Буремний Перевал

Розділ дванадцятий

Поки міс Ізабелла Лінтон блукала парком і садом, завжди мовчазна і майже завжди у сльозах; і поки її брат замикався на самоті з книгами, яких навіть не розгортав, змучений, як мені здавалося, потаємним сподіванням, що Катрина розкається у своїй поведінці та прийде до нього, вимолюючи прощення й примирення, а та вперто постилася, певно, маючи на думці, що Едгар під час їжи давиться кожним шматком через її відсутність, і лише гордощі заважають йому припасти до її ніг, спокутуючи провину, — я поралася собі в хатніх справах, упевнена, що у стінах Грейнджу лиш одна людина лишилася при здоровому глузді — і це не хто інший, як я. Я не гаяла часу на те, аби втішати міс чи вмовляти мою пані, і не звертала надто багато уваги на зітхання хазяїна, що жадав почути хоча б ім'я своєї леді, якщо не міг почути її голосу. Я вирішила, що вони якось та порозуміються; і хоча це була довга історія, я з радістю бачила, що хмари потроху розсіюються; принаймні так мені здалося спочатку.

Місіс Катрина Лінтон на третій день відімкнула двері своєї кімнати й зажадала поновити запаси води у спорожнілій карафці та в глеку, а також попросила принести їй миску вівсянки, бо вона, здається, вмирає. Я вирішила, що це говориться для Едгара; мені щось не дуже вірилось у таке страхіття, і я, лишивши це на власній совісті, віднесла їй чаю з грінками. Вона з пожадливістю накинулася на їжу й пиття; і, відкинувшись на подушку, знов почала стогнати, судомно стискаючи руки. «О, я помру, — скрикнула вона, — бо всім до мене байдуже. Краще б мені було не їсти». Через деякий час я почула її бурмотіння: «Ні, я не помру… він тільки зрадів би цьому… він узагалі не любить мене… він не буде за мною тужити!»

— Ви чогось бажаєте, мем? — спитала я, зовні досі лишаючись спокійною, проте звернувши увагу на її змарніле обличчя і дивні поривчасті рухи.

— Що робить це незворушне створіння? — спитала вона, відкинувши з блідого чола своє густе сплутане волосся. — Впав у летаргію? Чи вмер?

— Ні те, ні те, — відказала я, — якщо ви маєте на увазі містера Едгара Лінтона. З ним, я гадаю, усе гаразд, хоч він і віддає своїм ученим заняттям більше часу, ніж зазвичай: весь час сидить зі своїми книжками, бо не має іншого товариства.

Я б не стала так говорити з нею, якби розуміла, в якому вона стані; та я не могла позбутися думки, що її недуга є почасти удаваною.

— Сидить із книгами! — збентежено скрикнула вона. — А я?» вмираю! Я на краю могили! Господи! Та він хоч знає, як я змінилася? — продовжувала вона, втупивши погляд у дзеркало, що висіло навпроти неї на стіні. — Хіба це Катрина Лінтон? Він гадає, це просто вередування чи гра з мого боку. Невже ти не можеш йому сказати, що це страшна правда? Неллі, поки ще не пізно, мені треба дізнатися, що він відчуває насправді — і тоді я зроблю свій вибір між цими двома… і тоді або відразу ж помру з голоду — хоч це не буде покаранням для нього, якщо він такий безсердечний, — або одужаю і покину цей край. Ти кажеш правду про нього? Дивися, не збреши мені! Йому справді байдуже, що зі мною?

— Чому ж, мем, — відповіла я, — просто хазяїн і гадки не має, що ви нездужаєте: і, звісно, він не підозрює, що ви збираєтеся вмерти з голоду.

— Ти гадаєш? А ти не можеш йому про це сказати? — мовила вона. — Переконай його! Скажи, ніби це ти так думаєш: скажи, що ти впевнена, що я це зроблю!

— Ви, певно, забуваєтеся, місіс Лінтон, — докинула я, — ви ж з апетитом поїли дещо сьогодні ввечері; а завтра побачите, що це вам пішло на краще.

— Якби тільки я була впевнена, що це вб'є Едгара, — перервала вона, — я вбила б себе одразу ж! Ці три ночі були просто жахливі, я ні на мить не склепила очей — і, Боже, як я мучилася! Мене мучать примари, Неллі! То мені починає здаватися, що ти мене не любиш. Як дивно! Я думала, що хоч люди й ненавидять та зневажають одне одного, вони не можуть не любити мене. І за кілька годин ці люди обернулися на моїх ворогів — оці, ті, хто зі мною поруч. Як страшно зустріти смерть в оточенні їхніх холодних облич! Ізабелла з переляку й огиди боїться навіть зайти до кімнати, це ж так страшно — дивитись, як помирає Катрина. А Едгар урочисто постане поруч, щоб бачити, як усе скінчиться; а потім закличе всіх по дякувати Господові за те, що відновився мир і спокій у його домі, і повернеться до своїх книжок! В ім'я всіх, хто має хоч якісь живі почуття, скажи мені: як він може сидіти за книжками, коли я вмираю?

Для неї було нестерпним моє зауваження про філософську відчуженість містера Едгара Лінтона. Вона совалась у ліжку, її болісне зачудування потроху переходило у напад божевілля; вона роздерла зубами подушку; потім звелася на ліжку, вся палаючи з жару, та наказала відчинити вікно. Була середина зими, дув сильний північно-східний вітер, і я відмовилася.

Постійна зміна виразів на її обличчі та миттєві перепади настрою почали лякати мене — і нагадали про її колишню хворобу та застереження лікаря, що їй не можна суперечити. Хвилину тому вона шаленіла від люті; а зараз, підпершись рукою і не завваживши на мою відмову їй скоритися, вона, мов мала дитина, знайшла собі розвагу у шкоді — висмикувала пір'їни із щойно продертих дірок та розкладала їх на ліжнику: її думки перескочили на інше.

— Оце індиче перо, — бурмотіла вона до себе, — а це від дикої качки, а це голубине. Еге, то вони напихають подушку голубиним пір'ям — не дивно, що я не можу вмерти! Дозвольте мені розкидати його по підлозі, коли я ляжу. Оце перо куріпки, а це — я його впізнаю з тисячі,— це чайки. Гарна пташка; пам'ятаю, вона кружляла в нас над головою у вересовому полі. Хотіла швидше дістатися свого гніздечка, бо хмари нависли над вершиною пагорба, й відчувала, що збирається на дощ. Цю пір'їнку підняли з землі, пташку ніхто не підстрелив. Ми бачили взимку її гніздо, повне малих скелетиків: Гіткліф поставив сильце над гніздом, і старші не наважилися підлетіти. Я попросила його, хай пообіцяє, що ніколи не стрілятиме в чайку; і він не стріляв. О, іще одне! Невже він застрелив моїх чайок, Неллі? Є хоч одна червона пір'їна? Дай глянути.

— Покиньте ви ці дитячі витівки! — перервала я, потягла до себе подушку і поклала її дірками до простирадла, бо Катрина витягала з неї повні жмені пір'я. — Лягайте й заплющіть очі; ви марите. Оце безлад! Натрусили пір'я, наче сніг іде.

Я ходила кімнатою, збираючи пір'я.

— Неллі,— сонно промимрила вона, — я зараз бачу тебе А старенькою: така скоцюблена, сива. Це ліжко — печера чаклунки біля Пеністон-Крегу, і ти збираєш «чортові пальці», щоб украсти молоко в наших корів; а коли я підійду ближче, удаєш, ніби це прядиво. Отакою ти будеш через п'ятдесят років. Я знаю, зараз ти не така. Ні, я не марила, ти помиляєшся; а то б я вірила, що ти справді стара відьма і що я справді Пеністон-Крегу; а я ж бачу, що зараз ніч, і дві свічки горять на столі, і від них чорна скриня сяє, мов агат.

— Чорна скриня? Де ж вона? — спитала я. — Вам щось наснилося!

— Під стіною, як завжди, — відповіла Катрина. — Вона справді якась чудна — я бачу в ній чиєсь обличчя!

— Тут нема ніякої скрині й не було ніколи, — мовила я і знову сіла на ліжко, відхиливши запону, щоб придивитися до неї.

— А ти хіба не бачиш обличчя? — спитала вона, спрямувавши на дзеркало суворий погляд.

І що б я не казала, мені не пощастило її переконати, що то лише вона сама; тому я встала і запнула дзеркало хусткою.

— Воно все одно там! — наполягала вона злякано. — Воно ворухнулося! Хто це? Сподіваюся, вони не вилізуть, коли ти підеш! О Неллі, тут привиди! Я боюся лишатись сама!

Я взяла її за руку і просила заспокоїтись; бо вона здригалася, не в змозі відвести від дзеркала зачудовані очі.

— Тут нікого немає! — переконувала я. — Це були ви, ви самі, місіс Лінтон; ви ж знаєте!

— Я сама! — видихнула вона. — І годинник б'є північ! Отже, це правда! Який жах!

Вона вп'ялась у простирадло і затулила ним очі.

Я хотіла нишком прослизнути до дверей, аби покликати хазяїна; та мене змусив повернутися відчайдушний крик — хустка злетіла з дзеркала.

— Та що за лихо! — вигукнула я. — Ну, чого ви сполошились? Отямтеся! Це ж скло — дзеркало, місіс Лінтон; і ви бачите в ньому себе і мене з вами поруч!

Здригаючись, уся нашорошена, вона міцно тримала мене, та вираз жаху поступово зникав із її обличчя; бліді щоки спаленіли від сорому.

— О Боже! Я думала, що я вдома, — зітхнула вона. — Думала, ніби лежу у своїй кімнаті у Буремному Перевалі. Я слаба і не тямлю себе; і застогнала мимоволі. Не кажи нічого — просто посидь зі мною поруч. Я боюся заснути, сни мучать мене.

— Сон піде вам на користь, мем, — відповіла я. — І сподіваюся, ці страждання застережуть вас від спроби замучити себе голодом.

— О, якби я лежала у своєму ліжку в старому домі! — продовжувала вона, з розпукою стискаючи руки. — А цей вітер, як він шумить у ялинах! Дай мені його відчути! Він приходить звідти, з вересових полів, — дай вдихнути його хоч раз!

Щоб її заспокоїти, я на кілька секунд відчинила шибку; влетів холодний порив вітру; я причинила вікно і повернулася на місце. Вона тепер лежала тихо, її лице було залите слізьми. Тілесне виснаження зломило непокірливий дух: наша палка Катрина стала безпорадною, мов дитя.

— Скільки я тут просиділа? — спитала вона з раптовим пожвавленням.

— З понеділка, — відповіла я, — а зараз ніч із четверга на п'ятницю — чи то радше п'ятниця, бо вже світає.

— Що? Того ж самого тижня? — вигукнула вона. — Так мало минуло часу?

— Не так уже й мало, як жити з самої води та власної злості,— зауважила я.

— А минуло ніби небагато годин, — недовірливо пробурмотіла вона. — Мусило бути більше. Я пам'ятаю, як сиділа у вітальні після їхньої сварки; і як Едгар почав так жорстоко й мене ображати, і я з відчаю побігла сюди. А коли я замкнула двері, мене огорнув морок і я впала на підлогу. Я не могла А цього пояснити Едгарові — та сама відчувала, що в мене починається напад і я збожеволію, якщо він не припинить мене дратувати! Я вже не володіла собою, а він, мабуть, не здогадувався, як мені зле: а я ледь себе тямила, щоб утекти від нього і від його голосу. Коли я опритомніла настільки, щоб бачити й чути, вже світало; Неллі, я розкажу тобі все, про що я думала, що спливало у свідомості знову й знову — поки я не злякалася за свій розум. Коли я лежала тут — головою біля ніжки стола, дивлячись на сіру пляму вікна у темряві,— мені здавалося, нібито я вдома, у своєму ліжку з дубовою панеллю, і в мене щемить серце від глибокої образи — якої, я не могла згадати спросоння. Я мучилася, гадаючи, що б це могло бути, і — як дивно! — всі останні сім років ніби розтанули; так, наче їх не було зовсім! Я знову була дитиною; батька щойно поховали, і горе моє було ще глибшим від того, що Гіндлі наказав розлучити мене з Гіткліфом. Мене поклали спати саму — вперше в житті; я проплакала усю ніч, а потім поринула у важкий сон. Прокинувшись, я простягла руку, щоб відсунути панель, і пальці мої вдарились об дошку столу! Я провела рукою по килиму, і в пам'яті спалахнуло все; і тоді мене заполонила нова хвиля відчаю. Не можу сказати, звідки взявся цей розпач; мабуть, це було тимчасове потьмарення розуму — навряд чи є якась інша причина; та уяви собі, ніби мене, дванадцятирічне дівчатко, розлучили із Буремним Перевалом і з тим, хто був о тій порі усім моїм світом, — із Гіткліфом; і якимсь дивом я перетворилася на місіс Лінтон, хазяйку Трашкрос-Грейнджу і дружину незнайомця, — вигнанку, відтяту від усього, що було звичне й дороге, — уяви собі безодню, що мене затягувала! Не хитай головою, Неллі,— це ж ти допомогла їм згубити мене! Ти мусила поговорити з Едгаром — мусила! — і вмовити його, ці щоб він дав мені спокій! О, я мов у вогні! Хочу вийти звідси на волю! Хочу знов бути тим дівчиськом, напівдиким, сміливим, вільним, і сміятись у відповідь на образи, а не шаленіти від й гніву! Чому я так змінилася? Чому моя кров палає пекельним вогнем, ледве мені скажуть слово? Я певна, що знов стала б собою — якби мені хоч раз вийти у вересове поле! Розчини вікно навстіж! І нехай так і лишиться! Скоріше! Чого ти стоїш?

— Бо не хочу, щоб ви застудилися до смерті,— відповіла я.

— Бо не хочеш, щоб я ожила! — похмуро мовила вона. — Ну, та не така вже я немічна: відчиню сама!

Перш ніж я встигла її спинити, вона підхопилася з ліжка і, ледь тримаючись на ногах, перейшла через усю кімнату, відчинила вікно і висунулася назовні, незважаючи на крижаний вітер, що шмагав її по плечах, мов батіг. Я вмовляла її — і зрештою спробувала відтягти силоміць. Та гарячкове збудження додавало їй сили (в неї справді була гарячка, в цьому переконали мене її подальші дії й слова). Місяця не було, і внизу все ховалося в туманному мороці: жодного вогника ні поблизу, ні вдалині — усюди давно вже погасили світло; а вогнів Буремного Перевалу звідси й ніколи не було видно — та вона запевняла, що бачить їх.

— Подивись! — гаряче скрикнула вона. — У моїй кімнаті горить свічка, і дерева хитаються перед вікном, а ще один вогник — то світло на горищі у Джозефа. Джозеф пізно лягає спати, правда ж? Він жде, поки я прийду додому і можна буде замкнути хвіртку. Довго ж йому доведеться чекати! Це тяжка путь — і надто тяжко в мене на серці, щоб вирушати в неї! А шлях мій лежить попри Гімертонську церкву; поки ми були разом, ми не боялися привидів, ще й хизувались одне перед одним: станемо на цвинтарі й кличемо мерців постати з могили. А зараз ти на це зважишся, Гіткліфе? Якщо так, я не відпущу тебе! Я тоді не лежатиму там сама: нехай мене закопають на дванадцять футів[4] у землю і звалять церкву на мою могилу — я не заспокоюся, поки ти не будеш зі мною. Я не заспокоюся ніколи!

Вона помовчала — і мовила з чудною посмішкою:

— Він вагається — хоче, щоб я прийшла до нього сама! То й знайди дорогу — іншу, не через цвинтар! Ти зволікаєш; втішся — ти завжди йшов за мною!

Побачивши, що марно суперечити її безумству, я хотіла, не встаючи, дотягтися до якогось простирадла та закутати її в нього (бо не наважувалася залишити її саму біля розчиненого вікна), коли, на мій подив, рипнули двері — і до кімнати увійшов містер Едгар Лінтон. Він тільки зараз повертався з бібліотеки і, проходячи передпокоєм, почув наші голоси; його зацікавило — чи налякало, — що ми розмовляємо глупої ночі.

— О сер! — вигукнула я, бачачи, що крик жаху вже ладен зірватися з його уст через видовище, яке він уздрів тут, у похмурій напівтемній кімнаті. — Моя бідна пані хвора, і щось я не можу з нею впоратись. Будь ласка, підійдіть до неї та вмовте лягти у ліжко. Не гнівайтеся: до неї ж ніяк не підступишся — тільки як вона сама забажає!

— Катрина хвора? — скрикнув він, кидаючись до нас. — Зачиніть вікно, Неллі! Катриної Чому ти…

Він затнувся: змучений вигляд місіс Катрини Лінтон так його нажахав, що чоловікові на якусь мить відібрало мову — і він міг тільки в заціпенінні переводити погляд із неї на мене.

— Вона тут вередувала, — вела я далі,— і майже нічого не їла, та ні на що не скаржилась; а що не хотіла нікого бачити до сьогоднішнього вечора, то ми й не могли розповісти вам, у якому вона стані — бо самі не знали. Та це нічого!

Я відчувала, що мої виправдання звучать не до ладу; хазяїн спохмурнів.

— То це нічого, Неллі Дін? — мовив він суворо. — Я чекаю більш зрозумілих пояснень такого поводження. Ви ще доповісте, чому тримали мене в цілковитому незнанні!

Він пригорнув дружину й тужливо вдивився в її обличчя.

Спершу вона не впізнавала його: він був поза полем її затьмареного зору. Однак таке марення не було постійним; відірвавши погляд від пітьми за вікном, вона поступово зосередила увагу на моєму хазяїнові й утямила, хто тримає її в обіймах.

— О! Ти прийшов, так, Едгаре Лінтон? — у гнівному піднесенні проказала вона. — Ти — одна з тих речей, що вічно У трапляються під руку, коли вони менш за все потрібні; а як треба — їх не знайдеш ніколи! Гадаю, зараз голосіння тут буде досить — точно буде досить! — та це мене не втримає від моєї вузенької хати — мого прихистку, де я опинюся ще до початку весни. Ось так: не до Лінтонів — затям! — не під церковне склепіння; я буду просто неба, а в узголів'ї — камінь. А ти — як знаєш: можеш іти до них, а схочеш — прийдеш до мене!

— Катрино, що ти накоїла? — почав мій хазяїн. — Я більше для тебе нічого не значу? Ти любиш цього мерзенного Гіт…

— Цить! — скрикнула місіс Катрина Лінтон. — Замовкни, чуєш? Якщо ти згадаєш це ім'я — я тут-таки доведу справу до кінця — я вистрибну у вікно! Ти можеш володіти тим, до чого можеш діткнутися зараз; але душа моя буде там, на вершині пагорба, перш ніж ти знову торкнешся мене своїми руками! Я не хочу тебе, Едгаре; я хотіла тебе, але це в минулому. Вертайся до своїх книжок. Я рада, що вони тебе втішать — бо від мене ти більше нічого не матимеш!

— Вона не при собі, сер, — втрутилася я. — Вона весь вечір верзе нісенітниці. Та дайте їй спокій і забезпечте гарний нагляд — і вона прийде до тями. А доти не треба її сердити.

— Я не бажаю чути від вас надалі жодної поради, — відповів містер Едгар Лінтон. — Ви знали вдачу вашої хазяйки — і спокійно дозволили її розхвилювати. І ці три дні ви спокійно дивилися мені у вічі! Яка жорстокість! Місяці хвороби не змінили б її настільки!

Я стала захищатися, вважаючи, що не слід винуватити мене в недоброзичливих чужих примхах.

— Я знала, що місіс Лінтон владна й уперта, — кричала я, — та не знала, що ви хочете догоджати її навісній вдачі! Я не знала, що то їй на догоду так треба, щоб я заплющила очі на походеньки містера Гіткліфа! Я вас сповістила, як вірний слуга, — тепер маю й дяку, як вірний слуга! Ну, це навчить мене наступного разу бути обережнішою. Іншим разом самі дізнавайтеся, що вам треба!

– Іншим разом, коли ви прийдете до мене з доносом, ви будете звільнені, Неллі Дін, — була відповідь.

— А як гарно було б нічого про це не знати, так, містере Лінтон? — сказала я. — Гіткліф із вашого дозволу приходить залицятися до міс і щоразу, як вас немає вдома, клепати на вас хазяйці?

У безумстві Катрини було ще досить проблисків розуму, щоб по-своєму осягнути нашу розмову.

— О! Неллі мене зрадила, — відчайдушно вигукнула вона. — Неллі — мій потаємний ворог! Ти відьма! То ти й справді збираєш «чортові пальці» — щоб нас зурочити! Пусти мене, я доберуся до неї! Вона в мене хутко покається!

Очі дівчини палали, ледь не вергаючи блискавки; вона щосили пручалася, щоб вирватися з рук Лінтона. Я не мала ніякого бажання чекати розв'язки цього дійства, тож вирішила на власний розсуд покликати лікаря — і вийшла з кімнати.

Коли я йшла садом у бік дороги, то побачила, що на мурі, біля гака, до якого припинають коней, мигтить щось біле. Та було видно, що ворушиться воно не від вітру. Хоч як я спішила, та все ж спинилася поглянути, що це — щоб опісля не навигадувати собі всіляких дурниць. Та як я була вражена й розгублена, виявивши — радше навпомацки, — що це Фанні, спанієль міс Ізабелли: він висів у зашморгу, скрученому з носовика, і вже ледве дихав. Я швидко звільнила його і віднесла до саду. Востаннє я бачила песика, коли він біг слідком за своєю хазяйкою догори у покій. Тепер я не могла збагнути, як він опинився тут і що за нелюд так із ним повівся. Коли я розв'язувала вузол на гаку, мені почулося щось схоже на стукіт копит удалині; та я й без того мала про що думати і не зважила на цю обставину — хоч і дивно було почути такий звук у цьому місці о другій годині ночі.

Містер Кеннет, на щастя, саме виходив із дому — збирався до одного зі своїх хворих у селищі,— коли я підбігла до У нього. Розповідь про недугу Катрини Лінтон спонукала його негайно йти зі мною. То був простий, грубий чоловік, і він не став довго сумніватися, перш ніж повідати, що хвора навряд чи переживе повторний напад, хіба що як цього разу більше коритиметься його вказівкам, ніж було досі.

— Неллі Дін, — мовив лікар, — я не можу спекатися думки, що цьому є якесь додаткове пояснення. Що там у вас коїться, у Грейнджі? До нас доходили дивні чутки. Така міцна, здорова дівчина, як Катрина, не зляже отак із нічого: з людьми її складу цього не буває. А як уже з ними гарячка чи щось таке, то треба добряче поморочитися, щоб їх витягти. Як це почалося?

— Хазяїн вам усе розповість, — відповіла я, — та ви ж знаєте жорстокі нахили цих Ерншо! А місіс Катрина Лінтон їх усіх перевершить. Скажу одне: все почалося під час суперечки. Вона нетямилася з люті, і в неї стався напад. Принаймні вона так запевняє; бо в розпалі сутички побігла до себе й замкнулася. Потім вона відмовлялась їсти, а зараз марить, ніби у напівсні; впізнає тих, хто з нею поруч, та її уява весь час повниться дивними думками й видіннями.

— Містер Лінтон буде дуже сумувати за нею? — запитливо відказав на це Кеннет.

— Сумувати? В нього серце розірветься, як із нею щось станеться, — відмовила я. — Не лякайте його більше, ніж треба.

— Ну, я його попереджав, — мовив мій супутник. — Він знехтував моєю пересторогою, тож мусить змиритися з наслідками. Він начебто останнім часом приятелює з містером Гіткліфом?

— Гіткліф часто бував у Грейнджі,— відповіла я, — бо вони з хазяйкою — давні знайомі, а не тому, що хазяїнові приємне його товариство. Та віднині йому не доведеться обтяжувати й себе відвідинами — він натякнув, що плекає надії щодо міс Ізабелли Лінтон, і навряд чи його в нас прийматимуть далі.

— А міс Лінтон що — дала йому відкоша? — таким було наступне запитання лікаря.

— Вона мені не сповідується, — відрізала я, не бажаючи продовжувати цю розмову.

— Так, вона собі на думці,— зауважив він, похитавши головою. — Все робить по-своєму! Воно б нічого, якби дівчача дурість. Я знаю від людей, яким можна вірити, що минулої ночі (а ніч була казкова!) вона години зо дві гуляла з Гіткліфом у розсаднику поза вашим будинком; і він намовляв її втекти з ним — не заходячи у дім, сісти на коня та гайнути звідси! А вона нібито змогла відкараскатися від нього, тільки пообіцявши, що до наступного побачення підготується краще. Коли це буде, мій оповідач не почув; та ви скажіть містеру Лінтону, щоб він наглядав за нею!

Ця новина вселила в мене нові страхи; я покинула Кеннета і майже всю дорогу додому мчала стрімголов. Песик усе ще скавулів у саду. Я на мить спинилася, щоб відчинити йому хвіртку, та він, замість того щоб бігти до брами, крутився туди й сюди по траві, щось винюхуючи; ледь не вискочив на дорогу, та я підхопила його й понесла з собою до будинку. Піднявшись до спального покою Ізабелли, я побачила, що мої лихі передчуття справдилися: в кімнаті нікого не було. Якби я зазирнула сюди на дві години раніше, звістка про хворобу міс Ізабелла Лінтон змогла б утримати дівчину від такого переступу. Та що можна було вдіяти зараз? їх вдалося б перепинити, лише кинувшись наздогін цієї ж миті; проте сама я не могла їх переслідувати, а сполохати усіх у домі теж не наважилася; тим паче я не могла посвятити у цю справу хазяїна: він був у такому відчаї, що в нього не стало б сили знести нове горе! Мені лишалося тільки тримати язика за зубами і ці дозволити подіям іти своїм плином; а оскільки уже прийшов Кеннет, я, не дуже вправно приховуючи своє збентеження, пішла його зустрічати. Катрина лежала у тривожному забутій ті: чоловікові вдалось її втихомирити. Зараз він, схилившись над її подушкою, стурбовано придивлявся до кожного порубу кожної зміни в неспокійному виразі її обличчя.

Лікар, склавши собі уявлення про її хворобу, підбадьорив його надією на сприятливий вислід — за умови, що ми надамо їй цілковитий спокій. Мені ж він сказав, що їй не так загрожує смерть, як остаточна втрата глузду.

Цієї ночі ні я, ні містер Едгар Лінтон не склепили очей; та ми й не лягали спати. Всі слуги також встали раніше, ніж зазвичай, ходили по дому навшпиньках і перешіптувались одне з одним. На ногах уже були всі, крім міс Ізабелли, і дехто вже докинув, що вона спить надто міцно. її брат також спитав, чи вона встала, і, здавалося, з нетерпінням чекав на неї, ображений, що вона виявляє таку байдужість до своєї невістки. Я боялася, що він звелить мені її покликати; та я була позбавлена сумної нагоди першою оголосити про втечу. Одна зі служниць — не обтяжене інтелектом дівчисько, яке рано-вранці послали до Гімертона в якійсь справі,— захекана, влетіла нагору і скочила до кімнати, репетуючи:

— Ой Боже мій, Боже! Що ж то далі буде? Хазяїне, хазяїне, наша панянка…

— А ну цить мені! — нагримала я, роздратована її вищанням.

— Говори тихіше, Мері… В чому справа? — спитав містер Лінтон. — Що трапилось із вашою панянкою?

– Її нема! Нема! Це вона з отим Гіткліфом втікла! — видихнула дівчина.

— Це неправда! — скричав Едгар Лінтон, схвильовано підводячись із місця. — Цього не може бути, як вам таке тільки до голови прийшло? Неллі Дін, ідіть і відшукайте її. Це неймовірно: не може такого бути!

Говорячи це, він підвів дівчину до дверей та ще раз спитав про причини такого твердження.

— Ну, я стріла на дорозі отого хлопця, що молоко приносить, — злякано бурмотіла дівчина, — а він сказав: «Ото вже, А мабуть, ґвалт піднявся у Грейнджі». Я думала, то він про хазяйчину хворобу, і кажу — «так». А він мені: «Та хтось же ж поїхав їх доганяти?» Я стою, дивлюся на нього. Він побачив, що я нічого не знаю, і ну розказувати, що якийсь джентльмен і леді заїздили до кузні підкувати коня — у двох милях від Гімертона, десь опівночі! А ковалева донька встала нишком подивитися, хто там, та відразу ж обох упізнала. І вона помітила, що той чоловік — Гіткліф то був, вона добре роздивилася, та його ні з ким не сплутаєш! — дав її батькові соверен у платню. А в леді на лице була насунута накидка; та вона попросила води, і поки пила, накидка зсунулась, і та дівчина її гарно розгледіла. Потім, як вони поїхали, Гіткліф тримав обох коней за повід, і вони звернули не до селища, а в другий бік, і поскакали так скоро, як тільки можна по такій дорозі. Ковалева донька нічого не сказала батькові, та вранці розплескала про таке діло всьому Гімертону.

Я побігла й зазирнула задля годиться до кімнати Ізабелли, і, повернувшись, підтвердила слова служниці. Містер Едгар Лінтон знову зайняв своє місце біля ліжка. Коли я увійшла, він звів на мене очі — і, прочитавши все на моєму розгубленому обличчі, відвів погляд, не віддавши мені жодного наказу, не зронивши й слова.

— Треба щось вдіяти, щоб їх захопити і повернути її додому? — спитала я. — Що ми маємо робити?

— Вона пішла з власної волі,— відповів хазяїн. — Вона мала право піти, якщо їй так треба. Більш не турбуйте мене через неї. Віднині вона моя сестра лише за йменням: не тому, що я її зрікся, а тому, що вона зреклася мене.

От і все, що він сказав із цього приводу; відтоді він не питав про неї і не згадував її імені, лише наказав мені відправи-ці ти всі її речі, які були в домі, до її нової оселі — коли я дізнаюся, де вона.