Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ ХХІХ. ВОЛХОВИЦЬКИЙ УПИР

Одного дня наприкінці грудня пан Матвій стояв на самоті біля ставка, укритого тонкою скоринкою льоду, та зі смутком дивився на заснулий сад, почорнілий ліс і побілілі околиці. Низьке, похмуре небо робило зимовий пейзаж ще більш похмурим і непривабливим. І так само похмуро було на душі у Клесінського. Після подій минулої осені пан Матвій сильно здав. Той, хто знав його в минулому, жахнувся б, якби побачив чоловіка тепер, — раніше повний сил, владний красень полковник немов постарів в одну мить. Муки туги, совісті та жалю про скоєне зовсім змучили його, перетворили на старого. Клесінський згорбився, дуже посивів, навіть чорні вуса його стали білими, немов сніг.

Минуло понад два місяці з дня таємничої загибелі Орисі. І ця смерть сповнила всіх мешканців Волховиць нестерпним горем.

Михайлик дуже важко переживав смерть дівчини. Підліток щиро прикипів до неї й часто, залишаючись один, гірко плакав, приховуючи свої сльози від оточення. Йому було нестерпно боляче усвідомлювати, що єдиної душі, яка стала для нього рідною, більше немає на цьому світі. І як важко мучилася нещасна Орися, що не витримала душевних терзань та наклала на себе руки! Михайлик, знехтувавши забороною церкви молитися за самогубців, часто гаряче молив Бога простити грішну душу покійної раби Ірини. Хлопчик звинувачував себе в тому, що не здогадався втримати дівчину від цього страшного кроку. Якби він був трохи уважнішим, трохи хоробрішим та менш поміркованим, то Орися була би живою!

Не менш важко, ніж Михайлик, переживав смерть дівчини й отець Сергій. Нещасний батюшка вважав себе винним у всьому. Краще б він промовчав тоді, ніж, розкривши таємницю сповіді, штовхнув бідолаху на такий страшний гріх. «Усе життя мучитимуся від усвідомлення цього! — думав отець Сергій. — Так мені і треба! Ось воно, покарання за мій гріх — муки совісті до кінця моїх днів! На мені лежить вина за смерть цієї нещасної!»

Але гірше, ніж муки цих двох, були страждання пана Матвія. Його розкішний будинок, раніше сповнений життя й веселощів, перетворився на осередок туги та скорботи. Не стало Тимофія та Орисі, старший син, Юрій, який залишився в козацькій армії, зник — досі від нього не було звісток і навіть здогадок про його долю, і Клесінський вважав його загиблим. А Семен помер, заразившись чумою. Звістка про смерть середнього сина стала для Матвія останнім ударом долі, але найбільш нищівним. Якщо, утративши Орисю, він ще якось тримався, усвідомлюючи свою провину й не даючи волі своєму горю, то смерть сина остаточно доконала чоловіка, відкрила браму його темної душі, випустивши з неї скорботу та каяття.

Тільки втративши Семена, Матвій чітко усвідомив, як сильно він любив усіх трьох синів, які вони дорогі йому, навіть попри всі їхні вади. «Чому я був таким сліпим? Чому гординя й користолюбство затьмарювали мені розум та виганяли з моєї душі батьківську любов? Що я наробив? Я все життя тиранив синів, принижував їх. А тепер двох із них немає! Господи, що я накоїв?» — гірко думав Клесінський. Але було пізно. Минулого вже не повернеш! У нього залишився тільки слабкий і хворий Михайлик, якого він завжди ненавидів і зневажав. Матвій тягнувся до молодшого сина, адже тепер він був єдиною рідною людиною, яка залишилася. А ще коли чоловік дивився на нього, то бачив покійну Орисю. Адже скільки разів вони сиділи поряд та весело розмовляли і сміялися. Але Михайлик, який завжди мріяв про батьківську ласку, тепер навмисно уникав батька. В очах сина Клесінський бачив презирство, і це завдавало йому страждання. Жорстокий батько занадто пізно розкаявся у своїй черствості до сина.

Однак ще жахливішим покаранням, ніж утрата синів, стала для Матвія туга за покійною Орисею. Він досі не міг отямитися після такої несподіваної й безглуздої загибелі коханої жінки, у якій був винен сам. Часом його змучений розум відмовлявся приймати цей факт. Чоловікові здавалося, що дівчина ось-ось увійде в кімнату або він почує її голос. А до туги ще долучилися й муки совісті. Клесінський почав гірко шкодувати, що так вчинив і з молодшим братом, і з самою Орисею. «Нехай би вони разом були, аби лишень вона жила! Хай би я мучився від того, що вона не моя, аби лишень вона жила на цьому світі!» — часто печально думав він.

Пан Матвій згадував Орисю живою і яскравою, усміхненою й сонячною. Такою, якою він побачив її вперше, коли вона цвіла від щастя поряд із Тимофієм. Як же тоді сяяли її очі, коли вона дивилася на свого коханого! Яким ніжним рум’янцем укривалися її щічки! Але раптом пам’ять повертала Клесінському спогад про її страшне і смердяче мертве тіло, коли його виловили зі ставка.

Часто у своїх сновидіннях Матвій ішов за дівчиною услід квітучим весняним садом, він поспішав, але не міг її наздогнати, а потім вона озиралася, і йому відкривалося її обличчя, спотворене тлінням. І тоді нещасний із криком прокидався посеред ночі у холодному поту.

Клесінський спробував пити, щоби заглушити свої тугу та біль, але хміль давав йому лише тимчасове забуття. Коли він тверезів, страшне катування туги поновлювалося з новою силою. Він пробував пити невпинно, але тоді в його п’яному мозку почали виникати ще більш страшні видіння мертвої Орисі. Зрозумівши, що так йому не вдасться забутися, Матвій припинив це діло.

Чоловік годинами просиджував у кімнаті Орисі. Торкався її речей — стрічечок, які все ще зберігали тонкий аромат її волосся, сорочок і суконь, які були на її тілі, гладив недошиту нею вишивку. Часто Матвій засинав на її ліжку, притиснувши до себе подушку, на якій спочивала голова коханої жінки. Його гидливість до цієї кімнаті й до цього ліжка вже минула.

Перед тим як Орисю зарили за огорожею цвинтаря, він звелів слугам зняти з тіла браслет — він стільки разів бачив цю річ на її руці й не знав, чому дівчина ніколи не знімала прикраси. Коли Клесінський уперше взяв браслет в руки, то побачив вигравіруваний напис «Навіки я твій». Матвій упустив прикрасу й закрив обличчя руками — тільки тепер він усвідомив, як сильно його молодший брат кохав Орисю. «Тепер вони дійсно навіки разом!» — подумав він. А потім його охопив жах від того, що прирік молодшого брата на смерть. І на яку смерть! Часто, згадуючи Немирів, Матвій не сумнівався, що його брат зазнав тих самих мук, що й містяни. «Господи! Що довелося винести моєму нещасному братові! І заради чого? Заради того, що Орися не дісталася нікому? — зі здриганням думав Матвій, сидячи у спальні дівчини. — Краще б князь тоді мене вбив, ніж я залишився живий та скоїв усе це!»

Але іноді Клесінський вибирався з Орисиної опочивальні на волю і блукав зимовим садом. Страшно було дивитися на нього — згорблений, сизий, наче голуб, із відчуженим обличчям, він брів, не дивлячись довкола. Шлях його залишався незмінний — Матвій слідував так само, як тієї минулої весни, коли йшов за дівчиною, яка сумувала за Тимофієм, і незмінно приходив до ставка, де він силою вирвав у неї поцілунок.

Челядь невідступно слідувала за своїм паном, поки він не помічав і не проганяв їх, бажаючи залишатися в повній самоті, наодинці зі своїми спогадами. Навіть у коротких зимових сутінках Матвій усе бродив і бродив біля ставка, поки Кшися — єдина, на кого він хоч якось реагував, — не відводила його додому.

Слуги бачили таке невтішне горе свого пана й жаліли його. Мабуть, їхній старий пан занадто сильно кохав цю дівчину, якщо так гірко за нею побивається. Усім було шкода молодої панночки, яка ніби наповнювала цей будинок світлом і сонячним теплом. Але тепер її не стало, і тут оселилися горе та відчай.

Кшися взагалі не знаходила собі місця. Її чоловік, Савка, що поїхав до Бара разом із Семеном, помер від чуми, молодий господар загинув, не стало Одарки, молода панна наклала на себе руки, старий господар мало не збожеволів, а двоє інших молодих панів згинули. Нещасна жінка бродила маєтком, наче тінь, та машинально виконувала свої обов’язки ключниці.

Того зимового вечора тонкий серпик молодого місяця зійшов на темнім небосхилі, немов кинув виклик останнім променям призахідного сонця. Вечірнє повітря було трохи морозне, чисте і прозоре. І так тихо було навколо, ніби й не існувало в усьому світі жодної живої істоти.

Матвій брів берегом ставка та час від часу посковзувався на замерзлому снігу. Знову ті самі муки каяття й туги за втраченим коханням мучили його. Піднявши голову, він помітив на протилежному березі темну постать. Клесінський із подивом зупинився і придивився. Уперше за ці місяці щось іззовні створеного ним самим світу туги і болісних спогадів привернуло його увагу.

Постать теж зупинилася, вочевидь, помітивши його. Матвій рушив уздовж берега, ближче до фігури, що зацікавила його. Ледве він підійшов ближче, як постать розвернулася і швидко пішла в бік лісу. Клесінський, що втратив колишню жвавість, не встиг її наздогнати, а лише зміг побачити, як фігура зникла з очей у темному лісі.

Уперше з моменту смерті Орисі в Матвієві прокинулася цікавість. Щось до болю знайоме було в цій темній загадковій постаті. Він думав про це всю ніч і весь наступний день, а ввечері, не зволікаючи, знову пішов до ставка. Він довго блукав навколо нього, навіть підходив до лісу, але вчорашня фігура так і не з’явилася. Із жалем Клесінський покинув сад і повернувся додому. Відтоді він щовечора ходив до ставка, сподіваючись знову побачити цю постать, що так зацікавила його. Але та не з’являлася. Тоді Матвій вирішив, що вона йому просто примарилася. Однак щовечора тинявся в сутінку біля ставка, тому що не знав, куди ще себе можна подіти й чим розважити.

І ось одного вечора загадкова постать з’явилася знову. Стоячи на протилежному березі, вона спостерігала за Клесінським і навіть пішла йому назустріч, коли він рушив до неї. Але потім, немов передумавши, темна фігура швидко розвернулася і знову зникла в лісі.

Того вечора Матвій вирішив будь-що дізнатися, хто ж приходить до ставка. Тому, вийшовши наступного вечора з дому, він одразу побрів до того місця, де напередодні бачив фігуру, що вже стільки часу не давала йому спокою. Лише цього разу Клесінський причаївся в кущах, за невеличким заметом.

Срібне світло повного місяця сумно висвітило замерзлий ставок, сад, що заснув до весни, торкнулося білого снігу, і той засріблився, заблищав, відбивши в темний світ місячне сяйво. Зірочки боязко спалахували в його світлі, немов остерігалися випередити свого сумного повелителя, що прикрашав собою потемнілий небосхил. Вечір видався морозним. У лісі час від часу ухав сич і більш жоден звук, жодна жива душа не порушували тишу, що панувала навколо. Матвій терпляче чекав і злегка змерз від нічного холоду, але ніяка сила не могла змусити його рушити з місця.

Уже стомлений очікуванням, Клесінський почув, як заскрипів сніг під чиїмись кроками — таємнича постать з’явилася знову. Легко і плавно ступаючи, вона ніби виплила з покритого сутінком лісу й зупинилася біля самої крайки берега. Найімовірніше, це була жінка — про це можна було судити з довгого темного одягу, поділ якого торкався землі. Голова її теж була покрита чи то покривалом, чи то якимось ганчір’ям — ослаблі очі Матвія не могли розрізнити, чим саме. Стоячи на березі, біля крайки замерзлої води, таємнича незнайомка пильно дивилася на протилежний бережок, де він учора гуляв, немов чекала його.

Клесінський вийшов із кущів і рушив до незнайомки. Сніг за­хрумтів під його кроками, і жінка озирнулася на цей звук.

Місячне світло освітило її обличчя, і Матвій нажахано зупинився, не вірячи власним очам: примарне світло далекого місяця висвітлювало таке саме примарне обличчя давно похованої Орисі, утім, не спотворене тлінням, а ціле. Потороча помітила його, і, зовсім як тоді, коли вона була живою, бровки її зсунулися, нахмурилися, а пухкі уста капризно надулися.

Жах пройняв колись безстрашного козацького полковника до самих кісток, змусив його затремтіти — він згадав останні слова вмираючої дівчини: «Будь же ти проклятий!» А привид рушив до нього. Не в силах поворухнутися Клесінський зашепотів: «Цур мене! Цур! Згинь! Згинь, нежить!» Він спробував осінити себе хрестом, але тремтячі руки не слухалися. А привид тим часом неспішно підходив дедалі ближче і ближче — Матвій чітко бачив, як гнівно у світлі повного місяця блищали його очі, як викривлялося ненавистю обличчя. Не відчуваючи під собою землі, Клесінський упав і спробував відповзти від небіжчиці, що насувалася на нього. Тваринний страх скував чоловіка, наче ланцюгами, а серце шалено калатало у грудях так, що він відчував його удари у скронях.

— Пощади мене! Зглянься! — благав Матвій, відчуваючи, як серце сковує нездоланний страх. — Я не хотів так! Я не хотів тебе вбивати! Я кохав тебе! Пощади, Орисю... — малодушно заволав він, тремтячи від жаху.

Привид схилив до нього своє обличчя — у ньому не було жалю, тільки гнів та ненависть.

— Ні! Ти помреш, — зашипів привид.

Матвій ще чіткіше побачив риси обличчя покійної Орисі: не могло бути помилки — це вона! Вона піднялася з могили і прийшла за ним, щоби помститися! Із жаху чоловік закричав так, що люди почули його крик не лише в маєтку, а й навіть у хуторі неподалік.

І немов у відповідь на його зойк, пролунав інший, жіночий крик. Привид швидко повернув своє бліде обличчя в той бік — двоє людей стояли в десяти кроках і дивились на цю жахливу сцену. Побачивши, що примара дивиться на них, ці двоє спочатку застигли на місці, а потім, щось зміркувавши, з диким лементом кинулися навтьоки.

Це були Кшися та гайдук Андрій. Кшися, стурбована довгою відсутністю свого пана, пішла його шукати, прихопивши із собою для захисту Андрія. Обидва вони добре бачили всю цю сцену й чули, як їхній пан прокричав: «Пощади, Орисю!» Мало того, на їхній крик привид озирнувся, і вони впізнали покійну панночку. Тому привид утоплениці налякав їх не менше, ніж пана Матвія, і обоє челядників нажахано почали тікати до маєтку, боягузливо кинувши свого пана на розтерзання примарі.

Прибігши до будинку, обидва кинулися до купки челядників, які почули крики й вибігли у двір. Кшися була такою наляканою, так тремтіла, що ніяк не могла почати говорити, а тільки показувала тремтячою рукою в бік ставка й істерично ридала. Не менше за неї тремтів завжди такий хоробрий і відважний Андрій. Однак він усе-таки знайшов у собі сили говорити, побачивши стривоженого Михайлика.

— Пане, вона! Вона відкопалася! Там була! Вона! Ми бачили її! Вона встала з могили! Це була вона! Господи, помилуй нас! — клацаючи зубами, плутаючись у словах, репетував гайдук.

— Андрію! Де батько? Заспокойся й розкажи все до ладу, — зажадав Михайлик, який так нічого й не зрозумів.

— Кшися покликала мене із собою, тому що пан довго не повертався, — клацаючи зубами почав розповідати Андрій. — Ми пішли за ним. Ідемо, бачимо — немає його в садку. Ідемо далі, до ставка, і бачимо, що він метається на березі, кричить, а вона стоїть, а потім підходить до нього і світиться вся!

— Та хто вона? — не витримав Михайлик.

— Панночка! — нарешті схлипнула Кшися.

— Та ви що, здуріли обоє? — вигукнув Михайлик. — Ви що верзете?

— Пане, Богом присягаюся! — заволав Андрій. — Я сам бачив покійну панночку. Вона стояла вся чорна й одночасно світилася. А пан кричав і просив його пощадити! Він її на ім’я кликав, просив не вбивати! А вона... Господи, як же це страшно! Покійна панночка перетворилася на упиря! Вона піднялася з могили! І тепер убиватиме! Господи, урятуй нас! — очманілий зі страху головоріз почав хреститися й шепотіти молитви.

Налякані челядники загули, мов розтривожений вулик, зі страхом почали хреститися й хапатися за натільні хрести. Михайлик задумався, а потім рішуче наказав: «Беріть факели, і всі за мною!»

Челядь була неймовірно наляканою, однак люди, переважно чоловіки, очолювані Михайликом, попрямували до ставка. Анд­рій ледь не на коліна падав, просячи дозволити йому не ходити туди. Але Михайлик так на нього подивився, що гайдук, тремтячи, пішов разом з усіма й уперше в житті ховався за чужі спини.

Сумне видовище відкрилося їхнім поглядам — Матвій Клесінський лежав на спині, руки його були скорчені, очі ледь не повилазили з очниць, а обличчя було перекошене із жаху так, що багато челядників самі на смерть перелякалися й хотіли бігти геть, якби грізний оклик Михайлика не втримав їх на місці. Хлопець підійшов до тіла батька — не треба було мати великого розуму, щоби здогадатися, що Матвій мертвий. Він помер від неймовірного страху. Син подивився на батька й перехрестився.

— Заберіть звідси тіло, — скомандував Михайлик.

Підліток, якому ледь минуло шістнадцять, ніяк не міг повірити, що це все відбувається з ним насправді, що це дійсно так — батько мертвий. Так, батько ніколи не любив його, але однаково це був його батько. Це була єдина рідна людина, яка зосталася в Михайлика на цьому світі. А тепер він залишився зовсім один. Один! Слабкий і безпорадний! Нещодавно проявлені рішучість та мужність полишили хлопця, а на очі навернулися сльози. Але плакати було не можна. Не тут і не зараз.

Перелякана челядь із превеликим жахом потягла тіло свого пана до будинку. У лісі ухнув сич, і налякані люди, упустивши тіло Клесінського, кинулися врозтіч. Потім, трясучись і стукаючи зубами, вони все ж повернулися, підняли небіжчика й потягли далі, озираючись і лякаючись власних тіней, що відкидалися від світла смолоскипів.

Михайлик залишився сам, обвів очима спорожнілий берег ставка й темну стіну лісу — що могло тут статися? Він не відчував страху. Підліток був далеко не забобонний і зрозумів, що щось або хтось налякав батька до смерті. Але хто це міг бути? Навряд чи це було тіло нещасної Орисі. Він не вірив у таку нісенітницю, що небіжчик міг ожити й вибратися з могили. А якщо це правда? «Ні! Маячня! Не може такого бути! Але чого, точніше, кого тоді так злякався батько? Господи, упокой його грішну душу! І кого тоді бачили Кшися з Андрієм? Хоча їм зо страху могло здатися що завгодно!» — подумав Михайлик. Потім він ще раз окинув поглядом таємничий ліс, спорожнілий берег, зітхнув і пішов слідом за тілом батька, низько опустивши голову.

Пана Матвія Клесінського поховали через три дні на місцевому цвинтарі, поряд із його покійним батьком. Жалюгідні були його похорони — не було ані рідні, ані старших синів, щоб оплакати батька. Та й мало хто із селян шкодував за своїм суворим паном. Та і який він їм тепер пан? Немає в Україні ні пана, ні ляха, ні жида, ні проклятої унії! Хіба що Михайлик у печалі стояв над труною, але він був покійному Клесінському сином, його можна зрозуміти.

Отець Сергій виконував установлений ритуал, але, дивлячись на широко розкриті від жаху очі небіжчика, які так і не змогли закрити, не відчував ані скорботи, ані жалості. Священик знав, який страшний злочин на совісті цієї людини, тому вважав таку смерть справедливою відплатою, і байдуже виконував свій обов’язок.

Страшна й загадкова смерть пана Клесінського породила безліч безглуздих і дурних забобонних чуток. Поселяни шепотілися, що душа панночки-утоплениці навіки замкнена в цьому ставку, у якому вона втопилася, і тепер у місячні ночі блукатиме біля нього. І відведи Боже підходити до цього ставка, коли світить повний місяць!

Інші розпустили слух, що панночка перетворилася на упирицю й неодмінно прийде за всяким, хто наважиться вимовляти її ім’я вголос хоч ясним днем, хоч темної ночі. Деякі хотіли розкопати погану могилку панночки й подивитися — чи справді вона упир, а заразом і забити їй у груди осиковий кілок та спалити тіло, щоб остаточно знищити упирицю. Але й у найхоробріших бракувало сміливості зробити це навіть удень!

А багато селян шкодували, що тоді, коли виловили поганий труп, то не відрубали йому голову, бо побоялися покійного пана. Адже так треба вчиняти з усіма самогубцями. Тепер би і клопоту не було! А так через свою ж малодушність нажили собі горе!

Треті стверджували, що панна перед смертю прокляла всіх Клесінських. Спочатку ця нежить прикінчила пана Матвія, а тепер неодмінно прийде за паном Михайликом, щоб остаточно винищити проклятий рід. Вони цуралися останнього з Клесінських і квапливо хрестилися, коли він проходив повз.

Четверті клялися й божилися, що бачили, як проклята упириця шустала селом та заглядала у вікна, а всі собаки з жахом тікали від неї. Однак ці свідки були завсідниками шинку, тому їм повірили не всі. Одначе всі селяни вивісили біля своїх дверей та вікон оберемки часнику. Береженого Бог береже!

Ці безглузді чутки й забобони, немов зараза, миттєво розповз­лися по навколишніх селах і хуторках не лише в землях Клесінських, а і в сусідніх. Люди зо страху боялися виходити зі своїх будинків після заходу сонця. А коли в одного із селян зникла корова, а потім її тушу знайшли в лісі, розтерзану й погризену, ні в кого не залишилося сумнівів, що це справа рук упиря. Щоправда, деякі здогадувалися, що селянин просто напився й забув замкнути хлів, і його корову вкрали. Але, мабуть, у лісі злодіїв наздогнав упир і розтерзав корову. Деякі не позбавлені здорового глузду селяни звернули увагу на ту дивну обставину, що упир спокусився саме на корову, а не на людей, чия кров краща, але воліли мовчати про це. Водночас чомусь нікому й на думку не спало, що тепер зима й вовки вельми голодні.

Через дев’ять днів після похорону ввечері Михайлик самотньо сидів у головній залі біля палаючого каміна й розмірковував про своє майбутнє. А воно в нього було туманне й невизначене.

Батька поховали, але що робити самому Михайлику? Куди йому йти? Він залишився зовсім один у світі. Кому він тепер треба? Та рідня, яку мав Михайлик із боку матері, не цікавилася хлопчиком. Відтоді, як його дід по матері помер, утративши свій вплив, покійний пан Матвій не мав потреби в родичах дружини і припинив із ними будь-яке спілкування. Та й навряд чи рідня погодилася б узяти на себе турботу про нього. Друзі покійного батька або самі потребували його, або ж хотіли лише його грошей. А хворобливий Михайлик, який не мав зв’язків, не міг бути їм корисним, а гроші... Ох, гроші! Він перерив усі батьківські покої в пошуках грошей, увесь будинок і підвали, але ті наче віл злизав.

Хлопчик знав, що батько накопичив велику суму грошей золотом. Дорогий срібний та золочений посуд, дорога зброя, коштовності першої та другої дружин батька, дорогі книги й вартість земель самого маєтку можна було не рахувати — вони самі собою являли окреме багатство. Потреба у грошах з’явилася в Михайлика тоді, коли треба було ховати батька. Витрати були невеликі, оскільки у спорожнілому краю не треба витрачатися на пишний поминальний обід відповідно до становища, яке займав покійний пан Клесінський за життя. Та й на похорон не прийшов жоден із сусідів — багато з них були вбиті ще влітку, а ті, кому вдалося вижити, ще остерігалися повертатися до своїх маєтків. А обшукавши маєток і не знайшовши нічого, підліток зрозумів, що він залишився без жодного гроша.

Зовсім незрозуміло було, що тепер станеться із самими Волховицями. Чи не відберуть їх козаки або поляки? Як він ними керуватиме, коли ніколи цього не робив? Та й не мав хлопчик паперів на маєток. Адже не лише гроші шукав Михайлик, а й заповіт батька, і грамоти на право володіння землею, і грамоти, що підтверджують його привілеї та права шляхтича. Він знав, що завбачливий батько склав заповіт, у якому детально описав усе своє майно. І, не маючи на руках цих паперів, хлопець розумів, що може позбутися власного будинку. Що нині коїлося у світі, він не знав, бо в розорений війною край ніхто не заглядав, а якщо й заглядав, то не заїжджав до маєтку, бо він був дуже далеко від дороги.

Михайлик почувався беззахисним перед величезним і жорстоким світом. Хлопчик розумів, що його, слабкого й самотнього, позбавленого дружньої підтримки, будь-який спритний шляхтич може скривдити, а маєток відібрати, пославшись на те, що йому нічим підтвердити свої права на цю землю.

Челядь його любила, але нічим не могла зарадити Михайлику, окрім відданої служби. Гайдуки його батька не збиралися від нього йти. Вони мали тут сім’ї, будинки, але їх залишилося мало — хто помер від чуми, хто пішов шукати кращої долі, тож із таким загоном особливо й не захистишся! Та й не вмів Михайлик воювати. Навіть шаблею особливо не володів, бо більше часу проводив із книгами, ніж зі зброєю. Селяни, на щастя, не бунтували проти нього, але уникали хлопця, ніби чумного, — їм здавалося, що прокляття покійного батька перейшло на його сина, а від нього може перейти на всякого, хто буде з ним поруч. Навіть сьогодні, стоячи в церкві і слухаючи поминальну панахиду, Михайлик помітив, що люди бояться наближатися до нього.

Хоч куди, у який бік повертався б Михайлик — усюди була безвихідь. До кімнати ввійшла Кшися.

— Пане Михайлику! — покликала челядниця. — Тобі подавати вечерю?

Михайлик подивився на неї, зітхнув. Він згадав, що йому треба буде одному сідати за стіл у величезній та розкішній їдальні. Його багатий будинок наганяв на нього тугу — він був занадто величезний для нього одного, занадто порожній і здавався якимось гучним, холодним, немов величезна домовина.

— Ні, я не хочу їсти. Посидь зі мною, Кшисю. Будь ласка, — попросив підліток.

Кшися боязко присіла в сусіднє крісло і з жалем дивилася на свого юного пана.

— Кшисю, а кого ви бачили на березі ставка тим вечором? — несподівано запитав Михайлик.

— Ні, пане! Не питай мене про те! Христом Богом прошу тебе! Не питай! Я як пригадаю все, то і спати не можу! Мені так страшно! — заголосила Кшися.

— Припини! — твердо наказав Михайлик і вирішив спробувати діяти інакше. — Я не вірю в те, що ви бачили покійну Орисю. Цього не може бути! Це ви вигадали із сорому, бо побачили грабіжника, але злякалися і втекли, кинувши батька в біді.

— Гріх тобі так казати, пане! — відразу обурилася Кшися. — Ми дійсно її бачили! Це правда! Ми йшли в саду й побачили, що покійний пан стоїть на протилежному березі і з кимось говорить. Ми підійшли ближче, і тут він почав кричати. А потім ми закричали, і вона повернулася до нас! Вона мала таке біле обличчя, наче сніг! А сама вся чорна! Господи, моя покійна панночка була такою доброю, такою лагідною, тому уявити собі не можу, що вона могла стати злим упирем!

Кшися замовкла, схлипуючи. Михайлик вислухав усю цю маячню і спохмурнів.

— Але, — знову заговорила Кшися, — ми з Андрієм почули ще одне — покійний пан просив покійну панночку його не вбивати, тому що він теж не хотів її вбивати.

— Що? — здивувався Михайлик.

— Ну, він просив її: «Не вбивай мене! Я кохав тебе й не хотів тебе вбивати!» Так, здається, він сказав, — промовила челядинка.

Михайлик замислився. Ці слова були більш ніж дивні. «Що значить «Я не хотів тебе вбивати»? — думав він. — Отже, батько вбив Орисю? Господи! Але за що? Та що за маячня! Він ніколи не заподіяв би їй шкоди, бо кохав понад життя!»

— Щось я нічого не розумію, Кшисю, — промовив підліток. — Батько ніколи не заподіяв би Орисі зла.

— Так, ніколи він би її не скривдив! Але вона чекала дитину... — промовила Кшися й одразу осіклася, затиснувши долонею рот.

— Що? — очі Михайлика стали величезними з подиву. — Що ти сказала?

— Ох! Проклятий мій язик! — запхикала Кшися, а потім, зрозумівши, що вже пізно що-небудь приховувати, вирішила все розповісти: — Покійний пан Тимофій і панночка... вони... загалом... — служниця м’ялася, не знаючи, як правильно атестувати двох закоханих. — Загалом, потім, коли молодий пан поїхав, з’ясувалося, що панна чекає від нього дитину. Тому покійний пан Матвій так поспішав із нею одружитися, адже треба було прикрити цю ганьбу, тому що панночка й пан Тимофій не були одруженими.

— Та яка в дідька ганьба?! — уперше в житті вилаявся Михайлик. — Орися з дядьком так сильно кохали одне одного, що ганьба їх засуджувати за це!

Він підвівся й нервово заходив по залі, перебираючи в думках усе, що почув від челядинки. «Бідолашна Орися! Так ось чому вона так легко погодилася одружитися з батьком! Але тоді чому вона, знаючи, що при надії, наклала на себе руки? Вона нізащо на це не пішла б! Ні, ні! Отже, її дійсно вбили! Боже, невже це все — правда, і батько її вбив? Але за що?»

Тут пролунав шум, перервавши його думки, і в кімнату просто ввалився розбурханий челядник.

— Пане! Там пан Юрій повернувся! — випалив він.

Михайлик подивився на Кшисю, і обоє кинулися геть із головної зали. З братом Михайлик зустрівся в сінях. Юрій, убраний з усім козацьким шиком, у дорогій шубі, радісно усміхався молодшому братові. Він устиг відпустити довгі вуса й тепер вистригав собі чуба. У Михайлика виступили сльози на очах, і він кинувся братові на шию.

— Господи! Братику! — у підлітка навіть дух перехопило. — Ти живий! Яке щастя!

— А чому я маю бути мертвий? — здивувався Юрко. — Я живий, здоровий і вирішив трохи пожити вдома. А де батько?

— Батько... він... він помер десять днів тому.

Юрій витріщив очі. Він здивовано дивився то на брата, то на челядь і не міг повірити в почуте.

— Але як? — нарешті запитав він.

— Кшисю, подавай вечерю. І накажи витопити лазню. Брат із дороги, йому треба погрітися та помитися, — насамперед розпорядився Михайлик, а потім звернувся до брата: — Ходімо, Юрку, я маю тобі багато розповісти.

Юрій із сумним обличчям пішов слідом за братом. Він мовчки слухав розповідь Михайлика про все, що сталося за час його відсутності — про хворобу Орисі, про її самогубство, про смерть Семена, про загадкову загибель батька. Трохи подумавши, Михайлик розповів братові і про те, що дізнався щойно від Кшисі.

— Господи! — промовив Юрій, коли Михайлик закінчив свою сумну розповідь. — Я в єдину мить позбувся більшої частини своєї родини!

— Це ще не все, Юрку, — сказав Михайлик. — Я не можу знайти ані паперів на маєток, ані грошей. Я не знаю, що мені робити далі.

— Хіба покійний батько не говорив тобі, де вони заховані? — здивувався Юрій.

— Я перерив усі його речі, обшукав увесь будинок, але нічого не знайшов, — відповів хлопець.

Юрій мовчав. Він міркував над тим, що почув. Життя для нього враз перемінилося. Увесь цей час він провів із Максимом Кривоносенком. Із ним Юрію легше було пережити смерть дядька, а через образу на батька він не писав додому. Однак потім смерть полковника Кривоноса й горе Максима змусили його замислитися над тим, що треба прощати. Та й затужив Юрко за братами й батьком. Тому, поживши трохи з Кривоносенком, він вирішив повернутися до сім’ї. Хлопець із такою радістю й надією їхав додому, і ось тепер зіткнувся з подвійним горем — смертю батька та брата. Попри те, що батько часом бував із ним надто суворим та грубим, Юрко любив його. Любив він і покійного брата. Смерть матері подіяла на Юрія інакше, ніж на покійного Семена, — він оцінив, яка дорога йому його родина. Орисю він бачив лише раз, і для нього вона була сторонньою людиною, але така її смерть вразила Юрія. Він згадав розмову з покійним дядьком у Львові і тепер сповна усвідомив, що означає кохати всім серцем. А ця дівчина саме так кохала його покійного дядька, що не захотіла без нього жити.

У печалі Юрій пішов до лазні, де довго сидів один. Козаки, які приїхали з ним, уже знали про його горе, тому швидко помилися та пішли, надавши йому можливість горювати на самоті. Те, що розповів йому брат про загадкову смерть батька, про його останні слова, вразило Юрія не менше за саму звістку про смерть батька і брата. Поміркувавши, він засумнівався, що батько міг убити цю дівчину. «Батько був закоханий у наречену рідного брата. Господи! У голові таке не вкладається! І не віриться в це. Але Михайлик не брехатиме. Адже він сам був цьому свідком! І ніколи батько не підняв би руку на жінку! Ні, ні! Ніколи не повірю в те, що він міг убити цю нещасну! Так, батько був жорстоким і владним, але ніколи не погрішив би проти своєї честі, убивши слабку жінку. Та ще й вагітну! Ох, нещасні мій дядько й ця дівчина! Яким коротким було їхнє щастя!» — думав Юрій, сидячи на банній полиці та обхопивши руками коліна. Потім Юрій побрів у будинок, де в мовчанні вечеряв із братом за столом — їм нічого було сказати один одному. Тому зразу після вечері обидва розійшлися у свої опочивальні.

Уранці Юрій задумливо бродив берегом ставка. Він усю ніч не спав — не давало спокою те, що брат розповів йому про смерть батька. Юрій ще раз розпитав і Кшисю, яка гірко розридалася від цих спогадів, і Андрія, але той нічого нового йому не розповів, крім того, що раніше сказала Кшися. Хлопець обійшов увесь ставок і тепер задумливо дивився на його замерзлу, засніжену поверхню — йому не вірилося, що примара могла з’явитися просто із цього замерзлого льоду. Та й чи була це примара? Юрій згадав, як часто Одарка розповідала їм казки, переказувала легенди, і як він маленьким відчайдушно боявся темряви, страшився того, що з неї вийдуть персонажі з почутих казок. А тепер він виріс і давно перестав боятися русалок, упирів та лісовиків. Юрій питав думки брата, але Михайлик теж не вірив в упиря, а чутки, які розповіли йому челядники, здалися надзвичайно дурними. Ще трохи поблукавши, засмучений хлопець покинув ставок.

Наступні дні ця таємниця не давала Юрію спокою. Він ходив навіть до отця Сергія, але батюшка, зітхнувши, відповів на його запитання так: «Якщо є Бог, отже, є й диявол та всі нечисті творіння його! Мені дуже шкода, що панна Орися потрапила в сіті диявола — скоїла смертний гріх і тому віддала свою безсмертну душу на вічне служіння йому. Молися, сину мій, аби тебе минула ця страшна чаша!» Від священика Юрій пішов розлюченим — він очікував слушних порад, а не маячні. Дорогою від будинку священика він несподівано подумав: «А чи не піти мені ввечері на берег ставка, як ходив батько? Дійсно! Батько завжди ходив туди в сутінках. Може, тоді я хоч щось дізнаюся».

Коли про його рішення довідалася Кшися, то вона впала перед Юрієм на коліна, заклинаючи не ходити на ставок.

— Пощади нас, холопів твоїх, пане! Ти щойно повернувся до нас, а вже знову хочеш кинути, загинувши в пазурах упиря! Христом Богом молю тебе — не ходи туди! Там тебе загибель чекає!

— Кшисю, не будь дурепою! — строго відповів Юрій і пішов на ставок.

Михайлик ув’язався з ним, але Юрій велів йому чекати вдома. А коли брат не послухався, то він наказав своїм козакам скрутити підлітка, відвести в дім і не випускати. Він до ночі блукав берегом ставка, але так нікого й не зустрів. Змерзнувши, він із досадою повернувся додому до великої радості Кшисі та інших челядників. Юрій ще два вечори поспіль бродив по саду та біля ставка, але так нічого й нікого не зустрів та покинув це безглузде заняття.

Утім, ця таємниця позбавила його сну та спокою. Юрко пригадав, що челядники говорили, ніби ця трагедія сталася біля лісу. Не гаючись, він пішов до цього місця. Окинувши поглядом берег, голі кущі і стовбури дерев, хлопець не побачив нічого підозрілого. Але якраз у цьому місці починалася лісова стежка. Юрій задумався, зіставив появу примари і стежку, а потім пішов цією стежиною.

Зимовий ліс виблискував під променями сонця, але був тихий та порожній і зовсім не викликав страху. Юрій згадав, як у дитинстві грав тут із покійними дядьком і братом, із селянськими дітьми. Тоді, у дитинстві, не було різниці, хто пан, а хто хлоп, — усі вони були дітьми й весело та безтурботно носилися між деревами, ласували суницею та малиною. Він зупинився під старою, розлогою липою. Під нею вони ще підлітками короткими літніми ночами часто пекли ріпу в золі. Юрій притулився до дерева й заплющив очі, згадуючи щасливі миті дитинства та юності, проведені з дядьком і братом. А тепер не було на світі ані Тимофія, ані Семена...

Його думки перервав скрип снігу під чиїмись кроками. Юрій насторожився, але потім заспокоївся — мабуть, хтось із селян збирає хмиз. Однак треба бути обережним — часи, як і раніше, залишалися небезпечними. Він обережно виглянув із-за товстого стовбура й завмер зі страху — лісовою стежинкою ішла темна невисока постать, дуже схожа на ту, яку описувала челядь. Юрій малодушно знову сховався за стовбур липи. «Господи, невже це правда?! Отця погубила упириця! Та що я несу? Я зовсім збожеволів, чи що? Та який упир у світлі дня? Та який під три чорти упир взагалі?» — подумав хлопець. Він знову обережно виглянув — темна фігурка, яка, вочевидь, належала жінці, так само йшла засніженою стежкою. Тільки йшла вона якось понуро, плечі були опущені, а обличчя приховувала хустка. Тут загадкова постать посковзнулася, скрикнула з переляку і вхопилася за гілки кущів.

«Навіщо упирю ходити вдень та ще й хапатися за гілки, щоб утриматися від падіння? Адже упирі бояться сонця й не ковзають! Немає сумнівів, це та сама постать, яку бачила челядь. Але що вона тут робить? А найцікавіше — хто це?» — думав Юрій. Він знову виглянув із-за стовбура — жіноча фігурка вже минула його схованку й пішла собі далі, у глиб зимового лісу. Трохи почекавши, Юрій пішов за нею на відстані, достатній для того, щоби не проґавити й не було чути скрипу снігу під його кроками. Фігурка пішла прямісінько до землянки знахарки Оксани, без стуку відчинила низенькі двері й зникла всередині.

Юрій трохи подумав, а потім швидко підійшов до землянки й теж увійшов туди...