Буремний Перевал

Розділ двадцять перший

Того дня мала Кеті завдала нам неабиякої мороки. Вона встала весела, з бажанням якнайшвидше побачити свого кузена, й звістка про його раптовий від'їзд викликала таку зливу сліз і нарікань, що Едгарові довелося самому її втішати, переконуючи, що хлопчик скоро повернеться. Проте він зауважив: «якщо мені вдасться його забрати», а на це не лишалося жодної надії. Обіцянка не дуже її втішила, та час виявився сильнішим. І хоч мала іноді питалася в батька, коли повернеться панич Лінтон, — перш ніж вона побачила кузена знов, його риси вже стерлися з її пам'яті і вона його не впізнала.

Коли мені траплялося зустріти в Гімертоні служницю з Буремного Перевалу, я питала її, як там ведеться паничеві. Лінтон жив майже таким самітником, як Катрина, і його ніхто ніколи не бачив. Я дізналася від неї, що він так само хиріє і вже встиг обриднути всім у домі. Вона сказала, що містер Гіткліф його незлюбив іще більше, хоч і намагається це приховати; але йому гидко навіть чути хлопців голос, і він не може просидіти з ним в одній кімнаті й кількох хвилин. Вони рідко розмовляють одне з одним: панич Лінтон вчить уроки і проводить вечори в малій кімнаті, яку вони звуть вітальнею, або лежить із ранку до вечора в ліжку, бо він що не день слабує: то в нього кашель, то нежить, то одне заболить, то інше — лихо та й годі!

— Скільки живу, ще не бачила, щоб дитя було таке полохливе, — додала жінка, — та щоб отак за себе трусилося. Тільки я ввечері прочиню вікно, аби трохи провітрити, — воно до мене підскакує: це ж смерть, як його вітерцем протягне! Надворі яка спекота, а в нас день і ніч вогонь у коминку; а як Джозеф засмалить люльку, то це вже його отруїти хочуть! І завше йому треба солодощів, і молока, молока — просто кінця й краю немає! — а до нас йому байдуже, що ми їстимемо взимку. Сидить і сидить, закутається в той свій хутряний плащ, і скніє у кріслі біля вогню, і хлебче весь день отой чай із грінками, чи ще там щось, що йому до смаку, а ти йому подавай та піднось. А як Гортон із жалощів прийде його провідати — Гортон, він не злий, тільки, мо грубуватий трошки, — вони вже погиркаються, будьте певні: один вилається, другий А заплаче. Я це думаю, якби то був не його син, хазяїн вельми б хотів, щоб Гортон дав йому жару! І я певна, він би його хутенько виставив за двері, якби взнав раптом, як те дитя про себе дбає! Та хазяїнові не доведеться боротися з такою спокусою: до вітальні він лише зрідка заходить, а як малий Лінтон при ньому почне комизитися, відсилає його нагору.

З цієї розповіді я зрозуміла, що молодий Гіткліф зробився себелюбним і неприємним, бо йому бракує уваги й співчуття, — якщо тільки він не був таким завжди. Звісно, я почала менше цікавитися його долею, хоча мені ще й досі було прикро, що ми його втратили, і гірко думати, наскільки йому було б у нас краще.

Містер Едгар схвалював мої старання дізнатися щось про хлопчика: я думаю, він щиро вболівав за свого небожа і ладен був піти на ризик, аби із ним побачитись. Одного разу він попросив мене спитати служницю Гіткліфа, чи ходить панич Лінтон до селища. Жінка відповіла, що він двічі їздив туди верхи, в супроводі батька, і обидва рази потім днів зо три удавав із себе хворого, наче прогулянка відняла в нього останні сили. Ця служниця пішла від них, якщо не помиляюся, через два роки після появи малого Лінтона, а після неї прийшла інша, з якою я тоді не була знайома. Вона живе в них і досі.

Життя у Грейнджі йшло мирно та спокійно, поки міс Кеті не виповнилося шістнадцяти років. Ми ніколи не святкували день її народження, бо він збігався з річницею смерті моєї пані. Батько Катрини незмінно проводив цей день у бібліотеці, а ввечері йшов на гімертонський цвинтар, де зоставався до пізньої ночі. Тому Катрині нічого не лишалось, як самій шукати собі розваги. Того року двадцяте березня виявилося чудовим весняним днем, і коли батько пішов, моя юна леді спустилася вниз, одягнена для прогулянки, і попросила мене піти з нею на край поля: містер Едгар Лінтон дозволяє, тільки сказав, щоб ми повернулися не пізніш як за годину.

— Тому збирайся скоріше, Неллі! — вигукнула вона. — Я знаю, куди ми підемо! Хочу подивитися на куріпок — чи У вони вже звили гніздечка.

— Та це ж, мабуть, дуже далеко, — мовила я. — Куріпки не в'ють гнізда край поля.

— Зовсім недалеко! — відповіла вона. — Ми з татом туди ходили; це тут поруч.

Я без зайвих роздумів надягла капелюшка й пішла. Кеті забігала вперед, і знов поверталася до мене, і прудко мчала далі, мов молоденький хорт. Спершу я втішалася прогулянкою, слухала спів жайворонків, що лунав то високо в небі, то зовсім поруч, і насолоджувалась м'яким, лагідним теплом вечірнього сонця, і дивилася на своє мале сонечко, на золоті кучерики, що розліталися в неї за спиною, на її рум'яне личко, ніжне й сяюче, мов ледь розквітла брунька шипшини, і на її очі, що світилися безхмарним щастям. Так, вона була в ті дні щасливим створінням, просто янголятком. Шкода, що цих невинних радощів було їй замало.

— Ну, — мовила я, — де ж ваші куріпки, міс Кеті? Ми вже мали б до них дійти: он аж де огорожа парку!

— Трохи подалі, зовсім трішечки, Неллі,— щоразу відповідала вона. — Ось лише піднімемося на той пагорб, перейдемо ярочок, а поки ти зійдеш нагору, я вже сполохаю птахів.

Але пагорбів і ярочків усе більшало, і я вже притомилась їх долати — говорила їй, що час зупинитись і вертати назад, — чи то пак, гукала, бо вона далеко відбігла від мене; вона не чула, а може, й не дослухалась — і бігла все вперед та вперед, а я хоч-не-хоч мусила плентатися слідом. Зрештою вона зникла десь у яру, а коли я знов її побачила, вона була вже милі на дві ближче до Буремного Перевалу, ніж до власного дому. Я побачила, як її перестріли двоє чоловіків, і серцем відчула, що один із них — то сам містер Гіткліф. Кеті захопили на гарячому — вона вишукувала куріпчині гнізда на землі, що була власністю Гіткліфа, і тепер він відчитував А малу браконьєрку.

— Але ж я жодного гніздечка не порушила і навіть не знайшла, — виправдовувалася вона, коли я підійшла до них, і, щоб довести свою невинність, показала долоні. — Я не хотіла нічого брати. Просто тато казав мені, що їх тут безліч, от я вирішила подивитися на яєчка.

Гіткліф поглянув на мене з посмішкою, яка дала розуміти, що він знає свою співбесідницю і тому аж ніяк не схильний зичити їй добра, — і спитав, хто її тато.

— Містер Едгар Лінтон із Трашкрос-Грейнджу, — відповіла вона. — Я так і думала, що ви не знаєте, хто я, в іншому разі ви б так не розмовляли зі мною.

— Ви гадаєте, що ваш тато — така шанована особа? — насмішкувато промовив він.

— А ви хто такий? — спитала Катрина, зацікавлено дивлячись на нього. — Цього хлопця я вже колись бачила. Це ваш син?

Вона кивнула на Гортона, що за два роки не надто погарнішав, хіба що вигнавсь у ріст і став кремезнішим — але мав такий само селюцький вигляд.

— Міс Кеті,— втрутилась я, — ми з вами не годину блукаємо, а всі три. Час уже й додому!

— Ні, цей хлопець мені не син, — відповів Гіткліф, відсторонивши мене вбік. — Але син у мене є, і ви його також бачили; і хоч ваша няня так поспішає, я думаю, вам обом не завадило б трохи спочити. Може, ви обійдете цей пагорб і завітаєте до мого будинку? Ви й додому скоріше дістанетесь, якщо спочинете; а в нашому домі гостям завжди раді. Я прошепотіла Катрині, що їй ні в якому разі не слід приймати запрошення — про це не може бути й мови.

— Чому? — голосно спитала вона. — Я справді втомилась, а трава заросилася, на ній не посидиш. Давай зайдемо, Неллі. До того ж він каже, нібито я бачила його сина. Він, мабуть, помиляється. Але я вгадала, де вони живуть: у тій садибі, куди я колись заходила по дорозі з Пеністон-Крегу. Так?

— Так. А ти помовч, Неллі: дівчині буде цікаво поглянути, як ми живемо. Гортоне, йди з панянкою вперед, а ми з тобою позаду, Неллі.

— Ні, в такі місця вона не ходить! — закричала я, силкуючись вивільнити свою руку, яку він стискав, мов лещатами; та Кеті, стрімголов оббігши пагорб, уже опинилася біля воріт. Призначений їй супутник не зволив її супроводжувати: він звернув на бічну стежину і щез.

— Містере Гіткліф, так не годиться, — мовила я. — Ви самі знаєте, що це недобре. Вона побачить Лінтона і, тільки ми повернемося, розкаже про це батькові; а я буду винувата.

— А я й хочу, щоб вона побачила панича Лінтона, — відповів він. — Останнім часом він виглядає краще; а він не часто буває вартий того, щоб на нього дивилися. І ми любенько вмовимо її мовчати про ці відвідини. Що ж тут поганого?

— Погано те, що її батько зненавидить мене, якщо дізнається, що я дозволила їй увійти до вашої оселі. І я певна, що ви маєте якісь лихі наміри, якщо підбурюєте її це зробити, — відказала я.

— Наміри в мене дуже шляхетні, і я можу тобі їх відкрити, — мовив він. — Я хочу, щоб ці голуб'ята покохали одне одного і побралися. Це буде справжнім благом для вашого хазяїна: в його любої крихітки немає майбутнього. А якщо вона прислухається до моїх побажань, то відразу стане багатою спадкоємицею — разом із Лінтоном Гіткліфом.

— Якщо панич Лінтон помре, — заперечила я, — а його здоров'я дає-таки підстави цього боятися, — Катрина стане єдиною спадкоємицею.

— Ні, не стане, — відповів він. — У заповіті про це нічого не сказано, і власність Лінтона перейде до мене. Але, щоб уникнути тяжби, я вирішив поєднати їх — і будь-що цього доб'юся.

— Ля вирішила, що, поки я жива, вона більш ніколи не А ступить на поріг цього дому, — сказала я, коли ми підійшли до воріт, де чекала Кеті.

Гіткліф звелів мені заспокоїтись і, пройшовши попереду нас стежиною, поспішив відчинити двері. Моя юна леді час від часу поглядала на нього, ніби вагаючись, якої їй слід бути думки про нього; але він посміхнувся, зустрівши її погляд; а я мала дурість сподіватися, що пам'ять про матір дівчини не дозволить йому чинити їй зло! Панич Лінтон стояв біля вогнища. Він, мабуть, щойно повернувся з прогулянки, бо ще не зняв капелюха і гукав до Джозефа, щоб той приніс йому сухі черевики. Він був високим, як на свій вік, адже йому ще й шістнадцяти не сповнилося, мав тонкі риси обличчя, а очі, здавалося, стали яскравішими, хоч це був лише хвилинний блиск, викликаний прогулянкою на свіжому повітрі.

— Ну, хто це? — спитав містер Гіткліф, звернувшись до Кеті. — Не впізнаєте?

— Ваш син? — вона нерішуче переводила погляд з одного на другого.

— Так, — відповів він. — Та хіба ви вперше його бачите? Подумайте! Еге, коротка ж у вас пам'ять! Лінтоне, а ти не впізнаєш свою кузину, якою всіх нас просто замучив — так тобі кортіло її побачити?

— Лінтон?! — скрикнула Кеті, спалахнувши дитячою радістю. — Це малий Лінтон? Вищий за мене! Ви справді Лінтон Гіткліф?

Юнак ступив до неї і відрекомендувався. Вона палко розцілувала його, і вони подивились одне на одного, зачудовані зміною, що торкнулася кожного з них. Катрина виросла над звичайно; її фігура була водночас пишна й струнка, пружна, мов сталева дротина, і вся вона так і променилася життєвою ці силою. Зовнішність і рухи панича Лінтона були мляві й кволі,до того ж він був надзвичайно худий. Але в його манерах вчувалася грація, що пом'якшувала ці вади і робила його навіть й привабливим. Засвідчивши йому свою любов і приязнь, його кузина підійшла до містера Гіткліфа, що застиг біля дверей, У розподіляючи свою увагу між подіями всередині кімнати та за її межами — тобто вдавав, що його цікавить лише останнє, а насправді стежив тільки за першим.

— Отже, ви мій дядечко! — вигукнула вона і потяглася цілувати його. — Ви мені відразу сподобалися, хоч спершу й сердилися на мене. Чому ви з паничем Лінтоном не приходите у Грейндж? Жити по сусідству всі ці роки і не завітати до нас — це якось дивно; чому ви так поводилися?

— Я бував у Грейнджі навіть частіше, ніж треба — ще до вашого народження, — відповів він. — А потім… хай йому чорт! Якщо вам хочеться когось цілувати, для цього є малий Лінтон; а дарувати поцілунки мені — то марний клопіт.

— Ти недобра, Неллі! — вигукнула Кеті, обравши мене наступним об'єктом своїх бурхливих пестощів. — Зла Неллі! Не пускала мене сюди! Але тепер я щоранку ходитиму на цю прогулянку, — можна, дядечку? А колись і тата візьму з собою. Ви ж будете раді нас бачити?

— Звичайно! — відповів дядько, ледве приховавши огиду, яку збудила в нього думка про таких гостей. — От що, — продовжував він, ступивши до юної леді. — Я подумав і вирішив, що краще буде вам сказати відверто: містер Едгар Лінтон ставиться до мене упереджено. Колись ми з ним ворогували не по-християнськи жорстоко; і якщо ви скажете йому, що сюди заходили, він накладе вето на всі подальші візити. Тому вам не слід у цьому зізнаватись, коли ви не хочете втратити можливість бачитися зі своїм кузеном. Самі приходьте, якщо хочете, тільки не розповідайте про це батькові.

— А чому ви ворогували? — спитала Кеті, одразу похнюпившись.

— Він вважав, що я надто бідний, аби одружитися з його сестрою, — відповів Гіткліф, — і не міг змиритися з тим, що й вона все-таки вийшла за мене: це зачепило його гордість, а такого він ніколи не подарує.

— Це дуже негарно! — мовила юна леді. — Колись я так йому й скажу. Але ж ми з паничем Лінтоном не втручалися до вашої ворожнечі! Добре, я не буду сюди приходити; нехай тоді він приходить до Грейнджу.

— Для мене це надто далеко, — промимрив її кузен. — Пройти чотири милі — це мене просто вб'є! Ні, краще ви сюди приходьте, міс Катрино, — так, іноді; тільки не щоранку, а раз або двічі на тиждень.

Батько зміряв сина поглядом, сповненим ядучої зневаги.

— Боюся, Неллі, мені з цим не впоратись, — прошепотів він до мене. — Міс Катрина, як зве її цей тюхтій, побачить, чого він вартий, і пошле його під три чорти. Ет, якби це був Гортон! Знаєш, я разів двадцять на день згадую про нього з теплотою в серці, попри всі його приниження; я любив би цього хлопця, якби він був кимось іншим. Але її любов йому не загрожує; тож хай трохи подражнить цього пуголовка, якщо той сам не прийде до тями. Ми так собі гадаємо, що Лінтонові дай Боже дотягти до вісімнадцяти років; ох, та хай йому абищо, нудисвітові! Сушить собі ноги, а на неї й не позирне! Лінтоне!

— Що, батьку? — відгукнувся хлопець.

— Ти не хочеш розважити свою кузину? Хоча б кролів їй покажи або ластівчині гнізда. Потім перевзуєшся; а зараз піди з нею в садок чи до стайні, хай подивиться на твого коня.

— А може, ви б посиділи біля вогню? — звернувся малий Лінтон до Кеті, і його тон відверто свідчив про небажання ворушитись.

— Не знаю, — відповіла Кеті, кидаючи знудьгований погляд на двері: їй вочевидь не хотілося скніти в чотирьох стінах.

Він лишився сидіти на місці, тільки присунувся ближче до вогню. Гіткліф підвівся і пройшов до кухні, а звідти — на подвір'я, гукаючи Гортона. Той обізвався, і за хвилю вони повернулися разом. Хлопчина щойно вмився — щоки в нього розрум'янилися, волосся було мокре.

— О, дядечку, я хотіла вас спитати, — почала міс Кеті, згадавши слова служниці,— адже він мені не кузен?

— Чому ж, — відповів Гіткліф, — він небіж вашої матінки. Він вам не подобається?

Катрина знітилася.

— Хіба він не гарний хлопець? — продовжував Гіткліф. Маленький нечема підвівся навшпиньки і щось прошепотів дядечкові на вухо. Той розсміявся; Гортон спохмурнів. Я зрозуміла, що він був дуже підозріливим і всюди вбачав зневагу до себе, вочевидь, здогадуючись, як його упосліджено. Але його хазяїн, чи то опікун, зумів розвіяти його підозри, вигукнувши:

— Тобі, Гортоне, поталанило більше, ніж нам! Вона каже, що ти… як там? Ну, одне слово, щось-таки дуже схвальне. Отак! Прогуляйся з нею по фермі. І затям собі — поводитися треба, як личить джентльменові: не лаятися, не витріщатися на леді, коли вона на тебе не дивиться, і не відвертатись, якщо вона заговорить до тебе; а як сам надумаєш говорити, не мимри собі під носа і не тримай руки в кишенях. Ну, йди і розважай її, як умієш.

Він нагледів парочку, коли вони проходила повз вікна. Ерншо відвернувся від своєї супутниці і, здавалося, вивчав знайомий пейзаж із зацікавленням мандрівника або живописця. Катрина ковзнула по ньому поглядом, у якому не відчувалося захоплення; потім почала роззиратися довкола в пошуках іншого предмета, вартого її уваги, і весело крокувала вперед, тихенько наспівуючи, щоб заповнити вимушену мовчанку.

— Я йому зав'язав язика, — зауважив Гіткліф. — Він тепер і писнути не посміє. Неллі, ти пам'ятаєш мене в його віці — ні, кількома роками молодшим? Що, я теж був таким дурником — таким дурилом, як сказав би Джозеф?

— Навіть гіршим, — відказала я, — бо ви були ще й А вовкуваті.

— Він мене вельми втішає,— продовжував Гіткліф, міркуючи вголос. — Бо виправдав мої сподівання. Якби хлопець був дурнем від народження, я б і вполовину так не радів. Але Гортон не дурний, і я співчуваю кожному з його почуттів, бо колись відчував те саме. Я достеменно знаю, як він страждає зараз; і це тільки початок його страждань. Йому ніколи не видертись із цієї багнюки хлопського невігластва. Я його тримаю міцніше, ніж отой мерзотник, його батько, тримав мене: Гортон хизується своїм бидляцтвом. Я навчив його зневажати все, що відрізняє людину від бидла, як неміч і дурість. Тобі не здається, що Гіндлі пишався б своїм сином, якби міг його побачити? Майже так само, як я пишаюся своїм? Щоправда, тут є різниця: один — золото, яким мостять бруківку, а інший — олово, відполіроване до блиску, щоб замінити ним срібло. В моєму немає нічого цінного, і все ж завдяки мені з цього розтелепи буде хоч якесь пуття; а син Гіндлі мав першостатейні якості, але тепер вони втрачені, бо в них немає потреби. Мені нема про що шкодувати, а от йому було б про що, і я це знаю краще за будь-кого! А найприємніше в цьому те, що Гортон просто прикипів до мене душею! Ти, мабуть, згодишся, що тут я переміг Гіндлі. Якби цей негідник постав із могили, щоб помститися мені за кривду, завдану його синочку, я б отримав неабияку втіху, дивлячись, як син дає чосу батькові — за те, що той посмів чіпати його єдиного на світі друга!

Гіткліф глумливо захихотів. Я не відповіла — та він і не чекав відповіді. Між тим Гіткліф-молодший, що сидів надто далеко від нас, аби чути нашу бесіду, почав виявляти деяке занепокоєння — можливо, шкодуючи, що зі страху втомитися позбавив себе товариства Катрини. Батько помітив, що його стривожений погляд раз у раз шугає до вікна, а рука нерішуче тягнеться до капелюха.

— Вставай, лежню! — вигукнув він із удаваною сердечністю. — І бігом за ними! Вони ще тільки на розі, біля вуликів.

Панич Лінтон зібрав усі свої сили і відклеївся від коминка.

Віконниці були розчинені, і коли він вийшов, я почула, як Кеті питає свого нетовариського супутника, що означає напис над дверима. Гортон витріщився на літери і почухав потилицю, мов справжній селюк.

— Та якась бісова писанина, — мовив він. — Я не можу її вчитати.

— Не можете прочитати? — вигукнула Катрина. — Прочитати я можу сама: це по-англійському. Але я хочу знати, чому це тут написано.

Лінтон Гіткліф пирснув. То був єдиний вияв жвавості з його боку.

— Він неписьменний, — мовив він до кузини. — Ви можете повірити, що на світі існує така несосвітенна дурість?

— А в нього все гаразд із головою? — серйозно спитала міс Кеті. — Чи він просто… несповна розуму? Я двічі його щось питала, й він щоразу так чудно дивився на мене, що я подумала — він просто не розуміє мене. Щоправда, я теж не дуже добре його розумію!

Панич Лінтон знову розсміявсь і глузливо поглянув на Гортона, який цієї миті не здавався таким уже нетямущим.

— Це тільки лінощі й нічого більше. Правда, Ерншо? — сказав він. — Моя кузина подумала, що ти ідіот. Ось тобі наслідки твоєї зневаги до «грамотійства», як ти це називаєш. Ви помітили, Катрино, яка в нього жахлива йоркширська вимова?

— А на дідька вона здалася, та письменність? — гарикнув Гортон, повертаючись до природного тону в розмові зі звичним співбесідником. Він збирався відстоювати свою думку, та його перервали бурхливі веселощі двох кепкунів: моя задерикувата панянка була радісінька, що є такий гарний привід посміятися з його вимови.

— А на що тобі «здалося» згадувати дідька? — хихотів малий Лінтон. — Тато наказав тобі не говорити поганих слів, а ти без них не можеш і рота розтулити. Спробуй поводитись як джентльмен, ану, спробуй!

— Якби ти був хлопцем, а не дівчиськом, я б тобі враз пельку заткнув! Тьху, підлота! — заричав розлючений па-63. рубок, ідучи геть. Його лице горіло від гніву та образи; він розумів, що його скривдили, але не знав, як на це гідно відповісти.

Містер Гіткліф, що не згірше за мене чув їхню розмову, посміхнувся, побачивши, що Гортон тікає з поля битви, але одразу ж потому зиркнув із безмежною огидою на тих двох, що любо гомоніли на порозі: хлопець невпізнанно пожвавився, обговорюючи Гортонові вади та ґанджі й розповідаючи анекдоти про його невігластво, а дівчина тішилася з його дошкульних в'їдливих дотепів, не усвідомлюючи, що вони свідчать передовсім про неблагородну вдачу юнака. Мені ж панич Лінтон починав подобатись дедалі менше, я вже не співчувала йому й навіть певною мірою вибачала зневагу, з якою ставився до нього батько.

Ми лишалися там до обіду. Мені не вдалося вмовити міс Кеті піти раніше; на щастя, мій хазяїн не виходив зі своєї кімнати і не дізнався, що нас не було так довго. По дорозі додому я намагалася пояснити Катрині, що являють собою ці люди, з якими щойно ми розпрощались, але вона затято стверджувала, що я упереджено ставлюся до них.

— О так, — вигукнула вона, — ти захищаєш мого тата, Неллі; ти необ'єктивна, я знаю, в іншому разі ти б не обманювала мене стільки років, кажучи, що кузен Лінтон живе десь далеко. Я справді на тебе зла, але така рада, що навіть не можу як слід розсердитись! Та не смій казати погано про мого дядечка. Він — мій дядечко, і ти маєш про це пам'ятати; а я насварю тата за те, що він із дядечком ворогує.

І вона вела далі в тому ж дусі, поки я не впевнилася, що сперечатися з нею марно. Того вечора вона не сказала батькові про свій візит, бо вони не бачилися. Та вранці все відкрилося — мені на лихо. І все ж я не дуже засмутилася, бо вирішила, що напучування й застереження з батьківських вуст прозвучать для дівчини переконливіше. Але він не наважився відверто зізнатися доньці, чому він хоче, щоб вона обірвала будь-які стосунки з Буремним Перевалом, а Катрина була згодна поступитися лише в тому разі, коли для цього існують беззаперечні підстави.

— Таточку! — вигукнула вона, привітавшись до нього вранці,— вгадай, кого я бачила вчора на прогулянці? Ой, тату, що з тобою? Тобі недобре? Я бачилася з… Ти лишень послухай мене і побачиш, як я тебе присоромлю. Тебе й Неллі, яка з тобою у змові, хоч удавала, наче жаліє мене, коли я марно сподівалася, що кузен Лінтон повернеться!

Вона чесно розповіла про свою пригоду. Мій хазяїн, кілька разів докірливо поглянувши в мій бік, не сказав нічого, поки вона не завершила своєї розповіді. Потім він пригорнув доньку до себе й запитав, чи знає вона, чому він приховував од неї, що панич Лінтон живе по сусідству. Невже вона думає, що він хотів позбавити її безневинної втіхи?

— Це тому, що ти не любиш містера Гіткліфа, — відповіла вона.

— Отже, ти гадаєш, що мої власні почуття важать для мене більше, аніж твої, Кеті? — сказав він. — Ні, річ не в тому, що я не люблю містера Гіткліфа, а в тому, що містер Гіткліф не любить мене; він страшна людина і з насолодою губить тих, кого ненавидить, якщо вони дають йому бодай найменшу можливість це зробити. Я знав, що ти не зможеш підтримувати знайомство з кузеном і лишатись осторонь від його батька, і знав, що його батько зненавидить тебе через мене. Тому лише заради твого блага — і ні для чого більше — я робив усе, щоб запобігти твоїй зустрічі з Лінтоном Гіткліфом. Я хотів пояснити це тобі, коли ти подорослішаєш, і зараз шкодую, що зволікав так довго.

— Але містер Гіткліф був дуже люб'язним, тату, — зауважила Катрина, не вдовольнившись таким поясненням, — і він не заперечує, щоб ми бачилися. Він сказав, що я можу приходити в його дім, якщо захочу, тільки просив не говорити про це тобі, бо ти з ним посварився і не прощаєш йому одруження з тітонькою Ізабеллою. Ти ж справді не хочеш простити.

Винен лише ти один; зрештою, він хоче, щоб ми дружили — Лінтон і я, — а ти не хочеш.

Хазяїн, побачивши, що вона не сприймає всерйоз його слів про лиху вдачу зятя, коротко розповів доньці про поводження Гіткліфа з Ізабеллою і про те, як Буремний Перевал став його власністю. Містер Едгар Лінтон не міг довго про це говорити; він дуже рідко заводив розмову про минуле, бо в його серці досі жили та сама відраза до суперника і та сама ненависть, що заволоділи ним після смерті місіс Лінтон. «Вона була б жива й досі, якби не він!» — думав містер Едгар, і Гіткліф у його очах був убивцею.

Міс Кеті ще ніколи в житті не стикалася з лихими діяннями, окрім власних незначних переступів — непослуху, несправедливості або невитриманості, що були наслідком її запальної вдачі й викликали каяття в той самий день. Тому для неї була незбагненною ницість душі, яка довгі роки зрощувала й плекала мстиві задуми, щоб потім здійснити їх без жодних вагань чи докорів сумління. Дівчину так глибоко вразило це відкриття досі незнаних рис людської натури, що суперечило всім її колишнім уявленням, що містер Едгар не наважився продовжувати розмову. Він лише додав:

— Тепер ти знаєш, люба, чому я бажаю, щоб ти уникала його дому і його родини; повертайся до своїх звичних занять і розваг і більше не думай про цих людей.

Катрина поцілувала його і, як зазвичай, години зо дві спокійно сиділа за уроками. Потім вона пішла з батьком на прогулянку, і день збіг, як завжди. Але ввечері, коли вона пішла нагору, я зазирнула до неї, щоб допомогти їй роздягтись, і побачила, що вона гірко плаче навколішках біля ліжка.

— Ой, дурненьке дитятко! — вигукнула я. — Та якби ви знали, що то є справжнє лихо, ви б постидались і сльозинку зронити через таку дурницю! Ви й тіні справжнього горя не бачили, міс Катрине Уявіть собі на хвилю, що містер Едгар Лінтон і я померли, і ви лишились сама на світі; як би виттоді почувалися? Порівняйте ваші прикрощі з таким нещастям — і дякуйте долі за тих друзів, які у вас є, замість шукати нових.

— Я не через себе плачу, Неллі,— відповіла вона, — а через нього. Він сподівався побачити мене завтра, і його так це розчарує, якщо він чекатиме, а я не прийду!

— Дурниці! — мовила я. — Вам здається, що він стільки ж думає про вас, скільки ви про нього? Хіба в нього немає товариша — Гортона? Із сотні людей жоден не скучив би за родичем, якого бачив лише двічі в житті. Панич Лінтон збагне, що й до чого, і не надто за вами тужитиме!

— А можна я напишу йому й поясню, чому не можу прийти? — спитала вона, підвівшись. — І надішлю йому ті книжки, що обіцяла? В нього немає таких книжок, як у мене, і він схотів почитати моїх, коли я розповіла йому, які вони цікаві. Можна, Неллі?

— Ні! Не можна! — рішуче відповіла я. — Тоді й він вам напише у відповідь, і цьому кінця-краю не буде. Ні, міс Катрино, це знайомство треба обірвати за одним разом; так хоче ваш тато, і я простежу, щоб так і сталося.

— Але як може коротенька записка… — почала благати вона.

— Все, досить! — перервала я. — Не буде ніяких записок. Лягайте спати.

Вона зиркнула на мене дуже сердито — так сердито, що я спершу, навіть не поцілувавши її на ніч, вкрила ковдрою й зачинила двері, дуже невдоволена; та потім, розкаявшись, тихенько повернулася… леле! Моя панянка стояла біля столу з А аркушем паперу й олівцем у руці,— і, вгледівши мене, похапцем кинулася все ховати!

— Ніхто не носитиме ваших листів, Катрино, — сказала я, — навіть якщо ви будете їх писати; а зараз я гашу світло.

Я загасила свічку, й за таке самочинство мене ляснули по руці й обізвали «капосною занудою». Тоді я знову пішла від неї, і вона люто зачинила за мною двері — на неї, як то кажуть, найшло. Листа було написано й відправлено за призначенням, а прислужився в цьому сільський хлопчина, що розносив молоко. Та я ще довго не відала про це ні сном ні духом. Минав тиждень за тижнем, і Кеті помалу заспокоїлася. Хоч мені здавалося трохи дивним, що вона взяла собі за звичку ховатися десь по закутках і, ледь я підійду, хутко нагинатися над книжкою, ніби хоче її сховати; та я помічала краєчок аркуша, що випинався між сторінками. І ще вона почала рано-вранці спускатися вниз і блукала кухнею, ніби чогось вичікуючи, завела собі малу шухлядку в секретері у бібліотеці та порпалася в ній годинами, а ідучи звідти, ніколи не забувала вийняти ключа.

Одного разу, коли Катрина наводила лад у своїй шухляді, я помітила, що в ній замість різних дрібничок та цяцьок, що донедавна правили там за вміст, лежать якісь згорнуті папірці. Це розпалило мою цікавість, а разом із нею й підозри, і я вирішила поглянути на ці таємничі скарби. Тому ввечері, коли міс Кеті і мій хазяїн позамикалися в себе нагорі, я пошукала — і знайшла — серед своїх ключів такий, що підійшов до замка. Відімкнувши шухляду, я вивернула весь її вміст у свій фартух і віднесла до своєї кімнати, щоб проглянути все на самоті. Хоч іншого й не слід було очікувати, я все ж неабияк подивувалася, побачивши таку багатющу кореспонденцію: ці листи — напевне, щоденні — від Лінтона Гіткліфа; відповіді на ті, що надійшли від Кеті. Давніші листи були небагатослівні й сухуваті, та помалу переросли у розлогі любовні послання — цілком наївні, що було природним як на вік дописувача. Вряди-годи в них траплялися рядки, запозичені, на мій У погляд, у більш досвідченого автора. Деякі з них здавалися дивовижною мішаниною з палкої пристрасті й масного лицемірства: починалися вони з вияву щирих почуттів, а завершувалися химерним пишномовним словоблудством, як міг би звертатись якийсь жевжик до дами свого серця. Не знаю, чи подобалися вони Кеті, та мені вони здалися нікчемною писаниною. Перегорнувши кільканадцять аркушів, я вирішила, що з мене досить, і, увібгавши їх у вузлик, зроблений із носовика, сховала подалі, а спорожнілу шухляду замкнула.

Дотримуючись своєї новоявленої звички, моя юна леді встала рано і навідалася до кухні. Я спостерігала, як вона підходить до дверей, аби зустріти якогось малого хлопчину. Поки наша корівниця наливала у його глек молоко, міс Кеті щось тицьнула йому в кишеню і щось звідти витягла. Я пройшла садом до хвіртки і захопила гінця зненацька. Він відважно боронився, захищаючи довірений йому скарб, і ми розлили молоко, та врешті-решт я все ж видерла в нього листа і, давши хлопцеві зрозуміти, який він матиме клопіт, якщо цієї ж миті не вшиється звідси, стала біля муру і прочитала палке послання міс Кеті. Воно було простішим і більш змістовним, ніж у її кузена; дуже гарне — і дуже наївне. Я похитала головою і замислено попростувала до будинку. Надворі була сльота, тож Кеті не змогла втішитися прогулянкою в парку, а після закінчення ранкових занять пішла шукати розради у своїй скарбниці. її батько сидів за столом і читав, а я віднайшла собі роботу — почала пришивати обірвані стрічки до фіранки і краєм ока позирала у бік дівчини. Пташка, що повернулася до розореного гнізда, яке залишила повним гомінкої малечі, не могла б виказати своїм тужним квилінням глибшого відчаю, ніж вона — одним вигуком «Ох!» і переміною в щойно такому щасливому обличчі. Містер Едгар Лінтон звів на неї очі.

— Що таке, люба? Ти забилася? — спитав він. Його погляд і тон переконали її, що то не він сплюндрував її святиню.

— Ні, тату, — видихнула вона. — Неллі! Неллі! Ходімо нагору — мені зле!

Я підкорилась і вийшла разом із нею.

— О Неллі! Це ти їх узяла, — почала вона одразу, ставши навколішки, ледве ми замкнулися з нею вдвох. — Ой, віддай їх мені, Неллі, і я більш ніколи, ніколи не буду! Не кажи татові. Ти ж іще не казала йому, Неллі? Скажи, що ні! Я вчинила дуже погано, та більше цього не буде!

З величною суворістю я наказала їй встати.

— Так, — мовила я, — міс Катрино, ви, здається, дуже далеко зайшли: цього справді слід соромитися! Купа мотлоху, який ви, певно, вивчаєте на дозвіллі; слово честі, його варто було б надрукувати! А що подумає ваш батько, коли я ознайомлю його з цим красним письменством? Я нічого ще не показувала, але не думайте, що я буду зберігати ваші сміховинні секрети. Ой, який сором! Це ж, звісно, ви розпочали цю історію: я певна, панич Лінтон і не додумався б до такого.

— Ні! Це не я! — схлипувала Катрина так розпачливо, наче в неї розривалося серце. — Я не думала, що покохаю його, поки…

— Покохаєте! — вигукнула я, вимовивши це слово з такою насмішкою, на яку лише була здатна. — Оце кохання!! Чи ви таке чули, людоньки добрі? Тоді чого б мені не покохати мірошника, що раз на рік приїздить до нас по зерно? Лепське кохання, нівроку! Ви ж за все життя години чотири бачили панича Лінтона! Ну, годі; я понесу цей непотріб до бібліотеки.

Побачимо, що скаже про таке кохання ваш тато.

Вона підстрибнула, щоб вихопити в мене безцінні листи, та я тримала їх над головою. Тоді посипалися палкі благання ці їх спалити, зробити з ними що завгодно, тільки не показувати татові. Й оскільки насправді мені більше хотілося розсміятись, ніж сварити її,— бо я вбачала в цьому лише дівочі дурощі,— я зрештою послабила натиск і спитала:

— Якщо я погоджусь їх спалити, ви дасте мені слово більшу ніколи не посилати й не одержувати ні листів, ні книжок (бо я бачу, ви й книжки йому посилали), ні локонів, ні перстеників, ні іграшок?

— Ми не посилаємо іграшок! — вигукнула Катрина; гордість пересилила зніченість.

— Отже, відтепер — взагалі нічого, моя леді,— провадила я. — Якщо ви не даєте слова, я іду.

— Даю, Неллі! — скрикнула вона, хапаючи мене за рукав. — Кидай їх у вогонь, кидай зараз же!

Та коли я взялася розгрібати кочергою жар, виявилося, що така жертва їй не до снаги: вона щиро благала, щоб я зберегла хоч один-два листи.

— Хоча б два, Неллі! На згадку про кузена Лінтона!

Я розв'язала свій вузлик і почала кидати листи у вогонь один по одному, і полум'я, враз зайнявшись, потяглося вгору.

— Один я все-таки збережу! Ти жорстока! — видихнула вона і, голіруч сунувшись у вогонь та обпікаючи пальці, вихопила кілька обгорілих аркушів.

— Дуже добре; а решти вистачить, аби показати вашому татові! — мовила я, ховаючи вцілілі листи у вузлик, і знову повернулася до дверей.

Вона жбурнула свої обпалені аркуші у вогонь і махнула рукою, наказуючи мені продовжувати мою чорну справу. її було завершено; я посовала кочергою в попелі та присипала його ковшем вугілля. Катрина мовчки, сповнена гіркої образи, пішла до себе. Я спустилася вниз — сказати хазяїнові, що панянці вже краще, та, про мене, їй слід трохи полежати. До обіду вона не виходила, а з'явилася лише до чаю — бліда, з почервонілими очима і дивно збайдужіла до всього довкола. Вранці я сама відповіла на листа коротенькою цидулкою: «Панича Лінтона Гіткліфа просять більше не надсилати листів до й міс Катрини Лінтон, оскільки вона їх не прийматиме». І відтоді той хлопчик приходив до нас із порожніми кишенями.