Буремний Перевал

Розділ шістнадцятий

Тієї ночі, близько дванадцятої години, народилася Катрина, яку ви бачили у Буремному Перевалі,— кволе семимісячне немовля; двома годинами потому її мати померла, жодного разу не опритомнівши настільки, щоб покликати Гіткліфа чи впізнати Едгара. Не описуватиму відчаю останнього — це неможливо пригадувати без болю; згодом наслідки цього відчаю відкрили справжню глибину його горя. На мою думку, скорботи вартим було й те, що мій хазяїн залишився без спадкоємця. І через це я побивалася, дивлячись на кволеньку сирітку, і подумки докоряла старому Лінтону за те, що він (що було, однак, цілком природно) заповідав маєток своїй власній, а не синовій доньці. Небажаною прийшла у світ ця бідна дитина! Вона могла заходитися в плачі — у ці перші години її життя все одно ніхто не звертав на неї уваги. В подальшому ми спокутували цю провину; однак її земний шлях був на початку так само безрадісним, яким буде, певно, й наприкінці.

Наступний ранок — яскравий і веселий зовні — потьмянів, зазирнувши крізь фіранки до принишклої кімнати, і оповив ліжко й тіло на ньому м'яким, ніжним сяйвом. Едгар Лінтон сидів, зронивши голову на подушку і заплющивши очі. Його молоде й гарне обличчя здавалося майже таким само мертвим, як інше, що лежало поруч, і майже так само застиглим: але в нього це було заніміле виснаження, а в неї — тиша мирного спокою. її чоло проясніло, повіки склепилися, а на губах ще ніби й досі блукала посмішка — на всіх небесах не знайшлося б янгола, гарнішого за неї. І мене на мить огорнув той вічний спокій, в якому перебувала вона: ніколи ще моє єство не переживало святішого трепету, ніж тоді, коли я дивилася на цей незворушний образ божественного супокою. Я мимоволі вчула відлуння слів, сказаних нею за кілька годин до того: «незрівнянно вище й далі за всіх вас». Ще на землі, чи вже в царстві небесному — та її дух спочиває у Бозі!

Не знаю — може, це лише моє дивацтво, — але я рідко коли відчуваю щось інше, окрім щастя, сидячи біля померлого, звісно, якщо поруч немає нікого, хто в німотній скорботі чи безтямному розпачі розділяє зі мною цей сумний обов'язок. Я осягаю спокій, якого не порушать ні земні, ні пекельні випробування, і віру в безсмертне, безжурне буття-у Вічність, якої сягає душа, — де життя безмежне у своєму плині, а любов — у своєму милосерді, а радість — у своїй чистоті. Я подумала, як усе-таки багато себелюбства навіть у такій любові, як у містера Лінтона, — якщо він так тужить про благословенне звільнення Катрини від земних уз! Щиро кажучи, можна було сумніватися, що вона після свого заблудлого і бентежного життя спочиватиме з миром. У цьому можна було сумніватися довго, тверезо оцінивши ситуацію; але не там, біля тіла небіжчиці. Воно поставало виявом справжнього внутрішнього спокою, що здавався запорукою вічного миру відлетілої від нього душі.

А ви вірите, що такі люди можуть бути щасливими на тому світі? Якби лишень знаття!

Я ухилився від відповіді на питання місіс Дін, яке здалося мені дещо єретичним. Вона повела далі:

— Якщо ми простежимо за плином життя місіс Катрини Лінтон, боюся, не матимемо права думати, що вона там щаслива; але залишимо її з її Творцем.

Мій хазяїн наче заснув; а я, коли зійшло сонце, наважилася вийти з кімнати надвір, на чисте, свіже повітря. Слуги гадали, що я вийшла трохи розвіятися після такої довгої ночі; насправді ж мені треба було побачити містера Гіткліфа. Якщо він лишався під ялівцями всю ніч, він мабуть, не почув галасу, що здійнявся у Грейнджі, хіба що помітив кінного гінця, якого посилали до Гімертона. Якщо ж він підійшов ближче, то з миготіння вогнів у будинку та метушні міг збагнути, що щось не так. Я хотіла знайти його, та водночас боялася повідомити страшну новину — хоч і розуміла, що все одно доведеться це зробити, але як саме — не знала. Він був там — на декілька ярдів далі, у парку: стояв, прихилившись до старого ясена, простоволосий, а його чуб увесь був у краплинах роси, що зривалися з ледь зазеленілих віт і лунко падали довкола нього. Певно, він простояв так дуже довго, бо я помітила пару дроздів, що вилися за три фути: вони майстрували своє гніздечко і зважали на його присутність не більше, ніж якби то була проста гілка. Коли я підійшла, вони знялися й полетіли, а Гіткліф звів до мене очі й мовив:

— Вона мертва! Мені не треба було чекати на тебе, щоб про це дізнатися. Сховай свого носовика — нема чого при мені хлипати! Будьте ви всі прокляті! Вона не потребує ваших сліз.

Я плакала більше за ним, аніж за нею: іноді ми жаліємо тих, хто не знає жалю ні до себе, ні до інших. Коли я тільки-но глянула йому в лице, то збагнула, що він уже знає про нещастя. В мене майнула недоладна думка, що його серце змирилося і він молиться, бо його губи ледь ворушились, а погляд був утуплений у землю.

— Так, вона мертва! — відповіла я, припинивши плач і витираючи обличчя. — Сподіваюся, вона на небі, де ми — кожен із У нас — можемо з нею зустрітися, якщо візьмемо до уваги попередження та полишимо лихі наміри на користь добрих вчинків.

— То вона взяла до уваги попередження? — спитав Гіткліф, силкуючись посміхнутись. — І померла як свята? Розкажи мені, як це сталось насправді! Як померла…

Він не зміг вимовити ім'я — і, стиснувши зуби, мовчки боровся зі своєю розпукою, водночас відштовхуючи всі мої спроби поспівчувати йому ворожим непримиренним поглядом.

— Як вона померла? — повторив він нарешті — і, попри всю свою несхитність, був змушений спертися на стовбур дерева позаду, бо увесь тремтів, знесилений у цій нерівній боротьбі.

«Бідолаха! — подумала я. — Серце й нерви в тебе ті ж, що й у будь-кого з людей! Чого ти удаєш, наче в тебе їх немає? Твоїй гордині не засліпити Господа! Ти змушуєш його катувати тебе, поки він не витягне з тебе жалібного квиління!» А у відповідь сказала лиш:

— Тихо, мов ягнятко! Вона зітхнула і потяглася, мов дитя, яке випадково розбудили і воно знову засинає; а ще через п'ять хвилин серце в неї разочок затріпотіло — і більш не билося.

– І… вона не згадувала про мене? — нерішуче спитав він — наче боявся, що у відповідь на це почує такі подробиці, яких вислухати буде несила.

— Вона так і не опритомніла, і не впізнавала нікого відтоді, як ви пішли, — мовила я. — Лежала з тихою посмішкою на обличчі; і останні думки її були у світлих дитячих днях. Вона мирно заснула, і дай їй Боже прокинутися на тому світі з миром!

— Дай їй Боже прокинутися в муках! — несамовито скрикнув він, тупнувши ногою, і застогнав у раптовому нападі нестримного гніву. — Вона брехала до свого останнього А подиху! Де вона? Не там — не у небі… і не щезла… де ж ти? О! Ти казала, що тобі байдуже до моїх страждань! А в мене одна молитва — і я твердитиму її, поки не відсохне язик: Катрино Ерншо, ти не спочинеш, доки я живий! Ти сказала, що я тебе вбив — то переслідуй мене! Я вірю, вбиті переслідують своїх убивць; я знаю, привиди блукають землею; будь зі мною завжди — у будь-якій подобі… Зведи мене з глузду, тільки не лишай мене у цій пустці, де я не можу знайти тебе! О Господи! Я не можу про це думати! Не можу жити без мого життя, без моєї душі!

Він бився головою об стовбур дерева і, звівши очі до неба, вив не як людина, а як дикий звір, якого замордували до смерті. Я помітила на корі кілька плям крові; його руки й чоло також були закривавлені: напевне, сцена, що постала перед моїми очима, була лиш повторенням інших, які відбувалися тут усю ніч. Вона не збуджувала в мені співчуття — вона мене жахала; і все ж щось не дозволило мені його зупинити. Але, оволодівши собою настільки, щоб помітити мою присутність, він наказав мені йти геть, і я скорилася. Втішати його — справа вище моїх сил чи можливостей!

Поховання місіс Лінтон мало відбутися наступної після її смерті п'ятниці; до того її труна лишалася відкритою і, прибрана квітами й духмяним зіллям, стояла у вітальні. Лінтон проводив там дні і ночі, мов невсипущий вартовий, а Гіткліф — це зосталося таємницею для всіх, окрім мене, — вартував у парку як не щодня, то щоночі, також не знаючи спочинку. Я з ним не бачилася, та все ж була певна, що він увійде, якщо зможе; й у вівторок, невдовзі як посутеніло і мій хазяїн, знесилений безсонням, був змушений відпочити хоч декілька годин, я ввійшла до зали і розчинила одне з вікон; зворушена стійкістю Гіткліфа, я бажала дати йому змогу востаннє засвідчити шану земній оболонці його божества. Він не проґавив такої нагоди і скористався нею обачно й спритно, не виказавши своєї присутності анінайменшим шерехом. Я б ніколи не дізналася, що він був тут, якби мені не впало в око, що погребальна габа біля лиця небіжчиці трохи зім'ята, а на підлозі лежить завиток світлого волосся, перев'язаний срібною ниткою; роздивившись його, я впевнилася, що він вийнятий із медальйона на шиї Катрини. Гіткліф відкрив медальйон і викинув локон, поклавши на його місце пасмо свого чорного волосся. Я сповила обидва разом і вклала у медальйон.

Містера Ерншо, звісно, було запрошено на похорон сестри; він не з'явився і не передав вибачення, тому, окрім чоловіка, її проводжали в останню путь лише орендарі та слуги. Ізабеллу не запросили.

Катрина, на подив селян, знайшла свій останній притулок не у церкві, під мурованим зводом родинного склепу Лінтонів, і не на подвір'ї, поруч із її власними родичами. Могилу викопали на зеленому схилі у кутку цвинтаря, де огорожа така низька, що вересові й ожинові зарості обплітають її з боку луки, а з-за торф'яних горбків її майже не видно. Чоловік її зараз похований поруч; у кожного в узголів'ї лежить простий камінь, а в ногах — сіра плита, що позначають могили.