Буремний Перевал

Розділ тридцять перший

Вчора був ясний, тихий, морозний день. Я поїхав до Перевалу, як і збирався. Моя економка попросила мене передати від неї записку панянці, і я не став відмовлятись, оскільки поважна жінка не вбачала нічого дивного у своєму проханні. Парадні двері будинку стояли відчинені, та капосна хвіртка виявилася зачиненою на засув, як за моїх минулих відвідин. Я постукав і гукнув до Ерншо, що порався у квітнику; він одчинив хвіртку, і я увійшов. Він справді непоганий із себе, наскільки це можливо з його селюцьким виглядом. Цього разу я вельми прискіпливо його роздивився. А все ж він, вочевидь, не має наміру бодай якось скористатися зі своїх переваг.

Я спитав, чи вдома містер Гіткліф. «Ні,— відповів він, — та до обіду прийде». Була одинадцята година, і я оголосив, що зайду й почекаю на нього. Тоді хлопець кинув долі своє причандалля і пішов мене провести — у ролі сторожового собаки, а не гостинного хазяїна.

Ми ввійшли разом. Катрина була вдома і часу не гаяла — нарізала овочі для обіду. Вона виглядала ще непривітнішою і здалася мені не такою чарівною, як тоді, коли я побачив її вперше. Дівчина ледве глянула на мене — і продовжила своє заняття, так само нехтуючи простими правилами ввічливості, як і минулого разу. У відповідь на мій уклін і привітання вона і виду не подала, що ми знайомі.

«Вона аж ніяк не така прегарна, — подумав я, — як переконує мене місіс Дін; вродлива, звичайно, але не янгол».

Ерншо бундючно звелів їй прибрати усе своє начиння до кухні. «Самі прибирайте», — мовила вона і, скінчивши роботу, віджбурнула від себе посуд. Потім пересіла на стілець біля вікна і заходилася вирізати фігурки пташок і звіряток із лушпиння, назбираного у фартух. Я підійшов до неї, вдаючи, ніби хочу помилуватися садом, і спритно, як мені здавалося, кинув їй на коліна записку від місіс Дін. Гортон не побачив цього, але вона вголос спитала: «А це що?» — і змахнула папірець на підлогу.

— Лист од вашої давньої знайомої, економки у Грейнджі,— відповів я, розізлившись, що вона оприлюднила мої добрі наміри, й побоявшись, що мене приймуть за автора цього послання.

Почувши мої слова, вона була з радістю кинулася до аркушика, але Гортон її випередив. Він схопив його і поклав у кишеню, мовивши, що спершу листа має побачити містер Гіткліф. Катрина мовчки відвернулась і, тишком витягши носовичка, притулила його до очей. її кузен якусь хвилю намагався побороти свої добрі почуття, та зрештою все-таки видобув листа з кишені й кинув біля неї на підлогу — з усією грубістю, на яку був здатен. Катрина підняла листа і жадібно прочитала; потім вона закидала мене питаннями про мешканців її колишньої домівки, розумних і нерозумних, і, дивлячись у бік пагорбів, прошепотіла, наче сама до себе:

— Оце б поскакати туди на Мінні! Я б вибралася на саму вершину… Ох, я втомилася… Мені все остогидло, Гортоне!

І вона поклала свою гарненьку голівку на підвіконня, втомлено зітхнувши, й не зважала, чи дивимось ми на неї.

— Місіс Гіткліф, — мовив я, посидівши мовчки деякий час, — ви знаєте, ми з вами знайомі так близько, що мені здається навіть дивним, чому ви не підходите й не розмовляєте зі мною. Моя економка не може на вас нахвалитися. Вона буде дуже розчарована, якщо я не принесу від вас жодної звістки, лише скажу, що ви отримали її листа і не мовили ні слова!

Вона подивувалася з цих слів і спитала:

— Неллі прихильна до вас?

— Так, дуже, — відповів я не вагаючись.

— Тоді поясніть їй, — продовжувала вона, — що я б написала їй відповідь, але не маю жодного письмового приладдя — навіть книжки, щоб видерти аркуша!

— Жодної книжки? — вигукнув я. — Як же ви, насмілюся вас спитати, живете без книжок? У Грейнджі така велика бібліотека, і то я часом знемагаю від нудьги; а заберіть у мене книжки — і я просто впаду у відчай!

— Я завжди читала, поки вони в мене були, — відповіла Катрина, — а містер Гіткліф ніколи не читає. От і надумав собі знищити мої книжки. Я вже багато тижнів не бачила жодної; лише якось продивилася теологічну бібліотеку Джозефа — на його превелике невдоволення. А одного разу, Гортоне, я надибала на таємний сховок у вашій кімнаті: підручники з грецької та латині, збірки казок та пісень — усі давні знайомі! Ці збірки я принесла з собою, а ви їх поцупили, мов сорока срібну ложку, просто з любові до крадіжок! Вони ж вам не потрібні; напевне, ви їх сховали зловмисне: якщо вам із них немає користі, то хай і нікому не буде! Може, це ваша заздрість підштовхнула містера Гіткліфа відібрати в мене мої скарби? Але вони записані в моїй пам'яті й викарбувані в серці, й вам не вдасться відняти їх у мене!

Ерншо густо зашарівся, коли кузина привселюдно розкрила таємницю його книжкової схованки, й обурено промимрив щось на свій захист.

— Містер Гортон бажає отримувати знання, — сказав я, щоб допомогти йому. — Він не заздрить вашій освіченості, а захоплюється нею. За кілька років і він стане освіченою людиною.

– І він хоче, щоб я тим часом сама усе позабувала, — відповіла Катрина. — Так, я чую, як він пробує читати по скла-ці дах — і помилки, які він при цьому робить, просто чарівні! Я б залюбки послухала ще раз «Чевіотські лови»[5] у вашому виконанні, як учора; ото була сміхота! Я чула все — і як ви гортали словника, відшукуючи складні слова, і як лаялися, коли не могли зрозуміти їхнє пояснення!

Юнакові, мабуть, здалося надто образливим те, що спершу глузували з його невігластва, а потім — із його намагань це невігластво подолати. Я був тієї ж думки і, згадавши розповідь місіс Дін про його першу спробу видобутися на світло з пітьми, в якій його ростили, зауважив:

— Але ж, місіс Гіткліф, кожен із нас колись робив свої перші кроки, і спотикався, і стовбичив на порозі; і якби наші вчителі глузували з нас замість того, щоб нам допомагати, ми б і досі тупцювали на місці.

— О, — сказала вона, — я не хочу принижувати його досягнень, але він не має права привласнювати те, що належить мені, і своїми грубими помилками та незугарною вимовою робити це для мене смішним! Ці книги — і проза, і вірші — освячені для мене іншими спогадами, і мені прикро, коли вони так спрощено й недоладно звучать із його вуст! До того ж він обирає мої улюблені місця, які я сама часто повторюю; наче зумисне!

Гортон хвилину стояв мовчки, важко дихаючи. Він намагався побороти жорстоку образу і лють, а це — справа нелегка. Я повів себе, як личить джентльменові,— ніби не помітивши його збентеження, відійшов до дверей і звідти милувався на краєвид, що постав перед моїми очима. Ерншо, наслідуючи мій приклад, вийшов із кімнати, та за мить повернувся з оберемком книг, які жбурнув Катрині на коліна, вигукнувши:

— Візьміть! Не хочу я про них ні чути, ні думати, ні їх читати!

— Тепер вони мені також не потрібні,— відповіла вона. — Вони будуть пов'язані з вами, і я їх зненавиджу.

Вона розгорнула одну, в яку зазирала, мабуть, досить часто, і прочитала один уривок, наслідуючи повільну манеру читання початківця; потім засміялась і кинула книжку.

— Ось послухайте, — дражнячись, промовила вона й почала таким самим тоном читати напам'ять вірші старовинної балади.

Але тут самолюбство Гортона не витримало. Я почув — і в душі не засудив цього, — як він, давши волю рукам, приборкував її гострий язичок. Мала відьмачка зробила все, що могла, щоб зачепити вразливу, хоч і не шляхетну гордість свого кузена, і він не міг віддячити їй інакше, ніж скориставшись фізичною силою. Потому він зібрав книжки і пожбурив їх у вогонь. По його обличчю я бачив, якого болю йому завдало це жертвопринесення. Я розумів, що він, поки книжки палають, думає про втіху, яку з них отримував, і про той тріумф і дедалі більшу радість, які вони мали принести йому в майбутньому. Мені здалося, ніби я здогадуюсь, що спонукало його до цих потаємних занять. Він жив у світі цілоденної праці і грубих звіриних розваг, поки не зустрів Катрини. Присоромлений її кпинами та сповнений надії на її похвалу, він наважився зробити перший крок на шляху до вищих поривань; і замість захистити його від глумів і нагородити схваленням, його спроби піднятися привели до цілком протилежних наслідків.

— Так, оце тільки й користі з них для такого бидла! — вигукнула Катрина, облизуючи розбиту губу і обурено спостерігаючи, як горять книжки.

— А вам краще стулити рота, — розлючено мовив Гортон. Від хвилювання він не зміг більше нічого сказати й кинувся до дверей; я відступив, аби дати йому дорогу. Та ледве він переступив поріг, містер Гіткліф, входячи знадвору, перепинив його і, поклавши руку парубкові на плече, спитав:

— Що сталося, мій хлопчику?

— Нічого, нічого, — проказав Гортон і рвонувся геть, щоб впитися своїм горем на самоті.

Гіткліф провів його поглядом і зітхнув.

— Буде дивно, якщо я зраджу самого себе, — прошепотів він, не помітивши, що я стою позаду нього. — Та коли я хочу У побачити в його обличчі батьківські риси, я з кожним днем усе ясніше бачу її. Якого біса він так схожий на неї? Мені цього не витримати.

Він опустив очі й у задумі ввійшов до будинку. Я помітив на його обличчі неспокійний, тривожний вираз, якого не було раніше; до того ж він наче змарнів. Невістка, побачивши його у вікно, відразу ж утекла до кухні. Я залишився один.

— Радий бачити, що ви знову можете виходити надвір, містере Локвуд, — сказав він у відповідь на моє привітання, — почасти з егоїстичних міркувань: не думаю, що легко знайду вам заміну в цій пустці. Я не раз дивувався, що привело вас сюди!

— Боюся, лише миттєва примха, сер, — відповів я, — подібна до тої, що тепер так тягне мене звідси поїхати. На тому тижні я вирушаю до Лондона. Мушу вас попередити, що я не маю жодної охоти утримувати за собою Трашкрос-Грейндж довше річного терміну, про який ми з вами домовлялися. Думаю, я більше тут не мешкатиму.

— О, справді? Набридло скніти вдалині від світської суєти, чи не так? — мовив він. — Та якщо ви прийшли випрохувати, щоб я звільнив вас від платні за дім, у якому ви не проживатимете, ви даремно вибралися на цю прогулянку: я ніколи не роблю поблажок своїм боржникам.

— Я не збираюся нічого випрохувати! — вигукнув я, украй роздратований. — Якщо волієте, я можу розрахуватися з вами відразу, — і я витяг із кишені чекову книжку.

— Ні, ні,— спокійно відповів той. — Того, що ви лишите по собі, стане, щоб відшкодувати ваші борги, якщо ви не повернетесь; я не поспішаю. Сідайте і пообідайте з нами. Гість, який не набридає візитами, заслуговує на гостинний прийом. Катрино, накривай на стіл; де ти ходиш?

Катрина внесла на таці ножі й виделки.

— Можеш пообідати з Джозефом, — буркнув Гіткліф, — і сиди на кухні, поки гість не піде.

Вона беззастережно виконала його наказ — мабуть, у неї не було спокуси опиратися. Перебуваючи в товаристві селюків і мізантропів, вона навряд чи могла оцінити людей вищого стану, коли їй траплялось таких зустріти.

Розділивши невеселу трапезу з містером Гіткліфом, похмурим і мовчазним, — по один бік, і з Гортоном, німим як стіна, — по другий, я поспішив відкланятись. Я хотів вийти через задні двері, щоб востаннє побачити Катрину і ушпетити старого Джозефа. Але Гортону звеліли привести мого коня, і хазяїн сам провів мене до дверей — тож моєму бажанню не суджено було здійснитись.

«Як тоскно минає життя в цьому домі! — міркував я, їдучи верхи додому. — І якої романтики — чарівнішої від казки — воно було б сповнене для місіс Лінтон Гіткліф, якби ми з нею поєднались, як того бажала її добра доглядальниця, і разом поринули у вир міста!»