Буремний Перевал

Розділ тридцять четвертий

Декілька днів після того вечора містер Гіткліф уникав стрічатися з нами за столом; але він би не згодився просто відіслати Гортона і Кеті геть. Він не витримав би остаточної поразки, тому вирішив сам не показуватись їм на очі. їсти раз на добу здавалося йому цілком достатнім для підтримки сил.

Якось уночі, коли всі в домі вже спали, я почула, як він спускається вниз і виходить у парадні двері. Я не чула, щоб він повернувся. Вранці виявилося, що його досі немає. Це сталось у квітні; день був ясний і теплий, трава — така зелена, якою лишень можуть викохати її дощі та сонце, і дві яблуньки на південному боці муру стояли всипані цвітом. По сніданку Катрина наполягла, щоб я винесла крісло і сиділа зі своєю роботою під ялинами біля будинку, і вмовила Гортона, що вже зовсім одужав після того нещасного випадку, скопати її малий квітник, перенесений за скаргою Джозефа в куток саду. І так любо мені було милуватись буянням весни довкола, і чути духмяні пахощі квітів, і дивитись у ніжну блакить над головою! Аж раптом моя юна леді, побігши до воріт накопати примул для свого квітника, повернулася лише з кількома квіточками і сповістила нас, що іде містер Гіткліф. «І він говорив до мене», — зніяковіло додала вона.

— Що він сказав? — уточнив Гортон.

— Хотів, щоб я чимшвидше забралася звідти, — відповіла вона. — Але він зовсім не такий, як завжди, і я трохи постояла, подивилася на нього.

— А який він? — спитав її кузен.

— Ну, такий… жвавий, майже веселий. Та ні, навіть не «майже», а дуже, дуже схвильований, і дикий, і радісний! — намагалася пояснити вона.

— Отже, нічні прогулянки його розважають, — зауважила я підкреслено недбалим тоном, хоча насправді була вражена не менше за неї. Бо ж не щодня нам випадала така нагода — бачити хазяїна радісним. Мені не терпілося побачити, чи вона каже правду, і я віднайшла якийсь привід піти у дім.

Гіткліф стояв на порозі; він був блідий і тремтів, але його очі й справді сяяли чудним радісним вогнем, що невпізнанно перемінив його лице.

— Ви щось поснідаєте? — спитала я. — Певно ж, зголодніли після прогулянки!

Я хотіла вивідати, де він був, але не наважилася спитати прямо.

— Ні, я не голодний, — відказав він, одвертаючись, майже зневажливо — наче збагнув, що я намагаюся вгадати причину його радості. Я знітилась — не могла вирішити, чи доречно зараз дозоляти йому з напучуваннями.

— Не слід, як на мене, блукати десь надворі,— зауважила я, — коли час лежати в ліжку; це нерозумно, у всякому разі, коли така вогка погода. Ще застуду схопите, а то, чого доброго, й пропасницю. Щось дуже негаразд із вами!

— Нічого такого, чого я не зміг би стерпіти, — відповів він, — і охоче терпітиму, якщо ти даси мені спокій. Заходь і не набридай мені.

Я підкорилась і, проходячи повз нього, помітила, що він часто дихає.

«Так, — мовила я до себе, — ясна річ, він занедужав; от диво — що ж то він міг робити?»

Того дня він сів обідати з нами і прийняв із моїх рук повну з верхом тарілку, наче збирався надолужити прогаяне за минулий піст.

— Я не застудивсь, і мене не б'є пропасниця, Неллі,— мовив він, натякаючи на мої слова, сказані вранці,— і я готовий віддати належне їжі, яку ти мені пропонуєш.

Він узяв ніж і виделку і вже наче хотів братися до їжі, та раптом якось знеохотився; поклав ложку на стіл і почав жадібно дивитись у вікно, а потім підвівся й вийшов. Ми бачили, як він походжає по саду, й Ерншо сказав, що піде та й спитає, чому він не хоче обідати; може, ми його чимось образили.

— Ну як, він іде до столу? — спитала Катрина, коли її кузен повернувся.

— Ні,— відповів той, — але він не сердиться. Він справді чимось напрочуд вдоволений! Тільки я вивів його з терпіння, бо двічі заговорив до нього, і він наказав мені забиратися до вас — його дивує, як я можу шукати іншого товариства, окрім вашого.

Я поставила його тарілку на черінь, щоб їжа не вистигла. Години дві потому, коли в кімнаті вже нікого не було, він повернувся, анітрохи не заспокоєний: та ж сама неприродна — таки неприродна! — радість мерехтіла в очах під чорними бровами, лице було безкровне і раз у раз кривилося чудною посмішкою, що оголяла зуби. Його тіпало, але не так, як то буває від холоду чи лихоманки. Він не трусився, а тремтів, мов напнута струна.

«Треба взнати, що з ним таке коїться, — подумала я, — а то хто ж його спитає?» І вигукнула:

— Ви почули якусь добру новину, містере Гіткліф? У вас такий збуджений вигляд!

— Звідки б я мав чути добрі новини? — мовив він. — А збуджений я від голоду. Та схоже на те, що я не мушу їсти.

— Обід вас чекає,— відповіла я. — Чому ви відмовляєтесь від нього?

— Я зараз не хочу їсти, — поквапно пробурмотів він. — Почекаю до вечері. І ось що, Неллі: прошу тебе, раз і назавжди застережи Гортона та інших, аби трималися від мене подалі! Я не бажаю, щоб мене хтось турбував, і хочу бути в цій кімнаті сам.

— Чим вони вам не догодили, що треба їх виганяти? — спитала я. — Скажіть, чому ви такий дивний, містере Гіткліф? Де ви були цієї ночі? Я не знічев'я питаю, а…

— Ти не знічев'я питаєш, а з нічого робити, — розсміявся Гіткліф. — Але я відповім тобі. Цієї ночі я був на порозі пекла.

Сьогодні я бачу своє небо. Воно стоїть мені перед очима — лише за якісь три фути від мене! А тепер ти б краще йшла звідси! Ти не побачиш і не почуєш нічого страшного, якщо не ці шпигуватимеш за мною.

Я замела біля коминка, витерла стіл і пішла, знічена більше, ніж будь-коли.

У той день він лишався вдома, і ніхто не турбував його, поки о восьмій годині я не вирішила за потрібне, хоч мене й У не просили, принести йому каганця й вечерю. Він сидів біля розчиненого вікна, спершись на підвіконня, але не дивився надвір — його погляд був звернений у темряву кімнати. Вогонь ледь жеврів під купою попелу; кімнату сповнювало вогке, м'яке повітря сутінків і така тиша, що можна було вчути не лише шумовиння струмка в долині, але й дзюркіт його понад рінню, і плюскіт води об великі камені, що випиналися з неї. Я заохкала, побачивши згаслий вогонь, і почала зачиняти віконниці одну по одній, поки не підійшла до його вікна.

— Можна зачинити? — спитала я, щоб підняти його з місця, бо він не рухався.

Відблиск вогню впав на його лице, коли я говорила. О містере Локвуд, я й передати не можу, як вжахнуло мене те видовисько! Ті чорні запалі очі! Та посмішка і мертвотна блідість! Мені здалося, що то не містер Гіткліф, а якась мара, і, поточившись із переляку, я втрапила свічкою в стіну, і ми опинилися в темряві.

— Так, зачини, — сказав він своїм звичним тоном. — Що це ти така незграбна! Нащо було нахиляти свічку? Іди-но принеси іншу.

Я, по-дурному перестрашена, притьмом кинулася геть і сказала Джозефові:

— Хазяїн просить, щоб ти засвітив та розпалив у нього. (Бо сама я не наважилася піти туди знову).

Джозеф пішов, набравши у совок жару, та за хвилю приніс його назад, а у другій руці тримав тацю з їжею. Він пояснив, що містер Гіткліф збирається спати і не бажає нічого їсти до ранку. Ми чули, як він піднімався сходами — але пройшов не до своєї спальні, а туди, де ліжко з панеллю. Вікно там, як я вже згадувала, досить широке, аби будь-кому пролізти, і я вирішила, що він, певно, задумав нову нічну прогулянку. Але не хоче, щоб ми здогадалися про неї.

«Може, він перевертень чи вовкулака?» — думала я. Мені доводилося читати про цих страхітливих демонів у людській подобі. І я примусила себе згадати, що доглядала його змалку і бачила, як він ріс, що була з ним поруч майже все життя; то хіба не дурість — отак піддаватися страху! «Але звідки ж воно взялося, те мале чорне створіння, яке добрий чоловік прихистив собі на горе?» — нашіптувало мені моє марновірство, коли я забувалась у дрімоті. І я марнувалась у тривожному напівсні, гадаючи, яке йому приписати походження. Повертаючись до логічних роздумів, я знов пригадувала все його життя, тільки з домішкою моторошних подробиць, і насамкінець уявляла його смерть і похорон. Пам'ятаю, я була дуже заклопотана питанням, який напис вибити на його могильному камені та як домовитися про це з гробарями; й, оскільки в нього не було прізвища і ми не могли вказати його вік, довелося обмежитись лише одним словом — «Гіткліф». Так воно й сталося; якщо ви зайдете на цвинтар, то прочитаєте на його надгробку тільки це — та ще дату його смерті.

Світанок повернув мене до тями. Я встала і, щойно розвиднілось, вийшла в сад перевірити, чи нема слідів під його вікном. Слідів не було. «Отже, лишався вдома, — подумала я, — і сьогодні з ним усе буде гаразд». Я приготувала для всіх сніданок, як завжди, тільки сказала Гортону і Катрині, щоб вони поїли, не чекаючи хазяїна, бо він учора пізно ліг спати. їм забаглось їсти в садку, під деревами, і я винесла їм столика.

Повернувшись у дім, я побачила містера Гіткліфа унизу. Вони з Джозефом обговорювали якісь господарські справи; хазяїн давав ясні, докладні вказівки щодо роботи, але говорив швидко та все поглядав кудись убік із тим самим збудженим, навіть іще тривожнішим виразом. Коли Джозеф вийшов із кімнати, він сів на своє звичайне місце, і я поставила перед ним філіжанку кави. Він присунув її ближче, потім поклав руки на стіл і втупився у стіну навпроти, начебто озираючи якесь конкретне місце сяючими, неспокійними очима, У з такою напруженою цікавістю, що іноді тамував подих на півхвилини.

— Ось, прошу, — сказала я, посуваючи хліб йому просто під руку, — їжте й пийте, поки гаряче; воно вас уже годину чекає.

Він не помічав мене — і все ж посміхався. Мені б краще було побачити, що він шкіриться на мене, ніж дивитися на ту посмішку!

— Містере Гіткліф! Хазяїне! — скрикнула я. — Бога ради, не дивіться так, наче бачите неземне видіння.

— Не галасуй мені тут, — відповів він. — Роззирнись і скажи, ми тут самі?

— Звичайно, — сказала я, — звісно ж, самі!

Та все ж я мимоволі скорилася його наказу — так наче не була впевнена. Він, нетерпляче відсунувши посуд, звільнив перед собою місце на столі та схилився наперед, щоб краще бачити.

Тепер я розуміла, що він дивиться не на стіну, бо, хоч і бачила лише його самого, було видно, що він розглядає щось на відстані двох кроків од себе. І що б це не було, воно, вочевидь, завдавало йому безмежної насолоди і нестерпного страждання; у всякому разі, болісний і зачудований вираз його обличчя наводив на таку думку. Уявний предмет не був нерухомим: очі Гіткліфа стежили за ним і не відривалися, навіть коли він говорив до мене. Марно я нагадувала йому, що не годиться так довго не їсти. А коли він, дослухавшись до моїх намовлянь, простягав руку по скибку хліба, його пальці стискалися раніше, ніж досягали її, і лишалися на столі, забувши про свою мету.

Я сиділа і терпляче намагалася відвернути його увагу від заняття, якому він віддавався з таким самозреченням. Та зрештою він підвівся, роздратований, і спитав, чом би мені не дозволити йому їсти тоді, коли він захоче, і попередив, що А наступного разу я не мушу чекати — мені досить лише поставити все на стіл і піти. Промовивши ці слова, він вийшов із дому, повільно попростував садовою стежкою і зник за ворітьми.

Час тягся тривожно; настав вечір. Я довго не лягала спати, а коли лягла, сон не йшов до мене. Містер Гіткліф повернувся по півночі й, замість того щоб лягати, замкнувся в кімнаті внизу. Я, прислухаючись, крутилася в ліжку — і зрештою вдяглася та пішла вниз. Надто це тяжко — отак лежати, коли в голову лізуть усілякі страхи.

Я чула, як містер Гіткліф міряв кроками підлогу і час від часу порушував мовчанку глибокими зітханнями, схожими на стогін. Він також бурмотів окремі слова: єдине, що я змогла розібрати, було ім'я Катрини, поєднане з дикими виразами ніжності й страждання; і говорив він так, наче звертався до когось поруч: приглушено, щиро, видобуваючи слова з глибини душі. Мені забракло сміливості зайти до нього, але хотілося відвернути його від цієї омани, і тому я почала поратися біля кухонного вогнища — совати коцюбою та вигрібати попіл. Це подіяло швидше, ніж я очікувала. Він одразу ж відчинив двері і сказав:

— Неллі, йди сюди; вже ранок? Бери свічку і заходь до мене.

— Пробило на четверту, — відповіла я. — Свічка вам потрібна, щоб узяти її нагору? Ви могли б запалити її від цього вогню.

— Ні, я не хочу йти нагору, — мовив він. — Зайди до мене, розпали вогонь і роби в кімнаті все, що належить.

— Спершу треба тут розпалити, а тоді я звідси принесу жару, — відповіла я, беручи стільчика та міхи.

Він тим часом метався по кімнаті у стані, близькому до божевілля. Тяжкі зітхання зливалися в одне, не залишаючи йому змоги перевести подих.

— Тільки-но розвидниться, пошлю когось по Гріна, — мовив він. — Я хочу поставити йому кілька юридичних питань, У поки ще можу думати про такі речі й діяти спокійно. Я ще не склав заповіту; і кому залишити свою власність — щось не можу вирішити. Про мене, хай вона хоч за вітром розвіється.

— Я б так не казала, містере Гіткліф, — заперечила я. — Заповіт почекає; а ви б краще покаялись у своїх неправедних вчинках. Ніколи я не чекала, що у вас так розхитаються нерви, та зараз вони у вас нікуди не годяться — і майже цілком із вашої вини. Як ви з себе знущалися останні три дні! Це й титана з ніг звалить. Поїжте трохи та поспіть. Ви лишень погляньте на себе у дзеркало — і побачите, як вам це необхідно. У вас он і щоки запали, і очі налиті кров'ю, мов у людини, що конає з голоду і сліпне від безсоння.

— Я не винний, що не можу ні їсти, ні спати, — відповів він. — Запевняю тебе, це відбувається не з моєї волі. Я їстиму і спатиму, коли зможу. А зараз це все одно, що вмовляти людину, яка борсається у воді, трошки спочити — коли берег так близько! Я спершу маю досягти берега, а тоді й спочину. Гаразд, обійдемося без містера Гріна; а щодо моїх неправедних діянь, то я не вчинив нічого несправедливого, і нема мені в чому каятись. Я надто щасливий, і все-таки щасливий не досить. Блаженство моєї душі є вбивчим для тіла, але недостатнім для неї самої.

— Ви щасливі, хазяїне? — вигукнула я. — Дивне це щастя! Якщо ви можете вислухати мене без гніву, я дам вам одну пораду, що зробить вас щасливішим.

— Яку пораду? — спитав він. — Кажи.

— Ви самі знаєте, містере Гіткліф, — мовила я, — з тринадцяти років ви вели себелюбне, нехристиянське життя і, певно, впродовж цього часу не брали до рук Біблії. Мабуть, ви забули, що говориться в цій книзі, а тепер уже й не згадаєте як слід. То хіба так уже тяжко покликати когось — священика й будь-якої конфесії, байдуже, якої саме, — хто б міг пояснити вам євангельські істини і показати, як далеко ви відступили А від них і як далеко ви будете від царства небесного, якщо не змінитеся до смерті.

— Я не гніваюсь, я дуже тобі зобов'язаний, Неллі,— сказав він, — ти нагадала мені, як я хочу бути похованим. Хай мене віднесуть на цвинтар увечері, а проводжати мене можете ви з Гортоном, якщо захочете; і не забудьте простежити, щоб гробарі виконали мої розпорядження щодо труни! А священик може не приходити, надгробні слова мені не потрібні. Кажу тобі, я майже досяг мого неба, а небо інших для мене нічого не варте, і я не бажаю його.

— Але, припустімо, ви будете так само вперто поститись і помрете від цього, і вас не дозволять поховати на церковній землі,— мовила я, обурена такою безбожною байдужістю, — як вам це сподобається?

— Все вони дозволять, — відповів він. — А як не дозволять, то вам доведеться поховати мене таємно. І якщо ви не виконаєте моєї волі, то переконаєтеся, що померлі не припиняють свого існування!

Зачувши, що в домі вже повставали, він зник у своєму сховку. Я зітхнула з полегшенням. Але по обіді, коли Джозеф і Гортон пішли працювати, він знов зазирнув до кухні і, дико поглядаючи на мене, попросив мене посидіти у домі: він хотів, аби хтось був поруч. Я відмовилася, прямо сказавши йому, що його дивні розмови й поведінка мене лякають і в мене нема ні сил, ні бажання бути з ним наодинці.

— Ви, мабуть, бачите у мені самого диявола, — мовив він із гіркою посмішкою. — Щось, надто огидне для порядної оселі,— а потім, звернувшись до Катрини, що була там і шмигнула за мене при його появі, він дещо глузливо додав: — Може, ти підеш, курчатко моє? Я тобі нічого не зроблю. Та ні! Для тебе я навіть гірший за диявола. Є одна, хто мене не відцурається, та Бог свідок, вона безжальна! Чорт забирай, це незрівнянно більше, ніж можуть витримати плоть і кров — навіть мої. а Більше він не жадав нашого товариства. Коли звечоріло, пішов до своєї кімнати. Усю ніч і майже весь ранок ми чули, У як він стогнав і щось шепотів сам до себе. Гортон усе поривався зайти до нього. Та я сказала, щоби він привів містера Кеннета — і тоді вони зайдуть разом. Коли ж лікар прийшов, я попросила, щоб нас впустили, і спробувала відчинити двері — та вони були замкнені. Гіткліф звелів нам забиратися до дідька. Він сказав, що йому ліпше, і нехай йому дадуть спокій, тож лікар пішов.

Наступний вечір був вогкий, а потім дощило всю ніч до світанку; і коли вранці я стала обходити дім, мені впало в око, що вікно в хазяїна розчинене і дощ ллє просто в кімнату. Отже, він не може лежати в ліжку, подумала я; а то змок би до нитки. Він уже встав або вийшов. Та я не зчинятиму ґвалту — зайду сміливо і подивлюся.

Успішно відімкнувши двері іншим ключем, я підбігла до ліжка, бо в кімнаті не було нікого, хутко розсунула панелі і зазирнула досередини. Містер Гіткліф був там — лежав горілиць у ліжку. Його очі зустріли мене таким гострим і лютим поглядом, що я здригнулась; а він начебто посміхався. Я не могла повірити, що він мертвий — проте його лице та шию омивав дощ, ліжко було залите водою, а він лежав нерухомо. Віконниця, розгойдуючись туди й сюди, здерла шкіру на його руці, покладеній на підвіконня. Та кров не цебеніла з рани, і коли я її торкнулася, то вже більше не мала сумніву: він був мертвий і вже закляк.

Я причинила вікно, прибрала з лоба його довге чорне волосся і спробувала склепити йому очі, щоб погасити їхній страшний, наче живий, жагучий погляд, перш ніж іще хтось його побачить. Але очі не заплющувалися — вони ніби глузували з моїх зусиль, і розтулені вуста і гострі білі зуби насміхалися також! У новому нападі страху я покликала Джозефа. Джозеф причовгав нагору і здійняв галас, але рішуче відмовився торкатись небіжчика.

— Чорт прибрав його душу, — волав він, — то, про мене, А хай бере і те, звідки її витяг! Ет, щириться: аж страх дивитись! — і старий грішник і собі глузливо вишкірився. Мені здавалося, що він, того й жди, втне гопки навколо ліжка; але він, опанувавши себе, став навколішки, молебно звів руки і почав славословити Всевишнього за те, що законний хазяїн і давній рід поновлені у своїх правах.

Я була вражена страшною подією і в тоскній журбі поверталася спогадами до минулих часів. А бідний Гортон, більш від усіх скривджений, був єдиним, хто тужив щиро. Він сидів біля покійного і ридав усю ніч, стискав його руку і цілував дике глумливе обличчя, від якого будь-хто інший сахнувся б із огидою; і оплакував померлого з тою невтішною тугою, в якій природно виливає себе великодушне серце, навіть коли воно тверде, мов гартована криця.

Містер Кеннет не зміг пояснити, від чого помер хазяїн. Я змовчала про те, що він чотири дні не їв, бо побоювалася, що це ускладнить справу; до того ж я певна, що він відмовився від їжі не зумисне. То було тільки наслідком, а не причиною його дивної недуги.

Ми поховали його, на велике обурення сусідів, згідно з його волею. Ерншо, я, гробар та шестеро людей, що несли труну, — ото був і весь почет. Гортон, із лицем, залитим слізьми, накопав рясту і сам обклав ним бурий пагорб. І тепер його надгробок такий само охайний і зелений, як ті, що поруч, і сподіваюся, його хазяїн спокійно спить, як його сусіди. Але селяни, якщо ви їх спитаєте, на Біблії присягнуть, що він «ходить»: дехто каже, що стрічав його біля церкви, і в полі, і навіть у цьому домі. Пусті балачки, скажете ви, і я так кажу. — Та отой старий, що сидить на кухні біля вогню, стверджує, нібито бачить на власні очі, як вони обоє визирають із вікна кімнати містера Гіткліфа кожної дощової ночі з дня його смерті. І дивна річ сталася зі мною десь місяць тому. Одного вечора — темного, похмурого вечора — я йшла до Грейнджу і там, де шлях звертає до Буремного Перевалу, зустріла малого хлопця з вівцею та двома ягнятами. Він плакав, аж У заходився, і я подумала, що ягнята вперлися та не слухають погонича.

— А що таке, хлопче? — спитала я.

— Там Гіткліф і жінка, отам, під горою, — схлипував він, — і я боюся коло них іти.

Я не бачила нічого. Однак ні вівці, ні хлопчик не хотіли йти, і я порадила йому обійти іншою дорогою — низом. Він, коли пробирався один-одинцем по болотах, мабуть, пригадав ті нісенітниці, що верзуть і повторюють його батьки та приятелі. Та все ж і я тепер не люблю виходити надвір, як стемніє, і не люблю лишатися сама в цьому похмурому домі, і нічого з цим не поробиш; я тільки зрадію, коли вони нарешті поїдуть звідси і переселяться до Грейнджу.

— То вони збираються переїхати до Грейнджу? — спитав я.

— Так, — відповіла місіс Дін, — одразу ж по весіллі; а воно призначене саме під Новий рік.

— А хто ж тоді житиме тут?

— Ну, Джозеф зостанеться наглядати за маєтком, та, може, візьме до себе якогось парубка, аби було веселіше. Вони влаштуються в кухні, а решту кімнат замкнуть.

— Щоб привиди вільніше почувалися, якщо захочуть тут замешкати? — докинув я.

— Ні, містере Локвуд, — відказала Неллі, похитавши головою. — Я вірю, що померлі спочивають із миром. Та не слід говорити про них так легковажно.

Цієї миті розчахнулася садова брама — гультяї поверталися додому.

— Такі нічого не бояться, — пробурмотів я, дивлячись у вікно, як вони наближаються. — Удвох вони вистоять проти сатани з усіма його бісівськими легіонами! Коли вони спинилися на кам'яному ґанку, щоб востаннє помилуватися місяцем — чи то радше одне одним у його А сяйві,— я знов відчув палку неохоту зустрічатися з ними і, поклавши дещо на згадку про себе в руку місіс Дін та не зважаючи на її обурення моєю неввічливістю, вислизнув через кухню, саме коли вони відчинили двері будинку. Таким чином я б остаточно підтвердив підозри Джозефа щодо невигідних розваг його приятельки-служниці, якби він, на щастя, не визнав мене за поважного добродія, почувши солодкий дзенькіт соверена біля своїх ніг.

Моя прогулянка додому була довшою, бо я зробив гак, щоб зазирнути до церкви. Опинившись біля її стін, я побачив, що всього за сім місяців вона заледве не перетворилася на руїну: більшість вікон зяяли чорними проваллями, а покрівля на даху деінде позсувалася з місця, щоб помалу осипатися зовсім од вітрів прийдешньої осені.

Я почав шукати і невдовзі знайшов три могильні камені на схилі поблизу болота; той, що посередині, був сірим і майже весь ховався у заростях вересу; камінь Едгара Лінтона був зарослий мохом, що наповзав із підніжжя; а камінь Гіткліфа поки що був голісіньким.

Я блукав серед могил, під цим благодатним небом, спостерігав за метеликами, що пурхали у вересі й поміж дзвоників, слухав м'який подих вітру в траві — і дивувався, як це спало комусь на думку, що не спочиває з миром той, хто спить у цій мирній землі.