Буремний Перевал

Розділ вісімнадцятий

Дванадцять років (продовжила оповідь місіс Дін), що минули з тієї сумної пори, були найщасливішими роками мого життя: найбільші клопоти були, як наша маленька леді трохи занедужає — та через це проходять усі діти, багаті чи бідні.

Щодо всього іншого, то після перших шести місяців вона росла, мов ялинка, і вже вміла ходити і розмовляти — по-своєму — ще до того, як удруге зацвів верес над могилою місіс Лінтон. То був крихітний промінчик сонця, що освітлював самотній дім. Вона росла справжньою красунею, з темними очима Ерншо, але з білою, як в усіх Лінтонів, шкірою, тонкими рисами обличчя і світлим хвилястим волоссям. Дівчинка росла жвавою й задерикуватою, але без жорстокості, а серце мала напрочуд чуйне і палке. Своєю вдатністю до сильних почуттів вона нагадувала матір, та все ж не була подібною до неї, бо вміла бути м'якою й покірливою, мов голубка, голос мала ніжний, а погляд — мрійливий; її гнів ніколи не клекотів, а любов — не вирувала: вона була глибока й ніжна. Проте треба визнати, що мала вона й деякі вади: одна з них була зухвалість, а друга — вередливість, що завжди є у розбещених дітях — добрих чи злих. Якщо комусь зі слуг траплялось її розсердити, одразу ж починалось: «Я скажу татові!» І якщо батько дорікав їй хоч одним поглядом, то було вже страх яке горе; думаю, він за все життя не сказав їй жодного різкого слова. Він взяв освіту доньки цілком у свої руки й перетворив її на справді приємне заняття. На щастя, допитливість і гострий розум зробили з неї здібну ученицю: вона вчилася швидко й була жадібна до знань, віддаючи належне батьковому хисту до вчителювання.

До тринадцяти років вона ніколи не виходила за паркову браму сама. Містер Едгар Лінтон брав її з собою на прогулянку — на милю-дві, не далі,— але це траплялося рідко, а супроводжувати її комусь іншому він не довіряв. Гімертон був для неї незнаною чужиною, церква — єдиною будівлею, окрім її власного дому, за двері якої їй доводилося вступити. Буремний Перевал і містер Гіткліф не існували для неї; вона була справжньою самітницею, і, здавалося, це її задовольняло. Щоправда, іноді, роздивляючись краєвид за вікном своєї кімнати, вона питала мене:

— Неллі, коли мені можна буде піднятися на вершину отого пагорба? Я хочу знати, що за ним — море?

— Ні, міс Кеті,— відповідала я, — там знову пагорби, такі ж, як цей.

— А якими здаються ці золотаві скелі, коли стоїш під ними? — спитала вона іншого разу.

Крутий схил Пеністон-Крегу приваблював її найбільше, особливо коли призахідне сонце падало на нього і на сусідні вершини, а все навколо ховалося в тіні. Я пояснила, що це голі кам'яні брили, і землі між ними ледве вистачає, щоб зростити таке-сяке хирляве деревце.

— А чому вони такі осяйні ще довго після того, як тут уже стемніє? — допитувалася вона.

— Бо там набагато вище, ніж тут у нас, — відповідала я, — і вам на них не піднятися, вони надто високі й круті. Взимку мороз приходить туди раніше, ніж до нас; у розпалі літа я навіть знайшла сніг у тій чорній провалині на північно-східному боці!

— О, ти бувала там! — захоплено вигукнула вона. — Отже, і я зможу туди піти, коли виросту. А тато там бував, Неллі?

— На щастя, мати Лінтона вмерла — квапливо відповіла я, — що те місце негоже для прогулянки. Поля, де ви гуляєте з ним, аж як миліші! А парк Трашкрос-Грейнджу — найліпша місцинка на світі.

— Парк я знаю, а гори — ні,— промимрила вона до себе. — І мені дуже хотілося б поглянути на все довкола з найвищої вершини; мій маленький поні Мінні колись домчить мене і туди. Одна зі служниць якось обмовилася про «Печеру фей» і Кеті загорілося там побувати. Вона не давала спокою містеру Лінтону, і той пообіцяв, що дозволить їй цю мандрівку, коли вона постаршає. Але міс Катрина лічила свій вік місяцями, і питання: «Ну як, я вже досить велика, щоб піти на Пеністон-Крег?» — не полишало її вуст. Звивистий шлях, що вів у гори, пролягав поблизу Буремного Перевалу. Едгар не міг наважитися на таку подорож і тому незмінно давав доньці одну й ту саму відповідь: «Ні, люба, ще рано».

Я вже згадувала, що місіс Гіткліф прожила трохи більше дванадцяти років після того, як покинула чоловіка. У їхній сім'ї ніхто не відзначався міцним здоров'ям: і їй, і Едгарові бракувало життєвої снаги, притаманної тутешнім жителям. На що вона хворіла востаннє, я не знаю; мабуть, обох звела в могилу та сама недуга — подібна до гарячки, вона підкрадається повільно, та є невиліковною і дедалі швидше висотує з людини життя. Ізабелла написала братові, що вже чотири місяці як хвора й усвідомлює, який на неї чекає кінець, і попросила його приїхати, якщо це можливо; бо їй треба владнати чимало справ, і вона хоче попрощатися з ним і віддати йому Лінтона. Вона сподівалася, що хлопчика в нього не заберуть, як не забрали в неї; батько Лінтона, намагалася вона переконати себе, не схоче взяти на свої плечі такий тягар, як утримання та виховання дитини. Мій хазяїн, не вагаючись ні хвилини, згодився на сестрине прохання; він неохоче виїздив із дому на звичайні запрошення, та на це відгукнувся відразу ж. Він наказав мені не зводити очей із Катрини і кілька разів повторив, що їй не слід виходити за межі парку, хоч би й у моєму супроводі; те, що дівчинка може вийти сама, йому навіть не спадало на думку.

Його не було три тижні. Перші кілька днів Кеті сиділа в кутку бібліотеки, така засмучена, що не могла ні читати, ні забавлятися; у такому спокійному стані вона не завдавала мені клопотів. Та невдовзі цей стан змінився нетерплячим і вередливим нудьгуванням, а я була надто заклопотана, та, А зрештою, не така вже й молоденька, щоб витанцьовувати навколо неї, і тому віднайшла засіб, що давав малій змогу розважатися самій: я відправляла її прогулятися парком — часом пішки, а часом і верхи на поні — і терпляче вислуховувала її розповіді про справжні й вигадані пригоди, що сталися з нею під час подорожі.

Літо буяло у всій своїй красі, і вона настільки вподобала ці самотні прогулянки, що іноді пропадала до самого чаю, і тоді на її казкові оповіді не вистачало й цілого вечора. Я не боялася, що вона випурхне на волю: ворота були надійно замкнені, до того ж мені здавалося, що вона навряд чи наважиться вийти сама, навіть якби вони стояли відчинені. На лихо, така довірливість мені, як то кажуть, вилізла боком. Якось Катрина прибігла до мене о восьмій ранку і сказала, що вона сьогодні — арабський купець, що вирушає зі своїм караваном до пустелі, і я мушу дати їй усякого їства для неї та її худобини: коня і трьох верблюдів, тобто для великого хорта і двох пойнтерів. Я зібрала чималий запас ласощів і поскладала все до кошика при сідлі. Мала вскочила у сідло — веселе ельфенятко у крислатому капелюшку з вуаллю, що мав захищати її від липневого сонця — і пустила поні клусом, сміючись у відповідь на мої турботливі намовляння не пускатися навскач та раніше повернутися. Бешкетниця не з'явилася до чаю; один із мандрівників — хорт, що був уже старим і полюбляв спокійніший відпочинок, — скоро повернувся; але ні Кеті, ні поні, ні інших собак ніде не було видно. Я відсилала шукачів і тим путівцем, і отим, і іншим — і врешті-решт сама взялася до пошуків. Один із робітників лагодив огорожу навколо розсадника, біля самої межі наших володінь. Я спитала, чи не бачив він малої панянки.

— Бачив уранці,— відповів він, — вона попросила, щоб я їй зрізав ліщинову лозинку, а потім гайнула на своєму Стрибунці через огорожу — отуто, де нижче, — і тільки її й бачили! Можете собі уявити, як я почувалася після такої новини!

Вмить зметикувала, що мандрівниця, певно, вирушила до У Пеністон-Крегу. «Що ж це з нею буде»? — вигукнула я, кидаючись до пролому в огорожі, яку латав робітник, і вискочила просто на битий шлях. Я мчала, мов із вітром наввипередки, милю за милею, поки вигин дороги не виніс мене до самого Буремного Перевалу, але не постерегла Катрини ні тут, ні там.

Крег лежить за півтори милі від Перевалу, а Перевал — за чотири від Грейнджу; тому я боялася, що не зможу туди дістатися до темряви. «А як вона посковзнулася десь там на камені,— думала я, — і вбилася чи зламала руку або ногу?» Ці страхи так заволоділи мною, що спершу я відчула невимовне полегшення, побачивши біля будинку Чарлі — одного з найлютіших наших пойнтерів; він лежав під вікном, морда в нього була розпухла, вухо скривавлене.

Я відчинила хвіртку і, збігши на ґанок, чимдуж затарабанила у двері. Жінка, що їх відчинила, була мені знайома: раніше вона жила у Гімертоні, а після смерті містера Ерншо найнялася сюди.

— Ой, — мовила вона, — ви шукаєте вашу малу панночку! Не бійтеся, вона тут, жива й здорова; та добре, що це ви, а не хазяїн.

— То його немає? — видихнула я, задихаючись із переляку та швидкого бігу.

— Ні, ні,— відповіла вона. — Обоє пішли, і він, і Джозеф; мабуть, ще з годину не вернуться. Заходьте, спочинете трошки.

Я увійшла — і побачила моє заблукале ягнятко біля вогнища: воно гойдалось у маленькому кріслечку, що належало її матері, коли та була дитиною. Свого капелюшка вона повісила на стіну й почувалася цілком як удома: сміялась і щось гомоніла до Гортона — високого, міцного вісімнадцятирічного парубка, який витріщався на неї з цікавістю та подивом, силкуючись втямити бодай щось із її безугавної швидкої балаканини.

— Дуже добре, міс! — вигукнула я, приховуючи радість під маскою гніву. — Тепер я вас більш нікуди не відпущу, поки не повернеться ваш тато. Ви в мене й за поріг не ступите, капосне ви, неслухняне дівчисько!

— Ой, Неллі! — весело скрикнула вона, зістрибнувши з крісла, і підбігла до мене. — Я тобі розповім таку чудову історію! То ти мене все-таки знайшла… Ти бувала тут коли-небудь раніше?

— Одягайте вашого капелюшка, — мовила я, — і хутко мені додому! Ви мене дуже засмутили, міс Кеті; дуже ви негарно поводитесь! А пхинькати нема чого: це мені не відшкодує того страху, що я натерпілася, поки оббігала всю округу! Ви лишень подумайте, як містер Лінтон мене застерігав не випускати вас із парку; а ви нишком тікаєте! Тепер видно, що ви за хитра лисичка, і ніхто вам більше не йнятиме віри.

— А що я зробила? — схлипнула вона, заскочена зненацька. — Тато нічого мені не казав, і він не буде мене сварити, Неллі, він ніколи не сердиться, як ти!

— Ну-бо, ходімо! — квапила я. — Дайте я зав'яжу вам стрічки. І годі вам комизитись! Ой, сором який! Тринадцять літ дівчині, а так вередує!

Я сказала так, бо вона скинула з голови капелюшка і відскочила від мене подалі, до коминка.

— Ні,— втрутилася служниця, — це гарна дівчинка, ви вже не сваріться на неї, місіс Дін. То ми її втримали: вона хотіла відразу ж їхати додому, аби ви там не сполошилися. Гортон схотів її провести, а я подумала, що так воно й краще буде: місця тут дикі, самі пагорби довкола. Гортон упродовж усієї розмови стояв, застромивши руки до кишень, надто знічений, аби говорити, хоча з його погляду здавалося, що моє вторгнення для нього є не надто великою приємністю.

— Скільки вас можна чекати? — вела я далі, не звертаючи уваги на втручання служниці. — За десять хвилин звечоріє. Де ваш поні, міс Кеті? І де Фенікс? Я вас тут покину, якщо ви не поквапитеся, тож будьте ласкаві!

— Поні на подвір'ї,— відповіла вона, — а Фенікса замкнули. Його покусали — і Чарлі також. Я хотіла тобі про все розповісти, але ти не в гуморі й тому на це не заслуговуєш.

Я підняла капелюшка і збиралася знов надягти його на неї, але вона, побачивши, що всі довкола на її боці, почала бігати від мене по всій кімнаті; я кинулась її ловити, а вона вислизала, мов мишеня, — то за крісло сховається, то за стіл, і попід ними, і через них вистрибує,— а мені, певна річ, не личило за нею ганятися. Гортон і жінка сміялись, і вона також, і розходилася ще більше — доки я, по-справжньому розсердившись, не гримнула на неї:

— Ну, гаразд, міс Кеті! Та якби ви знали, чий це дім, ви б раді були вибратися звідси!

— Це дім вашого батька, так? — мовила вона до Гортона.

— Ні,— відповів він, дивлячись собі під ноги, і зашарівся від сорому.

Він не міг довго дивитися їй в очі, хоч вони і були такими схожими на його власні.

— А чий тоді — вашого хазяїна? — спитала вона. Він почервонів іще дужче — вже через інше — промимрив якусь лайку й відвернувся.

— А хто тут хазяїн? — не вгавало вперте дівча, тепер уже причепившись до мене. — Він увесь час казав: «наш дім», «наші люди», і я думала, він хазяйський син. Він ні разу не сказав на мене «міс»; а мусив би, якщо він слуга, правда?

Гортон почорнів як хмара, слухаючи це дитяче базікання. Я мовчки трусонула її, а згодом нарешті спромоглася зібрати у дорогу.

— Тепер дай мені мого коня, — мовила вона, звертаючись й до невідомого ще їй родича, мов до одного з хлопчаків при стайні у Грейнджі.— І можеш поїхати зі мною. Я хочу побачити, де встає з болота щезник, і послухати про «мавок», як ти їх називаєш; але ворушися! Чого ти став? Дай мені коня, кажу!

— Хай тебе чорти візьмуть, перш ніж я стану твоїм слугою! — гаркнув Гортон.

— Візьмуть що?… — здивовано перепитала Кеті.

— Чорти б тебе узяли, мала відьмо! — повторив він.

— Нумо, міс Кеті! Бачите, яке тут шляхетне товариство, — втрутилася я. — Люб'язне звертання до юної леді, що й казати! Заради Бога, не сперечайтеся з ним. Ходімо, пошукаємо самі вашу Мінні — і мерщій додому!

— Але ж, Неллі,— вигукнула дівчинка, втупивши в нього зачудований погляд, — як він сміє так розмовляти зі мною? Хіба він не мусив би слухатися моїх наказів? Ти, гидкий хлопчисько, я розкажу татові, що ти собі дозволяєш! А ну, бігом!

Не схоже було, що Гортон злякався цієї погрози. Сльози вмить навернулися на очі дівчинки.

— Ви, приведіть мого поні! — крикнула вона жінці.— І негайно випустіть мого собаку!

— Легше, міс, — відповіла та, — вам не завадило б навчитися чемно розмовляти. Хоч містер Гортон і не хазяйський син, він вам доводиться кузеном, а я вам прислуговувати не наймалася.

— Він — мій кузен? — вигукнула Кеті, зневажливо розсміявшись.

— Атож, — відказала служниця.

— Ох, Неллі, не дозволяй їм таке казати, — обурилася дівчинка. — Тато поїхав за моїм кузеном до Лондона; мій кузен — син джентльмена. А цей… — вона затнулася і зарюмала, прикро вражена самою думкою про таке родичання.

— Ну, годі-бо, тихіше! — прошепотіла я. — У людини може бути багато різних родичів, із того нема стиду; ніхто ж не змушує з ними триматися гурту, якщо вони нелюб'язні та злі. — Він… він не родич мені, Неллі! — трошки подумавши і ще дужче засмутившись, взялася за своє вона і кинулася до мене в обійми, ніби шукаючи захисту від такої страшної думки. У Я була дуже сердита й на неї, і на служницю за їхні взаємні одкровення, бо не мала жодного сумніву, що Гіткліфові перекажуть слова малої про поїздку містера Лінтона, і передчувала, що Катрина, тільки-но батько повернеться, зажадає від нього пояснень стосовно її такого грубого, невихованого родича. Гортон уже забув, що його принизливо прийняли за служку; його, здавалося, зачепила реакція Катрини. Підвівши поні до ґанку, він витяг із буди смішне клишоноге цуценя тер'єра і простягнув дівчинці, аби її втішити: годі, мовляв, не бери до голови! Ридання припинились — перестрашена, вона лиш поглянула на нього, а потім заплакала ще дужче.

Я не втрималася, щоб не всміхнутися на таку неприязнь до бідного хлопчини; то був ставний, дужий юнак, гарний із лиця, міцний і здоровий, але його одежа цілком відповідала його щоденним заняттям — роботі на фермі та гонитві по болотах за кролями та іншою дичиною. Проте мені здавалося, що обличчя Гортона виказує ліпші, ніж у батька, риси характеру: паростки добра, заглушені розрослими бур'янами, все ж таки свідчили про родючий ґрунт, який за інших, сприятливіших обставин міг би принести щедрий врожай.

Містер Гіткліф, я думаю, не збиткувався з нього фізично: загониста вдача хлопця оберігала його від таких утисків. У ньому не було й сліду тієї боязкої поступливості, яка в людині на зразок Гіткліфа пробуджує бажання цькувати й гнобити. Гіткліф удався до іншого підступу: він робив усе для того, щоб син Гіндлі виріс справжньою неотесаною твариною: хлопця не вчили читати й писати, не ганили його за погані звички, якщо тільки вони не дозволяли хазяїнові, не навертали на добро і не застерігали від злого. Мені доводилося чути, що Джозеф вельми прислуживсь у його розбещенні: твердолобий та недолугий старий нерозумно лестив і догоджав й хлопцеві, коли той був іще малим, бачачи в ньому нащадка старовинного роду. І так, як колись він звинувачував малих А Катрину Ерншо й Гіткліфа, що вони виводять із терпіння його хазяїна і своїм «неподобством» змушують того шукати розради в чарці, тепер він звалив провину за вади Гортона на того, хто загарбав його власність. Джозеф не зупиняв хлопця, хоч як би той не лаявся і як би паскудно не поводився. Старого, вочевидь, тішило, що Гортон ступив на кривий шлях і, простуючи ним, зрештою занапастить свою душу; він вважав, що винний у цьому буде Гіткліф: хай загибель Гортона буде на його совісті! І думка про це тішила Джозефа. Він прищепив хлопцеві гордість за своє ім'я та походження і, якби тільки міг наважитися, посіяв би ворожнечу між ним і теперішнім власником Перевалу. Але він відчував нездоланний, ледь не потойбічний жах перед хазяїном і виявляв свої справжні почуття лиш нечастим буркотінням і тихими зітханнями. А втім, я не так уже й добре обізнана з їхнім тогочасним життям: я розказую з чужих слів, а сама небагато бачила. Селяни казали, що містер Гіткліф «заощадливий» і тримає орендарів «у чорному тілі». Але будинок знову став охайним і затишним у дбайливих жіночих руках, і в його стінах більш не відбувалося таких вар'ятських сцен, як за часів Гіндлі. Хазяїн був надто відлюдькуватим, аби шукати товариства — доброго чи злого. Такий він і зараз.

Та у моїй історії головне не це. Міс Кеті відмовилася від спокутувальної жертви у вигляді цуценяти тер'єра і зажадала, щоб їй повернули її власних собак, Чарлі й Фенікса. Вони пришкутильгали, похнюплені, і ми вирушили додому, обидві у такому кепському гуморі, який тільки можна уявити. Я не могла допитатися у своєї малої пані, як вона провела день, почула тільки, що метою її паломництва, як я й здогадувалася, був Пеністон-Крег і що вона без ніяких пригод дісталася ці Буремного Перевалу, коли Гортонові трапилося вийти з воріт у супроводі собачої зграї, яка атакувала почет мандрівниці. Собаки добряче погризлися, перш ніж хазяї змогли їх втихомирити; так зав'язалося знайомство. Катрина розповіла Гортону, хто вона така і куди збирається, і попросила його У показати дорогу, а потому вмовила її провести. Він відкрив їй таємниці Печери фей і ще з десяток інших чудових місць. Але, зазнавши немилості, я не мала щастя почути розповідь про всі ті чудеса, які вона бачила. Мені вдалося лише зрозуміти, що проводир був їй вельми до душі, поки вона не образила його, повівшись із ним, як зі слугою, а служниця Гіткліфа не образила її, назвавши Гортона її кузеном. Та ще їй допекло його лихослів'я: для всіх у Грейнджі вона була «любонькою», «сонечком», «принцесою» і «янголятком» — аж раптом якийсь хлоп'як так її скривдив! Для неї це було незбагненним, і я добряче наморочилася, перш ніж домоглася в неї обіцянки не розповідати батькові про свою образу. Я пояснила їй, що він на дух не переносить усе, пов'язане з Буремним Перевалом, і що він дуже засмутиться, коли дізнається про її гостини. Та найбільш переконливими виявилися мої слова про те, що хазяїн страшенно розсердиться на мій непослух і вижене мене з дому. Кеті не могла цього допустити, тому вона дала мені слово і дотримала його, Хай там як, а вона була справжнє золотко!