Буремний Перевал

Розділ третій

Коли ми піднімалися нагору, покоївка порадила, щоб я заховав свічку і не шумів. Це через дивацтво хазяїна, яке стосувалося тієї кімнати, до якої мене вели: якби його воля, він нікому б не дозволив там ночувати. Я спитав чому. Вона відповіла, що не знає: вона тут лише рік чи два, а в цім домі відбуваються дивні речі, над якими вона старається не замислюватись.

Занадто загальмований, щоб виявляти подальшу цікавість, я замкнув по собі двері і роззирнувся у пошуках ліжка. Все умеблювання кімнати складалося зі стільця, шафи та велетенської дубової скрині, що під самою кришкою була оздоблена чимось на зразок віконець. Підійшовши до цієї споруди, я зазирнув досередини і побачив, що це своєрідна старовинна подоба ліжка-канапи, що було сконструйоване з метою служити окремою спальнею для когось із домашніх. Власне, воно нагадувало малу комірчину, а виступ під віконцями, вочевидь, слугував столом. Я відсунув бічну панель, увійшов, присвічуючи собі, та затулив вхід назад. Тепер я відчув себе надійно захищеним від чіпкого ока Гіткліфа, та й не лише від нього.

У кутку підвіконня, де я вмостив свічку, лежало кілька побитих цвіллю книжок; його фарбовану поверхню вкривали якісь видряпані написи. Ці писання, однак, являли собою не що інше, як одне й те саме ім'я, відтворене всіма можливими почерками: «Катрина Ерншо». Там-сям воно чергувалося з «Катрина Гіткліф» та «Катрина Лінтон».

В якомусь тупому заціпенінні я притулився чолом до вікна, а мій стомлений погляд і далі перескакував із одного слова на інше: «Катрина Ерншо — Гіткліф — Лінтон», доки очі не заплющилися самі собою. Та їм не судилося спочити й п'яти хвилин: своїм внутрішнім зором я продовжував бачити спалахи тріпотливих сліпучих літер, що складалися у слово «Катрина». Звівшись, щоб відігнати це настирливе видіння, я побачив, що моя свічка пломеніє у небезпечній близькості від однієї з тих спорохнявілих книжок і відчув запах паленої шкіри. Я поправив ґніт і, потерпаючи від холоду і невідступної нудоти, сів прямо і розгорнув на колінах пошкоджений том. Це виявилося Святе Письмо, надруковане старовинним шрифтом, від якого віяло пліснявою. На титульній сторінці було відтиснено надпис «Ex libris Катрини Ерншо» та дату — десь із чверть століття тому. Я згорнув книгу і взяв іншу, потім ще одну — і так, поки не переглянув усі. Бібліотека Катрини була добре підібрана, і стан книжок свідчив про те, що ними користувалися досить часто, хоча і не завжди за призначенням: жодному розділу не пощастило вберегтися від коментарів, написаних олівцем та чорнилом усюди, де знайшлося вільне місце. Одні з них нагадували просто уривчасті нотатки, інші перетворилися у справжній щоденник, нашкрябаний непевною дитячою рукою. Вгорі однієї чистої сторінки (що, вперше побачена, здавалася, мабуть, істинним скарбом) я з радістю угледів чудову карикатуру на друзяку Джозефа, виконану грубо, але досить майстерно. Миттєва цікавість й спалахнула в мені до невідомої Катрини, і я взявся розшифровувати її збляклі ієрогліфи.

«Жахлива неділя! — так починалися перші рядки. — Якби ж тільки тато знову був поруч. Мерзенний Гіндлі його не замінить, він жорстокий до Гіткліфа. Ми з Г. хочемо вчинити бунт — і вже зробили перший крок цього вечора.

Цілий день лило як із відра; ми не змогли піти до церкви, тож Джозефу довелося влаштувати проповідь на горищі.

І поки Гіндлі з дружиною грілися унизу перед затишним коминком і, можу заприсягнутися, займалися чим завгодно, окрім читання Біблії, Гіткліф, я та малий безталанний помічник плугатаря мусили взяти наші молитовники і видертися нагору. Коли нас всадовили в ряд на мішок зерна, ми дрижали від холоду і позіхали, сподіваючись, що Джозеф теж замерзне і відпустить нас заради власного блага. Та все марно! Проповідь тяглася три години; та й після цього мій брат іще мав нахабство вигукнути: «Що, так скоро?» Раніше нам завжди дозволяли гратися недільними вечорами, якщо ми тільки не здіймали галасу, а тепер досить просто захихотіти, щоб тебе поставили у куток.

— Не забувайтеся, у вас тут є хазяїн, — сказав тиран. — Я на порох зітру кожного, хто мене розсердить! Я прагну повної тиші і спокою. Овва, хлопчисько! Це ти бешкетуєш? Френсіз, дорогенька, скубни його за чуба, як проходитимеш поруч: я чув, як він клацає пальцями.

Френсіз люто смикнула Гіткліфа за чуба, потім підійшла до чоловіка та вмостилася йому на коліна; й так вони сиділи, мов голубки, цілуючи одне одного та розводячись про всілякі дурниці — нам би було соромно таке молоти. Ми спробували розташуватися настільки зручніше, наскільки нам дозволяли умови — в кутку під шафою. Я тільки-но встигла зв'язати наші фартушки докупи та зробити з них завіску, як зі стайні повернувся Джозеф. Він зірвав моє власноручне творіння долі, нам'яв мені вуха і заджерґотів:

— Не встигли поховать хазяїна, і не минув суботній день, й і святі слова ще мають гучати у ваших вухах, а ви насміли балуватися? І як ото не соромно! Сядьте, погані дітиська, й У беріться до книжок — гарних книжок у нас доста! Сідайте та подумайте про свої душі!

Проказавши це, він змусив нас сісти біля вогню, тьмяні відблиски якого ледве освітлювали сторінки того друкованого мотлоху, що він тицьнув нам у руки. Я не могла витерпіти такого заняття. Схопивши свій вицвілий талмуд за корінець, я швиргонула його в собачий закуток, сповістивши, що ненавиджу гарні книжки. Гіткліф пожбурив свою слідом. Тоді й здійнявся ґвалт!

— Містере Гіндлі Ерншо! — загукав наш проповідник. — Містере Гіндлі Ерншо, скорше сюди! Міс Кеті порвала обкладинку «Стерна спасіння», а Гіткліф копнув ногою першу частину «Шляху до погибелі»! Це ж просто соромота, що ви їм дали так розпаскудитись! Ех… Старий ґазда відшмагав би їх як годиться — та його вже нема!

Гіндлі облишив своє раювання біля коминка і, вхопивши одного з нас за комір, а другого за руку, виштовхав до кухні. Там Джозеф урочисто напророкував, що дідько прийде по нас через наш неподобний спосіб життя. Утішені таким чином, ми знайшли собі окремі закутки, щоб спокійно чекати дияволового пришестя. Я знайшла цю книгу, зняла з полиці чорнильницю і, розчинивши двері, щоб було хоч трохи світліше, хвилин двадцять гаяла час за писанням; але мій компаньйон виявився не таким терплячим. Він пропонує нишком позичити у корівниці плаща і, накрившись ним, втекти на болота. Гарна ідея — тоді, якщо стариган повернеться, він повірить, що справдилося його пророцтво. А під дощем нам навряд чи буде гірше чи холодніше, ніж тут».

Думається, що Катрина втілила у життя цей задум, оскільки наступний запис свідчив, що вона плакала над книгою: «Досі я не думала, що Гіндлі коли-небудь змусить мене так плакати, — писала вона. — Моя голова болить так, що я не можу підвести її з подушки, але я не кину це діло. Бідолашний Гіткліф! Гіндлі зве його приблудою і більше не дозволяє йому ні сидіти поруч із нами, ні їсти разом. Він говорить, мені не слід із ним гратися, і страхає нас тим, що вижене його з дому, якщо ми не виконаємо його наказів. Він звинувачує нашого батька (як тільки сміє?) в тому, що той надто розбалував Г.; і присягається, що таки поставить його на місце».

Я почав куняти над сторінкою; мій погляд перескакував із рукописних рядків на друковані. Я побачив декоративні літери заголовка, надруковані червоною фарбою: «Сімдесят разів по сім, та Перше з Сімдесяти Перших. Божа проповідь, виголошена преподобним Джейбсом Брендегемом у церкві Гіммерден-Се». І, в сонному запамороченні ламаючи голову, що ж повідав парафіянам Джейбс Брендегем, я відкинувся на спину і провалився у сон. Та на жаль, поганенький чай і кепський настрій подіяли так само погано! Бо що ж іще могло спричинитися до такої жахливої ночі? Я не пригадую чогось подібного відтоді, як почав усвідомлювати, що таке справжнє страждання.

Я почав марити ще до того, як повністю поринув у забуття. Мені здавалося, що вже ранок і я на шляху додому, а Джозеф мене супроводжує. За ніч снігу намело на кілька ярдів заввишки, і, поки ми пробиралися вперед, мій провідник без упину докоряв мені за те, що я не взяв із собою паломницького ціпка. Він запевняв, що без нього я ніколи не дістанусь додому, і хвалькувато вимахував перед очима важкою палицею з набалдашником, яка, наскільки я зрозумів, і була вище згаданим паломницьким ціпком. В якийсь момент я зрозумів усю абсурдність ситуації: для того, щоб втрапити до своєї оселі, мені потрібне озброєння у вигляді ціпка! Тоді мене осяяла й інша думка. Я вже не йшов додому: ми вирушили в далеку путь, щоб послухати проповідь преподобного Джейбса Брендегема під назвою «Сімдесят разів по сім», і хтось із нас — чи Джозеф, чи проповідник, чи я сам — скоїв «Перше з Сімдесяти Перших» і має бути привселюдно відлученим від церкви.

Ми підійшли до церкви. Я й справді двічі чи тричі проходив повз неї під час моїх прогулянок; вона стоїть у долині між двома пагорбами, на високій галявині поблизу болота — подейкують, що його твань діє на тіла, що знайшли в ній останній притулок, як бальзамувальний засіб. Покрівля церковці ще так-сяк тримається, але оскільки на пастора в цій місцині чекає лише двадцять фунтів платні на рік і хатинка на дві кімнати, ніхто не спішить взяти на себе його обов'язки, особливо з огляду на те, що парафіяни радше дозволять йому померти з голоду, ніж помножать його статки з власного гаманця хоч на один пенні. Хай там як, у моєму сні перед Джейбсом зібралася численна й шаноблива паства. Але й проповідь він виголошував! Вона складалася з чотириста дев'яноста частин, кожна з яких тяглася не менше за звичайну проповідь і стосувалася окремого гріха! Де він їх стільки познаходив, я й не уявляю. У нього була власна манера їх тлумачення, і здавалося, що на кожен випадок в нього є окремий, не схожий на інші гріх. Вони були надзвичайно інтригуючими: чудернацькі провинності, про які я раніше навіть і не здогадувався.

Ох, ну і втомився ж я! Я зітхав, і позіхав, і починав куняти, і знову приходив до тями! Як я щипав себе, і штрикав, і тер очі, і вставав із місця, і знову сідав назад, і смикав Джозефа, домагаючись відповіді на питання, чи скінчиться це коли-небудь! Я був змушений дослухати все до кінця; нарешті проповідник дійшов до «Першого з Сімдесяти Перших». У цю вирішальну мить на мене зійшло раптове натхнення: я схопився з місця і звинуватив Джейбса Брендегема у такому гріху, який не мусить прощати жоден із рабів Божих.

— Сер, — вигукнув я, — сидячи в цих чотирьох стінах, я витримав і простив чотириста дев'яносто розділів вашої промови. Сімдесят і сім разів я надягав капелюха і збирався піти геть — і сімдесят і сім разів ви якимось дивом змушували мене сісти назад. Та чотириста дев'яносто перший — це занадто. Друзі-мученики, поквитаємося з ним! Стягніть його з кафедри та рознесіть на шматки, щоб по ньому й сліду не залишилось!

— Ось де ти, творіння Боже! — скричав Джейбс, спершись на кафедру і витримавши зловісну паузу. — Сімдесят і сім разів насмілився ти осквернити позіхами вид свій, і сімдесят і сім разів нашіптував мені внутрішній голос: «Людина слабка, прости їй це!» І настало Перше з Сімдесяти Перших. То звершіть над ним, браття, присуджену йому кару! Цю честь покладає Всевишній на вірних слуг своїх!

По цих словах всі учасники зібрання підхопилися з місць і, здійнявши свої патериці, з'юрмилися навколо мене. Я не мав чим оборонятися, тож вчепився у Джозефа, мого найближчого та найзатятішого супротивника, намагаючись відібрати його палицю. Кілька палиць зітнулося у самій гущині натовпу; удари, призначені мені, втрапляли у інших. Церква аж гула від грюкоту побоїща: кожен підняв руку на свого сусіду. Брендегем, не бажаючи лишатися осторонь, також виказував свої старання гучним гепанням кулака по кафедрі. Від цього гупання йшли такі виляски, що вони врешті збудили мене зі сну — на мою несказанну радість. Та що ж спричинилося до такого грандіозного побоїща? Хто зіграв у ньому роль Джейбса? Не що інше, як ялинова гілка, що стукала у віконну шибу, хитаючись під поривами вітру, і шамотіла своїми голками по віконній рамі. Якусь хвилину я насторожено дослухався, та, пересвідчившись, що правильно встановив порушника свого спокою, повернувся на другий бік і зновузадрімав. І знову мені наснився сон — ще гірший за попередні ній, якщо це тільки можливо.

Цього разу, пам'ятаю, я снив, нібито лежу в дубовому ліжку і виразно чую, як виє вітер і мете сніг. Я так само чув надокучливий шурхіт — і правильно з'ясував його причину, У приписавши все гілці ялини; але це роздратувало мене настільки, що я вирішив позбутися обридливої гілляки, якщо це лишень видавалося можливим. Пригадую, потім я встав і спробував зачинити вікно. Та гачок ніби приріс до своєї защіпки: цю обставину я виявив, коли ще не спав, але забув про неї.

«І все-таки я це припиню!» — промимрив я, потім видушив скло і висунув руку назовні, щоб приборкати настирливу гілку, та замість неї мої пальці зімкнулися на чиїйсь холодній, як лід, руці! Усі жахіття нічного кошмару накрили мене з головою. Я намагався звільнити руку, але крижані пальці вчепилися у неї намертво, а чийсь болісний голос схлипнув: «Впустіть мене… впустіть мене!» «Хто ви?» — видихнув я, намагаючись звільнитися. «Катрина Лінтон, — долинув до моїх вух тремтячий голос (і чому мені примарилося саме «Лінтон»? Я ж прочитав ім'я «Катрина Ерншо» разів у двадцять більше!). — Я прийшла додому! Я блукала в болотах!» По цих словах я розгледів за вікном обриси дитячого личка. Жах зробив мене нещадним: побачивши, що всі спроби відштовхнути геть цю моторошну істоту марні, я втягнув її руку крізь діру в шибці й посовав нею туди й назад, аж поки не зацебеніла кров, якою в цьому місці тут-таки просякла постіль. Але вона й далі голосила «Впустіть!» й вдержувала мене, ніби в лещатах, доводячи мене цим ледве не до сказу. «Як? — врешті зойкнув я. — Відпустіть мене, якщо хочете, щоб я вас впустив!» Чіпка хватка послабилася, я висмикнув руку і поспіхом почав зводити загату з книжок, щоб затулити діру у склі. Потім мені довелося затулити вуха, щоб не чути благального скімлення своєї гості. Здається, я намагався це зробити десь із чверть години, аж поки прислухався знову — і знову почув сумовитий стогін! «Згинь! — скрикнув я. — Я ніколи тебе не впущу, проси хоч двадцять років!» «Вже є двадцять років! — заквилив голос-Цілих двадцять років я блукаю по землі в чеканні!»

Нараз за вікном почулося якесь тихе шкряботіння, і стос А книжок посунувся так, ніби його совали знадвору. Я хотів зірватися й бігти, але так заціпенів, що не спромігся ворухнути й пальцем. Тоді, в якомусь шаленому нападі божевілля й страху, загорлав на весь голос. Як на сором, раптом я виявив, що кричав не лише уві сні: чиїсь швидкі кроки наближалися до дверей; їх рвучко відчинили, й у віконцях над ліжком замиготіло світло. Сівши, я досі відчував, що тремчу, і тільки витирав спітніле чоло. Той, хто вторгся до кімнати, вочевидь розмірковував, що робити, стиха бурмочучи щось собі під ніс. Нарешті він запитав упівголоса, наче не сподіваючись дістати відповідь:

– Є тут хто живий?

Я вирішив за краще засвідчити свою присутність — адже, знаючи Гіткліфові звичаї, побоювався, що у разі моєї мовчанки він почне вишукувати далі. З цим наміром я і розсунув дверні панелі. Але я не скоро забуду, який мої нехитрі дії справили ефект.

Гіткліф стояв біля виходу в самій сорочці й штанях, а віск опливлої свічки скрапував йому на пальці. Його обличчя кольором зрівнялося зі стінкою позаду. Перший же рип дубової панелі подіяв, як електричний струм; свічка вислизнула йому з рук і відкотилася на кілька кроків, а хвилювався чоловік настільки, що ледве спромігся її підняти.

— Це всього лиш я, ваш скромний гість, сер, — подав я голос, бажаючи надалі втримати його від подібного вияву боягузтва. — На свою біду, я кричав уві сні, бо мені приверзлося жахливе видіння. Прошу вибачити, що потурбував вас.

— О, чорти б вас узяли, містере Локвуд! А щоб вас… — почав клясти мій орендар, примощуючи свічку на стільці, бо не міг вдержати її рівно. — І хто ж провів вас до цієї кімнати? — провадив він далі, стиснувши кулаки так, що нігті аж вп'ялися під шкіру, і клацаючи зубами у марних спробах приховати своє сум'яття. — Хто це зробив, хто? Я зараз же витурю його геть із мого дому!

— Це Зілла, ваша прислужниця, — відказав я, поспіхом натягаючи свій одяг і швидко приводячи його в належний вигляд. — Було б добре, якби ви справді так і зробили, містере Гіткліф: вона на це заслуговує. Певне, хотіла ще раз пересвідчитися, — не без моєї допомоги, звичайно, — що це місце повниться всілякими примарами. Але ж так і є — їх тут хоч косою коси!

Запевняю, ви мудро вчинили, замкнувши цю кімнату. Навряд чи хтось вам подякує за ніч, проведену в такому лігві.

— Це ви про що таке говорите? — завівся Гіткліф. — І куди це зібралися? Лягайте й досипляйте, якщо ви вже тут, тільки, на Бога, більше не здіймайте такого галасу — йому не може бути виправдання, — хіба якщо вам різатимуть горлянку!

— Але ж якби мала бісиця влізла у вікно, вона б із мене точно дух випустила! — відбив його нападки я. — Та я й не збираюся більше проходити випробування гостинністю ваших пращурів. Преподобний Джейбс Брендегем часом не доводиться вам родичем по материнській лінії? А ця Катрина Лінтон, чи Ерншо, чи як її там, — вона безперечно блукає по світу неупокоєною, грішна її душа! Вона сказала мені, що ходить по землі вже двадцять років: треба думати, що це справедлива кара за якісь смертні гріхи!

Щойно вимовивши ці слова, я згадав, що в книзі імена Гіткліфа й Катрини фігурували зовсім поруч — чогось раніше ця обставина цілковито вилетіла в мене з голови. Я почервонів, засоромившись своєї нетактовності, але не подав і знаку, лише поспішив додати:

— Річ у тім, сер, що півночі я провів…

Тут я прикусив язика, адже вже хотів сказати «роздивляючись ці старі книжки», а це б засвідчило те, що я обізнаний із їхнім рукописним вмістом так само добре, як і з друкованим. Тому, подумки виправившись, я продовжив:

— …перечитуючи видряпані на підвіконні імена. Монотонне заняття, яке, думаю, мене і приспало, як це робить лічба, наприклад, чи то…

— Що ви собі дозволяєте, говорячи зі мною так? — вибухнув Гіткліф у апогеї власної несамовитості. — Як… як ви смієте, під моїм дахом? Боже! Та він, мабуть, сказився, коли так говорить! — і він безтямно гепнув себе по лобі.

Я не знав, розсердитися за таку його мову чи продовжу вати оповідь. Але він здавався таким збентеженим, що я зглянувся на нього і далі оповідав про свої сни, стверджуючи, що ніколи не чув імення «Катрина Лінтон» раніше, та воно, прочитане багато разів, витворило в моїй уяві образ саме тоді, коли я вже не володів собою. Поки я говорив, Гіткліф крок за кроком відступав усе далі, в тінь кімнати-ліжка, аж зрештою сів там так, що його майже не було видно. Незважаючи на це, з його нерівномірного й уривчастого дихання я здогадався, що він намагається вгамувати свої розбурхані почуття. Не бажаючи жодним чином виявляти розуміння того, що з ним коїться, я продовжив метушливо вдягатися, поглядаючи на годинника і примовляючи сам до себе:

— Ну й довго тягнеться ніч! Ще немає й третьої! А я міг би заприсягтися, що вже по шостій. Час тут ніби зупинився: ми, напевно, розійшлися спочивати близько восьмої!

— Взимку ми лягаємо завжди о дев'ятій, а встаємо о четвертій, — сказав господар, тяжко зітхнувши, і, як мені здалося, змахнув з очей сльозу— Містере Локвуд, — додав він, — можете перейти до моєї спальні; ви лише станете на заваді, якщо зійдете вниз удосвіта. А ці ваші дитинячі сонні верески все одно відігнали від мене сон. Тепер я не зможу заснути.

— Я також, — відказав я. — Краще я до світанку прогуляюся надворі, а тоді — можете не боятися мого нового повторного вторгнення у ваші володіння. Тепер я цілком зцілився д від бажання шукати розраду в чийомусь приємному товаристві, хай то буде чи в селі, чи у місті. Розумна людина муситьвдовольнятися тією компанією, яку має у власній особі.

— Пречудова компанія! — буркнув Гіткліф. — Беріть свічку і йдіть куди завгодно. Я зараз до вас приєднаюся. Але тримайтесь подалі від подвір'я, бо я спустив із ланцюга собак; У в будинку чатує Юнона… тож виходить… ви можете блукати самими лише сходами і коридорами. Та йдіть же скоріше! Я надійду за хвилину.

Я скорився наказові лише наполовину — вийшов із кімнати, але, не знаючи, куди веде вузенький передпокій, спинився біля дверей і мимоволі став свідком дивної забобонності господаря, що не в'язалася з його розважливою вдачею. Він ступив до ліжка, відчинив заґратоване віконце і, захлинаючись слізьми, нестямно вигукнув: «Прийди!»

«Прийди! — вже схлипнув він. — Кеті, прийди до мене. Зринь — ще хоч раз! О моє серце, Катрино, почуй мене хоч цього разу, врешті-решт!» Привид виявив звичну для свого племені примхливість і не явив жодної ознаки свого існування; лише порив вітру зі снігом увірвався до кімнати, сягнувши аж того місця, де стояв я, і загасив свічку.

У його шаленому збудженні відчувалися такі муки й розпач, що зі співчуття я не став робити поспішних висновків із цих дивакуватих маніпуляцій і просто пішов геть. Я злостився через те, що взагалі почав слухати це, і картав себе за спричинені моїм сміхотворним кошмаром страждання, хоча й не розумів їх дійсної причини. Тихенько спустившись сходами, я потрапив до кухні, де дотліваючий у коминку вогонь дозволив мені знову запалити свічку. Все довкола ніби завмерло, і тільки смугастий сірий кіт, що спав на теплих вуглинах, вибрався зі свого сховку і зустрів мене протяжним нявчанням.

Біля самого коминка півколом стояли дві лави: на одній простягнувся я, а Воркіт зайняв другу. Таким чином ми обоє мирно дрімали, поки до нашого сонного царства не вторгся Джозеф. Він спустився по дерев'яній драбині, обриси якої губилися високо під стелею: вела вона, треба думати, прямісінько на його рідне горище. Він лиховісно зиркнув на розпалений мною маленький вогник, відсунув кота з його привілейованого місця, вмостився туди сам і заходився набивати тютюном свою тридюймову люльку. Моя присутність у його святилищі, певно, видалася йому нечуваним нахабством, на яке нема чого й зважати: він мовчки взяв до рота люльку і, склавши руки на грудях, вдоволено запахкав. Я не заважав його розкошуванням. Випустивши останнє кільце диму, він шумно втягнув носом повітря, підвівся і вийшов так само урочисто, як і зайшов.

Незабаром почулися нові, більш пружинисті кроки; тільки-но я розтулив рота для ранкового привітання, як довелося стулити його знову: це був Гортон Ерншо, що вправлявся у звичному для себе занятті — проклинав sotto voce [1] кожну річ, яка траплялася на шляху, шукаючи при цьому лопату чи заступ, щоб прокласти у снігових заметах стежку. Зазирнувши за спинку лави, він важко засопів, думаючи при цьому про обмін люб'язностями зі мною так само, як думав би про чемності, звернені до мого компаньйона-кота. З його лаштувань я здогадався, що вже можу вийти з дому без перешкод, і, покинувши свій твердий лежак, ступив услід за ним. Хлопець помітив це і вказав кінцем лопати на інші двері, невиразними звуками даючи зрозуміти, що я мушу йти туди, коли вже намірився перебратися на інше місце.

Тож я відчинив двері у дім. Жінки вже повставали: Зілла неабиякими зусиллями роздмухувала вогонь у грубі, а місіс Гіткліф, стоячи на колінах біля вогню, читала при його світлі книгу. Вона з головою поринула у своє заняття, тримаючи руку на рівні очей, щоб захистити їх від жару, і відривалася лише для того, щоб насварити служницю, коли та обсипала її іскрами, чи відігнати собаку, що весь час тицяла свій слинявий писок просто дівчині в лице. Я з подивом угледів тут і Гіткліфа. Він стояв біля вогню, спиною до мене, і тільки-но перестав вергати громи й блискавки на голову бідолашної Зілли, що раз у раз припиняла роботу, зі скрушним зітханням підносячи до очей поділ фартуха.

— А ти, ти, нікчемна… — вибухнув він, повернувшись до своєї невістки, саме коли я ввійшов, і вжив слівце, так само безневинне і добропристойне, як і «качка» або «вівця», але зазвичай позначуване трьома крапками. — Ось ти де — за своїми забавками знову! Всі інші працюють, заробляючи собі на прожиття, лише ти сидиш у мене на шиї! Покинь оту свою бридню та берися до роботи! Не навертайся мені на очі, бо поплатишся за це кожного такого разу, чуєш, негіднице?

— Я покину свою «бридню», бо ви все одно мене змусите це зробити, якщо я відмовлюся, — відповіла молода леді, згорнула книгу і кинула її на стілець. — Та я не робитиму нічого — хоч собі лусніть! Крім того, що мені самій до душі припаде!

Гіткліф замахнувся на неї, та ораторка прудко відскочила на безпечну відстань, очевидячки, добре знайома з його крутими кулаками. Я ж, не бажаючи розважатися посередництвом сімейних чварів (а вони гризлися, як кішка з собакою), хутко ступив до кімнати, щоб погрітися біля вогню, і вдав, наче ні сном ні духом не відаю про попередню сутичку. В обох вистачило тактовності, щоб припинити сварку: Гіткліф від гріха подалі впхав руки до кишень, а місіс Гіткліф, закопиливши губу, відійшла у дальній куток кімнати і всілася там, граючи роль непорушної статуї впродовж усього мого перебування там. Та цей час збіг досить скоро. Я відмовився від сніданку і з першим же проблиском денного світла поквапився вийти на свіже повітря — таке чисте й спокійне, проте холодне, мов незримий лід.

Не встиг я відійти вглиб саду, як господар дому загукав мені, щоб я зупинився: він проведе мене через вересове пустище. Він таки вчинив добре, бо весь схил пагорба перетворився у суцільний бурунистий білосніжний океан. Та ця картина була оманливою: під бурунами ховалися зовсім не пагорби, а заметені снігом рівчаки, а справжні пагорби — скупчення шлаку з вугільних кар'єрів — зовсім зникли з карти, яка закарбувалася у моїй пам'яті після вчорашньої прогулянки. Я ще тоді помітив обіч шляху, за шість-сім ярдів один від одного, рядок кам'яних стовпців, що тяглися через усе поле; вкопані в землю та побілені вапном, вони мали позначати шлях у темряві чи у разі такого снігопаду, як зараз, що поховав під пеленою снігу всі довколишні болота й стежки.

Та зараз від цих стовпців не було й сліду, окрім брудних цяток, що там-сям визирали з-під снігу. Крім того, мій супутник весь час застерігав мене від необачних кроків, вказуючи, де треба звернути праворуч, а де — ліворуч, хоча мені здавалося, що я йду точно по вигинах стежки.

Дорогою ми перекинулися кількома словами, і врешті він зупинився біля паркової брами Трашкрос-Грейнджу, завваживши, що тут я вже не зможу забейкатися у нетрі. Прощаючись, ми обмежились лише недбалим кивком голови, потому я рушив уперед, звірившись лише на власні сили, бо сторожа у його будці ще не було. Ворота були на відстані двох миль від маєтку, проте, гадаю, я примудрився пройти всі чотири, блукаючи поміж деревами та провалюючись у сніг по шию, — втіха, яку можуть цінувати тільки ті, хто її пережив. У будь-якому разі мої мандри не могли тривати вічно: рівно о дванадцятій я увійшов до будинку, згаявши на кожну милю відстані від Буремного Перевалу по годині.

Уся челядь у особі економки та її підлеглих із вигуками поспішила мені назустріч. Вони вже й не сподівалися побачити мене живим. Всі як один вирішили, що я запропав у вчорашній хуртовині, і радилися, як їм вести пошуки мого тіла. Я наказав їм заспокоїтись, — адже тепер вони бачать, що я повернувся живий-здоровий, — і, втомлений як собака, поплентався нагору. Там, перевдягнувшись у сухе і з півгодинипоходжаючи з кутка в куток, щоб зігрітися, я перебрався до кабінету, зморений нанівець. Мені навіть не стало сили насолодитися теплом вогню та філіжанкою паруючої кави, звареної служницею вмисно для відновлення моїх сил.