Буремний Перевал

Розділ двадцятий

Побоюючись, що це віщування справдиться, містер Едгар Лінтон наказав мені зранку відвезти хлопця до Буремного Перевалу на поні міс Катрини, кажучи:

— Оскільки ми не матимемо впливу на його подальшу долю, добре чи зле вона складеться, не кажіть моїй доньці, куди він поїхав. Вона все одно не зможе з ним зустрічатись, і краще їй не знати, що кузен живе поблизу; в іншому разі вона розхвилюється і захоче піти до Перевалу. Просто скажіть, що його батько нагло послав по нього і хлопець був змушений нас покинути.

Панич Лінтон дуже неохоче встав о п'ятій ранку; йому було ще неприємніше було дізнатися, що треба знову вирушати в дорогу. Намагаючись втішити його, я сказала, що він проведе деякий час зі своїм батьком, містером Гіткліфом, який так скучив за сином, що не захотів відкладати зустрічі й чекати, поки він відпочине з дороги.

— Мій батько? — вигукнув спантеличений хлопець. — Мама ніколи не казала, що в мене є батько. Де він живе? Я б краще лишився в дядечка.

— Він живе неподалік від Грейнджу, — відповіла я, — за отими пагорбами: тут недалечко, ви зможете ходити сюди пішки, як трохи зміцнієте. І маєте радіти, що поїдете додому і побачите свого тата. Постарайтеся його полюбити, як ви любили вашу матінку, тоді й він вас полюбить.

— Але чому я раніше не чув про нього? — спитав панич Лінтон. — Чому вони з мамою не жили разом, як усі інші?

— Справи затримали його на півночі,— відповіла я, — а ваша мати за станом здоров'я мусила жити на півдні.

— А чому мама не розповідала мені про нього? — допитувався хлопчик. — Вона часто говорила мені про дядечка, і я звик його любити. А як мені любити тата? Я його не знаю.

— О, та всі діти люблять своїх батьків, — сказала я. — Ваша мати, напевне, боялася, що ви захочете жити з батьком, якщо вона розповідатиме вам про нього. Уставайте скоренько: сьогодні така краса надворі, то ж приємніше по холодочку проїхатись, аніж зайву годину спати.

— А вона з нами поїде, — спитав він, — та дівчинка, яку я бачив учора?

— Зараз — ні,— відповіла я.

— А дядечко? — наполягав він.

— Ні. Я вас проводжатиму, — мовила я.

Панич Лінтон Гіткліф знов відкинувся на подушки і насупився, щось обмірковуючи.

— Я не поїду без дядечка, — запхинькав він зрештою. — Хто вас знає, куди ви мене завезете!

Я спробувала переконати його, що негарно так відмагатися від зустрічі з батьком, але він і не збирався вставати, тож мені довелося покликати хазяїна, щоб той умовив хлопчика вилізти з ліжка. Нарешті бідне дитя піддалося на наші лицемірні обіцянки про те, що розлука буде недовгою, що містер Едгар і Кеті будуть його провідувати, і на інші, такі ж оманливі намовляння, які я вигадувала й повторювала йому всю дорогу. Чисте повітря, медвяне від пахощів вересу, яскраве сонце і прудкий біг Мінні трошки його звеселили; він дедалі зацікавленіше й жваво розпитував про свій новий дім і його мешканців.

— А Буремний Перевал — таке ж приємне місце, як Трашкрос-Грейндж? — спитав він, востаннє озираючись на долину, звідки курився легкий туманець і кучерявою хмарою розповзався по небесній блакиті.

— Там не так зелено, — відповіла я, — і дім не такий великий; але звідти дуже гарний краєвид, і повітря більш вам годиться — свіже й сухе. Будинок може здатися вам спершу старим і темним; та це шанована оселя: друга в цих краях.

І у вас буде можливість гуляти вересовими полями. Гортон Ерншо — він також кузен міс Кеті, отже, й вам рідня — покаже вам найгарніші місця; а коли надворі тепло, ви собі візьмете книжку — і читайте десь у затіночку. А може, ваш кузен колись поведе вас у гори: він туди часто ходить.

— А який мій батько? — спитав він. — Такий молодий і гарний, як дядечко?

— Він також молодий, — сказала я. — Але волосся й очі в нього темні, і він суворіший із виду, вищий на зріст і дужчий. Либонь, спочатку він здаватиметься вам не таким люб'язним і добрим, бо в нього інша манера поводитися; та ви будьте до нього привітніші, і звичайно, він любитиме вас, як не може любити жоден дядько — бо ви його рідний син.

— Темні очі й волосся! — задумано мовив малий Лінтон. — Не можу його уявити. Отже, я на нього не схожий, ні?

— Не дуже, — відповіла я. — «Анітрішечки!» — подумала, з жалем дивлячись на біле личко і тоненьку постать мого супутника, на його великі водянисті очі — очі його матері, з тою лише різницею, що вони не спалахували гнівним вогнем у відповідь на образу.

— Як дивно, що він ніколи не приїздив до нас із мамою! — промимрив хлопчик. — Він бачив мене хоч коли-небудь?

Якщо бачив, то, певно, я був тоді зовсім малий. Я його не пам'ятаю.

— Ну то й що, паничу Лінтон, — відказала я, — триста миль — це велика відстань, а десять років для дорослої людини — зовсім не такий довгий строк, як для вас. Я думаю, містер Гіткліф щоліта збирався до вас з'їздити, та не міг знайти часу; а тепер уже пізно. Не розпитуйте його про це: йому буде неприємно, та й вам воно зовсім ні до чого. У Хлопчик знову замислився і мовчав, поки ми не під'їхали до садової брами. Я спостерігала за ним, аби зрозуміти його перші враження. Він похмуро вдивлявся у ліпний фасад будинку, у вузькі віконця, ріденькі кущі аґрусу та висохлі ялини, потім похитав головою, подумки потай засуджуючи зовнішній вигляд своєї нової домівки. Але в нього вистачило глузду, щоб не виявляти свого розчарування відразу: далі могло чекати щось приємніше.

Поки він злазив із конячки, я вже встигла піти й відчинити двері. Було пів на сьому. Сніданок тільки-но завершився, служниця прибирала зі столу. Джозеф стояв біля крісла свого хазяїна і щось розводився про коня, який почав кульгати; Гортон збирався на косовицю.

— Добридень, Неллі! — мовив містер Гіткліф, забачивши мене. — Я вже боявся, що доведеться мені самому йти по свою власність. Ти її привезла, так? Поглянемо, чи вдасться з неї зробити щось путнє.

Він підвівся й пішов до дверей. Гортон і Джозеф, вмираючи з цікавості, попростували за ним. Бідолашний Лінтон Гіткліф перестрашено переводив погляд з одного лиця наступаючої трійці на інше.

— От тобі й маєш! — протягнув Джозеф, прискіпливо роздивившись хлопчика. — Та вас, хазяїне, обвели круг пальця: це ж дівчисько!

Гіткліф, глипнувши на сина так, що той аж отетерів, глузливо засміявся.

— Боже, яка краса! — вигукнув він. — Що за чарівне, миле створіння! Його, мабуть, годували слимаками та сироваткою, так, Неллі? Ох, матері його ковінька! Воно ще гірше, ніж я очікував — а я збіса тверезо дивлюся на речі!

Я вмовляла затуркане й наполохане дитя ввійти до будинку. Хлопчик не зовсім зрозумів, що значили слова батька і кого вони стосувалися, навіть не був певний, що цей лихий А глумливий чоловік — його батько. Трусячись, він притулився до мене, а коли містер Гіткліф знову сів і мовив: «Ходи сюди!» — сховав лице у мене на грудях і заплакав.

— Цить! — прикишкав його Гіткліф і, простягши руку, шарпнув хлопця до себе, затис між колін і взяв його за підборіддя. — Годі тобі дурня клеїти! Ми тебе не скривдимо Лінтоне, — тебе ж так звати? Ти син своєї матері, весь у неї! Де ж у тобі хоч краплина моєї крові, пискливе ти курча?

Він зняв із хлопця капелюха і відкинув назад його густі лляні кучерики, помацав його тонкі руки й тендітні пальці. Під час цього огляду панич Лінтон перестав плакати і, звівши великі блакитні очі, у свою чергу почав розглядати Гіткліфа.

— Ти мене знаєш? — запитав Гіткліф, упевнившись, що всі члени цього тільця були однаково мізерні й кволі.

— Ні,— відповів малий Лінтон, втупившись у нього з безтямним острахом.

— Але, сподіваюся, чув про мене?

— Ні,— знову відповів він.

— Ні? То стид і сором твоїй матері, що вона не навчила тебе поважати батька! Тоді я тобі скажу: ти — мій син, а твоя мати — паскудна потолоч, якщо вона не розповіла тобі, який у тебе батько. Чого це ти супишся та червонієш? Про мене, воно й непогано — хоч видно, що кров у тебе не біла. Будь справжнім хлопцем, і ми з тобою порозуміємося. Неллі, якщо ти втомилася, присядь спочити; якщо ні, йди додому. Я здогадуюся, ти маєш доповісти у Грейнджі про все побачене й почуте в нас, але я не зможу дати хлопцеві ради, поки ти в'єшся над ним.

— Гаразд, — мовила я. — Сподіваюся, ви будете добрі до нього, містере Гіткліф, бо в іншому разі він довго у вас не заживеться. Він — єдина рідна для вас істота у всьому світі; якщо й є у вас інші родичі, ви їх ніколи не стрінете. Не забувайте про це.

— Я буду до нього дуже добрим, не бійся, — сміючись, відказав він. — Тільки хай уже ніхто інший не буде добрим до 3 нього — я хочу нероздільно користуватися його прихильністю. І на знак моєї майбутньої доброти, Джозефе, принеси хлопцеві чогось поснідати. Гортоне, бісове теля, а ну бігом до роботи!

— Так, Неллі,— додав він, коли ті двоє пішли, — мій син — майбутній хазяїн вашого маєтку, і мені б не хотілося, щоб він помер раніше, ніж я зможу стати його спадкоємцем. І до того ж він мій, й для мене буде справжнім тріумфом побачити мого нащадка законним власником їхніх земель. Мій син найматиме їхніх синів у землероби, аби вони за поденну платню орали землю своїх пращурів! Це єдине міркування, що спонукає мене терпіти біля себе цього шмаркача: я його зневажаю за те, що він такий, який є, і ненавиджу за спогади, які він пробуджує! Але цього міркування цілком досить; він буде у мене в безпеці, і я дбатиму про нього не гірше, ніж твій хазяїн — про свою доньку. Для нього нагорі є кімната, я її облаштував як належить, а ще найняв учителя, він ходитиме за двадцять миль тричі на тиждень, аби вчити хлопця всього, чого той захоче. Гортону я наказав його слухатись; отже, я постараюся, щоб він виріс справжнім джентльменом і усвідомлював, наскільки він вищий за тих, із ким йому доведеться мати справу! От тільки шкода, що він не вартий такої турботи. Якщо я сподівався хоч якоїсь ласки від долі, то лише одної — змоги пишатися своїм сином. А цей слинько з лицем, наче сироватка, мене жорстоко розчарував!

Поки він говорив, повернувся Джозеф із мискою вівсяної каші на молоці й поставив її перед паничем Лінтоном. Той покрутив носом на просту селянську страву і зрештою оголосив, що він не може цього їсти. Я бачила, що старий слуга, подібно до хазяїна, глузує з дитини; проте він мусив приховувати свої почуття, бо Гіткліф дав зрозуміти підлеглим, що чекає від них поваги до свого сина.

— Не можете цього їсти? — повторив він, витріщившись на малого Лінтона, і зашепотів, боячись, що його почують: — А Але ж містер Гортон більш нічого не їв, як був малий, а що добре для нього, то, мабуть, і для вас згодиться!

— Я цього не їстиму! — почав комизитися Лінтон Гіткліф. — Заберіть це від мене.

Джозеф, палаючи від обурення, схопив миску і приніс її нам.

— А що не так із цією їжею? — спитав він, тицьнувши миску під носа Гіткліфові.

— А що з нею таке?

— Та наш мазунчик, бач, не може цього їсти. Воно й не диво: його матір була така сама! Ми всі були для неї надто брудні, аби на хліб для неї пшеницю сіяти.

— Не згадуй при мені про його матір, — розлючено мовив Гіткліф. — Дай йому щось таке, що він може їсти. Чим його годували завжди, Неллі?

Я запропонувала чай або тепле молоко, що й було звелено приготувати служниці. Отже, думала я, себелюбство батька має піти на користь синові. Гіткліф бачить, що дитина слабенька, тож до неї треба ставитися поблажливо; а я зможу заспокоїти хазяїна, розповівши йому про добрі наміри Гіткліфа. І, не маючи приводу лишатися далі, я непомітно пішла. Панич Лінтон тим часом перелякано відкараскувався від однієї з вівчарок, що, мабуть, вирішила з ним заприятелювати. Але він був надто примітливий: ледве зачинивши за собою двері, я почула плач і відчайдушні зойки:

— Не йдіть від мене! Я тут не лишуся! Не лишуся! Потім засув підняли й опустили: хлопцю не дали втекти.

Я вилізла на Мінні й пустила її клусом; на цьому моє недовге опікунство скінчилося.