну кімнату, виділену йому як офіцеру жандармерії, Поль ліг на ліжко й дістав записку від Глорії. Уже з перших рядків його руки затремтіли, а очі налилися кров’ю. Як? Як таке можливо?!

Він відкинув записку й відчинив буфет. Ром, як на лихо, скінчився, лишилося хіба кілька крапель самогону, який уже рік простоював без діла.

Записка лежала на підлозі. Ідеальним каліграфічним почерком Глорії там було виведено:

У кожного свій рай, нестерпний до нестями.

У кожного свій сон, хто все ще може спать…

Пані Марта не знаходила собі місця. Вона лише здавалася спокійною. Чого зайвий раз тривожити артемід? Та в неї взагалі була давня звичка ховатися за непроникною маскою.

Шість років тому, коли вона допомогла геру Фрідріху завербувати Анничку, для неї все змінилося. У її пам’яті навіки закарбувався той день, коли гер Фрідріх, її любий Фрідріх, подивився на неї не зі звичною телячою ніжністю, а пронизуючи наскрізь гострими, мов наточені шпаги, очима.

А рік по тому, коли її чоловік, ненависний Остап Філатович Перебий, нарешті згинув від білої гарячки, вона неначе розцвіла. Куди й поділась її сірість. Марта народилася знову.

Остап Філатович, що володів кількома прибутковими будинками, ніколи не підпускав її до справ. Раніше вона була ув’язнена в чотирьох стінах, готувала їжу та прала занехаяні сорочки чоловіка, хоча з їхніми доходами вони могли б дозволити собі домогосподарку. А ще вона ростила сина — такого ж заляканого, як і сама, який щовечора сподівався, що батько прийде тверезим або принаймні таким п’яним, що одразу завалиться спати.

І лише гер Фрідріх, який незрозуміло чому прикипів до неї душею, час від часу провідував самотню жінку, водив у театри й розповідав неймовірні історії. Марта ніколи не могла відрізнити правду від вигадки, допоки одного дня він не прийшов до неї й не запропонував стати позаштатною агенткою «Артеміди». Тоді Марта нарешті зрозуміла, що пустота всередині неї, безмежна туга, через яку хотілося викинутися у вікно, поволі зникає. Рани затягуються й тіло знову дихає.

Марта зайшла у свою кімнату й зі сховку за картиною вийняла скриньку. Ключик провернувся двічі, і з-під дерев’яного вічка посипалися на підлогу листи. Жінка всміхнулася, збираючи їх докупи, цілуючи кожен із них, ніби найціннішу реліквію. На самому дні скриньки лежав аметистовий перстень. Марта наділа його на безіменний палець правиці й зітхнула.

— Коли-небудь я гордо носитиму цю каблучку, — сама до себе мовила вона. — Але не зараз, іще не зараз, любий Фрідріху.

Поклавши свою таємницю назад у скриньку, Марта сіла на тахту й замислилася. «Київська олімпіада» була не першим її завданням. Вони з сином, зовні млявим і зашореним парубком, уже кілька разів допомагали артемідам із місіями. Але цього разу все було інакше. По-перше, це був екзамен, від якого залежала подальша кар’єра шпигунок. А по-друге, його складала її протеже, Анничка, дівчинка, яку Марта відірвала від матері й утягнула в цю небезпечну справу. Цю місію не можна було провалити.

77 Будинками терпимості називали борделі, бо проституція в той час була легальна, тобто її терпіли.

78 Добридень, панове! (Фр.)

79 Мій друже (фр.).

80 Бувай! (Англ.)

81 До побачення (франц.).