Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ ХVІI. ЯК ПАН МАТВІЙ НАЖИВ СОБІ ВОРОГА

Орися сиділа у своїй опочивальні біля відчиненого вікна. Так хоч трохи в кімнату проникали сонячні промені і свіже повітря, тому що про прогулянки на волі довелося забути — виходити за частокіл пан Матвій, як і раніше, всім забороняв. А сам він виїжджав із дому тільки у справах та не інакше як у супроводі двадцяти своїх гайдуків. У Клесінського на службі перебувало не менше від п’ятдесяти головорізів, і він завжди щедро оплачував їхні послуги.

Орися нудьгувала, адже їй нічим було зайнятися. Сусіди брали приклад із Клесінського й заїжджали тепер рідко, побоюючись бунтів власних селян, та воліли сидіти вдома, а не ходити в гості, хоча в Поділлі було тихо. І якщо вдома, у Києві, у Орисі завжди знаходилися домашні клопоти, то тут за неї все робила челядь — їй залишалося тільки розпоряджатися й наказувати. Клесінський давно сказав їй, що вона тепер господиня в цьому будинку. Особливо важко Орисі було перший час — адже вона зовсім не була знайома з укладом життя знатної шляхти і справлялася зі своїми обов’язками господині тільки завдяки Одарці та Кшисі. А зараз дівчина сиділа за вишиванням, аби хоч чим-небудь себе зайняти, хоча в її вишивках не було потреби, бо в будинку було вдосталь вишитих рушників, серветок та постелі. Раптом у двері постукали. Орися, незважаючи на дивовижну заяву пана Матвія, досі замикалася у своїй кімнаті. Піднявшись, вона відімкнула двері й оторопіла — на порозі стояв Семен.

— Можна мені ввійти? — зніяковіло запитав хлопець, бо Орися від подиву застигла на порозі, загородивши йому прохід.

Із моменту своєї паскудної витівки Семен уникав і Орисі, і молодшого брата, старанно ховаючи своє обличчя, опухле від побоїв. Він чемно вітався з нею, коли зустрічав у будинку, але не більше того, тому Орися дуже здивувалася його приходу.

Увійшовши, Семен став біля дверей і зніяковіло мовчав.

— Чого тобі, пане Семене? — запитала дівчина, бо бачила, що її майбутній небіж мовчить і ніяк не наважується заговорити. Семен був їй неприємний не тому, що образив, а тому, що кривдив Михайлика. Орися дуже прикипіла до підлітка, він став їй другом та по-справжньому рідною людиною.

— Я хотів би попросити вибачення... — почав, було, Семен, але знову замовк, не знаючи, як говорити далі про те, що бовкнув сп’яну. Насправді йому було страшно, що дівчина поскаржиться на нього дядькові. А Тимофій був єдиним, кого він поважав і чию прихильність цінував. Тому, протверезівши, Семен гірко каявся в тому, що так бездумно образив його наречену. Більше через острах утратити прихильність свого дядька, ніж із почуття провини перед Орисею, він і прийшов повторно перепросити.

— Я не тримаю на тебе зла, пане, — сухо відповіла йому Орися.

— Ні, я бачу, що ти ображена на мене, панно! — вигукнув Семен. — Мені дуже соромно, що я, напившись, дозволив собі таке сказати. Але я дуже гірко шкодую про це! Це більше ніколи не повторитися і...

— Та ні про що ти не шкодуєш, а я — дійсно ображена на тебе, пане, — перебила його дівчина. — Але не за себе — за Михайлика. Тобі дуже пощастило, що маєш братів, однак ти не цінуєш того!

— Михайло ніколи мене не любив і завжди намагався зайняти моє місце! — роздратовано відповів Семен, здивувавшись тому, що дівчина здогадалася про його ненависть до молодшого брата.

— Як же він його зайняв? Хіба ти не син свого батька? Чи, може, батько чимось обділив тебе? А ти коли-небудь любив брата? За що ти так ненавидиш його? — насупилася Орися.

— За те, що покійний дід, дядько та й усі інші любили й люблять його більше за мене! — випалив Семен.

Орися здивовано подивилася на хлопця — той набурмосився, а синці його місцями досі фіолетові, а місцями вже жовто-зелені надавали Семену безглуздий і жалюгідний вигляд. «Що ж за людиною такою був покійний пан Микита, що його так сильно любили онуки, якщо навіть після його смерті ревнують один до одного?» — з подивом подумала Орися, адже Михайлик часто з любов’ю й теплотою розповідав їй про свого дідуся, а вголос сказала:

— Ти поводишся, мов розпещений хлопчисько! На руці п’ять пальців — будь-який поріж, і буде боляче. Так і ваш дід — усі ви для нього були однакові та всіх вас він однаково любив! Тому соромно тобі так думати. Може, коли-небудь ти зрозумієш, що твої брати, твоя сім’я — це найцінніше, що є на світі. Дай Боже, щоби ти зрозумів це вчасно! А поки перестань мучити брата й ганьбити батька своєю поведінкою! Хоча навіщо я тобі це говорю? Ти маєш рацію в одному — я тобі ніхто, і не мені тебе вчити!

Семен остаточно засмутився, слухаючи докори Орисі. Він зовсім не очікував такої розмови та сподівався, що дівчина йому вибачить і совість перестане його терзати. А Орися здогадалася про його ненависть до брата, та ще й відчитала за це. Добре, хоч пияцтвом не дорікнула! І щоб уникнути неприємної для себе розмови, Семен сказав:

— Я ще ось чого прийшов. Там гонець прибув, і я так зрозумів, що від дядька Тимофія.

— Коли? — стрепенулася Орися.

— Та щойно! Він віддав листа батькові. Ти, панно, сходила б до нього й запитала, що там дядько пише. Ти єдина, хто не боїться батька, і дуже цікаво було б дізнатися, що нині відбувається в...

Але Орися його не дослухала. Підхопивши довгі спідниці, дівчина вибігла на подвір’я й озирнулася, але воно було порожнє. Тоді вона побігла на задній двір, де побачила Одарку, яка, помітивши панночку, квапливо подибала до неї й зашепотіла:

— А я тебе шукаю! Іди швидше до кухні! Там козак від Тимофія приїхав і вже питав про тебе. Сказав, що лише у твої руки листа віддасть!

Орися вбігла до кухні й побачила за столом козака, який з апетитом їв, не звертаючи уваги на цікаву двірню, яка скупчилася в кухні та витріщалася на нього так, як дивляться французькі дворяни на свого короля, коли той обідає.

— Пане, це ти з листом для мене від пана Тимофія Клесінського приїхав? — випалила Орися, підбігши до нього й не зважаючи на людей навколо.

— Що, що? — не зрозумів козак.

— Та ну від Красунчика! — уточнила Орися, згадавши, що Тимофій приховував своє справжнє ім’я за цим прізвиськом.

Гість уважно оглянув дівчину, усміхнувся, дістав із-за пазухи лист і, піднявшись, із поклоном простягнув його Орисі. Не тямлячи себе з радості, дівчина схопила складений папір і, пробелькотівши подяку, вилетіла з кухні, ховаючи заповітного листа у складках спідниці. Козак лише всміхнувся.

Орися ледь стрималася, щоби не розкрити лист просто посеред двору, але потім, упоравшись із нетерпінням, обійшла будинок — сюди виходили вікна спалень і тут ніколи ніхто не ходив, а відповідно, ніхто не міг її бачити та перешкодити спокійно прочитати послання. Звичайно, можна було піти у свою спальню, але дорогою могли зустрітися сам Клесінський або Семен, а Орисі не хотілося, щоби хтось помітив її радість чи хоч на хвилину відволік від читання. Особливо пан Матвій.

Дівчина нетерпеливо зламала печатку й розгорнула листа. Тимофій раніше ніколи їй не писав, тому вона була вражена тим, як красиво та рівно пише чоловік, які витончені літери він виводить. Із завмиранням серця вона прочитала:

«Орисю, кохана моя, прости мені, що я так довго не слав тобі звісток, але єдиним моїм виправданням є те, що в мене просто не було можливості прислати тобі листа! Мила, серденько моє, за всі ці місяці я змучився з туги, перебуваючи так далеко від тебе. Не минало й дня, коли б я гірко не пошкодував про те, що не забрав тебе із собою, ближче до Січі. Але тепер я розумію, що в маєтку під захистом мого брата ти в більшій безпеці, ніж біля мене, тому що повстання розгорілося з неабиякою силою. Я не знаю, коли закінчиться ця війна, не знаю, коли я, нарешті, зможу повернутися до тебе. Наше військо вже здобуло дві перемоги — під Жовтими водами й під Корсунем, і нині ми стоїмо табором під ним. Але це не межа — треба здобути ще не одну перемогу, щоб уся Україна стала вільною! Щастя моє, я кохаю тебе більше за життя, думаю про тебе щомиті й дуже сподіваюся, що незабаром матиму змогу приїхати до тебе. Відповідь мені ти можеш відправити з тією людиною, яка привезе тобі цього листа. Орисю, кохана моя, лише заради тебе я живий, і тільки твоє кохання береже мене. Якби в моєму житті не було тебе, то воно було би безбарвне, порожнє й нікчемне. Але ти наповнюєш його змістом, щастям і радістю. Кохана моя, я цілую твої руки, твої прекрасні очі, твої солодкі уста. Знай, що я кохаю тебе й неодмінно повернуся до тебе. Твій Тимофій».

Орися притиснула лист до грудей. На очах у бідолашної дівчини виступили сльози щастя — він кохає її, він думає про неї, він повернеться до неї! «Господи, спаси і збережи його! Захисти його від смерті, від ран, від полону! Захисти його, Боже!» — шепотіла дівчина. Сховавши листа, Орися із сяючими очима йшла на задньому дворі, не приховуючи свого щастя. Цікава челядь, яка негайно дізналася про те, що пан Тимофій прислав листа їхньому панові, не могла не здогадатися також і про те, що молодий пан прислав листа для своєї нареченої. Та варто було лише поглянути на молоду панночку, яка останнім часом ходила, наче тінь, ховаючи погляд, а тепер летіла двором, мов яскравий метелик, із блискучими очима й щасливою усмішкою, щоб усе зрозуміти. Люди раділи такому повороту — скоро молодий пан повернеться, і нарешті припиняться ці ганебні домагання старого шкарбуна до молоденької дівчини!

А пан Матвій сидів у своїй опочивальні, хмурився й поглядав на лист від Тимофія. Знов і знову він перечитував отримане послання. Брат повідомляв йому з усіма подробицями про те, як об’єднані сили козаків і татар ущент розбили війська Речі Посполитої біля Жовтих Вод, а потім і біля Корсуні. Тимофій також писав, що віддані Україні козацькі старшини й українська шляхта стали на бік Хмельницького, та кликав старшого брата долучатися до козацького війська, вважаючи, що йому не байдужі причини повстання.

Пропозиція молодшого брата спричинила в Клесінському пекучу злобу. Здурів Тимофій, чи що? Або п’яний був, коли писав це? Хоча навряд — Матвій відмінно знав, що козаки не пиячать у походах. Ось зараз він усе кине й поїде воювати пліч-о-пліч із різним непотребом та гультяями! Пан Матвій Клесінський страждав невинною слабкістю — він уявляв себе знатним польським шляхтичем, забуваючи про те, що народився православним українцем.

Погляд колишнього козацького полковника ковзнув удалечінь, крізь розчинене вікно. Яскраво-блакитне небо й ніжна зелень саду, верхівка якого визирала з-за частоколу не дали відповіді на запитання, які мучили його. У кімнаті вже не топили, тому було трохи сиро, і Клесінський підійшов ближче до вікна — удихнути прогрітого сонцем повітря. І тут на очі йому потрапила Орися. «А що це вона тут робить?» — здивувався Матвій. Йому добре було видно обличчя дівчини, нахилене над аркушем паперу, — на очах її виступили сльози, вона притиснула аркуш до грудей і усміхнулася так щасливо, як усміхалася минулої осені, коли поруч був Тимофій.

Клесінський просто посатанів, коли зрозумів, щó вона може читати! Отже, шибеник Тимофій усе-таки не забув свою красуню — це було зрозуміло із сяючого щастям обличчя дівчини! Матвій, уражений ревнощами, відразу оскаженів і ледь стримався, щоби не почати жбурляти і трощити все навколо за своєю звичкою. «Ні, я цього так не залишу! Я доб’юся її за всяку ціну! Якщо знадобиться, то силою поведу під вінець! Вона буде моєю, навіть якби мені довелося вбити Тимофія!» — промайнуло в голові Клесінського, і тут він сам себе зловив на цій думці. Його холодні, сині очі недобре блиснули з-під красивих, немов накреслених брів, — Матвій прийняв страшне рішення. «Я приберу Тимофія з мого шляху! Якщо цього досі не зробили ляхи, то це зроблю я!» — похмуро думав Клесінський, і груди його здіймалися від ревнощів та ненависті до молодшого брата. А колись він його так любив!

Тимчасом Орися, узявши в Михайлика папір та чорнила, писала відповідь Тимофієві. Коли перший захват улігся, Орися помітила те, що він не розповів про себе самого ані слова — тільки про своє кохання до неї. Як він там, чи здоровий, чи не поранений? «Господи, збережи його! Тільки б він був здоровим і не пораненим!» — з тривогою думала дівчина. Орися так і не зважилася розповісти Тимофієві в листі про почуття Клесінського до неї. Хоч у цьому й не було її провини, але дівчину мучив сором через цю обставину. Орися вирішила не засмучувати Тимофія цією звісткою. Йому й так важко! Він воює, а тут вона йому таке повідомить! Та і як вона скаже, що його зрадив рідний брат? Дівчина сподівалася, що коли повернеться Тимофій, то все владнається — Клесінський дасть їй спокій. Адже не переступить він через рідного брата, почавши ворожнечу через жінку?!

Написавши відповідь, Орися пішла шукати ту людину, яка привезла їй дорогоцінного листа від коханого. Козак уже наївся й сидів у тіні на задньому дворі, чекаючи, поки Матвій напише братові відповідь.

— Як твоє ім’я, козаче? — запитала Орися, коли підійшла до нього.

— Петром мене звуть, — усміхнувся козак, розглядаючи дівчину.

— А скажи мені, Петре, як там Тимофій? Він здоровий?

— Здоровий, панночко. Що йому зробиться? Він біля самого гетьмана Хмельницького служить, у милості в нього. Адже мені сам гетьман велів ці листи сюди відвезти! Проте не знав я, що Красунчик, виявляється, такий знатний шляхтич! А з нього не скажеш! Зовсім у нього шляхетського гонору немає, — усміхнувся козак, промовчавши про поранення Тимофія, бо зрозумів: якщо панночка запитує, то його товариш про це не написав, і дівчині найкраще нічого не знати. А то ще ридати почне!

Орися зніяковіло простягнула йому свій лист.

— Передай, Петре, цей лист Тимофієві. А це тобі від мене, — сказала Орися, простягаючи разом із листом кілька срібних монет.

— Не варто, панночко, — усміхнувся козак.

— Але... — Орися запашіла. Їй хотілося зробити щось приємне цій людині, яка привезла їй такий дорогоцінний лист, однак стало ніяково від того, що він відмовляється від грошей. Може, вона зробила щось не так?

— Я кажу — не варто, отже, не варто, — знову усміхнувся козак, помітивши збентеження дівчини.

— Спасибі тобі! Бережи тебе Боже, козаче! — сказала Орися і, розвернувшись, пішла до будинку, не звернувши уваги на Янка, який ніби випадково тинявся обійстям.

Гонець виїхав лише наступного ранку, тому що Клесінський написав відповідь братові надвечір. Пан Матвій виїхав із воріт відразу ж після від’їзду козака, але в супроводі лише одного Кліща. Нікому й на думку не спало, що в лісі Клесінський наздогнав козака, убив і відібрав листа Орисі. Не пощадив навіть коня. Тіла він звелів Янкові закопати, щоби приховати сліди. А сам, не зволікаючи, відкрив Орисиного листа. «Отже, дівчинка не ризикнула розповісти всю правду своєму люб’язному! Мій милий Тимофію! Хай би як! Не отримає твій милий цього листика! Ти ніколи більше його не побачиш!» — із задоволенням подумав Клесінський, прочитавши листа, а потім ще раз розгорнув його й погладив рядки — це ж писала своєю рукою його кохана жінка, хоча й не йому.

Повернувшись додому після своєї чорної справи, пан Матвій, трохи поміркувавши, передумав. Він знову акуратно запечатав Орисин лист і відправив Яна відвезти всі листи — від себе, синів та Орисі, а Тимофієві сказати, що його гонець приїхав поранений і помер у маєтку. «Вже ліпше нехай почитає її листа, ніж сам з’явиться сюди, якщо не отримає від неї відповіді! — подумав Клесінський. — А я, мабуть, поїду слідом за Янком. Якщо брат покликав мене воювати, то не можу йому відмовити. Уб’ю Тимофія, щойно знайду. У коханні кожен старається для себе!»

За два дні Клесінський оголосив, що надовго їде у справах. Залишивши вдома половину свого загону і строго наказавши Семену тримати себе в руках, Матвій попрямував у бік Корсуня, розраховуючи там дізнатися, де нині перебувають козаки.

«Як же мені дістати Тимофія? — думав Клесінський. — Треба бути дуже обережним. Жодна жива душа не має не те, що провідати, навіть запідозрити мене! Ні, ну який усе-таки мерзенний жарт зіграло зі мною життя! Чому ми покохали одну жінку? Може, Тимофій усе-таки розлюбив її, а листа надіслав від своєї совісті, і мені не доведеться його вбивати?» Але, згадуючи щасливе обличчя дівчини, коли вона читала лист, Матвій розумів, що Тимофій, як і раніше, кохає Орисю.

Сам Клесінський щиро покохав Орисю, і весь сенс його життя тепер полягав у цій тендітній дівчині з великими лагідними очима. Він немов збожеволів від кохання до неї. Матвій забував про те, що годиться Орисі в батьки, що вона щиро й гаряче кохає іншу людину. Не усвідомлював він і того, що навіть якщо вона й дістанеться йому, то ніколи не полюбить так, як він би того хотів. Це було неважливо! Важливо лише те, що він зможе називати дівчину своєю дружиною, зможе безроздільно володіти нею. Ця мрія тепер становила щастя всього його життя. Однак Матвій жодного разу не замислився про те, що він хоче побудувати своє щастя на нещасті тієї, яку так шалено кохає.

Проїжджаючи через Вінницю, пан Матвій дізнався, що Хмельницький нині стоїть кошем десь під Білою Церквою. «Отже, я їду туди й там знайду Тимофія», — похмуро подумав він. Тут Матвієві згадався той день, коли він дізнався, що мати чекає дитину. Він ріс єдиним сином і часто заздрив тим, хто мав братів і сестер. А коли народився малюк Тимофій, то дев’ятнадцятирічний Матвій відчув себе щасливим. Часто він балував молодшого братика більше за рідних синів, покриваючи перед батьком його витівки й пустощі. Він згадував, як суперечив батькові, захищаючи Тимофія, коли той утік на Січ. Адже тоді покійний батько погрожував позбавити сина спадщини й ледь не проклинав його за непослух. Матвій знав, що завжди може покластися на молодшого брата, що той ніколи його не зрадить. А тепер він їхав шукати свого улюбленого брата, щоб убити.

«Що зі мною трапилось? — раптом подумав Матвій. — Чому наді мною так зло пожартувала доля?» Але замість того, щоб отямитися, щоби здолати свою спокусу, колишній полковник звалював усю провину за свій гріх на Провидіння, обмірковував та вишукував способи й можливості вбивства рідного брата.

Не доїжджаючи до Погребищ, пан Матвій несподівано зустрів перешкоду на своєму шляху. Дорогу, що йшла через рідколісся, перегородили озброєні люди. Клесінський уважно оглянув незнайомців — це не були козаки, бо їхній одяг був занадто розкішний, а зброя — надто коштовна. «Імовірно, це люди з надвірної хоругви якогось магната або шляхтича», — подумав він.

— Ви хто такі? — запитав чоловік, який виїхав уперед.

— Із ким я говорю? — гордовито обізвався Клесінський. — Я не зобов’язаний відповідати тому, хто нижчий від мене за народженням. Тому назви себе!

— Узагалі-то, кулик кулика бачить здалеку! — добродушно усміхнувся вершник. — Схоже, я бачу перед собою шляхтича, такого ж, як і я. Моє ім’я Станіслав Володкович, я — ротмістр його милості князя Єремії Вишневецького.

— Ну, то це істотно змінює справу, пане! Я — Матвій Клесінський із Волховиць, що в Барському старостві.

— Куди ж ти, пане Клесінський, тримаєш шлях?

— Туди, де моя шабля не нудьгуватиме в піхвах! — ухилився від відповіді пан Матвій.

— Ну, у такому разі тобі з нами однією дорогою!

Володкович розвернув коня й поїхав назад, Матвій рушив слідом, зауваживши, що його невеликий загін оточили люди Вишневецького. «Побоюються!» — усміхнувся він про себе. Згодом ліс розступився, і Матвій побачив величезний загін людей. Та що там загін — армію! «Не менше від двох-трьох тисяч», — зазначив Клесінський.

Володкович під’їхав до гордовитого чоловіка, який щойно сів верхи на чудового жеребця, вочевидь, збираючись кудись їхати. Матвій добре знав цю людину з чорними, пронизливими очима, чий погляд був твердий і колючий, а гордовитий вираз його обличчя не приховував жорстокості свого власника та видавав сильний, вольовий характер. Це був князь Єремія-Михайло Корибут-Вишневецький, воєвода руський. Шляхтич щось тихо сказав йому, і князь, подивившись на Матвія, теж упізнав його.

— А, пане Матвію! Скільки років ми з тобою не бачилися! Неймовірно радий зустрічі з тобою! Яким вітром тебе занесло сюди? — приязно сказав Вишневецький. Виявляється, він пам’ятав Матвія ще з часів Смоленської війни, де мав нагоду оцінити хоробрість та спритність Клесінського.

Матвій, не злізаючи з коня, привітав князя поклоном і відповів:

— Для мене щастя знову бачити твою княжу милість. А щодо мети моєї подорожі, то нещодавно донесли мені доброзичливці, що один мій далекий родич, знехтувавши своєю честю та совістю, долучився до бунтарів. Тож їхав я з’ясувати, наскільки ця звістка відповідає істині. Якщо це правда, то хочу покарати відступника, коли зустрів військо твоєї милості.

— А де ж твій обоз, пане Клесінський? — з усмішкою запитав Вишневецький.

Матвій озирнувся на своїх гайдуків.

— Та он він, твоя милосте. На конях сидить, — шанобливо відповів він.

— От за що завжди поважав тебе, пане Матвію, то це за те, що не тягаєш із собою вози з добром, а ходиш, як і належить воїнові, — із шаблею, а не на перині, — усміхнувся князь. — Що ж, справа твоя, але впевнений, що тобі донесли неправильно. Сумніваюся, щоб один із Клесінських міг опуститися до смути. Поїхали ліпше зі мною. Такі воїни, як ти, нині на вагу золота.

— Для мене це будуть найбільші честь і благо, які я тільки можу отримати від твоєї княжої милості! — улесливо, але стримано відповів пан Матвій.

Клесінський вирішив пристати на пропозицію Вишневецького. Він чудово розумів, якщо князь його пам’ятає, то цим треба скористатися. Ще невідомо, що там накрутить сейм із виборами короля, а більш тісне знайомство з одним із найбагатших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої йому не завадить. Та й був це привід не шукати Тимофія. Адже у глибині душі Матвія лякало те, що він задумав. «Може, це сама доля? Можливо, так і справді буде найкраще для мене, якщо я поїду з князем і не шукатиму брата! Як там любить говорити мій піп: «На все воля Божа!» Ну, то його правда!» — подумав Клесінський.

Князь Вишневецький за батьком походив із давнього і знатного роду, що сходив до Корибута-Димитрія, сина великого князя литовського Ольгерда. А мати його — Раїна[14], була дочкою молдавського господаря Ієремії Могили. А покійний митрополит Петро Могила доводився йому двоюрідним дядьком. Не менш знаменитим предком князя був Дмитро Вишневецький на прізвисько Байда, отаман низових козаків, ще за життя оспіваний у піснях за свою хоробрість та ратні успіхи. Природно, що такі благородні родичі і предки не могли не накласти на князя своєрідний відбиток — він був неймовірно гордим та честолюбним. Йому не можна було дорікнути у зніженості — Вишневецький був хоробрим, наче лев, жорстоким і нещадним до ворогів. Украй рідко зважав на рівних собі, воліючи триматися осібно, але був милостивим із тими, хто від нього залежав. А ще він був найбагатшим магнатом у всій Задніпровській Україні[15].

Із початку козацького повстання князь Вишневецький мав намір узяти участь у його придушенні. З цією метою він зібрав орієнтовно вісім тисяч війська за власний кошт. Але, поміркувавши, Єремія вирішив не поспішати на допомогу Потоцькому. Князь сам подумував про те, що він набагато краще впорався б із посадою великого коронного гетьмана, ніж пан Ведмежа Лапа. Тому честолюбний Єремія вирішив дочекатися тієї миті, коли коронний гетьман через своє невміле командування потрапить у становище більш ніж скрутне, — князь передбачав це, і тоді він з’явиться зі своїм військом йому на поміч та без особливого клопоту здобуде собі славу переможця чергового козацького бунту. Але коли Вишневецький уже зібрався йти допомагати, то, дійшовши до Переяслава, виявив усі пороми й переправи через Дніпро знищеними. Тоді князь досадливо повернувся до своїх Лубен і дорогою розганяв свою досаду тим, що в кожному селі, кожному містечку садив на палі й вішав хлопів, які лише здавалися йому бунтарями. Не пощадив він навіть шістьох ні в чому не винних козаків, яких відправив до нього з листом сам Хмельницький, жорстоко стративши їх. Зібране військо князь був змушений розпустити, оскільки зрозумів, що добра його частина вельми ненадійна й за першої нагоди зрадить.

Але коли пожежа народного гніву на Задніпров’ї спалахнула так, що обпалила його розкішний замок у Лубнах, Вишневецький, моторно зібравши своє добро і княгиню, прихопивши шляхту та євреїв, рушив до Любеча, де благополучно перебрався через Дніпро. Досягнувши Брагиня, він відправив дружину з усім домашнім цінним майном у свій родовий Вишнівець, а сам рушив до Житомира з трьома тисячами війська, яке в нього ще залишилося, вирішивши показати свою завзятість у придушенні цього повстання. Опинившись у Житомирі, князь побув там кілька днів, підбадьорюючи зажурену місцеву шляхту, яка зібралася на повітовий сеймик[16]. Тут він як воєвода руський направив до Львова свій універсал, у якому наказував усій шляхті спішно озброюватися, оскільки на Річ Посполиту ось-ось рушить незліченна татарська орда на чолі із самим ханом Іслямом Ґераєм. Із чого князь це взяв і чому так вирішив, було відомо лише йому одному. Ще не полінувався діяльний князь оголосити збір коштів із повіту на наймання війська для оборони Вітчизни. А поки цей збір грошей триватиме, великодушно позичив кілька тисяч своїх кровних злотих, розраховуючи, що таке капіталовкладення з лишком окупиться в майбутньому — честолюбний Вишневецький претендував на місце самого коронного гетьмана.

Утім, коли до князя дійшла чутка, що полковник Кривоніс рушив до його задніпрянських володінь зі своїм військом, він не став спокушати долю, вирішив не обстоювати свої латифундії й рушив у глиб Брацлавського воєводства[17]. Тут честолюбний князь звернув до Погребища, де вчинив страшну різанину — безжально наказав замучити і стратити безневинних містян, які нібито співчували заколотникам. Особливо жорстоко розправився його княжа милість із православними священиками, наказавши висвердлити їм очі.

Після цього князь мав намір вирушити до Немирова, яким володів, аби там поповнити провіант. Тож він залишив Погребище й поїхав дорогою в потрібний бік. Ось тут пан Матвій і мав щастя, точніше нещастя, зустріти його милість князя Єремію Вишневецького, воєводу руського.

Клесінський спокійно і впевнено почувався в загоні Вишневецького — він був більш родовитим та багатим, ніж присутні тут шляхтичі, та й увага, яку виявив до нього сам князь, відразу змусила решту шляхти привітно подивитися на православного русина.

Увечері, сидячи біля багаття, наче простий жовнір, Вишневецький паплюжив козаків на всі лади — він люто ненавидів їх ще з часів Смоленської війни, де козаки вельми мляво й неохоче воювали з братами за вірою, а потім узагалі залишили польську армію. Князь завжди нехтував у походах комфортом, воліючи ділити тяготи воєнного життя зі своїми солдатами. За що ті дуже поважали його та часто з гордістю казали: «Наш князь не гребує їсти з нами з одного казана, тому що він — справжній лицар!»

— Ось чим цих схизматиків треба гнати! — гарячкував Вишневецький, указуючи на свою шаблю, і тут помітив Матвія, що слухав його з непроникним і незворушним обличчям. — А ти, пане Клесінський, досі грецького обряду дотримуєшся? — несподівано запитав він.

— Так, твоя милосте. А яка різниця? Однаково Бог один для всіх! — відповів Матвій, не вважаючи за потрібне приховувати правду.

— Ні, є різниця! Десь-то є істинна! А грецький обряд — відступництво та єресь!

— Так, твоя милість має рацію, воно, може, так і є, — обережно відповів Клесінський, який знав про нетерпимість князя в цьому питанні. — Та тільки мій покійний батько, Царство йому Небесне, дотримувався православ’я і нас із братом так виховав. Тому не можу переступити батьків заповіт, відмовившись від православ’я. Це буде неповагою до пам’яті мого батька. Ось і тримає мене ця обіцянка.

Вишневецький нахмурився, але нічого не сказав. А наступного ранку княже військо вже підходило до Немирова. Матвій напружено думав про вчорашню розмову з князем. Від нього не сховалося те, що князь залишився ним незадоволений. «Чорти ухопили б цих проклятих єзуїтів із їхніми принципами! — зло думав Матвій. — І як це в них виходить забивати людям мізки своїм релігійним фанатизмом? Будь я на місці Вишневецького, то плював би на релігію! Дійсно — яка йому різниця, якої я віри?! Треба якось виправити вчорашню ситуацію!» З цією метою він під’їхав ближче до князя.

— Стривай, твоя милосте! — сказав Матвій. — Посмію дати тобі пораду. Не ходи сам до Немирова. Краще відряди кого-небудь в розвідку. Адже невідомо, що там нині відбувається! А так, хто попереджений, той озброєний.

Вишневецький усміхнувся, визнав цю пораду розумною й відправив туди шляхтича Барановського з наказом приготувати провіант для його армії. А сам зі своїм військом зупинився в Обідному. І яке ж було здивування та обурення князя, коли Барановський повернувся з відповіддю, що немирівці нахабно відповіли йому з палісаду, що більш не визнають над собою влади Вишневецького, тепер їхній повелитель — Хмельницький, а князь нехай боягузливо тікає за Віслу, де йому й місце. Ось так, бажаючи вислужитися, пан Матвій мимоволі позбавив князя приниження особисто вислухати ці образливі слова.

Вишневецький так оскаженів, що спішно підняв усе своє військо й одразу повів його на Немирів. Його жовніри швидким штурмом узяли місто, оскільки воно було захищене слабким дерев’яним палісадом, і влаштували в місті безжальну різанину, перебивши всіх, у кого не забракло хоробрості їм опиратися. Тільки тоді Єремія Виш­невецький урочисто в’їхав до свого володіння і звелів викликати до себе міського старосту.

Коли до нього привели старосту, то він уважно його оглянув. Нещасний староста стояв перед князем ні живий ні мертвий, намагаючись не видавати свого страху, але Вишневецький чітко бачив, що чоловік боїться. А боягузтва князь не терпів.

— Хто посмів збурити моїх хлопів? — холодно запитав він.

— Ми не винні перед твоєю княжою милістю, — промовив староста переривчастим голосом. — Тут було кілька відчайдушних козаків, і це вони відповіли так нахабно та нешанобливо твоїм людям. Ми ні в чому не винні! Помилуй нас, ясновельможний князю! Ми з радістю віддамо тобі все, що накажеш!

— Де ці козаки? — запитав Вишневецький, а Матвій зауважив, що чорні очі князя недобре блиснули.

— Їх перебили твої воїни, коли ввійшли в місто, — відповів староста, тремтячи всім тілом.

— Брешеш, собако! — князь із розмаху вдарив його рукояткою батога в обличчя. — Приведіть до мене призвідників, і тоді я помилую та прощу всіх вас. А якщо не приведете, то накажу мучити ваших дружин і дітей на ваших очах!

Нещасний староста, задкуючи й витираючи рукавом кров із розбитого обличчя, кланяючись князю, пішов. Князь став зі своїм військом біля міста, не ризикнувши влаштуватися в самому Немирові. А надвечір до табору князя прийшли ті самі козаки, які так зухвало відповіли Барановському. Вони прийшли самі, не бажаючи прирікати на муки невинних. Князь велів взяти їх під варту.

Наступного ранку на міський майдан зігнали всіх містян, стривожених і наляканих. Сам Вишневецький прибув з усім своїм почтом. Князь вирішив зразково покарати своїх непокірних хлопів, влаштувавши публічну страту. Але те, що побачили люди, не вписувалося в рамки звичайної кари. Козаків Вишневецький наказав замучити дуже безбожно — він звелів здерти з них шкіру, але до половини, а потім посадити на палі.

Мало того, князь не вдовольнився цією стратою, і звелів катувати й мучити всякого, хто лише здавався йому підозрілим. Маленький міський майдан перетворився на пекельну катівню: ні в чому не винних людей розрубували навпіл, виривали їм очі і здирали з них шкіру, рубали руки й ноги, обливали окропом і киплячою смолою, палили частинами. Увесь майдан був утиканий палями з людьми, які в муках умирали на них[18].

Присутні й водночас збожеволілі від страху містяни непритомніли, затикали вуха руками, щоби не чути криків і стогонів нещасних. Але піти ніхто не міг — жовніри князя вбивали кожного, хто насмілювався залишити майдан. Навіть шляхтичі з почту самого Вишневецького з побілілими обличчями дивилися на муки нещасних, часом закриваючись хустинками, стримуючи нудоту, що підступала до горла від запаху крові й горілого людського м’яса.

Один лише князь з очима, що горіли яскравіше, ніж ті вуглини, якими його забризкані кров’ю жовніри мучили людей, спокійно і з задоволенням дивився на людські страждання, отримуючи від цього насолоду. Якимось дивним, диявольським був вираз його обличчя, ніздрі його роздувалися, удихаючи сморід бійні, наче він не викликав у нього нудоту.

Матвій мовчки, з незворушним обличчям, спостерігав цю пекельну картину. «Що з ним сталося? — думав Клесінський. — Так, у Смоленській війні він показав себе жорстоким, але не до такої ж міри! Ну, стратив бунтівників, то навіщо влаштовувати ще й цю безглузду катівню? Я, напевно, зовсім здурів на старості років, якщо зв’язався з цим кровопивцею! Ще й радів, що так вдало з ним зустрівся! Та що ж зі мною таке? Невже для мене стала важливішою дружба з цим божевільним упирем, ніж власні честь та гідність?!»

— Мучте їх так, аби вони відчували, що вмирають! — несамовито вигукнув князь, не звертаючи уваги на відразу до нього його власного почту, яка час від часу з’являлася на обличчях людей. Дійсно, жоден шляхтич не спробував напоумити князя. Усі мовчали, ретельно приховуючи своє обурення.

Але для Матвія ці слова стали останньою краплею — він швидко вийшов із натовпу шляхти, пройшов крізь натовп містян, які розступалися перед ним так, наче він був прокажений, і рушив до табору, де залишалися його люди. Клесінського трясло від огиди та обурення. А ще він злився на самого себе й на своє честолюбство. Якоюсь мірою Матвій вважав себе заплямованим нелюдським злочином, бо мовчки спостерігав за цим, не знайшовши в собі сил заступитися за нещасних людей. Він не міг більше залишатися з Вишневецьким, тому велів своїм людям швидко збиратися.

— Але куди ми поїдемо, пане? — запитав його Андрій.

— До Волховиць. Я не хочу залишатися тут ані хвилини, — відповів Матвій, не дивлячись на свого гайдука.

Андрій з розумінням кивнув, бо до жовнірів, що зосталися в таборі, вже дійшла чутка про скоєні в місті звірства.

Однак ледве Клесінський виїхав із табору, як зіткнувся на дорозі з Вишневецьким, який, вочевидь, не наситившись видом крові й людських мук, прямував обідати до свого табору.

— Що ж ти, пане Матвію, пішов? — насмішкувато спитав його князь, під’їхавши ближче. — Чи не сподобався запах печені з твоїх земляків, нікчемних хлопів?

— Не в тому діло, твоя милосте, — спокійно сказав Матвій, щосили намагаючись не видати свого презирства голосом. — Змушений покинути тебе, оскільки мені донесли про одну важливу справу, яка потребує мого негайного втручання. За сим прошу твою княжу милість мені великодушно пробачити й дозволити вирушити залагоджувати свої справи.

— Ось так от! — відповів князь, і чорні очі його недобре блиснули. — А я вже було подумав, що ти співчуваєш зрадникам. Ти ж однієї віри з ними і, — тут князь під’їхав ближче до Клесінського, щоби його почув тільки він, — такий же хлоп-схизматик, як і вони.

Матвій зблід, але жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Принизливе для кожного шляхтича величання й порівняння з хлопом потребувало негайної відплати, але перед Клесінським був князь і, незважаючи на юридичну рівність шляхтичів один перед одним, він не міг так просто підняти проти нього свою шаблю. «Що ж! Хоч на палю мене посади, але ти отримаєш від мене гідну відповідь!» — подумав Матвій, а вголос сказав:

— Так, я однієї віри з ними, і мені не соромно, що я знайшов у собі достатньо волі не порушити слова, яке дав своєму батькові на його смертному одрі. Адже твоя милість теж був колись православним! Погано, що твоя милість забув про це.

Вишневецький зблід. Матвій очікував страшного спалаху княжого гніву, уже готовий прийняти мученицьку смерть. Але Єремія наче застиг, сидячи на своєму коні, блідий, стискаючи поводи тремтячими руками. Тоді Матвій ввічливо попрощався з ним і безперешкодно поїхав геть від Немирова.

Уже в дорозі Клесінський отямився від побаченого й замислився про те, чому ж князь не покарав його. Адже він натякнув йому на давню історію. Батько князя, Михайло Вишневецький, помер у 1616 році, отруєний в Молдавії під час таїнства причастя підісланим православним ченцем. Самому Єремії було тоді лише чотири роки. Хто підіслав убивцю, так і не з’ясували, адже смерть князя Михайла вельми влаштовувала і Річ Посполиту, і Османську імперію, оскільки він надавав чималу підтримку братові своєї дружини, намагаючись посадити його на молдавський трон. А таке втручання підданого Польщі у справи Молдавії, васала турецького султана, могло дуже посварити дві держави. Тому князя Михайла просто прибрали зі шляху не дуже чесним способом. Потім за велінням Сигізмунда III проти вдови й дітей князя Михайла було порушено давню справу з несплати податку. Нещасна вдова з малолітніми сином і дочкою були визнані винними та відправлені у вигнання, де княгиня згодом померла. Ходили наполегливі чутки, що перед своєю смертю мати князя, Раїна, ревна поборниця православ’я, зажадала від Єремії клятви: свято зберігати вірність грецькому обряду, і прокляла кожного свого нащадка, який посміє відступитися від віри предків. Пізніше дев’ятнадцятирічний Єремія під впливом єзуїтів прийняв католицтво і став відщепенцем — зрадником для православних і перебіжчиком в очах католиків.

І ось своїми словами Клесінський нагадав князю про ту давню клятву, яку він колись дав матері, що вмирала. Матвій добре розумів, що завдає князю страшну образу, натякаючи на клятвопорушення. Але йому було байдуже! У ньому прокинулися честь і благородство. Утім, він усвідомив, що нажив собі ворога — жорстокого, мстивого й нещадного. Але найбільшою загадкою для Клесінського став дивний ступор князя. Він довго над цим міркував, але так і не зміг придумати нічого, що пояснило б таке потурання.

Моторошні кари, учинені Вишневецьким у Погребищі та Немирові, стали причиною, що розкрила ворота пекла. Ледве про це дізналися люди, як одразу на мирних Брацлавщині та Поділлі запалала страшна пожежа народної люті й помсти. Людське терпіння вичерпалося. Хлопи дуже добре навчилися жорстокості у своїх панів, і тепер учні почали жорстоко мстити своїм учителям за муки і приниження. Запалали маєтки шляхти, католицькі костели та монастирі, жорстоко й безжально почало знищуватися все польське. Нажахана шляхта тікала на захід України і до Польщі.

Тому Матвій, який чудово розумів причини народного гніву, ледь повернувшись додому, вжив рішучих заходів. Він збільшив кількість своїх найманців до ста осіб, а Орисю з Михайликом вирішив якнайшвидше вивезти з Волховиць. У Львові у Клесінського був власний будинок, але він вирішив відправити обох до Бара, фортеця якого була друга за потужністю в Поділлі та найближча до його маєтку. Матвій зробив це з двох причин: по-перше, він побоювався везти кохану дівчину країною, де ось-ось спалахне повстання, хоча в тих краях усе було спокійно, а по-друге, він сподівався, що в Барі Тимофій не знайде Орисю, якщо раптом вирішить приїхати та забрати її — подумає, що він відвіз її до Львова. А якщо в околиці Бара і прийдуть козаки, то цю фортецю вони не штурмуватимуть, а коли і спробують, то поламають собі зуби — надто вже добре вона укріплена, і треба привести величезну армію під її стіни, щоби захопити.

— Поїдеш із Михайликом до Львова. Там житимете, поки бунт не вщухне, — категорично заявив Орисі пан Матвій, приховуючи правду про те, куди він їх насправді відвезе.

— Навіщо це знадобилося? — здивувалася дівчина. — Хіба я не можу залишитися тут?

— Ти поїдеш туди й там житимеш із Михайликом, поки я за вами не приїду. Чого тобі ще бажати — твій улюбленець буде поруч, і ти й далі зможеш із ним няньчитися! І не сперечайся зі мною, не заперечуй мені! — відрізав Клесінський, побачивши, що дівчина зібралася протестувати. — Це для вашої ж безпеки!

— Але як Тимофій знатиме, де мене шукати і... — почала було Орися.

— Тимофій сам писав мені, щоб я вивіз тебе звідси! — перебив її Клесінський, знову збрехавши. — Адже він чудово розуміє, чим загрожує шляхті ця смута! Чи тобі хочеться потрапити в руки озвірілих хлопів? І крім того, він знатиме, що ти у Львові. Тож не турбуйся про це!

Орися була змушена скоритися.

— А що робитимеш ти, батьку? Як я зрозумів, ти з нами не їдеш, — запитав Михайлик.

— А я піду воювати з твоїм дядьком, — уже втретє збрехав Клесінський. Насправді він мав зовсім інші плани — збирався вирушити до Варшави.

— Батьку, можна я поїду з тобою? — несміливо попросив Михайлик.

— Це ще що за безглузде бажання? — хмикнув пан Матвій. — Ти так звик тримати в руках перо з чорнильницею, що підірвешся від шаблі! Поїдеш із панною. Такий, як ти, буде лише тягарем для війська. Ви, двоє, виїжджаєте завтра вдосвіта, тому будьте люб’язні зібратися в дорогу, — наказав Клесінський.

Семен із великим невдоволенням помітив, як Орися стиснула руку Михайлика, скривдженого такою відповіддю батька, і співчутливо на нього подивилася. «Навіть це дівчисько жаліє мого брата! — з досадою подумав він. — Але якщо всі поїдуть, то батько, найімовірніше, забере мене із собою! Ой, ні! Щось не хочеться воювати в його товаристві. Треба відкрутитися від цього за будь-яку ціну!» Семен був далеко не боягуз, хоч і п’яниця, повстання він не боявся, але воювати пліч-о-пліч із батьком не хотів — жорстке й презирливе ставлення до нього батька, страх перед ним поступово породжували ненависть.

— Батьку, якщо ти ще не розпорядився мною, то дозволь мені залишитися тут. Як я зрозумів, виїжджають усі, і Волховиці залишаться без захисту, — обережно попросив Семен.

— А ти, моя радосте, — єхидно посміхнувся Клесінський синові, — коли не пиячиш, то промовляєш розумні речі. Твоя правда, сину. Залишишся тут і доглядатимеш за маєтком. Ти в мене ще той лобуряка, тож упораєшся! Крім того, я залишу тобі більшу частину свого загону. Тільки гляди мені — не знищ мій винний льох спільно з гультяями, якщо на маєток усе ж хтось нападе! Боюся, що тут ваші бажання збігатимуться! — сказав Клесінський і вийшов із кімнати, не чекаючи відповіді сина.

«Ну от! Замість того щоби відповісти мені, та й моєму братові, по-людськи, він нас тільки висміяв!» — гірко подумав Семен.

Наступного ранку Орися та Михайлик у супроводі Кшисі виїхали в кареті з воріт маєтку. Клесінський особисто повіз їх, аби переконатися, що кохана жінка буде влаштована якнайкраще. Їх супроводжували двадцять п’ятеро його головорізів. Решту він залишив у Волховицях.

Однак на подив молодих людей привіз він їх не до Львова, як оголосив учора, а до Бара. На всі заперечення і протести Орисі пан Матвій заявив, що так буде найкраще. І нічого вдіяти не можна було. Під’їжджаючи до міських воріт, засмучена Орися напружено міркувала: «І навіщо він обдурив нас усіх? Адже він із самого початку не збирався везти нас до Львова! Як же дати знати Тимофієві, де мене шукати? Адже якщо він приїде до Волховиць або Львова, то не знайде мене. Хоча, може, із Бара вийде відправити йому листа. Так, безумовно вийде! Уже коли приїдемо, то я пораджуся з Михайликом, і разом ми щось придумаємо. Головне, що Клесінського не буде поруч, і він не завадить нам».

Барська фортеця з містом лежала на лівому березі річки Рів, уважалася однією з найбільш неприступних фортець і мала своєрідний титул «Ключ до Східного Поділля». Від Кучманського шляху місто було відділено низиною. Крім цього, річку Рів перегородили дамбою, і став, який утворився, додатково огороджував місто з трьох боків. Із четвертого його прикривала річка. Саме місто було колись лише невеликим поселенням на правому березі річки, яке мало назву Рів. Але коли в 1533 році землі навколо містечка викупила польська королева Бона[19], котра прославилася не лише своєю політикою, а й корисливістю, Рів преобразився: його перенесли на лівий берег річки, де було більш зручне місце, відбудували замок і запросили поселенців, звільнивши їх від податей на кілька років. Нове місто назвали Баром на честь італійського міста Барі, де народилася красуня королева.

Спочатку сам замок і укріплення були дерев’яні, а фортечні стіни — подвійні, із засипаною між ними землею. Але згодом зміцнення стали непридатними. Лише завдяки покійному коронному гетьману Станіславу Конецпольському[20] замок був повністю перебудований спеціально запрошеним для цієї мети французьким інженером Гійомом де Бопланом. Фортеця стала кам’яною, і покійний Конецпольський обрав її своєю резиденцією.

Новий замок мав форму квадрата, із вежами і бастіонами, що далеко виступали по діагоналі від кутів укріплених кам’яних стін, а веж було п’ять. У головній, Замковій вежі, були ворота з каплицею над ними і дзвоном на самій її верхівці. А інша, Іванківська вежа, також мала ворота, але менші, які поєднували замок із містом. Ще в замку було побудовано арсенал.

У Барі Клесінський поселив сина та Орисю у православного священика — отця Феодосія. А заодно залишив трьох своїх людей для охорони. Він був добре знайомий із батюшкою і, бувало, жертвував на його храм великі суми. Не поскупився Клесінський і цього разу, щедро сплативши за гостинність священика. Тому отець Феодосій охоче розмістив трьох гостей у своєму домі, потіснивши власну сім’ю. Розрахунок Клесінського був простий, але логічний: навіть якщо козаки й нападуть на Бар, навіть якщо й захоплять місто, що малоймовірно, але на все воля Божа, то не посміють зачепити православний храм і священика, отже, і тих, хто перебуває в церкві. Тому, відкликавши священика вбік, пан Матвій жорстко проговорив:

— Гадаю, ти чув про те, що козаки не чіпають православні святині? Адже вони за віру православну б’ються! Так от, якщо козаки все ж нападуть на Бар, що цілком можливо, то ти сховаєш мою рідню в церкві, у самому вівтарі. Дивись мені — головою відповіси за сина й родичку! А особливо за родичку!

— Але ж я не можу повести жінку у вівтар! — обурився добросовісний священик. — Це заборонено!

— Ці всі твої правила гарні в мирний час! Тому треба буде — сховаєш їх там! — рикнув Клесінський. — Я тобі не за дотримання церковних канонів плачу, а за те, щоби моя сім’я була в безпеці. Хочеш грошей — сховаєш їх у вівтарі! Інакше я не подивлюся, що ти — піп, і на палю тебе посаджу, коли повернуся. Зрозумів?

Отець Феодосій змушений був погодитися — він побоювався Клесінського, та й той пообіцяв йому заплатити ще, окрім уже сплаченої винагороди. Тому священик, згнітивши серце, вирішив виконати прохання грізного шляхтича. «Зрештою, Бог простить мені таке неподобство, коли йдеться про збереження життя православних душ!» — думав простодушний батюшка.

У Барській фортеці стояв гарнізон коронного хорунжого Конецпольського під командуванням шляхтича Броневського. Пан Матвій був аж ніяк не впевнений у побожності повстанців — мало що їм на думку спаде? Тому не став покладатися лише на милість провидіння й релігійні почуття заколотників, а вирішив підстрахуватися, домовившись ще й із паном Броневським та пообіцявши йому кругленьку суму. Броневський охоче погодився, оскільки мав невеличкі грошові труднощі через свою пристрасть до карт, а пан Клесінський, увійшовши в його становище, видав невеличкий аванс. Лише після цього Матвій повністю заспокоївся й поїхав вирішувати свої справи.

Дійсно, Орися надійно влаштована у священика, який і нагляне за нею, і сховає в разі чого. Шляхта до будинку православного попа не ходитиме, тож волочитися за його красунею ніхто не буде — це найголовніше! Адже пан Матвій був вельми ревнивим. А в разі нападу козаків або заколоту самих містян вони не чіпатимуть свого батюшку та його сім’ю, а отже, і тих, хто живе в його домі.