Шпигунки з притулку «Артеміда»

Розділ п’ятий Не всі пташки відлітають у вирій

Коли дівчатка-підлітки перетворюються з незграбних горобців і кволих сірих чапель на стрімких ластівок, погордих пав, а подеколи навіть орлиць, — писала в есе з французької Аня, — вони починають мріяти про побачення з молодими офіцерами, пишні бали, безсонні ночі й випадкові зустрічі в міському саду. Мріють про хорошу партію, яку зрештою підбере для них батечко. Не кривитиму душею, твердячи, що артеміди байдужі до кохання й усіх тих романтичних дрібничок, але очевидно, що жодна з нас не вважає одруження сенсом свого життя.

Коли артеміді виповнюється п’ятнадцять, вона чекає запрошення на першу практику. Це може бути рибацьке поселення чи трупа мандрівних циркачів, імператорський палац у Китаї чи хмарочос у центрі Мангеттена. Практика вчить нас пристосовуватися й звикати до життя за межами притулку, поміж звичайних людей. Кожна з нас має з’явитися, мов зірка, привертаючи до себе увагу перехожих, має зачаровувати, захоплювати, бути на видноті, не викликаючи підозр. Бо хіба прекрасна ружа-квітка може вколоти своїми шипами?

Так було останні двадцять років. Але світ змінюється. В Америці страйкують суфражистки, леді сідають за кермо автомобіля й курять цигарки. «Слабких» жінок дедалі частіше сприймають усерйоз, що шкодить нашій справі. Якщо ще кілька років тому розкішна й розумна жінка на балу не викликала нічого, окрім овацій, нині вона привертає дедалі більше цікавих поглядів — а чому це мадемуазель не на своєму традиційному місці? Щось із нею не так… Тому сам гер Фрідріх зауважив, що за сучасних умов традиції «Артеміди» потребують перегляду. Іноді краще заховатися й причаїтися, бути непримітною та сірою. Як я.

Аня дописала й відклала перо. Вона глянула у випукле дзеркало, що висіло на стіні. Із люстра на неї дивилася вже зовсім доросла дівчина, середнього зросту, засмагла й вилицювата, нічим не примітна, окрім хіба що зеленавих очей, обрамлених довгими чорними віями під ниточками брів. Її волосся росло жахливо повільно і ледь-ледь сягало лопаток. Аня скрутила його й заколола китайською шпилькою. Вийшло так собі, нічого особливого. Що ж, не дивно, що її нікуди не беруть — ані на практику, ні на справжню місію. Менше від року лишилося до вісімнадцятиріччя, а вона за час перебування в притулку жодного разу не полишала його, хіба навідувала гуцульське село поряд і кілька разів потайки підіймалася на прилеглі гірські вершини.

За вікном мезоніну заіржали коні. Дівчина скочила на ліжко, відчинила кватирку й, висунувши голову, побачила Амелі: та їхала в бричці, ховаючись під вигадливим темно-синім капелюшком і знічено відводячи погляд. Усі були певні, що японка більше не повернеться до притулку. Вона поїхала на першу практику, коли їй ледь виповнилося чотирнадцять. Два роки від неї нічого не було чути, артеміди вже подумали, що вона витримала всі екзаменаційні випробування й тепер виконує місію, але помилилися. Амелі, на яку мало не молилися вчителі, яку обожнювали пані Тамара й навіть сам гер Фрідріх, провалилася на іспиті.

Мовчки, не вітаючись із колишніми колежанками, що юрбою оточили її з тисячею запитань, Амелі злізла з брички й уже готова була зайти в дім, як на порозі з’явилася Глорія.

— Овва, зірка Лі знову засяяла на нашому скромному небосхилі! — широко посміхнулася вона. — Вітаємо, ласкаво просимо назад!

— Чула, ти теж провалилася, — мов відрізала Амелі. Якби можна було вбити поглядом, то Глорія б уже лежала бездиханна. — Кажуть, тебе влаштували гувернанткою в пристойну французьку сім’ю, а ти «ненароком» звабила їхнього старшого сина…

— Це справді сталося випадково, — зробила янгольське обличчя Глорія. — Молоді люди в наш час такі нестримані! Ну, а ти на чому засипалася?

— За своїм носом стеж і не пхай його, куди не просять!

Амелі посунула Глорію плечем, заходячи всередину.

Аня сіла на ліжку й зітхнула. Якщо навіть ці обдаровані в усьому дівчата провалилися, що тоді казати про неї?

Дівчина підійшла до туалетного столика й висунула шухляду. Звідти витягла три блискучі медалі. Одну вона отримала за порятунок Зої, другу — за джигітування25, а третю — торік за постановку балету. Тут-таки лежав старий зелений картуз — як нагадування про світ, із якого прийшла сюди артеміда Поль.

У двері постукали, і за мить на ліжку безцеремонно лежала Зоя, метляючи в повітрі ногами та ледь стримуючи захват.

— Ти чула, що Амелі повернулася? — гаряче почала вона.

— Угу, — лише й відповіла Аня, непомітно кладучи медалі назад до шухляди.

— А що пані Козинська влаштовує нам контрольну з астрономії наприкінці тижня?

Легенько посіпуючи кінчик довгої рудої коси, Зоя не зважала на Аніне насуплене обличчя — за кілька років вона добре притерлася до звичок своєї відлюдькуватої «сестриці».

— Та знаю я, — відмахнулася дівчина, не маючи настрою говорити про навчання.

— Усі наші так бояться цієї контрольної… Переймалися через тебе. Ержбета каже, що може допомогти тобі готуватися, а Віталіна пообіцяла, що ходитиме до тебе на балет, якщо ти здаси з першого разу! Бачиш, ми всі любимо нашу старшеньку! — Зоя склала губки бантиком.

Аня лише закотила очі. Її однокласниці, колишні семилітки, і справді прикипіли до неї, мов до рідної.

— А що за місяць приїздить гер Фрідріх і забере до Константинополя кількох старших дівчат? Про це ти теж знаєш?

Цього разу Аня заклякла, ніби розмірковуючи.

— Думаю, вони неодмінно оберуть тебе!

— Ти ж розумієш, — знизала плечима Аня, — хай би що робила, хай би як довго сиділа над книжками, я ніколи не зможу бути такою, як ви.

— Слухай, часом мені здається, що ти просто не вмієш радіти маленьким перемогам, — примружилася Зоя. — І радіти взагалі. Зануда — от хто ти!

— Якщо я поїду на місію, — нарешті посміхнулася Аня, куйовдячи неслухняну гривку молодшої подруги, — то привезу тобі гостинця.

— Якщо ти поїдеш на місію, — несподівано серйозним тоном відповіла мідноволоса Зоя, — то ти здаси іспит і більше сюди не повернешся.

Головна зала палацу була залита електричним світлом. Пахло пряною печенею та французькими сирами. Античні статуї згори вниз дивилися на дівчат, що радісно щебетали, сідаючи за довгі столи. Святково вдягнені та підмальовані, артеміди чекали на появу гера Фрідріха й мадемуазель Тамари, щоб почати нарешті урочисту вечерю з нагоди іменин останньої.

І коли гер Фрідріх під ручку з директоркою нарешті увійшов до зали, артеміди підвелися з місць, вітаючи іменинницю, убрану в пишну яскраво-червону сукню.

— Любі мої артеміди! — лагідно почав гер Фрідріх, жестом дозволяючи всім сідати.

За останні роки він іще більше постарів, згорбився, але не втратив молодечого блиску в очах.

— Сьогодні ми вшановуємо нашу найстаршу артеміду. Найстаршу не за віком, — обережно уточнив головний опікун, — а за досвідом. Та перед тим, як ми почнемо святкувати, я хотів би потішити мадемуазель Тамару подарунком. Цей подарунок — мій експеримент, перша командна місія шпигунок із притулку «Артеміда».

— Командна? — зашепотіли дівчата.

— Саме так. Раніше кожна з вас отримувала індивідуальне завдання, а склавши всі практичні екзамени, ставала агенткою. Знаю, що ви всі хочете якнайскоріше втекти з притулку й почати доросле життя. Цього разу шанс дістануть такі артеміди…

Гер Фрідріх витримав паузу, а дівчата затамували дух.

— Особа, яка краще всіх знається на автомобілях і фотокамерах, за лічені секунди збирає гвинтівку й швидше за всіх пробігає стометрівку.

— Мірто! — вигукнули дівчата.

Зал гучно зааплодував, а грекиня лише скромно всміхнулась у відповідь, поправляючи завите каштанове волосся.

— Особа, яка попри маленький зріст не побоїться зійтися в рукопашній з двома, а то й трьома плечистими чоловіками. Важко назвати науку, із якою ця панянка була б не знайома. Найкращі оратори замовкають, коли це дівча береться говорити про політику й громадянські права…

— Амелі! — закричали голоси.

Мірто на радощах обійняла подругу, а та кинула ледь помітний тріумфальний погляд на Глорію.

— Особа, яка народилася з револьвером у руках. Здібна в математиці й шахах, тож вправно прораховує виграшні комбінації в азартних іграх.

Зал засміявся. Тепер уже всі дивилися на Глорію — із заздрістю й прихованим захватом. Усі, крім Амелі, у глибині очей якої тремтіли обурення та справжній жах.

— Я не поїду з нею! — схопилася з місця японка, і всі одразу повернули до неї голови.

— Сядь! — Голос гера Фрідріха ніби молотком прибив Амелі назад до крісла. — Права голосу тобі ніхто не давав, ти навіть елементарний іспит провалила!

Він повів далі. Рівно та спокійно.

— І остання учасниця групи… Особа, якій удалося згуртувати, замість того щоб роз’єднувати. Особа, на яку я покладаю чимало надій. Не горить у вогні та не боїться висоти…

— По-о-оль! — закричали Аніні однокласниці, радісно плескаючи її по плечах.

Сама ж Аня сиділа за столом ні жива ні мертва. Вона їде виконувати місію! Місію!

— Поль? Серйозно? — в один голос вигукнули Глорія та Амелі.

— Та ну вас, дівчата, — не витримала Мірто, беручи на себе обов’язки старшої за віком. — Сприймайте це як чергову пригоду!

Усі четверо ззирнулися. Обережно, насторожено, гостро.

— Любі мої пташечки, — звернувся до них гер Фрідріх. — Уже завтра попрошу вас пакувати валізи й готуватися до вирію. А доти — призволяйтеся, дівчатонька! Наші куховарки сьогодні на славу потрудилися. Bon appetit!26

Артеміди взялися за ножі й виделки, камеристки розливали пунш і вишневий кисіль, грамофон заграв Дев’яту симфонію Бетховена, а мадемуазель Тамара засміялася своїм красивим грудним сміхом, відповідаючи на жарт Миколи Івановича. Тільки четверо дівчат не могли проковтнути й шматка печені. Пригода, на яку вони з нетерпінням чекали, якої боялись і яку вже уявляли у фантазіях, починалася завтра.

25 Джигітування — вид кінного спорту, у якому вершник виконує акробатичні трюки на конях.

26 Смачного! (Фр.)