Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ ХІХ. СВАТАННЯ ВАЖКА СПРАВА

На зворотному шляху із Севська Марко й Тимофій вирішили все-таки заїхати до Києва. Тимофієві було соромно перед Орисею, що він так довго не відповідає їй. Але не міг же він написати коханій про те, що спочатку лежав поранений, а потім возив важливі листи й тому досі не знайшов часу переговорити з її батьком! Відправивши своїх козаків до коша, Тимофій запропонував Маркові спочатку заїхати до корчмаря Айзіка: «Він неодмінно все нам розповість і з усіма подробицями, адже завжди й усе про всіх знає!»

Ще після Корсунської перемоги Хмельницький відправив у місто тритисячний загін козаків на чолі з Олексієм Тімушкіним із наказом зайняти Київ і переправи через Дніпро. Цей наказ був виконаний, чому сприяли самі містяни, які зустріли козаків як своїх визволителів. Перелякана шляхта, знехтувавши гординею та релігійними забобонами, сховалася у православних монастирях, і ченці не відмовили у притулку всім, хто був здатний сплатити за таку гостинність.

Війт Ходика внаслідок свого великого розуму не оцінив розмаху повстання й не передбачив його наслідків передусім для себе. Тому й далі суворо переслідував і гнобив усіх тих містян, яких підозрював у співучасті з бунтівними козаками. Однак ледь прогримів грім перемоги під Жовтими Водами, як кияни, незважаючи на суворі заходи з боку магістрату, стали рішучіше підтримувати повсталих козаків. Щойно до Києва дійшла звістка про корсунську перемогу, як пан Ходика потрапив у досить скрутне становище, — деякі його підлеглі організували проти нього змову і, як скаржився сам нещасний війт, «забажали позбавити його не тільки влади, а й усього чесно нажитого надбання та самого життя». Тому Андрій Ходика був змушений ретельно ховатися для збереження свого дорогоцінного життя.

А пан Голуб мав нещастя запопадливо підтримувати свого війта в усіх його непоказних справах та вчинках. За що й поплатився — містяни помстилися йому тим, що підпалили його багатий будинок, і колишній урядник був змушений перебратися до будинку своєї дружини, що був менш фешенебельний за його спалений.

Про всі ці події двом друзям повідав корчмар Айзік, який особисто подав їм глечик горілки. Він спокійнісінько продавав свою знамениту варену та, як і раніше, підтримував зразковий лад у своїй корчмі. Добрий, мудрий єврей недарма так ретельно сіяв насіння добра навколо себе й тепер збирав щедрий урожай: жоден містянин у цей смутний час не підняв руку на старого корчмаря. Мало того, люди навіть заступилися за нього, не дозволивши козакам убити єврея або вигнати з міста. Сам Айзік був надзвичайно радий знову бачити двох козаків, про що не забув висловитися вголос.

— Ось уже не чекав, що ви, панове, ушануєте мене своєю присутністю! Надзвичайно радий бачити вас у доброму здоров’ї! — вдоволено усміхався Айзік, сидячи за столом навпроти молодих козаків. — Пане Клесінський, не вважай за нескромність і нечемність, але дозволь спитати, як поживає панна, точніше, тепер пані Орися? Я вельми щасливий, що ти так спритно вирішив це питаннячко! Воно, звичайно, не зовсім пристойно й законно, але хто про це знатиме, окрім вас двох!

— Добре поживає! А ти звідки про це провідав, пане Айзіку? Таке відчуття, що про це знає пів-Києва, але ретельно приховує правду від пана Голуба! — розсміявся Тимофій.

— Ну, не складно здогадатися! — підморгнув йому єврей.

— А скажи мені, пане Айзіку, чи не знаєш ти часом подробиць того, як сталося, що моя мати вийшла заміж за Голуба? — похмуро запитав Марко.

Айзік спохмурнів і зітхнув.

— Знаю, — відповів він, знову зітхнувши. — На жаль, обізнаний. Та ось тільки не було в бідолашної жінки іншого виходу. Якщо не помиляюся, Микола, гончар, доводиться тобі зятем, пане? Чи не так? Так ось твій зять мав необережність перейти дорогу одному гончарю з Верхнього міста — горщики й миски твого зятя продавалися краще, ніж у нього. Імені я тобі його не скажу, бо відійшла ця людина в кращий світ якраз тоді, коли козаки Київ звільнили. Гадаю, самі розумієте, як! Між нами — туди йому й дорога. Ось цей гончар і доніс на твого зятя, що, мовляв, він ганив католицтво, що, само собою зрозуміло, — брехня. Але кого це цікавить?! Зятя твого відразу схопили, ось твоя матінка й пішла просити Голуба допомогти. А той скористався нагодою та натякнув їй, що якби вона була з ним у родинних стосунках, ну, скажімо, дружиною його, то йому набагато легше було б допомогти її зятю. Ось пані Воловод і погодилася, згнітивши серце, оформити розлучення з твоїм батьком. Але до цього не дійшло — звідкись узялися люди, які повідомили, що твій батько, начебто, — особливою інтонацією голосу наголосив корчмар, — чи то ще минулого літа, чи то восени помер, і тоді взагалі жодних перешкод не стало — не треба було півроку чекати[37]. Віддавши частину свого майна, щоби відкупити зятя, усе те, що в неї ще залишалося, твоя мати Голубу у придане принесла.

Вислухавши, Марко спохмурнів.

— Тільки я прошу тебе, пане, не роби у гніві того, про що можеш гірко пошкодувати згодом, — обережно порадив Айзік.

— Не бійся, пане! Не вбиватиму я його. Дякую тобі, — сказав Марко й вийшов із корчми.

Тимофій розрахувався з Айзіком і, побажавши йому всіх благ, поспішив за своїм другом.

На вулиці нахмурений Марко, тримаючи свого коня за вуздечку, щось обмірковував. Тимофій обережно поклав йому руку на плече і спитав:

— Може, краще поїдемо назад?

— Ні! Поїхали! Я мушу розібратися до кінця в цій справі.

Зі змішаним почуттям під’їжджав Марко до рідного дому — у хлопцеві поєдналися і гнів, і образа, і жалість. Він зіскочив із коня і, швидко піднявшись сходинками ґанку, увійшов усередину. Тимофій ледве встигав за другом. Марко швидко пройшов сіни, розчинив двері світлиці.

Ідилічна сімейна картина відкрилася його погляду: Голуб сидів за накритим столом, збираючись обідати, а поруч стояла Агафія, лагідно усміхаючись своєму новому чоловікові, а він ніжно обіймав її за талію. Вочевидь, у цього подружжя була повна гармонія у взаєминах. У Марка немов біс уселився! Зі страшними прокльонами й лайками він підлетів до пари і, відштовхнувши матір, схопив Голуба за комір, витягнув його з-за столу та почав безжально гамселити. Федір намагався чинити опір, але все було марно — Марко був вищий на зріст і набагато сильніший. А крім того, він виявився гідним учнем Тимофія, який із самого дитинства був досить спритним у рукопашному бою. Тут під руку козаку потрапив хлист, і Марко, схопивши його, почав безжально шмагати Голуба.

— А щоб ти луснув, сучий сину! Я з тебе душу витрушу! Щоб тебе чорти на могилки винесли! — горлав Марко, переслідуючи нещасного Федора по всій кімнаті. Перелякана Агафія марно просила сина зупинитися — той не чув її. Тут вона побачила Тимофія.

— Пане Тимофію! Христом Богом прошу тебе! Вступися за Федора! Тільки тебе Марко послухає!

— Тимофію! Допоможи, синку! Будь ласка! — пролунав голосок десь збоку. Покосившись, Тимофій побачив пані Марисю, яка теж прибігла на шум і тепер переминалася з ноги на ногу, з погано прихованим задоволенням спостерігаючи за екзекуцією. Однак бабуся розуміла, що онука треба зупинити. Тимофій зітхнув, ухопив Марка за руку, але його друг рвався, як навіжений.

— Пусти, Тимофію! Уб’ю гада!

— Марку, одумайся! Не бери гріх на душу! — Тимофій був сильний не менш за Воловодченка, однак ледве стримував приятеля, якого ще й підстьобував гнів. — Та на тебе ж мати з бабусею дивляться! Його смерть нічого не виправить! — прокричав він прямо у вухо своєму другові.

Той нарешті опанував себе. Жбурнувши хлист, Марко, важко дихаючи, вийшов із кімнати. За ним подріботіла пані Марися. Заплакана Агафія спочатку пішла за сином, потім, передумавши, метнулася до Федора. Затим нещасна жінка зупинилася в нерішучості, не знаючи, що їй робити і до кого першого йти. «Іди до нього, Гапко! Поговори з ним, — сказав Голуб, помітивши її вагання. — Я сам про себе подбаю!» І бідолашна Агафія понуро побрела на вулицю.

Тимофій залишився наодинці з Голубом. Той рукавом сорочки витирав кров із розбитого обличчя й недобре зиркав на Тимофія. «Ну і як тепер із ним говорити? А говорити однаково треба! Орися ж хвилюється, та й коли я ще в Київ зможу приїхати. Гаразд! Була не була!» — подумав Тимофій і простягнув Голубу свою хустинку зі словами: «Візьми! Витри кров!» Той узяв, але невдоволено. Тимофій присів на лавку, акуратно розправивши свій ошатний і дорогий, волошкового кольору кунтуш, який якраз увійшов у моду. Деякий час він усе ж мовчав, не сміючи почати розмову. Голуб потроху приходив до тями. Вигляд у нього був жалюгідний і нікчемний, та він раз у раз зиркав на молодого козака.

— Мені дуже шкода, що все так вийшло, пане Голубе, — нарешті зважившись, почав Тимофій. — І удвічі мені шкода, що відтепер між моїм найкращим другом, практично братом, і тобою ворожнеча. Адже з деяких пір ти мені теж не байдужий.

— Що ж так, пане Клесінський? — презирливо посміхнувся Голуб. — Невже на Низу з тебе козачки всю шляхетську гідність вибили, що звичайним міщанином опікуєшся?

— Замість підштрикувати, краще сядь і вислухай мене, — холодно сказав Тимофій. — Розмова буде дуже серйозна.

Федір, усе ще витираючи кров, присів і вичікувально подивився на Тимофія.

— Минулої осені твоя дочка Орися зникла після того, як ти засватав її за такого собі Далевича. До мене дійшло, що ти вважаєш свою доньку мертвою. Але я радий повідомити тобі, що Орися жива і здорова.

Голуб схопився. Страшне хвилювання позначилося на його обличчі.

— Що ти таке кажеш? Звідки ти про це знаєш? З чого ти взяв, що моя донька жива?

— Вона жива й живе, нічого не потребуючи. Вона весь цей час була в мене. Я познайомився з Орисею випадково, якраз після нашої з тобою сварки в корчмі. Один раз подивившись їй в очі, я не зміг більше без неї жити. Щоби мати можливість частіше бачити її, я прийшов до тебе миритися. Але ти у своїй гордині практично вигнав мене з дому. І тоді я став зустрічатися з твоєю дочкою потайки. Однак потім дізнався, що ти віддаєш її заміж проти її волі. З цієї причини я вкрав Орисеньку минулої осені, — чесно в усьому зізнався Тимофій. — А тепер я приїхав просити в тебе, пане Федоре, згоди на наш шлюб, бо маю намір одружитися з Орисею найближчим часом. Та й сама Орися переживає щодо цього. Тому я прошу в тебе вибачення за викрадення і прошу руки твоєї доньки.

Федір слухав його й не вірив своїм вухам. Якийсь час він здивовано дивився на Тимофія. Але потім у його очах блиснули сльози, він відвернувся, приховуючи їх.

— Господи! Донечко моя! Жива! Слава тобі, Боже! — щасливо прошепотів Федір, але потім його обличчя спотворилося від гніву, і він ледь не кинувся на Тимофія, але вчасно одумався. — Негіднику! Ти силою викрав її! Ти збезчестив мою дочку! Зганьбив її! І це все, щоби помститися мені! І ти ще маєш нахабство з’являтися переді мною та вимагати згоди на шлюб?

Презирство відбилося на гарному обличчі Тимофія.

— Гірко, що тебе, пане Голубе, життя нічого не вчить! Ти про інших одразу, як про себе, судиш. Якщо ти збезчестив матір мого друга, то це не означає, що я здатний на таку саму ницість щодо твоєї дочки. Якби Орися не кохала мене, я ніколи не посмів би викрасти її. Однак вона кохає мене так само сильно, як я кохаю її. Незважаючи на те, що ти двічі мене образив, я не раз обмірковував шляхи і способи звести з тобою дружбу, щоби по-людськи попросити її руки. Я поступався своєю гордістю і правом шляхтича покарати тебе, простого міщанина, хоч і урядника, за проявлені нахабство й неповагу. Але ти, забувши своє місце, знову образив мене. Ти пам’ятаєш нашу розмову в сінях? Пам’ятаєш! Я змовчав тоді, хоча мав право покарати тебе, і війт охоче мені в цьому допоміг би. А потім ти просто продав свою доньку багатому негіднику. І іншого вибору я не мав — я на все пішов би заради щастя Орисеньки!

— Це моя дочка, і я маю право розпоряджатися нею так, як вважаю за потрібне. Я зичив їй добра та робив для цього все, що міг! І не тобі вказувати мені на способи й засоби! Та ти хоч розумієш, яке горе заподіяв мені? Не доведи тобі Бог пережити біль від утрати власної дитини! — прокричав Голуб, оскаженілий від усього почутого.

— Ти сам винний! Якби ти думав про благо дочки, то запитав би спочатку її, а потім заміж видавав. Але ти вирішив торгувати і дочкою і племінницею, замість того щоби думати про їхнє щастя! Гаразд, тепер це все в минулому і є тільки сьогодення. Я вкотре повертаюся до тебе обличчям і прошу твоєї згоди на наш шлюб.

— Поверни мені доньку! Чуєш? Поверни мені мою дитину! Нехай вона і зганьблена, але віддай мені Орисеньку! — з невимовним розпачем і болем у голосі вигукнув Голуб.

— Якщо я поверну, то що тоді? — безпристрасно запитав Тимофій, зовсім не відчуваючи жалості до нещасного батька.

— Я нізащо не видам її за тебе заміж! Досить! Ти вже вдосталь нею натішився! А потім ще й дорікатимеш їй за те, що вона жила з тобою невінчаною! — прокричав Голуб. — Мені не треба такий зять, як ти! Злодій та перелюбник! Ось ти хто!

— Ну й дурень же ти, пане Голубе! Мабуть, Марко останні залишки розуму тобі вибив, — зло промовив Тимофій. — Я ніколи й нізащо не віддам тобі Орисю назад! Я й без твоєї згоди одружуся з нею.

— Тоді в тебе будуть великі неприємності! Ваш шлюб, укладений без моєї згоди, позбавить її права на спадщину! І ти не отримаєш посагу![38]

— Та на біса мені здалося твоє барахло! Удавися ним! — закричав Тимофій, оскаженівши від таких дріб’язкових розрахунків. — Я досить заможний, аби не зазіхати на те добро, що ти відбирав у беззахисних удів та сиріт! Я від тебе й нитки не хочу! Мені треба лише одна Орися!

— Я піду до вашого Хмельницького вимагати правосуддя! Якщо він називає себе гетьманом славного Війська Запорізького і всієї України з обох боків Дніпра, то нехай тоді вчиняє справедливо! Як гетьман, а не як отаман розбійницької зграї, і не дозволяє своїм молодикам безчестити дівчат!

— Ой! Налякав їжака голим задом! — глузливо огризнувся Тимофій. — А чим ти доведеш, що я вкрав твою доньку? Де твої свідки? Де докази? Чи знову нечесних свідків приведеш? То тут таке не пройде! Та що я з тобою говорю! Ти однаково ніколи й нічого не зрозумієш. Я просив тебе по-доброму. Не хочеш — твоє діло. Ми й без тебе та твоєї згоди обійдемося, — і більше не дивлячись на Голуба, Тимофій розвернувся та пішов із кімнати геть, але у дверях зупинився й додав наостанок: — І не намагайся відшукати Орисю! Вона в такому місці, де ти її ніколи не знайдеш! А навіть якщо і знайдеш та спробуєш забрати, то тоді гірко про це пошкодуєш! Я вже втомився витирати твої плювки з обличчя. Тож не змушуй мене вчиняти з тобою так, як учинив би на моєму місці будь-який інший шляхтич. Бувай, пане Голубе! — і вийшов із кімнати.

Голуб із ненавистю подивився йому услід. Відтоді, як зникла донька, він не знав ані радості, ані спокою, розшукуючи її, поки не зрозумів, що Орисі більше немає на світі. Тоді Федір змирився і прийняв цю гірку істину, звинувачуючи себе в тому, що в гонитві за грошима й вигодою не догледів за дочкою. Йому було дуже гірко від того, що це він винен у загибелі дочки, — треба бути більш розсудливим і обережним у виборі зятя. Зрештою, це Орисі треба жити з цією людиною, а всіх грошей не загребеш!

Проте, коли Тимофій розповів йому всю правду, Голуб ледь не збожеволів від гніву, вважаючи, що молодий шляхтич зробив усе це навмисно, щоби відплатити йому за приниження. А тут ще цей Воловодченко побив його! «Але чому так? Чому я не дізнався про все це раніше! Я тоді так розрахувався б із Клесінським за Орисину ганьбу, що й рідна мати його не впізнала б!» — зло подумав Федір і пішов перевдягати забруднену кров’ю сорочку.

А Марко, вилетівши з власного будинку, зупинився на ґанку. Хлопець важко переводив дух. Він анітрохи не шкодував про те, що побив Голуба, і тепер обмірковував — чи викинути Федора зі свого будинку зараз, чи надати йому можливість самому піти. Має ж у того бути хоч якась гордість і самоповага? Адже це його, Марка, дім, і він тут господар!

— Марку, онучку! — пролунав поряд голос бабусі.

Марко озирнувся — бабця дивилася на нього зі змішаним почуттям страху й захоплення. «А онук-то в мене — справжній чоловік, а не ганчірка якась! За таким, як у Бога за пазухою, можна жити! Він і чорту в’язи зверне! Шкода тільки, що цьому поганцеві не скрутив!» — задоволено думала пані Марися, бо люто зненавиділа Голуба.

Коли трапилося це лихо, старенька була проти цього шлюбу. «Та віддай ти їм цю землю й сіножаті! Нехай удавляться ними!» — казала вона дочці. Але Агафія розуміла, що навіть якщо вона віддасть усе до останньої сорочки, то це не врятує надалі ні її зятя, ані її дітей від утисків. А ще жінка хотіла хоч щось зберегти — адже в неї залишалися і донька і син, тож їй треба було і про них подумати та щось залишити їм у спадок. А вийди вона за Федора заміж, урядник завжди зможе допомогти.

— Бабусю, ліпше йди! — сказав їй досі розгніваний Марко, очікуючи, що старенька почне його шпигати.

Але тут вийшла Агафія. Вона стала поруч із сином, дивлячись на нього, заплакана та перелякана. Марко відвернувся.

— Синку, я розумію твоє обурення, одначе постарайся мене зрозуміти! Я не мала іншого виходу. Миколу стратили б, а Даринка залишилася б удовою з маленькою дитиною на руках. Гадаю, що Олексій мене зрозумів би й не засудив. Та й немає вже його на білому світі. Як він помер? Чому ти не повідомив мені про це одразу? Чому я дізналася про це від сторонніх?

— Ти вважаєш, що батько помер у Дикому Полі? — запитав Марко, і його очі знову заблищали від гніву. — Ні, мамо, коли ти йшла заміж за цього холуя, батько був живим і здоровим.

Нещасна Агафія помертвіла. Вона оторопіло дивилася на сина. Марко подивився на матір, а потім сказав:

— Голуб обдурив тебе, підкупивши свідків. Адже він давно на твоє майно око поклав. І коли Микола в халепу вскочив, то не погребував цим скористатися. А батько загинув під Корсунем. Він помирав у мене на руках. Там само його й поховали. Перед смертю він просив у тебе вибачення за те, що кинув, і просив передати тобі, що все життя, усі ці роки кохав лише тебе.

Агафія закрила обличчя руками. Позаду пролунав схлип, а потім тихе ридання. Марко оглянувся — бабуся стояла, притулившись до іншого боку різьблених поручнів, і плакала.

— А в тебе, бабусю, він теж перед смертю просив вибачення і сказав, що й сам теж тобі прощає, — промовив Марко.

Він усе ще був злим, і в інший час сльози бабусі та матері неодмінно його пом’якшили б, але тепер йому було байдуже. Якби він застав матір одну, то неодмінно спокійно з нею поговорив би, адже розумів, що жінку довели до крайності. Але коли Марко побачив те, що між його матір’ю й Голубом, виявляється, ще й повна згода, не позбавлена плотського потягу, то зовсім утратив над собою контроль. «Усе, що завгодно, та тільки не це! Виявляється, вони ще й спали разом як подружжя, коли батько ще був живим!» — розлючено думав Марко.

— Загалом, мені все зрозуміло — ви в нас молодята, а молодятам заважати не ведеться, тож бувайте здорові. Згоди вам та любові! — їдко сказав Марко й попрямував до свого коня.

— Марку! — покликала його мати. Той зупинився, але не озирнувся, і стояв до матері спиною. — Ти мусиш мене зрозуміти і пробачити.

— Я твій син, і мені нема чого тобі прощати, — холодно відповів Марко, не обертаючись, і зібрався вже йти, але Агафія наздогнала його.

— Твій батько залишив мене зовсім одну з усіма бідами й турботами, а потім і ти втік, — заглядаючи синові в обличчя, промовила жінка. — Ви двоє жили, не піклуючись про те, як живемо тут ми. А Федір завжди мене захищав і оберігав! І тепер так само! Він єдиний, хто зміг мені допомогти! Просто постарайся мене зрозуміти!

— Мамо, я все зрозумів! Але не треба мені розповідати, що я мушу бути йому вдячним! Позбав мене цього!

— Але синку!

— Чому ти мені про те не написала? Чому вирішила неодмінно вийти за нього? Якби батько і справді помер ще минулого літа, то я ще зміг би зрозуміти й не злитися. Але його брехня заради твого майна, твоя ганьба та безчестя моєму батькові... Ні, цього я ніколи не прийму й не прощу! — категорично сказав Марко. — Так, я бачу, чоловіка ти маєш! Та ще й такого спритного, що не дасть тебе скривдити! Тож я, мабуть, займуся власними справами. А їх маю багато! Прощавай, мамо!

Марко скочив на коня й виїхав із двору. «Почекаю Тимофія в кінці вулиці», — подумав він.

Нещасні Агафія й Марися гірко плакали просто в обійсті, коли нарешті з будинку вийшов Тимофій, не менше за Марка злий і роздратований. Утім, пані Марися цього не помітила. Вона кинулася до хлопця, який їй так полюбився, щоби виплакатися, поскаржитися, отримати підтримку. Тимофій не зміг відштовхнути стареньку, тому опанував себе, обійняв її за плечі й почав говорити відповідні до такого сумного випадку слова розради. До нього понуро підійшла й Агафія.

— Тітонько, не горюй так! — сказав їй Тимофій. — Марко втихомириться скоро. Він дуже тебе любить, тож ви помиритеся.

— Та не в тому річ, пане Тимофію! А в тому, що він... він... — Агафія схлипнула, — має рацію він!

— Це я в усьому винна! Якби не я, то Олексій був би живим! — схлипувала пані Марися.

— Не звинувачуй себе, пані! — сказав Тимофій, хоча добре розумів, що у трагедії сімейства Воловодів чимала частина провини лежить саме на бабусі. — Не плачте й не журіться! Марко переказиться, і ви помиритесь. Я, мабуть, піду. Прощавайте!

Тимофій сів на Ворона й наздогнав Марка в кінці вулиці. Обидва мовчки поїхали до коша. Обговорювати їм було нічого — усе зрозуміло й без слів.

Увечері Голуб сидів у тій самій кімнаті, у якій над ним учинили таке безбожне насильство. Обдумуючи своє становище, колишній урядник розумів, що нічого вдіяти, щоби покарати двох молодих козаків, він не зможе. «Допустимо, знайдуться свідки того, що мене відлупцював цей вилупок, Воловодченко, але тоді спливуть причини цієї розправи! А це взагалі буде для мене смертний вирок!» — спересердя думав колишній урядник. Загалом, Голуб вирішив піти на цей підлий крок тільки тому, що втомився чекати смерті Воловода, а тут ще цей гончар так удало вляпався. Але тоді він мав силу, захищений своїм становищем. А потім цей проклятий бунт почався, Ходику змістили, а сам Голуб ледве втік від розгніваних містян. Тепер його, звичайно, ніхто не чіпав, але якщо піде слух, що він учинив таке непотребство, то тоді пощади йому не буде! Тому треба тільки мовчати. А ще Федір вирішив піти з цього будинку. Він ще не знав, куди піде, але зробити це просто необхідно — пан Голуб зберіг трохи чоловічої гідності. Поки Агафія не відала істини, він ще міг спокійно дивитися їй в очі, але тепер, коли їй відома вся правда, йому було нестерпно соромно саме перед нею. А всі інші нехай котяться під три чорти!

А тут ще цей Клесінський повідомив йому таку новину! Слава Богу, що донька виявилася живою! Однак старий батько сумнівався в порядності Тимофія. «Навіть гордій Далевич перш засвататися прийшов, а цей мерзотник силою відвіз Орисеньку. Сумніваюся, що він увесь цей час просто дивився на мою красуню доньку, тримаючи свої шаровари зав’язаними! Негідник та покидьок! Нещасна моя дівчинка! Мабуть, бавився з нею, як хотів! Розпусник! Ось на нього можна і треба піти поскаржитися! Лише має рацію цей перелюбник — нічого я не доведу! Немає жодного свідка цього злочину!» — ображено та зло думав Федір.

Але потім у його затуманений гнівом і образою розум почало доходити, якщо Клесінський спеціально приїхав попросити його згоди на шлюб, отже, Орися йому дійсно треба як дружина, а не як коханка. Кражевський не раз йому говорив, що цей шляхтич дуже багатий і знатний. Тож навряд чи він має потребу в посагу та спадщині. «Може, я і справді надто упереджено до нього ставлюся, і Клесінський сильно кохає Орисю? Але чому ж він тоді так учинив? Чому він не прийшов до мене ще восени? Та хіба я його вислухав би тоді? Ні. Я вигнав би його під три чорти і ще висміяв би! Його правда — я сам в усьому винен!» — невесело роздумував Федір, коли до нього ввійшла Агафія, перервавши думки. Чоловік підвівся, винувато відвернувся, ховаючи своє опухле від побоїв обличчя.

— Навіщо ти збрехав мені, Федоре? — запитала жінка.

— Якби ти знала, що твій чоловік живий, то не пішла б за мене, — відповів він.

— Навіщо це тобі знадобилося? Лише заради мого добра?

— Не тільки в майні діло! Я давно на тебе оком накинув. Не стану приховувати, я не закоханий у тебе, ніби в молодуху, але все ж ти мені давно не байдужа. Ти могла б стати найкращою з усіх дружин, які тільки є на світі, однак твій чоловік цього не цінував. І мати ти добра, а в мене дочки малолітні є, яким дуже треба матір. Та й давно я на тебе дивився не так, як зазвичай на сусідок дивляться.

Агафія мовчки слухала його непоказне, зате чесне зізнання, дивлячись у підлогу. Федір глянув на неї, а потім сказав:

— Я розумію, що тепер між нами не може бути більше нічого, тому завтра піду. Хай там що, я дуже завинив перед тобою. Прости мені, якщо зможеш.

— Хай Бог тобі буде суддею, а не я! — зітхнувши, відповіла Агафія після певних роздумів. — Але куди ти підеш? Нікуди тобі йти. Залишайся вже тут. Однаково ми обоє однією ганьбою, одним гріхом пов’язані, тож нам разом його й нести до кінця своїх днів.

Федір підійшов до Агафії, узяв її за руку та міцно стиснув, але сказати йому було нічого. Що тут скажеш, коли тебе, негідника, великодушно прощає жінка, яка тобі дійсно небайдужа!

— Знаєш, Гапко, а Орися, виявляється, жива і здорова, — сказав Федір, аби позбутися незручності мовчання.

— Та що ти! — здивувалася Агафія. — Ой, слава Пречистій Діві! А де вона? Що з нею сталося?

Федір коротко розповів дружині всю цю скандальну історію. Агафія, вислухавши, похитала головою.

— Знову ти не маєш рації, Федоре! Не думай про Тимофія погано. Відтоді, як він переступив поріг мого дому, я ніколи не помічала за ним нічого поганого. Він справжній шляхтич — у ньому благородства більше за гординю. Не думаю, що він це зробив, аби допекти чи помститися тобі. Минулої осені він був таким веселим, а потім його наче підмінили — ходив замисленим, сумним і все про щось думав. А виявляється, він за Орисею сохнув! Так, Тимофій, звичайно, недобре вчинив. Дуже недобре! Але все ж прости йому, Федоре.

— Ні! Ніколи йому цього не подарую! Що я пережив через його хіть! Та ти й сама знаєш, як це — утратити дитину! — знову розсердився Голуб. — Донька через нього зганьблена тепер! А він ще стверджує, що вона сама з ним погодилася поїхати! Ні, він на зло мені все це зробив!

— Однаково ніколи не повірю, що така людина, як Тимофій, здійснив би такий підлий учинок, тільки щоби відплатити тобі за презирство! — уперто відповіла Агафія. — І ніколи не повірю, що він міг погано вчинити з Орисею! Так, він молодий і запальний, але ніколи не вчинить безчесно, а з жінкою й поготів. Найімовірніше, він занадто палко кохає твою доньку, якщо пішов навіть на викрадення. І якщо Тимофій сватається, незважаючи на те, що Орися й так уже в нього живе, отже, поважає її та кохає. На тобі й так багато гріхів, Федоре! То спокутуй хоч частину їх цим добрим ділом! Тимофій — добра людина, і з ним твоя Орися хоч у щасті проживе. Та й кохають вони одне одного! Залиш їй після себе добру пам’ять, а не образу!

Голуб спохмурнів.

— Я подумаю, — буркнув він.

— Ні, ти завтра ж знайдеш Тимофія і скажеш йому, що згоден на їхній шлюб! — гнівно вигукнула Агафія. — І не смій мені відпиратися й викручуватися! Ти і так накоїв чимало лиха! Зроби хоч щось добре! Особливо коли йдеться про щастя твоєї дочки! — і вийшла, залишивши Федора здивованим і розгубленим щодо того, що його дружина, виявляється, уміє показувати характер.

А Марко й Тимофій повернулися до коша вже пізно ввечері, обидва втомлені після тривалої подорожі, і дізналися, що гетьман відбув до Чигирина. Тоді обидва приятелі вирішили насамперед відіспатися як слід і хоч один день відпочити, а потім поїхати до свого гетьмана. Утім, наступного дня в козацькому таборі несподівано з’явився Голуб. Тимофій і Марко спокійно обідали у своєму наметі, полотнища якого були відкинуті, і тому помітили його першими.

— Дивись, мій вітчим плентається! — презирливо сказав Марко. — Невже вистачило розуму й нахабства прийти скаржитися?

— Ну, скаржитиметься він, найімовірніше, на мене, — промовив Тимофій. — І якоюсь мірою він має рацію. Я шкуру спустив би з того, хто посмів би вкрасти в мене дочку!

— У чужому оці соломинку ми бачимо, у своєму не помічаємо й колоди! — хихикнув Марко. — Але ти, мій друже, ніколи не вчинив би зі своєю донькою так, як він. Проте нічого він не доведе! Лише ганьби не обереться!

Однак Голуб прийшов не скаржитися. Він розшукував двох молодих козаків з інших причин. Після розмови з Агафією, а точніше під її тиском, Федір вирішив поступитися. «Хай уже одружуються! Бог із ними! Може, так дійсно буде найкраще для донечки! Головне, що вона жива! Нещасна моя дівчинка! А ще цей мерзотник сам говорив, що кохає її, отже, не скривдить! Та якби він і справді погане на думці мав, то ніколи не розповів би про все це. А як тепер донечці жити після всього? Люди ж її засміють! Немає виходу! Їм треба тільки одружитися!» — думав старий чоловік, притуляючи до своїх синців лікувальні примочки.

Голуб «просочився» до намету, але хлопці навіть не підвелися з-за маленького столика, за яким обідали. Молоді люди навмисно спокійно сиділи, гордовито поглядаючи на відвідувача, бо обидва були досі на нього злі.

— Добрий день, панове! — сухо і зніяковіло сказав Голуб, відвертаючи свою фізіономію, усю в синцях і саднах.

— І тобі день добрий, пане Голубе! — відповів за двох Тимофій, бо Марко взагалі відвернувся. Обидва козаки гордовито й холодно трималися з бідолашним Федором.

— Я тут прийшов поговорити з тобою, пане Клесінський. Якщо просиш руки Орисі, то так тому й бути, — я вирішив, що не чинитиму перешкод. Дай вам Боже щастя! І ось воно що, треба все оформити, як належить. Але в посаг я лише гроші можу дати. Мій дім спалили, і все добро, що там було, теж згоріло. Тож...

— Пане Федоре, мені не треба посагу. Для мене не це важливо, — м’яко, але не без гордині промовив Тимофій. — Мені важливо лише те, що Орися вийде за мене заміж зі спокійною душею, не боячись твого гніву. А віно я їй виділю таке, що ти залишишся задоволений.

— Ну вже ні, пане Тимофію! Не ганьби мене! Що ж це люди скажуть, що я доньку свою в одній сорочці з дому випхав?!

— Та з яких це пір, мій любий вітчиме, тебе турбує людська думка?! — єхидно запитав Марко.

— Так! Турбує! — відрізав Голуб. — Будуть у тебе свої діти, тоді зрозумієш мене.

— Ну добре! Тільки займайся сам, посагом цим, — відмахнувся Тимофій.

— А де Орися нині? — запитав Голуб.

— Я вже казав тобі, що вона в такому місці, де їй шанують і опікуються нею, — ухильно відповів Тимофій.

— То, може, ти перевіз би її до мене? А то не за звичаєм виходить! Ти ж її з батьківського дому у свій будинок маєш забирати, — з надією попросив Голуб, бо дуже хотів побачити улюблену дочку.

— Ні, — категорично відмовив Тимофій. — Ти, пане Голубе, людина хитра, мало що в тебе на думці, тому Орися залишиться там, де живе нині. На весілля приїдеш, коли я тобі про це повідомлю, тоді й побачиш її. І, крім того, ти сам бачиш, що тут коїться, тож сюди Орисю в жодному разі не можна везти заради її ж безпеки.

— Але вона хоч здорова? — засмучено запитав Голуб, розуміючи, що вмовити свого майбутнього зятя повернути йому дочку назад до весілля не вийде.

Тимофій збагнув, що люблячий батько тривожиться про долю Орисі, але гординя не дозволяє йому докладно розпитувати про неї.

— Пане Федоре, Орися здорова, живе в достатку й пошані, як знатна шляхтянка. Не думай, що вона тулиться десь у монастирі або в чужих людей! Доньку твою я ні до чого не примушував — вона добровільно погодилася зі мною поїхати. На честь її я не зазіхав, тому що поважаю свою майбутню дружину й не можу вимагати від неї того, на що не маю права, бо ще не її чоловік. І обіцяю тобі, якщо хочеш, заприсягнуся в тому, що ніколи її ображу, оскільки кохаю Орисю більше, ніж люди життя люблять. Тому не турбуйся про неї! — відповів йому Тимофій.

— Ну що ж, — зітхнув Голуб. — І на тому спасибі. Передай Орисі, що я дуже сумував за нею й дуже шкодую, що все так вийшло. Ще передай, що я завжди бажав їй тільки добра. Нехай не тримає на мене зла.

— Не переживай, не тримає вона на тебе зла, — відповів Тимофій.

— А ти, пане Марку, прости мені. Гапка мені вибачила, і я не хочу, щоб і ти на мене сердився. Адже я пішов на це все тому, що твоя мати мені давно подобалась.

— Ага! І майно її теж! — в’їдливо відповів Марко. — Гаразд. Бог із тобою. Живіть.

— Але відвідав би ти матір. Вона дуже переживає й журиться, що ти тепер відмовишся від неї, — промимрив Федір.

— Я подумаю. Іди, пане Голубе, — гордовито відповів Марко.

Голуб насупився, сухо попрощався й поспішно пішов.

Тимофій подивився на Кліща, який теж обідав, сидячи на підстилці в компанії великої миски пшоняної каші й солідного шматка шинки — його запрошували за стіл, та тільки старий слуга нізащо не міг дозволити собі сісти їсти поряд зі своїм паном.

— Янку, те, що ти почув, неодмінно забудеш — жодна жива душа не має знати, що я відвіз Орисю проти волі її батька. Про це знає лише Матвій. Коли закінчиш обідати, то сходиш до писаря і принесеш мені папір та чорнила. Сьогодні я напишу листи, і завтра ти відвезеш їх до Волховиць.

— Як накажеш, мій пане! Я і слова нікому не скажу. Я ж усе розумію, — сумно відповів Кліщ, бо надзвичайно засмутився швидкій розлуці з таким приємним проведенням часу. Але що поробиш?! Не все ж коту Масниця!

Тимофій написав Орисі про те, що її батько погодився на їхній шлюб, і просив вибачення за таке довге мовчання й за те, що не знає, коли нарешті зможе до неї приїхати. «Як би мені, кохана, хотілося написати тобі про те, що я сам скоро до тебе приїду! — думав Тимофій, запечатуючи листа. — Гаразд, з’їжджу до гетьмана, дізнаюся, що робитимемо далі, а потім, може, і відпрошуся в нього».

— Дивися, Яне! Не проговорися панночці, що я був пораненим! Не засмучуй її цими вістями! — сказав Тимофій, проводжаючи Кліща.

А наступного дня обоє друзів поїхали до Чигирина. Адже там на них чекав Влад. Як він провів увесь цей час, поки хворів?

Влад після свого поранення повільно одужував. За тиждень після від’їзду своїх друзів він почав потрохи вставати, але все ще відчував слабкість. На щастя, рана на плечі не запалилася, інакше Влад неодмінно вирушив би до праотців, бо в такому разі Ліора була би безсилою. Утім, затягувалася рана повільно, а кістка до невдоволення козака теж швидко не зростеться.

Звістка про битву під Корсунем викликала у Влада досаду. Ні, він був шалено радий перемозі, але шкодував про те, що його там не було. Цю новину йому приніс полковник Кричевський, який приїхав до Чигирина здійснити ревізію бранців, захоплених ще під Жовтими Водами і які утримувалися в чигиринському замку. Кричевський відвідав Влада, передав йому щедрі подарунки та побажання якнайшвидшого одужання від самого гетьмана. Молодому козакові лестила така увага: отже, Хмель не забув його й цінує.

Однак справжньою радістю для Влада став приїзд Марка. Кричевський нічого не міг повідомити йому про двох друзів, тому хлопець мучився від невідомості про їхню долю. Дізнавшись, що Тимофій поранений, Влад дуже засмутився, тому що на собі відчув, що значить бути пораненим. Але допомогти своєму другові він нічим не міг. А незабаром Марко поїхав, і Влад сумно тинявся подвір’ям, нудьгував у покоїках, сперечався з Геленою й зовсім не знав, куди себе подіти та чим зайняти.

Одного разу у спекотний полудень Влад у зневірі лежав у відведеній йому опочивальні, коли заплакала маленька Ревека, чия колиска стояла в сусідній крихітній кімнатці, яку Ліорі з донькою виділила Чаплинська, що поводилася з усіма як господиня. Нікого поблизу не було, ніхто не йшов на плач немовляти, тому Владові довелося піднятися, щоби подивитися, чому дитина плаче. «Хоч якесь заняття!» — невесело подумав молодий козак. Але, схилившись над колискою, він не знав, що йому робити. Узяти дитину однією рукою Влад не міг та й боявся брати на руки таку крихітку не те, що однією, а навіть двома руками, як заспокоїти — не знав. Адже він ніколи не няньчив дітей! Нарешті, зрозумівши, Влад почав колихати колиску. Маленька подивилася на нього, заспокоїлася й несподівано беззубо всміхнулася, почала агукати.

— Ох, пане, не варто було! Не треба тобі напружуватися! Ти ще слабкий! — Ліора підбігла й узяла доньку на руки. — Вона їсти хоче. Дякую, що доглянув її.

Влад розвернувся, щоби піти, але, обернувшись, сухо сказав, немов соромився своїх слів:

— Це я тобі дякую! Адже я життям тобі зобов’язаний.

— Ні, пане, не зобов’язаний, — похитала головою Ліора. — Твій друг нам із донькою життя врятував. Це найменше, що я могла зробити, щоби відплатити за добро.

— А ким був її батько? — запитав Влад, аби відвести розмову в інше річище і приховати здивування від відповіді.

Він завжди вважав, що євреї не кращі від шляхти — пихаті й невдячні. Від друзів знав, що всю сім’ю Ліори вбито, а саму її з жалю врятували Тимофій із хлопцями, але на цьому відомості про лікарку вичерпувалися. Спочатку Влада це розлютило: якого біса йому привезли цю жидівку?! Ліпше дали би померти від рани, як воїну, ніж тепер бути зобов’язаним життям єврейці. Але, проводячи багато часу в товаристві м’якої й тихої Ліори, Влад трохи пом’якшав, переглянув своє ставлення до євреїв і тепер прагнув дізнатися побільше про жінку, яка так лагідно й невсипно доглядала його, коли він слабував.

— Він помер задовго до її народження, — відповіла Ліора й засумувала.

Влад зрозумів, що припустився помилки і про це питати не треба було, тому в досаді на самого себе побрів геть. Із деяких пір він помітив за собою дивну річ — йому подобалося, коли Ліора була поруч, говорити з нею, його тягло до цієї жінки. Влад часто починав заводити з нею розмову, але потім замовкав, бо не знав, про що взагалі можна говорити з жінками. Однозначно ж, не про шаблі та коней! Ліора це розуміла й намагалася перевести розмову на інші теми, питала Влада про його родину, його життя. Але розповісти йому про себе було нічого, тому хлопець здебільшого відмовчувався або йшов геть.

Ліора інтуїтивно здогадувалася, що причиною такої відлюдності її пацієнта стало пережите раніше таке саме горе, яке спіткало і її. В одну мить утративши всю свою родину, вона змогла зрозуміти Влада, відчути те саме, що раніше відчував він. Однак молодий козак, вочевидь, зміг упоратися зі своєю життєвою трагедією, а Ліора ніяк не могла опанувати свою тугу й біль від утрати, не знала, що їй тепер робити і як жити далі. Тільки маленька Ревека утримувала свою маму від повного відчаю, а товариство цього молодого козака зігрівало їй душу. У метушні того страшного вечора Ліора не помітила його шраму, звернувши увагу лише на цілу половину обличчя. А згодом шрам не лякав її, а тільки викликав співчуття: «Може, якби його лікували правильно, то цей шрам був би тонший і не так впадав би в очі. І цей козак не так би через це страждав», — думала Ліора, крадькома поглядаючи на Влада, сама не помічаючи, що він починає їй подобатися.

Рана від утрати свого чоловіка Натана не була глибокою й затягнулася в серці жінки швидко та давно. Ліора його не кохала, але відчувала дружнє ставлення. Їхні батьки домовилися про шлюб, особливо не питаючи думки своїх дітей. Але загалом молоді люди змогли знайти спільну мову, і їхнє сімейне життя пройшло б у мирі та злагоді, якби не раптова хвороба Натана, а потім і його смерть. Ліора погорювала, але майбутнє материнство повністю відвернуло її думки від смерті чоловіка.

А зустрівши Влада, Ліора, не скута волею батьків та надана в розпорядження самій собі, відчула до козака спочатку духовну спорідненість, яка поступово переросла в кохання. Утім, жінка розуміла, що не може бути між ними нічого — занадто багато їх розділяє, дуже вже вони різні. Тому намагалася не видати своїх почуттів, коли Влад на неї дивився. А дивитися на неї він почав часто.

Нарешті настав той день, коли Влад повністю видужав, — за всіма строками його перелом уже мав зростися. Рука його, довгий час позбавлена рухів, погано слухалася, одначе молодий козак вирішив їхати до товаришів.

Перш ніж відправитися в дорогу, Влад зважився порозумітися з Ліорою, тому напередодні від’їзду пішов до її кімнатки. Влад усвідомлював, що зобов’язаний цій єврейці життям, але ця обставина давно перестала його мучити так, як перші дні. Якось занадто спритно посміялася над ним доля — жорстокість єврея-орендаря забрала в нього родину, зруйнувала його життя, отруїла ненавистю й болем дитинство та юність, а тепер єврейка врятувала від смерті й виходила його.

— Я завтра їду, Ліоро, — сказав Влад і з трепетом помітив, як вона посумнішала. Йому захотілося сказати їй щось приємне, якось висловити свою вдячність, але важливі слова не спадали на думку. Влад трохи пом’явся, а потім усе-таки зважився. Він узяв руку Ліори й підніс до своїх губ — цей бабій, Красунчик, завжди так робив, коли кого-небудь спокушав — якщо в його друга це спрацьовувало, то вийде й у нього. — Я дуже вдячний тобі за те, що ти вилікувала мене.

Ліора зніяковіла, спробувала відняти руку, але Влад міцно стиснув її. Зібравшись із духом, він запитав:

— Якщо в цій війні смерть пощадить мене, то, я тут подумав, чи не будеш ти рада бачити мене знову?

Молода жінка підняла на нього свої темні очі, але потім опустила, щоки її трохи порожевіли, і вона тихо відповіла:

— Я буду тільки рада, якщо ти провідаєш нас із дочкою, пане.

— Ти не так зрозуміла мене, Ліоро. Я хочу приїхати не для того, щоби провідати, а для того, щоб... — тут Влад запнувся, подумки лаючи самого себе за те, що в такий важливий момент і двох слів зв’язати не може. Як сказати їй про те, що він розраховує на її прихильність? Але Ліора сама все зрозуміла.

— Пане, для мене це честь, але ж я єврейка, удова з маленькою дитиною на руках. А ти — вільний козак. Навіщо тобі така дружина, як я? У нас немає майбутнього, тому що ми надто різні. Та й люди не зрозуміють — як це православний козак одружився з єврейкою?

— Та пішли всі до біса! — раптом вибухнув Влад. — Чому я мушу жити й озиратися на людей? Наплювати мені на всіх! Це моє життя! Наше з тобою! Але якщо я не подобаюся тобі чи неприємний через пруг[39], то скажи прямо, а не шукай відмовки! — гаркнув він так, що Ліора здригнулася. Вочевидь, Влад від надлишку почуттів не зметикував, що коли сватаються, то горлати зовсім не обов’язково.

— Ні, що ти! Не в цьому річ. Просто я думаю, що це в тебе хвилинний порив і...

— Ти не віриш мені, що я покохав тебе? — запитав Влад і сам злякався своїх слів, бо до нього самого тільки тепер дійшло, що він дійсно кохає її.

Ліора запашіла, підняла на нього очі і пробелькотіла:

— Ні, я вірю, але я...

— Тоді дочекайся мене! — перебив її Влад. — Яка різниця, що ти — єврейка, а я — українець! Хіба це перешкода для того, щоби бути разом?

Ліора, ховаючи очі, боязко пригорнулася до нього. А ось тут Влад остаточно розгубився — а далі що робити? Цілуватися, чи як? А цілуватися він зовсім не вмів. Він збентежено обійняв кохану жінку, міцно притиснувши до себе, боязко торкнувся губами її щоки, але тут його перервав вибух реготу. Гелена, спостерігаючи за парою, реготала до сліз, прихилившись до одвірка. Ліора відскочила від Влада, мов ошпарена, спалахнула, наче варений рак, а потім вибігла з кімнати. А той, розгублений, осміяний, зі злістю дивився на пані Чаплинську, яка просто зайшлася від сміху.

— Тобі що, більше робити нічого?! Чого ти шустаєш і за всіма підглядаєш?! — зі злістю промовив Влад.

Замість відповіді Гелена достала хустинку й витерла сльози, що виступили зі сміху. Подивившись на збентеженого, червоного від гніву Влада, вона знову пирснула, але потім стрималася.

— Дивись, Владе, візьми мене кумою, як діточок хреститимеш! Інакше я міцно ображуся на тебе! І на весіллячко обов’язково запроси! Не в кожного ж козака на весіллі сама гетьманша гулятиме! — весело сказала Чаплинська.

— Ти спочатку ще нею стань, а потім на весілля лізь! — огризнувся Влад.

— Стану, не переживай! — весело відповіла Гелена. — А ти, виявляється, зовсім не такий уже й байдужий до жінок, як усім показуєш. Тільки ти наступного разу будь трохи сміливішим, а не стій, наче довбня. Ми не кусаємося. Навпаки, ми любимо зухвалих.

Влад зробив крок у її бік, але Гелена, знову весело розсміявшись, вибігла з кімнати. Він наздогнав її і схопив за зап’ясток, ривком розвернувши до себе обличчям.

— Стій! Якщо ти посмієш заподіяти хоч найменшу образу Ліорі та її доньці, то я з-під землі тебе дістану й не подивлюся, що ти баба. Тебе і Хмель тоді не захистить! — зі злістю промовив Влад. Він знав, що Гелена підступна, відчуває до нього неприязнь і не пропустить нагоди помститися за презирство, тому і злякався за Ліору.

Гелена вирвала свою руку й серйозно, без своєї звичайної кпини, з гідністю відповіла:

— Ти про інших, як про себе, не суди! Я вже обіцяла Красунчику, що не ображатиму цю жінку, і повторювати це двічі наміру не маю. Нехай собі живе тут — вона мені не заважає. І нічого мені тут погрожувати! Не такі, як ти, лякали, і, як бачиш, жива-здорова. Ліпше за собою стеж! — і гордо розвернувшись, Гелена вийшла, залишивши Влада наодинці зі своїми домислами й сумнівами.

Однак увечері, щойно Ліора поклала доньку спати, Влад підстеріг її в темному коридорі й уже без жодного стороннього втручання спокійно з’ясував те, що красуня єврейка готова його чекати, бо теж кохає. Тепер він уже не відчував своєї самотності й відчуження — на світі була людина, якій він потрібен, яка змогла його покохати і тривожилася за нього. Усвідомлення цього зігрівало Владові душу. Життя для молодого козака немов наповнилося світлом, отримало сенс — він прожив занадто багато років, ненавидячи й замикаючись у собі, а тепер Влад навчався жити заново.

Утім, їхати Владові не довелося, адже наступного дня в Чигирині з’явився сам Хмельницький.