Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ ХVІ. КОРСУНЬ

— Господи! Це були люди чи звірі? — оторопіло промовив Марко, озираючись навколо.

Козаки їхали через спалене село. Дим згарищ уже згас, але всюди лежали мертві тіла — по-звірячому вбиті чоловіки, жінки, немовлята, діти, старі... Навіть собаки, і ті були вбиті та лежали поруч зі своїми мертвими господарями. День-два тому тут сталася бійня. Рої мух укупі зі зграями круків кружляли над тілами, від яких ширився солодкуватий, тоскний сморід мертвечини, що гнила під палючим травневим сонцем. Цей нестерпний сморід ні з чим неможливо було сплутати. Його не міг перебити навіть запах гару.

— Це зробили люди. Ті, які славлять Христа й милосердя Його, — відповів йому Тимофій. У його очах застиг гнів, і молодий козак пустив свого Ворона швидше, відвертаючись від страшної картини.

— Ой, нене! — пискнув Гриць і, звиснувши зі свого коня, повернув землі вміст свого шлунка.

— Звикай, синку. Ти ще й не таке побачиш, — м’яко сказав йому один із запорожців, коли хлопчину перестало нудити. Старий козак сам згадав, як його теж колись знудило після першого бою. — Піди, умий обличчя.

Але Гриць нізащо не хотів злазити з коня і ступати на землю, политу невинною кров’ю. Замість того щоби піти до колодязя, він дістав свою флягу і вмився водою з неї. Молодий хлоп поїхав із Чигирина разом із запорожцями — Гелена милостиво дозволила йому піти разом із ними й навіть великодушно подарувала коня й шаблю. Адже вона досі залишалася пані Чаплинською, а Гриць — її хлопом.

Козаки в мовчанні проїхали через мертве село. Ніхто з них не уявляв, що такий безбожний наказ про вбивство невинних поселян віддав сам великий коронний гетьман Потоцький.

Після того як Стефан вирушив за пороги громити повсталих козаків, пан гетьман неспішно рухався слідом за сином. Потоцькому нікуди було поспішати. До нього потроху долучалися невеликі загони шляхтичів, поповнюючи його й без того велику армію, і в таборі польських військ процвітали бурхливі веселощі. Обоз був величезний, адже кожен шляхтич вів із собою не лише найманців — за ним їхали його слуги та вози з добром: скринями з одягом, дорогим посудом, килимами, білою постіллю, серветками і скатертинами, їжею і хмільними напоями, похідними наметами й навіть ліжками. Шляхта звикла до комфорту й не збиралася відмовлятися від нього навіть під час війни. Час у польському таборі минав весело та невимушено — шляхтичі об’їдалися, розпивали мед і хвалилися тим, як легко вони розженуть повстале гультяйство. Причому один прагнув перевершити іншого в дотепності.

Але час спливав, а звісток від Стефана Потоцького все не було. Бунтівники теж не з’являлися, а на шляху кварцяного війська зустрічалися мирні та покірливі русини й жодного бунтівного хлопа. Постало запитання: навіщо взагалі було йти в цей похід, коли жодного заколотника в Україні немає? Не дійшовши кілька миль до Чигирина, Потоцький став табором і нарешті вирішив вислати вперед розвідку. Старого батька турбувала така довга відсутність звісток від сина.

— Уже стільки часу минуло, як Стефан виступив на Запоріжжя, а від нього немає жодної звістки, — задумливо промовив гетьман, сидячи за обідом.

— Дарма твоя милість хвилюється! — вигукнув пишно вдягнений шляхтич, що сидів поруч із гетьманом, і чиє прізвище Потоцький ніяк не міг пригадати. — Пан Стефан уже розбив хлопів і тепер тішиться ловами у степу. Йому можна! Він же так славно і блискуче придушив бунт! А може, вони стільки добра і бранців набрали, що змушені рухатися повільно!

— Тоді чому він не повідомляє мені про це? — роздратовано запитав коронний гетьман, на що вже із самого ранку п’яний шляхтич витріщив очі й ледь не гикнув, але так і не зміг дати своєму гетьману зрозумілої відповіді.

Утім, попри своє хвилювання, Потоцький, замість того щоби поспішати до сина, зволікав, часто зупинявся табором і подовгу відпочивав у ньому. Гетьман перебував у солідному віці — йому було п’ятдесят три роки, страждав на подагру, і цей похід його втомлював та завдавав чимало незручностей. Але, попри всі ці прикрощі, огрядний і випещений Потоцький, сидячи за накритим столом, весело і жваво піднімав тости за здоров’я своїх співтрапезників — так він не відчував утоми й розсіював свою тривогу. Ще досадував Потоцький на те, що немає серед такого блискучого і шляхетного товариства гарненьких панянок, чия присутність прикрасила б дозвілля й за чию красу не гріх було б і випити! Холопок поруч із собою за стіл не посадиш!

Усі ці шляхтичі на чолі зі своїм гетьманом — своєрідні патриції Речі Посполитої — могли стати її гордістю, її опорою, її міццю. Але вони воліли марнувати своє життя в рясних бенкетах і узливаннях, полюваннях та інших забавках, водночас тупіючи й опускаючись, доводячи рідну Польщу до анархії та беззаконня своїм свавіллям, жадібністю й жорстокістю.

Першою ластівкою, що повідала про прийдешню бурю, став гонець від Гродзіцького, коменданта Кодацької фортеці. Комендант повідомляв про з’єднання татар із низовими козаками, про зраду тих реєстрових козаків, які були відправлені на човнах Дніпром, і їх перехід на бік Хмельницького. На завершення свого листа він просив собі підкріплення, вважаючи, що бунтівники неодмінно штурмуватимуть Кодак.

Немов грім, прогриміла ця звістка серед нестримних веселощів, що панували в таборі Потоцького. У таке вірити не хотілося нікому, однак довелося. Коронний гетьман, звичайно, досадував на таке віроломство, але добре розумів, що загін реєстрових козаків не зіграє великої ролі, якщо поповнить зграю оскаженілих хлопів.

Та коли до ставки Потоцького прибіг жовнір, який дивом урятувався, і повідав про неймовірний союз та єдність татар і козаків, про Жовтоводську поразку, про загибель у бою Стефана Потоцького й усіх командирів, адже він не знав, що син гетьмана потрапив у полон, де помер від рани, йому ніхто не повірив. Нещасного жовніра катували, вважаючи, що його спеціально підіслав Хмельницький із цією хибною звісткою, щоби вселити страх у серця поляків. Але коли до гетьмана привели пораненого шляхтича, який також щасливо уникнув загибелі й полону, і він слово у слово повторив те, що раніше говорив жовнір, у польському таборі почалася паніка.

Моторошною бурею пронеслася над коронним гетьманом ця звістка про розгром військ і смерть його красеня Стефана. Страшна для кожного батька звістка про загибель сина затьмарила розум Миколи Потоцького: він то невтішно плакав, то пив гірку, сподіваючись заглушити свій біль, то писав істеричні листи королю, благаючи скликати посполите рушення[1] і перебільшуючи небезпеку, що загрожує Речі Посполитій від з’єднання низових козаків і татар у єдину армію. Нарешті пан Потоцький зовсім утратив людську подобу, наказавши спалити всі українські села в околицях свого табору неподалік Чигирина.

— Сину мій, я заллю твою могилу хлопською кров’ю! — уголос ридав п’яний гетьман, відчайдушно затоплюючи своє горе горілкою. Адже відомо: що у тверезого на умі, те в п’яного на язиці.

Його наказ був безжально виконаний жовнірами, наляканими звісткою про поразку своїх товаришів під Жовтими Водами. Були жорстоко вирізані всі жителі сіл, спалені всі хати, іноді разом із замкнутими в них людьми.

Так коронний гетьман мстився безневинним людям за смерть свого пихатого нащадка.

Однак треба було щось робити далі. Тому зібрали військову раду, на яку все-таки прийшов Потоцький. Коронний гетьман був у зневірі й не міг тверезо міркувати. Перед очима стояв його Стефан із палаючим поглядом, коли просився в цей похід. Знов і знову звучали у вухах батька слова сина: «Батьку, зроби мені ласку! Дозволь мені повести це військо!» Повільно сльози потекли з очей коронного гетьмана — його не збентежило навіть те, що на нього дивляться люди. Потоцький так зосередився на своєму горі, що зовсім забув про свої обов’язки великого гетьмана Польської корони, про свою пиху. Але найстрашнішим було те, що він забув про головне — у своїх руках він тримав тисячі життів інших людей, і від того, яке рішення він прийме, залежатиме або їхнє життя, або їх смерть.

Утім, пам’ятав про це відважний і войовничий польний гетьман Мартін Калиновський. Він чудово розумів, що нині не можна бути бездіяльним, неможливо підпадати під паніку та смуток, а треба терміново діяти. І діяти швидко!

— Твоя милість, не варто було ділити військо на частини! Найкраще було б виступити на Низ усім відразу. І так треба вчинити — необхідно якнайшвидше виступати назустріч козакам, — почав Калиновський, не чекаючи, поки коронний гетьман заговорить першим. — Pelagus periculum in mora![2] Навіть якщо хлопи й розбили наш авангард, то в жодному разі не можна давати їм перевагу. Наше військо більше й набагато сильніше, ніж у козаків. Якщо тепер не діяти, то бунтарі можуть зайняти вигідніші позиції, і нам доведеться з ганьбою відступати у глиб країни.

— Душа моя у скорботі! — відповів йому на це Потоцький. — Я не дозволю вбивцям мого сина тішитися й радіти тому, що вони довели його до лютої та безславної смерті! Ми залишимося тут, на цьому місці. Ти маєш рацію лише в одному — моє військо велике, і мені не важко привести до праведної кари тих, хто посмів відібрати життя моєї дитини. Тому тут, на цьому самому місці, де я почув страшну для мене звістку, я сповна розрахуюся з підлими хлопами!

Потоцький сказав це не тому, що насправді так думав, а лише тому, що звик діяти наперекір польному гетьманові. Так само, як і Калиновський постійно діяв наперекір своєму начальнику. Ця безглузда ворожнеча між двома воєначальниками була найбільшою дурістю в умовах війни, на яку були здатні тільки божевільні. Це розуміли більшість із присутніх на цій раді шляхтичів, тому вони обурено загомоніли, заговорили всі разом, зав’язалися запеклі суперечки — це була вже не військова рада, а базар. Проте шляхті вдалося дійти згоди. Прийняли рішення: відступити назад, ближче до міст, де було більше можливостей знайти провіант, який, на жаль, уже почав закінчуватися; а також дочекатися князя Єремію Вишневецького з його надвірним військом, який ще не долучився до них. Розраховували, що таке поповнення підніме бойовий дух солдатів. Узагалі, таке рішення було продиктоване побоюваннями, що військо, налякане Жовтоводським розгромом, може розбігтися просто на очах у козаків. А такої ганьби не хотілося нікому! Досить! Уже розігнали хлопське бидло розмовами, тепер треба щось робити, але так, аби честь свою не зганьбити! З цим рішенням погодився Потоцький, одначе лише тому, що воно суперечило пропозиції Калиновського.

— Та ви збожеволіли всі! Треба наступати, а не бігти, подібно до отари овець, у свій хлів! — вигукнув розлючений Калиновський, розуміючи, що таке рішення буде фатальним. — А ти, пане Потоцький, сам винен у загибелі сина й тепер демонструєш своє горе, щоби не визнавати своєї провини! Curae leves loquuntur, ingentes stupent![3] Ліпше ти менше горілки пив би та за гожими бабами впадав, а більше про ратну справу думав! Можливо, і син твій був би живим!

— Собака! Та як ти смієш? — скипів Потоцький. — Ти забуваєшся, мерзотнику! Ти забуваєш, хто перед тобою!

— Останній п’яниця! Ось хто переді мною! — відповів ображений польний гетьман і у гніві покинув військову раду.

Кварцяні війська під командуванням двох гетьманів, що посварилися, відступили, так і не дійшовши до Чигирина, і на третій день свого шляху досягли Корсуня. Тут коронний гетьман змушений був зупинити свій «звитяжний» відступ. Шляхтич Гдешинський, якого раніше відправили в розвідку, наздогнав військо й повідомив, що козацькі й татарські війська наступають на п’яти полякам та стоять за двадцять сім миль від Корсуня. Він сам бачив, як вони переправлялися через Тясмин! Тому Потоцький наказав війську стати табором на невеликій височині в полі неподалік від міста, на лівому березі річки Росі, оточити його з трьох боків високим валом і окопами, а з четвертого боку польський табір прикривала Рось. Ця позиція була вельми вигідна і зручна з усіх поглядів. У цьому місці коронний гетьман вирішив дочекатися свого супротивника, щоби дати бій.

Напевно, уперше за всі ці місяці обидва гетьмани погодилися в тому, що вибити звідси польське військо буде дуже важко, практично неможливо. Крім того, у Потоцького було майже сорок гармат — з такої кількості знарядь можна легко розтовкти атакуючого ворога по землі. Однак серед поляків ширилася зневіра — війська князя Вишневецького досі не прибули до них, хоча вже мали бути тут.

На жаль, п’яне безумство й жага помсти так і не покинули коронного гетьмана. Відступаючи від Чигирина, він наказував спалювати всі містечка й села на своєму шляху, мотивуючи це тим, аби повстанці ніде не могли знайти собі ані притулку, ані провіанту, ані підтримки. На шляху Потоцького запалали Черкаси, Корсунь, а їхні жителі були безжально замучені й перебиті. Така нелюдська, безглузда жорстокість обурила навіть шляхтичів, яким дійшло, що тепер їм самим ніде буде дістати провізію. Та й навіщо вбивати звичайних русинів, які мирно орють землю? Хіба це гідно воїнів? Проте вдіяти ніхто нічого не міг. Як піти проти наказу великого коронного гетьмана?!

— Я наповню їхні серця жахом! — роздратовано відповідав Потоцький на обережні зауваження своїх наближених про те, що не слід знищувати ці міста. — Вони дорого заплатять мені за те, що посміли повстати! Жоден гультяй тепер не знайде тут собі притулку!

Але коронний гетьман помилився — не страх він сіяв у серцях людей, а спрагу помсти за безвинно пролиту кров. Військо Хмельницького, яке проходило випаленими землями, кипіло обуренням і ненавистю.

Коли Тимофій зі своїм маленьким загоном наздогнав козацьке військо, то помітив, що воно кардинально змінилося — у козаків з’явилася артилерія, якої їм так сильно бракувало біля Жовтих Вод. Використовуючи гармати, привезені городовими козаками, і ті, які були захоплені в поляків, Хмельницький сформував три батареї під командуванням Івана Ганжі. Усі двадцять шість гармат були поставлені на двоколісні вози, у кожний із яких для поліпшення маневреності впрягали одного коня. До артилерії були приставлені п’ятсот піших і триста кінних козаків. Над низовими козаками кошовим отаманом був поставлений Мартин Небаба[4]. Реєстрові козаки були поділені на шість полків — Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський і Переяславський, — під командуванням полковників Кривоноса, Богуна, Чарноти, Нечая, Мозирі й Вешняка[5]. Загальна чисельність козацького війська становила близько п’ятнадцяти тисяч українців і вже майже п’ять тисяч татар Тугай-бея, до якого долучалися інші мурзи. Крім того, Іслям Ґерай, який спочатку був дуже обережним, пообіцяв особисто прибути на підмогу своїм новим союзникам.

Хмельницький уважно вислухав розповідь Тимофія про події, що сталися в Чигирині, скривився, дізнавшись про втечу Чаплинського, і спохмурнів із досади, почувши про поранення Влада. Він давно знав молодого козака, і ця звістка засмутила гетьмана.

— Дай Боже, щоби Влад одужав якнайшвидше! А щодо Чаплинського — що ж, на все воля Божа! — сказав гетьман. — Настане день, коли він попадеться в мої руки. Я вдячний тобі, Тимофію, за цю послугу!

— Я погано впорався з дорученням, — нахмурився Тимофій, адже досі відчував свою провину за поранення Влада.

— Ти зробив усе, що міг, — відповів гетьман, не здогадавшись, що саме має на увазі Тимофій. — А Влад видужає, я впевнений. Він сильний. І твоєї вини в його пораненні немає. Може, це на краще — він надміру гарячий і неприборканий, а майбутній бій із Потоцьким обіцяє бути важким. У ньому він неодмінно відзначився б, а так збереже свою голову. Як там Гелена? — поставив Хмельницький запитання, яке давно його мучило.

— Пані оселилася у твоєму будинку, нічого не потребує, часто розпитувала про тебе і просила передати тобі ось цей лист, — з пісним обличчям відповів Тимофій, приховуючи усмішку й віддаючи Богдану послання Чаплинської. — Крім того, пані самовіддано виходжує Влада, незважаючи на неприязнь між ними.

— Ну, тепер він неодмінно швидко поправиться на зло Гелені, бо ж терпіти її не може! — пирснув сміхом Хмельницький.

Козацьке військо виступило до Корсуня, і 14 травня 1648 року, під вечір, козаки стали кошем навпроти ворога, розташувавши свій табір у формі півмісяця.

Богдан розумів, що марно штурмувати польський табір — вибити поляків з їхньої позиції було неможливо, не поклавши тут армію, що втричі перевищує чисельність його козаків. А ще його військо набагато поступалося і чисельністю і потужністю польському. Але добре розумів Хмельницький і те, що не та перемога велика, яку здобули безприкладною мужністю у відкритій сутичці з ворогом, а та, за якої збережено життя його козаків. Ліпше воєнна хитрість і спритність — виманити ворога з табору і змусити його йти туди, де він знайде свою смерть, ніж гори трупів його людей. Польське військо треба знищити повністю, бо вже дуже багато поставлено на карту. Тому, ледве дізнавшись, де поляки стали табором, і заздалегідь розвідавши ту місцевість, козацький гетьман задумав хитрість.

Але також Хмельницький чудово розумів і те, що Потоцький неодмінно почне атаку. Отже, треба повести бій так, аби дати полякам зрозуміти — вони зіткнулися із серйозним супротивником, який не має наміру відступати. Потрібно вселити страх у серця польських військ.

На світанку 15 травня козаки шикувалися в бойовий порядок. Хмельницький, як і під Жовтими Водами, навмисно розташував свій кіш так, щоби два табори розділяла річка як додаткова перешкода. Правий фланг козацького війська упирався в заболочену місцевість — по ній не зможуть піти в атаку ані піші, ані кінні воїни Потоцького. Також праворуч зайняв позицію Тугай-бей, чиї війська вже були готові до широкого удару у фланг супротивника. На лівому фланзі вишикувалися найкращі козацькі кінні та піші полки — саме сюди буде змушений атакувати Потоцький, бо тут не було природних перешкод для пересування його кінноти. За цими полками Хмельницький розташував свою артилерію. Ще два кінні полки козацький гетьман розмістив за своїм штабом, що був на пагорбі ліворуч, — тут ці полки полякам не буде видно з їхніх позиції.

Потоцький уже вивів свої хоругви — легка й важка кавалерія поляків, озброєна мушкетами піхота вишикувалися біля воріт свого табору.

Першою в атаку пішла легка польська кавалерія, але її перші шеренги були розстріляні козаками Кричевського з мушкетів. Це спричинило сум’яття в наступних шеренгах, які налітали на своїх повалених товаришів, утрачаючи стрій. У цю мить поляків атакував із правого боку кінний козацький полк під командуванням полковника Богуна. Ця атака була така люта, що польські драгуни мимоволі відступали назад, до свого табору, уже майже наскакуючи на панцирні хоругви своїх товаришів, які терпляче чекали свого часу.

Тоді Потоцький кинув свіжі хоругви драгунів, затиснувши козаків Богуна з трьох боків. У відповідь на це козаки під командуванням Луки Мозирі налетіли на поляків, витісняючи їх ближче до залпового вогню з мушкетів козаків Кричевського.

Драгуни, яких тіснили козаки Мозирі й Богуна, почали відступати під прикриття вогню своєї артилерії. Тоді в атаку пішли піші козацькі полки, забираючи вправо, стискаючи драгунів і відрізаючи їх від рятівного вогню польської артилерії.

Тепер поляки були просто змушені кинути в бій важку кавалерію. Крилаті гусари, закуті у броню, вишикувалися у три шеренги й пішли в атаку. Але без необхідного розгону у сто кроків для своїх коней! Адже успіх і міць удару важкої кавалерії в противника залежали саме від цього розбігу. Спочатку гусари йшли кроком, потім переходили на рись, відтак у галоп і вже за кілька кроків від супротивника — у кар’єр, виставивши свої довгі піки. А тут чудові крилаті гусари рушили вперед, як слід не розігнавшись. Тому вони й не змогли своєю атакою повністю відкинути козацькі полки, а тільки потроху почали зрушувати їх до Росі. Відразу ж за гусарами з табору вперед рушила й коронна мушкетна піхота з досвідчених жовнірів.

Сталося те, що Хмельницький планував спочатку, — велика армія поляків, що перевищувала козацьку на десять тисяч осіб, змушена була битися на вузькому фронті, не маючи нагоди розвернутися для масштабних атак і поза захистом вогню своєї артилерії. Кінні гусари заважали один одному, а козаки все тиснули й тиснули на них.

І тут, із відчайдушним наступом важкої кавалерії, козаки почали відступати назад. Саме навмисно, організовано відступати, а не в паніці тікати. І ось тоді в ліве крило польської армії вдарили татари Тугай-бея, які чекали свого часу. Вони, на відміну від поляків, добре розігнали своїх коней. Сам Тугай-бей гордовито та безстрашно проскакав повз польський табір, ведучи своїх воїнів у бій. Легкі польські хоругви кинулися навперейми татарам, але не змогли їх стримати. Складно стримати орду, яка дуже небезпечна у своєму стрімкому ударі.

Але важкі кінні хоругви вже почали проривати козацький фронт між центром і лівим флангом — якраз у тому місці, де була пастка. Крилаті гусари розділилися на два крила, щоб ударити в тил козацького фронту, і благополучно наткнулися на широкі окопи, які не могли перескочити їхні коні. Ці окопи козаки вирили вночі таємно, адже із самого початку планувалося загнати поляків у цей вузький коридор, де вони відразу потрапили під вогонь артилерійських батарей Ганжі.

Страшне це було видовище — там, де ще недавно з переможними криками скакали живі люди з тріпотливими, сріблястими крилами за спинами, утворилося моторошне місиво із живих і мертвих людських тіл, розстріляних картеччю, розчавлених закутими у броню кінськими трупами.

Важка польська кавалерія, яка ніде й ніколи не знала поразки у своєму потужному лобовому ударі, у цій битві була стримана й розстріляна українськими козаками.

Однак поляки перевершували козаків чисельністю — усе нові й нові хоругви наступали на козацьке військо. Перекриваючи гуркіт бою, ударили в литаври й полки Богуна та Мозирі, підкоряючись цим сигналам, з останніх сил натиснули з флангів у гусарський клин. І ось тоді страшні у своїх кінних атаках польські гусари загрузли в рукопашному бої, який став для них убивчим — затиснуті з усіх боків польські хоругви знову не змогли розгорнути фронт для нових атак.

Полякам не залишилося іншого виходу, як відступати до свого табору. Під натиском козаків і татар поляки безладно відступали під захист своїх гармат. Але за незрозумілим ступором польська артилерія мовчала й не захищала своїх товаришів вогнем. Так закінчилася битва цього дня.

А пізно ввечері Хмельницький дивився на польський табір із сумом. Йому не було шкода поляків. Цього дня двоє козаків потрапили в польський полон і під тортурами видали те, що мали видати: що до козацької армії все прибувають і прибувають нові люди, а татар стільки — скільки макових зерен, що висипалися зі стиглих головок у полі, і сам кримський хан уже на підході з усім своїм військом. Козацький гетьман отримав звістку від своїх шпигунів із польського табору, що завтра на світанку поляки покинуть його й підуть туди, куди козаки дозволять їм піти і де вже була влаштована смертельна пастка. Отже, у Галагана із Зарудним усе вийшло. Тільки якою ціною?! Ціною власних мук.

Адже ще вчора вдень за наказом Хмельницького та Тугай-бея частина козаків і татар загальною кількістю до шести тисяч осіб під проводом Максима Кривоноса попрямували в тил поляків, у дрімучу Горохову Діброву, через яку проходила вузька дорога, затиснута між дерев, і впиралася в майже прямовисну Круту Балку. Тут козаки зупинилися й отримали від свого полковника наказ перекопати цю дорогу глибоким ровом і влаштувати засідку. Туди ж Хмельницький відправив і Тимофія з Марком.

Оглядаючи місцевість, у яку привів своїх козаків полковник Кривоніс, Тимофій пригадав Княжий Байрак — схоже, що батька чекала доля сина. «Не лізь поперед батька в пекло, — мимоволі згадав він прислів’я. — А молодший Потоцький поліз! Тут така сама місцевість — поляки нізащо не зможуть ані розгорнути свою кавалерію, ані вишикуватися бойовим порядком, затиснуті з усіх боків лісом! Для них це місце — вірна загибель. Тільки б вони його не минули!» — думав він, коли злазив із коня.

— Добрий у тебе кінь! Мабуть, витривалий і втоми не знає! І швидкий, як вітер! А очі в нього, наче вогняні! — почув позаду себе Тимофій. Озирнувшись, він побачив молодого козака, який із захопленням роздивлявся Ворона.

Кожна мати пишається своєю дитиною, а Тимофій не гірше від інших матерів пишався своїм конем. Тому він не міг не всміхнутися у відповідь на похвалу Ворона.

— Швидший за вітер! Навіть Тугай-беєві мій Ворон сподобався. Купити хотів! — із гордістю відповів він, а потім вирішив познайомитися з людиною, яка нахвалювала його коня. — Мене звуть Тимофій на прізвисько Красунчик.

Козак, якому сподобався Ворон, усміхнувся й у відповідь подав руку для привітання.

— А моє ім’я — Максим Кривоносенко[6].

— Ти часом не полковника Кривоноса син? — запитав Марко, який теж уже встиг познайомитися з Максимом.

— Ага, — невимушено відповів той.

— Максимко, годі базікати! Іди окопи рити! А ти, Красунчику, чого конем хизуєшся, неначе дівка вродою на ярмарку? Теж бери заступ і ворушися! Потім на коней помилуєтесь!

Троє молодих козаків озирнулися й побачили самого Кривоноса. Полковник нічим не відрізнявся від інших козаків — був також просто вдягненим у світло-сіру свитку, як і інші, тільки піхви його шаблі були багато прикрашені золотом, а в лівому вусі висів золотий кульчик. Тимофій був знайомим із полковником ще з тих часів, коли їздив із Хмельницьким до хана, тому залюбки пішов під його командування. Двоє друзів стриножили своїх коней, пустили їх пастися й вирушили рити окопи поруч зі своїм новим знайомим у вузькій Гороховій Діброві. Максим виявився досить балакучим та дотепним, тож рити окопи під його веселу балаканину було одне задоволення.

Козаки Кривоноса перекопали окопами всю Круту Балку, установили заслони зі зрубаних дерев і гармати, зробивши шлях непрохідним. Тут їм належало чекати в засідці польські війська, як зовсім недавно татари чекали війська Стефана Потоцького в засідці під Жовтими Водами. Крім того, на Росі була зроблена гать, і в такий спосіб польський табір незабаром мав залишитися без води. Усіх подорожніх, що мали необережність пройти або проїхати через Горохову Діброву, козаки ретельно відловлювали й затримували — жодна людина не змогла прийти й доповісти Потоцькому про влаштовану пастку.

А великий коронний гетьман сидів після денного бою у своєму розкішному наметі похмурий. Становище складалося огидне. Вишневецький так і не прибув зі своїм військом. Потоцький не знав, що спеціально відправлені Хмельницьким загони козаків знищили всі пороми через Дніпро, викрали всі човни й восьми тисячам солдатів Вишневецького просто ні на чому було перебратися з лівого берега річки на правий. Мало того, йому донесли, що русини почали будувати гать на Росі, і тепер найближчим часом його табір залишиться без води. Козаки й татари візьмуть його в облогу, коней випасати буде ніде, і тварини попáдають від голоду, закінчаться припаси, не стане води... Потроху Потоцького охоплював відчай. Він розумів, що може погубити і себе, і кварцяну армію, а найближчим часом іншої йому ніде взяти. Залишатися тут і битися він не наважувався — після сьогоднішнього бою коронний гетьман зрозумів, що має справу не зі зграєю нахабних хлопів, а з воїнами, які не поступаються його гусарам і жовнірам у хоробрості й потужності.

— Що цей русин, якого сьогодні захопили в полон? — запитав він свого наближеного.

— Під тортурами зізнався, що козаків близько сорока тисяч і до них усе прибувають і прибувають люди, а татар не менше від п’ятдесяти тисяч, і сам кримський хан іде сюди з усією своєю ордою, — невесело відповів той.

Коронний гетьман піднявся й пішов туди, де катували спійманого козака. Байдуже оглянув Потоцький людину на землі, чиє тіло являло собою суцільну криваву рану.

— Він мертвий? — спокійно запитав він у ката.

— Ні, твоя милосте, непритомний, — відповів той і звернувся до підручного: — Приведи його до тями.

Помічник ката хлюпнув на нещасного водою. Той заворушився, отямився, розплющив затуманені болем очі. Повільно обвів очима оточуючих, і його каламутний погляд зупинився на коронному гетьмані.

— Скільки вас? — запитав Потоцький, ніби йому щойно про це не доповідали.

— Я не знаю нашим рахунку. Може, сорок тисяч, може, п’ятдесят, а може, уже й більше. Люди все йдуть і йдуть, — хрипко промовив козак.

— А татар?

— Татар так багато, як зірок у небі, — їх неможливо порахувати.

Потоцький замовк.

— Нехай усі збираються на раду, — наказав він.

— А що твоя милість накаже робити з цим русином? — запитав кат.

— Якщо він оговтається після тортур, то я дарую цьому хлопові життя, — відповів коронний гетьман.

Пан Потоцький у світлі смолоскипів зверхньо дивився на замученого козака, тому й не розгледів, як глузливо і презирливо блиснули його очі, але нещасний відразу ж заплющив їх, щоби не видати себе. Він зрозумів, що недарма терпів болісні тортури — коронний гетьман повірив у його брехню.

Уже зовсім стемніло, коли почалася ця військова рада. Ще недавно такі пихаті поляки тепер були страшенно налякані відомостями, вирваними під тортурами в полоненого козака. Більшість шляхти висловлювалася за те, що треба терміново відступати звідси. Козаки з татарами візьмуть їх табір в облогу, і вони всі безславно загинуть тут від голоду та спраги, а князь Вишневецький їх зрадив, так і не з’явившись зі своїм військом.

— Ми залишимося без їжі, — сказав Калиновський, — якщо завтра ж не почнемо наступати. Наш шанс вижити — розбити Хмельницького до підходу хана. Ми можемо це зробити, маємо вдосталь сил для цього. Якщо ми розіб’ємо їх завтра, то кримський хан не стане вступати з нами в бій, ми зможемо домовитися з ним та відкупитися.

— Ні! Солдати налякані! Який сенс покласти їх усіх тут, коли у хлопів сили все прибувають. Ми не Геркулеси, не маємо стільки Іолаїв, аби припікати цій козацькій гідрі її погані голови! — вигукнув Потоцький. — Набагато розумніше відступити, щоби зберегти і військо і Вітчизну. Адже Homo Sapiens non urinat in ventum![7] Ти, пане Калиновський, хоч розумієш, що, погубивши наше військо, ми наразимо Річ Посполиту на неймовірну небезпеку?

— Я розумію, що ми вже наражаємо її на небезпеку, бо знову відступаємо замість того, щоби воювати! Твоя милосте, ти мусиш дати наказ наступати! — твердо відповів Калиновський.

— Мушу? — Потоцький навіть підскочив зі свого крісла, оббитого малиновим оксамитом. — Мушу кому? Тобі?

— Ти мусиш зрозуміти, що відступом ти погубиш військо, яке здатне воювати! Ти просто зобов’язаний розпочати наступ! Ми вже завтра можемо здобути перемогу. Русинів не так складно розбити, як здається...

— Ти знову забуваєшся, пане Калиновський! — Потоцький навіть спалахнув від гніву. — Коли плебан у парафії, вікарій не має влади! Так і ти — мовчи переді мною! Я тут глава, я — коронний гетьман, а твоя доля — коритися мені! Як і всіх вас, тут присутніх! Завтра на світанку ми відступимо. Я наказую, чуєте всі, наказую залишити все зайве тут і на світанку відступати. Усім зрозуміло?

— Але куди ми відступатимемо? — несміливо запитав хтось.

— До Богуслава! Доставте хтось другого захопленого русина! — розпорядився Потоцький.

Коли привели полоненого козака, то коронний гетьман поманив його до себе.

— Ти бачив, що сталося з твоїм побратимом? — запитав він. — Ти хочеш розділити його долю?

Козак злякано подивився на гетьмана й заперечливо похитав головою.

— Ви, русини, гірші за свиней, коли вас починають катувати, відразу починаєте верещати голосніше, ніж вони! — глузливо і презирливо сказав Потоцький. — Так ось! Мені доповідали, що ти знаєш цю місцевість, бо народився тут. Якщо ти виведеш нас звідси до Богуслава, то я подарую тобі життя й навіть відпущу. Ти згоден?

— Згоден, твоя милосте, як не погодитися! — відповів козак.

— Як твоє ім’я? — гордовито запитав коронний гетьман.

— Микита Галаган, — скромно відповів козак.

Далі полонений козак розповів, що єдиним зручним і безпечним шляхом для відступу на Богуслав може бути тільки Горохова Діброва, оскільки вона захищена густим лісом, і татари нізащо не зможуть атакувати польське військо. А інша дорога хоч і проходить відкритою місцевістю, але більш небезпечна через тих же татар. Потоцький вирішив повірити русину, і тому було вирішено завтра, удосвіта, відступати через Горохову Діброву.

Ледь почало світати, як поляки вийшли зі свого табору, вишикували все військо у вісім рядів у формі чотирикутника, оточивши його возами, що були скріплені ланцюгами. Сам табір розтягнувся завдовжки на півмилі. Обидва гетьмани, які ще більше зненавиділи один одного після вчорашньої ради, похмурі їхали у своїх каретах. Потоцький очолював кавалерію праворуч, а Калиновський — ліворуч.

Прокрокувавши кілька миль, поляки, які безперешкодно покинули свій табір біля Росі, ужахнулися, коли на них із двох боків несподівано налетіли татари Тугай-бея й козаки Хмельницького. Однак ворог не зав’язував бій, а діяв наскоками, затіваючи короткі сутички, і зразу ж відступав, висотуючи поляків. Але ось нарешті показався рятівний ліс Горохової Діброви — тут вороги вже не зможуть атакувати набігами. Дорога, що петляла між стовбурів, була така вузька, що Потоцький із Калиновським змушені були змінити бойовий порядок руху — усе військо витягнулося в довгу вузьку колону. Але ось поляки досягли Крутої Балки. Ніхто з усього польського війська й помислити не міг, що для них тут уже приготовлена засідка.

Козаки терпляче сиділи в окопах, чекаючи гостей. Там само, в окопах, сиділи і Марко з Тимофієм. Біля них влаштувався Максим Кривоносенко. В очікуванні сигналу до атаки і знічев’я Максимко пустував та весело шепотів Маркові, показуючи на колону польської армії, що саме проходила повз них:

— Б’ємось об заклад, що я підстрелю он того жирного шляхтича, що під ним навіть кінь прогинається, просто в голову! На твій кинджал!

— Обійдешся! — шепнув йому Марко.

— Шкода тобі чи що?

— Кого? Поляка чи кинджал? — не зрозумів Марко, оскільки перед початком бою був зосередженим і серйозним, тому не відразу утямив поставлене запитання, але потім зрозумів: — Так, шкода! Це подарунок. Мені його Тимофій із Криму привіз.

— А я однаково підстрелю. На зло тобі! Скнарі! — підморгував йому й тихенько сміявся Максим.

— Так! Досить хвалитися! Я його підстрелю! — задерикувато блиснувши очима, прошепотів йому Тимофій. — А ти мені за це кварту горілки поставиш.

Перші вози польського обозу вже почали спуск, але коні не могли втримати возів, що були сильно навантажені панським добром — занадто круто дорога спускалася вниз. Тому вози з гуркотом, на швидкості, котилися під укіс і падали у викопаний глибокий рів. За ними полетіли вози з артилерією, які були не менш важкі. Дарма ті поляки, що йшли попереду, кричали заднім і просили їх зупинитися, — нажахані солдати рухалися вперед, напираючи на своїх товаришів, бо з тилу їх атакували козаки й татари, які весь цей час наступали їм на п’яти. І тут же з двох боків на них напали козаки Кривоноса.

Кварцяне військо Речі Посполитої прийшло до брами свого пекла — тепер весняна, смарагдово-зелена діброва перетворилася на криваву бійню. Затиснуте з усіх боків, не здатне чинити належний опір, польське військо марно відстрілювалося від ворогів із мушкетів. Козаки Кривоноса з протилежного боку Крутої Балки відкрили в поляків вогонь з артилерії, татари арканами стягували з коней багато вдягнених вершників, розстрілювали поляків із луків — небо почорніло від зливи татарських стріл.

Потоцький, який за своєю звичкою знову гарненько хильнув оковитої, віддав убивчий наказ: «Усім спішитися й битися в пішому строю!» Калиновський, відважний, але доведений до сказу, віддавав зовсім інші накази. Двоє гетьманів ледь не побилися між собою, а їхні ротмістри металися між двома начальниками, які остаточно втратили здатність тверезо мислити, і не знали, чиїх наказів їм треба слухатися.

У метушні, що почалася, Марка розлучили з Тимофієм, а вони ж завжди билися спина до спини. Наносячи удари шаблею, Марко ледь не отримав удар у спину — він почув свист шаблі та зойк. Озирнувшись, побачив, що польського жовніра вбив татарин, у такий спосіб зберігши Маркові життя. Татарин усміхнувся йому й одразу зник у сум’ятті бою.

У цьому страшному хаосі лише одна людина зберегла здатність мислити тверезо — волинський князь Корецький[8] наказав своїм жовнірам негайно сідати на коней і прориватися крізь татарсько-козацькі ряди.

— Нічого слухати двох дурнів! — кричав він, силкуючись перекричати шум побоїща. — Хто хоче жити, той нехай сідає на коней і їде за мною!

Їм навперейми кинулися козаки, але люди Корецького відчайдушно проривалися, розуміючи, що це їхній єдиний шанс вижити. Проте з двох тисяч осіб, що наважилися слідувати за Корецьким, живими прорвалися ледь більше від тисячі людей.

Тимофій, розлучений із Марком, максимально зосередився на битві, спритно відбиваючи удари противників і завдаючи свої. Але тут він помітив Кривоноса — відважному полковнику не довелося брати участі у вчорашній сутичці, тому сьогодні він надолужував згаяне. Краєм ока Тимофій помітив, як войовничого полковника починають оточувати кілька поляків, готових знищити його навіть ціною власних життів. Він уже не розрізняв — шляхтичі це або прості жовніри. Люди, обличчя, шаблі — усе змішалося у кривавому калейдоскопі. Максим Кривоніс поки успішно відбивався від ворогів, але все ж потребував допомоги. Тимофій налетів на поляків ззаду, убивши одного й поранивши другого. Але тут просто на Кривоноса полетів один із вершників, що пробивався з оточення. Він уже заніс над козацьким полковником свою шаблю й готовий був обрушити на нього страшний удар. Тимофій зрозумів, що Кривоніс під натиском решти піших поляків не встигне відбити удару зверху, тому кинувся йому на допомогу. Він полосонув коня шаблею під черево, туди, де тварина не була захищена бронею. Від болю кінь став дибки, перешкодивши своєму господареві завдати смертельного удару. Розлючений вершник повернувся до Тимофія і знову підняв шаблю. Той відскочив, але на нього хтось налетів ззаду, виштовхнувши вперед, до клинка, що свистів у повітрі. Однак смертельно поранений кінь упав на коліна, у такий спосіб послабивши удар — шабля різонула правий бік Тимофія. Усе це відбулося так швидко, що часу ухилитися або відбити удар він просто не мав. Різкий біль змусив Тимофія завити. Його проста біла сорочка миттєво забарвилася кров’ю. Вершник разом із пораненим конем упав на землю. Кривоніс, на чиїх очах усе це сталося, у люті подолав супротивників, що залишилися, добив поваленого вершника й кинувся до пораненого Красунчика. Але тут Тимофія знову штовхнули, він упав, ударився головою об щось тверде. Останнє, що хлопець побачив, було те, як Максим Кривоніс схилився над ним, а потім Тимофій провалився в темряву…

Зашумів дубовий гай біля Києва, затріпотіло листя на його гілках, заходили сині хвилі по Дніпру — річка немов обурилася тим, що вітер змушує її хвилюватися. Навколо стало темно, та було моторошно від примарного світла блискавок. Тимофій ішов цим гаєм, відчуваючи, як міцнішають пориви вітру, як під їхнім натиском почали стогнати могутні дуби навколо. І раптом попереду, серед дерев, майнула жіноча постать. Він миттєво впізнав довгу, світло-русяву косу, що гойдалася в такт кроків своєї власниці, тонку і граційну фігурку своєї коханої.

«Орисю!» — погукав Тимофій, але дівчина немов не чула його — вона все йшла і йшла вперед. Тимофій кинувся наздоганяти її, однак це йому ніяк не вдавалося — Орися незбагненним чином віддалялася від нього. А навколо вже вибухнула буря, завивала вітром, гнула високі дуби до самої землі, рвала їх темно-зелене листя і жбурляла зломлені гілки. А дівчина все пливла і пливла попереду, наближаючись до високої дніпровської кручі. Тимофій жахнувся: ще крок — і Орися звалиться з крутого берега просто в бурхливі дніпровські води. «Орисю! — вигукнув він, перекрикуючи гуркіт бурі. — Стій, кохана! Стій!»

Дівчина нарешті почула його й озирнулася на ходу, повернувши до нього своє обличчя, яке чомусь було сумне, але однаково не зупинилась і невблаганно наближувалася до обриву. Опинившись майже на самому краю, Орися все ж зупинилася і, обернувшись, простягнула до нього руки та жалібно покликала: «Тимофію!» Пориви вітру шарпали, розвівали її спідницю, і дівчина чомусь почала ставати прозорою на тлі чорно-фіолетового неба, яке розпорювали яскраві блискавки. Ще трохи — і вона перетворилася на примарну тінь. Вітер підхопив її, немов пушинку, і до хлопця долинув тихий і сумний шелест голосу коханої: «Тимофію!»

«Орисю!» — не своїм голосом закричав бідолашний Тимофій і кинувся за дівчиною до дніпровської кручі. І тут він отямився, підскочив, вигукуючи «Орися! Орися!» і дико озираючись навсібіч. Тіло відповіло нестерпним болем, але хлопець не звернув на нього уваги. Погляд Тимофія натикався на чоловічі обличчя, що оточували його. Він здивовано озирався, намагаючись зрозуміти, де він опинився й куди зникли дубовий гай, Дніпро і кохана дівчина.

— Та тихіше, хлопче, тихіше! Ти зараз сам собі нашкодиш! Я ледь кров зупинив! Та не кричи ти й не смикайся! Дурню! — гримнув на нього літній козак, у якому Тимофій упізнав їхнього кошового лікаря-травника діда Яцка, як його всі називали.

«Орисю!» — прошепотів Тимофій, важко дихаючи, і нарешті зрозумів, що це все примарилося йому, що він не в гаю під Києвом, а у військовому таборі, у наметі. Тимофій відчув сильний біль і згадав, як його поранило. Тоді він обережно ліг на спину. Поруч розрізнив стривожене обличчя Марка. «Слава Богу, Марко живий!» — подумав Тимофій. У нього в ногах стояли стривожені Хмельницький і Кривоніс, праворуч розташувався лікар, а з-за його спини визирав Максим.

— Страхіття тобі примарилося, чи що? — запитав лікар, оглядаючи щойно накладену пов’язку. — Ти ж волав так, мов у тебе клепки розсохлись! Слава тобі, Пречиста Діво, що знову кров не пішла! Дякуй Богові, хлопче, у сорочці ти народився! Ще трохи — і твою печінку так обробили б, що вона тільки для печені і згодилася б! Ти обережніший був би або кірасу надягай, якщо такий запальний, що під шаблю лізеш, себе не шкодуючи, — бурчав лікар. — Але байдуже! Ти — бугай здоровий. Одужаєш!

Хмельницький докірливо подивився на Тимофія, а Кривоніс промовив:

— Я тобі життям зобов’язаний, Красунчику! І дай тобі Бог здоров’я! Весь свій вік тобі вдячний буду!

— Проси в мене чого хочеш, Тимофію! — сказав Богдан. — А кірасу я тобі обов’язково подарую, якщо такий нерозважливий.

— Та нічого мені не треба, — почав, було, відмовлятися Тимофій, але потім зметикував: — Хоча ні! Дай мені гінця, батьку, щоби він до мого брата й нареченої листи відвіз. Із минулої осені вони від мене звісток не отримували.

— Звичайно, дам! Я пришлю до тебе писаря й людину, яка ці листи відвезе, — пообіцяв Хмельницький і розуміюче усміхнувся.

— Гаразд, ідіть! Нічого тут штовхатися! Потім подякуєте й листи напишете, — не дуже люб’язно сказав лікар гетьману й полковнику. Вочевидь, він ні на кого не зважав і ні перед ким не збирався підлабузнюватися. Ще б пак! Не сьогодні-завтра ці двоє самі в його руки можуть потрапити, тож нічого й церемонитися. — Хлопцеві зараз полежати треба й оговтатися. Спокій йому потрібен! А то він так тремтить, що ще переляк на воску зливати доведеться. А я не вмію! Ба, не ворожка!

Хмельницький із Кривоносом змушені були підкоритися сварливому ескулапу й вийшли.

— А ви що, оглухли? Забирайтеся обидва! — рикнув дід Яцко на Марка та Максима.

— Ага, зараз! — зухвало відповів Кривоносенко. — А за ним хто нагляне?

— Ну, тоді недовго йому докучайте! — буркнув лікар та почав збирати свої зілля, щось осудливо бурмочучи собі під ніс про хамуватих молодиків, пообіцяв зайти пізніше і вийшов. А Марко з Максимом однаково залишилися, попри заборону лікаря.

— Як я тут опинився? — запитав Тимофій.

— Тебе мій батько виніс із тієї різанини. Гетьман коли дізнався, що тебе поранено, так сполошився, що особисто прийшов на тебе подивитися. Ти, мабуть, у нього в улюбленцях! — хихикнув Максимко.

— Ех, Тимофію, Тимофію! — зітхнув Марко. — Спочатку Влад, тепер — ти. Мабуть, моя черга бути наступним!

— Не мели дурниць! — буркнув Тимофій, кривлячись — поранений бік болів нестерпно. — Чим усе скінчилося?

— Та вирізали майже всіх, — коротко відповів Марко.

— А де я зараз? У Гороховій Діброві?

— Ні, у нашому коші біля Росі. А Орися — це хто? Твоя наречена? — поцікавився Максим і виразно підняв брови. — Це її ти щойно кликав?

— Так, — відповів Тимофій. — Мені привиділося, що страшна буря почалася й Орисю відносить від мене вітром. А я нічого вдіяти не можу — ні наздогнати, ні утримати її. І страшно так стало, як ніколи в житті не було.

— Та ти так кричав, що ми всі злякалися, — похмуро сказав Марко. — Воно й не дивно, якщо таке привиділося.

— А де вона нині? — знову поцікавився Максим.

— У Поділлі в мого брата.

Тут у намет убіг Онисько.

— Господи! І ти, Красунчику, поранений? — вигукнув він, дивлячись на Тимофія. — Ну що ти будеш робити?! Я, старий, цілий і неушкоджений, а ви, молоді... — старий козак скрушно зітхнув, а потім звернувся до Марка: — Синку, ходімо швидше зі мною!

— Що трапилося? — стривожено запитав Марко, адже його майбутній тесть був таким нахмуреним, немов розгубив дорогою свою звичайну життєрадісність.

— Олекса. Твій батько. Він... — Онисько зам’явся. — Він поранений. Ще вчора його поранило. І він кличе тебе.

— Іди, Марку! Іди швидше! — сказав йому Тимофій, помітивши, як Марко змінився в обличчі. Він усе зрозумів, подивившись в очі Ониськові, який так і не наважився сказати його другові про те, що Воловод ось-ось помре.

Схвильований Марко йшов за Ониськом, не сміючи розпитувати й побоюючись почути від нього найгірше. Але коли він побачив батька, то все зрозумів сам — Олексія Воловода важко поранили у груди страшним ударом польського палаша, і рана його була смертельна. Він і так прожив майже добу, борючись зі смертю, і тепер жити Олексі залишалося лічені години. Марко зблід і, опустившись на коліна, схилився над таким самим блідим обличчям батька.

— Батьку, — тихо покликав він його.

— Марку, синку, ти тут? — Олексій розплющив очі й повільно повернув голову. — Це добре, що ти тут. Ти цілий? Так? Слава Богу! Я вмираю, синку, — з усмішкою сказав йому батько так, немов говорив про буденні й нудні речі.

— Та не мели дурниць! Ти одужаєш! — відповів Марко.

— Ні, синку! Це був мій останній бій! Сили мене залишають, відчуваю, як холонуть руки й ноги. Знаєш, Марку, я дуже завинив перед тобою! Я прожив своє життя так, що ніколи не проявляв своєї любові до тебе. Але я завжди любив тебе, синочку, любив і Даринку, і покійного Петра. Ви, мої діти, становили для мене щастя всього мого життя. І ваша мати! Якби ти лишень знав, синку, як міцно я її кохав! Марку, ти мусиш вижити в цій війні, повернися до Гапки і скажи їй, що я завжди все життя її шалено кохав і прошу в неї вибачення за те, що кинув її тоді. Тільки обов’язково скажи їй, що я завжди її кохав! Усі ці роки! Чуєш?

— Та ти сам їй скажеш це, батьку. Ти одужаєш, сам поїдеш до Києва й усе скажеш матері, — відповів Марко, стискаючи руку батька, яка і справді почала холодіти.

— Ні! Я вже хіба що на тому світі скажу їй це. І ще одне — скажи тещі, що я прощаю їй і сам прошу в неї вибачення за все. Не можна мені було так учиняти з нею. Не можна! Я не тримаю на неї зла, але нехай і вона на мене не тримає. Прости й ти мене, синочку! Пробач за все!

— Мені нічого прощати тобі, батьку! Ти найкращий на всьому білому світі, ніколи я не бажав мати іншого батька, окрім тебе!

Воловод подивився на сина й ледь усміхнувся.

— Благослови тебе Бог, синочку, — прошепотів він. Погляд Олексія став затуманюватися, він ще деякий час дихав, дивлячись у далечінь.

Марко мовчки сидів біля батька, сподіваючись на диво. Батько неодмінно одужає! Не може бути, щоби він ось так просто помер від рани.

Але от Олексій глибоко зітхнув, востаннє міцно стиснув руку сина й затих, а очі його застигли.

Марко дивився на батька й не міг повірити, що його більше немає. «Це все відбувається не зі мною! Ні! Це неправда! Батько просто знепритомнів! Він не може померти! Він завжди був сильним!» — думав Марко. Онисько пошукав пульс на шиї Олекси, але не знайшов. Старий козак, знявши шапку, перехрестився й відвернувся.

— Закрий батькові очі, — сказав він Маркові.

Нещасний Марко машинально підкорився. До горла його, наче каміння, підступили сльози, і він усе дивився на побіліле обличчя батька, яке раптово почало затуманюватися, розпливатися. Тут Марко усвідомив, що плаче. Він не плакав уже багато років, відтоді, як у дитинстві впав із груші на живіт, боляче вдарившись і піднявши фонтан бризок із м’якоті розчавлених та перестиглих груш. Тоді восьмирічний Марко гірко ридав, і сльози приносили йому полегшення. А зараз вони котилися по щоках, та не несли ані полегшення, ані розради, а лише завдавали ще гіршої муки — сльози не піднімуть його батька!

— Поплач, синку, поплач, — сказав йому Онисько, міцно стиснувши його плече. У нього в самого свербіли очі. — Немає в цьому сорому! То не син, що не заплаче над батьком!

— Як я скажу про це матері?! — запитав Марко самого себе, досі тримаючи мертвого батька за руку.

Онисько промовчав, відвернувшись від нього, — старому козакові нічого було сказати хлопцеві. Він розумів, що зараз ніякими словами не вгамувати той біль, що крає душу Марка. Він сам відчував гіркоту утрати. За час походу Онисько та Воловод здружилися й величали один одного не інакше як сватами і будували щасливі плани на майбутнє. А тепер не доля їм, старим, разом напитися на весіллі їхніх дітей. Не судилося разом побавити онуків!

Олексія Воловода поховали наступного ранку в загальній могилі разом із його полеглими братами-козаками. Попри важку рану, Тимофій теж прийшов проводити його в останню путь. Спираючись на плече Марка, він слухав заупокійну панахиду, дивився, як сипалася земля, укриваючи тіла полеглих товаришів. «Прости, Боже, їхні грішні душі та прийми в Царстві Своєму!» — думав Тимофій, усвідомлюючи, що ще не раз йому доведеться побачити похорони своїх братів.

— Ходімо! Я відведу тебе, — сказав йому Марко, підтримуючи друга, бо той був ще слабким. Із закам’янілим обличчям він дивився на похорон, очі його були сухі. Більше ніколи за все своє життя Марко не зронив жодної сльози.

Коли Тимофій і Марко ввійшли до свого намету, там їх уже чекав присланий від Хмельницького писар. Однак Тимофій узяв у нього перо й сам почав писати листа — йому не хотілося, щоби будь-хто знав про те, що він пише коханій дівчині. Марко вийшов, аби не заважати другові. Іти йому було нікуди, зайнятися нічим, тому він безцільно вештався по козацькому кошу.

Учорашній бій закінчився повним розгромом кварцяних військ — Річ Посполита більше не мала армії. Обидва нерозважливі гетьмани були захоплені в полон і урочисто перейшли в розпорядження Тугай-бея. Калиновський був поранений у шию й у руку через те, що посилено кип’ятився в Гороховій Діброві, забуваючи про власну безпеку та наказуючи своїм солдатам іти в безнадійну атаку. А Потоцький просто замкнувся в кареті і спокійно чекав, коли його візьмуть у полон. Його так і привезли до коша в кареті під сміх козаків, які вигукували: «Гей, Потоцький! Потоцький, у тебе розум жіноцький! Не підходиш ти в гетьмани! Поїдеш до Криму сиру конину жувати!»

Марко згадав, як огрядного гетьмана витягли з карети, як зацьковано, зі злістю він озирався навсібіч, як гордовито прокричав, аби принизити козаків:

— Хмельницький, мене перемогло не твоє стадо бидла, а славні татарські лицарі! Тільки вони й билися зі мною! Чим розрахуєшся з лицарством татарським?

— Та тобою й розрахуюся, — спокійно та з гідністю відповів козацький гетьман. — Тобою та тобі подібними, тому що ні на що інше ви однаково не придатні.

Усього в полон, окрім двох гетьманів, потрапили вісімдесят знатних шляхтичів, сто тридцять офіцерів і півтори тисячі солдатів. Частина поляків, узятих у полон у Гороховій Діброві, містилася в козацькому таборі, і тепер їх забирали татари — за домовленістю всі без винятку бранці діставалися їм.

Марко хмуро дивився, як татари розставляли ясир до лав по декілька осіб, зв’язували назад руки ременями, просмикуючи крізь них дерев’яні жердини, на шиї накидали мотузки і, тримаючи за них, забирали полонених. Так майбутніх рабів гнали степом майже без зупинок. Слабких і немічних, що не витримували всіх нестатків шляху, убивали. «Гірка їхня доля! — подумав Марко. — Перемруть усі на галерах або інших важких роботах». Він згадав, скільки разів він із січовими козаками перехоплювали загони татар, які поверталися з набігу, і відбивали в них бранців. «Що я нині можу вдіяти! Нічого! Домовленість є домовленість!» — подумав хлопець і вже хотів, було, іти, коли почув, що його кличуть на ім’я. Озирнувшись, побачив бранця, який уже стояв пов’язаним у колоні. Марко підійшов ближче і з подивом упізнав Яцека Кражевського.

— Пане Яцеку! — вигукнув Марко, але відповісти йому Яцек так і не встиг, татарин верхи на коні потягнув поляка за мотузку на його шиї та стьобнув батогом, бо цю групу полонених уже почали відводити.

— Стій! — крикнув Марко, звертаючись до татарина, але той розвів руками, бо не знав мови. Він почав жестами показувати на Яцека. Татарин нахмурився, а потім покликав товариша.

— Навіщо тобі цей бранець? — запитав інший татарин, який володів українською мовою.

— Я знаю цю людину й готовий його викупити. Чий він? Він немічний і не дійде до невільничого ринку, помре у степах. А я заплачу за нього просто зараз! Тож його господар залишиться задоволеним.

— Видно, це дуже цінний бранець! — хитро примружився татарин.

— Якби він був цінним, то його забрав би хтось із вашої знаті. А цей чоловік мені колись дуже допік, і я хочу з ним розквитатися. Тому продайте його мені. А я вже поверну йому борг, — збрехав Марко, оскільки зрозумів, що татари можуть і не продати йому Яцека, вважаючи його більш цінним.

Татарин порадився з приятелем і відповів з усмішкою:

— Продамо тільки з поваги до союзника! Шість монет. Золотом!

Марко кивнув, хоча Яцек як раб не коштував стільки, і на місці відрахував їм шість злотих, які, на щастя, мав, адже належав до тих козаків, які воліли бути завжди з грошима, а не спускати всю свою здобич у корчмі. Татари перерізали ремені, якими Яцек був прив’язаний до жердини, потім знову зв’язали його і, тягнучи за мотузку на шиї, привели до Марка.

— Тримай! І спуску йому не давай! — з усмішкою віддав йому мотузку татарин, потім чемно попрощався з Марком і, забравши бранців, поїхав.

— Ой, пане Марку, я що, тепер твій раб? — з подивом запитав Яцек.

— Звичайно ж ні! Ходімо. Потім розв’яжу, — сказав той. — Це добре, що ти гукнув мене. А то не уникнути б тобі рабства.

Він привів Яцека до намету, де вони жили з Тимофієм, і вже там розв’язав. Яцек озирався навсібіч і досі не вірив, що він щасливо уникнув татарського полону й подальшої неволі. Марко завів його до намету, де його друг уже закінчив писати листи й відпочивав у товаристві Максима, який за своїм звичаєм весело балакав, розважаючи пораненого товариша.

— Тимофію, дивись, кого я до тебе привів! Чи не впізнаєш? — запитав Марко. — Заможним станеш, пане Кражевський, — додав він, адже Тимофій і справді не впізнав Яцека.

— Ох, пане Клесінський! І ти тут! Та ще й поранений! Господи! — заголосив Яцек. — І навіщо тобі знадобилося воювати? Такий знатний шляхтич, як ти, і...

— А ти що, шляхтич? — здивувався Максим, перебивши Яцека і пригадавши, як Тимофій копав окопи пліч-о-пліч із ним.

Тимофій ствердно кивнув йому й запитав у Кражевського:

— А ти як тут опинився, пане Яцеку?

— Та я ж служив у його милості київського воєводи Тишкевича, а він направив тисячу чоловіків на підмогу його милості Потоцькому. Мене він теж відправив. Та я й сам розраховував вислужитися, бо мені більше ні на що було сподіватися — панна Бася поїхала до Польщі.

Марко з Тимофієм переглянулися й усміхнулися.

— Невже Голуб таки видав її заміж в обхід тебе? — запитав Марко, який був добре обізнаний про шлюбні плани Кражевського.

— Якраз ні! Панна Барбара дуже посварилася зі своїм дядьком. Та так сильно, що всіх наречених, яких він їй обирав, проганяла. А навесні, як пішла чутка, що козаки повстануть, узагалі забрала його молодших дочок і поїхала до свого маєтку. Голуб після зникнення старшої доньки вирішив неодмінно видати племінницю заміж і якомога швидше. А панночка все злилася на нього, вважаючи його винним у зникненні! А втім, так воно і є! Лише от, — Яцек усміхнувся, — не так уже пан Голуб і винен! Мабуть, Орися вже стала пані Клесінською? — хитро усміхаючись, запитав він у Тимофія.

Тимофій скинув брову, Марко насупився, Максим із цікавістю слухав, а Яцек веселився.

— А який стосунок я маю до панни Орисі? — холодно запитав Тимофій. — Я й не знайомий із нею зовсім.

— Та так-таки й не знайомий! — розсміявся Кражевський. — Годі вже таїтися! Ти, пане, завжди так про Голуба розпитував, а коли дізнався, що той доньку заміж видає, так уважно слухав, що якби я не був таким засмученим, то ще тоді відразу все зрозумів би. Та й потім ти, пане Клесінський, швидко поїхав, нікому нічого не сказавши. І одночасно з тобою зникає панна Орися! Я відразу здогадався, що це ти її викрав! І неймовірно спритно ти, пане, украв дівчину, — нікому і в голову не прийшло на тебе подумати! Щоправда, бідолашний Голуб ледь не збожеволів із горя. Ніколи не бачив, аби батько так горював за донькою. І де це ви познайомилися з нею?

— Ти вкрав власну наречену? — здивовано запитав Максим, а потім розреготався. — А ти пройдисвіт! Ні, ну треба ж!

— Так, пане! Пан Клесінський викрав цю панночку! А що йому робити було, коли батько його наречену за багатого негідника вирішив заміж видати? — промовив Яцек, сяючи від задоволення, оскільки був надзвичайно радий опинитися в центрі уваги. — Та й, найімовірніше, навіть і не силою повіз, а з доброї волі панночка з ним поїхала! Хто ж від такого красеня, як пан Клесінський, відмовиться? — задоволено базікав Яцек, указуючи на Тимофія.

Тимофій зрозумів, що таїтися безглуздо, — однаково рано чи пізно правда всім стане відома.

— Ну гаразд, це я вкрав Орисю, — коротко сказав він.

— Та воно й на краще! — просторікував задоволений Яцек. — Від душі бажаю вам двом щастя! Красива з вас пара буде! Я коли все зрозумів, то Голубу нічого не сказав — занадто мене обурило те, як він дочку свою заміж видавав казна за кого! Та й шкода мені було вас двох. Навіть Бася обурилася таким шлюбом! Коли Орися зникла, вона все сподівалася й чекала, що сестра ось-ось знайдеться. Але коли не знайшли жодних слідів, то всі вирішили, що Орися руки на себе наклала — утопилася. Ось тоді Бася міцно на Голуба образилася. Дуже вона горювала за Орисею! Уважала свого дядька винним у тому, що він свою дочку до самогубства довів.

Тимофій розмірковував: «Отже, Катруся нас не видала. Та й Кражевський проявив виняткову для нього кмітливість і благородство. Може, воно й на краще, що Голуб уважає Орисю мертвою. Але ж він горює за нею! Усе ж підлий учинок я скоїв — не можна мені було так! Ой як не можна! Нещасний Голуб! Треба буде обов’язково йому повідомити, що Орися жива. Але тоді він може спробувати відібрати її в мене. Ні, спочатку повінчаємося, а потім і розповімо! Так буде найліпше», — думав хлопець, картаючись докорами сумління, а вголос сказав: — Нещасний пан Голуб!

— Та чому нещасний? Він же мріяв доньку за шляхтича видати, ось, вважай, і видав! Тож він не в накладі залишився! Та й, окрім того, Голуб швидко втішився — одружився! На твоїй матері, пане Марку, — сказав Кражевський і з подивом побачив, як дико подивився на нього Воловодченко.

— Що ти сказав? — майже прошипів Марко і смертельно зблід.

— Та цієї весни одружився пан Голуб, — оторопіло промовив Яцек, не розуміючи, чому це викликало такий гнів у його знайомого. — Мати твоя овдовіла — знайшлися свідки, які бачили твого батька мертвим. Ось Голуб і одружився з нею.

Марко закусив губу й важко задихав. Тимофій, який лежав на спині, підвівся на ліктях і співчутливо подивився на свого друга, а Максим спохмурнів.

— Коли поїдемо цю наволоч різати? — після короткого роздуму запитав діяльний Максимко. — Коли Красунчик оговтається, чи вдвох упораємося?

— Помилуй, пане! За що ж його різати? — здивувався Яцек. — Він, звичайно, зарано одружився на пані — вона й чоловіка оплакати не встигла. Але хіба одружитися на вдові — злочин?

— Та якби на вдові, пане ляху, то ніхто і слова йому за це не сказав би! Але овдовіла ця жінка не давно, а лише вчора! І тільки сьогодні вранці ми Маркового батька поховали. Тож сам тепер думай: чи варто його прикінчити, Голуба цього, чи ні, — відповів йому Максим, який чудово все зрозумів, навіть не знаючи всього підґрунтя цієї історії.

— Мати Божа! — вигукнув Яцек, який нарешті дібрав. — Отже, він обдурив твою матінку, пане Марку! Ні, ну який негідник! Та і я теж добрий! Розпустив язика, наче пліткарка на базарі, і тріпаю ним! Але я ж не знав, що все так!

— Правильно ти зробив, що все розповів, пане Кражевський. Я не ображаюся на тебе за це, — сказав Марко й вийшов із намету.

У наметі зависло мовчання. Яцек сидів засмучений — йому стало шкода Воловодченка. Тимофій і Максим мовчали.

— Максимко, — нарешті сказав Тимофій, — Яцек — наш добрий приятель. Будь ласка, нагодуй його. А то сам я не можу.

— Ну, якщо щирий приятель, то ходімо зі мною, пане ляху! Пошукаємо чого-небудь тобі зжерти! — сказав Максим і повів Яцека з намету.

Залишившись на самоті, Тимофій обдумував почуті новини. Йому було дуже шкода Марка, на якого за два дні звалилося страшне горе — і смерть батька, і ганьба матері. Потім його думки повернулися до Орисі та брата — листи він їм написав, але ж не знав, що тепер буде далі. Куди потім рушить козацьке військо? Як би викроїти час і з’їздити додому хоч ненадовго, щоби побачити кохану? Ось уже скільки місяців вони не бачилися одне з одним! Написав Тимофій і про те, щоби Матвій ставав на їхній бік. «Цікаво, а чому брат мені досі жодного рядка не написав? Уже понад півроку минуло, він же міг надіслати кого-небудь із листом? Що сталося останнім часом із Матвієм? Чому він став таким потайливим? — подумав Тимофій. — Що ж! Дочекаюся від нього відповіді, а там видно буде».

Увечері четверо молодих людей сиділи в наметі. Полотнища були відкинуті, і в нього вливався теплий травневий вечір та гомін козацького табору. За наказом гетьмана, після подячного молебню на честь перемоги, козакам було виставлено двадцять п’ять бочок із горілкою, а старшина і знатні татари були запрошені на урочистий обід. Туди запрошували і обох друзів на знак особливої прихильності гетьмана, але обидва чемно відмовилися. Тимофій лежав хворий і не міг піти, Маркові одному йти туди зовсім не хотілося, а Максимко зволів провести вечір із тими, хто був ближче йому за віком. Молоді козаки слухали Яцека, який докладно розповідав про все, що відбувалося в польському таборі із самого початку весни.

— Nihil possumus contra veritatem[9] — ми самі винні у своїй поразці, — на закінчення сказав Кражевський без особливого жалю. — У нас процвітав страшний безлад — появу кожного нового шляхтича із загоном святкували так весело й шумно, немов не воювати йдемо, а на веселе свято. Русини провозили повз нашого війська провіант для вас, а ми на це й уваги не звертали. Гетьмани постійно сварилися між собою. Калиновський був нерозважливо відважним, а Потоцький більше в чарку заглядав і, незважаючи на поважний вік, більше увивався за гарними жіночками, ніж про ратні справи і благо Вітчизни думав. Та й потім, за його наказом такі звірства творили, що багато хто замислився: чи вже не спіткало гетьмана delirium furens?![10] Нас погубили власна жорстокість, пиха й презирство до своїх супротивників.

— Manifestum non eget probatione[11], — задумливо промовив Тимофій, забуваючи, що не всі присутні володіють латиною так вільно, як він і Кражевський. — Що ти думаєш тепер робити, пане Яцеку?

— Знову воювати проти нас підеш? — зі свого боку запитав Максим.

— Ой, не знаю ще! Не замислювався про своє майбутнє, — зітхнув Кражевський. — Я дивом уцілів і дивом від неволі врятувався, завдяки тобі, пане Марку! Але воювати я точно більше не піду — немає за що! Не варто битися за тих, хто сам зі своєї дурості й жорстокості накликав на себе біду!

Тимофій замислився, а потім весело усміхнувся.

— А ти поїдь до Польщі, до панни Басі! Розкажеш їй, що Орися жива і здорова. Ось тобі й привід до неї поїхати. А ще не проґав свій шанс — Орися часто мені говорила, що її сестра не така вже й байдужа до тебе, частенько про тебе добре говорила. Коли над вами не стоятиме Голуб, то справа швидше піде! — підморгнув йому Тимофій.

Яцек зніяковів, та й розвеселий Максимко не забув відпустити декілька двозначних жартів щодо цього.

Наступного ранку Яцек Кражевський тепло розпрощався з Марком і Тимофієм, які забезпечили його конем і грошима. Варто лише сказати, що Яцек швидко й без пригод дістався околиць Любліна, знайшов Басю і благополучно одружився з нею. Після страшної звістки про повний розгром польської армії дівчина була надзвичайно рада бачити його живим; а почувши, що її сестра, виявляється, теж жива та ще й вийде заміж за коханого чоловіка, Баська була такою щасливою, що не змогла відмовити Яцеку. Та вона особливо й не шукала причин для відмови! А той, зі свого боку, ніколи не змусив її пошкодувати про таке заміжжя.

Війська козаків і татар стояли табором на Росі ще кілька днів. Воювати було ні з ким, тому козаки й татари спокійно ділили здобич. А видобуток цього разу був багатий — шляхта любила воювати в розкоші й комфорті. Кожен козак роздобув собі коня, отримав дорогу зброю та обладунки, кінську збрую та одяг. Сам гетьман відправив до Чигирина тринадцять возів з усяким добром.

А ще Хмельницький на знак подяки за надану йому довіру й підтримку Військом Запорізьким Низовим відправив до Микитинської Січі чотири шиті золотом корогви, два бунчуки, дві дорогоцінні булави, три пари литавр, шість найкращих гармат замість тих, що вручили йому старшини на Козацькій раді у квітні. І понад це гетьман відправив у дар тисячу битих талярів[12] до військової скарбниці і триста талярів пожертви на січову церкву.

Про це Хмельницький сам розповів двом друзям, коли зайшов увечері особисто провідати Тимофія, а заодно й подарувати йому обіцяну кірасу.

— Свиня завжди бруд знайде! Так і ти! — сказав він Красунчику. — Спеціально відправив вас із Кривоносом у надії, що там ви ціліші будете. Чому ти такий безрозсудний, Тимофію?

— Та з ким не буває! Це ж війна, — відповів той.

— У такому разі без кіраси більше в бій не ходи, — сказав Богдан. — Найцінніше, що я маю, — це мої козаки. Їхнє життя, хоробрість і відвага потрібні не лише мені, а й усій Україні.

Тимофій промовчав, лише подивився на Марка та виразно підняв брову.

— Пане гетьмане, дозволь мені теж поїхати туди, — попросився Марко, зрозумівши натяк.

— Навіщо? — здивувався гетьман.

— У мене в Терновому урочищі залишилася наречена, тож я хотів би її провідати, — скромно відповів хлопець.

— Добре, — усміхнувся Хмельницький. — Воювати нам поки ні з ким, а іншої можливості може й не бути. Тож їдь, синку.

— Заодно на зворотному шляху провідаєш Влада! — додав Тимофій.

— Посольство з подарунками виїжджає завтра, а ти, Тимофію, одужуй! — сказав гетьман і вийшов із намету.

Марко пішов збиратися, і Тимофій залишився один. Він байдуже дивився на свою частку воєнного видобутку й подаровану Хмельницьким кірасу — він із радістю обміняв би все це на поїздку додому.

Після від’їзду Марка Максимко перебрався жити до Тимофія в намет і проводив із ним багато часу, бо той досі лежав хворий. Часто Кривоносенко грав на кобзі, наспівуючи красивим голосом козацькі пісні та думи. Узагалі, Максим був неоднозначною людиною: веселою й дотепною, але водночас жорстокою та нещадною, у чому Тимофій переконався в Гороховій Діброві, — там Максимко безжально вирізав усіх поляків, які тільки траплялися йому під руку. Але коли Кривоносенко не воював, то був дуже доброзичливим, моторним і спритним — він уже встиг побувати в хуторі неподалік коша, де, трохи поторгувавши своєю гарненькою пичкою і струнким станом, підступно використавши свою чарівність, завів тісну й корисливу дружбу з поселянками. Від них Максимко постійно тягав пироги, свіжі яйця, сир та молоко і з задоволенням ділився цим добром із новим приятелем.

«Ой, кряче, кряче чорненький ворон

Та на глибокій долині!

Ой, плаче, плаче молодий козаче

По нещасливій годині!

Ой, кряче, кряче чорненький ворон

Та у лузі над водою!

Ой, плаче, плаче молодий козаче

На конику вороному:

— Вороний коню, та грай ти піді мною!

Та розбий тугу мою!

Розбий, розбий тугу по темному лугу.

Ой, їде козак дорогою, сльозами вмивається:

— Де ти є, моя лебедонька, де ти, моя чорнобрива!

Де ти, моя кохана, мене дожидаєшся...» — співав Максим приємним, оксамитовим голосом, і струни його кобзи звучали то мелодійно й переливчасто, то уривчасто і тривожно. Тимофій задумливо слухав спів свого приятеля і згадував Орисю. Як вони влітку сиділи в гайку біля дніпровського берега, як весело базікали й пустували, як цілувалися, як кохана тулилася до нього холодними осінніми ночами, коли вони втекли удвох. «Господи, як же я хочу до неї! Як же хочеться хоч один день із нею провести!» — думав Тимофій, і його хилило в сон, і було то спекотно, то холодно.

— Красунчику! — голос Максима вивів його з дрімоти. — Що це з тобою? Та ти гарячий весь! — схвильовано вигукнув Кривоносенко, помацавши йому чоло. — Господи! Я зараз!

Рана Тимофія була не глибока, але велика. Такі різані рани були небезпечні тим, що згодом починали гноїтися, і більшість вояків умирали після таких поранень або від зараження крові, або від гангрени. Саме це сталося і з Тимофієм — його рана теж почала гнити, від чого в нього почалася лихоманка. Максим це зрозумів, неабияк занепокоївся й побіг по лікаря.

Цинічний та хамуватий дід Яцко з’явився швидко і, оглянувши Тимофія, за своїм звичаєм спочатку міцненько вилаяв хлопця, а потім приніс живих опаришів і притулив їх до рани, вжахнувши Максима, що тривожно м’явся поруч.

— Я нізащо не дозволив би, щоби мені цих трупоїдів до рани прикладали! — з огидою промовив Кривоносенко, ледве стримуючи нудоту.

— І тоді здох би до біса від зараженої гниттям крові! — огризнувся Яцко. — Тому завжди головою думай, коли в бій ідеш, і краще захищайся від ударів шаблі! І взагалі — чого верещиш? Ти козак чи баба манірна, яка щура в коморі побачила й галасує? Цей красень мовчить, не заперечує, хоча я до нього хробаків прикладаю!

Звідки козацький ескулап дізнався про цей дивний спосіб лікування гнійних ран, було відомо тільки йому. Але таке огидне лікування мало чудову дію — згодом рана очистилася, припинила гноїтися та почала гоїтися. Однак бідолашний Тимофій досі відчував біль від неї. І ще він із нетерпінням чекав повернення гінця з листом від коханої.

22 травня козацьке військо рушило в напрямку Білої Церкви, де надовго стало кошем неподалік міста, поблизу Маслового Ставу[13].

А ще 10 травня в Мерчі помер король Владислав IV, і в Речі Посполитій настала чергова епоха міжкоролів’я.