Буремний Перевал

Розділ двадцять шостий

Літо перевалило за половину, коли Едгар неохоче дав згоду на їхнє побачення і ми з Катриною вирушили у нашу першу кінну прогулянку, щоб зустрітися з її кузеном. Був спекотний, задушливий день. Сонце ховалося за хмари, але вони, надто легкі й розпливчасті, не віщували дощу. Місцем нашої зустрічі було призначено перехрестя доріг — там, де й стоїть кам'яна брила. Проте коли ми опинилися там, малий хлопчина-підпасок, висланий до нас гінцем, повідомив:

— Панич Лінтон уже по цей бік Перевалу, і він каже, що буде дуже вам вдячний, як ви пройдете ще троха тудою.

— Отже, панич Лінтон забув про головну умову свого дядька, — зауважила я. — Хазяїн просив нас триматися володінь Грейнджу, а ми вже підійшли до їхньої межі.

— Пусте, ми повернемо коней, тільки-но він до нас приєднається, — відповіла моя супутниця, — і разом поїдемо у бік Грейнджу.

Та зустрівшись із ним — лише за чверть милі від його дому, — ми побачили, що Лінтон не на коні. Нам також довелося спішитись і пустити своїх коней пастися. Він лежав у вересі, чекаючи, поки ми підійдемо, і підвівся, лише коли ми наблизилися на кілька ярдів. Тоді він рушив до нас такою непевною ходою, й обличчя в нього було таке бліде, що я одразу ж вигукнула:

— Ох, містере Гіткліф, як це ви надумали сьогодні виходити! Ви ж зовсім хворі.

Катрина розглядала його з сумовитим зачудуванням. Замість радісного привітання на її вустах завмер тривожний вигук, і, вже не втішаючись із жаданої зустрічі, вона почала тривожно розпитувати, чи не стало йому гірше.

— Ні… мені ліпше… ліпше! — насилу вимовив Лінтон, трусячись і стискаючи її руку, ніби для опори. Його великі голубі очі боязко вдивлялися в обличчя дівчини; глибокі западини під ними робили його погляд болісним і диким; він уже не здавався замріяним, як колись.

— Але тобі справді гірше, — наполягала кузина, — гірше, ніж коли я бачила тебе востаннє; ти схуд і…

— Я втомився, — квапливо перервав він. — Надто спекотно для прогулянки, давай посидимо тут. Вранці я часто почуваюся зле — тато каже, це тому, що я швидко росту.

Так само стривожена, Кеті сіла, і він простягся поруч із нею.

— Трохи схоже на твій рай, — мовила вона, намагаючись, вдавати безтурботність. — Пам'ятаєш, ми домовилися провести два дні так, як кожному з нас найбільш до вподоби? Зараз усе по-твоєму, — крім оцих хмаринок; та вони зовсім легкі й прозорі — так навіть приємніше, ніж коли сяє сонце. На тому тижні, якщо зможеш, поїдемо зі мною до парку Грейнджу, і то вже буде мій райський день.

Виявилося, що Лінтон не пам'ятає, про що йдеться. Вочевидь, йому було дуже тяжко підтримувати бесіду. Він не виявляв ні цікавості до тем, які вона зачіпала в розмові, ні бажання спробувати запропоновану розвагу. Кеті, побачивши це, не змогла приховати свого розчарування. Невловима внутрішня зміна вчувалась у всій його подобі: зманіженість, яку можна було ласкою обернути на ніжність, зникла, поступившись місцем відчуженій байдужості. Він менше скидався на вередливу дитину, яка пхинькає й комизиться, вимагаючи уваги, і більше — на замкненого в собі, зубожілого душею каліку, що злоститься на будь-чиї турботи і сприймає чужі веселощі як тяжку образу для себе. Катрина не гірше за мене бачила, що наше товариство йому не в радість і він наче виконує осоружний обов'язок, сидячи з нами. Тому вона прямо спитала, чи не хоче він, аби ми цієї ж миті пішли. Ця пропозиція несподівано вивела Лінтона з його летаргії й викликала в нього дивне пожвавлення. З острахом позираючи на Буремний Перевал, він почав просити, щоб вона посиділа ще хоч півгодини.

— Але, по-моєму, — сказала Катрина, — тобі було б зручніше лежати дома в ліжку, ніж сидіти тут із нами. Бачу, сьогодні я не зможу втішити тебе ні бесідою, ні піснею, ні розмовою. Ти за ці півроку став кмітливішим за мене, тобі вже не до душі мої забавки. А інакше — якби я могла тебе якось розважити — я б залюбки з тобою посиділа. — Тоді посидь, просто щоб відпочити, — сказав він. — Тільки не думай, Катрино, і не кажи, що я дуже слабий: просто сьогодні така задуха й спека, що мені трохи млосно. І я ходив на прогулянку ще до зустрічі з вами, а для мене це У забагато. Скажи дядечкові, що я зараз почуваюся цілком непогано, — скажеш?

— Я скажу, що це ти так говориш, Лінтоне. Я не можу запевняти його, що ти здоровий, — мовила моя юна леді, дивуючись, чому він свідомо говорить неправду.

– І наступного четверга приходь знову, — продовжував він, уникаючи її допитливого погляду. — А йому передай мою подяку за те, що він дозволив тобі прийти, — найщирішу подяку, Катрине І… якщо ти раптом зустрінеш мого батька і він спитає тебе про мене, не дай йому запідозрити, що я тут поводивсь отак недолуго. Не показуй, що це тебе гнітить: він розгнівається.

— Мені байдуже до його гніву, — вигукнула Кеті, вирішивши, що гнів Гіткліфа обернеться проти неї.

— Та мені не байдуже, — нервово сіпнувшись, мовив її кузен. — Ти нацькуєш його на мене, Катрино, а він дуже жорстокий.

— Він суворий із вами, містере Гіткліф? — спитала я. — Йому набридло гратися в поблажливість, і від прихованої ненависті він перейшов до відвертої?

Лінтон зиркнув на мене, проте не відповів. Просидівши біля нього ще хвилин десять, упродовж яких голова його мляво хилилася на груди і він не вимовив й слова — лише тихо стогнав від болю чи втоми, — Кеті, щоб чимось себе зайняти, збирала чорниці і частувала мене. Лінтона вона не наважилася пригостити, бачачи, що її увага лише дратує його.

— Вже минуло півгодини, Неллі? — зрештою прошепотіла вона мені на вухо. — Не знаю, чого ми маємо тут сидіти? Він заснув, а тато, мабуть, уже чекає нас додому.

— Ну, не покинемо ж ми його, поки він спить, — відповіла я, — тепер чекайте, поки він прокинеться, і майте терпіння. й Ви так жадали цієї прогулянки, та ваше бажання бачити нещасного Лінтона зникло щось дуже скоро!

— Але чому він хотів мене бачити? — спитала Катрина. — Раніше, хоч як би вередував, він мені подобався більше, а зараз якийсь дивний. Ніби виконує тяжкий обов'язок, згодившись на це побачення. Певно, боїться, що в іншому разі батько його сваритиме! Але я не збираюся приходити лише для ритого, щоб вдовольнити забаганки містера Гіткліфа, — хоча чого б то він вимагав від Лінтона такої жертви! Я рада, що його здоров'я поліпшилося, та мені шкода, що він зробився таким неприємним і вже не так любить мене, як колись!

— То ви гадаєте, що йому краще? — вигукнула я.

— Так, — відповіла вона, — бо він завжди так носився зі своїми болещами, ти ж знаєш! Може, йому не те щоб «цілком непогано», як він просив передати татові; але схоже, що справді краще!

— Тут наші думки розходяться, міс Кеті,— відказала я. — Як на мене, йому набагато гірше.

Лінтон здригнувся, прокинувшись від нестямного жаху, і спитав, чи ніхто не кликав його на ймення.

— Ні,— відповіла Катрина, — може, тобі щось наснилося. Не уявляю, як ти можеш спати просто неба, та ще й вранці!

— Мені почувся голос батька, — задихаючись, пробурмотів хлопець і озирнувся на похмурий пагорб, що нависав над нами. — Ти певна, що ніхто не кликав?

— Так, звичайно, — відповіла його кузина. — Тільки ми з Неллі сперечалися про твоє здоров'я. Ти справді зміцнів, Лінтоне, відтоді як ми бачилися взимку? Якщо так, то мені здається, що твоє почуття до мене аж ніяк не стало міцнішим; скажи — ти почуваєшся ліпше?

Лінтон не зміг втриматися від сліз, промовляючи: «Так, так, мені краще!» — і, досі під владою примарного голосу, лиш проводжав довкола очима. Кеті звелася на ноги.

— На сьогодні досить — нам час іти, — сказала вона. — Не приховуватиму, я прикро вражена нашим побаченням, хоч і не скажу цього нікому, окрім тебе, — але зовсім не тому, що боюся містера Гіткліфа.

— Тихіше! — прошепотів Лінтон. — Заради Бога, тихіше! Він іде.

Він схопив Катрину за лікоть, намагаючись її втримати.

Проте, почувши ці слова, вона хутко вивільнилась і свиснула Мінні, що слухняно підбігла до неї, мов собака.

— Я буду тут наступного четверга, — гукнула Кеті, скочивши у сідло. — Бувай! Нумо, швидше, Неллі!

Так ми його й залишили. Хлопчина ледве втямив, що ми їдемо геть, — так заволоділо ним передчуття зустрічі з батьком.

Ще ми не дісталися домівки, а невдоволення Катрини помалу зникло, обернувшись на суміш жалю й каяття, затьмарених іще непевними, неспокійними підозрами про справдешній стан Лінтона — і його здоров'я, і становище. Я поділяла ці підозри, проте зауважила, що зараз не можна нічого стверджувати напевне, — наступна зустріч дозволить судити вірніше. Мій хазяїн зажадав од нас докладної розповіді. Слова подяки від небожа ми передали докладно, а, всього іншого міс Кеті торкнулася дуже побіжно; я також ухилялася від відповіді на його питання, бо сама не була певна, що слід приховати і що відкрити.