Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ XХV. ПЕРИНА, ЛАТИНА ТА ДИТИНА

Пан Матвій мав рацію — у польському таборі під Глинянами дійсно панували нестримні веселощі та пияцтво. Шляхта ніби не на війну зібралася, а на весілля. Кожен шляхтич приїжджав зі своїм загоном, вичепурений у пух і прах, — увесь табір майорів жупанами й кунтушами всіх кольорів та відтінків веселки з шовку, оксамиту, англійського та голландського сукна, оторочених дорогими хутрами. Брязкали шаблі, піхви яких були всипані дорогоцінними каменями, пристебнуті до не менш дорогоцінних поясів із золотими або срібними застібками, а в декого пояси були повністю відлиті із золота. Сяяли аграфи з рубінами й алмазами на дорогих соболиних шапках, прикрашених пір’ям. Навіть кінська збруя, і та була прикрашена срібними й золотими бляхами, шовковими китицями та золотою бахромою, а стремена були позолочені. Дорогі та зручні намети, в яких столи ломилися від страв у срібному посуді й рікою лилися заморські вина, витриманий мед і гарна горілка, п’яні бешкети, гулянки та п’ять тисяч повій, покликаних скрашувати нічне дозвілля шляхтичів, становили всю основну підготовку посполитого рушення до походу на повсталих українців.

Ніхто не врахував гіркий досвід Жовтих Вод і Корсуня, тому кожен хвалився про те, як усі вони швидко й легко розженуть цих селюків батогами, навіть не вийнявши шабель із піхов і не змарнувавши жодної кулі. Деяка ясновельможна сволота була такою впевненою у своїй перемозі, що голосно й безсоромно молилася: «О Dei, optimus maximus![77] Не допомагай ні нам, ні хлопам, бо Тобі треба буде лише милуватися, як ми нагайками розженемо це русинське бидло!» Водночас ці вояки благочестиво хрестилися однією рукою й зовсім не соромилася тримати в іншій золотий або срібний кубок із хмільним.

Рядові жовніри, які постійно спостерігали за веселими гулянками з музикою, не відставали від своїх командирів та пропили всю платню, яку їм видали вперед за три місяці. Тому, щоби не померти з голоду перш, ніж почнеться війна, жовніри безсовісно грабували селян в околицях польського табору, відбираючи в них худобу та припаси. Вони проявляли таку старанність та бойовий запал, що нещасні селяни вже не знали, кого їм більше боятися — поляків, які прийшли їх обороняти, чи козаків, які їм начебто загрожували. Доведені до розорення та відчаю люди тікали з рідних домівок світ за очі, аби лише подалі від безчинств жовнірів.

Та серед цього дикого розгулу й веселощів один чоловік зовсім не пив, а більше думав про війну. Це був князь Єремія Вишневецький. Повоювавши з Кривоносом та обламавши зуби об його козацько-селянську армію, зразково покаравши тих злобливих заколотників, які зовсім і не збиралися бунтувати, оскільки й шаблі в руках ніколи не тримали, Ярема розраховував, що за такі заслуги перед Вітчизною сейм неодмінно призначить його тимчасовим головнокомандувачем замість полоненого Потоцького. І яким же було його здивування, коли він дізнався, що ним, князем Вишневецьким, знехтували і призначили одним із регіментарів ополчення князя Домініка Заславського, його давнього недруга.

Ворожнеча між князями була стара й непримиренна. А почалася вона банально — у молодості обидва князі претендували на руку чарівної панночки Грізельди Замойської. Обидва були палко закоханими й не гидували жодними способами. Тому князь Заславський щедро платив жінкам із почту красуні Грізельди, щоби ті всіляко ганили й очорнювали його суперника, а його, Домініка, усіляко розхвалювали. Але панна Замойська послухалася не порад своїх продажних повірниць, а власного серця й вийшла заміж за Єремію, про що жодного разу не пошкодувала, оскільки князь ніжно кохав її до кінця днів.

І ось тепер бідолашний Ярема почувався обпльованим — він, такий хоробрий і талановитий полководець, який практично самотужки розганяв повстале бидло, мусить підкорятися наказам свого давнього ворога, зніженого й ледачого Заславського, який і на коня скочити не може, оскільки кінь не такий м’який, як перина. Його навіть не обурювало начальство князя Остророга та Конецпольського. З останнім Вишневецький теж був на ножах, оскільки раніше безсоромно пограбував його — улаштував наїзд і відібрав у коронного хорунжого Гадяч, який подарував йому покійний Владислав IV, незважаючи на те, що Конецпольський був його свояком — вони обидва були одружені на рідних сестрах.

Тому, сидячи у Збаражі, Вишневецький вирішив залишитися осторонь від участі в ополченні. Але ненависть до козаків пересилила у князі гордість і, назбиравши за власний кошт дванадцять тисяч війська, він попрямував під Костянтинів та розташувався неподалік нього табором. До честі князя, у його таборі порядку та дисципліни було більше, ніж у таборі під Глинянами. Тому та шляхта, яка дійсно зібралася на війну з патріотичних спонукань, масово покидала Глиняни і стікалася під Костянтинів. Навіть Конецпольський пішов до Вишневецького, знехтувавши гординею й відкинувши колишні суперечки.

Утім, хай як лаяли його милість Заславського за його зніженість і пристрасть до розваг, пан Домінік був аж ніяк не дурний, якщо зрозумів, що таке роздвоєння війська призведе до нової біді. Тому князь вирушив до Вишневецького шукати примирення.

Ярема, дізнавшись, хто до нього прибув, надзвичайно зрадів, оскільки гордому князю лестило таке приниження давнього недруга — треба ж, Заславський іде до нього на уклін! Тому Скажений Ярема вирішив прийняти князя якомога привітніше й люб’язніше. Увічливо розмовляючи, обидва колишніх суперники вже майже примирилися, коли такий собі Самійло Лящ[78], близький приятель по чарці князя Заславського, бездумно ляпнув гостреньке слівце: «Ги! Булаву — поділили, а даму — ні!»

Цей Лящ був рідкісною поганню, і Вишневецький завжди дивувався тому, навіщо покійний гетьман Конецпольський, таточко його свояка, опікувався цією гнидою! На совісті Ляща були численні вбивства, зґвалтування, пограбування, відрізані носи й вуха, викрадення дівчат і жінок та подальше використання їх у своїх оргіях. А грабував і тиранив він усіх підряд — і власних хлопів, і шляхтичів, і міщан, і просто подорожан. Ляща двісті тридцять шість разів судом засуджували до вигнання, а сейм — тридцять сім разів до позбавлення шляхетської честі, але заступництво покійного Конецпольського забезпечувало йому повну безкарність. Одного разу Самійло Лящ до того знахабнів, що з’явився в королівському палаці в шубі, що була підшита його судовими вироками, чим відверто показав, що плює на всяке правосуддя — і людське й Боже. Тепер ним узявся опікуватися князь Заславський. А все тому, що в 1646 році київський воєвода Тишкевич за наказом короля, який зглянувся на численні скарги шляхти, зібравши невеличке посполите рушення, вирушив у маєток Ляща в Макарові та розорив його. Сам Лящ встиг утекти, а частину земель нелюда-шляхтича прибрав до своїх рук особисто князь Ярема. Дивно, але Лящ побіг скаржитися в той самий суд, на чиї вироки завжди чхав, безуспішно намагаючись повернути відібрані землі. І ось тепер пан Заславський і заступався за Ляща, щоби досадити Вишневецькому.

Нині ж Лящ уперше в житті не бажав нічого поганого, а ляпнув, не подумавши. Але це дурне висловлювання допекло гордому Яремі до живця. Щоправда, Вишневецький не оскаженів, але миттєво почав висловлюватися так сухо й холодно, що нещасний Заславський поїхав ні з чим.

Після цього князь Вишневецький спокійнісінько сидів у своєму таборі, проте це лише на перший погляд — князь старанно обмірковував свої подальші дії. Визнавати над собою начальство Заславського він не збирався, але воювати прагнув. Він чудово розумів, що один не розправиться з русинами. Отже, треба зібрати якомога більше відомостей про переміщення козацького війська, а потім відповідно діяти. Так, від своїх шпигунів Вишневецький дізнався, що Хмельницький аж ніяк не поспішає воювати, а починати перемовини з Киселем навіть не збирається й навмисно тягне час, адже чекає кримського хана з усією його ордою на підмогу.

Ця звістка породила в Яремі таку шалену злобу, що він вилив її на ні в чому не повинного жовніра, який доповідав про все це, власноруч порубавши його шаблею й забризкавши свою багату делію безвинною кров’ю. «Та біс би забрав цього схизматика Киселя! Постійно він мимрить про мир, про любов до Вітчизни, про збереження дружби з козаками, а насправді клопочеться лише про власну вигоду! Собака! — розлючено думав князь, міряючи кроками свій намет. — Та ще це стадо баранів промекало на користь цієї тварюки Заславського. А тут ще невірна бусурманська сволота преться! Та всі проти мене!» Але потім, подумавши, Вишневецький перевдягнувся й пішов до київського воєводи Тишкевича, який теж перебрався під його командування.

Януш Тишкевич був уже старим, а втім, ще міцно тримав у руці шаблю. А тепер, подібно до більшості старих, воєвода задрімав після обіду просто у кріслі. Вишневецький бадьоро ввійшов до його намету, і дзвін його шпор розбудив старого.

— Прошу вибачення у твоєї милості, що мимоволі завадив відпочинку, — ввічливо й шанобливо сказав князь.

— То нічого! — добродушно відповів Тишкевич. — Розморило просто. Хоча літо й закінчується, але досі спекотно після полудня.

— Скоро нам усім так стане спекотно, що пристрасно бажатимемо прохолоди! — затято промовив Ярема.

— Що там ще сталося? — одразу запитав воєвода, адже зрозумів, що Вишневецький прийшов до нього не просто так.

— А сталося те, що ми всі можемо потрапити в бунтівники та зрадники! — холодно промовив князь.

— З якого це дива?

— Та після візиту його милості князя Заславського мене роздирають підозри в тому, що його візит був зовсім невипадковий. Він чудово розуміє, що без нас не зможе здолати козаків. Він же Epicuri de grege porcus[79], тому і прийшов шукати з нами дружби. Але його ненависть до мене набагато сильніша, ніж любов до Вітчизни. Тому здається мені, що Лящ навмисно нагрубив мені за намовою князя. І я просто змушений був відкинути всі його спроби помиритися! Це примирення між нами, що зірвалося, — привід звинуватити нас усіх в ухиленні від війни та зраді. У разі воєнної невдачі, а я впевнений, що вона його неодмінно спіткає, він виправдається перед сеймом тим, що це ми відмовилися воювати нарівні з рештою сил, чим довели все військо до поразки.

Старий воєвода зітхнув, підвівся з крісла і пройшовся у своєму шатрі. Він зрозумів, що Вишневецький дізнався щось, що вельми його стривожило.

— І що твоя милість пропонує? — запитав він.

— А я не пропоную. Я прошу, — улесливо відповів Вишневецький. — Я прошу тебе, мій ласкавий пане, вирушити до Заславського й повідомити, що ми готові об’єднати свої сили з його заради блага та порятунку нашої Вітчизни, оскільки ті розбіжності, що існують між нами, не мають бути вищі за суспільне благо. І хто, крім тебе, усіма шанованої людини й воїна, може виконати цю місію та принести від нас пальмову гілку? Ніхто! Тому я і прошу тебе про це!

Воєвода всміхнувся. «Вочевидь, пан Ярема сам собі залив сала за шкуру! — глузливо подумав Тишкевич. — А тепер у свинячий голос вирішив виправити свій промах. Але Заславський може й не прийняти його пропозиції. Але чому це все мушу залагоджувати саме я?»

— Твоїй князівській милості добре відомо, що твоя гордість і непоступливість у цьому питанні вельми до вподоби більшості шляхти й жовнірів, — спокійно відповів воєвода. — То чому ж тебе, ясновельможний князю, тривожить відповідальність? Адже це не ти командуєш ополченням, а пан Заславський — з нього і спитають? Та й не лише з нього — не забувай про Остророга та Конецпольського. Вони програють битву, але ти в цьому не будеш винний.

— Ось уже не думав, що твоя милість так неправильно мене зрозуміє! — вигукнув Ярема, ледь не сатаніючи від слів воєводи. — Справа не тільки в мені, а й в усіх, хто присутній у моєму таборі. З нас, з нас усіх зроблять цапів-відбувайлів та зрадників Вітчизни. Зокрема й із тебе!

Тишкевич задумався. У якомусь сенсі князь мав рацію — за невдачі війська Заславського на них усіх неодмінно скинуть усю провину. І, крім того, воєвода чітко бачив, що князь щось недоговорює — не лише такі міркування штовхнули його на цей крок. «Але ж він нізащо не скаже!» — подумав пан Януш і погодився поїхати до Заславського, бо вибору особливо він не мав. Поважному воєводі й на думку не спало, що, знаючи про те, наскільки численна козацька армія, якій на допомогу ще й татари йдуть, Скажений Ярема остерігся воювати з ними, маючи лише дванадцять тисячинок війська — це ж не беззахисні містяни та селяни, яких можна спокійно різати й вішати, а татари й козаки! Ще такого відкоша дадуть, що доведеться просити в Бога ноги, а в чорта — колеса!

Тому Тишкевич вирушив під Глиняни, де блискуче виконав свою місію: незабаром двоє непримиренних супротивників з’їхалися під Чолганським Каменем, де під оглушливі крики Vivat! присутньої шляхти подали один одному руки на знак примирення й поваги.

Щоправда, Скажений Ярема навіть отримав із цього для себе зиск — більшості шляхтичів сподобалося таке його смирення, крізь яке проглядала палка любов до Вітчизни, адже ніхто не підозрював, що Вишневецький попросту остерігся воювати в гордій самоті. Зате популярність князя серед солдатів виросла вдвічі.

Після цієї знаменної події, яку, як завжди за традицією, бурхливо відсвяткували рясними узливаннями Бахусу, табір пана Домініка знявся з місця й перебрався до князя Вишневецького під Ко­стянтинів, щоправда, розташувався окремо.

Така одностайність у широких рядах верховного командування — куди вже ширше: троє регіментарів, над ними тридцять двоє комісарів, князь Вишневецький, який сам собі воєначальник, і кожен дрібненький панок, що сам собі головнокомандувач, — не могла не надихнути ополчення та не підняти в ньому бойовий дух.

Після цього було проведено огляд усього посполитого рушення — зібралося не менше від тридцяти шести тисяч досвідчених гусарів, драгунів, жовнірів і втричі більше військових слуг, здатних воювати не гірше за своїх панів. Отже, ополчення складалося майже зі ста десяти тисяч добре озброєних, боєздатних воїнів. І це без урахування армії Вишневецького! Тільки не було серед усього цього війська єдності і згоди, а лише пиха, зарозумілість та гординя.

Військо й далі стояло під Костянтиновим, коли несподівано прибули посли від гетьмана Хмельницького з листом до самого князя Заславського.

Пан Домінік задумливо перечитував лист Хмельницького. Князю було тридцять два роки. Якби не надмірна повнота, то він був би цілком симпатичним і привабливим чоловіком. Але, на жаль, пан Домінік вів спосіб життя, що мало сприяв стрункості. Відклавши лист, Заславський напружено міркував — він зрозумів, що, ставши регіментарем, ступив на слизьку та вибоїсту доріжку. Він не був воїном, мало що розумів у стратегії й тактиці. Утім, пан Домінік чітко бачив, що це посполите ополчення не здатне воювати. «Виш­невецький хоч і примирився зі мною, але не визнає мого верховенства, уся свідома шляхта вирушила до його табору, а в моєму залишилися одні розтелепи. А я не можу ані приструнити їх, ані організувати, тому що кожен корчить із себе гетьмана, коли є лише дрібною сошкою, — роздумував він. — Ось цей бунтар пише, що він і його козаки зовсім не бажають вести міжусобну війну, яка й розгорілася-то тільки через жорстокість та звірства Вишневецького. Просять мене залагодити непорозуміння між ними та Річчю Посполитою й готові погодитися з будь-яким моїм рішенням! Мені це, звичайно, лестить, але щось занадто підозрілою здається така поступливість. Воно, звичайно, було б найкраще залагодити цю справу без війни, бо безглуздо вбивати тих, хто служить тобі. Тільки... Ніхто в усьому ополченні на це не піде! Але робити нічого, треба скликати військову раду...» Тут роздуми князя Домініка перервали крики й голосіння зовні його розкішного шатра.

— Ну що там ще?! — з ненавистю вигукнув Заславський і сам пішов подивитися, чому здійнявся такий ґвалт.

Виглянувши зі свого намету, князь побачив декілька карет, серед яких металися шляхтичі й несамовито волали, указуючи на купку козаків. Поруч стояв брацлавський воєвода та щось запально говорив тим шляхтичам, які відверто й нешанобливо горлали на нього. Заславський зітхнув і пішов розбиратися.

— Що тут відбувається? — несподівано для самого себе твердо і владно запитав він, незважаючи на задуху через зайву вагу.

— Твоя милосте! — уклонився Кисіль. — Я щасливий бачити тебе в доброму здоров’ї, чого не можна сказати про мене! Я щойно прибув, переживши страшне хвилювання, що не може не позначитися на моєму розладнаному здоров’ї.

Дійсно, високий та худий, із мішками під очима й сивою бородою, пан Кисіль мав утомлений і явно нездоровий вигляд. Утім, пан Адам так часто посилався на своє нещасне, розладнане здоров’я, що зрештою й сам повірив у те, що він хронічно хворий. Заславський зупинив його жестом і знову нетерпляче перепитав: «Що тут відбувається?»

— Мене звинувачують у зраді! — ображено вигукнув Кисіль.

— Твоя милосте, він привіз козаків! Шпигунів! Кисіль — схизматик і прибув до нас, аби зрадити! Зрадник! — заволав якийсь шляхтич.

— Хто ти такий, що звинувачуєш сенатора й воєводу Речі Посполитої у зраді? — холодно запитав Домінік.

— Я пан Ржемік-Вольський, — зарозуміло відповів шляхтич так, немов усі тут були зобов’язані знати, хто він такий, — і я звинувачую пана Киселя в тому, що в його почті прибули козаки, аби шпигувати та доносити заколотникам відомості про наше військо!

Пан Домінік почав розбиратися в цій події, на що пішло чимало душевних сил і терпіння, а пан Адам ще витерпів достобіса образ та вислухав багато лайок на свою адресу. Виявилося, що Кисіль так і не провів із Хмельницьким перемов і змушений був повернутися до основного війська зі своїм загоном. А із собою він привіз тих козаків, яких дав йому в заручники Кривоніс, бо не знав, що з ними робити. Адже козацький полковник не повернув йому тих шляхтичів, яких Кисіль давав у заручники під час проїзду через Острог. Коли обурена шляхта нарешті з’ясувала, у чому суть, то багато хто ввічливо, але сухо перепросив у Киселя. «Господи! Та навіщо я погодився на все це? Та навіщо воно мені все це було треба?» — роздратовано думав Заславський. Він сердився на своє честолюбство й зі свого боку пообіцяв воєводі суворо покарати Ржемік-Вольського за проявлену неповагу. Але пан Кисіль цим не вдовольнився, тому вирішив проверещати наостанок:

— Ось така мені подяка за те, що я стільки днів терпів образи і приниження від розгнузданих, знахабнілих селюків? Так мені дякують за всі мої старання? За все те, що я зазнав заради загального блага? Ніколи, ніколи я й подумати не міг, що пізнаю від моїх братів і земляків гірші приниження та образи, ніж від заколотників!

— Досить, милостивий пане! Досить! — обірвав його виливи князь Заславський. — Ліпше йди, бо Хмельницький прислав листа, і його треба обговорити на загальній раді, на якій ти теж мусиш бути присутнім, — і, розвернувшись, Домінік пішов до свого намету.

Невідомо, чи образився брацлавський воєвода на такі різкі слова, але на військову раду він з’явився. Приїхав зі свого табору і князь Вишневецький. Після того як було зачитано листа Хмельницького, пан Кисіль висловився першим.

— Милістю Божою мені не раз доводилося ставати посередником під час перемовин у минулих козацьких бунтах, і зусилля мої на цьому терені були завжди успішні, тому волею Небес я був обраний вершителем миру, а не призвідником війни. Але мій шлях миротворця був усипаний не трояндами, а перегороджений страшними терновими заростями! Чого я тільки не зазнав на цьому нелегкому шляху! Що я був змушений побачити! Що мені довелося зробити для досягнення моєю Вітчизною спокою, миру й добробуту! — почав Кисіль, і більшість шляхти з жахом усвідомила, що це лише початок довгої преамбули перед основною промовою, оскільки воєвода славився своїм красномовством. — Життя моє не раз було в небезпеці, маєтки мої були розграбовані, немислимі образи й лайки довелося винести моїм вухам! Зі свого народження я сповідую віру православну й готовий захищати її до останнього подиху та краплі моєї крові. Але я — польський дворянин і сенатор, і хоча предки мої були русинами, але вони були тими, хто своїм прикладом та життям з’єднали русинське дворянство з благословенною і ясновельможною Річчю Посполитою. Я стверджую та наполягаю на тому, що не маю нічого спільного з поганими заколотниками. Там немає дворян! Там одне ганебне хлопство, чернь і непотріб, якому не відома ані честь, ані совість, ані любов до Вітчизни, яка їх виховала! Через їхнє свавілля, через їхню жадібність та зажерливість багато достойних людей були позбавлені свого майна. Зокрема, і я!

Пан Кисіль зробив паузу. Заславський зітхнув, обперся на підлокітник свого крісла і стоїчно підпер товсту щоку таким самим товстеньким кулачком, приготувавшись слухати всю ту подальшу ахінею, яку мав намір нести його милість воєвода. Але пан Адам здивував усіх.

— Ви запитуєте моєї поради? — вів далі він. — Боріться, але не бийтеся на смерть — ось моя порада. Боріться словом! Неквапливо, обережно й розважливо — таким повільним, але надійним шляхом ми зможемо досягти такої бажаної перемоги й такого довгоочікуваного миру. Навіщо наражати наші християнські душі на страшну небезпеку покинути їхню тлінну оболонку, коли можна здобути перемогу, не проливаючи ані своєї, ані хлопської крові? Я закликаю всіх милостивих панів, присутніх тут, відкинути пристрасть, яка терзає ваші благочестиві душі, і довіритися своєму холодному розуму. Certa viriliter sustine patienter![80] Не варто більше показувати готовність до війни, а треба проявити до заколотників милість. Дамо їм час усвідомити свою провину і схаменутися. І вони з радістю повернуться до своїх обов’язків покори й лагідності. Але якщо все ж нахабство переважить у них і вони знехтують нашим милостивим прощенням, то любов до своїх родин і рідних домівок рано чи пізно здолає в їхніх бунтівних душах ненависть та свавілля, і саме це змусить їх прийти до покірності.

Шляхта з полегшенням зітхнула — усі очікували довшої та більш багатослівної промови, тому марно нишпорили у своїй свідомості в пошуках терпіння.

— Пан воєвода має рацію, — вигукнув чеховський каштелян, натхнений таким швидким закінченням виступу Киселя. — Дамо заколотникам час схаменутися, адже ми — той дамоклів меч, що висить над їхніми головами. Ми маємо подарувати їм надію на прощення. Інакше, позбувшись її, вони стануть ще більш відчайдушними.

Несподівано пана Киселя почали підтримувати багато присутніх, а князь Заславський лише втомлено слухав ці поради.

— Пане Вишневецький, а що ти скажеш? — несподівано для всіх запитав Домінік.

Вишневецький усміхнувся. Із самого початку він мовчав і тільки глузливо поглядав навколо.

— А скажу я те, що не володію таким красномовством, як деякі. Але, слухаючи так прегарно висловлені поради, я дивуюся всім, хто тут присутній! Чим ви мислите, панове? Та якби козацька мерзота мала так само совісті, як пан Кисіль красномовства, то й мови не було би про війну! Але в нас війна, і в ній лише один може бути переможцем! Нам радять вести війну без битв. Що за нісенітниця! Доки ви виявлятимете до заколотників ласку, литиметься шляхетська кров. Треба гнати їх під три чорти не батогами, а шаблями! Якщо хочете перемоги, то домагайтеся її! Слід негайно вдарити по козаках, не чекаючи їх з’єднання з татарами. Так! До них на підмогу йдуть татари! І тоді бунтарі стануть сильнішими. Не забувайте, панове, що настає осінь, і нам буде дуже складно знайти в розореному краї провіант. Та й підходить час платити платню жовнірам, а грошей у вас катма. Тоді почнуться втечі й заворушення в нашій армії. А сейм неодмінно запитає у вас звіт за всі витрати. І як ви з’явитеся перед ним? З якими очима? Як ви поясните сейму те, що, втягнувши Вітчизну в такі витрати, ви не зробили жодного пострілу, а війну — програли?

Вишневецького бурхливо підтримали ті, хто пристрасно бажав воювати. Утім, підтримали його й ті, хто щойно хотів вирішити справу мирно, — дехто подумав, що витрати дійсно великі і їх треба виправдати. О, проклята жадібність!

Домінік мовчки слухав, а коли дебати вляглися, сказав:

— Так, перемога в наших руках! Але яка користь усім від цієї перемоги? Ось скажи мені, пане Вишневецький, хто працюватиме на твоїх землях, коли ти особисто перевішав і пересаджав на палі всіх своїх хлопів? Сумніваюся, що такий чудовий воїн, як ти, зможе утримати в руках плуг. Не приховую, що я, як і більшість тут присутніх, маю в Україні величезні земельні володіння, і козаки — це мої хлопи. Так само, як і ваші! Тому якщо ми всі маємо шанс угамувати цю смуту миром, не вбиваючи власних хлопів, то чому маємо його проґавити? Cedant arma togae![81]

Смаглявий Вишневецький аж позеленів зі злості, але сказати йому було нічого, — більшість розуміли, що Заславський має рацію. Вишневецький ледь не скрипів зубами з люті й упіймав себе на думці, що він теж розуміє доводи свого недруга. Тому він у злобі на всіх, зокрема й на самого себе, забрався до свого табору.

Мирні перемови, розпочаті князем Заславським, тривали дві седмиці. За цей час усі драгуни-українці, які були в польському війську, устигли втекти до Хмельницького. А козацький полковник Данило Нечай просто на очах у поляків спалив і розорив кілька садиб та містечок і вирушив до Костянтинова. Вишневецький узагалі припинив усякий зв’язок із Заславським, але коли йому донесли про те, що на допомогу Хмельницькому вже йде татарська орда, то князь написав одному з наближених князя Домініка про те, щоби він не барився й виступав, поки до козаків не прийшла орда.

Заславському не залишалося іншого виходу — він був змушений рушити своє військо вперед. Щоправда, пан Домінік проявив обережність і не поспішав, висилаючи вперед невеликі роз’їзди, які вступали у дрібні сутички із загонами козаків, що блукали околицями. В одну з таких сутичок у полон потрапили шестеро козаків. Вони й донесли, що Хмельницький має намір іти з усім своїм військом на Костянтинів і незабаром планує захопити переправу через річку Случ під Россолівцями. Пан Домінік стривожився — тільки через цю переправу можна було подолати всі болота, які перекривали великому війську шлях до міста.

Тому 4 вересня польське військо виступило в похід, але рухалися всі неструнко, без дотримання бойового порядку. А пан Конецпольський міцно посварився з паном Остророгом щодо того, чий полк має йти попереду. Вочевидь, що для двох регіментаріїв це було стратегічно важливо. Але коли нарешті поляки добралися до Россолівців, то побачили, що переправа вільна. Її негайно зайняли, і командування ухвалило рішення взяти Костянтинів. У місті стояло п’ять тисяч козаків під командуванням Нечая, які вдень відбили штурм поляків, а вночі спішно покинули Костянтинів і вирушили до основних козацьких сил. Із ними пішла більша частина міського населення.

Зайнявши місто, з неймовірною гіркотою дивилися поляки на розорені костели, спаплюжені католицькі кладовища. Але вдіяти нічого не могли — зуб за зуб! Утім, попри все це, князь Заславський оголосив прощення всім містянам. А слідом за ним більша частина шляхти оголосила повне помилування і прощення для своїх хлопів, якщо ті одумаються, добре розуміючи, що без них нікому буде обробляти їхні землі і платити податі, а отже, шляхта буде позбавлена прибутків.

Однак Заславський задумався. Від полонених козаків він також дізнався, що в козацькому війську багато звичайних селян та містян, які і погано озброєні, і не вміють битися, та й бранці твердили, що до козаків на допомогу йдуть татари. Тому Домінік знову вирішив зібрати військову раду. Та лише нічого доброго з цього не вийшло: Конецпольський і Вишневецький за підтримки Остророга наполягали на негайному наступі на козацькі сили, обґрунтовуючи цей поспіх тим, що по Хмельницькому треба вдарити, поки не підійшли татари. Більш обережні й менш гарячі воєначальники — так, були й такі серед гонорової шляхти, — пропонували зайняти зручну позицію за містом, між Случчю та болотами, і чекати атаки козаків. Але пристрасть та воєнний запал узяли верх, і 7 вересня польське військо рушило назустріч українцям.

Немов на підтвердження слів полонених козаків, польське військо наткнулося на війська Кривоноса. Зав’язався гарячий бій, у перебігу якого козаки відступили. Про це трьом регіментарям доповів шляхтич Зацвіліховський, чий загін безпосередньо брав участь у сутичці.

— Твоя милосте, — доповідав шляхтич, — бранці говорили правду — ті, з ким ми зіткнулися, дійсно погано озброєні, і це переважно хлопи. Мені невідомо, чому князь Вишневецький так і не зміг здобути повну перемогу над ватагами Кривоноса, адже мої люди змогли змусити їх тікати. І ще швидше вони відступили, щойно дізналися, що їхній ватажок поранений.

Заславський невесело усміхнувся. «Це дуже дивно. Мені доповідали, що цей Кривоніс нещадно й успішно переслідував Вишневецького. І він узяв штурмом чимало фортець. А тут козаки відступили. Може, Зацвіліховський зіткнувся з невеликим загоном? Але якщо це невеликий загін, то чому його очолював сам отаман. І де ж тоді решта? А головне, що тепер робити?» — думав Домінік.

— Ну якщо так, то треба наступати далі! — вигукнув Остророг. — Адже хлопи люблять цього Кривоноса не менше за Хмельницького. І від рани він може померти, а це деморалізує козаків.

— Мені доповідали, що Хмельницький має намір послати нам у тил цього свого Кривоноса, як це було під Корсунем, — задумливо промовив Заславський.

— Якщо заколотники чекають татар, то вони тягнутимуть час. Я вважаю, що нині саме час атакувати їх, поки вони слабкі, — промовив Конецпольський. — Треба гнати це стадо за Дніпро!

«Якось усе занадто легко і гладко виходить — і переправу відбили, і Кривоноса змусили втекти! — подумав Заславський. — Мені розповідали, що в козаків слабка кіннота, тому вони й чекають татар. Але невже вони такі слабкі, що здають зручні позиції? Може, і справді треба активно наступати, поки не підійшли татари? Хмельницький називав мене периною за мою зніженість і веселий спосіб життя, Остророга — латиною за його вченість, ну а пан Конецпольський став дитиною, бо занадто молодий, недосвідчений і гарячий. Ну що ж! Подивимося, що можуть перина, латина й дитина!»

На жаль, Домінік Заславський зовсім не був воякою й не врахував усіх ризиків, беззастережно повіривши всім розповідям полонених та порадам своїх товаришів. Тому він благополучно повів свою армію до Пилявців і навіть не провів розвідку місцевості. Польський табір розмістився якраз там, де йому залишив місце Хмельницький, — серед пагорбів, боліт і чагарників. Марно твердили більш досвідчені солдати, що це місце зовсім незручне для військового табору, — їх ніхто не слухав. Навіть перед лицем супротивника серед шляхтичів почалися сварки через місця для розташування своїх величезних обозів і наметів. Коли, нарешті, чвари припинилися, польський табір безладно розташувався на шести пагорбах і розтягнувся на п’ять миль завдовжки. Дехто зі шляхти дотепно заявив, що їхній табір являє собою Рим, оскільки розкинувся на лівому березі Ікви на шести пагорбах[82]. Щоправда, шляхтич випустив з уваги те, що Вічне місто стоїть на семи пагорбах.

Спочатку супротивники обмежувалися дрібними сутичками та бійками. Але 11 вересня 1648 року, коли вся шляхта нарешті влаштувалася у своєму таборі, троє регіментарів вишикували свої війська для початку наступу на козаків — Остророг очолив правий фланг, лівий — Конецпольський, а центр — сам Заславський. Побоюючись повторення Корсуня, Заславський відправив усі хоругви подільських шляхтичів у тил своєї армії для оборони. Але, попри все це, тридцять п’ятеро воєначальників так і не склали єдиного плану атаки противника. Тому воєвода Тишкевич чи то на своє бажання, продиктоване власною хоробрістю, чи то за намовою Вишневецького самовільно повів свої хоругви, розраховуючи зайняти переправу через річку, що вела до козацького коша на правому березі Ікви.

Вояки Тишкевича шквальним вогнем вибили козаків з окопів, утративши орієнтовно п’ятдесят осіб піхоти і драгунів. Але потім козаки знову відбили переправу. Тоді Заславський відправив у підкріплення Тишкевичу ще кілька хоругв драгунів. А слідом за ними без усякого наказу та розпорядження регіментарів і комісарів в атаку пішли драгуни ломжинського старости Осинського в супроводі піхоти королевича Кароля. Поляки, підтягнувши кілька гармат, сподобилися знову вибити козаків з окопів. Але лютими атаками козаків переправа й окопи знову були відбиті, а поляки змушено відступили, утративши близько двохсот осіб.

Ця злощасна переправа через Ікву вивела пана Домініка із себе — на її захоплення він кинув усі свої легкі хоругви, а їм на допомогу відправив хоругви князя Корецького, рейтарські та козацькі хоругви старости опочинського й воєводи брестського і чотири хоругви князя Остророга, які, вирушивши в обхід, зайшли козакам у тил. Під сильним натиском польських хоругв козаки відступили у свій табір. Зайнявши переправу й усі окопи, Заславський наказав розширити їх та розпорядився виділити для охорони переправи тисячу двісті піших жовнірів, але зовсім не взяв до уваги те, що окопи слід було б зміцнити валом, під захистом якого піхоті легше відбити можливі атаки супротивника. Послухавшись порад комісарів, пан Домінік скерував до переправи два кінні полки як прикриття для піхоти, і розташував на ній гармати.

А пан Вишневецький переправою зовсім не цікавився — він чудово розумів, що якогось особливо важливого стратегічного значення ця переправа через Ікву не має й марнувати на неї стільки сил, людей та часу — просто ідіотизм. Ярема усвідомлював, що командування цього тріумвірату призводить до поразки, тому князь вирішив вигідно вирізнитися на тлі бездарних головнокомандувачів. А оскільки він так і не позбувся своєї ненависті до Кривоноса, то хоробро атакував його кіш, розташований у двох із половиною милях навпроти польського табору. Проте козацька сволота чомусь стояла на смерть, не злякалася натиску Скаженого Яреми, тому наприкінці дня супротивники розійшлися ні з чим.

Захоплення переправи надихнуло все польське ополчення, але для козаків це було невдачею, тому вони додатково зміцнили свій кіш, перекопавши вночі землю попереду й позаду свого табору глибокими ровами, а в місцях, де напередодні пробиралися польські хоругви, розмістили піші козацькі сотні. Так загони Корецького були позбавлені можливостей проводити маневри.

Наступного дня вдосвіта пан Домінік сидів у своєму наметі й дивився на сніданок без апетиту, тому що не виспався та почувався розбитим. За останні дні він дуже втомився, адже не звик до похідного життя. За весь час цього походу його дуже висотали постійні сварки, пияцтво, що панували в таборі. Дисципліни не було жодної — вечорами й ночами влаштовувалися гулянки з обов’язковою пальбою із рушниць, що неможливо було зрозуміти, чи то тривога, чи бурхлива радість від удало складеної фрашки. Як же він утомився від усього цього!

Заславський вийшов зі свого шатра на свіже повітря. Осінній ранок був прохолодний, а природа, немов стомившись від літа, застигла навколо в блаженній знемозі. Його намет стояв на високому пагорбі, і звідси відкривався прекрасний краєвид: було добре видно і його власний табір, і козацький. Ще добре проглядався Пилявцівський замок, де, як йому доповідали, розташувався Хмельницький. «Що тепер робити? Переправу відбили, а далі? Учора ввечері комісари радили наступати й неодмінно захопити «курник». Іноді в моїх товаришів дотепності набагато більше від бойового запалу і згоди. Що ж, накажу атакувати козаків», — думав сандомирський воєвода, коли дивився на маленький замок над річкою.

Трохи згодом, цього самого дня, польські хоругви почали форсувати Ікву одночасно у трьох місцях, але натрапили на заздалегідь вириті окопи й козацьку піхоту, яка чекала їх у засідках та відбивала атаки частим вогнем із рушниць і артилерії. Регіментарі кидали в бій одну за одною легкі кінні хоругви, але ті нічого не могли вдіяти з козацькою піхотою та несли істотні втрати.

Уже до вечора поляки відступили, але пізно ввечері, коли на землю спустилася темна осіння ніч, усе польське ополчення було стривожене страшним шумом і стріляниною в козацькому таборі. Спочатку Заславський вирішив, що козаки влаштували між собою масштабну бійку, але потім йому доповіли, що з козацького табору лунали гучні крики «Алла!». — «Господи!» — тільки і зміг сказати пан Домінік, бо зрозумів, що це прибула татарська орда.

Ця новина миттєво поширилася табором та спричинила тривогу й занепокоєння як серед шляхти, так і серед простих жовнірів. Шпигуни бачили тисячі татар у козацькому коші й те, як частина їх перебралася на лівий берег Ікви до коша Кривоноса. Ніч минула тривожно, а під ранок жовніри зловили священика, якого і привели у свій табір. Коли його допитали, то священик чесно, щоправда після тортур, зізнався, що вирішив утекти від козаків, бо не хоче перебувати поруч із такою кількістю бусурман — за його словами, прибуло майже сорок тисяч татар із Буджакської орди[83]. «Я чесний християнин і не хочу мати нічого спільного з невірними! Побожуся в тому, що прибула проклята орда татар, а православні душі раділи їм, немов рідним братам. І з нетерпінням чекають самого хана на підмогу, який має прибути зо дня на день. Ось я і пішов від них», — говорив батюшка. Чомусь ніхто не звернув уваги на те, що православний піп не має бороди, а вуса дуже нагадують козацькі. Утім, жоден польський шпигун так і не провідав про те, що, крім чотирьох тисяч татар Тугай-бея, які вже були в козацькому коші, до козаків прибуло лише шість тисяч Буджакської орди під командуванням Карачбея-мурзи, яких привів Тимош Хмельниченко. А незліченні полчища татар були лише козаками, перевдягненими в татарські кожухи та перемішаними зі справжніми татарськими воїнами, створюючи ілюзію численності.

13 вересня належало змінити війська Корецького, що стояли біля переправи через Ікву — вони незмінно провели там два дні. Пан Домінік вирішив сам повести свій полк і очолити охорону греблі — йому донесли, що дехто вважає його боягузом, який особисто не бере участі в сутичках, мовляв, побоюється пан гетьман, що під його тушею в коня хребет трісне. Це зачіпало бідолашного Домініка за живе. Він почувався втомленим та затурканим численними й нетямущими порадами. Але насправді Заславський почав боятися, бо до козаків прибула орда, а це означає, що його військо більше не має переваги в кінноті.

Удосвіта, видершись за допомогою слуг на коня, пан Домінік виїхав у поле перед табором, де зібралося все військо. З досадою князь зазначив, що військо зібралося в полі безладно, бо кожен панок хотів бути гетьманом і ставав не там, де йому було наказано, а лише там, де йому сподобалося. Тут зібралися і двоє його напарників, і комісари для обговорення плану наступу на козаків. Пан Домінік трохи запізнився, тому й не чув донесення про те, що козаки вивели свої полки як із табору Хмельницького, так і з табору Кривоноса, вочевидь, готуючи контрудар спільно з татарами. Зважаючи на те, що піднявся противний вітер і між польським військом та противником було кілька важкопрохідних балок, командування дійшло висновку, що козаків найзручніше заманити до себе, на рівнину перед табором.

Однак військова рада ще не встигла добігти кінця, як кілька хоругв Киселя, що несли варту, без усякого наказу вступили в сутичку з татарами — невідомо, хто зав’язав бій. Марно пан Кисіль намагався стримати свої полки — його ніхто не слухав. Слідом за свавільними киселівськими хоругвами в атаку пішли й інші, але безладно, кожна хоругва летіла туди, куди їй заманеться. Природно, що через таку безладну атаку польські хоругви почав тіснити супротивник. Тоді визволяти надто гарячих товаришів кинулися війська Конецпольського, Киселя, які досі залишалися зі своїм воєводою, дві рейтарські хоругви старости бжезинського й хоругви старости велюнського. Навіть Вишневецький відправив свої загони на допомогу. Щоправда, така сутичка закінчилася без усякого результату для обох супротивників.

У досаді на цю подію князь Заславський вирушив до переправи через Ікву, яку йому належало охороняти. Пробираючись через болота, Домінік і не помітив, що його хоругви оточують козаки й татари — він задумливо їхав на своєму коні, навіть не виславши вперед розвідки. Отямився князь лише тоді, коли його полк перетнув переправу й повз нього свиснула куля. Одразу, не чекаючи якогось наказу, кілька його легких кінних хоругв під началом Вітовського пішли в атаку на супротивника. Дивуючись щодо такої прудкості та свавілля власних солдатів, Домінік певний час стояв нерішуче на місці й не знав, що робити далі. Раптом він побачив, як хоругви варшавського старости й пана Зборівського, які пішли з ним, розвернули своїх коней у протилежний бік і без жодних пояснень кинулися навтьоки. Власні загони пана Домініка, що ще залишилися з ним, з незрозумілої для князя причини теж миттєво побігли слідом.

— Та що ж це таке?! — вигукнув Заславський. — Стійте!

Але його ніхто не слухав. Загін Вітовського на правому березі натрапив на цілий козацький полк, і тепер стрімголов спільно із загонами Корецького, які так і не змогли відбитися, помчав назад. Домінік озирнувся й побачив, що просто на нього біжить польська піхота, яка до цього сиділа в окопах, а її з криками «За віру православну!» і «Алла!» переслідують кінні козаки впереміш із татарами.

— Швидше, твоя милосте! Нічого дивитися! — сказав один із його наближених і поскакав у бік польського табору.

Заславському нічого не залишалося, як повернути свого коня й bardzo szybko[84] тікати. На переправі виник затор — піші жовніри заважали кінним, і ті змушені були тікати через загату, де багато безславно потонули, але дехто все ж примудрився благополучно втекти. Однак ті з поляків, які вже встигли перейти на лівий берег, наткнулися на загін піших козаків, що зайшов із тилу. Козаки, ставши у три шеренги, просто розстрілювали вершників разом із кіньми: перша шеренга стріляла, друга передавала заряджені рушниці й забирала розряджені, а третя заряджала їх. Козаки діяли так швидко й чітко, що вогонь не припинявся ані на хвилину.

Домінік, підхоплений загальною панікою і втечею, ніяк не міг збагнути, звідки взялося стільки козаків. А тут ще десь збоку пролунали крики «Алла!». У цю саму мить пейзаж навколо князя вчинив кульбіт — і він полетів униз, боляче вдарившись плечем об землю. «Піді мною вбили коня!» — зметикував Заславський, силкуючись піднятися, але ніяк не міг вивільнити свою товсту ногу з-під кінського трупа. Люди з почту допомогли пану Домініку піднятися, привели іншого коня і, оточивши кільцем, повели свого князя геть від злощасної переправи, виводячи його з оточення. Але козаки заганяли поляків, що відступали, у болото, у якому ті почали повільно й невблаганно гинути. Ті, хто біг попереду, не могли подолати місцевість швидко, а ззаду на них напирали їхні товариші. Почалося страшне сум’яття — у заболоченій місцевості, немов у напіврідкому тісті, погрузли люди й коні. Здивований і переляканий пан Домінік відчув, що його кінь іде під землю. Князя витягли жовніри. А кінь, звільнений від важкої ноші, за допомогою людей вибрався з багнюки, однак Домініку довелося йти пішки, щоби тварина знову не загрузла. Чвалаючи болотом, князь задихався від незвичної для нього пішої ходьби, обливався потом та постійно ковзав на слизькому ґрунті, падаючи в калюжі та багнюку. Коли нарешті вдалося вибратися на більш-менш сухе місце, то Заславський, який досі важко дихав, на загальний подив, сам, без сторонньої допомоги, виліз на коня й поїхав назад, до свого табору. Князю Домініку Заславському було і соромно і прикро. «Ми втекли, немов боягузливі зайці», — думав він, брудний і мокрий.

Згодом Домінік дізнався, що через цю злощасну греблю, а також через інші, заздалегідь підготовлені козаками невеликі переправи, вороже військо перебралося на лівий берег Ікви і почало тіснити поляків. У таборі засурмили тривогу, але на неї ніхто не зважав уваги, бо до цього шляхта не раз так розважалася. Кілька хоругв виїхало назустріч козакам і татарам, а слідом за ними інші хоругви безладно вилетіли з табору й билися так, як їм заманеться. Але врешті-решт воєначальники повели свої хоругви з поля, а козаки, відрізавши поляків від Ікви, заходилися копати окопи, вочевидь, маючи намір брати супротивника в облогу.

«Я сьогодні ледь не загинув, — думав Домінік, коли помився й перевдягнувся в чисте. — Яка ганьба! Навіть списів до бою не встигли приготувати! Але чому, чому всі втекли з переправи?»

Увечері, коли вже сутеніло, усе вище командування з’їхалося в полі, на віддалі від табору, щоб обговорити становище. Заславський теж з’явився. Він мовчки й роздратовано дивився на присутніх комісарів та своїх товаришів-регіментарів. Щоправда, князя Вишневецького сюди не запросили. Не можна було не помітити, що всі присутні розгублені й пригнічені сьогоднішнім боєм — ніхто не очікував таких лютих і успішних атак супротивника. Ніхто й подумати не міг, що селяни, виявляється, можуть воювати, що жоден із містян не злякався й не втік.

— Що робитимемо, панове? — запитав один із комісарів. — Гадаю, сьогодні всі зрозуміли, що ми зайняли невигідну позицію, і було б набагато розумніше залишатися за Случчю і там чекати Хмельницького.

«Угу! — подумав Заславський. — А чорти вас усіх узяли б! Ви ж на кожній раді кричали один гучніше за іншого та з піною біля рота звинувачували в боягузтві тих, хто вам заздалегідь це мудро радив!»

— Вважаю, що слід відступати до Костянтинова, — промовив один із комісарів. — Від цих козаків немов хвилі холоду і страху йдуть.

— Страху? — перепитав Заславський. — Від них ідуть хвилі мужності й гідності, вони діють так злагоджено, немов одна людина! Ось воно — ваше знамените козацьке бидло. Воно сьогодні билося так хоробро, як не дано битися нікому з вас, тому що ви маєте гонору та пихи більше, ніж мужності. Не від козаків ідуть хвилі страху, а від вас!

— І це говорить людина, яка боягузливо втекла з переправи! — вигукнув хтось, але хто саме, пан Домінік у світлі смолоскипів не розгледів. — Схоже, сьогодні полк твоєї милості зорав усе болото своїми списами й застелив корогвами!

— Я, може, і втік, але хоч дійшов до неї! — вигукнув розлючений Заславський. — А куди дійшов ти? Ти, пане, мабуть, тільки зараз покинув свій намет, знайшовши в собі сили злізти зі шльондри, щоби прийти на цю раду! А до цього ти показував свою хоробрість та чоловічу силу публічним дівкам!

— Пане Заславський! Ти забуваєшся! Ти такий самий шляхтич, як і я, і не смієш мене принижувати, бо ти рівний мені! — пролунала відповідь, однак не така запальна, як слід було б, бо князь Домінік недалеко пішов від істини.

— Панове, заспокойтеся! — примирливо вигукнув Кисіль. — Зараз не час і не місце затівати сварки! Пропоную відступати до Костянтинова, там стати більш зручним табором. Але відступати треба негайно. Організацію відступу жовнірів і кавалерії слід доручити його милості Вишневецькому...

— Та взагалі пропоную передати командування князю! — перебивши воєводу, викрикнув Конецпольський. — Із самого початку треба було ставити князя регіментарем.

Піднявся ґвалт, який припинився донесенням про те, що в тилу польського табору бачили загони козаків і татар. Тоді регіментарі й комісари почали діяти злагоджено, чітко і швидко. Заславського змусили написати Вишневецькому та повідомити, що все верховне командування передають йому і тепер саме князю належить вишикувати військо похідним табором для відступу. Потім вирішили негайно, не повертаючись до табору, рушити до Костянтинова, кинувши все своє добро.

— Яке нам діло до добра та обозів? — вигукнув хтось. — Найкраще вози й добро втратити, ніж загинути всій Речі Посполитій і цвіту Вітчизни нашої!

— Але саме ваш відступ і губить Вітчизну! — вигукнув Заславський, а потім махнув рукою. — Та пес із вами…

Князь наказав своїм наближеним повернутися в табір, зібрати його обоз, потім за двісті злотих умовив якогось пана Байбузу з почту Киселя вивести їх усіх найкоротшим і зручним шляхом до Костянтинова. Під покровом ночі обози трьох регіментарів виїхали з польського табору. Щоправда, обози були такі величезні та створювали такий шум, що просто не могли залишитися непоміченими.

«У чому полягає моя вина? Не я є винуватцем ані передчасного сум’яття, ані скасування комісії, ані просування табору до Костянтинова, ані ведення військ без ладу й без діла, ані відходу — усього цього хотіли долі Вітчизни. Прокляте честолюбство ганебно підвело, тому що кожен жовнір хотів бути ротмістром, ротмістр — полковником, а полковник — гетьманом. У підлеглих зник установлений послух своїм вождям. Наш табір наповнився непотрібною пихою та возами, навантаженими плачем розорених підданих. Ці причини спричинили наше нещастя, а не я, Владислав Домінік, князь на Острозі та Заславі!» — думав Заславський, воєвода сандомирський і регіментар посполитого рушення Ясновельможної Речі Посполитої, коли ганебно їхав від Пилявців.

Але під Костянтинів князь не поїхав — не доїжджаючи до міста, він звернув до Вишневця, а звідти — до Львова. Його приклад наслідували і його товариші. Коронний підчаший князь Остророг попрямував спочатку до Олеська, мабуть, у темряві переплутавши дорогу, а потім перебрався до Львова. А пан Конецпольський так завзято поспішав темної осінньої ночі під Костянтинів, що його кінь спіткнувся і зламав собі ногу. Тоді войовничий і гарячий Олександр Конецпольський обміняв свій дорогий жупан та розкішний кунтуш на одяг селянина і так незвичайно екіпірований вирушив до Бродів, своєї резиденції. Дорогою його наздогнали й долучилися кілька сотень військової челяді, що завзято тікала і проявила свою хоробрість та бойовий запал тим, що під керівництвом якогось Пельки пограбувала всі села й містечка, які трапилися на шляху.

Серед воїнів, що залишилися в покинутому воєначальниками польському таборі, панував смуток і розпач після денних боїв. Кожен був розгубленим і стривоженим. Але раптом надійшла звістка, що регіментарі та комісари, забравши коней і свої обози, покинули військовий табір. Миттєво покинутий начальниками табір охопила паніка.

До цього така безстрашна, налякана шляхта кидала все своє майно, яке везла на війну у величезних обозах, спішно хапала коней і прагнула покинути табір за всяку ціну. Запанував страшний хаос — прості жовніри, які злякалися не менш від шляхтичів, билися зі своїми командирами за коней, залишаючи поранених і хворих товаришів напризволяще або на милість козаків і татар. Шляхтичі, які до цього миролюбно розпивали один з одним мед та горілку, билися на смерть, вириваючи один в одного поводи. Дзвеніли шаблі, лунали крики й голосіння, прокляття та лайки, люди скидали один одного з коней. До ранку польський табір спорожнів, адже всі, хто тільки міг, уночі ганебно втекли.

Коли почало світати, козаки, які чули напередодні шум у польському таборі, побачили його кинутим з усіма обозами й шатрами. Але, не довіряючи своїм супротивникам, козаки побоювалися, що це може бути або стратегічний маневр, або хитрощі, — якщо вони увійдуть до кинутого табору, то поляки нападуть на них і поб’ють під час захоплення здобичі. Тому козаки майже дві години лише спостерігали за покинутим табором. Утім, коли від розвідників надійшли донесення, що ясновельможне панство тікає в бік Костянтинова, немов п’яти салом намастили, козаки кинулися переслідувати своїх ворогів, а потім зайняли польський табір.

Дивовижне видовище відкрилося їхнім поглядам: розкішні намети, наповнені дорогими килимами, срібним посудом, зброєю, перинами, ліжками і навіть срібними ваннами, були немов щойно покинуті своїми власниками, а подекуди стояли накриті столи до вечері, яку так і не встигли з’їсти. Були кинуті вози з провіантом і ридвани — вози, окуті залізом, у яких шляхта зберігала гроші, дорогий одяг та інші багатства, і які невідомо навіщо потягнула із собою на війну, коли цілком можна було обійтися лише найнеобхіднішими, простими та зручними речами.

Ще ніколи козакам так легко не діставалася здобич. Цінностей і грошей було так багато, що козаки навіть розгубилися, не знаючи, що брати, а що кинути. Загалом козакам дісталося грошей та інших цінностей орієнтовно на десять мільйонів злотих, близько ста гармат і безліч дорогого одягу, кінської збруї, зброї, посуду. А гетьману дісталася ще й дорогоцінна булава князя Заславського, яку Домінік так і не забрав.

Відтак козаки посміювалися: «Добре пани зібралися на війну! Немов на весілля йшли — купу грошей протринькали, а не нагулялися! Бідненькі ясновельможні! Вони, видно, ішли на ярмарок, щоб обміняти свої оксамитові жупани та лисячі шуби на козацькі рядна й попони!»

А після Пилявцівської битви народ ще довго презирливо називав шляхту «пилявчиками».