Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ XХVIII. ШАХОВА ПАРТІЯ СКАЖЕНОГО ЯРЕМИ

Віддавши рідного брата на смерть, уважний і передбачливий пан Клесінський не помітив і не врахував лише одного — шляхтич, який говорив із ним, упізнав його. Це був Станіслав Володкович, той самий ротмістр, що зустрів його на дорозі до Погребищ на початку літа. Володковичу здався знайомим голос цього козака, саме тому він і під’їхав ближче та зміг упізнати Клесінського у вечірніх сутінках. Ось чому пан Станіслав немов скам’янів, уражений і таким вчинком, і такими словами Клесінського, тому й не зметикував схопити його самого.

— Що накажеш робити з ним, пане ротмістре? — нарешті запитав його один із солдатів, який був не менш здивований за свого начальника.

— Повеземо цього козака в табір, а там доповімо про це князю, — розпорядився пан Станіслав, роздумуючи над такою дивною поведінкою Клесінського.

Жовніри звалили все ще непритомного бранця на коня й повезли до табору Вишневецького. У дорозі Тимофій отямився. Перше, що він побачив, були земля та кінські копита, які швидко миготіли перед очима. Він підняв голову і зрозумів, що його везуть, перекинувши через сідло, і тепер він польський бранець. Цей рух відгукнувся болем, який ішов із потилиці. Тимофій пригадав, що його вдарили ззаду. Але ззаду їхав брат... «Може, Матвій теж потрапив у полон?» — подумав хлопець і закрутив головою, але так і не побачив брата. Володкович побачив, що бранець отямився, під’їхав ближче й на скаку нахилився із сідла, уважно дивлячись на нього, але так і не зміг роздивитися.

Коли приїхали в табір, Володкович велів зняти Тимофія з коня й вийняти кляп. «А вони схожі! — подумав він, коли підніс світич ближче до обличчя полоненого. — Вочевидь, це і справді брат Клесінського, але тоді що значать його слова? Виходить, він віддав ворогам рідного брата?»

— Хто ти такий і як твоє ім’я? — запитав він Тимофія, але бранець мовчав.

— Тебе звуть Тимофій Клесінський із Волховиць. Ти — шляхтич Подільського воєводства, а козаки прозвали тебе Красунчиком. Чи не так? — глузливо промовив Володкович. — І тебе видав нам твій брат, Матвій Клесінський, — додав ротмістр у надії, що бранець стане говіркішим і повідає про причини такої зради.

Тимофій скинув на нього очі, але відразу їх опустив і жодного слова не сказав у відповідь. Тоді пан ротмістр пішов до князя та розповів йому про все. Вишневецький, вислухавши свого ротмістра, здивовано підняв брови й замислився.

— Ти впевнений, що це дійсно був Клесінський? — нарешті недовірливо запитав князь.

— Так, твоя милосте. Неможливо забути, як владно вміє триматися пан Клесінський, — відповів Володкович, пригадавши наказовий тон Матвія. — І я дуже добре запам’ятав його тоді. І, крім того, хто міг знати про те, хай простить мені мій князь за мою нескромність, що цей русин проявив до тебе неповагу? Якщо мені не зраджує пам’ять, то ви розмовляли з ним лише удвох, і поруч нікого не було. Отже, це дійсно був він.

На ці слова Вишневецький скривився, але промовчав. Він деякий час роздумував, а потім наказав: «А покажіть-но мені його?»

Тимофій, міцно зв’язаний, напружено розмірковував над словами Володковича. Він не хотів йому вірити, але, обдумуючи те, що трапилося, зрозумів, що оглушити його міг лише Матвій. Та і звідки поляки могли дізнатися його прізвисько і справжнє ім’я? Навіть багато його товаришів не знали, що він шляхтич. Отже, йому сказали правду. «Але чому Матвій мене зрадив? За що? Що я йому зробив?» — промайнуло в козака в думках.

— Послухай, друже, — звернувся він до одного із жовнірів, які охороняли його, — до кого саме я потрапив у полон?

— До князя Вишневецького, — безпристрасно відповів йому солдат.

Тимофій зрозумів, що живим із табору Вишневецького він не вийде. А ще, що смерть його буде дуже довга й болісна — Скажений Ярема, який люто ненавидів козаків, навряд чи буде з ним таким люб’язним чи милосердним, щоби просто вбити.

Згодом хлопця привели до самого князя. Ярема уважно оглянув свого бранця. Навіть підняв схилене обличчя за підборіддя, щоби краще роздивитися. «А він схожий на свого брата. Дуже схожий, — подумав Вишневецький. — Було б непогано надіслати цьому Клесінському голову його молодшого брата. Але навіщо він сам видав його мені? Навіщо йому знадобилося відправляти до мене свого рідного брата, якщо він добре знав, що я його не пожалію? Щось тут нечисто!»

— Пане Клесінський! Дуже, дуже радий бачити тебе, хоча й не мав честі знати тебе раніше, — ввічливо сказав князь, усміхаючись. — Мені доповіли, що тебе до мене прислав твій рідний братик. Чи так це?

— Так, — безпристрасно відповів Тимофій і гірко подумав: «Безглуздо приховувати правду. Матвій сам розповів їм про те, що ми брати».

— Ти брешеш мені! Ти не його молодший брат! — насупившись, відповів Вишневецький. — Ніколи не повірю, що така людина, як Матвій Клесінський, міг зрадити рідного брата.

— Це твоє діло, князю, вірити чи не вірити мені. Однак це правда, — коротко відповів полонений, вочевидь, сам пригнічений цією обставиною.

— Ну, якщо це правда, тоді розкажи мені, чому він тебе зрадив.

— Якби я ще сам знав — чому, то, можливо, і розповів би твоїй княжій милості, — відповів Тимофій.

— Ти знаєш! Добре знаєш! Це воєнна хитрість козаків! Чи не так? — усміхнувся Ярема.

— Якби це була воєнна хитрість, то твої люди схопили б мене випадково. Випадково на їхню думку. А так, ти сам бачиш, як я потрапив до тебе. Та й у чому сенс цієї хитрості? Яка в ній користь? — ввічливо, але холодно і зневажливо відповів Тимофій.

Ввічливість бранця не залишилася непоміченою Вишневецьким — це навіть сподобалося йому. За манерою Тимофія поводитися, відповідати він переконався, що перед ним дійсно не простий козак, а людина шляхетного походження. Але цікавість князя була збуджена до межі, і він вирішив неодмінно дізнатися правду.

— І знову ти мені брешеш! Я накажу поговорити з тобою серйозно. Від душі! Спочатку я звелю здирати з тебе шкіру. Потроху. Невеликими клаптиками. Потім висвердлити тобі очі. Шкода, бо вони в тебе гарні. Сині, що волошки! Ну а далі ми подивимося, чим тебе ще пригостити — розпеченим залізом чи батогом по тілу зі здертою шкірою, — із сатанинською посмішкою промовив Вишневецький. — Ти мені все розкажеш, мій друже.

— Для мене честь бути гостем такого гостинного та щедрого хазяїна, як твоя княжа милість. Але було б непогано, якби понад цього обіцяного частування ти пригостив мене ще й витриманим медом, — спокійно і ввічливо, ледь усміхнувшись, відповів Тимофій, немов говорив із князем не у військовому таборі, де він був бранцем, а в парадній залі його замку.

Насправді за всієї своєї хоробрості та відваги Тимофієві стало страшно. Він усвідомлював, що йому доведеться пережити всі ці тортури, витримати їх, а наприкінці зустріти смерть, довгоочікувану після нелюдських мук. Але інстинкт самозбереження перед нестерпним фізичним болем наполегливо брав своє, стискав серце жахом, прагнув придушити силу волі та присутність духу. І бідолашний Тимофій зробив над собою неймовірне зусилля, щоби не видати свого страху й не вкрити себе ганьбою. «Господи, дай мені сил!» — подумав він.

— О, я бачу це у вас родинна риса — гострий язик! — з насмішкою промовив Вишневецький. Він уважно стежив за виразом обличчя свого бранця і з задоволенням помітив, що той чудово володіє собою й не видає свого страху, не висловлює йому ані образ, ані презирства, не корчить із себе відчайдуха, а сприймає все з гідністю. «Та була б хоч половина цього п’яного стада в нашому війську така само мужня, як цей русин, то ми давно розбили б Хмельницького!» — із жалем подумав Ярема, а вголос сказав: — Поки приберіть цього русина й ретельно його стережіть.

Коли бранця повели, то князь додав: «Поводьтеся з ним добре і з повагою, тому що він шляхтич. Але пильнуйте його, як зіницю мого ока! Я пізніше вирішу його долю».

Щоби зберегти Тимофія — нову зіницю княжого ока, — жовніри закували його в ланцюги. Сидячи в окремому наметі на самоті, козак обмірковував своє становище. У тому, що нелюд Вишневецький неодмінно закатує його та вб’є, Тимофій не сумнівався — лише молив Бога про те, щоби йому вистачило сил і мужності гідно перенести всі муки. Розповідати що-небудь про своїх товаришів він не збирався навіть під тортурами. Але не менше за думки про тортури терзали нещасного Тимофія й думки про те, чому його зрадив рідний брат. Він перебирав у пам’яті всі можливі варіанти, усі можливі й неможливі причини цього вчинку, але ніяк не міг збагнути чому. Йому й на гадку не спало, що рідний брат прирік його на загибель заради володіння його коханою.

А Ярема Вишневецький сидів у своєму розкішному наметі та обмірковував розмову з Тимофієм. Жорстокий князь зрозумів, що його бранець дійсно й сам не знає причин того, чому його видав ворогам старший брат. Те, що Тимофій був сотником Війська Запорізького, Вишневецького мало хвилювало. От якби він командував посполитим рушенням, то тоді це була б зовсім інша справа — він би не допустив такої недолугості, як ці троє віслюків, і використав би всі можливості, щоби здобути перемогу! А так йому зовсім не треба вибивати зі свого бранця важливі відомості. Та й мужність молодшого Клесінського викликала в Скаженому Яремі певну повагу. Зазвичай його жертви проклинали свого мучителя, плювали в нього й вигукували образи, а цей козак відповів спокійно та з гідністю, навіть дотепно. А такі речі треба цінувати!

Однак причини, що штовхнули Матвія віддати рідного брата на смерть, розпалювали у Вишневецькому страшенну цікавість. Князь зрозумів, що Клесінський вирішив убити свого брата його руками, і аж ніяк не збирався надавати йому таку послугу. Навпаки! На цьому необхідно зіграти на свою користь!

Ярема Вишневецький люто зненавидів Матвія Клесінського за ті слова, які той сказав улітку в Немирові, — вони різонули князя по рані, що вже давно затяглася: тепер пам’ять знов і знову повертала Ярему в той день, коли вмирала мати. Ослаблена, змарніла мама, найрідніша та найближча людина, що залишилася в них із сестрою після того, як отруїли їхнього батька, умираючи, зажадала від дітей клятви — ніколи не відступатися від православної віри. Вона прокляла кожного зі свого роду, хто посміє це зробити.

Ярема відступився. Бо занадто багато принижень зазнав. Він зумів упоратися зі своїми бідами. Щоправда, не без допомоги дядька, який виплатив його борги. Він зумів піднятися після того, як упав на саме дно. Вишневецький прийняв католицтво й одразу став урівень з усіма магнатами і знаттю Речі Посполитої. Але совість від того, що він порушив обіцянку, яку дав умираючій матері, мучила молодого Ярему кілька років. Проте потім князь знайшов у собі сили позбутися цих душевних мук. Він навіть підтримував православні монастирі грошима, але у своїх землях насаджував католицтво спочатку добром, а потім примусом.

А слова, сказані тоді Матвієм, знову воскресили болісну муку совісті від порушеної обіцянки, бо ж сам Клесінський дотримав свого слова, яке дав батькові на смертному одрі. Знову Скаженого Ярему почала переслідувати у сновидіннях умираюча матір. Вишневецький часто злився сам на себе за те, що не прибив цього Клесінського там же, поруч із цими підлими хлопами. І ось тепер жорстокий та мстивий Ярема сидів і обмірковував, як насолити своєму кривдникові, використовуючи його молодшого брата.

Мучити Тимофія він однозначно не збирався — він не зробить Матвієві таку приємність! Повернути його назад, до табору Хмельницького? Але тоді Клесінського стратять за зраду самі козаки, а це не так цікаво! Треба неодмінно дізнатися причини такого вчинку, а потім уже діяти далі.

— Пане Володкович, накажи жовнірам зняти з цього Клесінського натільний хрест. А потім принесеш мені. Але хай зроблять це так, аби мало вигляд звичайного грабунку, — наказав Ярема.

Він вирішив відправити цей хрест панові Матвієві, щоби той повірив у загибель свого брата.

Жовніри спритно виконали наказ, відібравши в Тимофія все, що той мав цінного, та й закутий у ланцюги бранець, попри гарячий протест, не міг їм завадити. Вишневецький крутив у руках масивний золотий хрест, розглядав його й думав: «Пізніше я неодмінно з’ясую всі подробиці цієї справи! А поки відправимо цей хрест пану Клесінському».

Однак згодом князю стало ніколи про це думати — він отримав листа від князя Заславського, у якому той повідомляв про те, що всі три регіментарі і тридцять два комісари одностайно вирішили обрати його гетьманом, тобто єдиним регіментарем, і передають йому командування над усім військом. А також доручають зібрати й вишикувати все військо табором для відступу до Костянтинова. Прочитавши лист, Ярема розсміявся.

— Пізно! Навіть занадто пізно! Мені не личить командувати цим розгнузданим, свавільним та напівп’яним стадом. Та й на переправі коней не міняють.

— Твоя милість так вважає? — несподівано хоробро сказав один із його наближених, який із нетерпінням чекав, поки князь дочитає лист, бо мав, що доповісти князю. — Мій князю, вони передали тобі командування, тому що самі втекли. Мої жовніри доповіли мені, що бачили, як обоз Заславського попрямував у бік Костянтинова. За ним рушили й Остророг із Конецпольським. Вони всі втекли. Це ганьба! І вона лягає на всіх нас незмивною плямою!

— А ми тут до чого? Що ж! Це гірше для його милості пана Заславського, — відповів Ярема, надзвичайно задоволений таким розвитком подій. — Де він не мився б, від цих помиїв, що сам на себе пролив, ніколи не відмиється! Посилити охорону нашого табору! Завтра буде важкий день.

Князь наче на воді ворожив — уранці йому доповіли, що в сусідньому таборі орудують козаки, грабуючи його, бо вся шляхта й жовніри, що залишилися там, уночі втекли, кинувши все своє добро, зброю, гармати й навіть поранених товаришів.

Чорні очі князя перетворилися на дві бездонні темні прірви. Він деякий час із подивом дивився на жовніра, який обережно відступав назад, побоюючись, аби князь, отримавши таку звістку, у гніві не порубав його. Але це було марно!

— Господи! — раптом заволав Ярема. — За які гріхи Ти покарав мою милу Вітчизну таким нікчемним, боягузливим народом? Боже, вилий свій гнів на них, але знищ і тих, хто довів її до цієї ганьби й неслави! Винищ цих покидьків і плебеїв, що посміли посягнути на її спокій і ганебно розтоптали її славу! Ліпше мені голову скласти, ніж бачити свою Вітчизну в такій ганьбі!

Однак ця полум’яна тирада була не зовсім щира — Скажений Ярема намітив, що він залишається сам на сам із численним козацьким бидлом і татарським поганством. Ця обставина не те, щоб уселила в серце князя страх, адже він не був боягузом. Але, розмірковуючи тверезо та без зайвої гордині, він зрозумів, що йому належить або скласти голову на полі битви, чого йому аж ніяк не хотілося, або долучитися до Потоцького з Калиновським, що було для гордого князя ще гірше за смерть. Тому Ярема не став надмірно кипіти гнівом та паплюжити козаків, а наказав згортати свій табір і організовано відступати, але не до Костянтинова, а до Львова, оскільки не сумнівався, що козаки, переслідуючи регіментарів, підуть саме на Костянтинів.

Однак організовано відступити не вийшло — з людинолюбства Ярема почав підбирати в дорозі розсіяних в окрузі та переляканих шляхтичів і жовнірів, тому й забарився. Його вистежили козаки й почалося переслідування, що змусило Вишневецького тікати не менш жваво від інших ясновельможних королят.

Увесь довгий шлях від Пилявців до Львова поляки пробігли загалом за сорок три години, чим осоромили навіть Фідіппіда[93], адже коли вони добігли до Львова, то не впали мертвими. Природно, що князь Ярема, зробивши таку пробіжку, не полінувався прихопити і свого бранця.

Щоправда, найбаскішим бігуном, незважаючи на своє нещасне здоров’я, виявився пан Кисіль — від Пилявців він побіг прямісінько до Варшави, а в дорозі спритно придумав для себе виправдання. Адже недарма сказав про нього якийсь польський шляхтич: «Цей Кисіль не лише кислий, а й гіркий».

У Львові князь трохи віддихався й нарешті вирішив подумати про справи держави. Шляхта, що сховалася в місті після своєї поразки, посилено розпускала чутки, що Хмельницькому допомагали чаклуни, які напустили на польське військо чари — через це все військо охопив непереборний страх перед козаками й татарами. Тому всі втекли! Саме тому, а зовсім не через те, що мужва хоробро билася! Що безглуздіша брехня, то охочіше в неї вірять люди. Містяни теж повірили, і місто охопила паніка. А дехто, зібравши найкоштовніші свої пожитки, спішно покинув Львів і вирушив до далеких та безпечних Торуня або Гданська.

Перевівши дух, шляхта, яка вціліла після пилявцівського розгрому, почала покидати місто. Одним із перших поїхав пан Заславський. І правильно зробив! Інакше його неодмінно розтерзали б його ж вояки, які в досаді тинялися містом, за те, що пан Домінік утік із Пилявців, кинувши своїх солдатів.

Зате князь Остророг, який знайшов притулок у львівського архієпископа, сповна вислухав усі справедливі докори та образи від своїх розгніваних солдатів. А коли до нього прийшла депутація від містян із питанням «Що робити?», він порадив їм покластися на волю Божу, оскільки й сам не знав нічого. Адже все військо було знову практично знищене, грошей на нове бракувало, уся зброя й артилерія залишилися в пилявцівському таборі, а козаки й татари ось-ось нападуть на місто. Природно, що Остророг постарався пересипати свою промову барвистими латинськими виразами та крилатими фразами, адже добре освічений князь був меткий на латину. Недарма казали, що в ті часи, коли в Польщі було мало освічених людей, було лише три Біблії — у короля, примаса та Остророгів. Щоправда, депутація містян не оцінила цього, оскільки в таку мить була вельми байдужа до латини. Тоді князь написав примасу листа, що він збирається обороняти улюблену Вітчизну у Львові, і з цією метою скликав воєначальників, котрі залишилися в місті. Однак до нього ніхто не прийшов. Поміркувавши, Остророг вирішив просто віддати начальство Вишневецькому, якого підтримала більшість шляхти, солдатів і містян.

Князь Вишневецький, звичайно, трохи покомизився з почуття самоповаги. Але потім усе-таки підпав під палкі й наполегливі вмовляння жовнірів і містян та прийняв жадану булаву, мотивуючи це тим, що він так гаряче і пристрасно любить Вітчизну, що просто не має права відмовити прохачам. Одначе приймає командування зовсім не для того, щоби це послужило безчестям князю Остророгу, якого він узяв собі в товариші й заступники, чим позбавив його насмішок та докорів.

У Львові негайно почався збір контрибуції, і містяни охоче жертвували великі суми на наймання нового війська та закупівлю зброї для їхнього захисту. Єзуїти щедро пожертвували сто п’ятдесят тисяч сріблом. Якась екзальтована пані, полум’яніючи любов’ю до Віт­чизни, привезла з монастиря кармеліток геть усе срібло і благоговійно склала його до ніг Вишневецького. Водночас пані, пустивши сльозу, промовила таку палку промову, що князь сам ледь не розплакався, але вчасно зрозумів, що це буде нескромно й негідно. А деякі купці, відкинувши свою жадібність, добровільно дали грошей більше, ніж із них вимагали.

Тільки війська Ярема так і не найняв, зате допоміг містянам організувати оборону. Після чого, розжившись грошенятами, князь спокійнісінько поїхав, прихопивши із собою всіх жовнірів, що залишилися в місті, а львів’янам зоставив п’ятдесят драгунів під керівництвом ротмістра Цихоцького. Свій поспішний від’їзд Вишневецький досить управно мотивував тим, що просто зобов’язаний оборонити беззахисну столицю Польського королівства від мужицького бидла, яке, як побоювався його княжа милість, неодмінно кинеться туди. Львів’яни, звичайно, зрозуміли, що їх обдурили, але, на жаль, занадто пізно, бо Вишневецький разом з Остророгом уже прямували до Замостя в компанії майже одного мільйона злотих.

Що спонукало двох князів рушити саме туди, трохи прояснює лист до його милості архієпископа Мацея Лубенського, написаний ними і ще кількома шляхтичами на шляху до Замостя. Лист був зворушливий, патріотичний та пишномовний, і в ньому двоє воєначальників абсолютно чесно розповіли примасу про те, чому вони кинули львів’ян на милість українсько-татарської армії. Щоправда, він замовчував про те, з чого це Остророг із Вишневецьким вигадали, що заколотники неодмінно попрямують до Варшави:

«Світлий князю, високоповажний пане й шанований друже! Ми розуміли, що в цій нашій нещасній смуті ми мусимо зробити все, що тільки необхідно для збереження цілості нашої Вітчизни й віддалення, по можливості, небезпеки, що зростає з кожним днем. Виходячи з обов’язку перед Річчю Посполитою, ми були готові, вже втративши все своє майно, віддати життя наші при обороні Львова. Ми не упустили нічого, що було можливо зробити для утримання війська, і, діставши гроші на суспільні потреби, хоча й невеликі, розділили їх серед солдатів, аби була якась підстава для збору та утримання війська.

Але, до нещастя для Речі Посполитої, ми були не в змозі затримати військо, хоча на загальних зборах, на яких ми іменем держави прохали милостивого пана воєводу руського та милостивого пана коронного підчашого бути регіментарями військ Речі Посполитої й де з великою охотою висловлювалися за принесення жертв Вітчизні. Залишившись тільки при декількох хоругвах числом до двадцяти й то дуже зменшених, ми не готувалися замкнутися у Львові, особливо отримавши звістку, що татари вже були послані до міста для того, щоб, опанувавши ним, утримувати його доти, поки козацьке військо й козацька артилерія, яка їх супроводжувала, не перейшли б у наступ. Обміркувавши, ми вирішили зберегти залишки війська, ніж зачинитися в такому місті, де не бачили ніякого способу до захисту, бо ми не мали піхоти, харчів, запасних двоколок і було безліч інших дефектів. Тому ми відступили до Замостя, залишивши драгунів біля міста проти татар, щоб, отримавши підкріплення від вас, багатомилостивого пана нашого та інших милостивих панів, ми могли з такої близької відстані прийти на допомогу обложеному Львову.

Тому просимо всім святим вас, милостивого пана нашого та інших багатомилостивих панів наших, аби без зволікання допомогли нам людьми й зараз постаралися надіслати швидку допомогу для порятунку знедоленої Речі Посполитої.

Повідомивши це нашому багатомилостивому пану ксьондзу, старанно доручаємо нашу службу тобі, багатомилостивому панові та іншим нашим багатомилостивим панам.

Писане в Яворові, 6 жовтня 1648 року.

Ваші милостиві пани, старанні брати і слуги князь Єремія-Михайло Корибут-Вишневецький, воєвода руський; князь Микола Остророг, коронний підчаший; Олександр Синявський, староста львівський; Станіслав Потоцький[94], воєвода подільський; Ієронім Радзеєвський, староста ломжинський»[95]

Щоправда, з цього листа самому Мацею Лубенському було не зовсім зрозуміло, чому треба допомагати львів’янам саме із Замостя, замість того, щоб, отримавши підкріплення, хоробро бити ворога просто під самим Львовом. Та й вельми здивувався примас тому, що таке місто, як Львів, виявляється, зовсім не пристосоване до оборони, як писали йому про це Вишневецький з Остророгом! Адже Львів оточений подвійним кільцем кріпосних стін із сімнадцятьма вежами й артилерією на них. А третє кільце оборонних споруд складається з валів та глибоких ровів, наповнених водою, завширшки майже в п’ять кроків[96]. Та й у місті всього двоє воріт — Краківські й Галицькі, і дві хвіртки — єзуїтська та босоцька. Із заходу його оточують болота, з півночі захищає фортеця — Нижній Замок[97], з півдня — монастир ченців-бернардинів, зі сходу — ченців-кармелітів, причому обидва являють собою дві невеликі цитаделі із власною артилерією, а над самим містом височіє відмінно укріплений Високий Замок. То невже так важко захищати Вітчизну в такому потужному форпості, як Львів, у якому до того ж проживає майже тридцять тисяч містян, половина з яких здатна тримати зброю?

Вишневецький, вирішуючи такі важливі державні справи, як збір контрибуції, захист Вітчизни та написання листів, пам’ятав і про свого бранця та його таємницю, і серед своїх численних клопотів знайшов час ґрунтовно ним зайнятися. «Навіть якщо я відриватиму від нього шматочки, він однаково нічого мені не скаже. Не дасть жодного натяку! Занадто він гордий і мужній, цей русин. Та й навіщо його калічити тортурами? Він мені треба цілим і здоровим! До того ж схоже, він і сам не знає, чим завинив перед своїм братиком», — подумав князь і відіслав надійну людину, одного зі своїх холуїв, якогось Войтеховича, дізнатися, де нині пан Матвій і що робить. А також усіма правдами й неправдами вивідати, що ж таке не поділив зі своїм молодшим братом пан Клесінський.

Розрахунок Скаженого Яреми був простий: він дізнається, що сталося між братами, а потім спустить Тимофія, мов ланцюгового пса, на його старшого брата, і цей козак розрахується з Клесінським і за себе, і за нього, Ярему! «Ми зав’язуємо з тобою цікаву шахову партію, пане Клесінський! — весело подумав Вишневецький. — Я завдам тобі удару там, де ти його зовсім не чекаєш, і ти дорого заплатиш мені за мої душевні муки».

Але час минав, Войтехович не повертався, і Тимофій далі нудився в підвалі варшавського будинку князя. Утім, мстивий Вишневецький, плетучи інтриги, не забував і про цю маленьку справу. Бувало, він потайки спостерігав за своїм полоненим. Той заріс невеликою борідкою, чуб його теж відріс, а сам хлопець, досить брудний, бо похід до лазні для в’язня не передбачений, зазвичай сидів у задумі, чи спав на соломі, чи міряв кроками свою темницю. Проте князь бачив, що дух його не зламаний. «Це добре! Це додасть твоїм крилам стрімкості, голубе ти мій сизокрилий!» — із задоволенням думав Вишневецький.

Одного чудового грудневого дня повернувся Анджей Войтехович.

— Де ти так довго був? — невдоволено запитав князь.

— Прошу вибачення в мого милостивого пана! Але коли я покинув твою милість, то був змушений їхати в Поділля й повертатися з нього окружним шляхом. Адже, як відомо твоїй милості, Львів і Замостя були обложені бунтівниками Хмельницького, а в їхніх околицях никали загони козаків. Тому дорога й зайняла в мене так багато часу. Інакше я неодмінно потрапив би до їхніх рук. А після я хворів і пролежав практично три седмиці, не маючи сил піднятися з ліжка, — відповів посланець, промовчавши, що хворів він лише тому, що напившись у придорожній корчмі, затіяв сварку, за що й дістав удар шаблі.

— Гаразд! Дізнався що-небудь? — нетерпляче запитав Ярема.

— Так. Виявляється, після битви під Пилявцями Клесінський спокійно повернувся до своїх Волховиць, які на диво вціліли. Там оголосив, що молодший брат загинув і відразу поспішив повести під вінець його наречену, надзвичайно поспішаючи з весіллям і ледь давши панночці час, щоб оговтатися від горя. Ця дівчина — якась панна Орися. Хто ця дівиця та якого вона роду, я так і не дізнався, та й побачити мені її теж не вдалося — вона жодного разу не виходила з дому. Мені розповіли, що вона довгий час жила у Волховицях, куди її привіз цей молодший Клесінський, бранець твоєї милості. І ось сталося так, що ця панянка дуже сподобалася панові Матвієві Клесінському — про це всі його хлопи та челядь давно провідали і сміялися за його спиною, адже дівчина пристрасно кохає його молодшого брата, а старший волочився за нею, наче хлопчисько. А коли він зібрався з нею одружитися, чернь обурилася — у молодого пана й ноги не встигли охолонути, а рідний брат на його нареченій одружується. Гадаю, що тепер вони, найімовірніше, вже одружені, бо я не став чекати їхнього весілля, поспішаючи повідомити про все це твоїй милості.

Як пан Анджей вивідав усі ці відомості — невідомо, хоча, вочевидь, частування горілкою в сільському шинку викликало в когось із волховицької челяді повну довіру до товариша по чарці.

Ярема засяяв, вислухавши цю коротку, але вичерпну розповідь Войтеховича, адже все добре зрозумів. «То ось воно що! Вони не поділили дівку! Тю! А я гадав... Господи, як просто, ницо та бридко все виявилося! Навіть паскудно! Заради жінки прирікати брата на підлу смерть. Цікаво, а що це за дівчина? І чому її молодший Клесінський привіз до маєтку, де вона жила з ним невінчаною? Може, панянка має солідне багатство? Але Клесінський зовсім не бідний, щоб одружитися з нужди. Напевно, панночка така вродлива, що пан Матвій мимоволі підставив ребро бісу. Виявляється, молоденьких дівчат воліють усі, хто стоїть на порозі старості. Оце пан Матвій! А втім, яка мені різниця, навіщо він вирішив із нею одружитися — з любові чи з користі? Це нічого не змінює. Тепер мій хід, і боюся, що пан Клесінський отримає не шах, а мат!» — весело подумав князь, а потім розпорядився, щоби бранця вимили й перевдягли, а потім привели до нього.

Усі ці місяці Тимофій прожив, страждаючи через невідомість. Під час битви й після перемоги козаків під Пилявцями він очікував, що Вишневецький або замучить його, або використає у своїх цілях як розмінну монету, торгуючись із гетьманом. Він не сумнівався, що Хмельницький не залишить його в біді. Натомість князь повіз його із собою. Тимофій навіть спробував утекти дорогою, але його встигли впіймати, щоправда, не заподіяли шкоди, бо князь велів його берегти. Однак охороняти хлопця почали ще ретельніше.

Час минав, а Тимофія ніхто не збирався катувати і вбивати, ніхто не викуповував, він просто сидів у в’язниці. Його добре годували, були з ним шанобливі, але ретельно стерегли. І якою буде його подальша доля, козак не знав. Ця невідомість була найжахливішою. Іноді Тимофій впадав у відчай, але потім знову опановував себе, борючись зі смутком. Він уже збився в рахунку днів і не міг точно полічити, скільки ж часу він ось так просидів у в’язниці.

Часто хлопець думав про Орисю, згадував її милий образ, її усмішку й ті слова, що вона говорила йому. Згадував, як вони були щасливі удвох у Волховицях, і ці спогади підтримували його душевні сили. «Де ти тепер, Орисенько? Що з тобою? Побачу я тебе коли-небудь знову, кохана моя? Або зустрінемося вже на тому світі?» — думав бідолаха, стискаючи в руці стрічку Орисі, яку в нього не здогадалися відібрати жовніри, бо для них вона не становила жодної цінності. Козак не міг уявити, як склалася доля його нареченої після того, як його самого зрадив рідний брат. Може, Матвій вигнав Орисю чи повернув батькові? Або ж вона й далі живе в маєтку, не знаючи, що з ним? А може, оплакує загибель? Чи вчинила так, як Ванда, — пішла в монастир, і якщо він коли-небудь здобуде свободу, то його кохана буде навіки для нього втрачена. Не стане ж він боротися з Богом за свою наречену! Версій та думок було безліч, але всі вони приносили тільки болісну душевну муку. «Ліпше мене катували б, ніж ось так мучитися душею, не знаючи, що з моєю Орисенькою!» — думав Тимофій і безсило метався у маленькій тюремній камері.

Раптом одного дня за ним прийшли.

— Ходімо, пане, — байдуже сказав йому стражник.

Першим спонуканням Тимофія було запитати, куди його поведуть і що з ним зібралися робити. Але потім він здогадався, що йому просто змінюють в’язницю. Проте, на його подив, із нього зняли кайдани, відвели до лазні й веліли привести себе до ладу. «Напевно, Ярема вирішив убити мене чистого!» — гірко всміхаючись, подумав Тимофій, але із задоволенням відмився в лазні, бо вже сам собі був огидний. І ще більшим був його подив, коли хлопцеві видали новий, багатий одяг і відвели до самого Вишневецького.

Князь сидів у кріслі за невеликим столом, накритим до вечері, закинувши ногу на ногу, і нетерпляче чекав його. Тимофій увійшов до покою князя, щоправда, уклонятися йому не став, але самому Яремі це було байдуже.

— А, пане Клесінський! — вигукнув Вишневецький, любовно оглядаючи Тимофія. — Дуже радий тебе бачити! Якось ти дорікнув мені тим, що я недостатньо гостинний. Так от, я вирішив виправитися і пропоную зі мною повечеряти, — і кивнув на стілець навпроти.

Тимофій мовчки сів за стіл, дивуючись щодо причин такого люб’язного ставлення. Сидячи навпроти князя, він не їв, хоча слуги щедро підкладали йому страви в тарілку. А Вишневецький, навпаки, із задоволенням їв і пив та із захопленням передчував, як згодом розлютиться цей гордий русин. Тимофій же роздумував над дивною поведінкою князя. «Напевно, вирішив познущатися наді мною, перш ніж убити», — подумав він.

— Що ж ти не їси, пане Клесінський? Невже не смачно? — запитав князь, спостерігаючи за своїм бранцем, мов кіт за мишею.

— Навіщо ти наказав привести мене до себе? — замість відповіді запитав Тимофій.

Ярема посміхнувся.

— Та ось говорять про мене, що я занадто жорстокий і безбожний, — зітхнув князь. — Навіть скаженим охрестили. Але це все не має значення, оскільки люди люблять лихословити. І, як сам бачиш, ти хоча й козак, бунтівник, зрадник, але донині живий та здоровий. Навіть за стіл я тебе із собою посадив, — сказав він, власноруч наливаючи йому в кубок вино. — Випиймо з тобою за шлюбне щастя твого брата, пана Матвія Клесінського і твоєї нареченої, панни Орисі, точніше тепер пані Клесінської! Дай Бог їм щасливого сімейного життя й діточок побільше!

Тимофій зблід.

— Що ти сказав? — глухо промовив він, і Ярема із задоволенням на нього подивився.

— Так, твій найдорожчий братик запалав пристрастю до твоєї нареченої. А ти хіба не знав про це? Я, на жаль, не маю честі знати цю гідну панночку, але, певно, вона така красуня, що пан Матвій вирішив за будь-яку ціну оволодіти нею. Навіть тебе, рідного брата, не пожалів! Адже levis est labor omnis amanti[98], — захихотів Ярема. — Заважав ти цій парочці. Нещодавно я отримав вісточку з Волховиць, що він благополучно поєднався matrimonium iustum[99] із прекрасною панночкою відразу ж, як повернувся з перемогою з Пилявців. Ох і пан Матвій — і перемогу здобув, і суперника усунув, і з коханою жінкою одружився! Хоча можу зрозуміти й виправдати його нетерпіння!

Тимофій схопився. Охоронці кинулися до нього, але це було зайве. Тимофій відвернувся від князя, але тому було добре видно, як хлопець важко дихає. Вишневецький піднявся й підійшов до свого бранця, зацікавлено заглянув йому в обличчя — він був невисокого зросту, на голову нижче від свого полоненого, тому вигляд мав досить комічний, заглядаючи збоку. Тимофій був блідим, груди його бурхливо здіймалися, а очі, які дивилися в одну точку, здавалися просто величезними. Однак нічого не ворухнулося в душі князя, коли він дивився на чужі душевні муки, тільки з’явилася радість від того, що він так вдало розпочав нацьковувати Тимофія, наче мисливського пса, на старшого брата.

— Гадаю, панночка зовсім не заперечувала проти цього шлюбу, якщо так охоче, ледве отримавши звісточку про твою смерть, погодилася вийти заміж за твого брата, — промовив Ярема, вирішивши підлити олії у вогонь. — Я розумію, що ти відчуваєш себе двічі зрадженим. Спочатку братом, а потім і нареченою. Ось саме через це я і прагну вчинити справедливо — дарую тобі свободу. Я дам тобі коня, і можеш їхати з Варшави, куди побажаєш.

Тимофій подивився на Вишневецького, і той мимоволі здригнувся від його погляду — стільки болю й муки було в очах хлопця, що він вразив навіть Скаженого Ярему. «Ось чому він мене так довго тримав у себе. Дочекався того моменту, коли Матвій з Орисею одружаться. Що ж, князь незмінний у своїй ницості — він заподіяв мені муку гіршу, ніж якби посадив на палю!» — з презирством до Вишневецького подумав Тимофій.

— Я вдячний тобі, князю, — холодно сказав він, знайшовши сили більше не показувати страждання. — Мені дуже шкода, що я був таким мовчазним за твоїм столом. Але що поробиш, ego сollocutor putidiusculus est![100] Тому дозволь мені покинути твою милість просто зараз.

Вишневецький радо всміхнувся — він досяг своєї мети. «Тепер пан Матвій отримає непоганий сюрприз. Ти неодмінно розрахуєшся зі своїм братиком за себе, а заодно і за мене! А все інше вже неважливо!» — задоволено подумав князь.

— Що ж! Це, звичайно, сумно для мене як для господаря. Але бажання гостя — закон! Однак я внесу свої поправки в це — ти виїдеш завтра удосвіта. Відведіть його в опочивальню! — наказав князь своїм гайдукам.

Залишившись на самоті, Тимофій присів на ліжко й закрив обличчя руками. «Тепер усе зрозуміло! Господи! Якщо ти хочеш покарати, то робиш сліпим та глухим. Ось причина того, чому мене зрадив брат. Матвій покохав Орисю так, що вирішив домогтися її за всяку ціну. А мені це й на гадку не спало! Але чому мені ні Орися, ані хто інший не розповів про це? Усі мовчали! Невже Орися і справді вийшла за нього з доброї волі? Невже й вона зрадила мене? Ні! Не вірю в це! Після того, що між нами було, Орися ніколи так зі мною не вчинила б. Уже одного разу я так думав, і як усе вийшло! Орися ніколи не зрадить мене. Отже, Матвій присилував її! Боже, яким я був сліпим! Адже я сам привіз кохану до нього, а тепер вона мучиться в його руках», — думав нещасний, роздавлений і принижений Тимофій, страждаючи і від правди, що відкрилася йому, і від ревнощів, уявляючи свою милу в обіймах іншого. Він практично не спав цю ніч і шкодував, що кілька сотень миль відділяють його від Волховиць.

На світанку за Тимофієм прийшли слуги, вручили дорогу шаблю — прощальний подарунок Вишневецького, а ще важкий гаманець на дорожні витрати, і вивели на подвір’я. Тут уже стояв кінь — породистий скакун, який робив честь князівській щедрості. Тимофій мовчки скочив на коня й поїхав, навіть не озирнувшись на будинок. А князь Єремія Вишневецький задоволено дивився йому вслід із вікна.