Буремний Перевал

Розділ тридцять другий

1802. У вересні я отримав запрошення спустошити на полюванні луки свого друга на півночі, і по дорозі до його маєтку несподівано опинився за п'ятнадцять миль од Гімертона. Конюх придорожнього заїзду напував моїх коней, коли поруч проторохтів віз, навантажений зеленими, щойно вижатими снопами вівса; і конюх завважив:

— Оце видко, що з Гімертона — вони завше так із жнивами: в людей у коморі, а в них у полі!

— Гімертон? — перепитав я; моє життя в тій місцині вже здавалося мені далеким сном. — О, знаю! І далеко це звідси?

— Миль чотирнадцять буде, все по пагорбах; туди й шляху немає,— відповів він.

Щось раптом підштовхнуло мене завітати до Грейнджу.

Було ще рано, і я подумав, що краще переночувати у власному домі, ніж у готелі; до того ж можна буде за один день владнати всі справи з моїм орендодавцем, аби потім іще раз навмисно не приїздити. Трохи спочивши, я відправив свого У служника розпитати дорогу до цього селища. Геть зморивши наших коней, ми здолали всю відстань години за три.

Я залишив служника в селищі, а сам пішов униз долиною.

Сіра церква, здавалося, ще більше посіріла, самотній цвинтар видавався іще самотнішим. Я бачив, як вівці, що забрідали з пасовиська, поскубують ріденьку траву на могилах. Був чудовий теплий день — чи не занадто теплий, як для подорожі. Та спека не заважала мені милуватися дивовижною красою довкола; якби я побачив цей краєвид у серпні, він, певно, спокусив би мене провести місяць у його самотині. Взимку немає нічого сумнішого, а влітку — нічого гарнішого за оці долини, оточені пагорбами, і ці горді узгір'я у вересовому вбранні.

Я дістався до Грейнджу ще до темряви і постукав у двері; але всі мешканці, певно, переселились у задні кімнати — так я подумав, дивлячись на тонку голубувату цівку диму, що вилася з кухонного димаря, — і ніхто не почув мого стуку. Я в'їхав на подвір'я. У піддашку сиділа з плетивом дівчинка років дев'яти-десяти, а на ґанку, згорбившись, куняла з люлькою в зубах підстаркувата жінка.

— Місіс Дін удома? — спитав я в старої.

— Місіс Дін? Нє! — відповіла вона. — Вона тута не живе. Вона отам-о нагорі, у Перевалі.

— А ви — тутешня покоївка? — вів я далі.

— Атож, — згодилася вона, — доглядаю панські покої.

— Ну а я — містер Локвуд, хазяїн. Думаю, мені тут знайдеться місце? Я б хотів переночувати.

— Хазяїн! — сполошилася вона. — Отакої, та хто ж знав, що ви приїдете! Ви б хоч загодя сповістили! Бо в хаті ж і вогко, й накидано, — страшне що робиться!

Вона кинула люльку і, бідкаючись, пошкандибала в дім; дівчинка побігла слідом, а я ввійшов за нею. Пересвідчившись, що стара сказала правду, та ще й ледь розуму не стеряла від моєї нежданої появи, я попросив її заспокоїтись: я А залюбки піду на прогулянку, а вона тим часом нехай підготує мені куточок у вітальні, щоб я повечеряв, і спальню, щоб мені було де ночувати; і хай не розводиться з прибиранням: усе, що мені потрібне, — це вогонь у коминку та суха постіль. Стара відразу ж почала метушитись, і хоч і полізла до коминка з помелом замість кочерги та й ще деяке інше своє приладдя використовувала геть не до ладу, я вірив, що, так ревно взявшись до діла, вона встигне все влаштувати до мого повернення. А прогулятись я вирішив до Буремного Перевалу. Та, мудрий по шкоді, повернувся, ледве вийшовши з воріт.

— Як там зараз у Перевалі, все гаразд? — спитав я.

— Та начебто, — відповіла стара, прослизнувши повз мене з пательнею, повною жару.

Я хотів спитати, чому місіс Дін покинула Грейндж, та неможливо було затримувати жінку в таку вирішальну мить. Тому я повернувся, ступив за поріг і неквапно рушив дорогою. Коли я вийшов із парку і почав підніматися вгору кам'янистою стежкою, що вела до будинку Гіткліфа, за спиною в мене згасала вечірня зоря, а попереду дедалі яскравіше сяяв у ніжному серпанку молодий місяць, і перш ніж удалині замайорів дім, від денного світила лишилася тільки тьмяна бурштинова смужка на заході. Однак при чарівливому сяйві місяця я бачив кожний камінь на стежці і кожну стеблинку в траві. Мені не довелося ні лізти через мур, ні стукати у ворота — вони слухняно подалися під моєю рукою. Це щось нове, подумав я. Від затишної тіні садових дерев віяло духмяними пахощами матіоли та козолисту. Двері й вікна будинку були прочинені, і все ж, як це водиться в багатій на вугілля місцині, яскравий відблиск вогню червоно палахкотів над димарем;це видиво так милує око, що заради нього можна стерпітий надмірну задуху в домі. Проте дім у Буремному Перевалі досить великий, і в ньому є куди сховатися від задухи; так, нинішні його мешканці влаштувалися біля одного з вікон. Я побачив їх і почув їхню розмову ще до того, як увійшов, і тому став дивитися й слухати. До цього мене спонукала не У лише цікавість, а й заздрість, що, поки я зволікав на порозі, дедалі зростала.

— Про-ти-леж-ність! — мовив голос, чистий, мов срібний дзвіночок. — Це вже втретє, ох ти дурнику! Я більше не повторюватиму. Пригадуй, або я тобі намну вуха!

— Ну, протилежність, — відповів інший голос, низький, але не грубий. — А тепер поцілуй мене за те, що я так гарно запам'ятав.

— Ні, спершу прочитай-но усе правильно, без жодної помилки.

Він почав читати. Це був добре вдягнений молодий чоловік; він сидів за столом, а перед ним лежала розгорнута книжка. Його вродливе лице сяяло від задоволення, а погляд нетерпляче стрибав від сторінки до маленької білої ручки, що лежала на його плечі і, легенько ляскаючи його по щоці, раз у раз давала йому зрозуміти, що цей вияв неуважності не лишився непоміченим для її власниці. А сама власниця стояла позаду, і її світлі кучері змішувалися з темними пасмами його волосся, коли вона схилялася, щоб перевірити старанність свого учня; а її обличчя… Добре, що він не бачив її обличчя, бо тоді він навряд чи був би таким слухняним. А я бачив — і кусав губи від прикрості, що проґавив нагоду, яка, либонь, дозволила б мені втішатися не лише самим спогляданням цієї осяйної краси.

Завдання було виконане, хоча й не без нових помилок. Однак учень зажадав винагороди — й отримав щонайменше п'ять поцілунків; щоправда, він не забарився їх повернути. Потім обоє пішли до дверей, і з їхньої розмови я зрозумів, що вони збираються поблукати полями. Я не сумнівався, що Гортон Ерншо подумки — якщо не вголос — пошле мене до найглибшої з глибин пекла, якщо моя безталанна особа трапить йому на очі. Вельми знічений, я врятувався втечею до кухні. Шлях туди був так само відкритий. У дверях сиділа моя А давня знайома Неллі Дін і шила, наспівуючи пісеньку, яка час від часу переривалася сердитими вигуками, аж ніяк не мелодійними і сповненими ядучого презирства.

— Як вони тута гиркалися в мене над вухом із ранку до ночі, і то ліпше було, ніж оце слухати! — мовив голос із кухні у відповідь на недочуті мною слова Неллі. — Це ж стидота яка, що в домі не можна й святу книгу розгорнути — так ти славиш сатану та усю його скверну! Ох, безсоромниця! Та й друга не ліпша. Загубите ви бідного хлопця. Ет, бідолашний хлопець! — повторив він, тяжко зітхнувши. — Приворожила, то вже ясна річ! Господи, зверши ти над ними суд праведний, як тута нема над нами ні закону, ні правди!

— Звісно, нема, а то горіти б нам у вогні,— відповіла жінка. — А ти мовчи, старигане, та читай собі свою Біблію, як добрий християнин, і відчепися від мене. Це пісня «Весілля мавки Енні» — гарна пісенька, так на гоцанки й тягне!

І місіс Дін хотіла заспівати знову, але тут увійшов я. Відразу ж упізнавши мене, вона схопилася з місця і загукала:

— Ой, доброго вам здоров'ячка, містере Локвуд! Як це ви надумали до нас завітати? У Трашкрос-Грейнджі все замкнено. Ви б хоч далися нам знати, що приїдете!

— Та вже якось влаштуюся; я пробуду недовго, — відповів я. — Завтра знову в дорогу. А от ви чого сюди перебралися, місіс Дін? Поясніть.

— Зілла пішла, і містер Гіткліф, невдовзі як ви поїхали, прикликав мене сюди і наказав, аби я лишалася тут до вашого повернення. Та заходьте ж, прошу! Ви зараз із Гімертона?

– Із Грейнджу, — відповів я. — І поки мені там підготують кімнату, я вирішив сходити до вашого хазяїна та владнати наші з ним справи, бо потім мені навряд чи випаде така нагода.

— Які справи, сер? — спитала Неллі, провівши мене в дім. — Його зараз немає, і повернеться він нескоро.

— Щодо оренди, — відповів я.

— О, та це вам треба поговорити з місіс Гіткліф, — зауважила вона, — чи, може, зі мною. Вона ще не навчилася вести свої справи, і я це роблю це за неї — більше ж нема кому.

Я дещо здивувався.

— А! Ви, я бачу, ще не чули про смерть містера Гіткліфа, — продовжувала вона.

— Гіткліф помер?! — вигукнув я, вражений. — Давно?

— Три місяці тому. Та ви посидьте трошки. Дайте мені вашого капелюха; я вам розповім усе, як було. Стривайте, ви ж, мабуть, ще нічого не їли?

— Дякую, я вже замовив вечерю вдома. Сідайте і ви. От ніколи не думав, що він так раптово помре! Розкажіть, як це сталося. Вони ж, мабуть, не дуже скоро вернуться, ваші молодята?

— Атож. Мені щовечора доводиться їх сварити за їхні нічні блукання; та їм байдуже. Ну, то випийте хоч нашого старого елю; це саме те, що треба, а то у вас зморений вигляд.

Вона вже побігла по ель, перш ніж я встиг відмовитись; і я чув, як Джозеф питає, чи не сороміцьке це діло — в її роки бахурів заводити та ще й наїдки їм носити з хазяйської комори! Стид і дивитися на таке неподобство…

Жінка, не гаючи часу на сварку, за хвилину повернулась із повним по вінця срібним пінтовим кухлем, вміст якого я щиро похвалив. А потім винагородила мене продовженням оповіді про Гіткліфа. Його смерть вона називала «чудною».

— Мене покликали до Буремного Перевалу за два тижні по вашому від'їзді,— почала вона, — і я охоче згодилася — заради Катрини. Перша зустріч із нею засмутила мене і навіть вразила: так вона змінилася за час нашої розлуки. Містер Гіткліф не пояснював, чого це він раптом захотів бачити мене у своєму домі; тільки сказав, що я йому потрібна і що йому обридло бачити перед собою Катрину: я маю сидіти в малій й вітальні і тримати її при собі; а з нього досить, як він її бачитиме двічі на день. Вона нібито зраділа такій новині; і я помалу, раз за разом, притягла сюди цілу купу книжок та всіляких дрібничок, якими вона колись бавилась у Грейнджі. Я втішала себе надією, що нам із нею вестиметься не так уже й злецько. Та омана була недовгою; Катрина, спочатку ніби вдоволена, скоро стала дратівливою і неспокійною. По-перше, їй забороняли виходити з саду, і це ув'язнення стало особливо нестерпним для неї, коли надворі квітла весна; по-друге, пораючись у хатніх справах, я вряди-годи була змушена лишати її саму, і вона скаржилася, що нудьгує; їй було більше до смаку сперечатися з Джозефом у кухні, аніж сидіти на самоті. Я не зважала на їхні чвари. Але Гортону також часто доводилося шукати собі притулку в кухні, коли хазяїн хотів посидіти у вітальні сам-один; і хоча спершу вона виходила при його появі чи тихенько допомагала мені в моїй роботі, удаючи, ніби його не помічає, і ніколи не зверталася до нього — незабаром вона змінила свою поведінку і вже не могла лишити його у спокої: під'юджувала його, пускала шпильки щодо його вайлуватості та лінощів, уголос дивувалась, як він терпить таке життя — сидить цілий вечір, утупившись у вогонь, і куняє.

— Він мов собака, Неллі, хіба ні? — якось зауважила вона. — Чи то пак, мов коняка! Працює, їсть і спить — і так день у день! Який у нього, мабуть, убогий та неповороткий розум! Вам хоч щось сниться, Гортоне? І як сниться, то що? Але ж ви не можете не розмовляти зі мною!

І вона подивилася на нього. Та він навіть не глянув і рота не розтулив.

— Певно, йому зараз щось сниться, — вела далі вона. — Він сіпнув плечима, як ото, бува, Юнона. Спитай у нього, Неллі.

— Містер Гортон попросить хазяїна відправити вас нагору, якщо ви не будете пристойно поводитись! — мовила я. А він не лише засіпався, але й стис кулаки, ніби готовий їх застосувати.

— Я знаю, чого Гортон ніколи не розмовляє, якщо я на кухні! — вигукнула вона іншого разу. — Він боїться, що я з 2 нього сміятимуся. А ти як гадаєш, Неллі? Він колись почав учитись читати, а коли я посміялася з нього, спалив свої книжки — на тому й скінчилось усе навчання. Ну, хіба не дурник?

— А ви хіба не капосне дівчисько? — відповіла я. — Ось що ви мені скажіть!

— Може, й так, — не відставала вона, — але я не думала, що він такий дурненький… Гортоне, а якщо я тепер дам вам книжку, ви її візьмете? А ну-бо спробую!

І вона тицьнула йому книжку, яку гортала тієї миті. Він віджбурнув її геть і процідив, що, як Катрина не втихомириться, він їй голову скрутить.

— Гаразд, я покладу її отут, — мовила вона, — у шухляді; а зараз іду спати.

Вона прошепотіла мені, щоб я простежила, чи він візьме книжку. Та він і не підходив до столу. Так я, на превелике її розчарування, і сказала їй вранці. Я бачила, що їй прикра його ворожа відчуженість; вона картала себе за те, що колись знеохотила його до навчання — бо це ж їй справді вдалося напрочуд добре. Але зараз вона спрямувала всю свою винахідливість на те, щоб виправити скоєне зло; і як я, бува, прасую білизну чи візьмуся ще до якоїсь марудної роботи, яку не робитимеш у вітальні, вона вмить принесе якусь гарненьку книжечку і читає мені вголос. Коли там був Гортон, вона зазвичай припиняла читання на найцікавішому місці і лишала книжку лежати. Так дівчина робила постійно, але він був упертим, що той мул, і не бажав ловитися на її гачок. Якщо надворі була негода, він сідав покурити із Джозефом, і вони сиділи, мов статуї, по різні боки від коминка. Старий був, на щастя, надто глухуватий, аби вчути її «неподобне марнослів'я», а молодий й силкувався не звертати уваги. В ясні вечори він вирушав на полювання, а Катрина позіхала, і зітхала, і термосила мене, А щоб я балакала з нею, і вибігала то на подвір'я, то в садок, ледве я заведу розмову, і врешті-решт починала плакати і казала, З що втомилася жити, бо її життя безглузде.

Містер Гіткліф, що ставав дедалі відлюдькуватішим, майже вижив Ерншо з кімнат. А після одного нещасного випадку в березні той на кілька днів опинився ув'язненим у кухні. Під час гірської мандрівки його рушниця вистрілила сама по собі; йому поранило руку, і він втратив багато крові, поки дістався додому. Отже хлопець був приречений сидіти в чотирьох стінах, поки не одужає. Катрині це стало в пригоді. У всякому разі, вона ще більше зненавиділа свою кімнату нагорі й безнастанно вмовляла мене шукати якоїсь роботи в кухні, щоб і собі крутитися там біля мене. Минув Великдень, і в понеділок Джозеф погнав худобу на гімертонський ярмарок. Я ж по обіді взялася прасувати білизну в кухні. Ерншо сидів наїжачений, як завжди, в кутку біля груби, а моя панночка, щоб якось згаяти час, виводила візерунки на шибках та подеколи починала стиха мугикати пісеньку чи шепотіти щось до себе, непевно й стривожено позираючи на свого кузена, що незворушно курив і дивився у вогонь. Коли я зауважила, що вона мені застує світло, дівчина відійшла до коминка. Мене не турбувало, чим вона себе бавитиме, та раптом я почула її слова:

— Я тепер розумію, Гортоне, що хочу… що я була б рада… що тепер мені б подобалося, що ви — мій кузен, якби тільки ви не були таким суворим до мене і таким грубим.

Гортон не відповів.

— Гортоне, Гортоне! Ви чуєте? — наполягала вона.

— Відчепіться! — зумисне нечемно рикнув він.

— Дайте-но я візьму оце, — мовила вона і, спритно простягши руку, вихопила люльку в нього з рота.

Перш ніж він спробував забрати її, люльку поламали навпіл і вкинули у вогонь. Він вилаявся і схопив іншу.

— Стійте! — крикнула Катрина. — Спершу ви мусите мене вислухати; а я не можу говорити, коли мені димлять у лице.

– Ідіть ви до біса! — люто вигукнув він. — І облиште мене!

— Ні,— правила вона своєї,— не хочу! Я просто не знаю, що мені вдіяти, аби ви поговорили зі мною; а ви вирішили не помічати мене. Коли я кажу, що ви дурник, я зовсім не хочу вас образити. Це не значить, що я вас зневажаю. Чуєте, Гортоне, вам слід бути уважнішим до мене! Ви мій кузен і маєте визнати мене ріднею!

— На біса ви мені потрібні, і ваша дурна гордість, і оці ваші паскудні викрутаси! — відповів він. — Хай мене чорти вхоплять, як я ще хоч одним оком на вас подивлюсь. Ідіть звідси подалі, а то зараз!..

Катрина похнюпилась і відійшла до вікна; вона прикусила губу і зневажливо хмикнула, щоб приховати зрадницьке схлипування.

— Вам треба подружитися з вашою кузиною, містере Гортон, — втрутилася я, — адже вона сама шкодує про свою зухвалість. Це вам тільки на користь піде. Ви станете іншою людиною, якщо вона буде вашим другом.

— Другом! — вигукнув він. — Коли ж вона мене ненавидить і вважає, що я їй і в слід ступити не гідний! Нє! Та хоч королем мене зробіть — я не згоджуся, щоб мене знову виставляли на глум за те, що я шукав її дружби!

— Це не я вас ненавиджу, а ви мене! — розридалася Катрина, більше не приховуючи своєї образи. — Ви ненавидите мене так само, як містер Гіткліф, і навіть більше!

— Підла брехня! — почав був Ерншо. — Нащо ж я стільки разів гнівив його, стаючи на ваш бік? Іще тоді, як ви сміялись і зневажали мене, і… Якщо не відчепитесь, я піду й скажу, що мене вижили з кухні!

— Я не знала, що ви були на моєму боці,— відповіла вона,?» витираючи сльози. — Я була нещасна і всіх ненавиділа, але зараз я вам дякую і прошу простити мене; що ж я ще можу зробити?

Вона ступила до нього і привітно простягла руку. Гортон почорнів, як хмара, і, рішуче стиснувши кулаки, втупився у підлогу. Та Катрина безпомилково відчула, що це не справжня ворожість, а просто впертість. Хвилю повагавшись, вона схилилась і ніжно поцілувала його у щоку. Мала хитрунка думала, що я цього не бачу, і з невинним виглядом відійшла на своє колишнє місце біля вікна. Я докірливо похитала головою, і вона, спалахнувши, прошепотіла:

— Ну, а що я мала робити, Неллі? Він не хоче потиснути мені руку, не хоче на мене дивитись. А я ж мушу якось показати, що він мені подобається… що я хочу з ним подружитися.

Не знаю, чи то поцілунок переконав Гортона; кілька хвилин він щосили намагався сховати від нас лице, а коли підвів голову, не знав, куди дівати очі.

Катрина тим часом дбайливо загортала в білий папір гарну книжку; потім, перев'язавши її стрічкою, надписала: «Для містера Гортона Ерншо» і попросила мене бути її посередницею та вручити подарунок за призначенням.

– І скажи йому: якщо він це візьме, то я прийду і навчу його правильно це читати, — сказала вона, — а якщо відмовиться, я піду нагору і більше ніколи йому не набридатиму.

Я віднесла дарунок і повторила її слова, а вона тривожно спостерігала за мною. Гортон не ворухнув і пальцем, тож я поклала згорток йому на коліна. Він його не скинув. Я повернулася до своєї роботи. Катрина сиділа, поклавши голову на витягнуті на столі руки, поки не почула легкий шурхіт паперової обгортки. Тоді вона тишком підійшла і сіла біля свого кузена. Він тремтів, лице в нього пашіло рум'янцем, вся його грубість і похмура жорсткість куди й ділися. Він спершу не ці міг зібратися на силі, щоб вимовити бодай слово у відповідь на її допитливий погляд і ледь чутне прохання:

— Скажи, що ти мене прощаєш, Гортоне! Ти можеш зробити мене такою щасливою, якщо скажеш це маленьке слово. Він пробурмотів щось незрозуміле.

– І ти будеш моїм другом, — продовжувала Катрина напівствердно.

— Ні, ти мене соромитимешся кожен день свого життя, — відповів він, — і то більше, що краще мене взнаєш; а я цього не стерплю.

— То ти не хочеш бути моїм другом? — мовила вона, солодко всміхаючись, і присунулася ще ближче до нього.

Я не дослухалася, про що вони там гомоніли, але, озирнувшись знову, побачила два сяючі обличчя, схилені над сторінкою прийнятої в дарунок книги, і більше не сумнівалася, що мирну угоду ухвалено обопільно і віднині вороги перетворилися на вірних союзників.

У книжці, яку вони вивчали, було повно цікавих малюнків. І ця обставина, і сама їхня близькість являли собою надто велику принаду — і вони не зрушили з місця, поки не прийшов Джозеф. Він, сердешний, не на жарт перелякався, побачивши, що Катрина сидить на одній лаві з Гортоном, поклавши руку йому на плече, і був страшенно обурений, що його улюбленець терпить таке сусідство; це так глибоко вразило старого, що того вечора йому не стало сили навіть пащекувати з цього приводу. Про його почуття свідчили тільки скрушні зітхання, з якими він, урочисто розгорнувши на столі свою грубезну Біблію, розкладав на ній замацані банкноти зі свого записника — денний прибуток із торгів. Нарешті він прикликав до себе Гортона:

— Віднеси оце хазяїнові, хлопче, і сиди тамечки; а я піду до себе. Ці хороми не про нашу честь: треба нам, либонь, попнуться і шукати собі іншого місця!

— Ходімо, Катрино, — сказала я, — час і нам «попнуться» звідси. Я вже все випрасувала. Ви готові?

— Ще немає й восьмої,— відповіла вона, неохоче підводячись. — Гортоне, я лишаю цю книжку отут на коминку. А інші й принесу завтра.

— Кожну книжку, що ви тута лишите, я приберу в дім, — А сказав Джозеф, — і будьте раді, як ви їх після того знайдете! Тож глядіть самі. Кеті пригрозила, що за це він розквитається своєю бібліотекою, і, всміхнувшись до Гортона, пішла до себе нагору, щось наспівуючи. І, смію думати, в цім домі їй ще ніколи не було так легко на серці — хіба що в дні перших зустрічей із Лінтоном.

Так почалася їхня дружба, що ставала дедалі міцнішою, хоч іноді й переривалася невеликими сутичками. Ерншо не міг змінитись одразу, а моя юна леді не була ні філософом, ні взірцем терпіння. Та оскільки обоє прагнули однієї мети — одна любила і хотіла поважати того, кого любить, а другий любив і хотів, щоб його поважали, — вони зрештою досягли свого.

Бачите, містере Локвуд, це було досить легко — завоювати серце місіс Гіткліф. Але зараз я рада, що ви й не пробували. Цей союз буде вершиною моїх сподівань. Я не заздритиму нікому в день їхнього весілля: тоді не знайдеться жінки, щасливішої за мене, у всій Англії.