Буремний Перевал

Розділ тринадцятий

Два місяці про втікачів не було чути; за ці два місяці місіс Катрина Лінтон підхопила й переборола жорстокий напад того, що називали «запаленням мозку». Жодна мати не доглядала б своє єдине дитя з такою відданістю, з якою Едгар піклувався про свою дружину. День і ніч він сидів біля її ліжка і терпляче зносив усі дратівливі спалахи, причиною яких були збуджені нерви й потьмарений розум. І хоча Кеннет зауважив, що за порятунок від могили вона може віддячити йому лише тим, що стане джерелом постійної тривоги в майбутньому (а якщо говорити відверто — що її чоловік має покласти все своє здоров'я й сили, аби зберегти руїну того, що колись було в ній людського), його радості не було меж, коли життя Катрини опинилося в безпеці; і він годинами сидів біля неї, спостерігаючи, як до неї повертається тілесне здоров'я, і засліплюючи себе надією, що її розум також проясниться й вона знову буде такою, як колись.

Вона вперше вийшла зі своєї кімнати лише напровесні, на початку березня. Містер Лінтон вранці поклав їй на подушку букетик золотистих крокусів; вона побачила їх одразу по пробудженні, і в її очах, що вже давно втратили радісний блиск, засяяв усміх, коли вона захоплено взяла букетик до рук.

— Це перші квіти у Перевалі,— вигукнула вона. — Вони нагадують лагідний вітерець, і перше сонячне тепло, і останній сніг. Едгаре, там, мабуть, дме південний вітер, а сніг майже всюди розтанув?

— Тут, унизу, снігу вже немає, люба, — відповів чоловік, — я бачу лише дві білі плями серед усього безмежжя вересових полів. Небо блакитне, співають жайворонки, а потічки й джерела струмують. Катрино, минулої весни я о цій порі не міг дочекатися, коли приведу тебе у свій дім; а зараз я б хотів, щоб ти могла піднятися на милю чи дві у гори: повітря там таке чисте — я знаю, воно зцілило б тебе.

— Я більше ніколи не піднімуся туди — хіба що ще одного разу, — мовила хвора, — і тоді ти підеш од мене, а я залишуся А там навіки. Наступної весни ти знову будеш жадати, щоб я була поруч — і, озирнувшись назад, у минуле, збагнеш, який був щасливий сьогодні.

Лінтон ніжно голубив її і намагався втішити пестливими словами, та дівчина кинула на квіти відсутній погляд, і в її очах зблиснули сльози й вільно полились по щоках.

Ми знали, що їй справді вже краще, і тому вирішили, що такий смуток спричинений довгим ув'язненням у чотирьох стінах, а зміна оточення допоможе його подолати. Хазяїн звелів мені запалити вогонь у вітальні, до якої вже багато тижнів ніхто не заходив, і поставити крісло-гойдалку на сонці біля вікна; і він на руках приніс дружину туди, і вона довго сиділа, насолоджуючись затишним теплом, і, як ми й очікували, трохи повеселішала; все, що її оточувало, хоч і було звичним, проте не навіювало гнітючих роздумів — на відміну від тої кімнати, де вона лежала хвора. Надвечір вона здавалася дуже втомленою; але ніякими силами не можна було її вмовити повернутися нагору, тож я постелила їй на канапі у вітальні, поки не підготують іншої кімнати. Для того, щоб не довелося щоразу долати сходи, ми влаштували для неї спальню в тій самій кімнаті, де ви лежите зараз, — на одному поверсі з вітальнею; і скоро вона настільки зміцніла, що могла ходити з однієї кімнати в другу, спираючись на руку Едгара. Вона має видужати, думала я, адже всі ми так чекаємо цього! А в нас була подвійна причина цього бажати, бо від її життя залежало й життя іншої істоти: ми плекали надію, що незабаром серце містера Лінтона звеселить народження спадкоємця і вбереже його землі від небезпеки стати чужою власністю. Слід зауважити, що Ізабелла тижнів через шість після свого зникнення надіслала братові коротенького листа, в ці якому повідомляла про свій шлюб із Гіткліфом. Лист здавався сухим і холодним; але внизу була зроблена приписка олівцем, у якій вона благала брата зберегти про неї добру пам'ять і простити її, якщо вона його скривдила. Вона запевняла, що не могла вчинити інакше, а що зроблено — того У не вернеш: від неї залежало це виправити. Лінтон, гадаю, не відповів на цього листа; та ще за два тижні я отримала довге послання, котре здалося мені дивним, якщо згадати, що воно вийшло з-під пера молодої жінки у її медовий місяць. Я вам його зачитаю: воно зберігається в мене й досі.

Будь-яка згадка про померлих цінна, якщо вони були дорогі нам за свого життя.

«Люба Неллі! — так воно починається. — Минулої ночі я приїхала до Буремного Перевалу і вперше почула, що Катрина була дуже хвора і це не минулося ще й досі. Мабуть, мені не слід писати до неї; а мій брат чи надто на мене сердиться, чи надто засмучений, аби відповісти на мого листа. Але я все одно маю комусь написати — і тому пишу тобі.

Передай Едгарові, що я віддала б усе на світі, тільки аби побачити його знов… що моє серце повернулося до Грейнджу вже наступної доби після мого від'їзду, і воно там і зараз, сповнене теплих почуттів до нього й Катрини! Але я не можу піти за своїм серцем, — (ці слова підкреслені), — тому їм не слід мене чекати, і вони можуть робити будь-які припущення — тільки не ті, що мені бракує сили волі або любові до них.

Все написане далі — лише для тебе. Я хочу поставити тобі два питання: перше — як тобі вдалося, коли ти жила тут, зберегти звичайні й теплі риси людської вдачі? Я досі не бачила, щоб у комусь із цього оточення жили якісь почування, подібні до моїх.

Друге питання, що мене дуже цікавить, таке: містер Гіткліф — це людина? Якщо так — чи він божевільний? А якщо ні — то чи він не сам диявол? Не пояснюватиму, з якої причини я про це питаю; але заклинаю тебе, скажи, якщо можеш — й за кого я вийшла заміж? Це якщо ти прийдеш мене провідати; а ти мусиш прийти, Неллі, і якомога скоріше. Не пиши, а приходь — і принеси мені хоч якусь звістку від Едгара.

Тепер послухай, як мене зустріли в моєму новому домі — якщо уявити собі, що я можу так називати Буремний Перевал. Не казатиму про такі речі, як відсутність зовнішнього комфорту: я ніколи не звертаю уваги на такі дрібниці — хіба що тієї миті, коли мені їх вочевидь бракує. Я б сміялася й танцювала від радощів, якби це виявилось єдиним моїм нещастям, а все інше — неймовірним сном!

Сонце сідало за Грейндж, коли ми звернули до вересових полів; із цього я визначила, що було вже близько шостої вечора; мій супутник затримався на півгодини — оглянути хазяйським оком парк і сад, а може, й весь маєток; тому було вже темно, коли ми спішилися на брукованому подвір'ї вашої ферми і ваш давній знайомий, Джозеф, вийшов зустріти нас при світлі каганця. Він зробив це з поштивістю, яка робить йому справжню честь. Перш за все він підніс каганця, щоб роздивитися моє обличчя, зизооко глипнув на мене, закопилив губу і відвернувся. Потім одвів обох коней до стайні і повернувся, щоб зачинити «зовнішні ворота» — ніби ми живемо у старовинному замку.

Гіткліф залишився поговорити з ним, а я ввійшла до кухні — брудної, обшарпаної нори; мабуть, ви б і не впізнали її — так вона змінилася відтоді, як ви там хазяйнували. Біля вогню стояв розбишакуватий хлопчисько, міцненький із виду, вдягнений у якесь дрантя; та в ньому було щось від Катрини — особливо в погляді.

«Це законний племінник Едгара, — подумала я, — отже, певною мірою і мій також; треба потиснути йому руку і… так… поцілувати його. Краще встановити добрі стосунки з самого початку».

Я ступила до нього і, намагаючись впіймати його пухкий кулачок, мовила:

— Як ся маєш, дитинко?

Він відповів примовками, яких я не зрозуміла.

— Ми ж із тобою подружимося, правда, Гортоне? — зробила я наступний крок до розмови.

Лайка та погроза нацькувати на мене Гризька були винагородою за мою настирливість.

— Гей, Гризько, друзяко, — прошепотів малий, зробивши знак собаці, нечистокровному бульдогу, що лежав на ряднині в кутку. — Ну, ти! Може, тепер заберешся? — нахабно спитав він.

Життя було мені ще дороге, і я вирішила за краще відступити. Відійшла за поріг і чекала, поки прийдуть інші. Містера Гіткліфа не було видно; а Джозеф, коли я пішла за ним до стайні й попросила провести мене в дім, витріщився на мене, щось промимрив і, потерши носа, відповів:

— Гм… Гм… Хрещені люде, чи ви коли таке чули? Говорить, наче клоччя жує; а я маю щось винести з того!

— Я сказала, що хочу, щоб ви провели мене у дім! — закричала я, подумавши, що він недочуває, та все ж дуже обурена його грубістю.

— Мені й без того мороки досить, — відповів Джозеф і продовжив свою роботу; час від часу він підіймав ліхтаря і розглядав мою сукню та обличчя (перша, може, й була занадто ошатна, зате друге — я впевнена — таке засмучене, як він і в мріях не бачив) із презирством владики.

Я обійшла подвір'я кругом і, відчинивши хвіртку, дісталась інших дверей, у які наважилася постукати, чекаючи, що побачу люб'язнішу прислугу. По хвилі двері відчинив високий, худий чоловік, без шийної хустки і взагалі украй неохайного вигляду. Його лице ховалося за кучмою кошлатого волосся, що звисало на плечі; очі також були мов тінь очей Катрини — тільки без її вроди.

— Чого вам? — спитав він похмуро. — Хто ви?

— Колись мене звали Ізабелла Лінтон, — відповіла я. — Ви мене бачили раніше, сер. Ми з містером Гіткліфом нещодавно побрались, і він привіз мене сюди — сподіваюся, з вашого дозволу.

— То він повернувся? — спитав відлюдник, світячи очима, мов голодний вовчисько.

— Так, ми щойно приїхали, — сказала я. — Але він залишив мене біля дверей кухні; а коли я хотіла ввійти, ваш хлопчик розіграв із себе охоронця й налякав мене, ледь не напустивши бульдога.

— Добре, що бісів мерзотник дотримує свого слова! — га рикнув мій майбутній господар, шугаючи очима у темряву позаду мене — мабуть, чекав побачити Гіткліфа; потім він вихлюпнув на мене зливу прокльонів та зізнань, що б він зробив із цим «дияволом», якби той обдурив його.

Я вже розкаялась у цій другій спробі потрапити до будинку й наважилася піти, не дослухавши його промови; та перш ніж я встигла здійснити свій намір, він наказав мені ввійти і зачинив за мною двері. У коминку палав вогонь, і це було єдиним джерелом світла у великій кімнаті, підлога якої стала тьмяно-сірою; а полив'яні тарелі, що колись чарували мої дитячі очі своїм сліпучим полиском, також потьмяніли, вкриті брудним намулом. Я спитала, чи не можна мені покликати служницю, щоб вона провела мене до кімнати? Містер Ерншо не зволив дати відповідь. Він сновигав кімнатою, застромивши руки до кишень, і вочевидь цілком забув про мою присутність; його задума була такою глибокою, а вся його подоба — такою страхолюдною, що я остерігалася потурбувати його знов. Тебе не здивує, Неллі, якщо я скажу, що мені було не дуже весело сидіти в товаристві, гіршім од самоти, біля негостинного вогнища і пам'ятати, що за чотири милі звідси — мій рідний дім, а в ньому всі, хто дорогий мені у житті; та нас міг так само розділяти Атлантичний океан, а не чотири милі: я не могла подолати й цю відстань! Я питала себе: до кого мені звернутися, де шукати розради? Але (тільки, будь ласка, не передавай цього Едгарові або Катрині) знаєш, що мене гнітило найдужче? Зневіра в тому, що вдасться відшукати бодай когось, хто зміг би — або захотів — стати моїм спільником проти Гіткліфа! Я майже раділа, сподіваючись віднайти прихисток у Буремному Перевалі, бо там мені не загрожуватиме бути з ним наодинці; але він знав У людей, серед яких нам доведеться жити, і не боявся їхнього втручання.

Я сиділа в тоскній задумі; годинник вибив восьму, потім о дев'яту, а Ерншо досі ходив уперед-назад, похиливши голову і не мовивши й слова, й лиш іноді з його вуст зривався стогін або гнівний вигук. Я дослухалася, чи не пролунає десь у домі жіночий голос; мене мучили докори сумління і гнітючі передчуття, що врешті-решт вилились у нестримному риданні. Я не помічала, що так відверто виявляю своє горе, поки Ерншо, сповільнивши свої розмірені кроки, не став навпроти мене і, ніби раптом прокинувшись, уп'яв у мене здивований погляд. Скориставшись його несподіваною увагою, я вигукнула:

— Я втомлена, я хочу спати! Де ваша покоївка? Проведіть мене до неї, якщо вона не хоче підійти до мене!

— В нас немає покоївки, — відповів він. — Подбайте про себе самі!

— Де ж мені лягти? — схлипувала я, неспроможна триматися гідно — так була стомлена й розбита.

— Джозеф покаже вам, де кімната Гіткліфа, — сказав він. — Відчиніть оці двері, він там.

Я вже збиралася вийти, але він раптом спинив мене і додав дуже дивним тоном:

— Будьте такі ласкаві, замкніть ваші двері та закрийте їх на засув. Не забудьте!

— Добре! — сказала я. — Але навіщо, містере Ерншо? Мене не дуже втішила нагода добровільно ув'язнити себе з Гіткліфом.

— Дивіться сюди! — сказав Ерншо, витягаючи з кишені химерно змайстрований пістолет із викидним ножем із двома лезами, приєднаним до ствола. — Це велика спокуса для а людини, яку довели до відчаю, чи не так? Я от не можу втриматись — і щоночі піднімаюся з оцим нагору, до його дверей., Якщо я одного разу по бачу їх відчиненими — йому кінець! Так чи інак, я його вб'ю — хоча щоразу за мить до того бачу сотні причин, із яких не слід було б цього робити; та якийсь диявол підбурює мене відкинути ці міркування й порішити його.

І скільки б я не боровся з цим дияволом, настане мить — і всі янголи небесні не врятують Гіткліфа!

Я з цікавістю роздивлялася пістолет. У мене промайнула одна думка: якою сильною я зможу стати, якщо володітиму такою зброєю! Я взяла пістолет і помацала лезо. Ерншо спостерігав за мною, вражений із того почуття, що на коротку мить відбилося на моєму обличчі: то був не переляк, а заздрість. Він пожадливо вихопив у мене пістолет, закрив ніж і знову сховав зброю до кишені.

— Я не проти, якщо ви йому розповісте, — сказав він. — Скажіть йому, хай буде насторожі. Я бачу, ви знаєте про наші стосунки: те, що йому загрожує, вас не вразило.

— Що вам заподіяв Гіткліф? — спитала я. — Як він вас скривдив, аби заслужити таку ненависть? Хіба не розумніше було б попросити його поїхати звідси?

— Ні! — ревнув Ерншо. — А якщо сам схоче мене покинути — то хай вважає, що він уже мертвий; а ви, якщо вмовите його це зробити, — убивця! Чи я мушу все втратити без змоги помститись? А Гортонові що — старцювати? Прокляття! Ні, я таки своє візьму; і його золото, і його життя також! А пекло хай прийме його душу — і стане вдесятеро чорнішим, ніж досі, отримавши такого мешканця!

Ти розповідала мені, Неллі, про звичаї твого колишнього хазяїна. Він, вочевидь, божеволіє: принаймні так він виглядав минулої ночі. Я здригалася від жаху на думку, що він поруч; навіть бундючність старого слуги видалася мені приємнішою ці від його люті. Ерншо продовжив свою мовчазну прогулянкукімнатою, а я, відсунувши засув, нишком увійшла до кухні. Джозеф, схилившись, зазирав до великого казана, що погойдувався над вогнем, поруч на лаві стояла дерев'яна миска з вівсянкою. Вода в казані закипала, і він повернувся, готовий У занурити пальці до миски; я збагнула, що це готується наша 2 вечеря, і, оскільки я вже встигла зголодніти, мені хотілося, щоб страва була хоча б їстівною. Тому я рішуче вигукнула:

— Кашу зварю я! — і, відсунувши миску подалі від нього, почала знімати з себе капелюха й амазонку— Містер Ерншо, — вела я далі,— запропонував мені самій дбати про себе; так і робитиму. Я не збираюсь удавати з себе вельможну пані, бо тоді просто помру з голоду.

— Ох, Боже святий безсмертний! — пробурмотів він, усівшись на лаві й підтягуючи свої смугасті панчохи. — Як піде все тут на новий лад, а я тільки сяк-так притерпівся до двох хазяїв — і на тобі, маєш ще й хазяйку, мов грім із ясного неба! Час уже мені, либонь, чухрати звідси. Хоч і не гадав я дожити до такої днини, аби мене турнули зі старого місця — та бачу, це вже не за горами!

Я не звертала уваги на його голосіння — й хутко взялася до роботи, з гіркотою згадуючи ті часи, коли вона була для мене веселою розвагою; та скоро примусила себе відігнати ці спогади. Вони навіювали мені тугу за минулим, і що владніше його образ загрожував постати перед моїми очима, то швидше я крутила черпаком у казані та жменя по жмені підсипала у воду вівсянку. Джозеф стежив за моєю роботою з дедалі більшим обуренням.

— Отак! — вигукував він. — Гортоне, ти сьодні не з'їси вечері: то буде не каша, а самі грудки, та такі великі, як мій кулак. Знов сипле! Я б на вашім місці вергнув туди усе разом із мискою. Тепера тільки зняти з вогню — і готове. Хрясь та й хрясь! Дякувати Богові, хоч казана на череп'я не розтрощили!

Зізнаюся, моя каша вийшла таки густувата; її розсипали в чотири тарілки і принесли з хліва глек із теплим молоком; Гортон жадібно вхопив його і заходився сьорбати, розливаючи на стіл. Я обурилась і почала вимагати, щоб він пив зі свого кухля, бо мені не смакуватиме напій, який хтось так А спаплюжив. Старий нечема вибухнув праведним гнівом на таку гидливість; він кілька разів оголосив мені, що «дитя таке саме чисте», як я сама, і «таке ж здорове», і він, Джозеф, дивуеться, «чого це я так догори пнуся». Тим часом малий розбишака продовжував цмулити молоко і переможно зиркав на мене, пускаючи у глек слину.

— Я вечерятиму в іншій кімнаті,— сказала я. — Чи є в цьому домі таке місце, яке заведено називати вітальнею?

— Вітальнею! — луною повторив слуга, шкірячись у посмішці. — Вітальнею! Не-е, вітальнів у нас немає. Як вам не до шмиги наше товариство, йдіть до хазяїна; а як із ним занудьгуєте, вертайтеся до нас.

— Тоді я піду нагору, — відповіла я. — Покажіть, де мені влаштуватись.

Я поставила свою тарілку на тацю і пішла принести собі молока. Старий підвівся, злісно буркочучи, і почалапав попереду. Ми піднялися на горище; він відчиняв двері то тут, то там, зазираючи у приміщення, повз які ми проходили.

— Осьо кімната, — сказав він нарешті, штовхаючи убік дошку, що хилиталася на петлях замість дверей. — Аби попоїсти, згодиться. Оно в кутку лантух із житом; мо' бруднуватий, та як ви боїтеся обшмарувати своє шовкове плаття, постеліть зверху хустку чи що.

«Кімната» виявилася чимось на зразок комори, де тхнуло солодом і зерном; різноманітні мішки із збіжжям стояли усюди, а посередині залишався невеликий клаптик вільного місця.

— Та що ви, справді! — скрикнула я, розлючено дивлячись на нього. — Я не можу тут спати! Я хочу побачити своюспальню.

— Спальню! — повторив він глузливо. — Ви всі тутешні спальні побачили; моя осьдечки.

Він вказав на другу клуню, яка різнилася від першої лише голими стінами та великим низьким ліжком під ядучо-синьою ковдрою.

— Ваша мені не потрібна, — відповіла я. — Сподіваюся, містер Гіткліф не мешкає під самим дахом?

— О! То ви хочте до кімнати містера Гіткліфа! — вигукнуви він, ніби зробивши несподіване відкриття. — Наче одразу не могли сказати! Я б тоді не ходив околясами, а отак напрямки й одказав, що вам туди не можна — він замикає її на ключ, і всім туди зась, окрім нього.

— Гарний у вас дім, Джозефе, — не змогла я втриматись, — і люди в ньому приємні, що й казати! Напевне, все божевілля, що є на світі, зібралось у моїй голові того дня, коли я вирішила з'єднати з ними свою долю! Проте зараз це вже не має значення. Тут, мабуть, є й інші кімнати; заради Бога, покваптеся і влаштуйте мене хоч де-небудь!

Він не відповів на це палке благання; лише поплентався вниз дерев'яними сходами і зупинився перед кімнатою, яка, судячи з його шанобливого зволікання перед дверима і вельми гарних меблів, була в домі найкращою. Тут лежав килим — досить гарний, але вкритий товстим шаром пилу, тож візерунок не можна було й розібрати; порізьблена ширма перед коминком була подерта на пасма; дубове ліжко також було добряче, в сучасному стилі, оздоблене малиновими завісами з дорогої матерії, що, вочевидь, зазнали недбалого поводження: тканина звисала фестонами, зірвана з кілець; металева дротина, на якій вони трималися, була зігнута дугою з одного боку, і завіси валялися по підлозі. Стільці були також понівечені — і дуже жорстоко; шпалери спотворені глибокими подряпинами. Мені знадобилася неабияка сміливість, щоб наважитись увійти до кімнати, коли мій недолугий проводир урочисто оголосив: «Оце хазяйська спальня». Моя вечеря до того часу вичахла, апетит у мене зник, а терпіння було вичерпане. Я почала наполягати, щоб мені негайно знайшли місце і дали можливість відпочити.

— Якого вам іще дідька? — завів побожний старець. — А Господи, прости й помилуй! До якого ви пекла хочете? От же ж пристане, як шевська смола! Ви ж усе бачили, окрім Гортонового закутня. Нема тут більш ніякої нори, аби вам залізти!

Я була така зла, що жбурнула свою тацю з посудом на підлогу; а тоді сіла на верхню сходинку, затулила лице долонями й розридалася.

— Еге! — вигукнув Джозеф. — Оце добре, міс Ізабелло! Оце добре! Зара' ітиме хазяїн та перечепиться об оце череп'я — отоді ми щось почуємо; взнаємо, як нам далі бути. От безсоромниця! Скарати б вас як слід, аби аж до Різдва пам'ятали. Ач, свинство: розкидає під ноги дари Божі, бо їй, бач, попритчилося! Та бодай би я скис, як вам ще дозволять отако приндитись! Думаєте, Гіткліф вас розуму не навчить? От якби він вас зара' спіймав на гарячому! Була б вам наука!

І, без упину буркочучи, він почвалав до свого кубла унизу і забрав із собою каганця; я залишилася в темряві. Роздуми, до яких я звернулася після цього нерозумного вчинку, переконали мене, що треба приборкати свою гординю, стишити гнів і спробувати хоч якось виправити його наслідки. Несподівана підтримка з'явилася в особі Гризька, в якому я тепер впізнала сина нашого старого Сталкера: своє щеняцтво він провів у Грейнджі, а потім батько подарував його містеру Гіндлі.

Думаю, він упізнав мене також: вітально тицьнув свій писок мені в лице, а потім кинувся доїдати вівсянку, в той час як я повзала по сходах, збираючи друзки розбитого глечика, і носовичком витирала з билець молочні плями. Ледве ми завершили свою сумлінну працю, як я почула в коридорі кроки Ерншо. Мій помічник підібгав хвоста і скулився під стіною; я вислизнула в найближчі двері. Сподівання пса уникнути зустрічі зхазяїном виявилися марними: я здогадалася про це з вовтузці ні на сходах і жалібного скавчання. Мені пощастило більше! Він пройшов далі, відчинив двері своєї кімнати і замкнувся в ній. Одразу ж потому нагору пішов Джозеф із Гортоном, аби 3 вкласти хлопчика спати. Виявилося, що я знайшла притулок у кімнаті Гортона, і старий, побачивши мене, прорік:

— Отуто вже місця для обох вистачить, і для вас, і для вашої пихи: аж тут порожньо. Мо лише Господь буде третім у такім злім товаристві!

Я радо прийняла запрошення — і, кинувшись у крісло біля коминка, тієї ж миті почала куняти й заснула. Мій сон був міцним і солодким, але обірвався надто скоро. Містер Гіткліф розбудив мене; він увійшов і спитав у своїй люб'язній манері, що я тут роблю. Я сказала йому, що досі не лягаю спати, бо ключ від нашої спальні у нього в кишені. Слово «наша» завдало йому смертельної образи. Він клявся, що ця кімната не моя і ніколи моєю не буде; і він… але не буду ні повторювати його виразів, ні описувати його звичної поведінки: він напрочуд вигадливо і невтомно відшукує все нові засоби, щоб збудити в мені огиду до нього! Іноді я так із нього дивуюся, що подив навіть убиває в мені страх. І все ж таки, запевняю тебе, тигр чи гадюка не викликали б у мене такого страху, який я відчуваю перед ним. Він сказав мені про хворобу Катрини, звинувативши в ній мого брата, і пообіцяв, що я страждатиму замість Едгара, поки він не добереться і до нього також.

Я так його не навиджу… я така нещасна… я була дурна! Тільки боронь тебе Боже обмовитись про це комусь у Грейнджі! Я чекатиму на тебе щодня — не розчаровуй моїх сподівань!

Ізабелла».