Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ ХХII. КОЛИ В СЕЙМІ БАГАТО ЖАДІБНИХ ДУРНІВ...

Симпатичний молодий хлопець, світловолосий та світлоокий, дорого та зі смаком вдягнений, ішов варшавською вулицею. Літнє сонце життєрадісно осяювало гарне місто, піднімало настрій перехожим, однак лише цей миловидний хлопець був похмурим та насупленим і зовсім не звертав уваги на лагідні усмішки, якими щедро обдаровували його молоденькі містянки. Це був Юрій Клесінський, старший син пана Матвія.

Дійсно, Юрія не вабили гарні дівчата — його серце давно належало тій єдиній, яка рано чи пізно з’являється в житті кожного молодого чоловіка. Тільки одна справа, коли серця закоханих належать одне одному, і зовсім інша — як дивляться на цю прихильність їхні батьки.

Щойно Юрій мав розмову з батьком своєї Габріели й дізнався, що такий зять, як він, зовсім не влаштовує поважного поляка. «Не в тому річ, що я відчуваю до тебе неприязнь. Навпаки, з усіх молодих людей, яких я знаю, ти, пане Клесінський, найдостойніший. Твій рід давній та знатний, і для мене було б честю поріднитися з тобою. Але ти дотримуєшся грецької віри, і це найбільша твоя вада. Я не можу видати дочку заміж за схизматика, — холодно вимовив пан Дашкевський, батько Габріели й ревний католик. — Тому прошу тебе відтепер не з’являтися в моєму домі й не шукати з моєю дочкою зустрічей». Юрію не залишалося нічого іншого, як відкланятися та покинути дім своєї коханої. Назавжди. І тепер він засмучений ішов вулицями Варшави, обдумуючи свою гірку долю.

Юрій служив у великого коронного канцлера[52] — князя Єжи Оссолінського[53]. Пан Матвій був не лише охочим до чужих наречених, а й вельми заповзятливим та честолюбним батьком. Своїх синів він відправив учитися до Замойської академії[54], адже чудово розумів, що гарна освіта дасть його синам добру основу для майбутньої кар’єри. А після, використовуючи всі свої знайомства, панові Матвієві вдалося прилаштувати старшого сина на службу до коронного канцлера. Та й, крім того, князь був добре знайомий і завжди прихильно ставився до покійного пана Микити. Лише от де й за яких обставин познайомилися польський князь і подільський шляхтич — невідомо. Утім, Матвієві це було байдуже. Він ніколи не питав про те покійного батька. Головним для Клесінського було тільки те, що після смерті свого батька він зумів успадкувати цю прихильність та вміло використовував її у своїх цілях, що не були занадто претензійними. Це було до душі канцлеру, тому він охоче прийняв до себе на службу його старшого сина.

Юрій, на відміну від Семена, ставився до своєї служби серйозно й сумлінно, що було помічено та оцінено самим Оссолінським — хлопець був у милості в канцлера, і його подальша кар’єра обіцяла бути блискучою. Але навіть ця обставина не мала значення для пана Дашкевського. З його відповіді випливало те, що був би Юрій католиком — він уважав би за велике щастя мати такого зятя.

І тепер Юрій обдумував свої подальші дії. «Невже так принципово те, якого обряду я дотримуюся? — думав він. — Був би я на його місці, більше б думав про щастя дочки, ніж про релігію зятя. Може, написати про все це батькові? Він неодмінно зможе допомогти або дати пораду. Та і я досі не відповів йому на останній лист. Треба повідомити йому останні новини із сейму! І до канцлера треба повертатися. Ні! Не хочу!» І засмучений Юрій блукав один Варшавою до літніх сутінків.

А Варшава вирувала та кипіла в це сонячне літо — занадто багато подій відбулося за такий короткий термін: повстали русини, розгромивши регулярну армію; помер король; спішно зібрався конвокаційний сейм для вибору нового правителя; з’явилося багато до смерті переляканої шляхти, яка втекла від смути до Варшави, де поширювала жахливі чутки про звірства, які вчиняють заколотники. Тому не дивно, що прекрасна Варшава була у стані крайньої ажитації. Однак Юрія це мало турбувало — особисте горе відтіснило на задній план усі ці події. Нарешті, він стомився безцільно бродити містом та повернувся в розкішний маєток коронного канцлера.

А той уже чекав його. Його милість князь Оссолінський перебував у віці п’ятдесяти трьох років і мав таку благопристойну, добродушну й рум’яну пичку, яка вабила до нього будь-яку людину. Але його чорні проникливі оченята світилися розумом, гумором, підступністю, мудрістю, витівкою — та всім, чим завгодно, і тому спричиняли настороженість у тих людей, які не були позбавлені гостроти розуму. Однак загалом князь був вельми добродушною і примітною людиною. Вісім років свого життя він провчився в закордонних університетах, де не згаяв часу марно і здобув знання, які зробили його спритним політичним діячем, тому Оссолінський і мав величезну довіру покійного короля. А тепер великий коронний канцлер щосили намагався посадити на трон нового, зручного для себе кандидата й ретельно готував для цього «грядки». Шляхта не любила ліберального, широко і прогресивно мислячого Оссолінського, який до того ж уважав, що права й апетити шляхти треба стримувати, зосередивши побільше влади в руках єдиного монарха. Тому коронний канцлер часто був предметом політичного цькування, але спритно хитрував, викручувався й частенько виходив сухим із води, хай як лютували його злостивці.

— Де це ти блукав, Юрію? Я вже зачекався тебе! — незадоволено мовив Оссолінський.

— Прошу вибачення у твоєї княжої милості, але я... я просто... — Юрій зам’явся, не знаючи, яким слушним приводом виправдати свою довгу відсутність.

— Гаразд, мій друже! — з розумінням усміхнувся канцлер. — Я теж був колись молодим. Ну що ж! Розпочнімо!

Юрій служив у канцлера особистим секретарем — на думку Оссолінського, ніхто не вмів так вправно й акуратно писати листи, як цей молодий хлопець. І ніхто, крім нього, не був досить скромним та розумним, аби ретельно забувати щойно написане, а в разі потреби швидко згадати. Тому головною цінністю Юрія для коронного канцлера була саме ця потаємність — ніколи не було випадку, щоб Юрій бовкнув зайве про те, що й кому пише Оссолінський. Але сьогодні його молодий секретар був задумливим і неуважним, що не сховалося від канцлера. Він навіть навмисно замовк, дивлячись на хлопця, але той навіть не помітив цього — ясно-зелені очі дивилися в одну точку, а темні брови були трохи насуплені.

— Юрку, — на український манер покликав канцлер свого секретаря, — та що ж із тобою таке, мій хлопчику?! Часом не отримав ти поганої звістки?

— Ох, твоя милосте, пробач мою недбалість. Чи не зволить твоя милість знову повторити щойно сказане? — схаменувся Юрій, але було вже запізно — канцлер надзвичайно зацікавився причинами такої замисленості свого секретаря.

— Відтоді, як ти, Юрку, служиш у мене, я прикипів до тебе, наче до сина, — почав Оссолінський, — і вельми задоволений тобою, тому смію сподіватися на твою відвертість. Що в тебе сталося? Розкажи мені все так, наче я твій батько.

Юрій зітхнув. «А може, і справді розповісти все канцлерові? — подумав хлопець. — Він набагато мудріший за мене, добре до мене ставиться й неодмінно дасть добру пораду». І Юрко правдиво повідав канцлеру всю історію свого щасливого кохання й нещасливого сватання. Оссолінський вислухав і відчув невеличку досаду. «Ну ось чому він обрав доньку саме цього фанатика? Невже Варшава так збідніла красунями, що молоді люди зазіхають на тих дівиць, у яких напівбожевільні батьки?» — незадоволено подумав він, а вголос сказав:

— Я чув про ревну побожність пана Дашкевського, яка межує з фанатизмом. Але що я можу тобі порадити з висоти своїх прожитих років! Що значить релігія? Релігія — це Бог. І ви, православні, і ми, католики, віримо й почитаємо одного Бога. То чи є для тебе різниця, за яким обрядом молитися Христу? Головне, що ти чтиш Його й молишся Йому. І, крім того, коли ти станеш католиком, це відкриє тобі не тільки шлях до шлюбу з коханою дівчиною, а й багато інших, які нині через твою прихильність до грецького обряду для тебе закриті. Ти ж не будеш постійно моїм секретарем. Треба думати про своє майбутнє, а успішним його може зробити тільки навернення в католицтво. Тому подумай, Юрію, чи не настав час зробити важливий, а головне — правильний вибір?

— Слова твоєї княжої милості мудрі і вказують мені єдиний істинний шлях, який може зарадити моїй біді. Але ж твоя милість не раз говорив мені, що поважає мене за мою чесність. Тому я не смію приховати від твоєї милості, що для мене принципово важливий обряд. Мій прадід, дід, батько — православні. То чи маю право я, їхній нащадок, відступитися від віри своїх предків заради особистої користі? Боюся, що таке відступництво ляже плямою на мою честь та відійме в мене твою прихильність, мій князю, — обережно відповів Юрій, якого насправді покоробила така порада.

— Як шкода, що молодість наділена лише благородством і абсолютно позбавлена розважливої практичності! — усміхнувся Оссолінський. — Найбільша твоя чеснота — це твоя чесність. Але, на жаль, це ціную лише я. А що тобі порадив батько?

— Я не звертався до нього з цим питанням і вважаю, що це буде недоречним, оскільки твоя милість перший запитав мене про це й перший дав пораду. Тому буде негідно шукати інших радників, крім мого князя, — Юрій спритно пустив у хід лестощі, що надзвичайно сподобалося Оссолінському.

— А шкода! Шкода, що ти нехтуєш батьком, — задоволено сказав канцлер. — Пан Матвій надзвичайно прагматична людина й неодмінно знайшов би вихід із цієї ситуації. Але я побоююся, що він не схвалив би твого вибору. І певною мірою він матиме рацію — кохання минає, а влада і вплив мають залишатися. А пан Дашкевський, на жаль, не володіє ні тим, ні іншим. Але, як кажуть, серце — це така істота, яка не слухає наказів розуму. Тому все-таки подумай над моєю порадою. Добре подумай! Утім, якщо тобі неприємно змінювати віру заради одруження на панночці, тоді вибери авантюрний спосіб. Умов її повінчатися з тобою потайки, а потім оголосите все її батькові. Звичайно, він буде гніватися, але тут втручуся я. Сумніваюся, що він відмовить самому великому коронному канцлерові! Так само сумніваюся, що і твій батько гніватиметься, якщо я за тебе вступлюся, — і він хитро підморгнув своєму молодому секретареві.

— Як мені дякувати моєму князеві за доброту й ласку до мене, скромного слуги? — вигукнув Юрій, надзвичайно схвильований і розчулений такою теплою участю коронного канцлера в його сердечних справах. — Відтепер усі мої помисли, прагнення й навіть життя моє будуть спрямовані на те, щоби вічно служити на благо твоєї милості!

— Ну, це занадто висока ціна за звичайне людське щастя! — відповів Оссолінський. — Вирішуй це питання зі своєю коханою, а там побачимо. А поки, мабуть, іди. Напишемо листа завтра вранці.

Юрій шанобливо, трохи улесливо, відкланявся й вийшов майже щасливим. Оссолінський усміхнено проводив його поглядом. Насправді канцлер, даючи такі поради своєму секретареві, щиро бажав йому щастя та неодмінно хотів допомогти, адже дійсно відчував до нього прихильність. «Мій секретар має все, щоб улаштувати найвимогливішого тестя — молодість, багатство, благородство і блискуче майбутнє. І якого біса цей дурень, Дашкевський, ставить якісь релігійні принципи вище за такий вигідний шлюб? Ніколи не зрозумію таких людей!» — подумав канцлер та пішов вечеряти.

А Юрій поспішив до будинку своєї Габріели. Він розумів, що побачити дівчину в нього не вийде, тому вирішив піти іншим шляхом, який лежав через бездонну кишеню Агнешки, служниці його коханої дівчини. Агнешка частенько прикривала зустрічі своєї панни і красеня Юрія, за що останній щедро платив їй. Ось і тепер Юрій розраховував діяти через жадібну служницю. Він знав, що Агнешка щовечора виходить у сад, оскільки там її зазвичай чекає коханий. А пані Дашкевська, матінка Габріели, була надзвичайно суворою щодо таких речей. І замість того, щоби натиснути на служницю, пригрозивши розкриттям її таємниці, Юрій волів чесно платити їй за збереження своєї. Що ж, благородство іноді буває марнотратне!

Цього вечора коханий Агнешки затримувався, тому Юрій безперешкодно переговорив зі служницею й дізнався, що завтра Габріела до опівдня буде вдома зовсім одна, а це означає, що він зможе спокійно поговорити з нею.

Усю ніч Юрій не заплющував очей через тривогу та хвилювання перед майбутньою розмовою. Він був упевненим, що Габріела його кохає, але сумнівався в тому, що вона погодиться на такий спосіб. Уранці Юрій опанував себе і, акуратно написавши всі листи, які надиктував йому князь, поспішив до будинку своєї коханої. Агнешка моторно впустила його, повідомивши, що панна вже чекає. Габріела дійсно чекала Юрія. Але обличчя її було холодне й безпристрасне, а коли хлопець узяв її за руки, вона їх обережно вивільнила та строго промовила:

— Юрію, учора мій батько чітко дав зрозуміти тобі, що відтепер між нами неможливі побачення, тому прошу тебе більш не приходити до мене. А сьогодні я погодилася побачитися з тобою лише для того, щоби самій просити тебе про це.

— Але чому, Габріело? Чому? Невже відмова твого батька така важлива для тебе? Адже ми можемо розв’язати цю проблему інакше! Хіба для тебе має значення моя релігія?

— Ах, та до чого тут релігія?! — роздратовано вигукнула дівчина. — Не в цьому суть! Хоча... Треба вирішити це питання раз і назавжди. Мій батько відмовив тобі не тому, що ти православний, а тому, що його просила про це я. Він дуже високо цінує тебе, незважаючи на твою релігію, але я не кохаю тебе. Я кохаю іншу людину. Тому і просила батька знайти гідну причину відмовити тобі.

Юрій застиг. Він здивовано дивився на дівчину, у якій для нього містився цілий світ. А тепер цей світ немов валився та розсипався прахом, а він стояв посеред цього хаосу, оглушений і розчавлений її словами.

— Не приховую, мені були приємні твої залицяння і стало честю твоє пропонування руки й серця. Одначе я не зможу бути щасливою з тобою, бо ти занадто гордий. Такий, як ти, — не для мене. І я вже давно кохаю іншого. Не називатиму його ім’я. Тобі ні до чого знати...

— Досить, Габріело, — холодно зупинив її Юрій, згадавши, як ще позавчора вона цілувалася з ним і усміхалася йому, а сьогодні каже, що вже давно його не кохає. — Мені зрозумілі твої міркування. Не хвилюйся! Я не вбиватиму свого щасливого суперника, та й не заздрю йому. Дійсно, його доля незавидна! Ліпше бути зовсім самотнім, ніж мати зрадливу кохану. Прощавай!

І Юрій, круто розвернувшись, вийшов, навіть не поклонившись Габріелі. Дівчина відчула досаду — відкинутий коханий потрапив не в брову, а в око. «Але якщо я не кохаю його, то чому мушу виходити за нього заміж? Та якщо я його не кохала, то навіщо морочила голову? Навіщо давала надію і змусила принижуватися перед моїм батьком? Ох, якби він не був таким самозакоханим і гордовитим, то цілком можливо, що я обрала б його. А втім, це його турботи! Я не клялася йому в коханні до смерті, як він мені! Переживе! Такий, як він, легко знайде мені заміну», — думала панна, не усвідомлюючи, що завдала хлопцеві сердечну рану, яка нескоро затягнеться.

Юрій без оглядки поспішав геть із будинку своєї тепер уже колишньої коханої, коли його наздогнала Агнешка.

— Стривай, пане! Мені дуже шкода, що так вийшло. Моя панна ніколи не була вартою тебе.

— Навіщо ти мені це говориш? — з відразою запитав Юрій, бо якщо раніше жадібність Агнешки його коробила, то тепер служниця викликала в нього огиду. — Чи сподіваєшся отримати зайві монети за співчуття?

— Ах, ні! Я брала в тебе гроші не з жадібності, а тому, що мені вони були потрібні для посагу, — чесно відповіла служниця. — Ти завжди був добрим до мене, і я щиро співчуваю тобі. А ще хочу сказати, що не думай про мою панну та не побивайся за нею! Вона проміняла таку добру людину, як ти, на крилатого гусара, і марно, бо вона з ним ще наплачеться! І прошу тебе, милостивий пане, не тримай на мене зла! Дай, Боже, тобі щастя й успіху, тому що ти їх заслужив! — з цими словами Агнешка вклонилася йому й побігла назад.

Її слова тільки розлютили Юрія. «Чому в служниці виявилося більше гідності та честі, ніж у її господині?» — гнівно подумав хлопець.

Юрію завжди щастило в житті: він народився в сім’ї знатного шляхтича, ніколи не знав принижень і нестатків, його всі поважали. Його походження та успіхи наклали на нього відбиток гордині й марнославства, але не змогли до кінця вбити честь і благородство. Але перше кохання, спаплюжене лукавством коханої, завдало йому не так образу, як удар по самолюбству, — йому, Юрію, зволіли іншого!

Обдумуючи вчорашнє сватання й сьогоднішнє зізнання, Юрій почав пригадувати, як у Дашкевського бігали очі, як він м’явся, повідомляючи йому причину відмови. «Отже, Дашкевському було зовсім байдуже, якої я віри! — думав він, плентаючись навмання. — Теж мені! Ревний католик! А мій князь? Які ж цинічні його поради! Навіщо мені це все треба? Навіщо я тут? Як же хочеться поїхати звідси додому, у Волховиці! А може, і справді плюнути на цю службу та поїхати? Ах, ні! Батько дізнається — голову з мене зніме! Але поїхати звідси мені все-таки треба. Не можу тут тепер бути. Мабуть, піду й розповім усе князю та відпрошуся в нього поїхати хоч ненадовго. Якщо він мені так благоволить, як розповідав учора, то неодмінно дозволить. Поживу трохи у спокої, а там, може, і повернуся».

Того самого вечора Юрій чесно і правдиво розповів усю цю непорядну історію своєму патронові. Оссолінський страшенно розлютився, але не на Юрія, а на панну Дашкевську. «А чорт би вхопив цю дівку! Через неї я втрачу свого найкращого секретаря! Ото вже шльондра!» — зі злістю думав коронний канцлер, але відмовити своєму улюбленцю не зміг, тому милостиво відпустив, узявши з нього обіцянку неодмінно повернутися не пізніше від кінця вересня.

Юрій тепло попрощався з князем та наступного дня покинув Варшаву, прямуючи до Волховиць, і лише на один день розминувся з рідним батьком, оскільки пан Матвій саме під’їжджав до столиці Польського королівства.

Пан Клесінський, діставши облизня у дружбі з Вишневецьким, вирішив провідати своїх колишніх благодійників, а також дізнатися з перших рук, кого готують у королі й до якого угруповання слід заздалегідь долучитися, щоби не проґавити свої вигоди. А заразом з’ясувати, яке рішення ухвалить сейм щодо бунту, та й узагалі, яка буде подальша політика держави. Війна війною, але жити йому якось треба! Тому, перепочивши з дороги, Матвій наступного дня після свого приїзду пішов із візитом до Оссолінського з подвійною метою: засвідчити свою повагу та провідати сина.

Канцлер був, звичайно, Клесінському радий, але із заздрістю зазначив, що той, незважаючи на поважний вік, досі стрункий та вродливий, чого не скажеш про самого Оссолінського. Утім, радо прийняв подільського шляхтича.

— Ось уже не чекав, що ти, пане Клесінський, ушануєш мене своєю присутністю! — милостиво сказав князь у відповідь на вітання й поклони пана Матвія.

— Для мене найбільше благо знову бачити твою милість у доброму здоров’ї! — ввічливо відповів Матвій. — А не відвідати мого князя в цей гіркий для всієї країни час я просто не міг, бо занадто добре пам’ятаю всі ті милості, які були даровані тобою, мій князю, і сподіваюся, що моя скромна персона зможе бути тобі хоч чимось корисною.

— Уже добре те, що ти, пане, не забуваєш давніх друзів! Amicus verus — rara avis[55], — солоденько усміхнувся канцлер.

— Для мене справжнє щастя вважатися другом твоєї милості! А особливо вірним другом! — розчулено відповів Матвій і засяяв вдячною усмішкою.

Обоє старих користолюбців не поступалися один одному в умінні улесливо говорити, але час було побесідувати про щось більш суттєве, ніж просто обмінюватися порожніми люб’язностями.

— Що чути в Поділлі, пане Матвію? — ніби між іншим запитав Оссолінський.

— На жаль, нічого конкретного повідомити твоїй милості не можу, тому що покинув я рідний край порівняно давно. Коли я поїхав, то в Поділлі було тихо. Дай, Боже, щоби так залишалося й надалі, адже на Задніпров’ї, та й у тому ж Придніпров’ї, смута в повному розпалі.

— От уже ця смута! — незадоволено мовив Оссолінський. — А що скажеш ти, пане Матвію? Адже ти теж колись був козаком. Як ти вважаєш, чим можна вгамувати бунтівників?

«Нічим! — подумав Клесінський. — Треба було раніше головою думати, а не лопатися від пихи та жадібності! Довели хлопів до відчаю, а тепер — «Що робити? Що робити?» Річ у тім, що після спілкування з князем Вишневецьким пан Матвій дещо переглянув своє ставлення до причин повстання.

— Моя думка занадто незначна, і боюся, що не зможу дати твоїй милості розумної поради або навіть мудро висловитися щодо цього, — скромно відповів Матвій. — Утім, не можу промовчати про те, що можливість придушити цю смуту криється в її сausis principalis[56]. Діло зовсім не у кривдах цього чигиринського сотника. Через відібраний маєток та інші образи повстання такого розмаху не піднімеш — не знайшлося б у всій Україні дурнів, що були б готові йти мститися лише за його образи! Адже його підтримали всі — від низових козаків до найжалюгідніших жебраків у глухих містечках. Люди повстали через численні утиски і знущання. Не приховую, що левова частка відповідальності за це все лежить саме на вельможному панстві, яке дуже крутими заходами проводило зміцнення своєї влади в цих землях. І часом ужиті заходи були занадто суворі та жорстокі.

— Тобто ти хочеш сказати, що жорстокість і свавілля шляхти довели козаків до бунту? — перепитав Оссолінський.

— Від проникливості твоєї милості нічого не сховається! — усміхнувся Матвій. — Це — сausa prima[57], і в ній криється припинення смути. Так, якщо козакам повернути їхні права і привілеї, то вони, найімовірніше, угамуються. Однак триватиме це недовго, бо деякі пани, коли знову відновлять свою владу в цих землях, почнуть ретельніше зміцнювати свої маленькі королівства в нашому великому королівстві на шкоду інтересам русинів, а отже, у майбутньому буде нова смута. Я вже мовчу про те, що хлопи доведені до зубожіння надмірними поборами та утисками. А тепер вони скуштували крові та більше нізащо не стануть покірними рабами, якими були до цього. Якщо вовк скуштує людського м’яса, він почне полювати на людину.

— І що з цим усім робити? — похмуро запитав Оссолінський, бо усвідомлював, що Матвій має рацію.

Річ була не в тому, що коронний канцлер довіряв розуму й судженню Клесінського та бачив у ньому порадника, а в тому, що подільський шляхтич завжди був собі на умі, умів мислити тверезо і практично, а головне — він завжди й у всьому помічав і виділяв найважливіше та головне. Тому князь із цікавістю слухав його думку.

— Ну, для початку треба дати їм те, чого вони хочуть. Тільки боюся, що це вже занадто пізно. От якби раніше! Та й жоден шляхтич на це не піде! Здається мені, що ми втрачаємо Україну, — скрушно сказав Матвій. — Наприклад, ті ж Конецпольський і Вишневецький, які володіли більшою частиною земель на Задніпров’ї, зможуть їх повернути, однак із великими зусиллями. Хлопи Виш­невецького кістьми ляжуть, але не пустять цього нелюда назад, особливо після його безумств та звірств. А без селян ця земля буде марною, тому що...

— Яких безумств? — насторожився Оссолінський, перебивши Клесінського. — Ходять чутки, що князь Вишневецький надто жорстоко розправляється з повстанцями. То невже це правда? А я вважав, що це лихословлять недоброзичливці князя.

Матвій кисло посміхнувся.

— Твоя милосте, не хотілося б здобути славу famigeratore[58], але, на жаль, я бачив усе своїми очима — князь так жорстоко розправився з невинними людьми, що деякі чоловіки з його почту ледь не втрачали свідомості від побаченого. Не дивно, що після його жорстокості хлопи ще більше обурилися. А найстрашніше, що дрібна шляхта йому наслідує, сподіваючись тортурами і стратами налякати народ. А той у відповідь безжально палить маєтки цієї шляхти, бо знає, що за його спиною стоїть Хмельницький і не сьогодні-завтра піде в наступ зі своєю армією, — похмуро промовив Матвій. — Не варто недооцінювати козаків — як городових, так і низових. Це дуже грізна військова сила! І щоби протистояти їй, треба мати потужну армію.

Оссолінський, слухаючи Клесінського, спохмурнів. Матвій лише підтвердив те, що вже давно йому доносили: свавілля та жорстокість шляхти, що послугували причинами повстання, випустили з глечика страшного джина — русини захотіли свободи. Повної свободи від влади Речі Посполитої! І придушити це прагнення народу буде вкрай складно, а найімовірніше — неможливо.

— Нині є два найбільш зручних кандидати на королівський трон. Обидва — брати покійного короля: Карл-Фердинанд[59] і Ян-Казимир[60], — несподівано перевів розмову на іншу тему коронний канцлер. — А кого з них бажаєш бачити на троні ти, пане Матвію?

— Я бажаю бачити того короля, якого прагнуть бачити мої друзі, — не задумуючись відповів Клесінський. — А оскільки нещодавно твоя милість сказав мені, що вважає мене своїм другом, то вибір твоєї княжої милості є також і моїм вибором!

Оссолінський задоволено всміхнувся.

— У такому разі наш із тобою майбутній король — Ян-Казимир. Його підтримує також і королева-вдова[61], і більшість найдостойніших людей королівства. Але ще стільки треба зробити, стільком речам запобігти, поки ми посадимо на трон потрібного нам короля! — зітхнув канцлер. — А поки примас затвердив збір посполитого рушення, оскільки цей бунт усе-таки треба придушити!

«Ага, гляди бува! Сумніваюся, що ви його придушите. Досить, Потоцький уже порозганяв козаків батогами! Чи це він п’яним був, коли погрожував, що розжене, а як протверезів, то вирішив забратися від них подалі?! У Крим!» — з презирством подумав Матвій, а вголос запитав:

— А кого призначать командувати рушенням? Адже обидва гетьмани в полоні.

— А ось це питання поки відкрите. Багато хто розпинається за Вишневецького, оскільки він нині один воює проти заколотників. Людей надихає те, що князь наймає армію на власні гроші. А така аmor patriae[62] не може не радувати деяких осіб.

— Князь — рідкісний жаднюга! За кожен сплачений таляр, злотий або грош він візьме своє удвічі більше, — відповів Матвій. — Загалом, він найкращий кандидат на роль воєначальника. Несправедливо промовчати про те, що його відвага та воєнний талант підуть на користь Вітчизні. Але він утопить ці землі у крові, і шляхті залишаться самі трупи замість хлопів. І, крім того, таке призначення призведе до його посилення. А якщо він займе одну з головних посад у королівстві, то погано буде всім.

— Погано, що ти, пане Матвію, живеш так далеко від Варшави. Тобі пора замислитися про те, щоб оселитися тут, — несподівано знову змінив розмову Оссолінський.

— Мій князю, я занадто старий для столиці, — жалісливо відповів Матвій, бо його влаштовувало тихе життя у Волховицях, і він не збирався від нього відмовлятися. — І, крім того, хто піклуватиметься про мій маєток? Адже єврей-орендар або управитель безбожно пограбують мене, а я маю трьох синів та ще й молодшого брата, який мені ніби четвертий син, маю думати про їхній добробут.

— То ти прислав би кого-небудь із них до мене, я знайду їм гідне застосування, якщо ти такий обтяжений турботами про хліб насущний, — промовив Оссолінський, вважаючи, що яблука недалеко впали від яблуні. — Наприклад, я й не знав, що маєш молодшого брата.

— Ох, мій брат надто молодий і легковажний для серйозної служби. Він у мене чудовий воїн, але гульвіса, оскільки завдяки гарненькій пичці має популярність у слабкої статі, — скрушно зітхнув Клесінський, усім своїм виглядом показуючи, як він страждає від легковажності молодшого брата. — Але сподіваюся, що в майбутньому він неодмінно схаменеться. Адже всім молодим людям треба передуріти. А дозволь спитати у твоєї милості, як поживає мій син, і чи не дозволиш ти мені побачитися з ним зараз?

— Ах, Боже мій! — стрепенувся Оссолінський. — Із цими бунтарями я зовсім забув! Я відіслав Юрія.

— Невже мій син проявив себе так погано, що твоя княжа милість був змушений відіслати його? — здивувався Клесінський. — То треба було розкласти його без килимка й відшмагати![63]

— Та ну що ти таке кажеш, пане Матвію! — обурився канцлер. — Юрій — один із найдостойніших молодих людей у всій Варшаві, і я надзвичайно ним задоволений. Однак я його відіслав на його ж прохання, але взяв із нього обіцянку неодмінно повернутися восени. Нещасний хлопчик! Йому завдали тяжкої сердечної рани.

І коронний канцлер із жалем повідав Клесінському всю сумну історію сватання його старшого сина. Пан Матвій оскаженів, але всіма силами приховав це від Оссолінського. «От недоумок! Та якого біса через якусь бабу кидати таку службу, та ще й у такий непевний час! — у люті подумав він. — Ну, постривай, синку! Повернуся додому, я тобі шкіру навиворіт виверну за твоє свавілля!»

— Твоя милість неймовірно добрий до мого сина, навіть більше за мене! — вигукнув Клесінський, зробивши зворушене і вдячне обличчя. — Але все ж треба було його залишити в себе — він неодмінно приніс би користь тут, а його сердечні рани набагато швидше загоїлися б на службі у твоєї милості. А щодо цього весілля, то я надзвичайно радий, що воно зірвалося, і Бог уберіг мене й від такої невістки, і від таких родичів!

— Ти занадто меркантильний у виборі невістки, — сухо сказав Оссолінський.

— А як інакше? Одружуватися треба неодмінно з вигодою!

— А як же кохання?

— Не приховаю від твоєї милості, що кохання — це така річ, яка приносить насолоду, але залишає голодним! — скинувши брову, відповів Клесінський.

Оссолінський придушив смішок від цих слів.

— То ти гадаєш, що призначення Вишневецького воєначальником посполитого рушення тільки призведе до посилення його впливу і принесе більше шкоди, ніж користі? — знову несподівано запитав канцлер.

— Я не смію претендувати на істину — це лише мої скромні припущення як стороннього спостерігача, — відповів пан Матвій.

Коронний канцлер замислився, а потім заговорив про інші, більш приємні та життєрадісні речі, ніж українська смута. Пан Матвій провів майже цілий день у гостях в Оссолінського й зібрався йти геть тільки ввечері, отримавши від канцлера запрошення відвідувати його якомога частіше. Такий прихильний прийом заспокоїв Клесінського — отже, він не розгубив ще всіх своїх благодійників. Пан Матвій вирішив поки пожити у Варшаві й поспостерігати за подальшими подіями.

Однак згодом життя у столиці почало дошкуляти Клесінському — раніше він щоденно бачив Орисю, а тепер дівчина була далеко, і пан Матвій пізнав страждання й тугу. З кожним днем він дедалі більше сумував за дівчиною та частіше шкодував, що не привіз її до Варшави. «Треба було залишити синів удома, а її взяти із собою! Яке щастя було б пожити із нею лише удвох! Бачити її, тримати за руку, проводити з нею весь день, коли ніхто не заважає й не вештається поруч! Серденько моє, як же я сумую за тобою! Орисенько моя!» — думав Матвій, коли сидів на бенкеті в якого-небудь приятеля.

А канцлер Оссолінський був байдужим до кохання. Цього гідного державного мужа хвилювали зовсім інші турботи. Він добре бачив і розумів, що Річ Посполиту невідворотно губить шляхта. Бажання одного стану правити всім, водночас правити бездумно й лише на засідках власної вигоди, незмінно призведе до краху держави. Шляхта, зібравшись на сейм, за традицією мало чи не щодня бурхливо святкувала цю подію, а становище тим часом складалося украй важке.

Війська більше не було, а коштів, аби зібрати нове, — теж. Обидва гетьмани були в полоні, шляхтичі, вигнані зі своїх українських володінь, неодмінно хотіли їх повернути й горою стояли за скликання ополчення та придушення повстання силою. Деякі розумні сенатори, переважно із самої Польщі, розпиналися за проведення перемов і утихомирення смути шляхом поступок повсталому козацтву — вони ж не мали в Україні відібраних земельних володінь! Але примас, архієпископ Мацей Лубенський, таки нашкріб грошенят на певну кількість іноземних найманців і оголосив скликання посполитого рушення, причому наполягав на зборах хоругв виключно зі шляхти, а не з польських хлопів, побоюючись їх обурення та зради. Поганий приклад заразливий! Адже і примасу і Оссолінському доносили, що не раз польські хлопи говорили про те, що якби Бог дав їм свого Хмельницького, то вони неодмінно здобули б собі свободу. А канцлер із примасом, та й інші, пристрасно молили Творця про те, щоби Він у жодному разі не слухав молитви хлопів.

У пошуках підтримки Оссолінський писав навіть Мазаріні та просив у французького кардинала допомоги в придушенні повстання. А тут ще, незважаючи на всі хитромудрі зусилля Киселя, загальмувалися переговори з Москвою — цар, а точніше його воєводи, що наче вже були готові прийти на допомогу й рушити в Україну свої війська, тепер різко замовк, вочевидь, вважаючи за краще не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої. «Що ж! Московити — люди злопам’ятні! Вони не скоро пробачать нам Смоленськ!» — думав коронний канцлер.

Тоді почали домовлятися з Кримським ханством та Османською імперією, але ці перемовини були вельми невтішні — хан вимагав сплати данини і згоди платити нову. Мало того, Іслям Ґерай вимагав, аби в Україні не було ані воєвод, ані старост, а лише вільне козацьке князівство. Хан милостиво погоджувався чекати відповіді сорок днів, а якщо його вимога не буде виконана, то погрожував прибути з цими вимогами аж під саму Варшаву. Йому зарозуміло відповіли, що платити не збираються, бо немає за що — хан та його піддані погано служили Речі Посполитій, не обороняючи її, а грабуючи, і ханських погроз ніхто не боїться, позаяк Польща може дати ханові гідну відсіч. А османський падишах, який міг би натиснути на хана, поки лише спостерігав за всією цією ситуацією та не давав однозначної відповіді.

Тому назрівала потреба домовитися з бунтівними козаками, щоби виграти час. Адам Кисіль, який частенько листувався з Хмельницьким, вимагаючи від того припинити всяке збурення проти законної, а головне, справедливої влади Речі Посполитої, зголосився бути посередником у цих переговорах і був найкращим кандидатом на цю роль. Так, іноді зручно бути православним у католицькому королівстві!

А сейм божеволів далі. До Варшави прибуло посольство від Хмельницького, і сейм замість того, щоби вислухати козацьких послів, насамперед обрав трьох регіментарів[64] — сандомирського воєводу Домініка Заславського[65], дипломата й коронного підчашого Миколу Остророга[66] і коронного хорунжого Олександра Конецпольського, та поставив їх командувати посполитим рушенням.

А щоби цей гідний у всьому тріумвірат не закрутив сам собі голову від почуття власної значущості, до них приставили для нагляду ще й тридцять двох військових комісарів, чиї повноваження та обов’язки сейм чітко так і не визначив. Тому всі тридцять п’ятеро воєначальників усвідомили те, що вони можуть командувати всіма так, як їм заманеться, зовсім забувши про те, що успіх армії залежить не від кількості наказів, а від свідомості й далекоглядності тих, хто ці накази віддає. А армія, що збиралася, обіцяла бути саме такою — у ній кожен збирався бути сам собі командувач, тому що через власну пиху не вважав за потрібне зважати на думку товариша.

Цей незрозумілий ідіотизм вжахнув пана Матвія. «Завжди й у всі часи у важку годину вибирався один воєначальник! — подумав він, ледве дізнавшись про все це. — А тут стадо бовдурів вибрало найзапекліших зі своїх родичів! Однак я потрапляю у скрутне становище! Я теж мушу брати участь у цьому сміховинному ополченні. Лише сумніваюся, що мені від цього буде багато честі й вигоди. Отже, треба неодмінно ухилитися! Ліпше б вони обрали цього шкуродера Вишневецького! Він хоч справжній воїн!»

Але річ була в тому, що князь Вишневецький не мав популярності серед магнатів і великої шляхти. Він був занадто себелюбним, занадто гордим і зарозумілим, занадто честолюбним, аби заслужити симпатії рівних собі. Тому йому не доручили командування. Зате середня і дрібна шляхта обожнювала войовничого князя через те, що він один воює з бунтівниками. Водночас шляхта зовсім забувала про те, що пліч-о-пліч із ним воюють князь Корецький, той самий, який вправно та швидко, а головне — мудро, утік із Крутої Балки під Корсунем, київський воєвода Тишкевич і командир королівської гвардії Осинський.

Але насправді сейм дійсно побоювався того, що Вишневецький утопить у крові українську землю, а це зашкодить майновим інтересам багатьох шляхтичів. Побоювалися також і надмірного честолюбства князя. Адже, незважаючи на втрачені українські латифундії, Вишневецький був дуже багатим. Що завадить йому, придушивши повстання і використовуючи підтримку дрібної шляхти та війська, надіти на себе польську корону силою? А князь — не така людина, щоби поважати й піклуватися про права та привілеї шляхти, як це робили попередні королі, — він неодмінно уріже шляхетську свободу і встановить свою диктатуру та свавілля! Як сказав один недалекий шляхтич: «Земля наша — найкраща у світі, і вислизнути від нас ніяк не може, тому ми в безладі живемо набагато краще, ніж інші в ладу. А якщо ми погані господарі, то нам із нашими привілеями нічого побоюватися розорення, тому ми ніколи не замислюємося про справи наші. Живемо ми сьогоденням і не замислюємося про майбутнє. Матеріальні блага — річ випадкова, а шляхетство — вічне і становить багатство та силу наших земель». Тож лад у державі, який неодмінно наведе Вишневецький своєю залізною рукою, піде не на користь панівному стану. Начхати, що він піде на користь самій державі! Права і привілеї шляхти священні й непорушні!

Тому охоплений жадобою, марнославством і особистими інтересами сейм учиняв одну дурницю за іншою.

Але серед усіх цих інтриг і корисливих розрахунків сам Оссолінський ледь не постраждав. Примас, сенатори та й усі охочі замість того, щоби відкрито прийняти козацьких послів на засіданні сейму, воліли допитувати їх у приватному порядку в надії вивідати причини того, що ж спонукало козаків підняти зброю проти власної Вітчизни. Щоправда, зацікавлені не брали до уваги той факт, що для козаків Вітчизною була Україна, а не Польща.

На всі ці питання козацьке посольство чітко відповідало: «Боротьбу ми почали за наказом покійного короля, який дав нам гроші на будівництво чайок, наказав готуватися до війни з Туреччиною й пообіцяв відновити наші права. Але зразу ж за цим нас почали так жорстоко гнобити, що ми просто змушені були оборонятися, і покійний король нас у цьому підтримав!»

У це, звичайно, нікому не хотілося вірити, однак ці слова підтверджував пан Собеський, який побував у полоні в самого Хмельницького, але був милостиво ним відпущений, та чув такі самі слова від козацького гетьмана. Утім, найстрашнішим було те, що пан Собеський чув від козаків висловлювання, що, мовляв, пора урізати права шляхти й поставити над усіма без винятку єдиного короля, якому підпорядковувалися б усі, незалежно від стану й віросповідання.

А ось це вже було кричуще неподобство! Оскільки сам Влади­слав був мертвий і спитати його було неможливо, то винним був визнаний канцлер Оссолінський як найбільш довірений радник і наближений покійного короля. Його негайно охрестили зрадником і призвідником козацької смути.

Це питання порушили на черговому засіданні сейму, який пан Матвій спостерігав особисто, хоч і не був депутатом від повітового сеймика, але, з нудьги та користуючись прихильністю Оссолінського, прийшов подивитися й послухати, що ж обговорює сейм.

Якийсь шляхтич, піднявшись зі свого місця, голосно промовив: «Дії коронного канцлера наразили нашу Вітчизну на небезпеку й поставили нас усіх перед загрозою лютої загибелі, тому я вимагаю в судовому порядку розглянути причини війни та з’ясувати причетність до неї його милості Оссолінського».

Не варто й казати, що шляхтич був прихильником супротивного канцлеру угруповання, яке підтримувало королевича Карла-Фердинанда. До цього ж угруповання належали й прихильники Виш­невецького, які добре знали про ворожнечу між цими двома гідними мужами — Вишневецьким та Оссолінським. Тому ніхто не збирався втрачати нагоду зловити спритного коронного канцлера на гарячому.

Сам Оссолінський, звичайно, злякався, однак не так, аби не зуміти викрутитися. «Треба звалити все на короля! — подумав канцлер. — Він однаково мертвий, тож із нього не убуде!»

— Уся ця буря порожніх вигуків і звинувачень має під собою гіршу зраду за ту, яку боягузливо закидають мені мої вороги! — вигукнув канцлер. — Сумління моє чисте. Уважаю, що такі наклепи призведуть лише до того, що вороги посіють між нами недовіру й розбрат, які спричинять загибель нашої Вітчизни швидше від козацького бунту. Не про те шляхетне панство мислить! Найголовніша наша турбота — це цілісність і порятунок нашої Вітчизни й вибори короля. І лише обраний король справедливо розсудить цю справу, оскільки в його владі судити за злочин проти Вітчизни. Але якщо у присутніх усе-таки є тінь сумніву, то треба допитати самих послів, оскільки моїй канцелярії про цю справу нічого не відомо, а покійний король не раз таємно приймав Хмельницького у своїх покоїках!

Піднялися дебати. Але потім до сейму викликали саме посольство. Матвій зі свого куточка спостерігав за подіями. Коли ввійшли козацькі посли, вбрані в шовк та оксамит не гірше за іншу шляхту, усі замовкли, роздивляючись цих страшних козаків. «Добре, хоч рогів та копит вони не мають!» — глузливо крикнув хтось. Проте жарт здався всім несмішним, і тому ніхто навіть не хихикнув. Зате маршалок[67] сейму прямо поставив запитання, що цікавило всіх:

— Поясніть нам, чи давав вам покійний король Владислав які-небудь грамоти на привілеї. Чи наказував вам король будувати чайки й готуватися до війни з Туреччиною? Чи підбивав він вас підняти шаблі на братів християн?

Літній козак, вочевидь глава посольства, мовчки обвів поглядом усіх присутніх, подивився на Оссолінського, чиє обличчя не виражало ані страху, ані тривоги, на примаса, який, навпаки, із цікавістю чекав відповіді, і спокійно промовив:

— Про що-небудь подібне мені невідомо, і жодних вказівок щодо цього я не отримував. Але якби й були якісь накази чи зносини між покійним королем та його наближеними з козацькою старшиною, то питати про те слід самого гетьмана й усю старшину.

«А цей Хмель далеко не дурень! — подумав пан Клесінський, помітивши, як швидко моргнув Оссолінський. — Він аж ніяк не дурних людей сюди прислав. Були, найімовірніше, і привілеї й накази. І тепер пан канцлер надзвичайно нервує щодо цього».

Така відповідь не пішла на користь жодній зі сторін: підозри з Оссолінського вона не зняла, а його опонентів позбавила доказів. Тому шляхта, пошумівши на кількох наступних зборах, вирішила прислухатися і до Киселя й до Оссолінського, які наполягали на проведенні з козаками перемовин. Козацьке посольство знову запросили на сейм і зачитали йому відповідь, у якій зажадали негайного звільнення всіх полонених польських шляхтичів та магнатів і припинення всяких воєнних дій, а також повернення артилерії, що була захоплена в боях. А крім того, зажадали від козаків розірвати союз із татарами й терміново відіслати до Варшави всіх призвідників смути, що особливо відзначилися.

Мовчки вислухали козаки цю наказову відповідь і вже хотіли попрощатися, коли зі свого місця піднявся сам примас, архієпископ Мацей Лубенський, і милостиво сказав:

— Сейм розглянув найнижче прохання чигиринського сотника Хмельницького й уважає можливим задовольнити його в основній частині скарги. Про це йому повідомить пан Вольський, який буде відправлений у ваш табір під Білою Церквою найближчим часом.

Після цього козацьке посольство покинуло сейм.

Уже після всіх цих хвилювань, коли виїхали всі посольства — і козацьке, і польське під керівництвом Киселя для переговорів із Хмельницьким, канцлер спокійно сидів у своєму особняку разом із паном Матвієм. Оссолінському подобалося проводити час у компанії Клесінського — той умів красиво лестити, але в міру, не втрачаючи своєї гідності, а це зігрівало душу. Із ним можна було говорити про будь-що, не побоюючись підступу, хоча канцлер чудово розумів, що подільський шляхтич собі на умі. А втім, він потребував заступництва князя, а отже, не піде на зраду. Граючи в шахи, двоє старих пройдисвітів обговорювали всі ці останні події.

— За таким рішенням примаса зі справи Хмельницького багато приховується, пане Матвію, — говорив Оссолінський, прикидаючи наступний хід. — Великопольська шляхта розуміє, що вимоги козаків ніяк не обмежують її інтересів. Швидше навпаки, надзвичайно зацікавлена в посиленні козацтва.

— Так, бо більше нікому буде так спритно охороняти південні рубежі Речі Посполитої, якщо всіх козаків знищать. Королята в цьому не такі моторні, як кричать на кожному розі, — відповів Матвій. — А ще найголовнішим є те, що в них не вийшло звалити твою милість! — На що Оссолінський задоволено хихикнув.

— Зате тепер ми роз’єднаємо заколотників! Divide et impera![68] Козаки, отримавши свої вигоди і привілеї, уже не поспішатимуть воювати, а селяни без них це робити не зможуть. Вони ж хлібороби, а не воїни, — відповів канцлер.

«Ага! Сидячи у своїй розкішній норі, ти бачиш тільки краєчок світу, мій канцлере, — подумав Клесінський, придушивши смішок. — Ніхто не збирається зупинятися на досягнутому! Ополчення ніхто не скасовував, і шляхта вже потихеньку збігається шукати пригод на свої порожні голови. Треба відсидітися у Варшаві, аби тільки не вплутуватися в цю справу — козаки неодмінно розіб’ють поляків!»

Тут до кімнати вбіг молодий шляхтич із почту князя і, навіть не поклонившись і не вибачившись за своє вторгнення без доповіді, випалив:

— Твоя милосте, козаки Кривоноса двадцять п’ятого липня взяли Бар!

Оссолінський здивовано на нього подивився і ще більш здивовано промовив: «Це неможливо. Це брехня. Бар так укріплений, що... О Господи!» А пан Матвій зблід так страшно, що шляхтич оторопіло на нього подивився.

— Ні! — закричав Клесінський, підскочивши з крісла й ледь не перевернувши столик із шахами. — Скажи, що ти збрехав! Скажи, що це помилкова звістка! Господи! Та за що ж?!

— Пане Матвію, я, звичайно, розумію, що це жахлива новина, але як вона тебе стосується, що ти так стривожився? — здивовано промовив Оссолінський, бо навіть не уявляв, що стриманий і холодний Клесінський може так бурхливо виражати свої емоції.

— Твоя милосте, — заволав Матвій, схопившись за голову, — там... — він осікся, адже зрозумів, що треба збрехати, інакше його неправильно зрозуміють, якщо він озвучить істину. — Там мій син! Він зовсім дитина. Слабкий, хворобливий хлопчик. О, чому я не забрав його із собою?!

Насправді Матвій злякався не за Михайлика, а за Орисю. Його кохана, його мрія, його життя — вона опинилася в обложеному місті! Боже, а якщо її вбили? А якщо його солодка дівчинка потрапила в полон і дісталася якомусь мужлаю? Пан Клесінський добре знав, що полонені шляхтянки не лише стають коханками, а й охоче розбираються в дружини простими козаками, які не гребують вести їх до вівтаря і клястися їм у подружній вірності. Адже одружився козацький полковник Остап Гоголь із удовою[69] самого князя Януша Четвертинського! Це весілля знатної шляхтянки та мерзенного хлопа з жахом і обуренням обговорювала вся Варшава. І тепер його кохана теж могла виявитися цілком законною дружиною якого-небудь спритного гультяя. «Боже, який же я дурень! Та треба було привезти її із собою, а не ховати від усіх! Та хай би за нею пів-Варшави волочилося, ніж тепер вона дісталася комусь іншому! А якщо її вбили? Господи!»

Щире горе пана Матвія розчулило Оссолінського. «Треба ж! Як він переживає за сина, — зворушено подумав канцлер. — Нещасний батько! Ой, Юрій якраз туди поїхав. Боже, пропав мій секретар!»

— То там само і Юрій! — стривожено заволав Оссолінський. — Ну навіщо я відпустив його?

— Так! Так! — підігруючи канцлеру, заголосив Клесінський, бо вже не міг стримувати горя. — Бідолашні мої сини! Твоя милосте, дозволь мені покинути тебе. Маю терміново поїхати й дізнатися, що з моїми дітьми.

— Так, звичайно, їдь, пане Матвію! Дай Боже, щоби вони були неушкодженими. Тільки неодмінно повідом мене про долю Юрія.

— Я обов’язково напишу твоїй княжій милості, щойно мені стане щось відомо! — вигукнув Матвій і, низько вклонившись, кулею вилетів з особняка Оссолінського, спішно підняв увесь свій почет і вже за дві години покинув Варшаву, поспішаючи до Бара.

Пан Матвій так квапився, що навіть кинув своїх гайдуків у дорозі й ледь не загнав коня, тому в рекордні терміни досяг Бара, де стояв уже козацький, а не польський гарнізон. Тут завбачливий пан Матвій змінив свій розкішний шляхетський одяг на бідний убір селянина й у такому вигляді пробрався в місто, прямісінько до отця Феодосія. Там Клесінський дізнався в паніматки Степаниди, оскільки священика не було вдома, що Орися жива і здорова, що, виявляється, вона потрапила до самого Кривоноса, який дуже дружний із Тимофієм, тому козаки виявили до дівчини повагу та відвезли під надійною охороною у Волховиці.

Ця звістка пролилася цілющим бальзамом на змучену душу пана Матвія. Він, не зволікаючи, попрямував додому, щоби побачити ту, заради якої забув про честь, совість та свій братній і батьківський обов’язок.