Буремний Перевал

Розділ тридцять третій

У вівторок уранці Ерншо досі не міг виконувати своїх звичних обов'язків і тому лишився вдома, і я скоро переконалася, що не зможу втримати свою дівчинку біля себе, як було доти. Вона збігла вниз раніше за мене й рушила в сад, де її кузен займався нехитрою роботою, і коли я вийшла припросити їх до сніданку, то побачила, що вона вмовила його розчистити великий клапоть землі серед кущів смородини та аґрусу, і тепер вони заклопотано міркували, яку розсаду можна привезти з Грейнджу.

Я жахнулася, побачивши збитки, завдані всього за півгодини: кущі чорної смородини були гордістю Джозефа, і саме посеред них Кеті надумала влаштувати квітник!

— От лишенько! Це ж усе покажуть хазяїнові в ту ж мить, як побачать! — вигукнула я. — Хто вам дозволив отаке творити в саду, скажіть на милість? Ну, дадуть вам за це духопеликів, ось побачите! Містере Гортон, я просто нетямлюся з дива — невже вам на те тільки й тями вистачає, щоб наробити шкоди через її забаганку?

— Та я забув, що то кущі Джозефа, — відповів Ерншо, трохи зніяковівши, — але скажу йому, що це я зробив.

Ми завжди обідали разом із містером Гіткліфом. Я виконувала обов'язки господині, нарізаючи хліб і заварюючи чай, тож моя присутність за столом була конче необхідна. Катрина зазвичай сиділа біля мене, але в той день тишком примостилася біля Гортона, і я побачила, що вона не збирається тримати в таємниці свою дружбу, так само як раніше не приховувала ворогування.

— Ви не дуже вже показуйте, що прихильні до свого кузена, — пошепки наставляла я її, коли ми увійшли у дім. — Це розізлить містера Гіткліфа, і буде вам обом непереливки.

— Я й не збираюся, — відповіла вона.

За хвилю потому вона потай повернулась до Гортона і встромляла до його тарілки з кашею квіточки примули.

Він не насмілювався заговорити до неї, не смів навіть поглянути в її бік, але вона й далі його дражнила, і він зо два рази ледь не розсміявся. Я насупила брови, а вона крадькома позирнула на хазяїна, та по його обличчю було видно, що думками він десь далеко від нашого товариства. Дівчина враз посерйознішала, занепокоєно вдивляючись у його лице, а потім відвернулась і знов взялася до своєї бешкетної справи; і Гортон нарешті крадькома пирснув. Містер Гіткліф здригнувсь і хутко озирнув нас усіх по черзі. Катрина кинула у відповідь той неспокійний і все ж таки зухвалий погляд, який він так ненавидів.

— Добре, що мені звідси до тебе не дотягтися, — гримнув він. — Чи тебе чорти телесують, що так зиркаєш на мене свої ми очиськами? Сховай їх від мене! І більш не нагадуй мені про свою присутність. Я гадав, що вже відучив тебе сміятись!

— Це я сміявся, — промимрив Гортон.

— Що ти там варнякаєш? — спитав хазяїн. Гортон втупився в тарілку і свого зізнання не повторив.

Містер Гіткліф якусь мить дивився на нього, потім мовчки повернувся до їжі і своїх роздумів. Ми на той час майже скінчили снідати. Молоді люди обачливо відсунулись одне від одного, тож можна було не сподіватися якоїсь халепи під час трапези. Але тут у дверях з'явився Джозеф, і з того, як трусилися в нього губи і якими грізними були очі, я збагнула, що він щойно викрив лиходійство, скоєне над його дорогоцінними кущами. Він, певно, бачив Кеті та її кузена на місці злочину ще до того, як пересвідчивсь у його наслідках. Щелепи в нього ходили ходором, мов у корови, що пережовує свою жуйку, і через те його промова звучала досить нерозбірливо:

— Я маю отримати свою платню і забираюся звідси! Я-бо налаштувавсь померти там, де служу шістдесят літ; оце думав — приберу на горище всі свої книги та все добро, а кухня хай лишається їм, так воно спокійніше! Хоч і тяжко отак зніматися з теплого місця, та вже ж якось зібрався; аж нє — їй, бач, і садочок мій муляє! На Бога, хазяїне, цього я не подужаю стерпіти! Когось можна уярмити, і він привикне гнутися, та я завжди був не з таких, і пізно вже мені привикати на старість! Та я ліпше піду дороги мостити, якось уже зароблю собі на хліб та на юшку!

— Ну, ну, дурню, — перервав Гіткліф, — коротше! Чим тебе скривдили? Я не втручатимусь у твої чвари з Неллі, хай вона тебе хоч до короба вкине — мені байдуже!

— Та я не про Неллі,— відповів Джозеф. — Якби то річ у Неллі, я б і не думав іти; хоч вона й безсоромниця, та, дякувати Богові, ні в кого не може викрасти душу! Вона ніколи не була така вже гожа, аби на неї хотілося око покласти. А оця бо сквернавиця, шелихвістка, приворожила нашого хлопця своїми нахабними очиськами та бісівським крутійством, та так, що… Нє! В мене просто серце рветься! Він позабував усе, що я для нього робив, скільки на нього сил угохкав, — пішов У та й викопав усі ліпшенькі кущі смородини, усі до їдненького! — і старий заголосив як на ґвалт, оплакуючи свою гірку образу та пропащу долю невдячного Ерншо.

— Та він що, впився? — спитав Гіткліф. — Гортоне, він наче тебе винуватить?

— Я викопав лише два чи три кущики, — відповів хлопець, — та я просто хотів їх пересадити.

— А нащо тобі їх пересаджувати? — спитав хазяїн. Катрина, розумниця, влізла-таки в розмову:

— Ми хотіли посадити там квіти, — вигукнула вона. — Це тільки я винна, бо я його попросила.

— А тобі який біс дозволив тут хоч цурку чіпати? — здивувався її свекор. — І хто велів тобі, Гортоне, її слухати? — додав він, повертаючись до хлопця.

Той наче занімів; кузина відповіла за нього:

— Ви б могли й не жалкувати для мене кількох ярдів землі, якщо відібрали у мене весь маєток!

— Твій маєток, негіднице? В тебе його й не було ніколи, — мовив Гіткліф.

– І мої гроші,— продовжувала вона, незворушно витримавши його гнівний погляд, і надкусила окраєць хліба, що лишився від сніданку.

— Цить! — ревнув він. — Доїдай — і геть звідси!

– І маєток Гортона, і його гроші,— вела далі відчайдушна войовниця. — Ми з Гортоном тепер друзі, і я йому все про вас розповім!

Хазяїн на якусь мить наче знітився. Він поблід і зіп'явся на ноги, дивлячись на неї зі смертельною ненавистю.

— Якщо ви мене зачепите хоч пальцем, Гортон вас вдарить, — мовила вона, — отож ліпше сидіть.

— Якщо Гортон не витурить тебе звідси, то це я його вдарю — та так, що він полетить до дідька, — гарикнув Гіткліф. — Клята відьма! То ти його хочеш наструнчити проти мене? Геть А звідси! Чуєш? Викинь її до кухні! Я її вб'ю, Неллі Дін, якщо ти дозволиш їй іще хоч раз трапити мені на очі!

Гортон тихенько вмовляв Катрину піти.

— Жени її геть! — люто заволав Гіткліф. — Що ти там розпатякуєш?

І він підступив до них, аби власноруч виконати свій наказ.

— Він вас не послухається, лихий чоловіче, — мовила Катрина. — І скоро він вас ненавидітиме так само, як я.

— Тихіше! — докірливо кинув хлопець. — Я не хочу, щоб ти з ним так розмовляла. Годі!

— Але ж ти не дозволиш йому мене вдарити?! — крикнула вона.

— Все, іди! — сердито прошепотів він.

Та було вже пізно — Гіткліф міцно схопив її.

— А тепер ти іди звідси! — наказав він Гортону. — От відьма клята, все ж таки довела мене — і такої миті, коли я не схильний це терпіти; та вона в мене довіку закається!

Він вчепився в її волосся; Гортон намагався її звільнити, вмовляючи хазяїна не бити її хоч цього разу. Чорні очі Гіткліфа палали; він, здавалося, ладен був роздерти Катрину на шматки, і я вже якось ризикнула б заступитися за неї, та раптом його пальці розтислися. Він відпустив її волосся і тепер, тримаючи за руку, пильно вдивлявся в її лице. Потім затулив долонею очі і хвилю постояв, силкуючись опанувати себе, і, повернувшись знов до Катрини, мовив із напруженим спокоєм:

— Затямте, вам не слід мене дратувати — бо я коли-небудь справді уб'ю вас! Ідіть із місіс Дін і надалі тримайтеся при ній, і свої грубощі також збережіть для неї. А щодо Гортона Ерншо, то якщо я побачу, що він вас слухає, я відішлю його — хай заробляє собі на хліб, де хоче. Ваша любов зробить його вигнанцем і жебраком. Неллі, забери її, і залиште мене, ви всі!

Залиште мене!

Я повела юну леді з собою; вона раділа, що так легко відбулася, і не стала опиратись. Інші пішли за нами слідом, і містер У Гіткліф до обіду лишався сам у кімнаті. Я порадила Катрині пообідати нагорі. Проте, ледь завваживши, що її місце за столом вільне, він звелів мені її покликати. Він ні до кого не говорив, їв дуже мало і по обіді відразу ж пішов, попередивши, що не повернеться до вечора.

Поки його не було, двоє друзів сиділи в домі; я чула, як Гортон суворо обірвав свою кузину, коли вона почала вголос засуджувати ставлення її свекра до його батька. Він сказав, що не хоче чути жодного лихого слова про Гіткліфа; нехай він буде хоч дияволом во плоті — то байдуже: він, Гортон, за нього стоятиме; і як на те, хай вона гудить його самого — бо їй це не в первину, — а Гіткліфа лишить у спокої. Катрина спершу розгнівалася — та він змусив її прикусити язичка, спитавши, як їй сподобається, якщо він буде погано говорити про її батька. Тоді вона збагнула, що Ерншо сприймає образи Гіткліфа як свої власні, і зв'язок, що їх поєднує, не послабити ніякими переконаннями — бо це ланцюг, викуваний звичкою, і жорстоко було б намагатися його розірвати. Вона виявила справжню великодушність, припинивши відтоді скаржитися на Гіткліфа і навіть виявляти до нього ворожість, і потай зізналася мені, що шкодує про свою спробу посварити його з Гортоном. Справді, як мені здається, відтоді вона не мовила й слова проти свого гнобителя в присутності кузена.

Коли цю невелику суперечку було залагоджено, вони знов стали друзями і сумлінно взялися до своїх занять — як учень і вчителька. Впоравшись зі своєю роботою, я прийшла посидіти з ними. Мені було так любо та весело дивитись на них, що я й не помічала, як летить час. Знаєте, вони для мене — майже як рідні діти: я довго пишалася одною, а зараз певна, що й другий принесе мені таку ж радість. Його чесна, палка, благородна вдача допомогла йому вийти з мороку невігластва й приниження, у якому його зростили; а щирі похвали А Катрини заохочували його старатися ще більше. Світло пробудженого інтелекту осяяло і його лице, і тепер у зовнішності Гортона відбивалося благородство душі. Я ледве могла уявити, що саме цього юнака я побачила в той день, коли знайшла мою маленьку леді у Буремному Перевалі після її подорожі до Пеністон-Крегу.

Поки я милувалася ними, а вони працювали, надійшов вечір — а разом із ним повернувся й хазяїн. Він захопив нас зненацька, увійшовши у дім через парадні двері; ми ще не встигли підняти голови та поглянути на нього, а він уже стояв і дивився, як ми сидимо утрьох. Ну, подумала я, більш приємної та зворушливої картини і бути не може, і стид і сором йому, якщо він почне їх лаяти. Полум'я кидало червоні відблиски на їхні голови і вихоплювало з темряви два гарні обличчя, пожвавлені щирою дитячою цікавістю. Хоч йому і було двадцять три, а їй вісімнадцять, у обох лишалося попереду стільки нового й незнаного, що вони мали відкрити для себе; вони ще не пережили, навіть не торкнулися досвіду, властивого тверезій, зневіреній зрілості.

Вони разом звели очі на містера Гіткліфа. Ви, певно, ніколи не помічали, що очі в них достоту ті ж самі — очі Катрини Ерншо. Наша Катрина більш нічим не схожа на неї,— хіба що має таке ж саме широке чоло й отой особливий виріз ніздрів, що надає їй трохи вередливого виразу — хоче вона того чи ні. А в Гортона схожість виявляється дужче; вона помітна завжди, а тієї миті здавалася просто разючою, бо всю його душевну снагу було врешті пробуджено. Мабуть, саме ця схожість обеззброїла містера Гіткліфа. Він рушив до вогнища, вочевидь схвильований, але раптом заспокоївся, позирнувши на хлопця — чи то радше збентежився, та вже по-іншому. ці Він узяв у Гортона книжку і подивився на розгорнуту сторінку; потім повернув її, не зронивши ні слова, лише махнув Катрині, щоб вона йшла звідси. її товариш також ненадовго затримався після неї. Я збиралася йти слідом, але Гіткліф звелів мені лишитись.

— Жалюгідне завершення, чи не так? — зауважив він, думаючи про сцену, якій щойно був свідком. — Безглуздий кінець моїх відчайдушних зусиль. Я здобув важелі й мотики, щоб розвалити обидва доми, і готував себе до геркулесової праці — а тепер, коли все готове і все у моїй владі, я бачу, що в мене зникла охота розтрощити дах над головами їхніх мешканців! Давні вороги не здолали мене — тепер я маю чудову нагоду помститися на їхніх нащадках. Я можу це зробити, і мене ніхто не спинить. Але навіщо? Мені не хочеться завдавати удару, не хочеться навіть замахнутись! Може здатися, наче я весь час старався лише для того, щоб зрештою виявити дивовижну великодушність — але це не так. Я просто втратив здатність насолоджуватись руйнуванням — і надто лінивий, щоб руйнувати безцільно.

Неллі, насувається дивна зміна — на мені вже лежить її тінь. Мене так мало турбує буденне життя — я насилу згадую, що треба їсти й пити. Ці двоє, що зараз вийшли з кімнати, вони — єдине, що зберігає для мене чітку предметну подобу, і це завдає мені болю, страшного, мов передсмертні корчі. Про неї я не хочу говорити, не хочу навіть думати. Справді, краще б їй бути невидимою — я шаленію, коли вона поруч. А він хвилює по-іншому; і все ж, якби я міг так чинити, не здаючись божевільним, я б ніколи більш не дивився у його бік. Ти б, мабуть, вирішила, що мені справді недалеко до божевілля, — додав він із силуваною посмішкою, — якби я спробував описати тобі всі незліченні спогади й думки, які він утілює та пробуджує. Але ти нікому не переказуватимеш того, що почуєш від мене, а мій власний розум завжди такий замкнений у собі, що мене зрештою тягне розкрити його перед іншою людиною.

П'ять хвилин тому Гортон видавався мені втіленням моєї юності, а не просто людиною. Він збудив у мені стільки різних і суперечливих почуттів, що мені здавалося неможливим навіть заговорити до нього. По-перше, він неймовірно схожий на Катрину, і це породжує між ними страшний зв'язок. Ти, мабуть, подумаєш, ніби саме це найдужче вразило мою уяву, — а насправді це значить найменше; бо що для мене не пов'язане з нею? Що не нагадує про неї? Я навіть на підлогу не можу глянути, щоб не побачити на плитах її лиця! В кожній хмарці, в кожному дереві, в диханні нічного вітру й у світлі ясного дня — усюди я відчуваю її! Будь-які людські обличчя довкола, мої власні риси — усе дражнить мене її подобою. Весь світ — страшне зібрання пам'ятних знаків на спогад про те, що вона існувала і що я її втратив! І Гортон — це привид моєї невмирущої любові, моїх шалених поривань вибороти свої права, мого приниження, моєї гордості, щастя мого і смутку… Може, це дико — переказувати ці думки тобі. Але тільки так ти зрозумієш, чому, хоч мені й остогидло бути весь час на самоті, товариство Гортона мене не втішає. Воно радше посилює мої постійні тортури, і почасти через це я не зважаю на його стосунки з кузиною; як вони там розберуться — мені байдуже.

— Але що ви мали на увазі під «зміною», містере Гіткліф? — спитала я, розтривожена його зізнанням, хоч, на мій розсуд, йому не загрожували ні божевілля, ні смерть. Він був міцним і здоровим, а щодо його психічного стану — то він ще змалку тішився з усілякої чортівні та химерних вигадок; всі його думки й почуття були зосереджені на єдиному предметі — його недосяжному божестві; та за всіма іншими ознаками він був так само при здоровому глузді, як я.

— Цього я не знатиму, поки зміна не настане, — відповів він. — Зараз я ще не можу її осягнути.

— Ви ж не почуваєтесь хворим? — спитала я.

— Ні, Неллі,— відповів він. — Не почуваюся.

– І ви не боїтеся смерті? — продовжувала я.

— Боюся? Ні! — відповів він. — Я не боюсь і не передчуваю її — і не сподіваюся на неї. Та й із якого б то дива? При моєму міцному здоров'ї, врівноваженому житті і нешкідливій роботі я мусив би — та, певно, й буду змушений, — лишатися в цьому світі, поки голова мені не побіліє. І все ж я більше так не можу! Я весь час нагадую собі, що треба дихати… Нагадую серцю, щоб воно билося! Це так, наче стискаєш тугу пружину; я виконую лише з примусу навіть найлегші дії, якщо мене до них не спонукає моя єдина дума, лише з примусу помічаю будь-що довкола, живе чи мертве, якщо воно не пов'язане з нею. Я маю єдине бажання — і всім своїм єством, всіма силами прагну його здійснити. Я прагнув цього так довго і неухильно, що тепер переконаний: моє бажання здійсниться — і дуже скоро, бо воно поглинуло усе моє життя: я жив лише передчуттям його здійснення! Ця сповідь не принесла мені розради, та можливо, вона прояснить деякі незбагненні порухи моєї душі, які віднедавна стали видимими. О Господи! Це була довга боротьба; скоріше б вона скінчилася!

Він почав міряти кроками кімнату, бурмочучи такі моторошні слова, що я зрештою почала схилятися до думки, якої, за його словами, дотримувався Джозеф: що совість обернула серце хазяїна на земне пекло. Я не могла уявити, чим усе це скінчиться. І хоч доти Гіткліф дуже рідко викривав свої думки бодай поглядом, такий гумор був для нього звичним — я в цьому не сумнівалася, та він і сам зізнавався в тому. Але жодна душа не здогадалася б про це з його поводження. Адже й ви не здогадалися, містере Локвуд, коли його побачили; а о тій порі, про яку я розповідаю, він був такий самий — хіба, може, ще небалакучіший у товаристві.