Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ ХVIII. ПРО ТЕ, ЯК ПОЛІТИКА ЗАВАЖАЄ ОСОБИСТИМ СПРАВАМ

Марко поспішав до Тернового урочища й у дорозі напружено розмірковував над своєю сімейною трагедію. Загалом, першим його спонуканням відразу після перемоги під Корсунем було поїхати до Києва й порозумітися з матір’ю. У бідолашного Марка не вкладалося в голові, що мати могла так учинити — повірити непровіреним свідченням і вийти вдруге заміж, коли законний чоловік живий. «Чому вона не написала мені про це? Чому не запитала мене про уявну смерть батька? Чому вона вирішила повірити брехливим свідкам? Господи! Нещасний мій батько! Упокій, Господи, його душу з миром!» — думав молодий козак. Але потім Марко зрозумів, що просто не зможе говорити про все це з матір’ю тепер, коли перед його очима все ще стояв умираючий батько, а у вухах звучали його останні слова: «Передай Гапці, що я кохав її всі ці роки!» Інакше він не стримається і приб’є Голуба на місці. Тому хлопець охочіше поїхав до Христини, сподіваючись із нею віднайти душевну рівновагу.

Дівчина його не чекала — навіть не вийшла на тупіт копит. Тоді Марко сам увійшов до хати. Христина сиділа на своїй половині біля відкритого віконця й щось зосереджено вишивала. На скрип дверей вона підняла очі й зустрілася поглядом із Марком. У красивих чорних очах Христини відбилося здивування, а потім радість та щастя, вона зразу ж кинулася обіймати коханого.

— Чого ж ти мене не зустрічаєш? — з усмішкою питав Марко, цілуючи свою кохану. — Раніше ти завжди вибігала на тупіт копит.

— Слава тобі, Господи! Живий! Марку, милий мій! Та я й не чекала тебе, тому й не вийшла! Господи, дякую Тобі, що він живий! — Христина ніяк не могла заспокоїтися від такої неочікуваної радості та ніжно обіймала хлопця, дивлячись на нього сяючими очима.

— Як ти тут? — запитав Марко.

— Та погано! І дня не було, щоби страх і туга за тобою не мучили! Ой, а де батько? Ти ж один приїхав? — захвилювалася Христина.

— Онисько живий і здоровий, але поки залишився в коші. А я вирішив приїхати до тебе, — усміхнувся Марко.

— Слава Тобі, Боже! Ой, ти голодний? Ходімо, я тебе погодую, — заметушилася Христина.

— Потім! — Марко обняв кохану за стан, притягнув до себе й поцілував.

Трохи згодом закохані сиділи в тіні розлогої липи. Вечір був чудовий, теплий і тихий. Марко поклав Христині голову на коліна, а вона ніжно дивилася на нього, а потім нахилилася й поцілувала. «Яка ж ти в мене вродлива!» — прошепотів Марко, торкнувшись її ніжної, трохи смаглявої щоки. «Як ти жив увесь цей час?» — запитала Христина. Сірі очі Марка оповив сум, і, дивлячись на її гарне обличчя знизу, він розповів своїй нареченій про всі пригоди.

— Бідолашні Тимофій і Влад! — засмутилася Христина. За минулі місяці спілкування з молодими козаками, вони обидва стали їй небайдужими, і тепер дівчина щиро переживала за них, а потім раптом попросила: — Марку, забери мене із собою!

Хлопець підняв голову з її колін і сумно подивився на неї.

— Я залюбки забрав би тебе звідси, але поки мені нікуди везти тебе. І, крім того, твій батько мав рацію — на волості нині дуже небезпечно, а тут так усе спокійно, немов у світі взагалі немає війни!

— Я просто дуже хочу бути ближче до тебе! Відвези мене до своєї матері! Я ж можу поки пожити в неї. Та й ти зможеш частіше до мене приїжджати. Адже від Білої Церкви до Києва набагато ближче, ніж до Запоріжжя.

Марко обійняв дівчину та важко зітхнув — як пояснити Христині, що він узагалі не хоче бачити мати? Але дівчина витлумачила його зітхання по-своєму.

— Твоя мати проти нашого шлюбу? — схвильовано запитала Христина.

— З чого ти взяла? — здивувався Марко. — Навряд чи вона буде проти! Швидше, навпаки, буде дуже рада, бо це найбільше її бажання — бачити мене одруженим та ще й на такій дівчині, як ти. Та й вона ж не знає, що я зібрався з тобою одружуватися. Я не бачив її з минулої осені. Тільки... — він запнувся. Маркові захотілося все розповісти Христині, поділитися своїми переживаннями. Знову зітхнувши, він розповів нареченій усю історію своєї родини.

— Чому ти зразу мені не сказав, що твій батько загинув? — обурилася Христина. — Чому ти мовчав?

— Я не хотів засмучувати тебе своїм горем.

— Дурниці верзеш! Твоє горе — моє горе! — відповіла дівчина, притискаючись до його сильного плеча. — Ніколи не приховуй від мене нічого! Завжди розповідай усе, хоч би що сталося. Адже разом легше всі біди пережити, ніж поодинці!

— Я тепер не знаю, що мені робити далі. Я взагалі не хочу бачити матір після всієї цієї історії, — з гіркотою в голосі відповів Марко.

Христина замислилась: «Якщо моя майбутня свекруха так сильно любила свого чоловіка і стільки років його чекала, що жила сама, а тут раптово вийшла заміж, то це неспроста. Може, її змусили? Найімовірніше, так. А причиною стало її майно. Адже недарма ця людина стільки часу піклувалася про неї! Треба переконати Марка поговорити з матір’ю, а не злитися на неї!»

— Коханий, не звинувачуй матір даремно. Тобі треба поговорити з нею й дізнатися, чому вона це зробила. Можливо, її примусили! Адже жінки на багато чого здатні заради чоловіків та сім’ї. Багато чим жертвують, зокрема й собою. Вона стільки років чекала твого батька, що я сумніваюся, що зробила вона це лише тому, що втомилася чекати! Поїдь до Києва й поговори з нею, а поки не мучся марними здогадками і звинуваченнями.

Марко помовчав, а потім відповів:

— Твоя правда, треба поговорити з нею. Мабуть, я так і зроблю, щойно повернуся.

У Христини хлопець побув три дні. Закоханим ніхто не заважав — адже Ониська не було вдома, а джури, залишені ним охороняти доньку, теж не докучали. Нечисленні сусіди до Христини не заглядали і взагалі остерігалися гордої дівчини, яка не вписувалася своєю манерою поведінки і своїми багатими сукнями у їхнє світосприйняття. На Січі залишився один із братів Христини, Костянтин, але він приїжджав провідувати сестру тільки в неділю. Тому всі дні пара проводила лише удвох. Вони гуляли околицями часом до пізньої ночі — над степом палахкотів травень, і було б великою дурістю сидіти вдома замість прогулянок на волі. Час проминув швидко. Маркові вже треба було їхати, і закохані ніжно, але із сумом попрощалися. Невідомо, коли вони знову побачаться.

А в коші біля Маслового Ставу Тимофій повільно, але впевнено одужував. На щастя, рана його більше не гноїлася, однак сам він перебував у зневірі та нудьзі: гонець із Волховиць досі не повернувся, Марко поїхав, Влад хворів у Чигирині, а Максим Кривоносенко поїхав разом із батьком до Переяслава. Тимофія, звичайно, провідували знайомі, однак йому бракувало товариства друзів, він почувався самотнім. «Може, гінця вбили в дорозі, і він взагалі туди не доїхав?» — переживав хлопець і, незважаючи на незагоєну рану, уже хотів було сам їхати до Волховиць, коли до нього привели Янка Кліща. Радості Тимофія не було меж, він навіть обійняв старого слугу, чим аж розчулив Кліща.

— Янку! Повірити не можу, що бачу тебе! Як ти? Розкажи мені, як Орися?

— Панночка здорова, тільки дуже за тобою тужить, мій пане. Видно це з її поведінки. Часто бродить сама садом, личко таке сумне, що й серце розривається. А так усе з нею гаразд. Ось цей лист від неї, а це — від пана Матвія, а це — від пана Михайлика, а це — від пана Семена. Ой! Здається, навпаки — ось цей від неї! Переплутав я! Одарка з Кшисею та й усі челядники просили тобі кланятися від них. Гонець твій до нас пораненим приїхав і помер, бідолаха. Царство йому Небесне! — впевнено й безсовісно брехав старий мерзотник. — Тож пан велів мені листи везти. Дуже ми всі переживали, що від тебе так довго звісток немає. Уже не знали, що й думати. А воно он, як вийшло, — воювати ти пішов!

Але Тимофій не слухав — він нетерпляче розпечатав листа Орисі та почав читати:

«Мій милий Тимофію! Коханий, слава Богу, що ти живий і здоровий! Я така щаслива нарешті отримати від тебе звістку! Адже так довго не було нічого відомо про тебе, що я з тривоги вже не знала, що й думати. Коханий, дуже сильно сумую за тобою. Щоправда, скрасити тугу мені допомагає Михайлик. Ми з ним міцно здружилися за цю зиму. В мене ніколи не було рідних братів, але тепер завдяки Михайлику маю брата. Пробач, що прошу тебе про це тепер, утім, чи не міг би ти дізнатися й написати мені, як поживають мій батько та сестри? Адже минуло вже стільки часу, а я нічого про них не знаю, як і вони про мене. Я часто замислююся над тим, як сильно страждає батько, не відаючи, де я й що зі мною трапилося. Гадаю, навіть упевнена в тому, що мій батько вже давно не тримає на тебе зла. А коли дізнається все про нас, то неодмінно пробачить нас обох. Тимофію, я розумію, що нині війна, але не можу не сказати тобі ще раз про те, як сильно я сумую за тобою і з яким нетерпінням чекаю твого приїзду, адже ти наповнюєш моє життя радістю і сенсом. Коханий, я готова чекати тебе вічно. Тільки бережи себе! Дуже сильно кохаю тебе. Твоя Орися».

Янко дивився на свого молодого пана й усміхався — Тимофій просто сяяв, читаючи лист від коханої дівчини. Він перечитав його двічі, а потім, заплющивши очі, так щасливо всміхнувся, що Кліщ знову розчулився.

— Проси в мене чого хочеш, Яне! Усе, що не попросиш, дам тобі! — вигукнув Тимофій, згадавши про свого слугу.

— Та Бог із тобою, пане! Хіба я не твій хлоп? — здивувався старий челядник. — Я ж іще твоєму батькові служив, Царство йому Небесне! Добрий він пан був! Тепер мій борг служити його синам, панові Матвієві й тобі.

— Янку, ти привіз мені такий скарб, що й сам не уявляєш його цінності, — вигукнув Тимофій, знову розгортаючи листа Орисі.

Совість кольнула Кліща. «Ех, якби ти знав, що з твоєю милою твій братик витворяє! — невесело подумав він. — А молодий пан завжди був добрий до мене. Ніколи не ображав!» Старого негідника почала мучити жалість і до свого пана, і до його нареченої. «Може, розповісти все? — подумав Янко. — Але що я зміню, якщо розповім? Адже пан гарячий, ще відлупцює спочатку, а потім неодмінно поїде і брата порішить! Накою лиха своїм язиком! Так, найкраще промовчати. Хай уже господарі самі розбираються зі своїми сердечними справами!»

А Тимофій тим часом прочитав листа від племінників, а потім від брата. Матвій написав йому про те, що найближчим часом не зможе до нього долучитися, бо надзвичайно заклопотаний збереженням їхньої спільної власності. «Не забувай, Тимофію, про те, що крім благородних ідей та цілей, у житті є ще така непатріотична річ, як гроші та інше майно. І пам’ятай про те, що половина маєтку — твоя, і мені треба теж про неї подбати. Адже ти незабаром збираєшся завести сім’ю, тож тобі знадобляться кошти. Час уже доростати розуму й мислити більш практично», — писав йому Матвій.

Лист брата покоробив Тимофія: з одного боку, він усвідомив, що брат має рацію, адже коли війна закінчиться, то треба якось жити далі, а з іншого — його бентежило те, що особисті інтереси ставляться вище за суспільні, коли має бути навпаки. І як знайти золоту середину?

«Я завжди жив так, як хотілося насамперед мені самому, мало переймаючись завтрашнім днем. Для мене козацька воля, брати-товариші й війна були важливішими. Я був занадто легковажним, зовсім не думав про своє майбутнє. Матвій має рацію! Ой як має! Справді, ось одружуся я на Орисі, матимемо сім’ю, з’являться діти, і я мушу більше думати про них, ніж про війну. А я так рідко замислювався про те, як і де ми з Орисею житимемо, коли одружимося, — у Волховицях чи в Дикому Полі. Утім, сумніваюся, що Орися захоче жити у степу. Та і як така, як вона, там житиме? Надто вже вона тендітна для такого суворого життя. А якщо їй захочеться жити в Києві, ближче до своєї сім’ї? Я ж не зможу їй відмовити! Так! А що після цієї війни маю намір робити я? Чи буду я після всього цього низовим козаком, як і раніше, чи повернуся до життя шляхтича? Ой, ще невідомо, що буде далі. Вирішимо з Орисею разом це питання тоді, коли настане час. А поки, дійсно, просто необхідно переговорити з Голубом! Сподіваюся, він уже трохи порозумнішав! А потім напишу їй про все це», — думав Тимофій і наказав Янкові залишатися з ним, доки він сам його не відправить додому.

Кліщ не заперечував — він завжди супроводжував свого покійного пана на війні й охоче висловив бажання служити Тимофієві так, як прислужував його батькові, та й молодий пан поранений, тож йому необхідна турбота. Однак Тимофій пояснив слузі, що в козаків це не прийнято. Тому вільний від усяких обов’язків Янко вперше за все своє життя спокійно й весело проводив час, потихеньку розтрачуючи в найближчому шинку ті грошенята, які отримав у нагороду від Тимофія.

Одного разу до Тимофія зайшов Хмельницький. Кліщ якраз сидів зі своїм молодим господарем і, побачивши гетьмана, перелякався, підскочив і зігнувся в шанобливому поклоні.

— Як ти, Тимофію? — привітно запитав Богдан, сідаючи поряд. — Бачу, що вже майже оговтався від рани. Це не може не радувати! Сильно ти тоді всіх нас сполохав!

— Та вже зовсім одужав! Скоро й на коня зможу сісти, — усміхнувся Тимофій.

Тут на очі гетьману потрапив Кліщ. Старий підлизень не раз чув у шинку, з якою любов’ю та повагою славлять гетьмана не лише самі козаки, а й багато хто з поважних містян і заможних селян, та й усяка інша шушера, що днювала й ночувала в питних закладах. Тому Янко, уже заздалегідь сповнений поваги до Хмельницького, зробив урочисту міну, коли той увійшов, і тепер поїдав гетьмана очима, запам’ятовуючи найдрібніші деталі його вигляду, щоби потім похвалитися цим перед товаришами по чарці.

— А це ще хто? — здивувався Богдан, бо Кліща неможливо було не помітити.

— Та це Янко, мій слуга з Волховиць. Він привіз мені листи від брата й нареченої. Я його поки в себе залишив, а пізніше відправлю додому.

— А, — відповів гетьман. — І як твій брат?

— Живий, здоровий, — відповів той.

— А наречена? — хитро усміхнувся Хмельницький.

— Сумує за мною не менш сильно, ніж я за нею, — зітхнув Тимофій.

— Нещасна панночка! Але щойно випаде нагода, то поїдеш до неї. А там, може, і весілля ваше відгуляємо, — підморгнув йому гетьман.

Тимофій тільки задоволено всміхнувся у відповідь, адже це було його найзаповітніше бажання.

— Узагалі, я прийшов до тебе у справі, — вів далі Хмельницький. — Ти сам, напевно, помітив, скільки людей прийшло до нас останнім часом. Вони ринули сюди, немов вода, що прорвала гать. Їх прийшло так багато, але не всі вміють воювати. І всіх треба розподілити у полки та сотні, поставити над ними начальників, а людей, здатних командувати, мало. Так от, чи не погодишся ти стати сотником?

— Чому ж ти моєї згоди питаєш, пане гетьмане? Тобі варто лише наказати мені! — відповів Тимофій. — Однак я молодий і недосвідчений для того, щоби командувати людьми. Про це красномовно свідчить моя поїздка в Чигирин.

— Не будь до себе такий суворий! Ти впораєшся, я впевнений. Я ж не пропоную тобі стати полковником! Людей приходить багато, але вони не навчені, не звикли до дисципліни. Часом, це звичайні селяни, які ще вчора землю орали, а сьогодні перекували свій серп на шаблю. Мені нікого над ними ставити! Інколи ставлю над ними тих, на кого вони самі вкажуть, якщо бачу, що людина недурна. Але таких мало! Адже нам треба боєздатне військо, а не стадо, як нас любить величати гонорове панство. Тож подумай!

— Я згоден, пане гетьмане, не можу тобі відмовити! — усміхнувся Тимофій.

— Тоді вибирай будь-яку сотню в будь-якому полку!

— Навіть так? Тоді дозволь мені подумати! Або яку ти мені порадиш?

— Вибирай найкраще в Білоцерківському полку, — відповів Богдан. — Максим Кривоніс — наказний гетьман над Корсунським, Білоцерківським і Уманським полками, і я вважаю, що під його керівництвом тобі буде досить непогано. Адже ви знайомі, він тебе цінує. А хочеш, обирай у Чигиринському — це мій опорний полк, я буду тільки радий такому сотникові, — усміхнувся Богдан. — Отже, думай, а я піду, бо маю ще багато справ.

— Пане гетьмане, дозволь мені до Києва з’їздити? — попросив Тимофій.

— Навіщо тобі туди? — здивувався Хмельницький.

— Та справа в тому, що перш, ніж весілля гуляти, маю спочатку посвататися! А батько Орисі в Києві живе. Я ж Орисю тоді відвіз і зовсім йому про це не повідомив, а бідолашний батько ледве не збожеволів із тривоги за дочку й досі не знає, що з нею трапилося. Тож маю виправити цю прикру ситуацію. А то не по-людськи виходить!

— А ти, виявляється, ще і спритний злодій! — розсміявся гетьман. — А кажеш, що в сотники не годишся! Гадаю, Бог простить тобі цей гріх! Їдь, наречений, сватайся! Тільки не один. Візьми із собою десять козаків, — сказав Хмельницький і вийшов із намету.

Кліщ, який так і не втратив під час цієї розмови урочистого виразу обличчя, тепер просто благоговів перед своїм молодим паном.

— Пане Тимофію, невже ти із самим Хмельницьким знайомий і в милості в нього? — нарешті видавив із себе старий слуга.

— А що тут особливого? — не розбираючи поставлене запитання, відповів Тимофій, оскільки думав зовсім про інше. — Я знайомий із ним відтоді, як він утік із Чигирина на Січ.

— Господи, Боже мій! Треба ж! Мій пан у милості в самого гетьмана! — досі не міг отямитися Янко.

Тимофій нарешті подивився на свого слугу — той ледь не лопався з гордощів за господаря. Тимофієві стало і смішно, і одночасно його насторожила така гординя — Кліщ нагадав йому тих шляхетських слуг, у яких пиха від служіння своєму панові, що займає високе становище, затьмарює самоповагу.

— Янку, якщо я знайомий із Хмельницьким, то не означає, що про це треба кричати і хвалитися на кожному розі, — обережно й м’яко сказав він, аби не образити старого слугу. — Постарайся приховувати свою гордість щодо цього, бо це буде нескромно й негідно.

— Треба ж! Мого пана сотником призначили, а там і до полковника недалеко! — усе ніяк не заспокоювався Кліщ, вочевидь, він зрадів блискучим перспективам, які відкривалися перед його паном, набагато більше за самого Тимофія.

— Яне! — строго гукнув його Тимофій.

— Ой, пане! Прости старому дурневі! Ну як же мені не радіти за тебе й не пишатися тобою, коли я тебе з пелюшок знаю? А пам’ятаєш, як я вперше тобі коня сідлав, а ти його відразу пустив галопом, не втримався і впав? Я тоді так перелякався, думав, що ти вбився, і покійний пан Микита з мене голову зніме! А ти, хвала Богу, цілий залишився. А тепер який ти став! Справжній лицар! — із деяких пір Кліщ дедалі частіше й частіше захоплювався своїм молодим господарем.

А Тимофій думав про те, скільки турбот задасть йому це призначення. По-перше, він не відав, що за люди будуть під його керівництвом, і усвідомлював, що з ними треба передусім знайти спільну мову. По-друге, не знав, наскільки вони досвідчені у воєнній справі, як добре володіють зброєю. Якщо вони нічого не мають, то їх треба озброїти, навчити дисципліни. «Ох і удружив мені пан гетьман! — думав Тимофій. — Але, як там писав брат, час дорослішати! Мабуть, цими клопотами поки й займуся!»

Утім, клопоти новоспеченого сотника Клесінського були мізерно малі, якщо порівнювати із клопотами гетьмана Хмельницького. Становище було складне, попри дві здобуті блискучі перемоги. Так, тепер Річ Посполита хоч і не мала більше регулярного війська, проте залишилося чимало гонорового панства, яке готове, а головне, здатне воювати. Король помер, і це було якоюсь мірою на руку повсталому народові — чергова епоха безкоролів’я ознаменується не лише спробами шляхти придушити повстання, а й боротьбою магнатських угруповань між собою, щоби посадити на польський трон свого короля. А цим неодмінно треба скористатися! Гетьман не сумнівався, що спішно скликаний примасом[21] конвокаційний сейм[22] щонайперше неодмінно затвердить збори посполитого рушення, і тоді величезна армія шляхти рушить на українську землю. А кого протиставити їй? Так, прийшли сотні, тисячі людей, готових воювати, але їх треба розподілити, організувати, створити з них боєздатну армію. А на це потрібен час, якого не так уже й багато. Тому Хмельницький і зупинив наступ козацької армії, незважаючи на протести і обурення багатьох козаків, які бездумно поспішали воювати.

Та й українські землі на заході — Брацлавщина, Поділля, Волинь[23], Галичина[24] — досі були під владою Речі Посполитої. І на цих землях чимало укріплених міст і фортець із потужними польськими гарнізонами, а це може стати перешкодою під час майбутнього наступу. Там теж треба піднімати народ на боротьбу. Адже тільки з’єднання всього народу в єдину армію може дати результат. Тому з початку літа Хмельницький відправив своїх полковників і найближчих соратників у ці краї для залучення до збройної боротьби жителів цих земель, а також і для послаблення там польської влади.

Крім того, щойно відгриміла перемога під Корсунем, шляхта із Задніпров’я й частини земель Придніпров’я спішно втекла, і величезні території з обох боків Дніпра залишилися без контролю, без влади й закону. І з цим теж треба було щось робити. Адже обурений звірствами Потоцького й Вишневецького народ люто та жорстоко розправився з усім шляхетським — панські маєтки спалахнули, немов свічки, а самі господарі, якщо не встигли втекти, були жорстоко перебиті. Хмельницький розумів, що такого більше допускати не можна, інакше це буде вже не боротьба за свободу, а безмежний розбій і мародерство. Але для запобігання цьому треба належним чином організувати владу, установити закон і певний лад.

А як це зробити? Єдиною силою на цих землях, яка здатна кого-небудь контролювати, було його військо. Однак у його війську чимало старшин прагнуть уподібнитися ясновельможним панам. А такі владні прагнення маленьких людей неодмінно погублять і зведуть нанівець усі зусилля. Треба зламати в самій людській свідомості прагнення до польського укладу життя, замінивши його іншим, новим. Тому Хмельницький і обмірковував шляхи та способи викорінення таких прагнень і майбутній устрій народжуваної держави.

Маючи перед очима сумну долю безправного польського короля, Хмельницький розумів, що всю вищу повноту влади необхідно зосередити у своїх руках. Але щось треба було робити і з амбіціями козацької старшини, міщан, селян. Тому гетьман замислювався над тим, що всю звільнену від панського ярма українську землю найкраще буде поділити на полки, а ті своєю чергою — на сотні. Полком управлятиме обраний самими козаками або призначений гетьманом полковник, а сотнею — так само обраний сотник, а в руках полковників і сотників зосередити не тільки військове командування, а й судову владу та право вирішення дрібних питань, залишивши за гетьманом повноваження приймати всі інші важливі рішення. У містах і містечках Хмельницький збирався надати містянам право самим вибирати членів магістрату, а в селах селяни самі обиратимуть собі старосту. Однак полки й сотні будуть не лише територіальними, а й військовими одиницями та в разі потреби завжди можна буде скликати боєздатну армію. Отже, звільнена від рабства українська земля перетвориться на військову козацьку державу[25].

Утім, добре розумів Хмельницький і те, що становище цієї молодої держави, народженої в людських сльозах і муках, обстояної козацькими шаблями, буде хитке та крихке. Необхідно придбати якомога більше союзників, здатних надати реальну допомогу й підтримку. Адже Іслям Ґерай, попри вже надану допомогу, вельми підступний союзник. Необхідно в найближчому майбутньому неодмінно відправити посольства до сусідніх держав із метою переконати їх у тому, що козаки — не бунтівники, які скористалися смертю короля й посіяли смуту задля грабунку, а борці за віру своїх предків, свої права і привілеї. А це вже зовсім інша річ — сусідам набагато легше прийняти факт боротьби одного народу за свою релігію й закрити на нього очі, ніж факт боротьби цього ж народу за свою свободу та незалежність. Навіщо подавати поганий приклад своїм підданим?

Однак особливе занепокоєння з усіх сусідів у Хмельницького викликав московський цар[26]. Союз українців із Кримським ханством, яке так люто ненавиділи московити, міг стати каменем спотикання. Цей союз був кісткою в горлі для Речі Посполитої. І цю кістку вона посилено намагалася запхнути й у московське горло, натякаючи на раніше укладений договір про військову взаємодопомогу в разі нападу татар на Польщу або Московське царство. Толерантний Кисіль уже неодноразово писав Хмельницькому листи, у яких закликав до покори. Водночас пан Адам робив це, як завжди, у своїй красномовній манері, поминаючи Творця та гнів Його, який неодмінно обрушиться на тих, хто піднімає меч міжусобної війни. І за розумінням його милості Киселя, який хоча й був православним, та за своїми інтересами й поняттями став гіршим за останнього польського панка, у цій війні були винні, звичайно ж, Хмельницький і його козаки.

Однак ще із самої весни, окрім листів до гетьмана, пан Кисіль відправляв листи до прикордонних московських воєвод. У своїх посланнях він до безумства роздував паніку від безсоромного з’єднання беззаконних і свавільних козаків та невірних татар, які мають намір неодмінно вирушити в московські землі задля грабунку. І недвозначно та чітко говорив про те, що татари спільно з козаками напали на польські землі, і московити просто зобов’язані надати Польщі військову підтримку! А воєводи вже підняли свої війська і стягнули їх до кордонів з Україною, однак поки ще вичікували, спостерігали, прикидали, перевіряючи, чи так це насправді, як верещить його милість Кисіль.

І тепер складалася ситуація, коли Польща зі своїм посполитим рушенням неодмінно вдарить із заходу, московити можуть ударити зі сходу, затиснувши козацьку армію в лещата, а з півночі — напасти війська Великого князівства Литовського.

Кримський хан був змушений терміново відбути до Криму, тому що на беззахисні кримські міста й улуси хлинули жадібні до легкої наживи донські козачки, які провідали про те, що ханське військо пішло воювати в Україну. Тому Іслям Ґерай зі своїм військом, який прибув уже після Корсунської битви, був змушений спішно вирушати назад для оборони рідного краю. Допомагати запорожцям донці відмовилися, а от перешкодити людям у боротьбі за свободу зуміли.

Треба було неодмінно порозумітися з Московським царством, переконати московського царя в тому, що козаки не вороги йому й не злодії. Крім того, Хмельницький розумів, що варто спробувати хоч якось домовитися з Річчю Посполитою. Ці переговори, найімовірніше, будуть безрезультатними, адже ніколи шляхта не визнає свою неправоту, зате дадуть українцям нагоду виграти час.

Тому гетьман і готував посольство до Польщі з викладенням усіх заподіяних козацтву образ, які склалися в довгий і чималий список. Хмельницький писав покійному Владиславу так, немов той досі був живим і козаки не знають про смерть короля, і запевняв у відданості українського козацтва королю, їхньому благодійнику. Запевняв у тому, що повстали козаки проти утисків шляхти, але ніяк не проти самого короля, польського народу й самої держави, що було істиною. Хмельницький розумів, що сейм розгляне ці листи та вислухає його послів, але навряд чи задовольнить усі ці прохання. Богдан не сумнівався, що жоден шляхтич не буде покараний за образи, завдані козакам, жодна їхня вимога не буде задоволена. Неможливо домовлятися з тими, хто бачить у тобі не людину, а лише раба. Хмельницький знав: Річ Посполита не має справедливості й закону. Справедливістю були особисті майнові інтереси шляхти, вузькі та обмежені. Ці інтереси уособлювали собою закон, і шляхта зовсім не усвідомлювала того, що їхні принда та жадібність невідворотно гублять одну з найбільших європейських держав. А поки сейм розгляне всі його скарги, позлословить щодо цього, мине час. І цей дорогоцінний, виграний час дуже необхідний українському народу!

Клопотів і турбот було дуже багато. Їх треба було терміново вирішувати, усе залагодити, передбачити й усьому запобігти, що бідолашний Богдан не знав ані спокою, ані сну, ані відпочинку.

Тимофій, поміркувавши над пропозицією гетьмана, вирішив прислухатися до його поради й вибрав одну з недавно сформованих сотень Білоцерківського полку. Про це негайно та незбагненним чином пронюхав Грицько, той самий челядник Чаплинського, який у травні поїхав із козаками з Чигирина, і уже прибігав із проханням прийняти його під своє начало. Тимофій хоч і досі сердився на хлопця за його поведінку в Чигирині, та прийняв його.

А за день після його розмови з Хмельницьким повернувся Марко. Тимофій не знав, як поговорити з другом про те, що йому треба терміново залагодити стосунки з Голубом. Адже він чудово розумів, що, з одного боку, Марко неодмінно приб’є старого Федора за таку підлість щодо його матері й матиме рацію, але, з іншого — хай там як, але це його майбутній тесть. Однак Марко ж його найкращий друг! Ні, Тимофій не збирався ставати на захист Голуба. Але й не поїхати з Марком, якщо той усе-таки вирішить розібратися зі своїм кривдником, він теж не зможе, бо вважав, що ліпше позбудеться прихильності тестя, ніж залишить без підтримки свого друга. Одначе Марко сам завів про це розмову.

— Я розповів усе Христині. Вона порадила мені поговорити з матір’ю, — похмуро сказав він, сидячи ввечері в Тимофієвому наметі, який знову став для них спільним.

— Не одному тобі треба порозумітися з паном Голубом. Орися просила дізнатися про нього й переговорити щодо нас. Тому, якщо ти не заперечуєш, я поїду з тобою.

— А я ж хотів тебе про це просити, — усміхнувся Марко. — Тільки ось він твій майбутній тесть і...

— Та такий тесть гірший за татарина! — перебив його Тимофій. — Тож поїдемо разом, а там на місці в усьому розберемося й вирішимо.

Наступного дня обоє друзів вирушили до Києва: один — свататися, інший — розбиратися з кривдником. Тимофій узяв із собою десять козаків зі своєї сотні. Його перше знайомство з підопічними пройшло набагато краще, ніж він очікував. Порадувало Тимофія й те, що більшість людей із його сотні мають і коней і зброю. «Уже легше!» — подумав хлопець. Щоправда, козаків злегка збентежила молодість їхнього сотника. Але завдяки старанням Гриця і його язику, який ніяк не бажав поміщатися в нього в роті, поширилася чутка, що, мовляв, сотник у милості в самого гетьмана і, незважаючи на молодість, досить спритний, а отже, його варто поважати. Якби Тимофій про те дізнався, то Грицькові довелося б несолодко за такі закулісні інтриги й підлабузництво. Однак особливо зрадів Тимофій тому, що в його сотні опинився знайомий йому низовий козак Данило — він знав його багато років, і присутність запорожця надавала Тимофієві впевненості.

Дорогою до Києва Тимофій ретельно обдумував розмову з Голубом. Він розумів, що від цієї розмови залежить душевний спокій його коханої дівчини. Дорога йшла через ліс, уся залита спекотним сонячним промінням, що розсіювалося й пом’якшувало зелене листя. Тимофій пригадав, як минулої осені щодуху скакав на Вороні цією самою дорогою разом із переляканою Орисею. А тепер вони зможуть обвінчатися в найближчому майбутньому! Молодий козак підняв голову і мрійливо подивився вдалину: ліс уже закінчувався, за ним стелився широкий луг, яким поспішала невелика група з чотирьох вершників, прагнучи якомога швидше проїхати відкритий простір. Тимофієві це здалося дивним, він спохмурнів і жестом зупинив своїх людей.

— Марку, дивися!

Воловодченко, придивившись, відповів:

— Схоже, московити.

— А чому вони так таяться? Чого їм боятися? Дивись, як притискаються до лісу, немов остерігаються потрапити комусь на очі. Не інакше якусь капость замислили. А може, це й не московити зовсім. Марку, а поїдь їм навперейми! Хлопці, п’ятеро зі мною, решта з Марком! Брати всіх живими, — коротко наказав Тимофій.

Марко, який чудово знав околиці рідного Києва, швидко повернувся з козаками трохи назад, звернув на бічну стежку і, давши гак, поскакав практично назустріч загадковим вершникам, а Тимофій із рештою людей поїхав за ними слідом. Незабаром попереду пролунав шум, і з’явилися підозрілі вершники, що швидко їхали назад. Помітивши попереду себе козаків, вони кинулися вбік, але Тимофій разом зі своїми людьми поскакав їм навперейми, а ззаду їх переслідував Марко. Козаки поступово оточили вершників, націлилися на них із самопалів. «Стріляти в коней!» — скомандував Тимофій. Однак незнайомці, вочевидь, зрозуміли, що найкраще не доводити своїх переслідувачів до гріха, тому самі зупинилися. Тимофій спокійно й без страху виїхав уперед.

— Хто ви такі й чому ховаєтеся? — запитав він.

— Ми люди торгові, мирні! — ухилився від відповіді один із них, чоловік середніх років зі світлою борідкою, насторожено дивлячись на Тимофія.

— А чому тоді ховалися?

— Та смута тут! Ось ми й побоювалися, щоби нас не пограбували!

— А що у вас грабувати? Обозу не маєте, а самі ви не дуже цінні! Злазьте з коней! — холодно наказав своїм полоненим Тимофій, відчувши нещирість незнайомця.

— Навіщо це? Ми люди мирні, безвинні! — знову запротестував той самий московит, який, вочевидь, був у них за старшого.

Тимофій без подальших зайвих умовлянь дістав свій пістолет і націлив його на того, хто говорив. Тож незнайомцеві та й усім іншим нічого не залишалося, як підкоритися. А Красунчик наказав своїм людям обшукати бранців. Особливо під час обшуку старався Гриць, який тепер постійно терся біля свого сотника, розраховуючи вислужитися. Він діловито обшарював кишені того, хто був одягнений багатше за інших.

— Грицьку, я сказав — обшукати, а не пограбувати! — строго осмикнув його Тимофій, бо хлопець спокусився, моторно обібрав бранця й уже безсовісно клав до своєї кишені його гаманець, але, підкоряючись своєму сотникові, зітхнув та повернув його назад.

Однак пожадливість Гриця мала несподіваний результат — він знайшов за пазухою в московита запечатаний лист. Полонений запротестував, спробував відібрати назад, але вчорашній хлоп швидко навчився жорстокості — він просто стукнув кулаком у бік та відразу ж приставив кинджал до горла бранця, і той змушений був заспокоїтися.

На листі не було зазначено ані відправника, ані адресата, тому Тимофій безсоромно зламав печатку й почав читати, а прочитавши, спохмурнів. Це був лист від севського воєводи Леонтьєва[27] до брацлавського воєводи Киселя. У ньому воєвода висловлював чималу заклопотаність щодо союзу козаків і татар, а заодно обговорював плани спільного виступу військ московитів і поляків проти цього союзу.

— Читай! — сказав він, простягнувши аркуш Маркові.

— Ви гірко пошкодуєте про це, розбійники! Не вам написано — не вам читати! Вас Бог покарає за таке свавілля й безчинство! — скажено викрикнув московит, у якого пройдисвіт Гриць знайшов лист.

— Ага. Я неодмінно сьогодні ж у всьому покаюся і сповідаюся попу, мій друже! — насмішкувато відповів Тимофій. — В’яжіть їх, хлопці! Повертаємося назад.

Похмурий Марко повернув йому лист — він зрозумів, чим козакам загрожує такий альянс поляків та московитів. Козаки зв’язали спійманих гінців, посадили на їхніх таки коней і повезли назад, до Білої Церкви. Обоє друзів їхали в поганому настрої: зривалося вирішення їхніх особистих справ, але вдіяти нічого не можна — це був неймовірно важливий лист, і його треба терміново віддати гетьманові.

— Ти, схоже, у них за старшого? — запитав той полонений, у кого знайшли лист. — Куди ви нас везете? Подумай, що ви робите! Ви матимете великі біди, бо ми посли від воєводи севського до вашого воєводи брацлавського. Ти хоч розумієш, що вам за це буде?

Але Тимофій лише глузливо посміхнувся йому у відповідь.

Хмельницький зі своїм почтом і канцелярією розташувався в Білоцерківському замку. Сюди і привіз Тимофій спійманих московитів. Назвавшись, Тимофій зажадав, аби гетьману доповіли про те, що йому треба неодмінно поговорити з ним наодинці. «Найкраще не розголошувати, кого ми схопили», — шепнув він Маркові. Незабаром з’явився гетьманський джура і сказав, що гетьман їх чекає. Двоє друзів пройшли в замок, а за ними слідом повели чотирьох бранців. Богдан уважно вислухав розповідь двох друзів, а прочитавши листа, не виразив жодних емоцій — ні хвилювання, ні тривоги, ні досади, ні обурення. Гетьман добре вмів володіти собою.

— Ви читали його, адже воно розпечатане? Ай-я-яй! Соромно чужі листи читати! — святенницьким тоном сказав Хмельницький, і темні очі його заіскрилися веселощами. — Якщо читали, то розумієте, що за гидоту нам готують брати за вірою! Гаразд! Де ці московити?

— У світлиці сидять.

— Ану ходімо, подивимося на них!

Усі четверо бранців стояли посеред кімнати в похмурому очікуванні своєї подальшої долі. Хмельницький уважно їх оглянув, а потім доброзичливо всміхнувся.

— Хто ви такі, люди добрі, і звідки шлях тримаєте? — привітно запитав він, але московити мовчали.

— Ви ліпше відповідайте! Перед вами не хто-небудь стоїть, а його милість Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького! — холодно промовив Марко.

Московити переглянулися, вочевидь, вони не очікували, що їх відведуть до самого гетьмана. Тоді той самий чоловік, у якого знайшли лист, нехотя заговорив:

— Моє ім’я Григорій Климов, родом я зі Стародуба[28]. А це мої слуги. Воєвода із Севська, Замятня Федорович, у якого я на службі перебуваю, відправив мене з цією грамотою до воєводи брацлавського, Адама Киселя. І як проїхали ми Київ, так тут нас твої козаки і схопили, зв’язали, нічого не пояснили й сюди привезли.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Хмельницького, хоча він чудово розумів, що московити не лише листа до Киселя везли, а приїхали заодно як шпигуни.

— Ну, то чому ти, пане Климов, відразу моїм молодцям не назвався?

— Та як із ними говорити? Як їм називатися? Налетіли, наче розбійники, мало не вбили, мало не пограбували! — промовив Климов, мстиво метнувши погляд на двох друзів.

— Навіщо псуєш враження від знайомства брехнею? І навіщо двох моїх найкращих сотників розбійниками величаєш? Недобре! — строго промовив Хмельницький. А потім, помовчавши, сказав: — До воєводи Киселя тобі ліпше не їхати — ми самі йому цей лист переправимо. Він сам нам пише листи з проханнями про мир, бо всі міста українські більш не під владою польського короля, а під моєю. Завтра я їду в Черкаси й запрошую тебе, пане Климов, із собою. Там я дам тобі листа для воєводи Леонтьєва, який ти і відвезеш. А сьогодні ти і твої люди будьте моїми гостями.

Московитів розв’язали й вивели, а Хмельницький, нахмурившись, подивився їм услід.

— Дуже погано, що ви двоє так мало біля мене перебуваєте, — промовив він невдоволено. — Постійно ви десь там, за рогом, бродите. Від вас користі більше, коли ви поблизу.

— Та що нам, пане гетьмане! — зразу за двох відповів Тимофій. — Ми люди прості, військові, не звикли в почті бути.

— Ось ти, — сказав Хмельницький, звертаючись до Марка. — Де ти їздиш, коли мені надійних людей бракує? Чого, як повернувся, до мене не заїхав? До речі, як там Влад?

— Та совісно мені без діла біля тебе вештатися, пане гетьмане, — скромно відповів Марко. — А Владові вже краще, тільки його перебите плече ще не скоро зростеться. Ось він і нудиться в Чигирині.

— Це погано! І так спритних людей бракує! — нахмурився Хмельницький. — Я тебе сотником однієї із сотень Білоцерківського полку поставив, — повідомив він Маркові. — Давно вже поставив, а ти десь їздиш! Завтра обидва поїдете зі мною до Черкас, а потім проводите цих московитів до самого Севська, щоб у них спокуси не було на іншу доріжку повернути, а не на севську! Я виїжджаю вдосвіта, тож обидва маєте бути тут. Ти, Тимофію, візьмеш козаків зі своєї сотні, коли до Севська поїдете.

Тут до кімнати зазирнув Тиміш — його кримський хан нещодавно відпустив до батька — і неймовірно зрадів, побачивши Тимофія.

— Господи! Красунчику! Дуже радий тебе бачити! — Хмельниченко міцно обняв Тимофія й міцно потиснув руку Марка. — А ви куди зараз? До коша? Батьку, можна мені з ними поїхати?

Хмельницький кивнув і вийшов із покоїків.

— Меду нап’ємося! — весело сказав Тиміш, щойно його батько вийшов, та побіг на замкове подвір’я сідлати коня.

У дворі Тимофій відкликав Гриця вбік і міцно схопив його за вухо.

— Послухай, щеня! Ще раз ти дозволиш собі кого-небудь ось так безсоромно грабувати, як сьогодні, я тебе сам так відшмагаю, як твій батько ніколи не шмагав! Якщо він не відучив тебе красти, тоді це зроблю я! А потім вижену з ганьбою! У моїй сотні злодіям не місце! Тож не смій більше ганьбити своїх товаришів, а заодно й себе! — промовив Тимофій, не випускаючи вуха нещасного Грицька.

— Я зрозумів усе! Зрозумів! Красунчику, не треба! Присягаюся, що ніколи такого більше не вчиню! — жалісливо пищав Гриць, не сумніваючись, що його сотник сумлінно виконає свою погрозу.

— Начувайся! Я двічі не попереджатиму! — Тимофій випустив хлопця, ледь утримавшись від спокуси дати тому доброго стусана, і з почуттям виконаного обов’язку поїхав назад, до коша.

А Тиміш був дуже радий повернутися додому після свого перебування в Криму. Зручно влаштувавшись у наметі двох друзів, він докладно розповідав про те, як жив увесь цей час.

— Хан ставився до мене дуже прихильно. Брав із собою на полювання, та й узагалі частенько до себе запрошував і люб’язно зі мною розмовляв. Тільки все побоювався, що мене козаки можуть викрасти! — розповідав Хмельниченко. — Навіть хотів у горах заховати й велів відвезти мене до фортеці караїмів[29] Кирик-Єр. Лише ті відмовилися мене прийняти. Тоді Сююн-ага пригрозив їм, якщо вони противляться ханській волі, то Балта-Таймеза торкнеться сокира. Просто так і сказав! Я вже досить добре знав татарську, щоби зрозуміти. Ну, караїми дуже перелякалися, адже Балта-Таймез — це кладовище, де ростуть їхні священні дуби, і рубати їх вони вважають за великий гріх[30]. Ось тоді караїми й пояснили, що мають кровну помсту до мого батька. Виявляється, переяславський полковник Ілляш Караїмович, той самий, якого вбили городові козаки ще навесні, був караїмом із цієї громади, з роду Узунів, але вже давно з ними не жив. Одначе, коли до них дійшла звістка про його смерть, вони всі заприсяглися помститися моєму батькові за свого родича. Навіть погрожували йому цим! А мене побоялися прийняти, бо їхня молодь може мене, важливого ханського заручника, убити, а хан накаже в покарання осквернити їхнє кладовище, а самих їх — вирізати. Ну, хан подумав, подумав і вирішив залишити мене в Аветика. До речі, Гаяне зібралися видати заміж, — хитро підморгнув він Тимофієві.

— Ну, дай їй Бог щастя, — байдуже відповів той, ледь пригадавши красуню.

— І не шкода її тобі, Красунчику? — здивувався такій байдужості Тиміш. — Вона ж так за тобою упадала, що навіть її мамонька була змушена тебе від власної доньки обороняти!

— Ну, то вона ж за мною упадала, не я за нею.

— Ні, Марку, ну це неподобство! — веселився Хмельниченко, попиваючи мед. — За Красунчиком там пів-Бахчисарая зітхало й побивалося, а він ходив похмурий — то йому не так, це йому не так, і ні на кого уваги не звертав! Це несправедливо! Чому завжди все дається тим, кому це зовсім не треба?!

— Та Красунчик наречену має, навіщо йому інші? — усміхнувся Марко.

— А, то ось де собака порився! — здивувався Тиміш, а потім весело хихикнув. — А я все думав, чому він таким сумним і замисленим ходив, байдужим до всіх дівок. Ну, тоді все зрозуміло! А що за наречена? Розповідай!

— Не про тебе, Тимоше! — усміхнувся Тимофій.

— Звичайно! Куди вже мені! — обурився Хмельниченко, весело блискаючи очима. — Тільки тобі все дівки-красуні дістаються! А іншим тільки облизуватися залишається!

Узагалі, молодший Хмельницький провів час у Криму з користю, вивчив мову, звичаї, звів корисні знайомства. Тиміш за цей час став дорослішим, розважливішим, але, як і раніше, був сповненим енергії, не втративши своєї запальності. Він весело балакав, пив мед, а потім залишився ночувати у двох своїх приятелів, бо випив зайвого й сильно захмелів.

Рано-вранці друзі, розбудивши Тимоша, який солодко спав після хмільного меду, зібралися в дорогу. Тимофій, виконуючи розпорядження гетьмана, узяв із собою тридцять найбільш досвідчених козаків зі своєї сотні. Решту своїх підопічних залишив під командуванням низового козака Данила — він був досить досвідченою людиною, і йому можна було довіряти.

Через декілька днів гетьман уже був у Черкасах і там дав Климову два листи: один — для севського воєводи, і другий — для самого московського царя.

— Розкажеш воєводі про все, що ти тут побачив, коли їхав зі мною. Як бачиш, пане Климов, татар тут немає, а українська земля очистилася від католиків. І відтепер так і буде — козаки мають і далі обстоювати віру своїх батьків — православ’я. А ще ми дуже поважаємо московитів, наших братів за вірою, і ніколи не зробимо того, що може зашкодити їм, — украдливо сказав гетьман. — Хотілося б, аби, зі свого боку, московити робили так само, а не задумували з ворогами православ’я війну проти своїх одновірців, — додав він, виразно піднявши брови, здогадуючись, що московит неодмінно донесе до воєводи все сказане. — Передай воєводі цього листа від мене, а він нехай напише про все це його царській величності й переправить до нього мій лист. А щоб у тебе, пане, не було в дорозі непорозумінь і перешкод, я наказав своїм людям проводити тебе з пошаною до самого Севська й забезпечити тобі безпеку.

Климов не прийшов у захват від того, коли побачив, хто саме його проводжатиме, утім, ввічливо відкланявся й подякував гетьману за хліб-сіль. Незважаючи на перше, не зовсім приємне знайомство, у дорозі Григорій Климов знайшов спільну мову з двома молодими козаками. Він виявився людиною добродушною й незлопам’ятною, та й подумавши, дійшов висновку, що його місія склалася досить вдало, тож нема чого і злитися марно. Сам Климов перебрався жити до Московії з рідного краю давно — там він непогано обжився, увійшов у милість до воєводи, завів сім’ю. Часто, сидячи ввечері біля багаття, Климов розмовляв із двома друзями, намагаючись побільше вивідати про всю цю смуту.

— Невже так сильно гнобили вашу віру, що ви пішли проти свого короля? — запитував він.

— Ну так а ми й не повстали проти короля! Польський король, навпаки, ніколи не ображав нас, завжди поважав нашу віру. Він навіть говорив нам, якщо глумляться над нашою релігією, оскверняють наші храми, то нам на те й шаблі дані, щоби захистити віру предків. Але тепер король помер, і нікому нас захищати від католиків. Сам поміркуй, ти — людина православна, і коли глумляться над твоєю релігією, а самого величають єретиком, став би ти це терпіти? — відповідав йому Тимофій, адже Хмельницький заздалегідь попередив обох молодих козаків, про що слід говорити з московитом. А ще треба було простежити, щоби листи неодмінно потрапили до рук самого севського воєводи. Тому Тимофій наказав своїм козакам ретельно стежити за московитами, аби ті не втекли.

— Та кажуть, що з вами воювали татари? — не вгамовувався Климов.

— Татари прийшли забрати ту данину, яку Річ Посполита їм заборгувала! Вони своє забрали й пішли. А хто тобі про те сказав? — запитав у відповідь Марко.

— Та всі говорять! Недобре це — укладати союз із бусурманами для війни з християнами. Ой як недобре! — осудливо відповідав Григорій.

— Недобре, коли одновірці не довіряють своїм одновірцям і підлості від них чекають. Як ви від нас, — скрушно відповів Марко. — Та і який між нами союз, коли бусурмани своє забрали та пішли?! Якби татари воювали проти поляків, то кримський хан уже під Варшавою стояв би!

— Ти, мабуть, не знаєш, що ми обидва хоч і сотники Війська Запорізького, але низові козаки, — говорив Тимофій. — Так от, не раз через Січ посольство від хана до короля польського за даниною їхало. І щоразу ні з чим поверталося! Ось і втомився хан покладеної данини чекати та силою забрав.

Климов уважно слухав і ретельно запам’ятовував усе почуте. А коли вони приїхали до Севська, то Тимофія й Марка прийняв сам воєвода Леонтьєв. Прийняв милостиво і привітно та затримав біля себе на два дні, докладно розпитуючи про те, що ж в Україні насправді коїться. А прочитавши лист Хмельницького, воєвода міцно замислився.

У Севську сумлінний Леонтьєв розвів бурхливу діяльність, ретельно зміцнив і саме місто, побудував у його околицях невеликі укріплені застави — острожки. Справ і клопоту у воєводи було так багато, що йому призначили в помічники і другого воєводу — Івана Кобильського[31]. Ось за ним і послав Леонтьєв і, порадившись, наказав Климову везти лист Хмельницького до московського царя. Але остерігся відправляти у глиб Московії двох сотників бунтівного гетьмана, тому дав дозвіл їхати назад.

Воєвода побоювався недарма — ще на початку літа в Москві спалахнув бунт[32].

Цар Олексій Михайлович вступив на престол у шістнадцятирічному віці. І, як здавна повелося, молодого царя, мов трутні бджолину матку, щільно обсіли бояри, допомагаючи правити країною. За царя Олексія владу до своїх рук прибрала рідня його дружини — Милославські, і колишній вихователь царя — Борис Морозов[33], який дуже вдало поріднився з тими ж Милославськими, а точніше, одружився на рідній сестрі цариці. Вони-то й задавали напрям усій царській політиці.

Скарбниця Московського царства була порожня, і царські холуї не придумали нічого розумнішого для її наповнення, ніж підвищити непрямі податки та ціну на сіль, продаж якої була державною монополією. Від цього страждали всі, особливо найбідніші жителі, а скарбниця чомусь не наповнювалася. Тоді панівна верхівка позбавила платні казенних ковалів, теслярів, стрільців, піддячих та інших. Але безсовісна скарбничка знову ніяк не бажала наповнюватися.

Москвичі, незадоволені збільшенням податків, учинили смуту і звернулися з чолобитною до царя Олексія Михайловича, який саме повертався з богомілля з Троїце-Сергієвої лаври. Однак чолобитна народу, доведеного до відчаю й зубожіння непосильними податками, була подана не за чином, тому цар, який страждав сильною побожністю, її і не прийняв. А коли люди слізно стали благати царя-батюшку прийняти їхнє прохання в його руки, то їх просто розігнали батогами, а деяких заарештували — вочевидь, не зумів молодий цар набратися людинолюбства й милосердя у святому місці.

Тоді людське обурення докотилося до самого Кремля, і народ, підтримуваний стрільцями, які теж були незадоволені утисками, навіть увірвався до царських палат, вимагаючи кари для своїх головних мучителів — окольничого[34] Плещеєва[35] і боярина Морозова. Останній, наслідуючи Нерону, велів підпалити Москву[36], щоби відволікти обурений народ. Але це чомусь не допомогло, і цар був змушений видати нещасного Плещеєва, якого відразу розтерзав озвірілий натовп. А злощасний Морозов під солідною охороною був відправлений у заслання — хоч як, а царський свояк!

Для заспокоєння невдоволених був скасований новий податок на сіль, у головних московських наказах були змінені судді, недоїмників випустили з в’язниць, а стрільцям видали підвищену платню. Однак обурення перекинулося на інші міста — Козлов, Володимир, Воронеж, Єлець, Болхів, Чугуїв. За вдачею тихий і нерішучий, дев’ятнадцятирічний Олексій Михайлович зовсім розгубився, не знаючи, що й робити з народним невдоволенням. Та й із сусідньої України доходили такі страшні звістки про успіхи повсталого народу!

Ось тому воєвода севський і звелів відправити до Москви одного Климова — мало що в цього Хмеля на думці, і невідомо, з якою метою з’явилися два його сотники. Ще почнуть народ збурювати!

Проте шило — це такий предмет, який ніяк не бажає бути прихованим, а в мішку й поготів. Тому про всі ці події, та ще й у всіх подробицях, Марко з Тимофієм дізналися від одного московського купця, який байдуже ставився до високої політики. Зате він був людиною практичною, тому й напросився доїхати з козаками до самого Чернігова, де мав свої справи, — у разі чого тридцять головорізів забезпечили б захист пузатенькому заповзятливому купцю.

Утім, лист Хмельницького зацікавив молодого царя — він був зачитаний перед боярами. Гетьман Війська Запорізького докладно писав московському цареві про дві свої блискучі перемоги, натякав, що польського короля не інакше як отруїли недруги землі української, що, утім, не суперечило думці самих бояр, які теж так уважали. Натякав хитрий гетьман і на те, що непогано було б батюшці-царю подумати про повернення Смоленська під владу Московії. І недвозначно говорив про те, що якби вдарив цар у ляхів з одного боку, а козаки — з іншого, дивись, спільно й відібрали б Смоленськ у Польщі.

Молодий цар, послухавши листа й поміркувавши над ним, перш ніж дати відповідь, наказав як слід розвідати справжній стан справ у самій Україні, для чого направити туди побільше шпигунів. А порубіжним воєводам привести свої війська в готовність до відбиття можливого нападу й перешкоджати всяким підозрілим особам проникати в московські землі.