Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ ХХI. БАР

Мешкаючи в Барі, Орися з Михайликом чули страшні звістки — подейкували, що селяни та міська біднота збираються у ватаги, вибирають собі отаманів і грабують маєтки шляхти, розоряють католицькі та уніатські церкви, жорстоко розправляються із ксьондзами, шляхтичами, євреями та уніатами, не жаліючи ні малого, ні старого. Ці збіговиська називали себе козаками, але насправді ними не були та дуже відрізнялися за своїми поняттями і світоглядом від тих, хто практично з народження був воїном. Ще ходили чутки, що деякі безчесні шляхтичі збираються в загони і, теж назвавшись козаками, грабують євреїв та шляхетські маєтки, а в інших місцях жорстоко розправляються з православними селянами й міщанами.

Ці чутки посилено поширювали біженці, які ховалися в безпечному та мирному Барі, — шляхтичі, євреї, католицьке духівництво, часом сильно перебільшуючи їх та роздмухуючи до абсурду.

Особливий страх у біженців спричиняли імена козацьких отаманів Кривоноса, Ганжі, Морозенка[47] — їм приписували неймовірні звірства та грабунки. З не меншим жахом та відразою люди розповідали про страшну розправу й нелюдські тортури, які вчинив над невинними й беззахисними містянами князь Вишневецький у Погребищах та Немирові. Навіть сама польська шляхта жахнулася його безбожності та жорсткості, прозвавши Скаженим Яремою.

Але особливий захват у ненависників князя викликали відомості про те, що Вишневецького на Волині успішно переслідує Кривоніс. «Ганяє Ярему, мов скаженого пса! І правильно! Він і є скажений! Катюзі по заслузі! — казали деякі, особливо обурені звірствами князя містяни. — Це що ж виходить — якщо лише один полковник Хмельницького так ганяє цього ката, то що ж тоді буде з усіма ляхами, коли сам гетьман зі своїм військом на них піде?!» Насправді бої між Вишневецьким і Кривоносом відбувалися з перемінним успіхом. Подейкували, що в бою під містечком Махнівкою козацький полковник відважно викликав князя на двобій і ледь не вразив його списом, але той устиг ухилитися й утекти. Кривоніс метався Брац­лавщиною та Волинню, наздоганяючи Вишневецького, але щоразу князю вдавалося вислизнути від нього, водночас його військо несло незліченні людські втрати. Утім, войовничий Вишневецький не сумував, зализував свої рани, набирав свіжі сили і знову йшов шукати свого супротивника.

Містяни, переказуючи одне одному страшні відомості про побиття шляхти, додавали до них нові, жахливі подробиці, часом збільшуючи число жертв до десятків тисяч. Але в самому Барі та його околицях було досить безпечно, хоча козаки вже взяли такі добре укріплені міста й фортеці, як Вінниця, Нестервар, Ладижин, Полонне, що лежали не так уже й далеко від Бара. Проте особливого занепокоєння в жителів міста це не спричинило — Бар був так добре укріплений, що навіть думка про те, що його можуть захопити козаки, здавалася божевільною.

Налякана цими чутками, Кшися ретельно приховувала своє католицьке віросповідання від усіх — ще видадуть її містяни або сам отець Феодосій козакам, якщо вони, звісно, нападуть на Бар. Живучи в маєтку Клесінського, вона зберегла вірність релігії своєї батьківщини та ніколи не відчувала різниці між собою і православними. Її господар не звертав на це уваги, а православна челядь любила добродушну й життєрадісну польку, хоч і католичку, тому Кшисю ніколи не кривдили. А вона не ніяковіла сусідством із православними схизматиками, адже її чоловік, Савка, був православним, і це не заважало їм жити в любові та злагоді. Досадувала Кшися тільки про те, що дітей вони не мають. А тепер Савка залишився в маєтку, і добра жінка дуже непокоїлася за його долю, слухаючи такі моторошні звістки.

Михайлик, який теж усе це чув, страшенно мучився через своє безсилля — йому вже виповнилося п’ятнадцять років, а він дійсно був ні на що нездатний. Як він захистить Орисю і Кшисю, коли він і справді шаблі ніколи в руці не тримав?! У Михайлика шляхетська гордість поєднувалася з добрим і благородним серцем. Кшися була для нього не просто холопкою, а практично членом родини — він зростав на її руках, вона й Одарка часто жаліли його, доглядали, коли він хворів, і Михайлик щиро прикипів до своєї служниці.

Однак усе ж і в мирному та безпечному Барі сталося невелике хвилювання. Гарнізон Барської фортеці під командуванням полковника Броневського поводився так потворно, що обурені містяни, які, незважаючи на суперечливі чутки, з нетерпінням чекали козаків як своїх визволителів, збунтувалися й самі вигнали поляків із міста. На щастя, справа обійшлася малою кров’ю та бійками, і ні Орисі, ні Михайлика, ні навіть Кшисі це хвилювання не торкнулося.

Але, немов за велінням злої долі, на місце Броневського з’явився Петро Потоцький[48], син коронного гетьмана, — він приборкав бунтівників-містян і розташував своїх драгунів частково в місті, а частково у фортеці. Після його появи в місті відновився відносний лад, але, гуляючи містом, Орися бачила, що серед її співвітчизників і одновірців витають бунтівні настрої. У людях наче тлів вогонь, який чекав пориву вітру, щоби спалахнути яскравим полум’ям.

Дівчина не боялася гуляти містом — вона була православною, жила в будинку православного священика, і це було гарантією її безпеки, хоч її і сприймали за знатну шляхтянку, але зі шляхтою, що ховалася в місті, вона й Михайлик не спілкувалися. Утім, найголовніше: Орися почувалася вільною. Дійсно, усі ці місяці вона жила у Волховицях, немов закута в ланцюги пристрасті пана Матвія. А тепер, коли його не було поруч, дівчина віднайшла відносний душевний спокій — її мучила лише тривога за коханого Тимофія і спричиняло досаду те, що їм із Михайликом так і не вдалося знайти людину, готову відвезти йому листа навіть за щедру винагороду.

Орися непогано порозумілася й зі священиком, і з його дружиною. Попадя Степанида, сміхотлива та енергійна, була ще в самому соку й чимось схожа на ковалиху Настю, ту саму, у якої дівчина одного разу ночувала, коли втекла з Тимофієм із дому. Паніматка була такою самою добродушною і привітною та відразу знайшла спільну мову з усіма своїми постояльцями. Особливо із Кшисею, адже обидві жінки були неймовірно допитливими та пристрасно цікавилися чужими справами замість власних і дуже любили почесати язиками. Михайлик, який теж не був скутий волею батька, почувався вільно й часом обмінювався пустотливими поглядами зі старшою донькою священика, якій ледь минуло чотирнадцять. Але на більше в Михайлика бракувало хоробрості. А Орися із задоволенням гралася з численними нащадками священика, а в нього їх було не мало не багато, а семеро.

Найдужче від усієї іншої дітвори до дівчини прив’язалася маленька чотирирічна донька батюшки — Надійка. Дівчинка була неймовірно жвавою й товариською для свого віку і дуже пишалася дружбою з доброю панночкою, у якої такі красиві сукні й такі блискучі намиста. А ще панночка подарувала Надійці стрічки, яких та ніколи не мала. Ось і бігала Надійка за Орисею, мов хвостик.

— От уже добра в тебе панночка! — сказала якось Степанида Кшисі, водночас енергійно вимішуючи тісто для пирогів. — Шляхтянка, а не має ані гонору, ані презирства до бідних людей, як інші. Дуже вона мені допомагає з моїм гуртом. Вони в мене всі галасливі та шкодливі! Часом і сама впоратися з ними не можу!

— Ой, та моя панночка — найкраща у світі! І найвродливіша! — ледь не лопаючись із гордощів, відповіла Кшися, виколупуючи кісточки з вишень для начинки до пирогів і радіючи, що її господиню хвалять. — Відтоді, як пан привіз її до нас минулої осені, у Волховицях і жити веселіше стало. Швидше б вони вже одружилися! Я не дочекаюся їхнього весілля! — і тут Кшися замовкла, бо зрозуміла, що бовкнула зайве.

— Який ще пан? — здивувалася Степанида й одразу загорілася від цікавості, відчувши скандальну й непристойну таємницю. — Вона ж кровна рідня пана Клесінського! То як же їм одружуватися?

— Та панночка доводитися зведеною сестрою одному далекому родичу покійної першої дружини мого пана, — викрутилася Кшися. — А пан Матвій має молодшого брата — пана Тимофія, от він і їздив мою панночку забирати, коли вона круглою сиротою залишилася! І так вона йому сподобалася, що одружитися з нею вирішив. Вони ж не кровні родичі! Їм можна!

— А! Ну тоді зрозуміло! — відповіла Степанида, злегка заплутавшись у родинних зв’язках. — А то я вже таке подумала, що і сказати соромно! Адже пан Матвій велів моєму чоловікові особливо за панною стежити — щоб і волосина з її голови не впала.

— Ну, то він же панночку у свій будинок узяв, ось і вважає себе відповідальним за сироту. Та й невісткою вона йому стане, коли за молодшого брата піде, — обережно відповіла Кшися. — Тому й вимагав!

Надалі Кшися почала ретельніше стежити за своєю балаканиною, щоби ненароком знову не белькнути ще чого-небудь.

В одну зі своїх прогулянок містом Орися зустріла пана Лешека Павловського. Шляхтич прибув зі своїм невеликим загоном до Потоцького й тепер тинявся містом, відвідуючи всі неблагополучні місця, які тільки в ньому були. Зустріч була несподіваною, і Орися їй не зраділа, на відміну від самого пана Лешека.

— Моя прекрасна панно! — Павловський розкланювався просто посеред вулиці й палко цілував обидві Орисині ручки, не звертаючи уваги на роззяв, що витріщалися на них. — Яке щастя перебувати з тобою в одному місті! Тепер ми можемо частіше бачитися і...

— Ні, не зможемо, пане Лешеку! — не зовсім ввічливо перебила його Орися. — Я живу одна й не можу приймати тебе. Та й живу я в будинку православного священика, тож твої візити до мене будуть недоречні.

— Панно Ірино, не позбавляй мене світла твоєї вроди! Навіть сонце не освітить моє життя так, як світло твоїх прекрасних очей! — не вгамовувався Лешек, а його очі просто світилися від задоволення, що він бачить Орисю.

— Одначе твої візити до мене будуть нескромними й можуть мене скомпрометувати в людських очах, — відповіла йому дівчина, прагнучи позбутися настирливого поклонника.

— Хіба я коли-небудь давав тобі привід сумніватися в чистоті моїх намірів, моя панночко? — плаксиво запитав Лешек і, пустуючи, скорчив тужливу пичку. — Хіба моє товариство тобі неприємне?

— Ні, пане, мені ні в чому дорікнути тобі, але я живу без опіки мого родича, і наше спілкування поки неможливе. Але от коли я повернуся додому, то ти знову зможеш відвідувати пана Клесінського, не компрометуючи мене, — відповіла Орися, ще раз нагадуючи Павловському, чому їхнє спілкування неможливе.

— Але це буде нескоро, а поки... — знову атакував пан Лешек, але тут його перебили.

— Ти що, не бачиш, що Орися не хоче з тобою гратися? Чого тоді нахабно лізеш? — голосно, злегка шепелявлячи, заявила маленька Надійка, а потім безцеремонно смикнула Павловського за полу кунтуша.

Надійка охоче супроводжувала Орисю на прогулянках, адже мала від цього свої вигоди — дівчина завжди купувала їй солодкий пряник. Уважно слухаючи розмову дорослих, кмітлива крихітка по-своєму зрозуміла стосунки між дорослими чоловіком та жінкою і з дитячою безпосередністю втрутилася в розмову, різко осадивши надокучливого шляхтича. Кшися, яка слухала цю розмову мовчки, ледь не пирснула зо сміху, але вчасно стрималася і вдала, ніби чхнула.

— Ти що таке кажеш, Надійко?! Хіба так можна? — злякалася Орися. — Ти вчиняєш погано, перебиваючи старших. Швидко вибачся перед паном!

Але Павловський не спохмурнів, не сказився, а лише весело розсміявся й підхопив дівчинку на руки.

— Яка гарненька! І де ж ти, панно, таку лялечку знайшла? Чия це дівчинка? — запитав він.

— Я — таткова! — сама відповіла Надійка та невимушено обняла Павловського за шию й подивилася йому просто в обличчя.

— А розкажи мені, лялечко, чому Орися не хоче зі мною гратися? — вкрадливо запитав Лешек.

— Тому що ти старий і вусатий! — відповіла дівчинка і смикнула Лешека за вус. — Ану, пусти мене!

Лешек розреготався і був змушений поступитися, однак учепився проводити Орисю додому. А коли вони підійшли до будинку священика, то назустріч їм недоречно вийшов Михайлик.

— О, пане Михайле! — зрадів Павловський і поліз вітатися з хлопчиком. — А панна говорила, що зовсім сама. Без чоловічої опіки. Як же без опіки, коли ти тут?! — хихикнув Лешек і зразу пообіцяв відвідати хлопчика найближчим часом.

— Де ти його знайшла? — невдоволено запитав Михайлик, коли галасливий Павловський нарешті пішов. — Гіршого пустомелі серед наших сусідів, напевно, немає!

— Та він сам нас із Кшисею помітив, коли ми гуляли, — відповіла Орися, — і ув’язався за мною. Почав у гості напрошуватися, я і сказала, що живу зовсім одна, щоби він не докучав нам. Але шила в мішку не сховаєш!

— Це точно! Його не збентежить навіть те, що ми живемо у православного священика — він і в такому домі зуміє напитися та влаштувати дебош!

Утім, Михайлик побоювався марно — пан Лешек так і не встиг віддати їм дружній візит, оскільки Бар обложило козацьке військо під командуванням полковника Максима Кривоноса.

Спочатку місто розбурхала звістка, що козаки Кривоноса з’явилися в містечку Єлтушкові[49]. Їм назустріч був висланий загін іноземців. Але козаки енергійно атакували найманців, і ті змушені були відступити в сусіднє містечко Чемериське[50]. Але однією стрімкою атакою козаки вибили поляків і звідти, заволоділи містечком та підійшли до самого Бара.

У місті негайно здійнялася паніка серед католицького населення. Полковника Кривоноса та його козаків шляхта боялася більше за самого диявола. Люди сподівалися тільки на те, що Кривоносу не вдасться взяти Бар. Але вже наступного дня козаки оточили місто, вирили навколо нього окопи, установили палісади й гуля́й-гóроди — на вози поставили щити з товстих колод, за ними розташували гармати та обстрілювали місто. Самі ж були за цими щитами недосяжні для картечі польської артилерії. Так само захищені від куль і картечі плоти підійшли до Бара з боку річки й почали штурм із води.

У четвер солдати Потоцького влаштували вилазку й відняли у козаків червону корогву. Цей успіх уселив надію. А в п’ятницю вранці поляки дивувалися густому туману, що несподівано опустився на місто. Однак це був не туман — Максим Кривоніс виявив неймовірну винахідливість: козаки підпалили розкидану мокру солому, яка створила густу димову завісу. Під прикриттям цього диму козаки почали штурм міста зусібіч.

Потоцький велів зосередити всі свої сили на греблі, де не було валу, а лише слабкий частокіл. Та й не очікував пан Петро, що козаки ризикнуть дертися на міські укріплення. Під прикриттям димової завіси козаки на приставних сходах швидко піднялися на вал і зайшли полякам у тил. А тут ще православні містяни відчинили їм міські ворота. Козаки ввійшли в місто, оточивши поляків із боку замку, Іванівських та Замкових воріт, де солдатів було небагато і оборона залишалася слабкою. Поляки змушені були відступати в замок.

Отець Феодосій, ледь дізнавшись, що козаки майже ввійшли в місто, відразу ж побіг додому збирати своє численне сімейство і трьох постояльців, аби сховатися в церкві. Добре, що вона була зовсім поруч. Степанида із Кшисею страшно перелякалися й замість того, щоби поспішати під рятівні склепіння храму, почали збирати домашній скарб, складаючи його у вузли.

— Та киньте ви це барахло! — заволав отець Феодосій, підхоплюючи свого наймолодшого сина на руки. — Не до цього зараз! Ви хіба не розумієте? Козаки увійшли в місто і вбивають усіх підряд!

Усі вже поспішали до церкви, коли верхи на коні з’явився Павловський.

— Панно Ірино, швидше, ти поїдеш зі мною! — безцеремонно заявив він, не звертаючи уваги ані на сім’ю священика, ані на Михайлика із Кшисею. — Русини зрадили, відчинивши козакам ворота, і скоро в місті почнеться різанина.

— Це що за вольності?! Я нікуди з тобою не поїду, пане, — строго відповіла Орися.

— Швидше! Козаки наступають! Вони нікого не пощадять. Я відвезу тебе в замок! — твердо сказав Лешек.

— Нікуди ти мене не відвезеш! Я не маю наміру вдаватися до твого захисту! — обурилася Орися. — Я православна, і мене козаки не чіпатимуть!

Павловський спохмурнів. Під’їхавши трохи ближче до дівчини, він нахилився і, грубо схопивши її, перекинув через шию свого коня. Орися спробувала брикатися, але отримала міцний ляпанець по тому самому місці, що було трохи нижче від спини, і який відчула навіть через купу спідниць. Навперейми Лешекові кинулися гайдуки, але він змахнув батогом, яким володів не гірше за шаблю. «Пішли геть, собаки!» — гаркнув він, пнув одного в обличчя і вдарив батогом двох інших та відразу пустив свого коня галопом. Орисі довелося вхопитися за стремено, щоби не впасти. Михайлик теж не зміг йому перешкодити: на нього Лешек не посмів би підняти руку, але все сталося так швидко, що ні зупинити, ні наздогнати Павловського він не встиг, хоча й кинувся за ним.

— Стій, паничу! Постривай! — утримала його Кшися. — Не зробить він їй нічого поганого, адже він спеціально за нею приїхав. А отже, захищатиме панночку. Може, це й на краще. Замок козаки не візьмуть, а тут можуть такі безчинства учинити, що нам і православний костел не допоможе.

Кшися боялася козаків, наче вогню. У її розумінні, замок був надійніший від православного храму. Тому вона й розсудила, що Орисі буде безпечніше там, аніж тут. Та й Павловський неодмінно не скривдить її молоду господиню, тому що цікава Кшися вже давно помітила, що її панна подобається молодому шляхтичу. За себе вона теж боялася, але менше, ніж за свою панночку: себе вона зможе захистити, а от панну — ні.

А Павловський, трохи від’їхавши, притримав коня й посадив Орисю попереду себе, ніжно притиснувшись до її спини.

— Ти що дозволяєш собі, пане? Як ти посмів? Негайно відпусти мене! — задихаючись від гніву, вимагала Орися, але пан Лешек тільки міцніше притиснув її до себе.

— Панно, ти зовсім беззахисна! Те щеня не зможе захистити тебе, а у фортеці тобі нічого боятися, — серйозно відповів їй Лешек. Він залишив свої розвеселі замашки і змінився — тепер це був хоробрий воїн, а не постійно напівп’яний, розгнузданий шляхтич.

— Ось невідомо, хто страшніше й більше загрожує мені: ти чи козаки, — з роздратуванням промовила Орися.

Лешек подивився на дівчину — та насупилася й відвернулася від нього. Павловський зрозумів, що його колишні неподобства створили йому погану репутацію й через це Орися його боїться.

— Не варто думати про мене погано, моя панно! І боятися мене теж не треба. Моє заступництво не загрожує твоїй честі — ніколи жодну жінку я не поважав так, як поважаю тебе, — відповів їй Лешек.

Орисі довелося притиснутися до нього, щоби не впасти, бо після цих слів Павловський пустив свого коня шаленим галопом, поспішаючи в замок. Стрімголов вони проскакали містом, у якому вирувала паніка, і під’їхали до Іванківської вежі саме вчасно, бо її ворота вже збиралися замикати. Але Павловського впізнали і пропустили. У дворі замку пан Лешек спішився і зняв із сідла Орисю, досі обурену й насуплену.

— Даруй мені, моя панно, за те, що я був грубим із тобою! — вибачився він, цілуючи їй руку й пустотливо всміхаючись, пригадавши нескромний ляпанець. — Але я змушений був так учинити! Твоя безпека понад усе.

— Кого це ти привіз, пане Павловський? — пролунав голос.

Орися озирнулася — до них підходив молодий чоловік, горда постава й гонорове обличчя якого видавали в ньому знатного шляхтича.

— Найвродливішу дівчину в усій Речі Посполитій! — хвалькувато відповів пан Лешек. — У чому твоя милість може переконатися особисто! Це панна Ірина Клесінська, родичка мого сусіда, пана Матвія Клесінського. А це його милість пан Петро Потоцький, син коронного гетьмана, — відрекомендував Лешек шляхтича, що підійшов до них, бо це дійсно був син самого коронного гетьмана.

У Орисі не залишилося іншого виходу, окрім змиритися, — вона була змушена дотриматися пристойності й уклонитися Потоцькому, а той чемно привітався з нею, поцілував ручку.

— На жаль, я не маю честі знати пана Клесінського, але дуже радий знайомству з тобою, панно, — привітно промовив Потоцький, уважно її роздивляючись, а потім звернувся до Лешека: — Павловський, ти — бешкетник! Усі — за шаблі, а ти — за панянку!

— Та як інакше, коли панна Ірина зосталася зовсім одна, без усякого захисту та опіки. Я просто не міг залишити її на милість цих підлих хлопів! — розчулено всміхаючись, вигукнув Лешек.

— У такому разі я теж не пастиму задніх і захищатиму панянку до останнього віддиху! Будь моєю гостею, моя прекрасна панно. Я дуже радий, що твоє миле товариство прикрасить нам вимушене нудне перебування в цій фортеці, — сказав Потоцький таким тоном, наче сидів у гостях, — у цих його словах проявилися старопольські хоробрість і мужність, адже перебування в обложеному замку обіцяло бути аж ніяк не нудним.

— Дякую тобі, пане, — відповіла розсерджена Орися, насилу видавивши із себе ввічливу усмішку.

— А тепер дозволь мені провести тебе в більш зручне й безпечне місце, — ввічливо сказав пан Петро та особисто повів Орисю в замок. Дорогою він приязно розмовляв та не скупився на компліменти красуні.

Дівчина була збентежена таким прийомом, але пригадала, що шляхтичі завжди шанобливі і привітні з рівними собі. А найбільше вони ввічливі з дамами. «Він, мабуть, прийняв мене за знатну шляхтянку й тому такий привітливий, — подумала Орися. — Ні, ну який же Павловський нахаба! Михайлик із Кшисею збожеволіють! Треба було вимагати, щоби він забрав і їх! А що станеться із сім’єю батюшки? Господи, тільки б із ними з усіма нічого жахливого не трапилося! Особливо із Кшисею через її релігію! Боже, урятуй їх усіх!»

У замку за наказом Потоцького Орисю розташували з усіма можливими зручностями в невеликій кімнаті. У замку сховався не лише гарнізон, а й чимало знатних шляхтичів зі своїми сім’ями. Сидячи у виділеній кімнаті, Орися тривожилася за Михайлика та Кшисю. Саме тепер дівчина пригадала всі ті жахи, які щоразу з новими подробицями переказували жителі міста. За свою долю вона переживала менше, розуміючи, що заступництво Павловського забезпечить їй захист. Одначе дівчина відчувала страх, коли чула гуркіт пострілів — це козаки штурмували замок, обстрілюючи його з гармат, а у відповідь солдати Потоцького палили зі своїх. Утім, цього дня козакам не вдалося взяти замок штурмом, тому ввечері вони відступили.

Один зі слуг приніс Орисі вечерю, але вона поїла без апетиту. Дів­чина збиралася вкладатися спати й хотіла було зняти сукню, коли до неї в кімнату без стуку увійшов пан Лешек. Із тривоги Орися забула замкнутися зсередини і злякалася такому вторгненню.

— Хіба тебе не вчили стукати, пане? — обурилася вона такою безцеремонністю.

— Пробач мені, моя панночко, але я живу один і зовсім забув про те, що до панночки в кімнату треба стукати, — викрутився Лешек за свою недбалість.

— А треба пам’ятати! — відрізала Орися.

— Ти досі сердишся на мене, моя панно? Але я не міг учинити інакше! Я не міг допустити, щоби ти потрапила до рук бунтівників. Вони ж... — але тут Павловський замовк, бо зрозумів, що йому не слід говорити Орисі про те, що з нею могли б зробити. — Краще скажи мені, тобі зручно тут?

— Зручно, — сухо відповіла Орися. — Але що буде з Михайликом та Кшисею? Вони ж зовсім беззахисні!

— Нічого з ними не трапиться, а панові Михайлу пора вже й чоловіком ставати! І чого це ти так про нього турбуєшся? — раптом хитро запитав Лешек.

— Тому що він слабкий здоров’ям і мій друг! — відповіла Орися.

— Хотів би і я бути слабким, аби ти була прив’язана до мене так само, як і до цього хлопчика! — томно відповів Павловський, не зводячи з неї очей. — Для мене була б найбільшим благом твоя турбота про мене.

Орися не знайшла, що йому на це відповісти, тому замовкла, збентежено відвертаючись. Зате Лешек, помітивши її збентеження, обійняв її за талію й ніжно торкнувся її щоки поцілунком.

— Ану негайно відпусти мене! Ти що собі дозволяєш?! — запротестувала Орися, злякавшись, що Павловський дозволить собі інші вольності.

Вона повністю була в його владі, а репутацію чоловік мав не найкращу. Але Лешек учинив несподівано — він відпустив Орисю й натомість узяв її за руку.

— Моя Ірино, я не заподію тобі шкоди! — сказав він, помітивши її переляк. — Ти мені дуже подобаєшся, і я смію сподіватися, що зможу заслужити твою прихильність. Для мене було б щастям знати, що одного чудового дня я зможу попросити твоєї руки в пана Матвія, і він не відмовить мені, адже я припав тобі до душі. А поки моя душа, моє серце належать тобі, і я готовий смиренно чекати тієї щасливої години, коли ти відповіси на моє кохання.

Орися навіть рота розкрила від подиву — вона очікувала від Павловського чого завгодно, але не такого милого і зворушливого освідчення. Мимоволі дівчина порівняла його з Клесінським і Далевичем — він не чіплявся до неї грубо й нахабно, як ці двоє. Навпаки, розгнузданий пан Лешек виявив до неї повагу. Навіть Тимофій був більш палким і зухвалим із найпершого дня їхнього знайомства. Утім, це коханий Тимофій! Йому все можна, хай би чого він від неї зажадав! Орися дивилася на Павловського й не знала, що відповісти. Однак треба було щось відповідати, тому дівчина, зітхнувши, сказала:

— Пане Лешеку, прости мені, але я не можу подарувати тобі ані свого серця, ані своєї руки, бо... я... — Орися зам’ялася, адже зрозуміла, що її відповідь заподіє Лешекові біль.

Але Павловський сам усе зрозумів.

— Ти кохаєш іншого, — з гіркотою промовив він. — Це пан Матвій?

— Та Бог із тобою! — жахнулася від такої перспективи Орися. — Ні! Звичайно ж ні! Я кохаю його молодшого брата, Тимофія, — і з жалістю побачила, як Павловський посмутнів, відвернувся й на його обличчі позначилася мука від її слів.

— Вибач мені, пане, що я мимоволі заподіяла тобі біль, — сказала дівчина, відчуваючи себе без вини винною перед ним.

— Але чому тоді ти живеш у маєтку Клесінського, якщо не є законною дружиною його брата? — запитав Лешек, нахмурившись.

— Я не можу тобі сказати про те, — швидко відповіла Орися, зніяковівши.

— Але все ж?

«Безглуздо приховувати правду! Однаково рано чи пізно він усе дізнається. Та й він має право знати після того, як освідчився», — подумала вона, а вголос відповіла:

— Я не шляхтянка. Я дочка звичайного міщанина. І втекла з Тимофієм, бо моя сім’я була проти нашого шлюбу. Тому й живу в його маєтку не як його дружина. Мене відрекомендували як родичку, приховуючи правду. Ми мали повінчатися цього року, але завадила війна.

Зізнання Орисі не обурило Лешека, навпаки, він здивувався:

— Невже ваше кохання таке сильне, що ви не побоялися піти проти закону та пристойності й утекли разом?

Орися лише кивнула.

— Але чому навесні ти хотіла поїхати від нього?

— Даруй, пане, але я не хочу про це говорити.

— Стривай, адже молодшого Клесінського тоді не було вдома! Ти тікала від пана Матвія. Чому?

Орися мовчала, не знаючи, що відповісти. Лешек подивився на неї, і вона опустила очі під його поглядом. Утім, Павловського несподівано осяяла здогадка, яку він не посоромився висловити вголос.

— Пан Матвій домагався тебе, твого кохання? Чи не так?! — вигукнув він. — Тому ти хотіла тоді поїхати?

Орися густо почервоніла й лише кивнула. Їй стало соромно перед Лешеком за своє двозначне становище.

— Ну яка ж Клесінський тварюка! — обурився Лешек. — Мерзотник! Але де ж пан Тимофій? Чому він не з тобою?

— Він тепер на війні, — відповіла Орися, не уточнюючи, на чийому боці воює Тимофій.

— І воює на боці русинів, — усміхнувся Лешек. — Звичайно! Він же сам русин і грецької віри. Та ще й низовий козак. Інакше й бути не може!

Дівчина промовчала, а Павловський заходив кімнатою, щось обмірковуючи.

— Ліпше не говори про це нікому, — нарешті сказав він. — Цей бунт скоро буде придушено, і тоді пан Тимофій може поплатитися життям за це свавілля, — сказав він, побачивши переляканий погляд Орисі. — Я нікому не розповім про те, що почув від тебе, панно, бо бажаю тобі щастя з коханою людиною. Дай Боже, щоби пан Тимофій вижив у цій війні й повернувся до тебе неушкодженим. Я більше не докучатиму тобі зі своїми почуттями. Пробач мені моє освідчення!

— Ні, що ти, пане Лешеку! Я не серджуся на тебе. Навпаки, я дуже вдячна тобі за благородство та великодушність, — вигукнула Орися.

Лешек уклонився їй і в сум’ятті вийшов із кімнати. Залишившись одна, Орися почувалася жахливо — їй було і шкода Павловського, і соромно перед ним. Але що вона може вдіяти? Вона ж не винна, що покохала іншого, перш ніж зустріла його! Важко зітхнувши, дівчина замкнула двері, роздяглася й лягла на невелике ліжко, забувшись тривожним сном.

Наступного дня Орися зважилася вийти зі своєї кімнати. Козаки всю ніч тримали фортецю в облозі і зранку знову почали обстріл із гармат. Солдати Потоцького мужньо відбивали атаки, але всі розуміли, що вони приречені, якщо не підійде підкріплення. Однак чекати допомоги не було від кого. Залишалося тільки домовлятися.

— Доброго ранку, панно Ірино! — привітався з нею Потоцький, який щойно спустився з кріпосної стіни.

Він добре запам’ятав її ім’я, адже пану Петру було лише двадцять шість років, він зовсім не оминав увагою слабку стать і не збирався проґавити нагоду пофліртувати із вродливою панянкою навіть під прицілом козацьких гармат.

— І тобі доброго ранку, ясновельможний пане! — відповіла дівчина. — Тільки боюся, що він зовсім недобрий.

— Твоя правда, панно! — спохмурнів Потоцький, а потім подивився на неї. — Хіба тобі не страшно?

— Ні! Я ж під твоїм захистом, пане. То чого мені боятися? — знайшлася Орися, на що Потоцький задоволено заусміхався.

— Були б усі мої солдати так само хоробрі, як ти, прекрасна панночко! Я швидко розігнав би цю чернь!

— Хоча... мені страшно, але за інших. Адже там, у місті, залишилася моя служниця й родич, ще зовсім дитина! Я не знаю, що з ними! Місто зайняли козаки? Так? — запитала Орися, не в силах приховати свою тривогу. Дівчина не знала, що сталося в місті, і сподівалася, що їй про це розповість Потоцький.

Той похмуро кивнув.

— Чому ж ти не забрала їх із собою? — запитав він. — Тут би вони були хоч у відносній безпеці.

— Я не встигла. Ми хотіли сховатися у православному храмі, але пан Павловський так швидко відвіз мене, що я не встигла ані запротестувати, ані подбати про них.

— Ох уже цей Павловський! Але якщо вони замкнулися в грецькій церкві, то, найімовірніше, живі. Захоплені костел і монастир кармелітів — із них козаки і обстрілюють нас. Але сумніваюся, що вони зачепили свою церкву, — відповів їй Потоцький.

— Твоя милість правда так уважає?

Потоцький тільки кивнув. Тут пролунав гуркіт гарматної стрільби. Орися зойкнула зі страху.

— Іди, панно, звідси! Швидше назад, до замку! Тобі тут не місце! — сказав їй пан Петро і знову пішов до фортечних стін. Подумавши, він зібрався надіслати до козаків парламентера для переговорів.

Орися, зітхнувши, пішла назад у виділену їй кімнату. У тривозі дівчина прислухалася до гуркоту пострілів, але раптово все стихло. Орися виглянула в маленьке вікно, та воно виходило на задній бік фортеці, з якого було видно тільки річку. Подумавши, дівчина вирішила більше не виходити в замковий двір. Однак робити було нічого, тому Орися то сиділа в кімнаті, то прогулювалася іншими кімнатами замку, щоби хоч якось себе розважити. Присутніх у замку шляхтянок вона не знала, та й ті не звертали на неї уваги, оскільки були занадто наляканими й не прагнули спілкування. Утім, їхнє товариство Орисі було неприємне, бо вони ледь не проклинали її земляків. Ближче до вечора до дівчини зайшов Павловський. Орися вже геть змучилася з тривоги, не відаючи, що відбувається під стінами фортеці, тому стривожено кинулася до Лешека:

— Пане Павловський! Нарешті! Що там відбувається?

— Фортецю здають. Цей пес, Кривоніс, милостиво дозволив усім, хто тут перебуває, безперешкодно покинути її не пізніше як за тиждень, — обурено сказав Лешек. — Подумати лише! Якийсь мужлай дозволяє благородним шляхтичам!

— Нарешті я дізнаюся, що з Михайликом та Кшисею! — Орися зітхнула з полегшенням, бо зовсім змучилася від тривожних думок.

— А що ти збираєшся робити потім, панно? Місто розграбоване й розорене. Куди ти підеш?

— Не знаю! Я навіть не уявляю, що робити далі й куди йти! Може, повернутися до Волховиць? — промовила Орися.

— Не думаю, що там буде безпечно. У всій окрузі сновигають зграї озвірілих хлопів. Гадаю, що і мій і твій маєтки вже розграбовано та спалено.

— Тоді не знаю! — нахмурившись, вигукнула дівчина.

— Тільки не зрозумій мене неправильно, моя панно, але я пропоную тобі поїхати зі мною. Нас безперешкодно відпустять, і я планую залишитися з Потоцьким. Мені ще не відомо, куди він вирушить потім, але вважаю, що зможу знайти для тебе безпечний притулок. Що скажеш?

— Скажу, що не знаю, як зможу віддячити тобі за твою доброту, пане Лешеку! — вигукнула Орися. Її розчулила великодушність Павловського — не всякий чоловік на це пішов би після їхньої вчорашньої розмови. Лешек усміхнувся їй, але в усмішці його ковзнув смуток.

— Тоді завтра я зайду за тобою, моя панно. А зараз бажаю тобі доброї ночі! — відповів він і, не дивлячись на неї, вийшов із кімнати.

Орися вперше за ці дні вляглася спати з більш-менш спокійною душею. «Завтра я дізнаюся, як там Михайлик та Кшися!» — думала вона, засинаючи.

Але вранці дівчина прокинулася від гуркоту гармат. «О Господи! Що ж трапилося? Обіцяли ж усіх випустити!» — стривожено думала Орися, натягуючи свою сукню, похапцем причісуючись та через хвилювання боляче смикаючи гребінцем довгі пасма свого волосся. Вона почала плести косу, коли у двері затарабанили.

— Ірино, ти ціла? — пролунав голос Лешека.

Орися відчинила йому двері. Павловський швидко увійшов до кімнати і, підійшовши до дівчини, обняв її за талію.

— Панно Ірино, козаки знову почали атаку. А щойно русини, які були весь цей час у замку, зрадили — вони відчинили козакам ворота, і зараз треба негайно звідси йти. Швидше, ходімо до Потоцького. Якщо ми будемо біля нього, то нас не чіпатимуть! Не бійся, моя панно! Я з тобою й не дам тебе скривдити! Ходімо! — і він узяв Орисю за руку та повів до виходу, але, виглянувши в коридор, одразу заштовхнув її назад, замкнувши двері.

— Там козаки! — промовив Лешек, вихопивши шаблю.

У двері постукали.

— Пане ляху, відчиняй! Біля твого порога гості!

— Пішов геть, собако! — рикнув Павловський.

— Пане, маєш два виходи — або до нас, або на той світ! — зі сміхом відповіли з-за дверей.

— Першого, хто посміє ввійти сюди, я зарубаю, — відповів Лешек, готуючись дорого продати своє життя.

За дверима пролунав регіт. Кволі двері здригнулися від удару, затріщали і злетіли з петель, а в отворі показалися козаки. Зі страху Орися забилася в куток, а Лешек мужньо кинувся на першого ж молодого козака, але той із легкістю відбив його удар шаблі. Із дивною посмішкою на гарному обличчі козак стежив за Павловським, відбиваючи його удари, немов граючись із ним. Зі свого місця Орисі було видно, що він ніби дражнить Лешека, кружляючи навколо нього з шаблею й отримуючи задоволення від цього, наче від веселої забави. Інші козаки стовпилися біля дверей та глузливо посміхалися, спостерігаючи за поєдинком свого товариша. І тут один із них помітив її.

— То пан лях тут весело час із бабою проводив! Йому не до гостей було! — розсміявся хтось, і один із козаків рушив до Орисі.

— А ну не смій підходити до панни, хлопе! — вигукнув Павловський, відволікся та метнувся до дівчини, його супротивник негайно цим скористався і спритним прийомом вибив шаблю в нього з рук. Молодий козак приставив свою шаблю до горла Лешека.

— Хочеш грошей, козаче? — запитав Павловський, чудово розуміючи, що в такому разі треба домовлятися. — Я щедро заплачу тобі, якщо ти відпустиш нас!

— І у скільки ти оцінюєш своє нікчемне життя? — гордовито запитав той. — А скільки ти заплатиш за свободу й честь своєї лярви?

— Не смій так говорити про неї, сволото! — скипів Лешек. — Інакше я...

— Що ти? — глузливо запитав козак, обличчя його спотворилося ненавистю, і він різко змахнув шаблею. Бризнула кров, Орися закрила лице руками. Коли вона зважилася відняти їх від обличчя, то побачила, що Павловський лежить біля її ніг. Мертвий. Тваринний жах охопив Орисю, і вона почала повільно відступати вздовж стіни від тіла Лешека. Дівчина зацьковано подивилася на козака, що наближався до неї, на інших козаків, які глузливо на неї дивилися.

— Не вбивай мене, пане! Христом Богом прошу тебе! — благала Орися, тремтячи всім тілом і не сумніваючись, що вона наступна на черзі.

— Я не вбиваю жінок, — холодно відповів їй той.

— Але... — Орися кивнула на тіло Павловського. — Але його...

— Ну то він не жінка! — зі смішком відповів козак. — Хоча в його випадку було б найкраще, якби він нею був!

— Що зробимо з дівкою, Максимко? Татарам віддамо? Або собі залишимо? — запитав хтось. — Ліпше залишмо собі! Гарненька дівка!

— Не собі, а мені! — хихикнувши, відповів молодий козак, якого вочевидь звали Максим. — Хто ляха вбив, той його добро й забирає!

— І що? Навіть не поділишся? — хихикнув хтось.

Орися зблідла і з жахом подумала: «Боже, що вони зі мною зроблять?!»

— Відпустіть мене, будь ласка! Христом Богом прошу вас! — почала благати дівчина. — Я ж вам не зробила нічого поганого!

— Ти ляшка, католичка, і цим усе сказано, — викрикнув один із козаків. — Тож не чекай пощади!

— Я не ляшка, я українка! Я така само православна, як і ви!

— Воно й видно, якщо з ляхом плуталася, ясновельможна пані! — глузливо сказав Максим.

— Я не шляхтянка, я дочка звичайного містянина з Києва! — запротестувала дівчина.

— А що ж ти тут тоді з цим ляхом робила? Солодко з ним жилося?

— Неправда! — вигукнула Орися. — Ця людина не мій чоловік! Він просто мужньо захищав мене!

Максим підняв шаблю. Орися так злякалася, що скрикнула й затулилася руками. Але козак не збирався пускати свою шаблю в хід — він просто сховав її в піхви. А її крик та переляк викликали новий вибух реготу.

— Тільки спробуйте мене торкнутися або заподіяти зло! Ви воїни чи зграя розбійників? Невже ви піднімете руку на свою землячку? Мій наречений — такий самий козак, як ви! — вигукнула дівчина, намагаючись триматися хоробро, але голос її тремтів, а в очах застиг страх.

— Ну, то тепер ти вдова, а ми можемо забезпечити тебе більшою кількістю наречених-козаків, ніж один! — весело крикнув хтось із козаків. — У нас усі хлопці гарні — обирай будь-кого! Навіщо тобі брехати про одного?

— Але це правда! Мій наречений дійсно козак! Його звуть Тимофій Клесінський, він має прізвисько Красунчик, — у повному розпачі вигукнула Орися та гірко заридала, бо зрозуміла — її прийняли за полячку, дружину Павловського, і пощади їй тепер не буде. Безглуз­до просити і благати!

— Як ти сказала? — раптом перепитав її Максим та спохмурнів.

Орися подивилася на нього, але не зважилася повторити свої слова.

— Тебе Орися звати? Чи не так? — запитав її козак.

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — вона так здивувалася, що навіть припинила плакати. — Мене дійсно звуть Орисею.

— Ходімо зі мною! — несподівано покликав її козак.

— Я нікуди з тобою не піду! — мовила Орися, ще більше лякаючись такого повороту подій.

— Не бійся! Не скривджу! Ходімо! — і Максим схопив її за руку та потягнув до себе. — Ану, розійдись! — скомандував він приятелям.

Ті, здивовані поведінкою Максима, безмовно розступилися, пропускаючи їх.

У здивуванні від такої різкої зміни у ставленні до себе Орися дала себе відвести, але в коридорі вирвала свою руку й запитала:

— Що ти зібрався зі мною зробити? Куди ти мене ведеш?

— Я відведу тебе туди, де ти будеш у безпеці! — відповів їй Максим. — Ти сказала, що твій наречений — Красунчик. Так от, я його знаю.

— Тимофій тут? — вигукнула Орися, бо до неї нарешті дійшло, що цей козак знайомий із Тимофієм, і коли вона назвала його ім’я, то він зрозумів, що вона каже правду. — Відведи мене до нього! Будь ласка! Прошу тебе!

— Ні, він не з нами! — відповів їй Максим, без особливих церемоній схопив дівчину за руку вище від ліктя й потягнув коридором. Але тут він спохмурнів і запитав: — А що ти робила з цим ляхом? Хто він тобі? Він, часом, не брат Тимофія?

— Ні. Цей поляк — пан Павловський. Я жила в маєтку Тимофія під опікою його старшого брата! Цей пан — наш сусід, він часто ходив до нас у гості і знає мене. Пан Матвій, брат Тимофія, відправив мене сюди, адже думав, що тут я буду в більшій безпеці, ніж у маєтку. Він поселив мене у православного священика, але коли ви почали штурм міста, Павловський забрав мене сюди, щоби захистити. І захищав до останнього, — на очі Орисі навернулися сльози від жалю до Лешека. — Навіщо ти його вбив? Хіба він у чомусь був винен перед тобою? — з риданнями накинулася вона на Максима.

— Угамуйся! Якби я його не вбив, то посадили б на палю мої товариші, — холодно відповів козак, хапаючи її за руки. — Тож я зробив йому послугу, подарувавши легку смерть. Краще ходімо звідси!

І Максим повів Орисю до замкового двору. Коли дівчина побачила подвір’я, то мимоволі зупинилася на порозі, розширеними від страху очима дивлячись на той жах, що там творився. Усі, хто перебував у фортеці, солдати та шляхта, були перебиті. Мертві тіла безладно лежали, а вимощений кам’яними плитами двір був залитий кров’ю. Вона стояла калюжками в нерівностях поверхні плит, затікала в щілини між ними, життєрадісно поблискуючи під променями літнього сонця. Орися сахнулася назад, у дверний отвір, у якомусь ступорі не зводячи очей зі спотворених передсмертними стражданнями облич убитих людей. Максим зиркнув на дівчину.

— Краще не дивися, — сухо порадив він і, помітивши одного зі своїх товаришів, який спокійно вів коня із замкової стайні, гукнув його: — Гей! Позич-но мені коня.

Козак, не заперечуючи, віддав йому поводи. Максим сів верхи, під’їхав майже під самий поріг і наказав Орисі:

— Забирайся ззаду!

— Я не можу залізти, — пробелькотіла Орися, тремтячи всім тілом. — Я ніколи так не їздила, сидячи на спині коня.

— Господи! Оце ще нещастя! — роздратовано вигукнув Максим і, нахилившись, підхопив дівчину, посадив поперед себе та швидко повіз через місто.

Орися, яка досі не отямилася від побаченого й пережитого, понуро сиділа на коні, учепившись у гриву, щоби не впасти, бо тримати її ніхто не збирався. Але дорогою вона не могла не бачити того, що коїлося в місті. Дівчина затремтіла всім тілом, закрила обличчя руками, щоби не бачити ані повішених, ані посаджених на палю, і ледь не зісковзнула з коня. Максим утримав її від падіння й роздратовано промовив: «Дурепо! Та не витріщайся ж ти навсібіч! Ліпше тримайся, а то гепнешся просто під копита!»

Молодий козак привіз Орисю до козацького коша, де не особливо люб’язно заштовхнув у якийсь намет, наказавши:

— Сиди тут і нікуди не виходь!

— Почекай, пане, а де Тимофій? — зважилася знову запитати Орися.

— Його немає серед нас! Я не знаю, де він тепер. Залишайся в шатрі, і тебе ніхто не чіпатиме! — роздратовано відповів їй Максим.

— Стривай, пане! Там у місті залишився племінник Тимофія й моя служниця. Вони в будинку священика, отця Феодосія. Може, ти мене ліпше туди відвезеш, до них?! — не вгамовувалася Орися, лякаючись залишатися в таборі.

— Я тобі ще раз кажу — сиди тут мовчки й нікуди не рипайся! Якщо вони в будинку попа, то їх ніхто не зачепив! — гнівно відповів їй Максим, утрачаючи терпіння, і знову поїхав до міста.

Орися залишилася одна. Вона могла тільки здогадуватися, чий це намет, хто цей козак і звідки він знає Тимофія. Присівши на невелику лавку, дівчина звичним жестом розправила спідницю й завмерла — на ніжно-рожевій тафті спідниці, обшитій білими, дорогими мереживами, були плями крові. «Це кров Лешека! О Матір Божа! Бідолашний Лешек! Упокой, Господи, його душу!» — із жахом подумала Орися, здригнувшись від спогаду того, як заверещала шабля та бризнула кров, і гірко заплакала. Павловський ніколи не був їй симпатичний, частенько спричиняв огиду своєю негідною поведінкою й пияцтвом. Але Орися згадала, як він заступився за неї перед Клесінським, як у прагненні врятувати відвіз до замку, як зворушливо освідчився в коханні і як до останньої миті свого життя захищав, заступаючи собою. Із нею він завжди був іншим, завжди поводився благородно, хоч і був з іншими жорстоким мерзотником. І тепер Орися із сумом і жалем думала про нього, усвідомлюючи, що він загинув через неї. Якби не вона, то він перебував би з Потоцьким і врятувався.

Але потім перед очима постали жахи побаченого сьогодні. «Гос­поди! Невже й Тимофій воює так само, як ці козаки? Так само жорстоко вбиває людей? Ні, він не може так чинити, у нього занадто благородне серце, щоби ставитися до людей із такою жорстокістю! Він не такий, як усі! — схвильовано думала дівчина. — Господи, хоча б Михайлик був живий! Хоча б не чіпали Кшисю! І сім’ю батюшки!»

Орися вперше побачила жахи війни на власні очі. Раніше їй ніколи не доводилося бути свідком або жертвою чужої жорстокості й ненависті — вона лише чула про це. Батько завжди захищав та оберігав дочок і хоча й був суворим, однак ніколи не піднімав на них руку, вони ніколи не знали нестатків та горя. А сьогодні Орисі довелося побачити чужі смерть і страждання так близько! Вона сама була на волосину від загибелі.

«Що він тепер зробить зі мною, цей Максим?» — думала дівчина, не уявляючи, якою буде її подальша доля, та все ще не в силах отямитися після пережитого жаху. У таких гірких роздумах Орися просиділа в наметі майже до вечора, не сміючи з нього вийти.

Але ось біля намету пролунали кроки, і в нього увійшов козак. На вигляд незнайомцеві було років сорок, він був високим та ставним. Орисю вразило його обличчя — мужнє й вольове, з крупними рисами та розумним поглядом злегка примружених очей. Він мав довгі, чорні вуса й чуб, які дуже личили чоловікові, а в лівому вусі — золоту сережку. Увійшовши, козак із подивом на неї глянув. Дівчина злякалася, підскочила, зі страхом дивлячись на незнайомця.

— Добрий вечір, панно! — приязно привітався він, підійшовши ближче та з цікавістю розглядаючи її. — А хто ти й що тут робиш?

— Не підходь до мене, пане! — зі страхом пробелькотала Орися, задкуючи від козака.

Дівчина не знала, хто це й чого їй чекати від цієї людини, тому божевільними від жаху очима дивилася на нього. Той помітив її переляк, здогадався про його причини і зніяковів від цього, але потім ласкаво усміхнувся.

— Не бійся, панно. Я не заподію тобі шкоди. Мене звуть Максим Кривоніс, я — полковник Війська Запорізького, — відрекомендувався козак, кланяючись Орисі не менш шанобливо й чемно, ніж до цього кланявся сам Потоцький.

Орися злякано на нього подивилася. Невже цей увічливий козак — той самий страшний Кривоніс, одне ім’я якого змушувало всіх тремтіти? Виплодок пекла, як називала його шляхта. Досі тремтячи зі страху, Орися машинально відповіла на поклін Кривоноса. Її страх не сховався від грізного козацького отамана.

— Та не бійся ти так, мила панночко! Не скривджу я тебе! Тебе, мабуть, Максим сюди привів? — запитав Кривоніс.

— Так, це я її привів, — відповів Максим, який саме діловито входив у намет. — Батьку, ти пам’ятаєш Красунчика? То це його наречена — Орися.

— З чого ти це взяв? — здивувався полковник.

Максим розповів батькові про те, за яких обставин знайшов дівчину у фортеці. Вислухавши сина, полковник сказав Орисі:

— Ось уже ніяк не думав, що мені доведеться познайомитися з тобою, панно, за таких сумних подій! Але однаково дуже радий нашому знайомству. Адже я добре знайомий із Тимофієм, більш того — життям йому завдячую, і для мене велика честь приймати його наречену у своєму скромному наметі.

— Я... я дуже злякалася від пережитого і... прости мені, пане полковнику, — трохи торопіючи почала говорити Орися, — але не міг би ти мені сказати, де нині Тимофій? Я отримала від нього листа наприкінці весни й більше не було звісток, — поставила дівчина запитання, яке давно її мучило.

Кривоніс із розумінням усміхнувся й відповів:

— Гадаю, що Красунчик уже оговтався від рани та нині, найімовірніше, перебуває з гетьманом...

— Що? — перебила його Орися, збліднувши. — Тимофій поранений?

— А ти хіба не знала? Невже він не повідомляв тобі про це? — здивувався полковник і тут зрозумів, що сказав зайве.

Орися заперечливо похитала головою, і з її очей потекли сльози — Господи, її коханий був поранений, а вона зовсім нічого про це не знала!

— Ну не треба так! Не плач, панночко, коли я востаннє бачив Тимофія, то він уже одужував, — знітився Кривоніс від того, що своїми словами мимоволі довів панночку до сліз.

— Та годі тобі ревти! Ви, баби, тільки й умієте, що сльози лити! — розв’язно сказав їй Максим, який увесь цей час мовчки слухав їхню розмову. — На Красунчику вже все зажило, як на собаці, і він давно здоровий!

— Ти свого язика притримав би! Ліпше принеси кулешу, вечеряти час! — строго сказав йому батько, а потім ласкаво звернувся до Орисі: — Не плач так гірко, панночко, рана Тимофія не така небезпечна, як тобі здається, і коли я вирушав сюди, вона загоїлася, а сам він почувався добре. І не сердься на Максима, часом він буває грубуватий, але загалом не такий уже й поганий, — сказав полковник, і тут його погляд упав на плями крові на її сукні. Кривоніс спохмурнів.

— Дитинко, тебе що, поранили? — запитав він, указуючи на її спідницю.

— Ні, пане, я ціла, але це кров однієї людини, яка... яка... — Орисі знову почувся вереск шаблі, згадалася смерть Лешека й події сьогоднішнього дня, а звістка про поранення Тимофія остаточно позбавила її самовладання, і бідолашна Орися знову заридала, та так гірко, що полковник не знав, що й поробити. Але потім Кривоніс присів поруч із нею на лавку, обережно обійняв дівчину за плечі і з батьківською теплотою почав заспокоювати:

— Ну, тихіше, тихіше, доню! Не треба так гірко плакати! Слава Богу, ти жива й неушкоджена! — говорив полковник, обережно пригорнувши дівчину до себе й погладжуючи по голові. — Як добре, що Максимко зустрів тебе! Я розумію, що ти дуже злякалася, але тепер із тобою все буде добре!

— А з тими людьми, що залишилися там, ніколи вже не буде добре! Вони всі мертві! Убиті! Господи! За що ж так жорстоко? — Орися аж зайшлася в плачі. — Хоч вони й поляки, католики, але ж люди! Такі самі, як і ми!

Полковник мовчав. Сльози дівчини розчулили його, але від її слів його серце взялося наче кригою. Орися, знесилившись від ридань, важко схлипуючи, почала вже заспокоюватися. Кривоніс простягнув їй свою хустинку й подав води. Він задумливо дивився на дівчину. «Бідолашна дівчинка! Занадто злякалася. А Максим міг би бути й більш чемним із нею. Цікаво, а скільки їй років? Напевно, шістнадцять-сімнадцять. А на вигляд зовсім дитина! Добре, що хоч почала заспокоюватися», — думав полковник, щиро жаліючи нещасну дівчину.

— Мені дуже шкода, що тобі довелося побачити й пережити всі ці жахи. Але це війна, доню. Вона не щадить нікого. І шляхта нині пожинає те, що посіяла. А сіяла вона одні беззаконня й людські страждання. Коли почалася ця війна, десятки невинних людей були повішені та закатовані за наказом князя Вишневецького. Мої козаки йшли сюди й бачили людей, по-звірячому замучених, понівечених лише за те, що вони православні українці. Усюди, де проходив князь, після нього залишалися одні шибениці. А ці люди були навіть не козаками, не бунтівниками, а звичайними, мирними селянами та містянами. І вони теж були людьми й теж хотіли жити. Але Вишневецький, а слідом за ним і шляхта наказують мучити і вбивати невинних, замість того щоби чесно вийти нам назустріч і вступити в бій. Я не можу, просто не в силах стримати лють і гнів моїх людей після того, що вони побачили. Вони прийшли помститися за вбитих.

Орися мовчки вислухала Кривоноса і здригнулася від його слів. «Господи, чому люди такі жорстокі одне до одного?!» — подумала дівчина, не здогадуючись, що полковник дуже пом’якшив свою розповідь та не розповів їй усієї страшної правди про те, що насправді довелося побачити його армії. Промовчав він і про те, що поляки замучили, а потім посадили на палю його близького друга Полов’яна, який потрапив у полон.

— Кров вимагає крові, — задумливо промовив Максим Кривоніс. — Не думай про нас погано, доню. Це війна, і на ній усі втрачають людську подобу. Свобода так просто не дається. Її доводитися здобувати з шаблею в руці.

— Даруй мені, пане полковнику, — нарешті промовила Орися, досі схлипуючи. — Я дуже злякалася сьогодні, ось і не стрималася.

— Не варто більше боятися, адже ти — моя гостя, — сказав Кривоніс і м’яко усміхнувся їй, ніби дочці.

— Чи можу я тебе попросити, пане? — запитала Орися і, побачивши, що полковник кивнув, повела далі: — У місті, у будинку священика Феодосія, залишилися моя служниця і племінник Тимофія. Я не знаю, що з ними трапилося. Вони мали ховатися в церкві, але я волею долі опинилася в замку й тепер не знаю, що з ними, чи живі. Можна це якось дізнатися? Може, ти відправиш кого-небудь дізнатися про них? Будь ласка!

— Добре, я відправлю туди людину, — пообіцяв Кривоніс. — Але як ти опинилася у фортеці?

Орися розповіла, як вона потрапила в замок.

— Цей поляк зробив тобі ведмежу послугу — усе могло закінчитися для тебе жахливо, — похмуро сказав Кривоніс, вислухавши її. — Так, тобі дуже пощастило, дочко, що ти, слава Богу, жива й неушкоджена. Це диво, що ти потрапила саме до Максима. Інакше не знаю, як би я виправдовувався перед Красунчиком!

— Пане полковнику, а звідки ти знаєш Тимофія? — запитала Орися.

— Я знаю Тимофія ще з весни. Ми разом і в Крим їздили, і під Жовтими Водами воювали. А під Корсунем він бився зі мною пліч-о-пліч і врятував мені життя, затуливши собою від удару шаблі, — зніяковіло сказав Кривоніс. — Тож я в неоплатному боргу перед ним.

— А що тепер буде зі мною, пане? — запитала Орися.

— Ну, поки побудеш тут, а там ми що-небудь придумаємо й вирішимо, — трохи розміркувавши, відповів полковник.

Тут нарешті з’явився Максимко з маленьким казанком кулешу.

— Тебе тільки за смертю посилати! — вигукнув Кривоніс. — Ти що, сам варив цей куліш?

— Та ні, батьку! Я ж не вмію! — хихикнув Максим. — Я тут дізнався, що ті, про кого ти питала, живі і здорові, — додав він, звертаючись до Орисі.

— Слава тобі, Боже! — вигукнула дівчина. — А вони знають, що я жива? Вони ж ось уже який день не відають, що зі мною, і божеволіють із тривоги.

— Хлопець, якого я посилав, сказав їм, що ти жива. А завтра, якщо ти, батьку, дозволиш, то я відвезу Орисю туди. Будинок попа цілий, і їй там буде найкраще, — сказав молодий козак.

— Дозволю, — коротко відповів Кривоніс. — Нагодуй дівчину, а я піду, у мене ще справ багато. Орисю, сьогодні вже заночуєш тут, а завтра відвеземо тебе до священика.

Орисі довелося вечеряти з Максимом удвох. Дівчина нічого не їла з учорашнього вечора, але однаково апетиту не було. Марно вона намагалася не думати про пережите, але знов і знову в пам’яті спливали страшні картини.

— Не смачно? — насмішкувато спитав Максим, дивлячись, як Орися перебирає ложкою куліш.

— Ні, смачно. Просто не можу їсти, не йде.

«Звичайно, не йде! Схоже, вона надто перелякалася. Ох, баби! Вічно з ними морока! Ну, зараз я це виправлю», — подумав Максим та налив у кухоль міцного, витриманого меду і простягнув дівчині зі словами:

— Випий, Орисю, тобі від цього стане легше.

— Що ти, пане! Я не п’ю такого! — жахнулася дівчина. — Це недобре!

— Зате від цього ти добре заснеш! Нумо, пий! — наполягав Максим, підморгнувши їй, і, обнявши Орисю за плечі, підніс до її губ повну кружку. — До дна! От молодець!

Він змусив її випити всю кружку. Мед обпік горло і шлунок так, що в Орисі навіть сльози на очах виступили і її пересмикнуло.

— Фу! Яка гидота! — промовила дівчина, кривлячись. — Як ви її п’єте?

— Який козак меду з горілкою не п’є, той не козак! — з усмішкою відповів Максимко.

Згодом від меду, випитого практично на порожній шлунок, Орися сп’яніла — тілом розлилися тепло і знемога, голова запаморочилася, і її почало хилити в сон. На бенкетах у пана Матвія жінки пили тільки вино й ніколи горілку та мед. Але вино було легке, та й дами пили його потроху. Орися спробувала піднятися, але її хитнуло, і вона впала б на долівку намету, якби Максим не підхопив її.

— Схоже, я трохи пересолив! Прости мені! Треба було тобі половинку дати, — зі сміхом сказав він, укладаючи дівчину на повстяну підстилку, де зазвичай спав його батько. — Але байдуже, до ранку тобі полегшає. А поки спи.

Під дією міцного меду захмеліла Орися швидко провалилася в сон без сновидінь і жахіть.

На ранок Орися прокинулася не в найкращому вигляді: Максим поклав її спати просто в сукні, яка тепер безнадійно зім’ялася, корсаж дуже надавив тіло, а коса розтріпалася, і пасма з неї стирчали навсібіч. Крім того, нила голова, віддаючи у скроні, та страшенно хотілося пити. Піднявшись, дівчина подивилася на свою пожмакану сукню. «Господи! Яка ганьба!» — подумала Орися, згадавши учорашній кухоль меду. Вона як могла розправила спідницю, причесалася й виглянула з намету. Сонце вже піднялося, але було ще досить рано. Деякі козаки вже не спали, і Орися не наважилася пройти через кіш до річки — їй дуже хотілося пити, а в кого можна попросити води, вона не знала.

— Ти куди зібралася? — гукнули її.

Орися озирнулася й побачила Максима, який невідомо звідки з’явився біля шатра.

— До річки. Мені треба вмитися й дуже хочу пити, — зніяковіло відповіла вона, відвертаючись.

Максим увійшов до намету свого батька й виніс їй звідти глечик із водою.

— Ось! Під носом у тебе вода була! — хихикнув він.

Орися збентежено взяла глечик і зробила ковток. Пити хотілося так сильно, що бідна дівчина ледь не випила весь глечик. Максимко тільки всміхався, дивлячись на неї.

— Ходімо до річки! Я проведу, щоби до тебе ніхто не причепився, — сказав він, коли дівчина нарешті втамувала спрагу.

Максим відвів Орисю до річки подалі від козацького коша й залишився на шанобливій відстані. Дівчина підійшла до води і, зачерпнувши в долоні, бризнула собі в обличчя, притуливши мокрі руки до скронь. Стало трохи легше. Тоді Орися вирішила скупатися. Кущі близько підходили до річки та заслоняли її від сторонніх очей, тому вона зняла одяг і увійшла у воду, яка не встигла охолонути за коротку літню ніч і була тепла, наче парне молоко. Утім, купання все-таки освіжило дівчину. Вибравшись на берег, Орися наділа нижню сорочку та оглянула сукну — плями крові на спідниці вже стали зашкарублими. «Неможливо їх відіпрати. Це марно. Доведеться знову надіти, — зі здриганням подумала дівчина, натягуючи сукню. — Не в одній же сорочці мені ходити!»

— Орисю, ти там жива? Чи не втопилася? Чого так довго? — пролунав стривожений голос Максима.

— Жива, — відповіла дівчина.

Кущі розсунулися, і молодий козак підійшов до неї. Дівчина сиділа на березі, розплітаючи намоклу від купання косу. Максим присів поряд. «Гожа дівка! — подумав він, більш пильно, ніж учора, роздивляючись Орисю. — Пощастило Красунчику!»

— Ти пробач мені за вчорашнє. Не варто було так тебе поїти! Але я хотів як краще! Тобі дуже зле після меду? — зніяковіло запитав хлопець. Його вчорашній кураж уже пройшов, і тепер Максиму було навіть трохи соромно за свою вчорашню, нелюб’язну поведінку.

— Дуже, — сухо відповіла Орися. — Але вже стає легше.

Кривоносенко знову подивився на неї — личко дівчини було нещасним, вона зніяковіло відверталася від нього, розчісуючи мокре волосся, і йому стало її шкода. І водночас Максимкові захотілося неодмінно позалицятися до гарної дівчини. Немов віжка під хвіст потрапила. Щоправда, без жодної прихованої думки, а просто задля власного задоволення, адже він розумів, що це наречена його побратима.

— Наче русалонька! — весело сказав він, легенько смикнувши Орисю за довге пасмо волосся. — Добре, що русальний тиждень давно минув, а то ти мене у воду потягла б. Або залоскотала. І полин не врятував би. Хоча такій русалоньці я із задоволенням здався б!

Орися лише усміхнулася йому у відповідь.

— Так, усміхайся! Годі сумувати, — приязно сказав їй Максимко. — Ходімо снідати. Хлопці обіцяли мені спеціально для тебе молока роздобути. А то негоже тобі сухою кашею давитися!

Він узяв Орисю за руку, ривком підняв із землі й повів до табору, так і не випустивши її руки зі своєї. Дорогою Максимко раз у раз поглядав на супутницю — дівчина з незворушним, серйозним обличчям ішла поруч із ним, але молодий гульвіса нюхом відчував, що вона збентежена. Тому Кривоносенко ніжно стискав долоню дівчини та міркував, про що таке веселе завести з нею розмову, але, як на зло, саме зараз йому нічого на думку не спадало. Коли обоє дійшли до коша, їх помітили товариші Максима.

— Дивіться, ледь сонце встало, а Максимко вже з дівкою! От бабій! Де знайшов красуню? — запитав хтось, і козаки весело розсміялися.

— Там де знайшов — такої вже немає! — віджартувався Кривоносенко.

Орисі стало ніяково від того, що козаки її оцінювально роздивляються, і вона опустила обличчя, намагаючись не дивитися по сторонах. Аж раптом один із козаків безцеремонно схопив дівчину за руку й повернув до себе обличчям, аби краще роздивитись.

— От правду люди кажуть: хто рано встає — тому Бог подає! — сказав він, беручи Орисю за підборіддя й розглядаючи її обличчя. — Справді, вродлива дівка! Наче яблучко медове — так і тягне покуштувати!

— Ану, прибери лапи від моєї дівки! — гнівно гаркнув Максим і грубо відіпхнув нахабу. — Я знайшов, отже, вона моя тепер, тож нема чого моє добро й лапати! Свою шукай та лапай, а заразом і куштуй!

На такі слова козаки знову зареготали, а хтось викрикнув: «А ти вже поласував красунею, що крутишся біля неї, наче кобель? І коли ти тільки все встигаєш?!» Від цього паскудного жарту козаки зареготали ще голосніше, Орися запашіла із сорому, а Максимко анітрохи не зніяковів і пекти раків не збирався. Навпаки, він гордовито і двозначно усміхнувся приятелям, по-хазяйськи обійняв дівчину за талію й задоволено повів до намету свого батька.

У наметі вже стояв глечик свіжого молока та смажені яйця — вочевидь, Кривоносенко устиг моторно все влаштувати із самого ранку. Орися поїла з більшим апетитом, ніж учора, а Максим улаштувався снідати поруч із нею, але не так їв, як базікав безупинно, бо був не лише жорстоким воїном, а ще й веселим та дотепним хлопцем. Таким дотепним, що зумів змусити Орисю розсміятися його жартові. Полковник Кривоніс увійшов у свій намет, коли молоді люди вже закінчували сніданок.

— Доброго ранку, панно. Бачу, тобі вже краще, — ввічливо сказав полковник і відразу спохмурнів, адже не міг не помітити, що син треться біля чужої нареченої та пряде їй оченятами. — Максиме, а ти чого шкіришся біля панночки? — суворо запитав він.

— Та маю право, батьку! — незворушно й нахабно відповів той. — Я ж ніби як урятував її, отже, мій обов’язок і розважати і доглянути, щоби дівчині зручно було й вона нічого не потребувала. А зараз ми вже поснідали, і я відвезу Орисю до її родичів.

— Ліпше скромніше поводься! — сухо сказав Кривоніс. — Візьми хлопців, аби постерегли дівчину й ніхто не скривдив! Ми ще два дні тут табором стоятимемо.

Після сніданку Максимко повіз Орисю в місто, посадивши із собою на коня.

— Та я й сама можу верхи їхати, — сказала Орися, бо Максим нескромно притулився до неї та ніжно обійняв за стан, водночас заглядаючи їй в обличчя через плече.

— Та коли я ще з красивою дівчиною на коні проїдусь?! — хихикнув Максимко. — Я з такими красунями зроду не їздив! Тож не можу не скористатися нагодою.

— Тоді не притискайся до мене так тісно, — насупившись, суворо відповіла Орися.

— А тобі шкода, чи що? — весело запитав молодий козак. — Я ж тебе не покусаю!

Орися насупилася й відвернулася, чим викликала сміх у Максима. Він швидко довіз її до будинку священика. Щойно вони в’їхали в обійстя, як із будинку висипало все численне сімейство священика й Михайлик із Кшисею. Усі вони оточили Орисю тісним кільцем та почали обіймати, водночас здійняли такий галас і так бурхливо висловлювали свою радість, що Максим не витримав.

— Ану геть! Розчавите! — безцеремонно розштовхуючи всіх, він пробрався до дівчини й узяв її за обидві руки. — Орисю, я залишу тут п’ятьох хлопців для охорони — мало що може трапитися. Якщо тобі щось знадобиться, то дай мені знати… Та ну, провалюйте всі! Бісенята, — гаркнув Максим, бо ззаду на нього напирали й тіснили дітлахи, прагнучи пробитися ближче до улюбленої панночки. — Через декілька днів ми підемо звідси. Подумай, куди тебе треба відвезти.

— Спасибі тобі, Максиме, — відповіла Орися, усміхнувшись.

Той підморгнув їй, задерикувато всміхнувся у відповідь і, нарешті, поїхав. П’ятеро козаків розташувалися у дворі будинку священика, а Кшися і Степанида повели Орисю в дім. Паніматка навіть розплакалася з радості, що панночка повернулася здоровою та неушкодженою.

— Господи Ісусе! Як ми злякалися, коли дізналися, що козаки взяли замок! — голосила Кшися. — Ми не знали, що й думати — жива ти чи загинула, моя панночко! Пан Матвій усе правильно розрахував — ані церкви, ані будинку батюшки не чіпали. Але як же ти врятувалася? Ми чули, що там усіх убили.

Орися зітхнула й повідала практично про всі свої пригоди, промовчавши лише про освідчення пана Лешека.

— Хто міг би подумати, що Павловський здатний на таке благородство! — з подивом промовив Михайлик, вислухавши дівчину. — Ніколи не подумав би про нього таке! Царство йому Небесне!

— Треба ж! А про цього Кривоноса таке говорять, що й подумати про те страшно! А виявляється, не такий уже він і жорстокий, як про нього розповідають! — промовила Степанида, радісно подумавши про себе: «От тепер буде чим сусідок здивувати! Адже я все дізналася з перших рук! Сьогодні ж побіжу й усім усе розповім!»

Поруч з Орисею вже влаштувалася Надійка, мнучи мережива на її сукні.

— Ой, а де ти так сукню забруднила, панночко? — запитала дівчинка, указуючи на спідницю.

— Кшисю, дай мені іншу сукню. Це кров пана Павловського, — зітхнувши, сказала дівчина й пішла перевдягатися. Орисі знову стало сумно, її душу охопила жалість до нещасного Лешека.

У Барі військо Кривоноса простояло ще два дні. Увесь цей час Орисю ретельно охороняли козаки, бо гайдуки Клесінського втекли, злякавшись його гніву за те, що недогледіли панну. Кшися лякалася такої охорони й остерігалася зайвий раз вийти на подвір’я. Але Орисю не бентежило таке сусідство, та й приставлені до неї вартові були шанобливі й мирно сиділи у дворі священика, то граючи на кобзі, то в карти або кістки, і влаштовували набіги лише на кухню Степаниди, якій довелося їх годувати. А втім, поважна й пухкенька матінка надзвичайно раділа такому сусідству та грайливо хихотіла з козаками, мимоволі згадуючи молодість. А ввечері другого дня з’явився Максим.

— О, нарешті вся орава розбіглася! Як ти тут жила? Я від них із глузду з’їхав би й перестріляв усіх до бісової матері! Гаразд, мовчу-мовчу! Пожартував я! — весело сказав Максимко, помітивши, що дівчина строго насупилася від його слів, а потім запитав. — Куди тебе відвезти, Орисю? Ти придумала? Ми завтра йдемо на Кам’янець[51]. Ти не можеш поїхати з нами. Адже ми йдемо воювати.

— Та я це й сама розумію! І не прагну бути присутньою за таких обставин, — скривилася Орися. — Ми порадилися з Михайликом і вирішили повернутися до Волховиць. Залишатися тут я не хочу.

— Якщо вони не розорені. А якщо їх уже немає, що тоді?

— Тоді оселимося в отця Сергія, нашого священика, — відповіла Орися. — Він прихистить нас.

— Ну, добре, тоді завтра вранці я заїду по тебе, — сказав Максим.

Наступного ранку у дворі пролунав шум, і в будинок священика увійшов сам Кривоніс. Кшися злякалася і шмигнула в куток, отець Феодосій зробив смиренне обличчя й безуспішно спробував підібгати своє черевце, торопіючи перед грізним козацьким полковником. А матінка Степанида, навпаки, підійшла ближче і, розкривши рота, роздивлялася полковника — оце вже пощастило так пощастило, сам Кривоніс у її дім завітав! «Сусідки луснуть із заздрощів! Треба ж, який він! Оце чоловік так чоловік! Ставний який! От би з таким... Ой! Та про що це я, дурепа грішна, думаю!» — подумала матінка й одразу сама засоромилася своїх недоброчесних думок, які почали відвідувати її відтоді, як на її обійсті з’явилися сторонні чоловіки.

Полковник чемно привітався з Орисею, а дівчина привітно всміхнулася у відповідь. Страх її перед Кривоносом уже минув, бо Орися особисто переконалася, що не такий уже і страшний козацький отаман, як його малюють.

— Ти впевнена, дочко, що в маєтку тобі буде безпечно? — запитав Кривоніс. — Якщо не впевнена, то я ліпше заберу тебе із собою.

— Спасибі тобі, пане, але гадаю, що найкраще все-таки повернутися туди. І крім того, нам з Михайликом більше нікуди їхати. А перебуваючи з тобою, ми тільки заважатимемо. Та й недобре це.

Кривоніс покосився на Михайлика. Підліток не зніяковів, не злякався, навпаки, спокійно і без емоцій дивився на полковника.

— Отже, ти племінник Тимофія? — запитав його Кривоніс, спохмурнівши — йому стало шкода худенького та слабкого підлітка, якого батько так бездумно залишив самого в цей буремний час.

Михайлик кивнув.

— А де ж твій батько?

— Поїхав воювати з дядьком, пане полковнику, — відповів хлопчик.

— Ну що ж! Шкода тільки, що він вас самих зоставив, — сказав Кривоніс. — Я залишу з тобою, дочко, сотню своїх хлопців для охорони. Так мені спокійніше буде.

— Спасибі тобі, пане полковнику. Дай Бог тобі здоров’я й бережи тебе Пречиста Діва! — ласкаво відповіла Орися.

Кривоніс приязно їй усміхнувся і, обнявши дівчину за плечі, по-батьківськи поцілував у чоло.

— Це добре, що ти не тримаєш на мене зла, доню. А Тимофієві, коли побачу, то перекажу, що ти жива і здорова. На весілля мене не забудьте запросити! — весело напросився полковник.

— Це буде для нас великою честю, якщо ти, пане, на наше з Тимофієм весілля прийдеш, — усміхнулася Орися.

— Тебе відвезе Максим. Бережи тебе Боже, доню! — відповів Кривоніс і, низько поклонившись їй, вийшов із дому.

У дверному отворі відразу з’явилася симпатична пичка Максима: «Ну що? Їдемо!»

Орися з Михайликом попрощалися з отцем Феодосієм і його галасливим сімейством. Паніматка Степанида розридалася, прощаючись із постояльцями, соковито розцілувалася з Кшисею — шкода їй було втрачати таку подружку, чиї схильності збігалися з її власними. Але нічого не поробиш!

Орися їхала з Бара зі змішаним почуттям — їй одночасно було і страшно тут бути, і шкода оставляти місто. Невідомо, чи цілий будинок у маєтку, що буде з ними далі, але тут залишатися однаково не хотілося. Надто вже страшні спогади навіває Бар.