Шпигунки з притулку «Артеміда»

Розділ третій Анничка та її демони

Від пристані відчалив човник, погойдуючись на хвилях. Аня вдивлялася у звичайні обличчя людей, що переправлялися на Лівий берег чи щойно прибули на Правий. Хустки й вишиванки, проста й жива мова, обвітрені й усміхнені обличчя з м’якими слов’янськими рисами — усе переносило її в дитинство.

— Здогадуюсь, що в тебе на серці, але облиш це, — наказала Амелі, зручніше розташовуючись на дерев’яній банці82 й міцніше тримаючи мережану парасольку від сонця.

Човняр, смаглявий хлопець із живими очима та ямочками на щоках, усміхнувся іноземці, не розуміючи й слова з її французької. Амелі всміхнулась у відповідь, щоб не видатися неввічливою.

— Не всміхайся йому, ти моя дівчина. Чи забула? — кинула їй у відповідь Аня, розминаючи затерплі плечі. — Я дам собі раду. Але Глорію приб’ю за першої ж можливості. Невже їй аж так байдуже, з ким фліртувати? Невже…

— Я тебе не впізнаю. Таке враження, що відважну, логічну й зазвичай послідовну у вчинках Поль підмінили.

— Пхе, себе згадай у Японії, — посміхнулася Аня.

Вони дивилися, як до острова причалює пором. Десь там на берег сходить Глорія. Цього разу артеміди домовилися вдавати, що не знайомі з нею. Річ у тім, що зранку пан поліцмейстер таки надіслав американській громадянці листа з пропозицією роботи. У тому листі було сказано, що потрібні люди самі її знайдуть, Глорії ж необхідно лише прийти ввечері в кафешантан «Ермітаж», який нещодавно відкрився в однойменному парку на Трухановому острові.

— Сподіваюся, Глорія прихопила револьвер, — задумливо сказала Амелі, розглядаючи зелень острова, низенькі хати та білі вітрильники яхт-клубу.

Коли артеміди зійшли на берег і влилися в потік таких самих, як і вони, відпочивальників, цей натовп із капелюшків і білих блузок, фраків і краваток поніс їх на звуки музики. Десь там, перед ними, людський плав так само виносив Глорію — дівчата час від часу бачили її вкриту ластовинням шию й елегантно перев’язане хустиною волосся.

Ще навіть не сутеніло, а в парку на літній естраді вже починався концерт. На сцену вийшли танцівниці в широких спідницях, оздоблених барвистими смужками рюшів. По сцені з веселими криками понісся фривольний канкан, а Аня так і заклякла з кухлем пива в руці.

— Там моя мама, — одними губами проказала вона. — Мама…

— Справді! Я впізнала її, бачила у вікні твого дому. Вона така молода…

На очах у Ані забриніли сльози. Їй здавалося, що серце зараз розірветься.

«Виконати місію. Спершу виконати місію…» — мов мантру, повторювала вона. Після одного номера одразу слідував інший, і щоразу Аня чекала появи на сцені матері. Уже стемніло. Задзижчали комарі, кусаючи за шию й ноги. Офіціант приніс іще кухоль пива, над естрадою спалахнули феєрверки. Аня була так далеко у своїх думках, що й не помітила, як Глорія зникла.

— Я на мить відволіклась, а її вже не стало, — розгублено зашепотіла Амелі, смикаючи Аню. — Ти її не бачила?

Миттю отямившись, та заперечно похитала головою.

Дівчата підвелися з-за столу й неспішно вийшли під ручку, а вже в темені за естрадою розбіглися на два боки, намагаючись знайти хоч слід Глорії та її потенційного «роботодавця».

Аня йшла погано освітленою вулицею, що вела поміж хатами. За кілька років її відсутності тут, на острові, виросло велике поселення з паровим млином, училищем, базаром і мурованою церквою. Тепер вона не знала, куди йти. Дівчина не боялася за себе — вона радше почувалася винною перед Глорією. «Ми навіть не певні, чи цей поліцмейстер пов’язаний із «таємною вечіркою», чи Глорію вже завтра переправлять кудись у Ригу, де її ніколи ніхто не знайде…» — думала Аня, заглиблюючись у вулички острова. Із іншого боку, знаючи Глорію, ця думка здавалася такою абсурдною, що артеміда вирішила нарешті зупинитися й повернути назад замість того, щоб безцільно блукати безлюдними дорогами. Але за рогом на неї чекала несподіванка.

У темряві, ледь підсвіченій зірками й загравою від естради, Аня розгледіла обриси шістьох молодиків із довбнями в руках. Кричати не було сенсу — вона забрела в околиці корабельні, де серед ночі окрім псів на припоні, що охороняли дошки для будівництва човнів, нічого не було. Удалині грала знайома музика. Певно, її мама зараз танцює на сцені адажіо з «Лебединого озера».

— Чого вам треба? — низьким голосом заговорила Аня, насуваючи на обличчя капелюх.

— Гроші давай! — гукнув один, виставляючи ніж.

У Ані не було грошей. Вона весь день перебувала в якомусь мареві й навіть не подумала покласти в кишеню кілька рублів, сподіваючись, що за все платитиме Амелі. У Ані не було із собою абсолютно нічого цінного.

— Я можу вивернути кишені. У мене нічого немає. Якби було, я би з радістю віддав. У моєї дівчини є. Вона японка, може, бачили її? Ми розминулися…

— Ах, немає грошей? Бідолашний. Може, із тобою своїм заробітком поділитися? — знову озвався ватажок, плечистий здоровань у синьо-білому тільнику. — Ти справді думаєш, що ми повіримо такому франту? Обшукайте його!

Цього Аня аж ніяк не могла допустити. Навіть пласкі груди — це все одно груди, тож грабіжники одразу здогадаються, що вона не чоловік. А тоді може статися щось гірше за смерть.

Чоловіки підходили до неї. Повільно, ніби очікуючи якоїсь витівки. Аня стояла непорушно під розлогим деревом, приперта до стіни корабельні. Коли двоє наблизилися до неї достатньо, вона згадала своє гімнастичне минуле. Підтягнувшись на гілках, мов на брусах, дівчина із силою вдарила ногами по обличчях нападників, що не очікували такого маневру від невисокого й худорлявого юнака.

Ще мить — і Аня вже високо на дереві. Її капелюх злетів, а сорочка зачепилась за гілку й репнула, демонструючи спіднє.

— Кажу вам, немає в мене нічого. Пусто! — вивернула вона кишені штанів.

Ніж пролетів біля самого ока. Останньої миті Аня рефлекторно відсахнулася вбік, і лезо оминуло її голову, черкнувши по щоці.

— Від моїх ножів іще ніхто не вивертався, — зло просипів ватажок. — Тепер це справа честі.

— Честі? — почувся голос за спинами нападників.

Говорив чоловік у світлому літньому костюмі і такому ж світлому капелюсі. У його виставленій вперед руці був браунінг.

Далі все сталося надто швидко. Ватажок метнув іще один ніж, пролунав постріл, і хтось із криком болю впав за землю. Але й рука з пістолетом похитнулася. Цього разу ніж влучив у ціль, вибиваючи пістолет і заливаючи червоним світлий рукав піджака.

Аня теж була прудка. І в халяві її чобота теж був ніж, із яким, на відміну від грошей, вона не розлучалася. Гостре, виточене в Японії лезо полетіло в плече одного з розбійників. І допоки вони були в замішанні, дівчина зіскочила з дерева. Перекотившись по землі, вона підібрала браунінг, твердою рукою націлюючи на нападників і прикриваючи собою неочікуваного рятівника.

— На рахунок «три» біжимо в ліс, — хрипким голосом сказала Аня, злегка відступаючи назад. — Один… два… три!

Вони чіплялися за корчі й перестрибували через канави, краяли штани об ожину й ковзалися на торішній хвої.

— Може, зупинимося? — запитав рятівник у світлому, переводячи дух.

Їхніх переслідувачів не було чути, натомість із руки, яку він намагався затискати, темною цівкою точилася кров.

— Треба тебе перев’язати, — сказала Аня, дивлячись на рану, і вже потім переводячи погляд на обличчя.

Вони стояли на березі лісового озера. Сюди не промикалося світло ліхтарів, не долинали звуки музики. Місяць, що ховався за тонкими, мов вуаль, хмарками, присвічував м’яким сріблястим сяйвом.

Аня дивилася й не вірила своїм очам. Перед нею стояв Поль.

Поль, який колись був її найліпшим другом, її першою дитячою закоханістю. Поль, який нині служить у жандармерії та бере хабарі. Поль, який щойно врятував її, а тепер стікає кров’ю.

Вона схилила голову, прикриваючи пасмами волосся обличчя, і позадкувала на крок.

— Сядь, — наказала вона, киваючи в бік трухлявої колоди, наполовину вкритої пухнастим мохом.

Сама ж відвернулася й відірвала нижню частину своєї сорочки.

— Ваш голос мені знайомий, — тихо сказав він. — Але без крислатого капелюха я не одразу вас упізнав. Що робить помічник спортсменки, ще й іноземний підданий, у таких нетрях? Як на перекладача ви непогано лазите по деревах і тримаєте пістолет… До речі, можна його отримати назад?

— Це що, допит? — гмикнула Аня, обережно дістаючи браунінг із кишені піджака й вручаючи його Полю. — Допитуватимеш мене у відділку. Показуй руку.

Права рука була розсічена, піджак довелося зняти, а закривавлений рукав сорочки розірвати.

— Принаймні зупинимо кров. Сподіваюсь, запалення не буде…

— У тебе теж кров.

— Що? — не одразу збагнула Аня, але Поль вільною рукою дістав із кишені піджака хустинку й витер дівчині обличчя.

Аня відсахнулася.

— Не смикайся, — утримав її за плече Поль. — Ох, який негарний поріз. Боюсь, лишиться рубець…

— Шрами прикрашають мужчину. — Аня висмикнула з рук Поля хустину й сама приклала до щоки.

Хустинка пахла його одеколоном, терпким і гіркувато-солодким.

— Добре, що ми вийшли до озера, — сказав Поль, оглядаючи перев’язану руку. — Хоч поночі дорогу назад і не знайти, та принаймні тепер я знаю, де ми.

Аня теж знала. Це озеро називалося Бабине. Одного разу Поль мав якісь справи з острівними самозаселенцями. Тоді він узяв Аню з собою, і вони цілий день провели в околицях, досліджуючи Труханів.

— Ти тут раніше бував? — ніби між іншим кинула Аня.

— Лише раз. — Поль, зітхаючи, утупився в озерну гладінь. — Із дівчиною, що була мені дуже дорога.

— Дівчиною? — Аня відчула, як кров приливає до голови. Усю ту ніжність, що мить тому вона відчувала до Поля, мов корова язиком злизала.

Він пам’ятає, як бував тут із якоюсь дівчиною, але не може згадати, як сидів на цьому самому березі з Живчиком! Руки Ані міцніше стиснули закривавлену хустину.

— А я бував тут із другом, — випалила Аня, шмигаючи носом і заправляючи за вуха пасма спітнілого русявого волосся.

— Я думав, що ти приїхав з-за кордону? — здивовано поглянув на Аню Поль.

— Я виріс у Києві. А вже потім переїхав до Франції… Там і познайомився з мадемуазель Марією Копач, — вирішила дотримуватися легенди Аня.

— І тебе теж звати Поль? Яка знайома історія. Моя мама француженка. По смерті батька вона хотіла забрати мене в Марсель, але я вирішив залишитися.

— Щоб зваблювати юних балерин? — посміхнулася Аня.

— Схоже, ти брав про мене довідки?

— Чутки розходяться швидко. Там щось було про скандал із балериною…

— Смішна історія, — засміявся Поль, чухаючи потилицю. — Здається, щось вони між собою не поділили, а я опинився в центрі скандалу. До речі, про скандал. Я помітив у «Ермітажі» твою подругу, Глорію…

— Вона мені не подруга, — буркнула Аня.

— Що, відшила тебе? — примружився Поль. — Я хотів був до неї підійти, але вона зникла з чоловіком у коричневому картузі. Не знаєш, хто б це міг бути?

Аня знизала плечима й заскреготіла зубами. Від того, що проворонила Глорію, і від того, що вперше в житті так сильно ревнувала.

Дедалі холоднішало. Над головами пролітали кажани, пугукала сова. Аня сиділа, обійнявши руками коліна, опановуючи гнів, дихаючи. Вдих, видих. Вдих… Мимоволі вона зиркнула на Поля. Той клював носом від утоми й втраченої крові.

— Лягай поспи, — сказала артеміда, ламаючи гілля сосни та ліщини й розстелюючи його на вологій землі. — Я повартую.

Поль кинув на неї вдячний погляд. Його очі були затуманеними. Розташувавшись горизонтально й поклавши голову на вкриту мохом колоду, Поль миттєво заснув.

Аня довго сиділа в його головах і роздивлялася гострі риси обличчя. А коли перші промені засяяли на небосхилі, легенько поцілувала в лоб і зникла між чагарів.

— Поль! — кинулася обіймати артеміду пані Марта. — Слава Богу, ти жива!

Амелі прожогом спустилася з другого поверху, теж припадаючи до Ані. Та аж отетеріла від несподіванки — зазвичай японка не любила дотиків і обіймів.

— Усе добре, я справді жива, — заспокоїла їх Аня.

Вигляд у неї був жалюгідний: у порваному й перемазаному костюмі, із засаленим волоссям і глибоким порізом на щоці.

— Як ти дісталася сюди без грошей? Пригрозила когось убити?

— Позичила в штабс-капітана Поля Левенка, доки він спав.

— Що?!

— Довга історія. Зараз умиюся й розповім, — сказала дівчина, простуючи до ванної кімнати. — А Глорія?..

— Зникла, — сумно похитала головою Амелі.

Аня стиснула губи.

— Вона пішла з чоловіком у коричневому картузі. І здається, штабс-капітан теж слідкував за нею й теж загубив слід. Це все, що я знаю, — сказала Аня, зникаючи за дверима ванної.

Сонце здіймалося вище й уже припікало. Десь на березі острівного озера прокинувся штабс-капітан Поль Левенко, укритий сосновими гілками, ніби ворсистою ковдрою. Біля нього лежала його закривавлена хустинка. Пістолет і гроші були на місці, щоправда, бракувало кількох рублів.

Поль підвівся й почухав потилицю. Спогади вчорашньої ночі мозаїкою викладалися в його свідомості. Цей хлопчик-перекладач, що ніби переслідував його повсюди, був суцільною загадкою. То він звинувачував офіцера в розквіті злочинності, то з якоюсь ніжністю, яку Поль спершу прийняв за вдячність, перемотував його рану, вкривав гілками, а то відточеним рухом наставляв на розбійників пістолет. А цією хустиною, що нині, закривавлена, лежала на землі, сам Поль витирав таке жіночне обличчя свого тезки. Далекі спогади майнули в пам’яті, але Поль відігнав їх від себе. Живчик загинув. Потонув у Дніпрі на переправі. Про це говорили всі балерини й хористки, про це йому сказала сама Талія, витираючи сльози.

82 Банка — сидіння в човні. (Прим. ред.)