Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ XХVI. КАЇНОВЕ ДІЛО

— Максиме, батько одужає! Ось побачиш! — говорив Юрко хмурому Кривоносенку, який немов розгубив усю свою веселість та нахабність.

Той мовчав і люто жував травинку. Уперше у своєму житті Максимко по-справжньому занервував, захвилювався — полковник Кривоніс дістав серйозне поранення, заманюючи поляків до містечка Пилявці. Так, він і раніше діставав бойові рани, але ця була найсерйозніша — польська куля пройшла близько від серця, дивом не зачепивши його. «Чому він не взяв мене із собою? Якби я був поруч, то, може, уберіг би його», — засмучено думав Максим. Юрій, який за весь цей час устиг здружитися з Кривоносенком, тепер щиро співчував своєму новому другові, але допомогти нічим не можна було — залишалося тільки сподіватися на Бога.

До намету Кривоноса під’їхав Хмельницький зі своєю свитою. Він уже вдруге відвідував свого друга й соратника, безстрашно долаючи відстань між двома таборами, ризикуючи зіткнутися з польським роз’їздом.

— Як батько, Максиме? — запитав гетьман замість привітання.

— Тримається, пане гетьмане! — невесело відповів Максимко. — Дасть Бог, одужає після рани.

Гетьман пройшов до намету, Максим потупав слідом, а Юрій побрів до дядька, бо вважав себе тут зайвим.

Тимофій у компанії Матвія стояв біля свого шатра і про щось говорив із Данилом. «Цікаво, навіщо батькові знадобилося воювати? Яка йому в цьому користь? Він ані на крок від дядька не відходить, немов охоронець! Може, через це й пішов? Адже він так любить його. Навіть більше за нас, рідних синів!» — думав хлопець. Матвій зиркнув на сина, але нічого йому не сказав — гнів уже минув, і Клесінському було байдуже, що робить син, аби під ногами не плутався. Пан Клесінський був незадоволений іншим — за всі ці дні йому так і не випала нагода позбутися свого суперника, хоча сотня Тимофія брала участь у нещасливій сутичці з поляками. Однак у бою Матвій не зміг вибрати вдалий момент, попри те, що він увесь час бився поряд із молодшим братом.

— Улаштуємо поранених у моєму наметі, — говорив Тимофій. — На щастя, їх лише четверо. Скажи хлопцям, нехай переносять їх сюди.

Юрій помітив, як батько незадоволено скривився: мовляв, чому це я мушу поступатися своїм наметом тим, хто стоїть нижче за мене? Але його дядько вдав, ніби не помітив цього. «Не лежати ж пораненим на возах! — обурено подумав Юрко. — Тепер уже ночі холодні, та й дощі йдуть! Ще в людей рани запаляться». Він не раз спостерігав за своїм дядьком і почав розуміти, що він добре й не знав його ніколи. Хлопець звик, що його дядечко завжди веселий і пустотливий, легко ставиться до життя. Але тепер Юркові Тимофій відкрився з іншого боку — виявляється, дядько вміє бути серйозним, відповідальним і розсудливим. До нього тяглися всі — козаки його сотні, друзі, сторонні люди. Він умів усміхатися так завзято, що заражав веселощами всіх і вдихав енергію в будь-яку людину. Ще Юрій помітив різкий контраст між батьком і дядьком, який особливо чітко проглядався тепер, у похідних умовах. Батько так і залишився гордим і зарозумілим шляхтичем, що презирливо дивиться на все навколо себе, а дядько був набагато скромнішим і привітнішим з усіма, але водночас не втрачав свого шляхетського достоїнства та викликав повагу.

— А, Юрку! — помітив його Тимофій. — Як там полковник?

— Та все так само. Його гетьман приїхав провідувати, — відповів Юрій, зиркаючи на батька.

Тимофій помітив косий погляд небожа й зітхнув. У нього самого було відчуття, що присутність Матвія немов не дає йому дихати на повні груди, але він не замислювався про причини цього — хай які вони були, Матвій однаково його єдиний і любимий брат. Але наслідки сварки між Матвієм і племінником, холодність і гордовитість брата щодо оточення, власні клопоти й догляд за своїми людьми, туга за Орисею — усе це висотувало душу молодого сотника.

— Дядю, а коли має прибути орда? — неголосно запитав Юрко, адже йому було цікаво подивитися на татар. Він їх ніколи не бачив, але чув чимало жахливого. Загалом, відтоді, як молодий секретар коронного канцлера покинув свою службу, він побачив чимало цікавого.

— Багато знатимеш — швидко постарієш, — підморгнув йому Тимофій і пішов до шатра Кривоноса, щоби привітатися з гетьманом.

Матвій глузливо дивився на сина.

— Квапишся голову скласти, синку? — холодно запитав він і, коли побачив, що син зніяковів від його слів, додав: — Навіщо тобі це все треба, Юрію? Повернись, поки ще не пізно, до коронного канцлера. Від цього буде набагато більше користі передусім для тебе самого.

— А навіщо ти прийшов сюди, батьку, навіщо тобі воювати? — відповів питанням на питання Юрій.

— Тому що я з юності воюю. Я прожив своє життя у воєнних походах і не приховую, що мені останнім часом важко жилося у Волховицях — занудьгував по війні. І цілком можливо, що мені судилося закінчити своє життя так, як я його прожив, — воюючи. Але я не хочу для тебе такої долі, синочку. Ти мій старший син, спадкоємець. Ти мусиш думати й піклуватися про братів, бо добре знаєш, який Семен у мене недолугий, а Михайлик ще занадто юний і слабкий здоров’ям. Ти ж моя надія!

Юрія навіть пересмикнуло від такої ніжності — він згадав, якою ненавистю горіли очі батька, коли він замахувався на нього батогом.

— Рано ти мене ховаєш, батьку, — холодно відповів Юрій. — Я прийшов сюди не вмирати, а битися і здобути перемогу. Ти провів своє життя з шаблею в руці, то чому я мушу прожити своє інакше і посоромити тебе? Хіба я не твій син? Та й не хочу я прожити своє життя з пером і чорнилом у руках! — з цими словами він поспішив піти, щоби припинити цю неприємну для нього розмову.

— Дурень! — прошипів Клесінський, бо єдиною причиною, з якої він бажав повернення Юрія на службу до Оссолінського, було те, що особисто для нього, Матвія, ця служба сина була вельми вигідна, а на почуття й бажання сина панові Клесінському було начхати. Потім він покликав Кліща, велів тому зібрати його речі і знайти для нього більш-менш зручне місце для ночівлі.

Жертва полковника Максима Кривоноса виявилася не марною — польське військо прибуло якраз туди, куди його запрошували — тепер козакам в очікуванні татарського підкріплення залишалося висотувати сили супротивника. У козацькому таборі панувала наснага — ніхто не боявся, нікому не було страшно, кожен усвідомлював, що від цієї битви залежать не лише його особиста свобода і свобода його сім’ї, а й доля цілого народу. Щоправда, войовничий дух не виливався в пафосні слова та відверті хвастощі, як це було в польському таборі. Навпаки, більш старші й досвідчені козаки говорили молодим, стримуючи їхній запал: «На все Божа воля! Хто його знає, як воно все обернеться! Можемо і ми голови скласти!» У козацькому таборі часто служили молебні й панувала жорстка дисципліна — під страхом смертної кари було заборонено пияцтво, не було ані сварок, ані бійок, ані неробства.

Вірні своєму планові — висотувати сили супротивника — козаки дражнили поляків, викликали їх на поєдинки, аби розлютити і змусити штурмувати добре укріплений кіш. Особливо відзначався в цьому уманський полковник Іван Ганжа — жоден шляхтич не міг подолати сильного і спритного полковника. Здобувши перемогу над черговим суперником, полковник стояв перед рядами поляків, очікуючи наступного божевільного, який погодився б скласти свою голову під його шаблею. Але охочих більше не знаходилося — шляхта з ненавистю дивилася на хлопа, якого не могла здолати.

— Гей! Ляхи! Що ж так тихо сидите? Або так страшно, що у вас вуха заячими стали й ви навмисно ховаєте їх, аби ми не побачили? Біжіть до Гданська, ясновельможні! Тільки ми вас і там дістанемо! — глузливо прокричав полковник і розвернувся, щоби їхати до свого коша.

Із польських рядів полетіли прокльони та лайки, які громом обірвав постріл — хтось зі шляхтичів підло вистрілив полковнику у спину. Постріл виявився таким влучним, що Іван Ганжа помер на місці[85].

Ця підлість спричинила хвилю обурення в рядах козаків, і почалася жорстока сутичка, яка закінчилася нічим, — супротивники розійшлися, неабияк пошарпавши один одного. Але для козаків смерть полковника стала загальним горем — Івана Ганжу дуже любили та поважали і прості козаки, і козацька старшина.

А 11 вересня жовніри князя Вишневецького атакували кіш полковника Кривоноса. Поляки відважно йшли на штурм укріпленого коша, але це було марно — неможливо вибити козаків із-за валів та укріплень, якими вони оточили свій кіш. Максим Кривоніс, який хоч і не оговтався повністю після поранення, бадьоро командував своїми людьми.

Полковник безстрашно стояв на валу і, примружившись, оглядав ряди супротивника, водночас він приховував від козаків, які його оточували, слабкість та біль від рани. На атаку козацького коша Вишневецький спрямував невеликі сили. «Треба зайти їм у тил, затиснути і знищити, — подумав полковник. — Хоча за цими хоругвами може бути прихована сила, набагато більша, ніж Вишневецький відправив на штурм. Відішлю я хлопців у розвідку, нехай довідаються, що навколо нашого коша робиться».

Полковник мав рацію — у ярах, урочищах та гаях бродили й таїлися хоругви Вишневецького, чекаючи, коли козаки Кривоноса вийдуть із коша добити нечисленного ворога. Тоді поляки ударили б по козаках усіма силами. Відважному полковнику дуже хотілося досадити князю, своєму заклятому ворогові. Оскільки окремі хоругви поляків були розсіяні в околицях, то полковник вирішив відправити кілька своїх сотень у роз’їзди, щоб утягнути всі ці хоругви у дрібні сутички, не давши їм нагоди спільно з їхніми товаришами атакувати його козаків. Серед відправлених козацьких сотень опинилася й сотня Тимофія. Не варто й казати, що разом із ним поїхав Матвій, та ще й Кліща із собою прихопив, хоча старий слуга відчайдушно боявся та ховався за спини своїх панів.

Тимофій зі своїми козаками обережно просувався місцевістю, відправляючи поперед себе розвідку. Йому практично пощастило — один із його козаків виявив гусарську хоругву, яка розташувалася неподалік козацького коша. Тимофій задумався: «Крилаті гусари — небезпечний супротивник. Мої люди не встигнуть перестріляти їх відразу, коли вони підуть в атаку строєм, та і протистояти лавою їм не зможуть, бо озброєні набагато легше. Отже, треба спробувати напасти або різко, не давши їм часу вишикуватися, або, якщо несподівана атака не вдасться, треба буде змусити їх змішати свої ряди. Але буде набагато простіше змусити їх погнатися за нами, як це зазвичай роблять татари, а потім, коли, переслідуючи нас, вони розірвуть стрій, перебити їх! У будь-якому разі треба спробувати!»

Тимофій пояснив своїм людям, як треба діяти, і козаки, розсіявшись, рушили в бік польської хоругви. Але несподівано напасти на ворога в козаків не вийшло — польська хоругва миттєво вишикувалася у три шеренги й узяла необхідний розбіг для лобового удару. Тоді козаки зібралися в купу, немов готуючись грудьми зустріти й відбити удар супротивника. Залишалося п’ятдесят кроків, коли прозвучала команда «Вперед!» — і гусари перейшли на легку рись, потім пролунала команда готувати списи до бою — і гусари прискорилися, перейшли на повний галоп. Коли до зіткнення залишалося менше ніж двадцять кроків, Тимофій скомандував «Врізнобіч!» — і його люди миттєво зірвалися з місця та роз’їхалися у два боки. Гусари, які вже розігнали своїх коней, почали їх стримувати, але деякі так і не змогли цього зробити. Вони полетіли вперед і поодинці потрапляли під козацькі кулі та шаблі. Козаки розвернули своїх коней, налетіли на поляків із боків, ударили з тилу. Вийшло так, як і планував Тимофій, — гусари змішали свої шеренги та зійшлися з козаками врукопашну — тут вони не могли використовувати свої довгі піки, а лише важкі палаші та шаблі. І в такій сутичці обидва супротивники були рівні один одному і за силою, і за можливостями.

Однак не судилося козакам Тимофія виграти цей бій, хоча перемога хилилася явно в їхній бік, — із найближчого гаю вилетіла ще одна польська хоругва, яка, вочевидь почувши постріли, поспішила на допомогу своїм товаришам.

— А чорти їх ухопили б! — сказився Тимофій, адже зрозумів, що поляки матимуть численну перевагу і треба відступати — він зовсім не мав наміру покласти тут більшу частину своїх людей. — Усі врозтіч, відступаємо! Швидше! Розсіялися в яри й гаї. Це ще не головний бій!

З досадою його козаки почали відступати. По двоє, поодинці вони швидко їхали в різні боки. Але поляки, надихнувшись таким відступом, почали їх переслідувати. Щоправда, переслідування тривало недовго, бо хтось із двох ротмістрів зметикував, що можуть потрапити в пастку — невідомо, скільки ще козаків бродить навколо і чи не заманює їх цей загін на вірну загибель. Тому поляки згодом повернулися назад.

Тимофій відходив серед останніх, аби переконатися, що всі його люди встигли відступити. За ним похмуро скакав на своєму породистому коні Матвій і на смерть переляканий Кліщ, притулившись до шиї свого коня, щоби не дістати кулю. Обидва брати і їхній слуга відірвалися від переслідувачів та опинилися утрьох у пустім гаї, що спускався в невелику улоговину.

Матвій, вийшовши зі своєї похмурої замисленості, озирнувся — навколо було порожньо й тихо, тільки Кліщ їхав позаду. Це була удача! «Настав час!» — подумав він і, діставши пістолет, узяв його за дуло. Матвій побоювався стріляти, щоби пострілом не привернути уваги ані козаків, ані поляків, які могли шниряти поблизу. Не витягнув він і шаблі, оскільки на Тимофієві була кіраса, та і Клесінський хотів діяти напевно. Він пустив свого коня швидше, наздогнав брата й щосили вдарив того по голові важкою рукояткою свого пістолета. Удар дещо пом’якшила шапка, але однаково він був такий сильний, що оглушений Тимофій знепритомнів та звалився з коня. Матвій зістрибнув і заніс руку з кинджалом. Один рух — і на його шляху більше не буде суперника. Але тут Ворон немов відчув, що його господаря хочуть убити. Вірний кінь заіржав, піднявся дибки. Спритний Матвій ледве встиг ухилитися від кінських копит. Клесінський миттєво дістав свою шаблю й безжально, із розмаху, ударив коня. Ворон заіржав від болю, знову встав дибки, а Матвій знову змахнув шаблею, полосонув нею по горлу коня. З перерізаних артерій бризнула кров, обдавши Клесінського, — відважний Ворон захрипів, повалився на бік, стікаючи кров’ю.

— Проклята скажена худобина! — зло промовив Матвій. Він озирнувся навсібіч, але в гаю було порожньо — жодного свідка. Уже починало сутеніти, і навколо було тихо. Кліщ із невимовним жахом дивився на свого господаря, але мовчав.

Клесінський попрямував до непритомного Тимофія. Швидко окинувши поглядом брата, він вирішив перерізати тому горло. Але раптом рука Матвія затремтіла, і він опустив кинджал. Перед його очима промайнули спогади: Тимофій маленький — він тримає його на руках і радіє молодшому братику, а потім він уже нахабний отрок, а потім молодий козак, у якому палахкотить життя та веселощі... «Я не можу відняти його життя! Ні, ні! Не можу!» — подумав Матвій, важко дихаючи. Перший запал його ненависті був розтрачений на Ворона, який, умираючи, досі хрипів поруч.

Однак потім перед очима Клесінського сплив спогад Орисі та Тимофія, які пристрасно цілувалися. Знову в чоловікові скипіла ненависть і ревнощі. Знову його пересилила темна пристрасть. Він спохмурнів і ненадовго замислився, але потім сховав кинджал та дістав мотузку, зв’язав Тимофія й заткнув йому рот кляпом на той випадок, якщо він отямиться. Відтак Матвій зняв карабелю з пояса брата. «Я покажу їй цю шаблю, щоби вона повірила в його смерть», — подумав чоловік. Кліщ стояв поруч, не сміючи слова сказати, і лише із жахом дивився на своїх панів. «Чого витріщаєшся? Допомагай!» — наказав Матвій та за допомогою Кліща звалив непритомного Тимофія на шию свого коня. Потім він із коротким наказом «Сховай!» віддав Янові шаблю, усівся на свого коня і, кивком покликавши Кліща за собою, поїхав у бік польського табору. Їхати йому належало досить довго, адже треба було дати гак, аби не нарватися на козаків.

Утім, пан Матвій не проїхав і двох миль, як несподівано потрапив у засідку. Це був польський роз’їзд, що тинявся в осінніх сутінках, розраховуючи спіймати кого-небудь із козаків або знайти пригод на свою багатостраждальну голову. Зустріч із таким роз’їздом не обіцяла нічого доброго, проте Клесінський не злякався, хоча загін і оточив його. Чого може боятися той, хто зважився на Каїнів гріх? Зате Кліщ просто трусився від страху, дивлячись на поляків, і шепотів молитви, бо вважав, що тепер їх неодмінно вб’ють.

— Хто ваш начальник? — безстрашно запитав Клесінський. — Я говоритиму тільки з ним.

Уперед виїхав багато вдягнений шляхтич.

— Ти хто такий і чого нишпориш у пітьмі? — запитав він.

— Перш скажи, хто ти! — владно й категорично зажадав Матвій.

— Я ротмістр його милості князя Вишневецького, — відповів шляхтич, мимоволі підкоряючись владному тону. — Тільки ось для тебе, козаче, це неважливо, бо тобі однаково, від кого смерть приймати! — але потім ротмістр трохи задумався і під’їхав ближче до Матвія, силкуючись розгледіти того, з ким говорив.

«Схоже, я сам можу потрапити в дуже незручне становище! І треба ж мені було зустріти чортів Вишневецького!» — подумав Матвій. Він розраховував перейти на бік поляків і видати їм Тимофія як шляхтича, який зрадив Річ Посполиту. Поляки неодмінно стратили б його брата як бунтівника і зрадника, а сам Матвій не заплямував би своїх рук його кров’ю. Але зустріч із роз’їздом Вишневецького не обіцяла нічого доброго насамперед самому Клесінському — князь був дуже злопам’ятною людиною, і пан Матвій не сумнівався, що він добре пам’ятає розмову на немирівській доріжці. Але Клесінський не довго вагався — він зліз із коня, зняв та поклав на землю досі непритомного брата і сказав:

— Передай його милості, князю Вишневецькому, ось цей ось подарунок. Цей козак — Тимофій Клесінський на прізвисько Красунчик, рідний брат того самого Матвія Клесінського з Волховиць, що в Поділлі. Пан Матвій мав нахабство проявити нешанобливість до його князівської милості та образив його в Немирові цього літа. Гадаю, князь чудово пам’ятає той випадок і неодмінно буде щасливий отримати такий цінний подарунок, аби щедро відплатити пану Клесінському за нахабство. А ще цей козак — один із наближених до Хмельницького та знає багато цінних відомостей.

Потім, не дивлячись на вражених його словами й розгублених поляків, Матвій скочив на коня і швидко поскакав геть. Здивовані такими словами жовніри навіть не спробували його зупинити. А Кліщ поїхав за своїм паном слідом, поспішаючи і тремтячи всім тілом, побоюючись, що поляки от-от схаменуться й кинуться навздогін. Коли вже можна було не побоюватися погоні, Клесінський під’їхав до Кліща й неголосно промовив:

— Янку, якщо ти ляпнеш кому-небудь про це хоч єдиним словом, я клянусь тобі, своєму хлопові, що особисто з тебе живого шкуру здеру. Пам’ятай, що від твого мовчання залежить твоє життя! У таборі ти мовчатимеш, а якщо запитають — ми розділилися з Тимофієм, загубили його й не знайшли. Ти зрозумів мене?

— Так, мій пане! Я мовчатиму про все як риба! — вигукнув до смерті переляканий Кліщ.

— Гляди ж мені! Якщо втримаєш язик за зубами, то матимеш щедру винагороду! — пообіцяв Клесінський і без жодного жалю про скоєне попрямував до коша Кривоноса.

Повернувшись у кіш, пан Матвій насамперед лицемірно поцікавився про брата, збрехавши, що, тікаючи від поляків, вони розділилися і він шукав його деякий час, але так і не знайшов, тож вирішив повернутися до коша в надії, що молодший брат уже повернувся сюди. Повернулася практично вся сотня Тимофія, утративши в цій сутичці троє осіб, але сам сотник так і не приїхав.

Найпершим занепокоївся Данило — те, що Тимофій не повернувся до вечора, його неабияк стривожило. Марко, а за ним і Влад, ледь дізнавшись, що їхній друг не повернувся, одразу хотіли бігти прочісувати околиці навколо коша, але полковник Кривоніс умовив їх почекати до ранку, адже розумів, що безглуздо шукати в пітьмі. Та й раптом Тимофій повернеться — він же такий спритний і хоробрий! Але й сам полковник занепокоївся — передчуття чогось недоброго стривожило його мужнє серце. Марно прочекали Тимофія до світанку — коли зійшло скупе осіннє сонце, він так і не повернувся до коша. Марко, Влад, Максимко та Юрій у супроводі пана Матвія прочесали всю місцевість, але це не дало результату — не було ані найменшого сліду. А пан Матвій навмисно відвів їх геть від вузької низини, де лежав жорстоко вбитий Ворон, який віддав за свого господаря життя.

Правду знав лише Кліщ. Але старий слуга боягузливо мовчав — він до безумства боявся свого пана. Янку й на думку не спало, що варто йому лише розповісти про все Маркові, то пан Матвій дорого заплатив би за свій злочин: за правилом, козака, який прирік на смерть свого товариша, ховали зі своєю жертвою в одній могилі живцем. Щоправда, пана Матвія поховали б живим самого, оскільки тіла його жертви не було. Однак старий боягузливий негідник мовчав, бо трусився за свою шкуру. Кліщ навіть не усвідомлював, на що він прирік свого молодого пана. Але розумів те, що в тому гайку йому треба було лише вистрілити в Клесінського і цим пострілом урятувати Тимофія. Однак боягузтво вбило в Кліщу всі почуття, витіснило вдячність до свого молодого пана за добре ставлення, вирвало з коренем людську гідність і страх перед Богом, зробивши мерзенним співучасником злочину.

Цього ж тривожного дня після безплідних пошуків Марко пізно ввечері сидів біля багаття на самоті й не знаходив собі місця з тривоги за Тимофія. Ну, куди він міг подітися? Серед мертвих тіл його не знайшли. Може, він живий, але потрапив у полон? Тоді доля Тимофія більш ніж жахлива — його неодмінно жорстоко катуватимуть, аби вибити відомості про козацьку армію. Маркові не хотілося про це думати, але з кожною годиною він розумів, що це дійсно так — його друг опинився в полоні.

— Пане сотнику, тебе гетьман до себе кличе, — вивів його із задуми один із козаків.

— Навіщо не казали? — утомлено розтираючи скроні, запитав Марко, але козак тільки знизав плечима.

Марко взяв із собою десять своїх людей і поїхав до Пилявцівського замку. Там, у невеликій залі, його вже чекали Влад і Хмельницький. Поруч стояв зв’язаний польський жовнір. Марко окинув поглядом присутніх і помітив, що обличчя у Влада немов кам’яне, а сам гетьман чи то схвильовано, чи то нетерпеливо міряє кроками маленьку залу замку.

— Марку, ти знаєш, чий це хрест? — відразу запитав гетьман, показуючи йому масивний натільний хрест із золота, на краях якого були вставлені рубіни неймовірно гарного огранювання.

— Звідки він у тебе, пане гетьмане? — смертельно збліднувши, запитав Марко, бо впізнав цей хрестик — він належав Тимофієві. Його друг носив хрестик із самого хрещення й ніколи з ним не розлучався.

— Отже, знаєш! — промовив Хмельницький, адже він пригадав Корсунь — бачив цей хрест на Тимофієві, коли того перев’язували, але гетьману хотілося вірити, що він помиляється.

Тут у залу замку увійшов пан Матвій, гордовито й холодно всіх оглянув.

— Добрий вечір, пане гетьмане, — ввічливо, але сухо привітався Клесінський. — Сподіваюся, ти покликав мене для того, щоби хоч що-небудь повідомити про мого брата? Тобі ж відомо, що він зник?

— Відомо, — відповів гетьман. — Цей жовнір прийшов до нас і зажадав, аби його провели до тебе, пане Клесінський. Але хлопці привели його до мене. Мені він розповів, що шукає тебе за наказом князя Вишневецького, щоби віддати ось цей хрест. І ще князь велів передати тобі привіт і сказати, що він повертає тобі борг честі. Може, ти поясниш нам, що це за борг такий? — запитав Хмельницький.

Побачивши хрестик, Матвій зблід і вперше в житті затремтів — він не гірше за Марка знав, кому належить цей хрест. Лиш тепер він усвідомив, що насправді накоїв. «Вишневецький тому прислав мені хрест Тимофія, що тіло брата не можна було впізнати після тортур — так сильно він його мучив! Боже! Краще б я сам його вбив швидко й безболісно. Але я злякався! А тепер Тимофій загинув у страшних муках!» — думав Матвій, дивлячись на хрестик, що мерехтів у світлі свічок у долоні гетьмана. Перед його очима постав немирівський майдан, повний людей, спекотне повітря якого було просякнуте запахом крові й людського страждання. Клесінському навіть почувся сморід розпеченого заліза та горілого людського м’яса. Він закрив обличчя руками, але його душі не торкнулося каяття, а лише жаль про те, що брат не зустрів легку смерть, а помер у муках. Потім Матвій підскочив до жовніра й учепився йому в горло з криками:

— Що сталося із власником цього хреста?! Де він?! Що з ним зробили?!

— Ну як же він відповість, коли ти здавив йому горло? — сказав Влад, відтягаючи Матвія.

— Я чув, що той козак потрапив у полон і помер під тортурами, — відповів переляканий жовнір. — Його тіло закопали десь за нашим табором.

— О Боже! — вигукнув Матвій.

Хмельницький дивився на золотий хрест — дорога штучка, не просто символ віри, а й символ багатства і шляхетства. Він перевернув його й на зворотному боці прочитав «Спаси і збережи». «Не спас і не зберіг! — гірко подумав гетьман. — Господи, чому я не залишив цю гарячу голову при собі? Навіщо відпустив у бій? Він був таким молодим, він мав би ще жити!» Перед ним виник Тимофій — веселий, безтурботний, з яскравими синіми очима. Хмельницький так міцно затиснув хрест у руці, що він боляче вп’явся в долоню, а темні очі гетьмана стали ще темнішими і зволожилися.

— Отже, князь Ярема просив передати цей хрест панові Клесінському і сказати, що він повернув йому борг честі, — задумливо промовив Хмельницький, але в його голосі прослизнула душевна мука. — Отже, борг честі — вбити невинного, щоби досадити винуватому.

— Краще б я сам потрапив до рук Вишневецького! — навмисно скрушно промовив Клесінський.

— Краще б ти стримував свою гординю й не наживав собі такого ворога, який не зупинився ні перед чим, аби помститися тобі! — з гнівом вигукнув зазвичай урівноважений Хмельницький. — Чим ти досадив Вишневецькому?

Матвій спохмурнів і холодно відповів:

— Це моя справа й не маю бажання про це говорити! Якщо я розповім, мій брат від цього однаково не підніметься з могили.

Марко і Влад стояли з обличчями, на яких застигли гіркота та біль, — обидва досі не могли повірити в те, що Тимофія більше немає на світі. «Ця війна забрала в мене батька, тестя, друга, — думав Марко. — Господи, як же дорого я плачу за свободу!» А Владові було взагалі дико усвідомлювати, що такий спритний, відчайдушний і хоробрий Тимофій міг потрапити в полон. «Та йому рівних не було серед наших товаришів! Тут щось нечисто! Не міг Тимофій здатися в полон. Може, його поранили й тільки так... О Господи! Упокій його душу з миром», — у сум’ятті думав Влад, відчуваючи той самий біль утрати, який відчував тоді, коли померли його батьки.

— Ліпше забирайся звідси, пане Клесінський! Тобі не місце серед нас, — холодно сказав Хмельницький.

Матвій зблід від приниження, губи його затремтіли, але він нічого не сказав, тільки простягнув руку, щоби забрати хрест.

— Ні! — вигукнув Хмельницький. — Він залишиться в мене! Тимофій був для мене більше, ніж просто сотник і соратник. Він був моїм другом! І цей його хрест єдине, що мені зостанеться на згадку про нього.

— Як завгодно, — сухо відповів Матвій та розвернувся, щоби піти, але гетьман зупинив його.

— Стривай, пане! Покійний Тимофій мав наречену, панну Орисю. Де ця дівчина? Я візьму на себе турботу про неї, бо знаю, що Тимофій викрав її із сім’ї, і тепер панянка потрапляє у скрутне становище.

— Ні, пане Хмельницький, — спокійно мовив Матвій, хоча ледь стримав своє роздратування від такої дбайливості. — Орися живе в моєму домі вже практично рік і за цей час стала для мене рідною донькою, а для моїх синів — сестрою. Тому я не віддам тобі дівчину — вона була нареченою мого брата, і на мені лежить турбота про неї. Це мій обов’язок перед покійним братом.

Хмельницький хотів було заперечити, але Клесінський перебив його:

— Я Богом присягаюся, що до останнього віддиху піклуватимуся про панну Орисю, вона ніколи не пізнає ані нужди, ані приниження. Вона — член моєї родини, і я не маю права передати її на твоє піклування. Залиш і мені хоч якусь згадку про брата!

Хмельницький промовчав і жестом відпустив Клесінського. А пан Матвій, ні з ким не прощаючись — ні з Марком, ні з сином, — швидко зібрався та на світанку покинув козацький кіш. Його справи тут були закінчені, а все інше не хвилювало.

Коли Юрій дізнався про таку страшну загибель дядька, то довго не міг у це повірити — у нього не вкладалося в голові те, що його любого дядечка більше немає на світі. Це нещастя деморалізувало, і Юрко насилу знаходив сили впоратися зі своїм горем. Навіть смерть матері він пережив легше, ніж цю втрату. Від’їзд батька він сприйняв як зраду — адже він залишив його самого з цим горем. Юрій не здогадувався, що гетьман вигнав пана Матвія. Про це він дізнався згодом.

Інакше переживали своє горе Марко та Влад. Марко почувався так, немов у нього відняли половинку серця, душі, ніби частина його життя обломилася і звалилася у прірву. Він часто згадував Тимофія й відчував себе нескінченно самотнім. А Влад, який останнім часом пом’якшав і подобрішав, тепер знову замкнувся в собі — він став колишнім, жорстоким і грубим козаком, що ні до кого не відав жалю. Лише тепер жорстокість Влада не знала меж — він безжально вирізав усіх поляків, які тільки траплялися йому під руку, будь то шляхтич, простий жовнір чи слуга. Максимко нічого нікому не говорив, ні з ким не ділився своїми почуттями, але для нього смерть Тимофія стала гірким ударом долі — він знав його недовго, але встиг прикипіти серцем.

Блискуча перемога під Пилявцями пройшла для цих чотирьох як уві сні й не принесла радості. Але війна не була закінчена, тому всі четверо й далі воювали, але подальші бої стали для них тяжким обов’язком.

Костянтинів, у бік якого втекла більша частина польської армії, козаки взяли 16 вересня, бо туди сподобилися добігти ледь більше від тисячі найманців-піхотинців. Решті шляхти вистачило розуму піти зразу до Львова, а тим, кому бракувало, довелося зустріти свою смерть або під козацькими шаблями, або у водах Случі — залишки посполитого рушення, переправляючись через міст, створили таку тисняву й так поспішали, що міст просто обвалився під їхньою масою.

Відтак, 20 вересня біля Ямполя козаки об’єднали свої сили з ордою калги-султана Кирим Ґерая, звідки рушили на Вишнівець — родовий маєток Скаженого Яреми, який ніхто не захищав, а потім і на Збараж[86], що взагалі був усіма покинутий. Після взяття Збаража українсько-татарська армія, прямуючи до Львова, розділилася на дві частини: одна частина на чолі з Хмельницьким рушила через Броди й Буськ, а інша попрямувала через Золочів та Глиняни.

Причиною облоги Львова послужила відмова міського магістрату видати шляхту, що сховалася тут після пилявцівської ганьби — Хмельницький ввічливо попросив їх про це у своєму універсалі, а заразом запропонував містянам союз із Військом Запорізьким.

Львів був одним із найбагатших торгових міст у всій Речі Посполитій, але дуже давно перебував під її владою, тож польський дух тут був сильний, як ніде в Україні. Та й більшість міського населення становили переважно католики, поляки та євреї. Тому поява православних козаків під стінами міста більшу частину містян не потішила так, як це було в інших українських містах. Та ще передові роз’їзди козаків і татар не стрималися й пограбували передмістя Львова, розташовані поза фортечними стінами. А храм святого Юра козаки взагалі розорили, винесли з нього всі цінності й безсовісно пограбували всіх людей, що там сховалися. Тому члени магістрату відписали Хмельницькому, що не збираються укладати з козаками жодних союзів, доки сейм не обере нового короля; а шляхта, яка побувала в місті після Пилявців, уже вирушила на елекційний сейм, тому видати нема кого; а євреї — піддані Речі Пос­политої, перебувають під її захистом, і видавати їх козакам ніхто не збирається.

Ну, на нема й суду нема! Тож 26 вересня першими під стіни Львова прийшли полки Максима Кривоноса, а слідом за ними через декілька днів підійшли й полки під командуванням Хмельницького — пагорби навколо міста посіріли від козацьких і татарських кожухів. Козацько-татарська армія взяла місто в облогу, а 5 жовтня козаки Кривоноса штурмом зайняли Високий Замок[87] — потужну й неприступну фортецю, що лежала на Княжій горі над містом.

Під час облоги Львова до гетьмана таємно прибув посланець від королевича Яна-Казимира — єзуїт і його колишній наставник[88] Андрій Гунцель-Мокрський. Хмельницький знав, що Мокрський був сповідником Владислава IV, а тепер, вочевидь, став довіреною особою королевича Яна-Казимира. Адже прислав королевич Мокрського до нього з такою пропозицією, від якої гетьману, а заодно й усій козацькій старшині буде важко відмовитися, — так уважав сам Ян-Казимир.

Королевич обіцяв, щойно він стане королем, то збереже й підтвердить за козаками всі їхні права та привілеї, дозволить будувати чайки і ходити за море, збільшить козацький реєстр до дванадцяти тисяч. Ще королевич говорив про повне помилування і прощення всім учасникам повстання й те, що не буде в Україні кварцяного війська. А ще неодмінно обіцяв те, що козаки перебуватимуть лише під владою короля й самі обиратимуть собі гетьмана. Тобто королевич зобов’язався задовольнити все те, що вимагало перше козацьке посольство в червні. Натомість Ян-Казимир просив підтримати його кандидатуру на польський престол, а заодно й оголосити перемир’я, відвести козацькі полки назад, до Дніпра, і видалити татар.

Богдан Хмельницький чудово розумів, що рівно нічого з обіцяного королевичем не буде виконано. Знав він і те, що таке перемир’я вигідне Польщі. Але гетьман усвідомлював і те, що перемир’я просто необхідне й самим козакам. Скоро козацьке військо відчуватиме потребу в продовольстві, уже почалися осінні дощі, а згодом настануть зимові холоди. І як воювати? Чим годувати коней? А де зимувати його козакам?

Адже деякі його полковники разом зі своїми козаками так і рвуться в Польщу. «Гойда кінчати ляхів, батьку!» — покрикують козачки. Та лиш не можна їм іти в Польщу! «Пішов дурень зі своєї хати чужу здобувати, а як повернувся, то і своєї позбувся! Від цього походу буде більше біди, ніж користі, — зайди козацьке військо на споконвічно польські землі, то неодмінно на допомогу Польщі прийдуть сусідні держави. Тоді і хан не допоможе, який останнім часом осмілів», — думав Хмельницький.

А хан дійсно осмілів і активно підтримував козаків — он, навіть калгу-султана з військом прислав! Причиною такої свободи волевиявлення послужив переворот у самій Османській імперії. У серпні за змовою улемів і яничар був позбавлений влади, а потім і задушений напівбожевільний та жорстокий султан Ібрагім I[89], а на престол Порти вступив його шестирічний син — Мехмед IV[90]. А це означало, що тепер за малолітнього султана правитимуть жадібні до грошей великі візири, з якими завжди можна домовитися. А сам Іслям Ґерай може почуватися набагато вільнішим від влади малолітнього падишаха й вести таку політику, яка вигідна передусім йому самому. І в такому разі чи не перегляне хан свого ставлення до козаків — Хмельницький почав побоюватися й цього.

На щастя, московський цар Олексій Михайлович зайняв нейтральну позицію, порадивши Польщі самій розбиратися і придушувати цю «домашню» війну зі своїми підданими, але й козаків нічим не підтримав та військ на допомогу не надіслав.

З огляду на все це, не треба квапитися!

А втім, умови, запропоновані Яном-Казимиром, задовольняють лише козацьку старшину та самих козаків. А що робити з бажаннями й надіями містян і селян? Що буде з цими людьми, які залишили свої заняття й ремесла та стали козаками? Адже в козаки пішли всі, хто лише міг! Хто подбає про їхні права та свободу? Хіба не заради цього він починав боротьбу?

«Річ Посполита не дасть нам ані прав, ані свободи, ані такого самого статусу, як у Великого князівства Литовського. Тож іще не раз нам усім доведеться з нею воювати. Але, щоби воювати, треба зміцнити військо, відновити розорену війною країну, придбати більше надійних союзників, які можуть надати підтримку. Треба, треба, треба... Треба не поспішати!» — думав Хмельницький і з цих міркувань пообіцяв Мокрському прийняти пропозицію королевича, а заодно й підтримати його кандидатуру на польський престол.

Тому гетьман не став марнувати сили та час на захоплення Львова, хоча легко міг узяти місто — як слід пошарпавши передмістя та обстрілявши саме місто з гармат, відрізавши його від води. Натомість він зажадав у містян відкуп у розмірі двохсот тисяч злотих для татар, які погрожували неодмінно здобути місто. Бідні львів’яни просто не могли виплатити таку суму — перед цим їх безсовісно обібрали регіментарі посполитого рушення, котрі побували в місті після пилявцівського розгрому та зібрали з жителів кошти для найму нового війська нібито для їх оборони, але насправді просто втекли з отриманими грошима, ледь біля міста з’явилися козаки й татари. Тому депутація від містян просила про поблажливість і зменшення необхідного відкупу, інакше натякала на те, що вони готові покластися на міць львівських стін. Присутній Тугай-бей лише гордовито посміхнувся. «Ви, ляхи, козаків-молодців образили, відмовившись увійти з ними в союз, то хоч у землю закопуйтесь — я вас і там дістану! Двісті тисяч злотих, і ні монетою менше! Вам віри немає! Усі поляки — брехуни й шахраї! Досить, що ми вже відпустили шляхтича Синявського під чесне слово — він досі викуп за себе не надіслав! Тому де хочете, там і беріть гроші! Інакше каменя на камені не залишимо!» — глузливо й зарозуміло говорив гордий бей депутації містян. Але все ж погодився на те, щоби львів’яни відкупилися товарами на цю суму.

Отримавши викуп, козацька армія спокійнісінько рушила до Замостя — адже король ще не був обраний і перемир’я підписувати було ні з ким, а воювати й досі бажала добра частина козаків. Та й облога першої польської цитаделі має підстьобнути елекційний сейм залишити розваги та інтриги і нарешті обрати короля. Частина татарської орди, обтяжена здобиччю і бранцями, вирушила до Криму. Але Тугай-бей залишився разом з українським гетьманом, а з ним — дещо менше за десять тисяч татар. Вочевидь, бею дуже подобалося воювати з козаками.

Замостя було першою фортецею на споконвічно польських землях і відкривало шлях у серце Польщі. Коли ця звістка дійшла до шляхти, що зібралася на елекційний сейм для виборів короля, усіх охопила паніка. Залишки польського війська, які вціліли після Пилявців, розбіглися й не скоро знайдуть у собі сили та хоробрість знову зібратися для оборони улюбленої Вітчизни, а облога Замостя козаками змусила шляхтичів поквапитися й віддати свої голоси на користь королевича Яна-Казимира, чиє угруповання виступало за перемир’я з Військом Запорізьким. Адже ніхто не сумнівався, що Замостя впаде, і це незліченне військо нового Тамерлана, як висловився хтось із добре освіченої шляхти, рушить просто на Варшаву, змітаючи, грабуючи і спалюючи все на своєму шляху. Та ще й на сейм з’явилися посли від Хмельницького і заявили, що Військо Запорізьке бажає бачити своїм королем королевича Яна.

Тому 7 листопада 1648 року Річ Посполита отримала нового короля — Яна II Казимира Вазу, милістю Божою короля польського, великого князя литовського, руського, прусського, мазовецького, жематійского, лівонського, смоленського, сіверського, чернігівського, а також наслідного короля шведів, готів, венедів[91].

Отримавши цю звістку, гетьман зібрав козацьку раду, на якій більшість козаків підтримали укладення перемир’я з Польщею — усі почали розуміти, що це насправді необхідно: закінчувався провіант, порох і кулі, корм для коней. До всього ще й вибухнула епідемія чуми.

Коли гетьман уклав перемир’я, зняв облогу Замостя й мав намір повернутися в Україну, Марко і Влад відчули полегшення — цих двох за сотні миль чекали кохані жінки. Із ними двоє друзів сподівалися знайти душевний спокій. Але Юрія ніхто не чекав, а повертатися додому йому не хотілося — там усе занадто нагадувало йому про дядька. Та й не прагнув бачитися з батьком, адже він за весь цей час жодного разу не написав синові, немов панові Клесінському було байдуже, живий він чи ні. Тому Юрко вирішив залишитися з Кривоносенком. Під час облоги Замостя, заразившись чумою, помер полковник Максим Кривоніс[92], і Юрій відчував, що Максимко потребує його підтримки й товариства не менше, ніж він сам товариства Кривоносенка.

Влад поспішив до Чигирина — там його чекала Ліора. А Марко, розпустивши свою сотню по домівкам і залишивши із собою п’ятнадцять осіб, яким нікуди було діватися, вирушив у Дике Поле. Він мав намір забрати Христину, а потім повернутися з нею додому, до Києва, — більше їм двом нікуди було їхати. «Як то прожила всі ці місяці Христина? Вважай, півроку її не бачив! — думав Марко, поспішаючи до Тернового урочища. — Я ж не кращий за свого покійного батька — жодного разу не послав їй звісточки про те, що зі мною все гаразд. Поїхав у травні — і згадуй лиш як звали!»

Того грудневого, похмурого й сумного дня Христина сиділа у своїй половині хати на самоті й абсолютно не знала, що їй робити далі. Після того як вона отримала звістку про смерть батька — її приніс один із козаків, що їхав у своїх справах на Січ, — джури, залишені для її охорони, пішли, адже раніше Онисько щедро оплачував їхню працю, а тепер сидіти біля безпорадної дівчини задарма ніхто не хотів. Від старших братів не було звісток, і дівчина не знала, живі вони чи загинули. Але не менш страшною для неї, ніж смерть батька та невідомість долі братів, була відсутність звісток від Марка. «Може, його вже теж немає серед живих! — гірко думала Христина, стримуючи сльози. — Господи, навіщо він пішов воювати? Хай проклята буде ця війна! Вона забрала в мене всіх! Ось що мені робити? Написати матері? Але як я їй відправлю листа, коли його нікому відвезти? Та й грошей не маю, щоби заплатити за це. І мати з дядьком відреклися від мене, коли я поїхала з батьком. Я залишилася зовсім одна!»

Становище Христини було більш ніж жахливим — із вересня вона залишилася зовсім без засобів до існування. Раніше всім необхідним її забезпечував батько — дівчині залишалися тільки домашні клопоти та куховарство, а тепер нікому було про неї піклуватися. Ті їстівні припаси, що вона мала, закінчувалися. Поїхати за ними у волость Христина не могла, бо джури забрали коней. Та й грошей не мала. А подорож самотньої дівчини глухими степами була відвертим самогубством. Нечисленні сусіди їй нічим не допомагали, тому що вона завжди їх дратувала, так само як і її ексцентричний батько. На них завжди дивилися косо, адже вони були шляхтичами — люди нюхом це відчували. Але Онисько ніколи не помічав цих косих поглядів — йому було байдуже, а Христині, що жила під захистом батька, і поготів. Та й не мала горда шляхтянка з ними спільних інтересів. Ось і тепер — сусіди її не кривдили, але ніхто жодного разу не ввійшов до неї в хату й не запитав, як вона тут живе. Люди мали безліч своїх клопотів.

Дізнавшись про загибель батька, Христина довго й невтішно плакала. Навіть тепер, майже через два місяці, вона ніяк не могла прийняти те, що її веселого, грубуватого, але такого доброго й люблячого батька немає на світі. А Марко? Він був її мрією, її щастям, її життям. Дівчина спочатку сподівалася, що він ось-ось приїде, але хлопця все не було й не було, звісток від нього теж, і вона з кожним днем стверджувалася в думці, що коханий Марко загинув.

Сидіти самій у порожній хаті було несила, тому Христина піднялася і, накинувши теплу свиту з дорогого сукна, оторочену хутром куниці, вийшла на вулицю. Батько завжди її балував, і вона не знала відмови в нарядах навіть тут, у Дикому Полі. Мимоволі Христина згадала, як у дитинстві батько, що безмежно любив єдину дочку, часто брав її на руки й казав: «Панночко моя! Справжня панночка! Вродливішої, ніж ти, доню, на світі не знайдеш!» У дівчини на очі навернулися сльози, але вона швидко їх витерла, щоби не бачили сусіди, — ні до чого їм знати про те, що вона плаче.

Христина пішла за околицю, туди, де навесні бродила з Марком. Коли дівчина проходила урочищем, то почула, як сусідський хлопчисько глузливо крикнув їй услід: «Гей, Христя в намисті! Що, ясновельможна, підеш до моєї мамці в служниці?» Христина озирнулася, гидливо глянула на нього, але нічого не сказала. Раніше сусідські хлопчаки, яких, щоправда, було лише троє, пробували піддражнювати її, але коли про це дізнався покійний батько, то безжально відлупцював усіх трьох лозиною. Відтоді вони боялися її дражнити. «А він має рацію! — гірко подумала дівчина. — Мені ж нічого іншого не залишиться в найближчому майбутньому. Яка я тепер панночка? Я тепер ніхто! Що ж, житиму, як жила, доки вистачить сил. А там... Там видно буде!»

Вийшовши за околицю, Христина бродила на самоті майже до сутінку, а коли почало смеркати, то вона, зітхнувши, вирішила повернутися додому. У порожню й холодну хату.

Ідучи урочищем, Христина почула позаду себе кінський тупіт — вочевидь, позаду їхала велика група вершників. Дівчина злякалася — невідомо, хто це. Адже тепер її нікому захищати, і, підхопивши спідниці, чимдуж побігла додому. Але тупіт посилився. Дівчина на ходу озирнулася й побачила, як щонайменше з десяток вершників наздоганяють її. «О Господи! Хто ж це? Боже, допоможи мені!» — прошепотіла Христина й побігла ще швидше, але вершники наздоганяли її.

— Христино, стій! Не біжи! — гукнули її.

Христина озирнулася й упізнала у вершнику Марка. Той скакав щодуху, а доїхавши до неї, осадив коня, зіскочив та кинувся до дівчини.

— Мила! — видихнув він, хапаючи її, мов оберемок. — Що ж ти тікаєш? Хіба не впізнала мене?

Христина здивовано дивилася на нього й досі не вірила своїм очам — невже він живий? Невже він не примара! А Марко щасливо милувався коханою, і його очі палали від кохання до неї. Лише тепер у його погляді світилася ще й печаль. Дівчина боязко притулилася лобом до його неголеної щоки, потім сльози струмком полилися з її очей, і вона повисла в нього на шиї, ридаючи зі щастя.

— Та не плач! Христино! Панночко моя! — Марко обсипав поцілунками її обличчя. «Він назвав мене так, як покійний батько!» — промайнуло в голові у дівчини. Замість того щоби стриматися, бідолашна Христина притислась обличчям до його плеча й від напливу почуттів заридала з новою силою.

— Христино! Припини істерику! — строго сказав Марко. — Я тут, з тобою! Годі плакати!

— Пробач... пробач мені... я... я просто... — казала Христина, схлипуючи й марне намагаючись заспокоїтися, але Марко не дав їй договорити, він просто зловив її губи й почав палко цілувати, незважаючи на хихикання своїх козаків.

— Пане сотнику! Вечоріє вже, та й холодом зі степів тягне. Чого стояти посеред степу? Поїхали до хати. Там і націлуєшся! — сказав один із них, ховаючи у вуса усмішку.

Марко відірвався від Христини та подивився на свого козака.

— Ось ще в тебе порад питатиму, де мені цілуватися! — гордовито відповів він, а потім і сам пирснув зо сміху.

Його козаки не втрималися й голосно зареготали, а Марко посадив дівчину на коня, заліз сам і скерував свого гнідого до поселення — Христина горнулася до нього, немов маленька дитина.

— Христино, ти знаєш, що Онисько загинув? — обережно запитав Марко.

Христина закивала головою, з очей її знову полилися сльози, але вона швидко їх витерла. Помовчавши, дівчина запитала:

— А що з моїми братами? Ти не бачив їх або, може, чув про них хоч що-небудь?

— Ні, люба, я нічого про них не знаю. Я приїхав до тебе, щойно зміг, і тепер заберу тебе звідси. А чому ти бродила тут на самоті?

— Тому що я залишилася одна, — промовила Христина. — Зовсім одна.

— Почекай! А джури, яких залишив твій батько?

— Вони пішли, коли дізналися про його загибель.

— Як пішли? Вони тебе кинули? — сірі очі Марко заблищали з гніву. — Ти що, жила зовсім одна?

Христина лише кивнула. А коли Марко приїхав до її будинку й дізнався, що і дров немає, і нарубати їх нікому, і їжа закінчується, і ніхто їй нічим не допомагав відтоді, як вона залишилася одна, то оскаженів. Христині стало соромно перед своїм милим — вона завжди була такою гордою й зарозумілою, а тепер стоїть перед ним, немов убога жебрачка, безпорадна та нікчемна.

— Та годі тобі злитися, пане сотнику! — сказав один із його козаків. — Нехай людям буде Бог суддею за їхню байдужість! Зараз і дров нарубаємо, і каші зваримо. Викрутимося! Нам не звикати!

Хлопці моторно нарубали дров і зготувати вечерю, чи то позичивши, чи то прикупивши, а чи то силою запозичивши харчів у сусідів, — Маркові було байдуже. Його почали терзати й совість за свою довгу відсутність та безпечність щодо своєї нареченої, і гнів на людську байдужість. Увечері Марко ввійшов до Христини в її кімнатку. Дівчина вкладала речі, бо завтра їй належало покинути урочище. Серед хаосу, який зазвичай виникає під час зборів у дорогу, погляд Марка впав на футляр незвичайної форми.

— Що це? — запитав він.

— Скрипка, — здивувалася такому запитанню Христина.

— Можна подивитися? — попросив Марко і, коли дівчина кивнула, відкрив футляр. Він погладив корпус скрипки, обережно торкнувся струн і згадав, як Христина грала на ній у найперший день їхнього знайомства. Тоді поруч був Тимофій, а обидва вони були такими безтурботними й щасливими. Марко зітхнув. — Кохана, а ти пам’ятаєш той день, коли я тебе вперше зустрів? Пам’ятаєш, ти грала тоді на скрипці? Заграй, будь ласка, саме ту мелодію! Прошу тебе!

Христина здивувалася такому проханню, але взяла скрипку й почала грати. З першими звуками мелодії замовкли козаки в сусідній кімнаті, прислухаючись до гарної музики. Марко заплющив очі, і перед його очима воскрес Тимофій: ось він усміхається, пряде очима Христині, весело жартує, скаче верхи із шаблею в руці... А чудова мелодія все лилася й лилася з-під смичка, і від неї так щеміло серце! Згадав він і Ониська, і свого батька, і полковника Кривоноса...

— Марку! — покликала Христина, закінчивши грати, бо помітила, що її наречений не при собі. — Що з тобою?

— Христино, Тимофій загинув під Пилявцями, — коротко мовив Марко, не ставши розповідати дівчині всіх страшних подробиць смерті свого друга.

Христина відвернулася, приховуючи сльози. Вона поклала скрипку до футляра і присіла поруч із хлопцем. Дівчина не питала, чому і як, — і так усе було зрозуміло, тож ні до чого ворушити сумні спогади.

— А Влад? — запитала дівчина, боячись почути, що його теж немає на світі.

— Влад, на щастя, живий. Він нині має бути в Чигирині. Знаєш, а наш Влад одружився влітку. З жінкою, яка доглядала його після поранення. Христино, а ми з тобою вже в Києві обвінчаємося, — сказав Марко. — Оселимося в моєї матері. Тоді, улітку, я їздив до неї, але поїхав зі скандалом. Не зміг пробачити їй те, що вона порозумілася з Голубом. А тепер усвідомив, що не мав рації й завинив перед матір’ю. Наше життя таке коротке, так швидкоплинне, а ми марнуємо його у сварках, війнах, пошуках вигоди й зовсім забуваємо про те, яке воно крихке, це наше життя. Ми так бездумно розтрачуємо на дрібниці його дорогоцінні миті, які могли б провести разом із тими, хто нам дорогий.

Христина обняла його за шию й заховала обличчя в коханого на плечі — вона розуміла, що душу Марка терзають туга та біль, і вона нічим не зможе йому допомогти, бо не в її владі вгамувати їх.

— Мила, а чому твоя матір від тебе відмовилася? — запитав Марко.

Христина глянула на нього з переляком — вона зовсім не очікувала, що йому це відомо. Дівчина на мить задумалася, але потім заговорила:

— Я розповідала тобі про те, чому мої батьки роз’їхалися, і ти знаєш про це. А мати... Моя любов до покійного батька була більшою, ніж до матері, — із самого дитинства батько був для мене всім. Тому я так і не змогла пробачити мамі презирства до мого батька. Так от, коли батько приїхав відвідати мене й молодшого брата, вони з матір’ю дуже посварилися. Я підслухала, як мама з ненавистю говорила йому: «Ненавиджу тебе, клятий хлопе! Через тебе я наплодила схизматиків!» Ці її слова зачепили мою гординю — адже я теж православна, і виходить, що рідна мати вважає мене єретичкою й ненавидить. Тоді я вирішила їй досадити і напросилася жити з батьком, хоча сам він не хотів брати мене із собою. Мати благала мене не їхати, Христом Богом просила не залишати її, вона тоді сильно хворіла, і я була потрібна їй. Але її сльози не розчулили мене, моя гординя затьмарила всі почуття. Замість прощання мама сказала мені: «Ти вибрала схизму й холопство замість честі та гідності. Ти проміняла мене на схизматика. Не дочка ти мені більше! Знати тебе не хочу!» Відтоді вона жодного разу не написала мені сама й жодного разу не відповіла на мої листи. Батько переживав щодо цього, але виправити що-небудь уже було неможливо. Тепер я розумію, що не мала рації, що винна перед нею, адже мама однаково любить мене, незважаючи ні на що. Тепер мами, може, уже і серед живих немає.

Христина зітхнула й відвернулася, щоби Марко не бачив її сліз. Але хлопець усе зрозумів, ніжно обійняв її за плечі і пригорнув до себе.

Наступного дня Марко та Христина залишили Тернове урочище. Нечисленні сусіди байдуже подивилися їм услід — їдуть, і Бог з ними! Нам яке діло? А Христина із сумом глянула на хату: як багато щасливих спогадів пов’язувало її з цим глухим куточком у степах! Несподівано для самої себе їй захотілося залишитися тут, побачити, як степи засипле сніг, як над ними задують вітри й завірюхи, а коли настане весна, то степ знову оживе, зазеленіє, засвітиться жовтими зірочками кульбабок, а потім піднімуться трави й засріб­ляться ковилі. Але Христина усвідомлювала й те, що життя її перемінилося і змінилася передусім вона сама. Ніколи вже не буде так, як колись. Тому дівчина пішла слідом за тим, хто повністю й безроздільно володів її душею — за Марком. Тепер у ньому єдиному полягало все її життя.

Марко привіз Христину до Києва наприкінці грудня. Під’їжджаючи до свого будинку, він задумливо подивився на свою наречену. «З матір’ю Христина зживеться, але от з бабусею... Боюсь, що вони одна одній не поступляться! Ох, дай, Боже, щоб усе було тихо!» — думав хлопець.

Але, до свого подиву, він застав свій дім порожнім і замкненим. Розпитавши сусідів, Марко дізнався про те, що Голуб забрав дружину й поїхав до Польщі, до небоги. Але чому й навіщо — сусіди не знали, та повідомили, що пані Марися вирішила залишитися в Києві й перебралася жити до онуки. «Ну не ламати ж мені двері!» — подумав Марко й поїхав до сестри, залишивши Христину і своїх козаків чекати його на подвір’ї.

Ледве Даринка й пані Марися побачили хлопця, то їхній радості не було меж. Вони вже й не знали, що думати, адже так довго не було нічого відомо про Марка. А тепер обидві повисли в нього на шиї, не пам’ятаючи себе з радості, що він повернувся живим і неушкодженим.

— Навіщо це Голубу знадобилося їхати до Польщі? — запитав Марко, коли захоплення вляглися. — Та ще й матір забрав!

— Не знаю, братику, — відповіла Даринка. — Нічого він не розповів, просто зібрався й поїхав до своєї племінниці. Адже там його молодші дочки живуть. А мама поїхала з ним. Щоправда, до того він їздив... не знаю куди. І повернувся сам не свій, як у воду опущений. А потім спішно зібрався й поїхав.

— Мене вони теж гукали із собою, однак я нізащо не захотіла їхати з ними! Вирішила, що помру вже тут, у Києві, — з невдоволенням у голосі сказала пані Марися, тому що її не влаштовувало те, що дочка й Голуб жили душа в душу, але, пам’ятаючи свій попередній гіркий досвід втручання в чуже сімейне життя, старенька стримувала свої схильності.

Марко нахмурився й тяжко зітхнув — його душу знову охопили докори сумління. «Голуб, вочевидь, їздив до Волховиць, аби щось дізнатися про Орисю, і, мабуть, пан Матвій не віддав йому дочку. Цікаво, чому він так ухопився за неї? Мабуть, через Тимофія. Адже він був для нього дорожчий за синів. А Голуб вирішив перебратися жити туди, де ніхто не знає про його колишні грішки. А матір, природно, поїхала з ним — вона ж його дружина. А я так і не вибачився перед нею!» — думав він, а вголос запитав:

— А він не казав, коли повернеться?

Даринка лише заперечливо похитала головою.

— Гаразд! — сказав Марко, відкинувши від себе ці сумні думки, тому що клопоту було й так багато. — Де ключ від нашого будинку, сестро? Я приїхав не сам, а з нареченою. Вона там, у дворі мене чекає, — сказав він.

— Слава тобі Боже! Ну нарешті! — заволала пані Марися, надзвичайно задоволена такою обставиною, а Даринка лише щасливо усміхнулася.

Вона дуже любила старшого брата, хоч і виросла окремо від нього. А втративши Петра, почала дуже дорожити Марком — адже він у неї єдиний брат лишився. І він так був схожий на покійного батька, уваги й турботи якого їй бракувало все життя! Щоправда, Марко був зовсім іншим — гордовитим і незалежним чоловіком, але таким, що поруч із ним почуваєшся, немов у Бога за пазухою. Шкода, що її Микола не такий!

— Однак, бабусю, міцно запам’ятай, що я не дозволю тобі мучити Христину, — строго почав попереджати Марко. — А якщо спробуєш...

— Та Бог із тобою, онучку! — пані Марися навіть образилася, на її очі навернулися сльози. — Досить уже того, що я... я...

— Прости мені, бабусю, — сказав Марко, відчувши докори сумління. — Але вдачу ти маєш складну, а Христина сиротою залишилася, і я єдиний, кого вона має в цьому світі. Тому нізащо її ображати не дозволю!

— А хто вона? Ця дівчина? Її Христина звуть? — поцікавилася Даринка. — А чому ти до нас її не привів? Чого одну у дворі залишив?

— Вона шляхтянка, — просто відповів Марко, чим збентежив сестру. — Донька мого товариша зі зброї. А не привів я її сюди тому, що не знав, як ви мене зустрінете і, головне, чим. Та й зі мною мої козаки — не буду ж я їх із собою туди-сюди водити. Адже я тепер сотник Війська Запорізького.

Даринка й пані Марися здивувалися такій новині не менше, ніж про одруження. Але бажання подивитися на наречену пересилило здивування, тому обидві швиденько вдяглися й побігли на оглядини майбутньої родички.

Христина у своїй багатій лисячій шубі стривожено походжала двором і все думала про те, як-то зустріне її рідня Марка. «Та не переживай ти так, панночко! Таку кралечку, як ти, будь-яка сім’я тільки щаслива буде невісткою бачити!» — хитро підморгнув їй один із козаків. Христина спочатку зніяковіла й насупилася на таку вільність, але козак усміхнувся їй так завзято, що вона мимоволі всміхнулася йому у відповідь. А коли нарешті у двір увійшов її коханий у супроводі сестри та бабусі, Христина спробувала зробити обличчя трохи простішим, але в неї не вийшло, хоча вона й вельми привітно всміхнулася, коли Марко відрекомендував їй майбутню рідню.

Пані Марисі дівчина зразу не сподобалася. «Надто вже гонорова дівка. Бідолашний мій онук! Та нічого не поробиш! Не стану я втручатися. Досить, що я вже доньці своїй життя розбила. А втім, мій Марко швидко з нею розбереться. Не такий він чоловік, аби дозволити себе зневажати!» — думала старенька, немилим оком роздивляючись Христину. А Даринці, навпаки, — припала до душі майбутня невістка, про що вона не забула шепнути братові. Ледве відімкнули будинок, то Даринка енергійно взялася влаштовувати в ньому брата і його почет — треба було і піч і лазню витопити, і приготувати їжі.

Уже ввечері, коли всі були вимитими, нагодованими і влаштованими, Даринка й пані Марися вирушили додому.

А через три дні Марко і Христина повінчалися. Весілля планували зробити скромним — і нареченого й наречену мучив смуток від того, що занадто багатьох дорогих для них людей на ньому не буде. Але коли вони зібралися їхати до церкви, у дворі пролунав шум — це приїхав сам гетьман Хмельницький, який саме був у Києві. Марко і Христина здивовано перезирнулися й побігли в сіни зустрічати гетьмана.

— Отже, ось так?! Вирішили без мене обійтися? — трохи ображено сказав гетьман, коли увійшов у дім.

Як Хмельницький дізнався про їхнє весілля — невідомо. Але його присутність принесла їм обом радість. Христина витончено вклонилася гетьманові, а Марко відповів:

— Даруй нам, пане гетьмане! Але ж ми вирішили влаштувати скромне весілля. Мого батька немає в живих, та й Христининого теж. І, крім того...

— Розумію! — трохи нахмурившись і зітхнувши, відповів Хмельницький. — Але не треба говорити про сумне в такий світлий день. От уже ніколи й подумати не міг, що в Дикому Полі ростуть такі прекрасні квіти, як ти, мила панночко! — гетьман із замилуванням подивився на Христину. — Мені дуже шкода, що я не був знайомий із твоїм батьком. Але дозволь мені, моя панно, замінити його сьогодні!

Христина всміхнулася, ввічливо й барвисто подякувала, чим дуже здивувала гетьмана. Ну не дарма ж вона жила та навчалася у Кракові! Щоправда, Хмельницький про це не знав.

Поява гетьмана на весіллі у Воловодченка дуже здивувала всіх його сусідів. На урочистому в’їзді Хмельницького в Київ не побували хіба що лежачі хворі — народ обожнював свого гетьмана. Але ніхто й подумати не міг про те, що він з’явиться на весіллі якогось низового козака — сусіди були мало обізнані про кар’єру Марка. Зате після цього в очах сусідів Марко став мало не героєм. А та рідня, яка прибігла на весілля й до церкви подивитися на вінчання, а заодно поїсти та випити за здоров’я молодих, залишилася задоволеною — і гетьманом і молодятами. Дійсно, з гордої Христини та мужнього Марка вийшла гарна пара. Було на що подивитися!

Після весілля пані Марися не стала перебиратися жити до любого онука, хоча Марко й вирішив забрати бабусю до себе. Її впросила про це Даринка, яка звикла, що бабуся живе в неї, хоч та завжди її й недолюблювала. Та й старенька вирішила не спокушати себе і долю — раптом не витримає та зчепиться з цією пихатою ляшкою. Але, регулярно відвідуючи молодят, пані Марися примітила, що їхнє сімейне життя проходить у мирі та злагоді — Христина щиро кохає онука й рада душу з грудей вийняти та віддати милому чоловікові, аби догодити йому. А це не могло не радувати стару склочницю! Даринка ж чудово порозумілася з Христиною — маючи легку і добру вдачу, молода жінка не ніяковіла шляхетним походженням своєї невістки і спілкувалася з нею з милою безпосередністю.

Христині було спочатку складно звикнути і до Києва, і до рідні Марка. Набагато складніше, ніж до Дикого Поля. Але потім горда пані Воловодченко навчилася тримати себе трохи простіше і з новою ріднею, і з сусідами, чим набагато полегшила собі життя. Утім, особливо здружилася Христина з Даринкою й була дуже рада, коли та приводила із собою сина — Андрійка. Хлопчик був жвавим і товариським, хоча розмовляв ще погано. Дивлячись на племінника, Христина починала мріяти про той час, коли в них із Марком з’явиться своя дитина.