Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ ХХІV. КОХАННЯ ТА РЕВНОЩІ

Дорогою до Волховиць Михайлик їхав верхи поруч із Максимом і в душі заздрив молодому козаку — добре йому, він здоровий, і батько взяв його із собою на війну! У голові підлітка крутилася думка: проводити Орисю додому, а потім узяти та поїхати разом із Кривоносенком. Але потім Михайлик згадував свого батька й розумів, що викличе цим учинком його гнів. Однак насправді хлопчик усвідомлював, що він просто не зможе воювати. Не зможе підняти шаблю, позбавити життя іншу людину й не відчувати мук совісті за вбивство. Та й шаблею володіти, як слід, він не вміє! Тому Михайлик лише зітхав, адже розумів, що його мрії ніколи не здійсняться.

Дорога минула швидко, і Орися з Михайликом із полегшенням побачили, що будинок цілий, лише ворота були зачинені. Але коли під’їхали ближче, то Михайлик помітив, що на частоколі несли варту не гайдуки батька, а якісь козаки. Підліток хоробро під’їхав до замкнених воріт власного дому і, переговоривши з козаками, зі щасливою усмішкою повернувся назад.

Важкі ворота розчинилися, і з них вийшов Тимофій. Орися, побачивши його, не повірила своїм очам. «Тимофій!» — прошепотіла дівчина, вискочила з карети і, підхопивши спідниці, побігла йому назустріч. Опинившись у його сильних руках, відчуваючи, як міцно він її обнімає, Орися не пам’ятала себе від щастя. Як же давно вона не бачила коханого! А Тимофій знайшов її вуста й почав палко цілувати. Закохані забули про те, що вони не одні, що на них зусібіч дивляться люди, та були не в силах відірватися одне від одного. Однак Орися схаменулася.

— Тимофію, на нас люди дивляться, — прошепотіла вона. — Недоб­ре це ми робимо.

— Та хай дивляться! Я занадто щасливий, щоб ще на сторонніх увагу звертати, — шепотів Тимофій, ледь знайшовши в собі сили відірватися від губ коханої дівчини.

Він дивився на Орисю й не міг надивитися — його мила стала ще гарнішою. Лише зникла та дитяча наївність погляду, яка підкорила його минулого літа, — Орися дивилася на нього зовсім дорослими, мудрими очима. Зате в них світилося таке кохання до нього, таке щастя, що вона бачить його і він поруч із нею, що Тимофій мимоволі пошкодував про те, що вони не одні.

— Я так скучив за тобою! Кохана! Щастя ти моє! — промовив Тимофій, ледь стримуючись від того, щоби знову не полізти до неї цілуватися. — Коли я дізнався, що коїться в Поділлі, то відразу приїхав до Волховиць, аби захистити тебе. Але тут вас не було. Семен сказав мені, що Матвій відвіз вас до Львова. Я поїхав туди й дізнався, що ані ти, ані Михайлик узагалі не приїжджали туди. Орисю, кохана моя, я думав, що збожеволію з тривоги за тебе, не знаючи, що з тобою трапилося! А ви були весь цей час у Барі?

— Так, — відповіла Орися. — Пан Матвій збирався везти нас у Львів, але потім відправив до Бара.

— А де сам Матвій?

— Навіть не знаю! Сказав, що їде до тебе. А нам із Михайликом повідомив, що буде найкраще, якщо ми поживемо в Барі — він надійніший. Щоправда, війська пана Кривоноса його захопили...

— Що?! — Тимофій спохмурнів, а в його очах майнула тривога.

— Так, козаки пана Кривоноса взяли Бар два дні тому. А я випадково потрапила до Максима, сина полковника, тому мені не заподіяли шкоди, адже й він, і пан полковник знайомі з тобою. Пан Кривоніс піклувався про мене, наче про рідну доньку, і ось Максим привіз нас із Михайликом додому.

Тимофій похолов, адже зрозумів, що його кохана дивом уникнула біди, але промовчав, не став їй нічого говорити. Він озирнувся навколо себе — оточуючі з цікавістю спостерігали цю сцену, не приховуючи усмішок. Він помітив Кривоносенка, який досі сидів верхи й зі сміхом говорив Михайлику: «Ось так завжди виходить! Я панночку рятував, піклувався про неї, а цілує її інший! Немає на світі справедливості!» Потім він зліз із коня й пішов до Тимофія вітатися.

— Ну нарешті пан мене помітив! — зі щирою радістю, весело вигукнув Максимко. — Радий тебе бачити! Яким вітром тебе сюди занесло?

— Ходімо в дім, там і розповім.

На подвір’ї Орися зустріла свого чергового майбутнього небожа — Юрій стояв на ґаночку й уважно їх розглядав. Семен теж стояв у тіні ґанку з пісною пикою, витріщаючись на гостей, та з побоюванням поглядав на Орисю й усім своїм виглядом висловлював запитання: «Цікаво, чи скаржитиметься вона на мене дядькові? А може, уже встигла це зробити». Юрій ввічливо і стримано привітався з Орисею, сказав належні першому знайомству слова й несподівано для самого Михайлика міцно та з любов’ю його обійняв.

— Михайлику! Я щасливий тебе бачити живим і здоровим! Боже, як же ти виріс! — говорив Юрко, роздивляючись брата. — Я вже не знав, що й думати з тривоги за тебе!

На відміну від Семена, Юрій любив свого молодшого брата, але особливо не виявляв братерської любові, хоча частенько в дитинстві за нього заступався, коли Семен занадто вже лютував у своїй ненависті.

Залишивши чоловіків, Орися пішла у свою кімнату, куди за нею потрусила Одарка. Нянька вже встигла дізнатися від Кшисі, що її молоді господарі, виявляється, були весь цей час у Барі та щасливо пережили його облогу, і раділа, що вони повернулися.

— Панночко, слава Богу, ти жива! Інакше пан Тимофій збожеволів би з горя, утративши тебе! Ти вже не кажи нічого Тимофієві про пана Матвія. Найкраще вже нехай він нічого не знає, адже тепер неодмінно заспокоїться, а так злоба між ними піде, — квапливо, озираючись на двері, говорила нянька.

— Та ну що ти, няню! Мені це й на думку не спало, — здивувалася Орися. — Та й соромно мені про таке Тимофієві розповідати. Лише б хтось із челяді не бовкнув.

— Та я всіх попередила, щоби мовчали. Дасть Бог, буде все тихо, — прошепотіла нянька. — А що це за козаки з вами приїхали?

— Їх прислав полковник Кривоніс охороняти мене. Але якщо тут Тимофій, то, може, вони й не залишаться тепер, — відповіла Орися.

— Ну, залишаться чи ні, а таку юрбу нагодувати все ж треба. Побіжу розпоряджуся.

І Одарка спритно подріботіла на задній двір, де балакуха Кшися, ледь не лопаючись із задоволення, що опинилася в центрі загальної уваги, розповідала челядникам про падіння Бара з такими жалісливими подробицями й так голосячи, ніби вона пережила кінець світу. А Орися помітила на столі лист від Тимофія, який вона так і не встигла отримати. Дівчина розкрила його й дізналася, що її сім’я жива, що її сестри виїхали до Польщі, а батько змінив гнів на милість і зовсім не заперечує проти їхнього з Тимофієм шлюбу. «Мій коханий, ти зміг порозумітися з моїм батьком! — зраділа Орися. — Тепер уже і справді немає жодних перешкод. Батько не заперечує, а пан Матвій тепер уже точно від мене відступиться».

Тимофій сидів у головній залі навпроти Максима й розпитував його про облогу Бара, а вислухавши всі подробиці, запитав прямо:

— Як Орися потрапила до тебе?

— Просто, — нітрохи не бентежачись, відповів Кривоносенко, сьорбаючи витриманий мед із золотого кубка. — Орися жила в будинку православного попа, але коли ми взяли місто, то її забрав у замок твій сусід, аби по-лицарськи захистити. Ну, твого сусіда я, звичайно, вбив, щоби поменше лицарював, а панночку вирішив залишити собі. Я ж не знав, хто вона! А такі чарівні панночки не часто трапляються в завойованих фортецях, — Максим хитро підморгнув Тимофієві. — Але тут Орися розповіла мені, що ти її наречений, тому я й вирішив, що й поготів залишу таку дівчину в себе. Батько не заперечував, лише велів ретельно стерегти панянку, щоб її ніхто не скривдив, а потім проводити додому.

Тимофій нахмурився, а очі його потемніли, наче небо перед бурею. Максимко розреготався.

— Та не зазіхав я на твою любку! Не ревнуй марно, — хихикнув він, добре розуміючи, що його приятель ревнує. — Я навіть і поцілувати її не намагався. Куди мені з тобою змагатися? Я не мав жодного шансу проти тебе! До того ж вона лише про тебе й щебетала весь цей час, що я й сам мало в тебе не закохався.

Юрій, Семен і Михайлик, які слухали цю розмову, сидячи рядочком на лаві, теж захихотіли, адже кумедно було бачити, як їхній дядечко-серцеїд мучиться з ревнощів. А Максимко тільки весело на нього дивився, витончено сьорбаючи мед і безцеремонно закинувши ноги в дорогих сап’янових чобітках на маленький столик, на який пан Матвій зазвичай клав свій батіг. «Я на його місці теж ревнував би! Та має рацію він якоюсь мірою. Не скажи мені Орися, хто вона така, її давно забрав би хто-небудь із хлопців. Хоча, ні — таку дівку я собі залишив би», — подумав Максим і, допивши мед, почав збиратися в дорогу.

— Я поїду, Тимофію. Адже мене батько чекає.

— Навіть не заночуєш? Ні, ну це недобре! Ти мене ображаєш! — обурився Тимофій, який уже трохи приборкав свої ревнощі.

— Та ніколи мені гостювати, хоча я й радий би. Батько велів мені не затримуватися, — сказав Максим, зі смішком пригадавши, як батько виписав йому «пам’ятного» нагайкою для того, щоби більше не смів упадати за чужими нареченими.

— Куди ви тепер ідете? — запитав Тимофій.

— На Кам’янець. Тебе я із собою не кличу — маєш справи важливіші, — хитро підморгнув Максимко.

— А ти, часом, не знаєш, де нині Хмель з усім військом? — запитав Тимофій. — Я ж іще на початку липня поїхав і звісток ані від нього, ані від Марка не отримував.

— Має стояти кошем в урочищі Гончариха[73]. Може, уже й далі рушив з усім військом, — відповів Максим.

— Я хотів би поїхати з тобою, пане. Дійсно, візьми мене із собою, — несподівано попросив Максима Юрко.

— З якого це дива? — нахмурився Тимофій, чудово розуміючи, що Матвій оскаженіє, коли дізнається. — Та й ти щойно приїхав додому, а вже знову збираєшся їхати.

— Дядю, я не хочу більше служити в Оссолінського. Мені набридло! Я не повернуся до нього! — вередливо заявив Юрко. — Я хочу воювати! Хіба я не православний українець? Усі воюють, а я що, осторонь стоятиму?

— Знаєш, мій дорогий племіннику, воювати — це не листи під диктовку писати. Подумай! І не забувай про те, що ти збудиш невдоволення свого батька.

— А ти, дядьку, хіба думав про те, коли на Січ утік? — зухвало огризнувся Юрій.

Тимофій аж отетерів від таких слів. Семен хихикнув, але сам він нізащо не посмів би ось так узяти, самовільно кинути службу й піти в козаки, бо, на відміну від Юрія, не раз був поротий батьком за свої грішки. Але його старший брат зазвичай прочуханів не отримував, тому через свою безкарність знову вирішив повередувати, не замислюючись про наслідки для себе.

— Оце нахаба! — хихикнув Максимко. — Тимофію, не будь жаднюгою. Відпусти його зі мною.

— Ні, з тобою я його не пущу. Ти погано вплинеш на мого небожа, — усміхнувшись, відповів Тимофій. — Якщо так уже хоче воювати, то нехай іде зі мною.

— Постійно ти, Красунчику, усе гребеш під себе — і вродливих наречених, і племінників! І звідки в тебе так багато жадібності? — піддражнив його Максим. — Та відпусти хлопця з нами.

— Ну, я йому не батько й не маю права ним розпоряджатися! — вигукнув Тимофій. — Якщо про це дізнається брат, то вийде кепсько насамперед для Юрка!

— Та мені байдуже — хай батько гнівається й навіть спадщини мене позбавить! — вигукнув Юрій. — Я вже занадто дорослий, аби батька питати, мушу сам вирішувати свою долю! Ти тільки батькові не кажи, що я поїхав, і все. А там — як Бог дасть!

Тимофій подивився на свого небожа і пригадав їхню розмову у Львові. «Йому треба дати змогу стати дорослим, інакше він так і залишиться примхливим і марнославним хлопчиськом», — подумав він.

— Гаразд, їдь із Максимом. Дай Бог тобі успіху, Юрку, і бережи тебе Пречиста Діва, — зітхнувши, здався Тимофій.

Радісний і задоволений Юрко побіг збиратися. «Так буде найкраще для мене! Так хоч дійсно розважусь. Та і якщо батько повернеться, то мені не влетить за кинуту службу», — думав хлопець, самостійно укладаючи свої речі.

На ґаночку Максимко тепло попрощався з Михайликом. Худенький і слабкий підліток за час шляху зумів прищепити йому повагу, а Кривоносенко взагалі мало кого поважав на цьому світі. А під час прощання з Орисею він безцеремонно розцілував її в обидві щоки.

— Мені можна! — манірно сказав козак, коли побачив, як зніяковіла сама дівчина й нахмурився Тимофій. — Я, вважай, тепер однаково, що родич.

Коли Максим поїхав, Орися з Тимофієм нарешті змогли спокійно поговорити.

— Чому ти не написав мені, що був пораненим? — дорікнула Орися, ледь опинившись із милим наодинці.

— Не міг я тобі таке написати! Ти геть змучилася б із занепокоєння, — трохи зніяковівши, відповів Тимофій. — Та й що тут особливого? Ну, поранило. Не вперше! А ти звідки дізналася? Невже Максимко вибовкав?

— Ні! Мені сам полковник Кривоніс про це розповів. Ти ж його собою затулив!

— Нікого я не затуляв. Перебільшує полковник, — скромно відповів Тимофій і вирішив зайти з іншого боку. — Ліпше розкажи мені, як ти до Кривоноса потрапила?

Орися чесно й коротко розповіла про все, що сталося з нею з моменту від’їзду до фортеці. Щоправда, про почуття Павловського до неї вона промовчала, бо ніяково було про це говорити. Але коли дівчина розповіла про вчинок та загибель пана Лешека, то Тимофій сам про все здогадався й ледь не вибухнув із ревнощів. «Ось куди Матвій дивився, що той за нею волочився? Він що, не бачив, що Орися йому подобається? А Павловський завжди негідником був! Поки я страждав із туги за нею, він моїй коханій проходу не давав! Добре, що його вбив Максим, а то я сам би це зробив! Не стану нічого говорити Орисі. А то вона ще подумає, що я їй не довіряю чи підозрюю в чомусь», — подумав Тимофій, терзаючись муками ревнощів, а вголос сказав:

— От ніколи не подумав би, що Павловський здатний на таке благородство, — а потім додав з особливим задоволенням: — Царство йому Небесне! Господи, як подумаю, у якій ти небезпеці була, аж голова йде обертом! Навіщо вас туди Матвій відвіз? Чим він узагалі думав?! — Тимофій обійняв дівчину, ніжно торкнувся її щоки. — Скарбе мій! Щастя ти моє!

— Але ж пан Матвій не знав, що так вийде. Та й ніхто уявити собі не міг, що таку фортецю, як Бар, можуть захопити. Якщо чесно, то мені було страшно лише за Михайлика та Кшисю. Адже я була у відносній безпеці. А потім... Господи, яка жахлива війна! — зітхнула Орися.

— Ягідко моя! — промовив Тимофій, міцно притискаючи дівчину до себе та обсипаючи поцілунками. — Я ж зовсім поруч із тобою був і навіть і не уявляв, що ти в біді! Як подумаю, що міг тебе втратити...

— Не турбуйся вже про те й не муч себе цими думками, — відповіла Орися і обережно поклала пальчики на губи хлопця. — Головне, що ми тепер разом.

Тимофій притулився щокою до її долоні, а потім почав цілувати її зап’ясток.

— У тобі весь сенс мого життя, Орисенько, — прошепотів він. — Так, ми разом, але боюся, що це знову ненадовго. Скоро мені знову треба їхати! Щоправда, я не знаю, коли. Мені має прийти лист від гетьмана, і тоді я мушу прибути зі своєю сотнею до війська, — сумно промовив Тимофій.

— Що ж, коханий, нічого не поробиш. Отже, я знову тебе чекатиму. Зате тепер ти в мене сотник! — усміхнулася Орися, щоби приховати свій смуток від цієї обставини. — Я прочитала твого листа. Слава Богу, що батько змінив гнів на милість.

Тимофій пригадав, за яких обставин Голуб змінював свій гнів на милість, і кисло всміхнувся.

— Маєш тепер мачуху! Твій батько одружився з тіткою Агафією, матір’ю Марка.

— Та невже?! — здивувалась Орися, але потім посумнішала. — Гос­поди, це ж виходить, що Марків батько помер? Ой, бідолашний Марко! Бідолашна тітка Агафія! Вона так кохала свого покійного чоловіка!

Тимофій вирішив не засмучувати Орисю всіма подробицями одруження її батька й натомість розповів, що Марко тепер має наречену, що Яцек Кражевський поїхав свататися до Басі, але чим у них справа закінчилася, він не знає.

— Ну, гадаю, Бася навряд чи йому відмовила, — весело сказала Орися. — Вона, звичайно, дуже перебирала шанувальниками, але пан Яцек завжди був у неї на першому місці. Щоправда, невідомо, як на це подивиться батько.

— Він не матиме вибору, — хихикнув Тимофій. — Гаразд, ходімо вечеряти.

Вечеря минула весело та дуже відрізнялася від тих вечерь, на яких був присутнім пан Матвій, бо Орися, Михайлик та Семен почувалися невимушено без його присутності. Та й із Тимофієм було весело сидіти за столом, оскільки він знав безліч цікавих і не дуже високоморальних, зате смішних історій. А після вечері Тимофій покликав до себе Михайлика.

— А скажи мені, друже, чи не здогадуєшся ти, куди міг поїхати твій батько?

Михайлик розповів усе, що знав. Утім, знав він небагато. Розмовляючи з дядьком, підліток щосили боровся зі спокусою розповісти всю правду про поведінку свого батька. «Ні! Не можна про те говорити. Дядько неодмінно порубає батька чи батько його. Дасть Бог, батько тепер схаменеться!» — думав Михайлик. А Тимофій після розмови з небожем замислився: «Куди міг подітися Матвій? Він знав, де мене шукати, але так і не з’явився. Та й після його листа щось важко повірити в те, що він вирішив стати на наш бік. Може, у біду потрапив, поки їхав до мене? Але це навряд. Він не така людина. Але де його тепер шукати? Можливо, Юрко має рацію — він поїхав до Варшави. Брат завжди мав там ясновельможних дружків, от і поїхав підлабузнюватися в такий важкий час. Але тоді чому він не взяв із собою синів та Орисю? І що мені з ними потім робити, коли треба буде їхати? Залишити одних? Гаразд, поживемо — побачимо. Ліпше зайду до Орисі перед сном. Надивитися на неї не можу!»

А Орися сиділа у своїй опочивальні й досі не могла отямитися з радості, що Тимофій нарешті приїхав до неї після місяців розлуки.

— Давно я не бачила тебе такою щасливою, панночко! — захихотіла Кшися, розстилаючи ліжко своїй панні.

Вона теж мала привід для радощів — в очах челяді Кшися стала мало не героїнею, яка пережила страшну облогу. Але служниці було цього замало, тому завтра вона збиралася побігти в село, щоб і там прославитися. Ну і, само собою, тішило добродушну щебетушку також і те, що її чоловік був живим-здоровим і вона нарешті повернулася до нього.

— Я й не чекала такої радості! — Орися щасливо всміхнулася, і очі її засяяли. — Усе ніяк повірити не можу, що Тимофій поруч! Кшисю, ти ліпше йди, я сама ляжу. Адже тебе чоловік чекає.

— Ой, спасибі тобі, панночко! Дуже я за свого Савку хвилювалася. Слава Богу, що все добре закінчилося! — прощебетала Кшися й побігла до чоловіка.

Але спати Орися так і не лягла. Дівчина присіла біля відчиненого вікна і, дивлячись на останні промені призахідного сонця, перебирала в пам’яті всі свої пригоди, які пережила з минулого літа. Вона згадала, як уперше зустріла Тимофія, як утекла з ним, як часто сиділа в цій кімнаті й тужила за ним. А тепер він тут! Він, нарешті, приїхав! У двері постукали, і Орися побігла відчиняти, адже знала, хто може стояти на порозі.

— Ти ще не спиш? — запитав Тимофій, коли ввійшов до її спальні.

— Мені не спиться! — відповіла Орися.

Тимофій обійняв її тонкий стан, ковзнув руками вгору, по її спині. Він відчув, що від тіла коханої його відокремлює лише тонка нічна сорочка. А Орися дедалі тісніше притулялася до нього, підвелася навшпиньки, щоби дотягнутися до його губ. Тимофія охопило збудження, але зусиллям волі він стримався, укладаючи всю свою пристрасть у поцілунки.

— Я так сумувала за тобою, коханий! Я так чекала тебе! — промовила Орися, коли вони обидва вдосталь націлувалися.

— Якби ти знала, Орисенько, як часто я бачив тебе у снах! — відповів Тимофій. — Як часто мріяв про тебе! Вік би цілувався з тобою! Однак треба вкладатися спати. Ти ж утомилася в дорозі. Добраніч, кохана.

Але Орисі зовсім не хотілося, щоби він йшов. Вона прагнула знову відчути, як коханий гладить її, як палко цілує. Пристрасть, що прокинулася в дівчині, змусила її серце битися частіше, прогнала страх перед досі незвіданим плотським коханням. «Адже він мій! — подумала дівчина. — То нехай буде моїм по-справжньому!»

— Тимофію, не йди! — прошепотіла Орися, беручи його за руку. — Залишись зі мною на цю ніч.

Від її слів у Тимофія навіть дух перехопило. Він часто мріяв про це, але усвідомлював, що не має права вимагати такого кохання від своєї милої. Та її слова стали тією іскрою, яка запалила в ньому полум’я бажання.

— Але, Орисю, я... ми ще не вінчані і... — почав говорити Тимофій, щосили опановуючи цю спокусу, утім, дівчина перебила його.

— Я хочу бути твоєю, — говорила Орися, дивлячись йому в очі. — Повністю належати лише тобі, мій милий. Що значить обряд, коли я і серцем і душею — твоя!

Орися погладила його по щоці, потім її пальчики ковзнули по його шиї, а в її очах Тимофій прочитав так багато любові та пристрасті, що мимоволі затремтів. Дівчина швидко розстебнула його пояс і почала так само швидко розстібати застібки жупана. Руки Тимофія лягли на її стегна, ковзнули до тонкого стану, а Орися почала знімати з нього жупан. «Ні! Так не можна! — думав Тимофій. — Я ще не маю права володіти нею!» — але не міг знайти в собі сил зупинити кохану. А коли Орися почала гладити його міцні груди та плечі, Тимофій усвідомив, що його розум переможений його ж тілом. «Що ж ти зі мною робиш, ягідко моя?! Ти мене з розуму зводиш!» — промовив він, підхопив Орисю на руки та поніс до ліжка.

Присівши на ліжко, Тимофій посадив дівчину до себе на коліна, потягнув за шнурок від її сорочки. Сорочка зісковзнула з плечей, оголивши Орисю до самої талії. Він припав гарячим поцілунком до її шиї, чуттєво погладив її плече, а потім торкнувся рукою її грудей, ніжно стиснув, відчувши, які вони пружні та міцні, як сильно б’ється серце його коханої. Кров закипіла в Тимофієвих жилах, запульсувала у скронях, і він, уклавши дівчину на спину, занадто нетерпляче стягнув із неї сорочку. Орися спалахнула, адже не очікувала, що доведеться роздягатися повністю. Вона сором’язливо прикрила руками оголені груди, підтягнувши до них коліна, але Тимофій, теж повністю роздягнувшись, ліг поряд із нею і, усміхнувшись її сором’язливості, відняв її руки від грудей, пригорнув наречену до себе, відчуваючи тепло її тіла. Хлопець погладив її стегна, потім його рука, ковзнула вгору до її талії, погладила живіт. Він знайшов уста Орисі, з пристрастю вп’явся в них поцілунком. Його губи ковзнули по її щоці, обпекли шию та плечі, спустилися нижче, і в Орисі навіть дух перехопило, коли коханий почав пристрасно цілувати її груди. Тимофій божеволів від усвідомлення того, що кохана повністю в його владі, що ще трохи, і вона належатиме йому. Покриваючи жагучими поцілунками її тіло, він відчував, як вона відзивається на його ласку, як гаряче цілує у відповідь, як її руки гладять його плечі, шию, потилицю, і ледве стримувався. Його руки ковзали тілом коханої, відчуваючи ніжність її шкіри. Молодий козак жагуче цілував свою Орисю, згораючи від нетерпіння та збудження. Не маючи змоги більше утримувати свою пристрасть, Тимофій ніжно підтягнув дівчину за стегна під себе. Орися охнула, коли Тимофій оволодів нею, задихала частіше та вигнулася під ним. А він, обнявши її за стрункий стан і міцніше притиснувши до себе, почав обережно рухатися, щоби заподіяти якомога менше болю, усвідомлюючи, що для Орисі це вперше. «Кохана, як же сильно я мріяв володіти тобою! Щастя моє!» — задихаючись від пристрасті, шепотів Тимофій. Він відчував, як Орися тремтить у його руках, як переривчасто дихає. Уже не в силах стримуватися, Тимофій почав рухатися швидше, застогнав. Орися знову вигнулася під ним, і він затих, переводячи дух, відчуваючи її дихання на своїй шиї, таке саме переривчасте, як і його. Тимофій підняв обличчя й подивився на свою кохану — дівчина ще трохи тремтіла, заплющивши очі, а обличчя її палало. Він торкнувся її щоки кінчиками пальців, ніжно погладив її шию, голе плече, торкнувся грудей. Орися розплющила очі, і в них промайнуло збентеження. Тимофій ліг поруч із нею, пригорнув до себе, укривши себе і її простирадлом.

— Тобі було дуже боляче? — пошепки запитав він.

— Трохи, — чесно зізналася Орися, сором’язливо сховавши обличчя на його плечі, і погладила його тіло.

Вона пригадала скарги своєї подружки про те, як це все огидно та бридко. «А мені чомусь не було огидно, — подумала Орися. — Нав­паки! Було приємно відчувати, як він мене обіймає й цілує!» Вона ковзнула пальчиками вниз, по його грудях до плаского, м’язистого живота й намацала шрам від рани, здобутої під Корсунем. Дівчина здригнулася, стягнула простирадло й подивилася на довгий багряний рубець.

— Коханий! — прошепотіла Орися, притискаючись до Тимофія всім тілом. — Слава Богу, що ти живий!

— Я живу лише заради тебе, сонечко моє! Адже без тебе я й не жив зовсім, а так, просто існував, — шепотів Тимофій. — Коли в моєму житті з’явилася ти, я зрозумів, що означає щастя, а твоє кохання, немов солодкий нектар, раз випивши його, більше ніколи не захочеться хмільного меду. Я кохаю тебе! Кохаю більше, ніж люди життя люблять!

Орися слухала його слова, мліючи від задоволення, і дедалі сильніше притулялася до голого тіла свого милого. Раптом Тимофій спохмурнів.

— Орисю, не пізніше ніж завтра ми мусимо повінчатися, — сказав він.

— Але навіщо поспішати? — здивувалася дівчина. — Нині війна і...

— Саме тому! Орисю, я більше не хочу з цим затягувати. Я і так занадто довго відкладав наше весілля. Що швидше ми повінчаємося, то краще! Чи ти вже не хочеш за мене заміж? — зі сміхом запитав він.

— Хочу, але ж не у вінчанні справа і... — Орися знітилася, замовкла, а потім сказала. — А втім, зробимо так, як ти скажеш, коханий.

— Ти завжди будеш такою слухняною? — запитав Тимофій, усміхаючись, і почав гладити її тіло під простирадлом. — Ох, яка ж ти в мене солоденька!

Вони шепотілися й цілувалися ще довго, але нарешті обох зморив сон.

Уранці Кшися тихенько прослизнула до спальні своєї господині, несучи глечик із водою для вмивання та зовсім не дивлячись поперед себе. «Щось довго спить панночка! — думала служниця, коли навпочіпки входила в кімнату і ставила глечик на стіл. — Напевно, занадто втомилася вчора — адже стільки подій сталося!» І тут Кшися подивилася на ліжко та завмерла: її панночка досі міцно спала, зате не спав молодий пан. Лежачи на спині й дивлячись на неї, Тимофій виразно підняв брови й кивнув на двері. Бідолашна Кшися навіть рота розкрила з подиву, спалахнула до коренів волосся і стрімголов вискочила з панської опочивальні. Тимофієві стало смішно, але він придушив смішок, повернувся набік і обережно притиснувся до Орисі, щоби не розбудити. Утім, згодом дівчина прокинулася. Орися розплющила томні, наче в маленької дитини після сну, очі й повернулася до хлопця.

— Доброго ранку, кохана! — Тимофій притягнув її до себе, не забувши погладити по голому стегну. — Ти виспалася?

Орися кивнула, щасливо всміхнулася, а він припав гарячим поцілунком до її шиї. Дівчина заплющила очі, мліючи від його пестощів, а потім трохи відсунулася і прошепотіла: «Тимофію, зараз Кшися прийде, — і тут їй на очі потрапив глечик із водою. — Господи! Кшися вже приходила! — вигукнула вона, викрутившись із його обіймів та підскочивши на ліжку. — Ой, яка ганьба! Що вона тепер подумає?!»

Тимофій не втримався й зареготав, згадавши, яку розгублену пичку скорчила цікава служниця.

— Та що тут смішного? — обурилася Орися.

— А що тут соромітного? Зрештою, це не її діло, що я роблю зі своєю нареченою в опочивальні!

Але Орися із сорому стала, наче печений рак, натягнула простирадло до самого підборіддя. Тимофій поцілував її голе плече.

— Не засмучуся, зіронько моя! Ліпше вставаймо. Нам іще вінчатися сьогодні! — весело сказав Тимофій, швидко вдягнувся й вийшов у коридор.

— Кшисю! — покликав він. — Я знаю, що ти тут. Іди сюди.

Кшися дійсно відразу з’явилася з-за рогу коридору. Ховаючи очі, жінка підійшла до нього. Вона то червоніла, то блідла, та всім своїм виглядом видавала погано приховуване обурення: «Треба ж! Невінчані, а вже сплять разом!»

— Відправ кого-небудь до священика, нехай йому скажуть, що опівдні я вінчатимуся з Орисею, — незворушно наказав Тимофій.

— Ах, ось як! — стрепенулася служниця, але тут же смиренно опустила очі.

— І передай Одарці, нехай накаже виставити хлопцям по бочці горілки й меду на честь мого весілля. Іди!

Кшися зібралася вже піти, але Тимофій зупинив її.

— Кшисю, зроби обличчя трохи простіше. А то маєш вигляд ображеної чесноти, — розсміявся Тимофій.

Челядниця знову спалахнула й щодуху припустила від свого пана виконувати його розпорядження.

Але повінчатися Тимофієві з Орисею не вдалося. Челядник, який бігав до священика, повернувшись, повідомив, що того немає вдома. У отця Сергія, який жив самотньо, без сім’ї, з рідні була тільки сестра, яка жила десь під Уманню. Вона серйозно захворіла, тож він безстрашно поїхав до неї, незважаючи на охоплену смутою країну. І його вже майже дві седмиці немає. А коли він повернеться — невідомо.

Тимофій сказився. Але що тут поробиш?! Він прочесав усю округу, але марно! Усі костели навколо були розорені або самими селянами, або злодіями та мародерами, а всі священики — перебиті, бо були католиками чи уніатами. Тому навіть якби вони були живими, то не змогли б освятити його шлюб через релігійні забобони. А більше в розореному і спорожнілому краю православних священиків не було. Та й до початку смути отець Сергій був єдиним православним батюшкою в усій окрузі.

— Ну не сердься ти так, коханий, — говорила йому Орися, дивлячись на Тимофія, який метався кімнатою, наче тигр у клітці, та так паплюжив прокляті релігійні розбіжності й нетерпимість, що аж гай гудів, чим мимоволі був схожим на пана Матвія — той теж мав таку саму манеру злитися.

— Я себе негідником відчуваю! Та ще й після сьогоднішньої ночі, — сказав Тимофій, але потім підійшов до Орисі й міцно обійняв її. — Ти мене й справді з розуму звела, ягідко моя, змусила забути про все на світі! І далі зводиш! — шепотів він, припадаючи гарячим поцілунком до шиї дівчини. — Як згадаю, як солодко з тобою було, то знову не можу стриматися. Орисенько, щастя моє! Кохана! Ми поїдемо в інше місце і знайдемо хоч якого-небудь попа, щоби він повінчав нас.

Орися замислилася: «Може, і справді не можна було робити так, як учора. Але я так за ним сумувала, мені так погано було без нього, що я ні про що не шкодую. Однак виходить, що я зробила це навмисне, щоб він зі мною швидше одружився. Треба дати зрозуміти, що це не так», — а потім відповіла:

— Це небезпечно тепер — їхати кудись і шукати священика. Почекаймо найкраще тут. Гадаю, священик скоро повернеться, і тоді ми спокійно повінчаємося. Та й куди нам поспішати? Над нами тепер ніхто не стоїть і не зможе перешкодити.

— Та воно все так, але мені буде спокійніше, коли ти за законом моєю дружиною станеш. Якось усе в нас не так пішло! — нахмурився Тимофій. — І вкрасти тебе довелося, і з батьком твоїм не зразу вийшло порозумітися, і одружитися нормально не можемо.

— Не сумуй щодо цього, коханий. Головне, що ми будемо разом. А решта — дрібниці! І, крім того, хотілося б, аби на нашому весіллі був і мій батько, і сестрички, і твій брат. І ще бажаю, щоби нас вінчав лише отець Сергій. Я ще не зустрічала таких добрих священиків, як він. Тому почекаймо трохи. Ну будь ласка! — попросила Орися, кладучи руки йому на плечі. Вона пригадала, які вони м’язисті і як приємно було вчора вночі засинати в його сильних обіймах. Пустотливо блиснувши очима, Орися шепнула: — Ти ж прийдеш до мене сьогодні ночувати?

Погляд Тимофія спалахнув пристрастю, і замість відповіді він палко поцілував її.

Усі наступні ночі Орися й Тимофій проводили разом і не бентежились мораллю. Про це знала лише Кшися, але воліла мовчати про це неподобство та ще й ретельно покривала коханців, аби випадково про це не провідали Одарка, челядь або Семен із Михайликом. Спочатку жінка була вельми обурена, бо не уявляла, що її молодий пан може так учинити, а її панночка — дозволити йому таке. Але коли згадувала, як мучилася Орися від домагань пана Матвія, як вона сумувала за Тимофієм, а ще бачила, як її молодий пан сяє від щастя і як палко кохає дівчину, Кшися потроху починала виправдовувати цю пару. «Врешті-решт, та що тут такого? Хіба ці двоє не заслужили щастя?» — думала служниця.

А для закоханих світ навколо відсунувся на задній план — вони забули про те, що війна, яка ще невідомо коли закінчиться, забули, що Тимофієві не сьогодні-завтра доведеться поїхати. Залишилися тільки їхні кохання та пристрасть. Обидва занадто довго були в розлуці, занадто сильно сумували одне за одним, занадто багато пригод пережили поодинці за такий короткий термін і тепер прагнули надолужити згаяне, віддаючись одне одному без залишку.

А отця Сергія все не було й не було.

Зате повернувся пан Матвій. Він дуже квапився з Бара, щоби нарешті побачити свою кохану. «Боже! Я руки на себе наклав би, якби з нею що-небудь трапилося! — думав пан Клесінський, поспішаючи додому. — Подумати лишень: таку потужну фортецю — і захопили! Це ще добре, що Тимофій знайомий із цим гультяєм. Хоч якась користь від нього є на цьому світі!»

Однак, приїхавши до Волховиць, він дуже здивувався, побачивши тут козаків. Пан Матвій безстрашно під’їхав до воріт власного будинку й вельми гордовито наказав їх відчинити. Козаки Тимофія не знали господаря в обличчя, тому оторопіли від такої вимоги.

— Ти хто такий? — запитав Гриць, який саме тинявся поблизу й не погребував сунути сюди свій ніс.

— Господар цього будинку! Ану відчиняй! Мені тут що, до ночі стояти? — невдоволено відповів Клесінський.

— Ану забирайся! Господар цього маєтку — пан Тимофій, а ти... — нахабно почав говорити Гриць, але відразу ж отримав ляща від Данила.

— Думай, що верзеш, дурню! Це старший брат Красунчика! Відчиніть панові ворота! — скомандував Данило.

Матвій добре чув їхню розмову і його ледь грець не вхопив від того, що, виявляється, Тимофій тут! «А чорт би мене, дурня, забрав! — вилаяв сам себе пан Матвій. — А ще краще мого братика! Ліпше я її менше ховав би від нього, а повіз із собою до Варшави — туди він точно не сунувся б. Зараз спокійно сидів би з нею там і ні про що не сумував!» Він із гордовитим і незадоволеним виглядом проїхав повз козаків, повз челяді, яка шанобливо йому вклонялася, жбурнув конюху поводи й увійшов до будинку.

— Ну і гоноровий же братик у Красунчика, — сказав Гриць, уважно розглядаючи пана Клесінського. — А вони схожі зовні. І чого мають таку велику різницю у віці?

— Воно тобі треба? — усміхнувся Данило.

— Ну то ж цікаво!

— Ти найкраще за собою стеж! А то голову не встигнеш зносити через свого поганого язика, — порадив старий козак і пішов до кухні, де давно звів ніжну дружбу з куховаркою просто під самим носом у пильної Одарки, яка, як і раніше, ретельно стежила за челядницями. Від цієї дружби Данилові була пряма користь — зголоднівши, він щоразу безперешкодно отримував щось смачненьке, незважаючи на щоденну добавку до обіду. Провідай про це стара нянька, то неодмінно відлупцювала б Данила так, як до цього била Гриця.

Пан Матвій пройшов сіни, де нікого не було, увійшов у головну залу, де теж було порожньо. Тоді він попрямував до своєї спальні і, проходячи повз кімнату Орисі, помітив, що двері прочинені. Він не зміг утриматися, щоби не заглянути туди хоч мигцем — так йому хотілося подивитися на дівчину. Побачене змусило Матвія завмерти: Орися сиділа у Тимофія на колінах, і він обіймав та пристрасно цілував її, а вона, забувши про все на світі, підставляла свої уста, обличчя, шию під його поцілунки, замруживши очі від щастя. Матвій, завмерши, дивився на пару, і в ньому скипали ревнощі, злість, ненависть. «Чому він, а не я? Чому вона з усіх чоловіків на світі обрала мого брата? Чим він кращий за мене?» — промайнуло в думках у чоловіка. Але тут Орися, немов відчувши погляд, розплющила очі й подивилася на нього. В очах дівчини промайнуло здивування, потім переляк, і вона, швидко вивільнившись із рук Тимофія, підскочила, уся червона від збентеження. Тимофій озирнувся й побачив старшого брата. Матвій хмикнув.

— Ви хоч би двері за собою зачиняли, голуб’ята! — замість привітання незворушно сказав пан Клесінський, входячи до кімнати.

— Матвію, радий тебе бачити! — привітно всміхнувся Тимофій.

Він анітрохи не збентежився тим, що його застали за таким заняттям. Потім хлопець підвівся, підійшов і обійняв брата, а Матвій дивився через його плече на Орисю. Дівчина зустрілася з ним поглядом — в очах пана Матвія було стільки докору, осуду, ревнощів та болю, що вона відвернулася. «Врешті-решт, яке право він має засуджувати нас?! — подумала дівчина. — Ми кохаємо одне одного, і я не винна в тому, що не можу кохати його. Мусить же він зрозуміти це!»

— Брате, де ти був увесь цей час? — запитав Тимофій. — Ми вже не знали, що й думати з тривоги за тебе!

— У Варшаві, — спокійно відповів Матвій.

Тимофій подивився на брата, трохи нахмурився, а потім запитав:

— Тоді навіщо сказав усім, що їдеш до мене?

— Тому що я так і збирався зробити! Хотів відвезти Орисю та Михайлика до Львова, а сам вирушити до тебе, але потім подумав, що спочатку треба дізнатися, що коїться в Польському королівстві — не забувай, що ми з тобою між двох вогнів. Ну а заразом і дізнатися про те, наскільки прихильні до мене мої покровителі, — відповів Матвій, старанно обходячи увагою питання про Бар.

— Пора б уже зробити вибір на користь однієї сторони, — промовив Тимофій.

— Ех, братику! Ти ще такий молодий, що зовсім не бачив життя! Запам’ятай, Fortuna meretricem est[74], — поблажливо відповів йому Клесінський, не бажаючи лихословити перед Орисею, — яка сьогодні весело гуляє з тобою, а завтра тікає від тебе до іншого. А ти залишаєшся один, розорений і всіма покинутий. А я так не звик! Ти воюєш разом із козаками, а я дружу з поляками. Невідомо, хто остаточно переможе, тому треба встигнути і там і тут!

— Est avis in dextra, melior quam quattuor extra![75] — відповів Тимофій, тому що його покоробили такі міркування брата. — Так можна ніде не встигнути! А чому ж тоді повернувся?

— Ну, нас же двоє, і ми з тобою всюди встигнемо! — з невластивим йому запалом сказав Матвій. — А повернувся я тому, що дізнався, що Бар захоплений козаками, а там я залишив сина й Орисю. Думав, що збожеволію з тривоги за них! Та ще і Юрко пішов від Оссолінського й теж поїхав сюди, просто в лапи до бунтівників! До речі, він тут не з’являвся?

— З’являвся! Але... — Тимофій трохи помовчав, а потім відповів: — Але пішов із козаками Кривоноса.

— Тьху, дідько! А диявол дери цього вишкребка! — досадливо вилаявся Матвій. — Пробач, Орисю. Нерви! Чому ти його не втримав? Та як ти допустив таке свавілля?

— Та тому, що він у тебе вже дорослий, але примхливий, як дитина, і йому не завадить понюхати пороху, — спокійно відповів Тимофій. — Він не уявляє собі, що таке війна, то нехай наб’є оскому — менше про панянок думатиме й більше про себе самого. Адже він у тебе вельми розпещений, а козаки швидко виб’ють із нього всі примхи.

— Хм! Можливо, твоя правда. Та не можливо, а таки правда. Дій­сно, полазить у бруді в окопах, то швидко оцінить усі переваги служби в канцлера, — сказав Матвій. — Гаразд! Я піду. Адже я з дороги. А що це за козаки в нас на подвір’ї?

— Мої, — коротко відповів Тимофій. — Я тепер сотник.

— О! Вітаю! — задоволено усміхнувся Матвій. — Ти робиш успіхи у своїй кар’єрі! Давно б так!

Він уклонився Орисі та вийшов. Лише за дверима пан Матвій важко перевів дух — чимало в нього пішло душевних сил, аби стриматися та невимушено базікати з братом.

Тимофій, задумливо нахмурившись, присів у крісло. «Що могло трапитися з моїм братом? Він наче чужим став», — думав хлопець. Орися, яка мовчала під час цієї розмови, підійшла до нього. Тимофій підняв на неї очі, усміхнувся коханій. «Які ж вони в нього сині! І як же вони сяють!» — подумала дівчина. Тимофій обійняв її за стегна.

— Як тобі жилося з моїм братом? Я ж так і не запитав тебе про це, а ти мені не розповідала.

— Добре. Пан Матвій мене не ображав, щоправда, він такий... — Орися задумалася, добираючи відповідне слово, — жорсткий. Ви такі різні з ним! Він холодний, немов лід, а в тобі наче полум’я палахкотить.

— Матвій завжди був собі на умі й завжди примудрявся домогтися успіху там, де інші зазнавали невдачі. Він спритно вміє завести належне знайомство та з усього витягти вигоду. Я не такий!

— Ти найкращий! — відповіла Орися. — Маєш добре і благородне серце. А що може бути важливіше за це?

— Часом моє добре серце мені не допомагає, — задумливо промовив він.

— Не говори так, коханий! Якби ти був іншим, таким, як твій брат, я ніколи не покохала б тебе! Милий, ти найкращий у світі! А ще ти — мій!

Тимофій подивився на свою кохану і прочитав в очах Орисі так багато любові до нього, обожнювання, що відчув себе найщасливішим у світі. «Господи, ти дав мені найбільшу радість у земному житті — кохання моєї Орисі! Дякую Тобі, Боже! Тільки благаю Тебе, спаси і збережи мою кохану!» — подумав Тимофій. Потім він підвівся, обійняв дівчину і прошепотів: «Найбільше щастя, дароване мені Богом, це ти, кохана!»

Увечері пан Матвій сидів у головній залі на самоті — сини пішли на подвір’я коротати вечір у товаристві козаків. Туди ж пішли й Орися з Тимофієм. Там усім було набагато веселіше та вільніше. Гордий і зарозумілий Матвій не вважав для себе можливим узагалі спілкуватися з козаками свого брата — у його очах усі вони були хлопами. Та він і радий був тому, що всі вони пішли, — чоловікові нестерпно бридко було бачити, як ніжно дивляться одне на одного Тимофій і Орися.

Пан Клесінський обмірковував своє становище — його маєток, на щастя, уцілів, чого не можна було сказати про сусідські. Але що буде далі, коли закінчиться ця війна? Селяни, які звільнилися, уже більше не оброблятимуть задарма його поля. Так, земля досі була його, але чи надовго? Адже частину її або всю можуть тепер відібрати. «Ця смута дуже вдарить по моїй кишені! — з досадою думав корисливий пан Матвій, забуваючи про те, що за ці роки він накопичив чималі кошти, причому не сріблом, а золотом. — Половина хлопів розбіглася, а інша половина моститься до мого брата в сотню. І хто тепер прибиратиме хліб? Але в будь-якому разі нині я не зможу нічого вдіяти з усім цим — мені треба буде піти на поступки моїм селянам. Та й безглуздо їх пригнічувати і тепер і надалі — задоволені люди краще працюють! Інакше я сповна дізнаюся, чого вартий народний гнів. А далі що? Бог знає, що буде далі! Час покаже».

І крім того, пан Клесінський не забував, що за законом він зобов’язаний брати участь у посполитому рушенні як шляхтич і землевласник. Але брати участь у тому, що заздалегідь приречене на провал, — а Матвій не сумнівався в цьому, — уважав марною тратою часу та сил. Однак за ухилення йому загрожувала сувора відповідальність — його могли позбавити земельних володінь самі поляки. Утім, з іншого боку, весь край був розорений та захоплений козаками, і донести на нього було нікому. Усі його найближчі сусіди або перебиті, або втекли. Особливо зрадів пан Матвій загибелі пана Залеського. «Завжди це п’яне бидло заздрило і тільки й чекало нагоди, щоби мене у спину вдарити. Шкода тільки його дочок. Добрі були панночки, — думав він, бо Тимофій розповів йому про трагедію сімейства Залеських. — Гаразд! Подивимося, що буде далі. У будь-якому разі всім нині не до мене. Ніхто ж не знатиме, де я був увесь цей час і що робив».

Потім думки Матвія повернулися до Орисі. За всі ці місяці він звик до того, що не має суперників і дівчина належить лише йому. А добитися її прихильності — це питання часу. І тепер, коли він бачив дівчину поряд із братом, бачив, як вони дивляться одне на одного, як усміхаються одне одному, то почувався пограбованим. А ще Матвія дратувало те, що Орися дивилася на нього осудливо, бо здогадувалася, що він ревнує. «Однаково я доб’юся її! Нехай навіть і не мріє про те, що відступлюся від неї. Брат скоро знову поїде воювати і може не повернутися. А я вмію чекати!» — думав Клесінський, дуріючи з ревнощів.

Потім Матвієві набридло сидіти на самоті, і він пішов спати, але так і не заснув. Марно Клесінський крутився на м’якій перині — сон не йшов до нього. Його думки знов і знову поверталися до брата та Орисі. «Чому Тимофієві не скрутили шию? Стільки народу перебито, а цей живий і здоровий! Диявол йому допомагає, чи що? Та ще й сюди приїхав! Бачити не можу, як він торкається її! А вона просто мліє від щастя в його руках. Дурень я! Прокляте моє благородство! Треба було силою примусити її до шлюбу або поїхати до її батька й домовитися з ним. Гроші все можуть, і я вже давно був би одруженим із нею, а вона була б моя. А Тимофія послав би під три чорти! Однаково між нами рано чи пізно пролягла би злоба!» — гнівно думав пан Матвій, коли його слух уловив неголосний стукіт кроків у нічній тиші будинку. «Хто це ще там вештається? Либонь, Семен знову в льох крадеться! Ну за що мені це покарання — син-п’яниця?!» — подумав Клесінський, підвівся й тихо прочинив двері. У напівтемряві, яка розсіювалася місячним світлом, що проникало через вікно наприкінці коридору, він розрізнив Тимофія. Той зупинився біля дверей Орисі й без стуку ввійшов до її спальні.

Матвій усе зрозумів. Важко дихаючи, він заметушився у своїй опочивальні. Уява пана Матвія малювала картини, з яких кожна була бридкіша за попередню, — його кохана всміхається його братові, цілує його, віддається йому і стогне в його руках, а потім вони засинають разом, в одному ліжку. Він почувався рогоносцем. Матвій схопив шаблю й вирішив порішити обох просто в ліжку. Але біля дверей своєї опочивальні зупинився, важко дихаючи. «Що це змінить? Нічого!» — подумав чоловік.

Матвій не спав усю ніч і, коли у вікна ковзнув світанок, почув тихий стук дверей — це Тимофій вийшов зі спальні Орисі.

«Відтепер тобі не жити, брате! — думав Матвій, божеволіючи з шаленої люті та ненависті. — Ти переступив межу, яку тобі не слід було переступати. Нехай моя кохана й дісталася тобі, але за це ти заплатиш мені життям. Відтепер ніщо не зупинить мене. Я більше не вагатимусь». Знову він зовсім забув про те, що не має жодних прав уважати Орисю своєю — дівчина ніколи не давала йому навіть натяку, ніколи нічого не обіцяла. Але для Матвія бажання заволодіти нею стало головною метою в житті. У його свідомості Орися перетворилася на бажаний предмет, на дорогоцінну річ, яка була його безроздільною власністю, яку він шалено кохав і не бажав ділити ні з ким. Якби Матвієві все ж таки вдалося одружитися з Орисею, то він неодмінно перетворився би на напівбожевільного ревнивця, який дико ревнує свою дружину навіть до гребеня, що торкається її волосся, і лише через те, що гребінець — предмет чоловічого роду. Навіть тепер, коли він був для неї чужим, чоловік уважав, що всі права на дівчину має лише він.

А вранці Тимофій укотре послав челядника дізнатися, чи є вже священик. Але отець Сергій так і не повернувся.

— Я втомився чекати, — сказав він Орисі. — Поїхали до Бара — там обвінчаємося.

Орися зітхнула — їй хотілося, щоби на весілля приїхав батько, але потім, подумавши, вона вирішила, що Тимофій має рацію.

— Добре! Поїдемо, — відповіла дівчина.

А менш ніж за годину Тимофієві доповіли, що прибув гонець із листом від Хмельницького. Прочитавши його, Тимофій ледь не завив — йому належало терміново прибути зі своєю сотнею до основних сил козацького війська. У люті він лаяв сам себе за те, що так довго й безтурботно сидів у Волховицях, коли давно вже міг з’їздити до Бара та повінчатися зі своєю коханою. А тепер йому належало виїхати не пізніше від завтрашнього ранку, і часу на те, щоби повінчатися, а потім проводити Орисю додому, він не мав. І переступити через гетьманський наказ хлопець не міг. До того ж і його козаки почали вже нудьгувати через бездіяльність. Тимофій розумів, що йому не варто випробовувати терпіння своїх людей.

— Не звинувачуй себе й не мучся, мій любий! — говорила Орися, обережно обіймаючи свого розлюченого коханого. — Ну повінчаємося трохи пізніше. Хіба це важливо? Головне, що ти кохаєш мене.

— Орисю, я сам в усьому винен! Треба було зробити це давно. Мало що зі мною може трапитися, і тоді...

— Не говори про те! — гнівно перебила його Орися. — Навіть не смій так думати! Ти повернешся до мене живим і неушкодженим!

Тимофій зітхнув. Він ніжно пригорнув дівчину до своїх грудей.

— Орисенько, відтоді, як я відвіз тебе з дому, уся відповідальність за тебе лежить на мені, — промовив козак. — Мій обов’язок зробити так, аби ти була захищеною від усього й нічого не потребувала. Просто після того, що між нами сталося, я не маю права залишати все так, як було до цього.

— Але ти ж не відмовляєшся від мене, — усміхнулася Орися. — Тимофію, коханий, не журися через усе це. Та хіба це так важливо, коли ми одружимося — зараз або потім? Нас більше ніхто не розлучить! І, крім того, ти хотів веселе та пишне весілля, та і я бажаю, щоби на наше весілля приїхав батько. Тож здійснімо наші мрії!

— Добре, — зітхнувши, сказав Тимофій і, згнітивши серце, погодився з тим, що Орися якоюсь мірою має рацію. Дійсно — він же не назавжди їде! Тепер він просто зобов’язаний повернутися живим, і Бог не допустить, аби хлопець не виконав свого зобов’язання перед коханою.

Коли пан Матвій дізнався про те, що брат завтра їде, то несподівано для всіх вирішив їхати з ним.

— У Волховицях я залишу Семена й усіх своїх хлопців, — незворушно сказав Клесінський. — Він показав себе якнайкраще, і я цілком можу довірити йому і маєток, і Михайлика, і Орисю. А я хочу згадати молодість! А то щось засидівся вдома.

— А як же твої польські приятелі? — запитав здивований Тимофій, бо розраховував, що Матвій залишиться вдома, і Орися та племінники будуть під його захистом. — Вони ж не схвалять таке твоє рішення.

— Ну я ж не збираюся їх про це сповіщати. І мої польські приятелі зовсім не знають про те, що ти, мій рідний брат, воюєш із козаками. Та ще й мій старший син до них долучився. А воювати з козаками куди веселіше, ніж зі шляхтою — у таборі під Глиня́нами можна легко спитися, бо там нічим іншим не зайняті, — зі сміхом відповів пан Матвій, і тут він зустрівся поглядом з Орисею. Багато прочитав він у її очах — і подив, і недовіру до нього, і водночас радість, що його не буде поруч.

«Ну що ж, моя красуне! Радій поки, але скоро ти гірко пошкодуєш про те, що знехтувала моїм коханням. Ти сама винна в усьому! Треба бути більш розважливою й не нехтувати мною! А тепер твій коханець поплатиться життям за твою байдужість до мене», — мстиво подумав Клесінський, насмішкувато дивлячись на дівчину, тому що єдиною причиною, через яку він збирався на війну, було вбивство Тимофія.

Михайлик мовчав, адже навіть не здогадувався про все страшне підґрунтя прийнятого батьком рішення. Та й байдуже йому було — залишиться батько вдома чи поїде, однаково він не звертає на нього уваги і вважає тягарем. Головне, що Орися буде поруч. А Семен, навпаки, засмутився, бо дуже хотів поїхати з любимим дядьком. Але заперечити батькові або заявити про свої бажання хлопцеві бракувало хоробрості, оскільки він чудово розумів, що тоді батько грубо його вичитає, а цього йому не хотілося. Тому Семен мовчав.

Пізно ввечері Орися, лежачи в ліжку поруч із Тимофієм, ледь утримувала сльози — так боляче їй було знову з ним розлучатися. Адже тепер, як і минулого разу, вони не знали, скільки триватиме ця розлука. Тимофій відчував, що вона страждає, але вдіяти нічого не міг, тому мовчав, лише ніжно пригортав до себе. Орися підняла голову з його плеча та сіла поруч із хлопцем, схиливши до нього обличчя. Вона ніжно дивилася на свого коханого, потім погладила його сильні плечі, її ручки ковзнули до його живота, стегон, вона почала ніжно цілувати його шию, і тут милий різко підім’яв її під себе та почав палко обсипати поцілунками. «Ягідко моя. Сонечко, — шепотів Тимофій між поцілунками. — Найгірше, що може бути, це розлука з тобою. Але я повернуся до тебе. Обіцяю!» А Орися, зручніше ковзнувши під свого коханого, віддалася йому з усією своєю пристрастю.

Удосвіта Тимофій тихенько вийшов з Орисиної опочивальні й ніс до носа зіткнувся з братом. «Ну що, загасив пожежу у штанях?» — неголосно й насмішкувато запитав пан Матвій. Тимофій зніяковів, відвів погляд, промовчав і поспішив піти. Тому й не помітив тієї лютої ненависті, якою горіли очі старшого брата.

Трохи пізніше обидва брати прощалися з Орисею. Матвій зробив це холодно й безпристрасно, наче був до неї завжди байдужий, а Тимофій уклав у свій прощальний погляд стільки кохання і пристрасті, що в дівчини защеміло серце.

— Ліпше би батько залишився вдома! Я хотів поїхати з дядьком! — ображено вигукнув Семен, коли дядько й батько виїхали за ворота.

Клесінський залишив сину всіх своїх гайдуків, пообіцявши їм щедру плату, а із собою прихопив лише Кліща.

— Ох, пане Семене, ти ж не знаєш, що таке війна! — сумно сказала Орися. — Найкраще тобі ніколи не знати її жахів. Та й нікому більше!

— А ти знаєш? — не зовсім шанобливо огризнувся Семен. — Хоча так! Ти, панно, бачила все своїми очима. Але мені так хотілося поїхати звідси, а не сидіти та нудьгувати! Ось тепер і досадую.

— Тільки не пий з цієї причини, щоби розігнати свою нудьгу й досаду, — несподівано сміливо сказав йому Михайлик.

— О! Ти, я дивлюся, теж хоробрішим став! — знову огризнувся Семен. — Від книг озвірів?

— Ага, — відповів йому брат і, розвернувшись, пішов у будинок.

— Пане Семене! — докірливо сказала Орися. — Прошу тебе, не сварися з братом! Ліпше попрохаймо Одарку приготувати солодких пиріжків до обіду.

Залишившись утрьох, Орися, Семен і Михайлик уживалися цілком терпимо — брати рідше влаштовували між собою чвари, Семен став набагато менше пити, а Орися дедалі менше дорікала йому за грубість до молодшого брата. Дивно, коли батько ганяв Семена за пиятики, то його просто таки тягнуло до чарки, а коли батько поїхав, то й бажання зникло. Але загалом молоді люди жили досить дружно, щоправда, їм усім трьом було і самотньо і журливо. У їхньому краю настала тиша — не було більше галасливих і веселих сусідів-шляхтичів, у сусідніх селах перестали хвилюватися та обурюватися селяни, не з’являлися зграї розбійників. Але гнітючою була ця тиша. Особливо після того, як поїхали козаки Тимофія, що наповнювали двір гомоном, жартами й витівками. Увесь край немов завмер в очікуванні грози. А троє мешканців Волховиць жили серед цієї тиші у тривозі та хвилюванні — на війну пішли дві дуже близькі всім трьом людини.

Тимофій зі своєю сотнею швидко й без пригод прибув до ставки гетьмана, де вже зібралися практично всі полковники зі своїми полками. Прибули полковники Кривоніс із Кам’янця, який він так і не встиг захопити, і Ганжа, козаків якого поляки насмішкувато і зневажливо називали подністрянською харамжею. Прибули полковники Нечай, Морозенко, Тиша. Останній орудував у самому серці Польщі, просто під Варшавою, улаштовуючи зухвалі нальоти на шляхетські маєтки. Козацька армія поповнилася не лише селянами й містянами — прибуло безліч охочих повоювати з ляхами з берегів річок Самари, Росі, Собі, Ташлика. Тимофій пригадав весну — тоді із Січі вийшло лише п’ять тисяч низових козаків і чотири тисячі татар. А нині козацька армія була просто величезна — вона налічувала орієнтовно сто десять тисяч осіб, а артилерія — майже сто гармат. Однак серед них тільки близько п’ятдесяти тисяч були воїнами-козаками — низовиками, реєстровиками, виписними з реєстру, лісовими гайдамаками і степовиками, які, мешкаючи в Дикому Полі на кордоні з Кримським ханством, ніколи не випускали з рук зброї. Решта були селянами та містянами, які щойно взяли в руки шаблю.

— Не заздрю я шляхті, — холодно сказав Матвій, оглядаючи це величезне військо. — Хоча у них перевага в тому, що їхня кіннота набагато сильніша.

«Знову ця кіннота! — скривився Тимофій, прямуючи до гетьмана. — Утім, братова правда. Ну що ж! Подивимося, чим закінчиться ця битва. Цікаво, навіщо він поїхав воювати. Що штовхнуло Матвія піти зі мною? Він чимало повоював за своє життя й у останні роки взагалі охолонув до ратних подвигів. Невже і справді так нудно стало вдома?»

Хмельницький сидів у своєму наметі в оточенні своїх полковників, а побачивши Тимофія, щиро зрадів.

— Тимофію, дуже радий тебе бачити! — гетьман тепло всміхнувся, підвівся і обняв Тимофія. — З обличчя бачу, що з твоєю милою все гаразд, — шепнув він.

— Я дуже вдячний тобі, пане гетьмане, що ти відпустив мене, — я встиг вчасно, — відповів Тимофій.

Слідом за Хмельницьким із Тимофієм особливо тепло привітався Кривоніс, не забувши поцікавитися про Орисю, а за ним і Іван Ганжа, який добре пам’ятав хлопця ще з весни, а потім і решта старшини теж привітно поглянула на молодого сотника. Навіть пан Виговський, і той дружелюбно кивнув.

Матвій уважно спостерігав за тим, як привітно з його братом вітається козацька старшина, як йому тут раді. «А Тимофій, виявляється, зовсім не такий уже і пустодзвін, яким я його вважав! Он як до цього Хмельницького втерся в довіру», — подумав чоловік. Але тут його помітив сам гетьман. Матвій не дуже добре пам’ятав Хмельницького з часів Смоленської війни, а точніше, взагалі не пам’ятав. Адже тоді гордий пан Матвій Клесінський зовсім не прагнув до спілкування з якимось чигиринським козаком — це його покійний батько дружив з усіма, хто був православним, а сам Матвій волів спілкуватися з польською шляхтою — від неї він мав більше користі. Однак Хмельницький його пам’ятав, тому, трохи примружившись, уважно подивився на чоловіка.

— Пане Матвію, — просто сказав він. — Ось уже не думав, що побачу тебе тут. Яким вітром?

Матвій уклонився Хмельницькому як рівному, а не як гетьману, і холодно відповів:

— А хіба я можу залишатися осторонь, коли вирішується доля мого народу?

Гетьман навіть не скривився, хоча чудово зрозумів, що Матвій поважає лише себе, служить тільки собі й переслідує лише свої інтереси. «Що ж! Раз прийшов із братом, то нехай залишається», — подумав Хмельницький.

— Ми завжди раді тим, хто не хоче стояти осторонь, — трохи вкрадливо відповів Хмельницький, потім із незадоволенням відпустив Тимофія. Гетьман прагнув затримати молодого сотника ще трохи в себе, але не хотілося, щоби був присутній його старший брат — пану Клесінському він не довіряв.

Тимофій одразу вирушив шукати Марка. Матвій ішов слідом за братом, невдоволено поглядаючи навсібіч — його охопила гидливість. «Хоч військо й величезне, але половина тут — звичайні хлопи! І як вони збираються воювати? Вони ненавчені, незвичні до війни. Б’юся об заклад, що половина їх злякається і втече перш, ніж напівп’яна шляхта піде в атаку! — думав пан Матвій. — Погано, що не вдалося прикінчити братика просто в дорозі — мав би менше клопоту й не треба було би брати участь у всьому цьому балагані. Але козаки так і труться біля нього, що не протиснешся!» Клесінський так і не зміг заглушити в собі ненависті до свого більш щасливого суперника. Тоді, улітку, йому було трохи легше впоратися із собою — була надія на те, що Тимофій рано чи пізно загине або кине Орисю. Але тепер, коли він переконався в тому, що молодший брат не лише не збирається відмовлятися від своєї коханої, а ще й жив із нею, як із дружиною, то вирішив будь-що прибрати його зі свого шляху. Особливо скаженів Матвій, коли брат ставав задумливим, на губах грала легка, мрійлива усмішка, а очі його сяяли, — він чудово розумів, що брат думає про Орисю і згадує хвилини, проведені з нею. Це ледь не доводило Клесінського до божевілля, але він ретельно приховував свої гнів та ревнощі.

А Тимофій і не підозрював, що за його спиною йде смерть в особі рідного брата. Для нього величезною радістю було знову побачити своїх друзів, дізнатися про одруження Влада в усіх подробицях. Та ще й Максимко прийшов!

Матвій дивився на молодих козаків, які весело базікали і сміялися, піддражнювали один одного, і в ньому прокинулася заздрість. У цих молодих хлопців так кипіло й вирувало життя, вони були такими молодими та безтурботними, їхні очі так сяяли, що красень пан Матвій несподівано відчув себе старим і непотрібним у цьому житті. Влад і Кривоносенко йому зразу не сподобалися, але він доклав усю свою привітність та самовладання, спілкуючись із приятелями брата, щоби не видати себе. А тут ще Гриць несміливо просунув ніс у намет, побачив, що тут весело та залишився, і його ніхто не прогнав, що взагалі обурило гордого Клесінського — уже хоча б гідність сотники мали й не шанували біля себе всяку голоту.

— Ну а що ви робили весь цей час, окрім того, що ледь попа на той світ не відправили? — запитав Тимофій, усміхнувшись.

— Та нічого особливого — нудьгували! — відповів Марко. — Після твого від’їзду пішла чутка, що наших послів у Варшаві на палі посадили. Тоді ми спішно виступили з Білої Церкви, дійшли до урочища Гончарихи, і туди з’явилися наші посли, живі й неушкоджені. Ще мали з’явитися комісари для переговорів на чолі з воєводою Киселем. Та лише до нас вони так і не доїхали! Пан воєвода як побачив, що Гоща, його вотчина, була розграбована просто в нього на очах, а він нічого і зробити не зміг, то відразу й застряг в Острозі — надто страшно було і йому й комісарам пробиратися нашими землями, — усміхнувся Марко. — Місто вже зайняли наші козаки, і він зажадав через нього вільний пропуск. Для гарантій безпеки обмінялися заручниками, але тут якийсь шляхтич, начальник однієї із хоругв ополчення, який ішов разом із воєводою, улаштував бійку біля міських воріт. Ну через це козаки й не пропустили Киселя. Він навіть писав панові Кривоносу, просив, аби його безперешкодно пропустили через місто. Полковник порадив йому обійти Острог. Але Кисіль зажадав, щоб у такому разі йому виділили конвой, який проводив би його до Костянтинова, де мали відбутися перемови. Навіть митрополита Сильвестра просив посприяти в цьому. Той приїхав, але досі сидить у гетьмана, а гетьман йому нічого не обіцяє й конвою Киселю не виділяє.

— Хмель, як і раніше, тягне час, — усміхнувся Тимофій, знімаючи свій ошатний і дорогий одяг та надягаючи звичайну білу сорочку й легку сіру свитку, у яких було набагато зручніше.

— Так, гетьман поки зволікає з наступом. А люди незадоволені й висловлюють своє обурення такою повільністю!

— І правильно робить, що зволікає! — несподівано втрутився Матвій. — Поспішиш — людей насмішиш! Домовлятися з поляками — безглуздо. Шляхта ніколи не піде на поступки й не дасть вам волі. Але в поляків немає згоди — вони гризуться між собою, немов зграя собак за тельбухи. Тому треба відтягнути час, аби використовувати їхні сварки собі на користь, а потім вдарити сильніше.

Тимофій ледь усміхнувся. Він розумів, що брат має рацію.

— А що говорять щодо цього у Варшаві, Матвію? — запитав він, бо за останні дні Тимофієві взагалі ні до чого не було діла, крім Орисі.

— Вони сподіваються, що як помилують усю козацьку старшину та підуть їй на поступки, то вдасться розколоти всіх вас. Старшина неодмінно припинить смуту, а селяни без козаків не зможуть воювати, — усміхнувся Клесінський.

«Усіх вас? — подумав Марко. — А хіба пан Матвій не з нами? Дивно, навіщо він узагалі сюди з’явився? Дуже він змінився з того останнього разу, що я його бачив. Немов холодом від нього тягне».

Максим мовчав — йому теж не сподобався пан Матвій. «Схоже, братик у Красунчика ще той хлюст! Занадто вони різні, хоча й брати», — розмислив Максимко.

Тут у намет бадьоро ввійшов Юрій, який почув, що приїхав дядько. Це був уже не той зі смаком одягнений, нудьгуючий, манірний і марнославний шляхтич — служба пішла йому на користь, хоч Юрко до пуття ще й не брав у війні участі, але вже встиг позбутися свого столичного лоску, став трохи простішим і менш себелюбним. Хлопець увійшов із радісною усмішкою, яка відразу ж зблякла, ледве він зустрівся поглядом із батьком, — Юрій побачив у його очах стільки гніву, що навіть перемінився в обличчі.

— Ну, здрастуй, синку! — холодно сказав Матвій, бо знайшов того, на кому можна було зігнати своє роздратування. — Як ти тут поживаєш? З твоєї пики бачу, що непогано. Совість не мучить? Тобі хто, паршивцю, дозволяв залишати службу? Це що за примхи і свавілля? Ну що ж! Вибирай, щеня: мені самому тебе відшмагати чи краще не клопотатися, а наказати Янкові? Зауваж — його рука легша за мою.

Тимофій нахмурився й напружився, готовий утримати брата від рукоприкладства.

— А може, досить, батьку? — несподівано зухвало відповів Юрій. — Може, визнаєш у мені сина, а не хлопа?

— Я бачу, що у вас тут поширюється просто пошесть якась — усі різко починають жадати свободи не лише від ляхів, а й від батьків! — мало не прошипів Клесінський і змахнув батогом. Але Юрій спритно ухилився.

Тимофій миттєво опинився біля брата і вхопив його за руку.

— Матвію! Я прошу тебе. Згадай, про що я тобі казав, — тихо сказав Тимофій і виразно підняв брови.

Клесінський, насупившись, поплескував рукояттю батога по своїй долоні й щось обмірковував. Вуса його сіпалися з гніву. Але потім він подивився на сина і сказав:

— Гаразд! Лише не потрапляй мені декілька днів на шляху, інакше я неодмінно зірву зло на тобі. А тепер пішов геть із моїх очей!

Юрій зблід, губи його затремтіли, а миловидне обличчя спотворилося з гніву та образи, і хлопець вилетів із намету.

— Ну навіщо ти так, Матвію? Навіщо ти його принижуєш? Він же твій син, — неголосно говорив йому Тимофій.

— Через багато років, коли матимеш своїх синів, ти мене зрозумієш, брате! — відповів Клесінський і, наче нічого й не було, сів на невелику лавку, витонченим жестом розправивши свій легкий літній жупан темно-червоного кольору.

Усі четверо молодих козаків мовчали — це була не їхня справа, але кожний мав свою думку щодо побаченого. Влад виріс практично без батьків і завжди був сам собі господарем. Однак у його пам’яті рідний батько залишився м’яким і добрим, тому він навіть уявити не міг, що на світі бувають такі батьки-тирани. Хлопця обурило таке ставлення батька до сина. Максимко, попри те, що був здоровим двадцятисемирічним паруб’ягою, часто отримував від свого батька нагайкою за своє бешкетування та витівки, і загалом йому були зрозумілі міркування Клесінського, тож нічого страшного він у цьому не побачив. Марко завжди страждав як від відсутності батьківської уваги, так і від відсутності батьківської строгості, але, знаючи пана Матвія набагато краще за інших, розумів, що він якоюсь мірою має рацію, але водночас надто вже суворий. Хоча Юрко ще легко відбувся. А у Гриця батько помер рано, і його виховувала лише мати, тому хлопець узагалі не знав батьківського виховання, і йому було байдуже.

Однак Тимофієві було ніяково за брата і шкода небожа. Незабаром його приятелі розійшлися. Марко перебрався в намет до Влада, поступившись місцем панові Матвієві, до величезної радості останнього, оскільки відсутність вірного друга його брата розв’язувала Клесінському руки. Він пильно стежив за кожним кроком Тимофія й чекав зручного моменту. Жодного разу в Матвієві не прокинулася жалість до колись любимого брата, жодного разу він не замислився над тим, що вчиняє страшний гріх, — ревнощі та ненависть витіснили з нього все людське. Ясновельможний пан Матвій Клесінський перетворювався на чудовисько.

Юрко міцно образився на батька за те, що той відчитав його перед сторонніми. Хлопець почувався приниженим — йому хотілося здаватися серйозним, досвідченим, самостійним, а його вичитали й ледь не відлупцювали, як хлопчака. Тому Юрій уникав спілкування з батьком. Та й пан Матвій зводив спілкування з приятелями брата до мінімуму — Тимофій частенько проводив вечори у друзів без старшого брата. Одного такого вечора до Марка підійшов один із літніх козаків, приятель старого Ониська, і повідомив, що його майбутній тесть наприкінці весни пішов із полковником Остапом Гоголем і загинув улітку в одному з боїв.

— Ти знаєш, хлопче, — говорив козак, — Онисько просив мене перед смертю знайти тебе й передати, що він дуже сподівається на тебе. Ти ж наречений його дочки, так от, крім тебе, вона тепер нікого не має: брати як брати — самим догляд треба, а мати від неї відмовилася.

— Як відмовилася? — Марко більше здивувався цій обставині, ніж скорботній звістці. Горда Христина ніколи йому про це не розповідала.

— Ну, вже не знаю, як і чому матір від доньки відмовилася. Так мені Онисько, Царство йому Небесне, сказав. Тож дивися мені, не ображай дівку! Покійний Онисько мені другом був, і я...

— А мені — другим батьком! — вигукнув Марко, блиснувши очима. — А Христина мені дорожча за життя! Тож не треба мене попереджати! Я ніколи й нізащо сам не ображу її та іншим не дозволю!

— Ну, бережи тебе Господь і Пречиста Діва! — усміхнувся такій запальності старий козак. — Бережи себе, бо ти один у неї захисник залишився, і дівчина тебе чекає.

Марко зітхнув, нахмурився. З його обличчя Тимофій здогадався, що друг мучиться й переживає — адже Христина залишилася в Дикому Полі практично сама, а поїхати до неї тепер він не може.

— Погано, що я тоді влітку не забрав її! Треба було відвезти до Києва, а не злитися на матір та сваритися з нею! — досадував на самого себе Марко. — Мама прийняла би Христину й подбала про неї. Та й сама вона просила мене відвезти її до моєї матері. Але покійний Онисько залишив із нею надійних людей, тож сподіваюся, що Христина в безпеці.

— Не один ти дурень! — відповів Тимофій. — Я ж так і не зміг повінчатися з Орисею.

— А тобі що завадило? — запитав Марко, адже двоє друзів не мали часу й нагоди спокійно поговорити наодинці про своїх любок — постійно хтось заважав.

— Попа під рукою не було.

— Ну так, теж вагома причина, — зітхнув Марко. — Один Влад усюди встиг!

Козацьке військо маневрувало між містечками Маркуші, Уладівка, Куманівці та Скаржниці до самого кінця серпня. У війську зріло невдоволення — чому Хмель так зволікає? Чому вони бродять туди-сюди? Чи не збирається гетьман укласти з ляхами мир?

А гетьман і думав про це. Пан Кисіль надсилав йому листа за листом із вимогами забезпечити вільний проїзд до Костянтинова, але Хмельницький не відповідав.

Безцільно провів час і митрополит Сильвестр, який так нічого й не домігся від гетьмана, тому поїхав ні з чим.

Перемови про мир так і не почалися, хоча пан Адам досі чекав у Острозі почесного й рятівного конвою. Але врешті-решт хитромудрий пан Кисіль збагнув, що його просто спритно ошукали! Йому донесли, що, поки він чекав відповіді від козацького гетьмана, уся величезна сила народного повстання виявилася зовсім поруч із землями, які ще контролювали поляки, і козаки глузливо говорять: «Мовчи, ляше, по Случ — наше!» Дійсно, у тилу козацької армії не залишилося жодного польського гарнізону, жодного загону. Гарнізон Кодацької фортеці[76] можна було не рахувати — що може зробити купка драгунів посеред степу, відірвана від основного війська? Тому розсерджений пан Кисіль був вимушений вирушити до польського війська ні з чим.

Зате козацька армія виграла час — Тиміш вирушив до Криму, де домовився з ханом, який пообіцяв прийти на допомогу, але його прибуття очікувалося не раніше від середини вересня. І крім того, розвідники знайшли дуже зручне місце для козацького табору — приблизно в шістнадцяти милях на південний схід від Костянтинова, на берегах річки Ікви, неподалік містечка Пилявці. Зручне в тому плані, що ландшафт лівого берега був горбистий, порослий чагарником, болотистий, із численними ставками й канавами з водою — ось тут гетьман і вирішив надати полякам місце для їхнього табору. Слухаючи донесення своїх шпигунів, Хмельницький знав, що більшу частину ополчення становлять вершники, тому лівий берег Ікви буде дуже незручний для такої кількості коней і не дасть можливості противнику розгорнути широкі кінні атаки, послабивши його перевагу в сильній кавалерії.

Свій кіш гетьман розташував на правому березі Ікви, на височині, неподалік Пилявцівського замку. За півмилі від коша була широка і зручна гребля через річку, по якій проходила дорога на Костянтинів. З боку замку кіш був захищений водою, з протилежного боку лежала широка долина, а позаду нього пролягав шлях до Меджибожа. Величезний козацький кіш являв собою чотирикутник, по периметру якого стояли в шість рядів вози, скріплені ланцюгами, та ще доступ до коша ускладнювався виритими навколо шанцями й валами. Найближчі до табору пагорби й долини за розпорядженням гетьмана козаки перекопали глибокими ровами, частину лугів залили водою, щоб утруднити наступ супротивника з цього боку.

Максим Кривоніс став окремим кошем навпроти маленького Пилявцівського замку, але на лівому березі річки. У замку гетьман розмістив свій штаб. Сполучення між двома таборами підтримувалося через невелику греблю, яку козаки зміцнили шанцями й гарматами. Туди ж вирушили Тимофій, Марко і Влад, який теж став сотником.

Розрахунок Хмельницького полягав у тому, щоби послабити й виснажити польське військо, змусивши його штурмувати добре укріплений козацький кіш, доки не прибуде допомога від татар. Через Ікву вела єдина міцна гребля, яку легше обороняти, а решта переправ через річку були незручні, вузькі, і численні загони не зможуть там перебратися, а це ускладнить усі атаки супротивника. Однак якщо поляки все ж проб’ються до козацького коша, то їм доведеться протистояти українській піхоті, яка, воюючи під прикриттям фортифікаційних споруд, не мала собі рівних у Європі. Адже польська кіннота, що не знала поразки на відкритій місцевості, була неспроможна штурмувати укріплені позиції. Та й сам ландшафт місцевості утруднював кінні атаки. А коли прибудуть татари, то козаки спільно з ними завдадуть контрудару — це польське військо теж необхідно знищити остаточно.

Залишалося найосновніше — заманити поляків до Пилявців.