Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ XХХ. ЯК ОТЕЦЬ СЕРГІЙ ЗРОЗУМІВ, ЩО ІНОДІ КОРИСНО СКОЮВАТИ ГРІХИ

Тимофій поспішав із Варшави до Волховиць, намагаючись зупинятися тільки на нічліг. Але була зима, і тому негода часто ставала на його шляху. Перечікуючи її в придорожніх корчмах, Тимофій міг лише безсило злитися. Хлопець прагнув якнайшвидше потрапити додому. Ледве він отримав свободу, першим його гнівним спонуканням було вбити брата. Але потім, обдумуючи всі свої халепи, хлопець дійшов висновку, що Скажений Ярема навмисно пощадив його і тримав усі ці місяці у в’язниці лише для того, щоби вбити Матвія його руками. І навіть знаючи всю гірку правду, Тимофій вагався — а чи має він право мститися рідному брату й убивати його, якщо той і бажав йому смерті й посягнув на його кохану?

«Мабуть, мій брат дуже насолив цьому недолюдкові, якщо він знайшов такий витончений спосіб розрахуватися з ним, — думав Тимофій, коли сидів у корчмі та дивився на хуртовину за вікном. — Цікаво знати чим? Матвій чудово розумів, що князь не пропустить нагоди помститися йому, убивши мене. Тому й видав мене Вишневецькому! Невже князь має рацію, і Матвій дійсно зважився позбутися мене лише через Орисю? З усіх можливих причин ця — найбільш немислима й жахлива, але і найправильніша. Не знаю вже, що й думати! Може, князь збрехав щодо їхнього весілля, щоб я дужче розлютився, але ж звідки він дізнався про мою наречену? Тож усе можливо. Але невже це правда, і Орися проміняла мене на Матвія? Ні, вона не могла так учинити зі мною. Я ніколи не повірю в це! Найімовірніше, він змусив її. Бідолашна моя Орися! Вона тепер мучиться в руках мого брата, а я ніяк не можу до неї доїхати, щоби визволити її від цього негідника. Клята зима!»

Тимофій уже навіть не думав про те, що його кохана стала дружиною іншого. Його більше мучило те, що Орися в біді, страждає, а він безсилий позбавити її мук.

Усьому на світі буває кінець. Настав кінець і подорожі Тимофія — він благополучно й безперешкодно дістався Волховиць наприкінці січня. Уже під’їжджаючи до лісу, за яким був маєток, він зупинився й замислився: «Який же я дурень! Ось приїду додому й відразу потраплю до рук Матвія. Я ж зовсім один, мені не вистояти проти всіх його гайдуків. А він накаже їм мене вбити — просто застрелять, наче собаку. Треба обдумати, як дістатися до Матвія. Саме до нього самого, минаючи його хлопців».

Тимофій зліз із коня й повільно повів його за вуздечку, роздумуючи над цією турботою. «А може, маєток було розграбовано після того, як я звідти поїхав? — подумав Тимофій. — Скільки таких я бачив на своєму шляху! Може, і Волховиці не уникли цієї долі, і Матвія тут немає!» Він дійшов до краю лісу і, стоячи серед стовбурів дерев, побачив, що маєток стоїть цілісінький, ворота замкнені, а над дахом підіймається дим від пічних труб. Отже, Матвій був удома! Але це не вирішувало клопоту Тимофія. Трохи подумавши, він повернувся назад і звернув у ліс, на бічну стежку.

Тимофій не знав, як поставляться до нього власні челядь та селяни — якщо його зрадив рідний брат, то як можна бути впевненим в інших? Але він згадав про знахарку Оксану. Якщо вона жива, то він може без побоювання дізнатися в неї все, що цікавить, — Оксана не видасть його Матвієві.

Тимофій дійшов до землянки знахарки і з полегшенням побачив, що над дахом убогої хатинки в’ється димок — отже, знахарка жива. Він підійшов до дверей, постукав, але не отримав відповіді й відчинив їх. Низько нагнувшись, увійшов. Усередині панувала напівтемрява, яку розсіювало лише світло скіпочок. Тимофій спочатку подумав, що землянка порожня — після яскравого сонячного світла його очі не відразу розрізнили фігуру жінки із закутаним обличчям, яка сиділа на грубій лавці. Вона низько опустила голову, ховаючи лице, і сказала, не дивлячись на нього:

— Оксани зараз немає, почекай її на подвір’ї, чоловіче.

Зі звуком її голосу Тимофій затремтів усім тілом, а потім кинувся до неї та зірвав з її голови хустку — Орися дивилася на нього величезними з подиву очима.

— Орисенько! — Тимофій упав на коліна перед дівчиною, яка дивилася на нього із забобонним страхом.

Обережно Орися торкнулася його обличчя, немов боячись, що він зникне від її дотику. Зовсім як тоді, у вечір їхнього знайомства в саду Орисиного батька, Тимофій притулився щокою до її долоні.

— Коханий! — прошепотіла Орися, з її очей потекли сльози, і вона кинулася до нього на шию. — Господи, живий! Тимофію, милий, ти живий! Боже, але як?! Господи, дякую Тобі!

— Щастя моє, я живий! Я не видіння й не привид! — говорив Тимофій, зрозумівши, що дівчина вважала його мертвим, та витираючи їй сльози і обсипаючи поцілунками її обличчя. — Ні, не плач, Орисенько, прошу тебе! Не треба! Ти ніколи більше не плакатимеш! Я ніколи більше не допущу цього!

Але дівчина з такої неочікуваної радості ніяк не могла вгамувати сльози. Вона то обіймала його, то дивилася на його обличчя й досі не вірила, що він живий і не привиддя.

— Тимофію, але як ти вижив? — нарешті запитала Орися, опанувавши себе. — Адже пан Матвій прирік тебе на смерть, віддавши Вишневецькому! А мені збрехав, що ти загинув у бою.

— А ти звідки про це дізналася? Вишневецький відпустив мене, протримавши всі ці місяці в полоні, — відповів Тимофій і, присівши поруч із нею, розповів дівчині в подробицях про все, що сталося з ним за цей час. — Орисю, чому ти минулого літа мені нічого не розповіла про те, що мій брат тебе домагався? Чому ти приховала це від мене? — трохи нахмурившись, спитав він, закінчивши свою розповідь.

— Тимофію, мені соромно було говорити тобі про це, — відповіла Орися. — Та і як мені було розповідати тобі про те, що рідний брат зрадив тебе? Адже я дуже добре знаю твій норов! Ти його вбив би за це, або він тебе, або між вами почалася б ворожнеча. Нізащо на світі мені не хотілося бути причиною братовбивства або ворожнечі між тобою і твоїм братом. Та й інші теж боялися цього, тому всі мовчали, сподіваючись, що коли ти повернешся, то пан Матвій заспокоїться. Але присягаюся тобі, що я ніколи не давала йому ані приводу, ані...

— Не присягайся, мій янголе, і не виправдовуйся переді мною! Не треба! — перебив її Тимофій. — Я знаю, що ти мене ніколи не зрадиш! Може, і правильно, що ви всі мовчали, — якби я дізнався це все раніше, то і справді не пощадив би Матвія. Але, з іншого боку, знай я правду, то щось придумав би, щоби забрати тебе й позбавити його домагань! Орисю, а чому ти тут, у землянці Оксани? Невже Матвій вигнав тебе? — запитав він, бо лише зараз звернув увагу на цю обставину.

— Ні, він не вигнав мене, — відповіла Орися, важко зітхнувши. — Вислухай мене, Тимофію, мені треба дуже багато розповісти тобі. Тільки розповідь моя буде довга. Коли ти поїхав воювати, то трохи згодом я зрозуміла, що чекаю від тебе дитину...

— Що? — Тимофій навіть підскочив. Вражений звісткою він оглянув Орисю, але дівчина сиділа на лавці, на ній був широкий одяг селянки, і тому нічого не було видно. Тоді Орися піднялася, розгорнула поли верхнього одягу, і Тимофій побачив, що в його милої зникла тонка талія, а живіт округлився й випирає під спідницею.

— Господи! — вигукнув Тимофій, з подивом дивлячись на її кругленький животик, а потім обережно поклав на нього руку, немов боячись нашкодити своїм дотиком. Під своєю долонею він відчув поштовх і з несподіванки відсмикнув її. Але потім поклав обидві руки на її живіт і знову відчув, як заворушилася дитина. Його дитина.

— Вона вже давно почала битися, — зніяковіло всміхнувшись, сказала Орися, накривши своєю долонькою його долоню.

На очах у Тимофія навіть сльози виступили. Він дбайливо притиснув Орисю до себе та обережно почав гладити її живіт, відчуваючи, як їхня дитина сильніше ворушиться й б’ється від його дотиків, немов відчуває і розуміє, що її батько поруч. Серце Тимофія шалено калатало — він ніяк не міг упоратися із хвилюванням, не міг осмислити той факт, що тепер у цьому світі, крім його милої, буде ще одна людина — не менше рідна й дорогоцінна для нього, ніж Орися.

— Орисенько моя! Щастя ти моє! Кохана! — схвильовано шепотів Тимофій, відчуваючи, як радість і щастя наповнюють його змучену душу. — А я ж і не уявляв собі цього! Тепер вас двоє найдорожчих для мене на цьому світі! Господи, яке ж це щастя! Але чому ти не повідомила мені про це? Адже від Волховиць до Пилявців не так далеко було.

— Не написала я тобі тому, що не встигла. Коли в мене не залишилося жодних сумнівів у тому, що я вагітна, то повернувся твій брат. Він віддав мені твою шаблю, сказавши, що ти загинув під Пилявцями від ран. Я знала, як ти пишався своєю шаблею й ніколи, нізащо не розлучився б із нею. Тому я й повірила у твою смерть. Деякий час я була сама не своя, злягла в нервовій гарячці. Я хотіла померти, тому що для мене, для нас із дитиною життя втратило сенс без тебе. Я приховувала від усіх свою вагітність, але пан Матвій покликав Оксану лікувати мене й тоді дізнався про це. Адже Оксана не могла приховати цю правду. Та й вона дуже боялася, що я втрачу дитину з горя. Але твій брат наказав Оксані та Кшисі мовчати про все. Ніхто — ні Михайлик, ні челядь — не знав про мій стан. А мені він запропонував вийти за нього заміж. Навіть не запропонував, а поставив перед такою потребою. Коли я трохи одужала, то хотіла піти з Волховиць. Адже я тут ніхто — ні дружина тобі, ні наречена. Думала, повернуся або до батька, або де-небудь прилаштуюсь. Але Матвій мені заборонив їхати і сказав, що не може допустити, щоби його племінник ріс без батька. «Ти носиш у собі одного з Клесінських! — казав він мені. — Він не може бути байстрюком і жити у злиднях. Йому потрібне ім’я й суспільне становище, і це все йому забезпечить тільки шлюб зі мною!» Тому я й погодилася піти за нього заради майбутнього нашої дитини. Я дуже винна перед тобою, Тимофію! — на очі Орисі навернулися сльози. — Я ледь не вийшла заміж за твого вбивцю з власної волі.

— Ні в чому ти переді мною не винна, моє сонечко, — похитав головою Тимофій, притискаючи її до себе. — Хіба ти мала інший вибір? Адже ти залишилася зовсім одна. Ви залишилися одні! Якби я дійсно загинув, то це був єдиний можливий вихід і для тебе, і для нашого малюка. Тож не звинувачуй себе. Це я винний перед тобою! Через мене, мою безтурботність ви ледь не опинилися в біді — тоді, влітку, я просто зобов’язаний був знайти попа й повінчатися з тобою, і ти могла б спокійно та законно жити у Волховицях як моя вдова. Проте Матвія це однаково не зупинило б — він примусив би тебе до цього шлюбу будь-яким іншим способом. Він завжди домагався своєї мети. Стривай, а ви так і не повінчалися з Матвієм? І ти не сказала мені, чому ти тут.

— Пан Матвій мертвий, — відповіла Орися.

Тимофій здивовано подивився на дівчину. Деякий час він мовчав, ніби не вірив у почуте.

— Але як? — нарешті запитав він. — Його вбили? Або... — він замовк, тому що навіть не уявляв, що могло трапитися з братом.

Орися зітхнула. Трохи помовчавши, молода жінка повела далі свою розповідь.

— Я винна в його смерті. Коли я погодилася вийти за нього заміж, то всі навколо дуже обурилися. Особливо отець Сергій. Янко Кліщ дуже мучився від того, що став мимовільним співучасником твого вбивства. Він так боявся Божого гніву, що покаявся в усьому отцю Сергію. А коли батюшці повідомили, що пан Матвій має намір обвінчатися зі мною і якнайшвидше, то він не витримав, прийшов до мене й усе розповів, порушивши таємницю сповіді. Я тоді ледь не збожеволіла, коли дізналася страшну правду. Але потім мене охопили гнів і ненависть. Жодної хвилини мені не хотілося залишатися у вашому домі, і я вирішила піти звідти світ за очі. Мені було байдуже, що зі мною трапиться, де я житиму і як, — усе було краще, ніж перебувати з твоїм братом під одним дахом. Але пан Матвій зайшов до мене того вечора, і ми з ним посварилися. Я не змогла промовчати й у гніві висловила йому все, що про нього тоді думала, заявивши, що неодмінно піду звідси, а якщо він спробує мене утримати, то я всім розповім, що він — братовбивця. Він у гніві почав душити мене, а потім, мабуть, одумався і відштовхнув від себе так, що я вдарилася об кут грубки й розбила голову. Було так боляче, що знепритомніла. Отямилася я на руках у Кліща, який ніс мене кудись лісом. Першим моїм бажанням було сказати йому, що я жива. Але потім зрозуміла, що мене вважають мертвою — це був мій шанс утекти від пана Матвія. Адже якщо з’ясується, що я жива, тоді мені не буде від нього порятунку. Я розраховувала, що Янко кине мене в лісі, а коли він піде, то я буду вільна. Але я помилилася — він приніс мене на берег ставка й кинув у воду. Я ледь не захлинулася, але там було неглибоко, і я змогла виплисти. Кліщ утік, і пізніше я дізналася, що він назавжди покинув Волховиці. А я вибралася з води і, подумавши, пішла до Оксани — вона була єдиною, хто міг мене сховати.

— Господи! Мерзотник! — вигукнув Тимофій, очі його палахкотіли гнівом, він схопився й забігав по маленькій землянці. Він дивився на свою кохану і здригався від однієї думки, що Орися була лише за крок від смерті. — Його щастя, що він мертвий, а Кліщ — утік, інакше ніщо й ніхто не зупинив би мене від помсти, — промовив він. — Але як він помер?

Орися зітхнула, а потім знову заговорила:

— Після такого купання холодної осінньої ночі я застудилася, а Оксана мене вилікувала. Коли я оговталася від рани і хвороби, то вирішила помститися панові Матвієві. Я не можу заперечувати того, що він сильно кохав мене, але його кохання зруйнувало моє життя. Моя ненависть до нього була такою сильною, що я хотіла вбити його за всяку ціну. Я стежила за будинком і дізналася, що пан Клесінський часто гуляє ввечері біля ставка майже один — там я вирішила підстерегти його і вбити. Оксана розповідала мені, що пан Матвій так горює за мною, що постарів від цього. Але я й уявити собі не могла, що так. Коли я побачила його, то жахнулася — переді мною був жалюгідний, слабкий старий. Але, на мій сором, це мене не зупинило. Тоді я щиро ненавиділа його. Я неодноразово приходила на берег, стискаючи в руці ніж. Зараз я розумію, що мені забракло би сил заколоти його, але я так сильно ненавиділа, що ненависть затьмарювала мені розум. Двічі я йшла ні з чим — уперше стало страшно, а вдруге за ним прийшла челядь. А втретє твій брат уже сам чекав мене. Він давно мене помітив і намагався наздогнати, але я щоразу встигала сховатися в лісі. Мабуть, він не впізнавав мене здалеку, тому того вечора сховався в кущах, аби ближче подивитися на того, хто приходить до ставка вечорами. А коли він побачив моє обличчя, то так злякався, що помер зі страху. Господи! — Орися закрила обличчя руками. — Яка ж страшна була в нього смерть! І як страшно він кричав, коли вмирав!

Тимофій мовчав — його трусило від гніву, і в голові не вкладалося те, що він почув від своєї коханої. «Господи! Скільки ж їй горя довелося пережити! — з жалем думав він, притискаючи Орисю до себе. — А я зовсім нічого не міг зробити! А якби вона загинула або Кліщ утопив її? Ні, не хочу навіть думати про те!»

— Коли це сталося? — запитав він.

— На початку січня, — відповіла Орися.

— Орисю, ти позбавила мене гріха братовбивства — після всього, що я дізнався щойно, я без жалю убив би Матвія й навіть не каявся б у цьому! — сказав Тимофій, а потім невесело усміхнувся. — Цікаво, а якби він побачив мене живим, то теж помер би зо страху? Хай там як, він заслужив таку смерть. По-моєму, його сам Господь покарав за підлість! Тож не варто тобі покладати провину за його смерть на себе. Ні ти, ні я не торкнулися його — його згубили власні злочини.

— Тимофію, але я відчуваю свою провину! Тепер я розумію, що не можна було так. Найкраще вже нехай би Господь був йому суддею, а не я, — засмучено промовила Орися.

— А якби з його милості ти проломила голову? А якби Кліщ утопив тебе? Що тоді? Хто тоді був би суддею? Орисенько, мені моторошно від однієї думки, що я міг навіки втратити тебе. І нашого малюка! Я навіть не уявляв собі, що ми скоро матимемо дитину. Це таке щастя! Стривай, а чому ти досі тут живеш? Адже після смерті Матвія ти могла б повернутися до маєтку й жити з Михайликом. І чому ти ховала обличчя, коли я ввійшов? — запитав Тимофій.

— Справа в тому, що всі мене вважають мертвою, — невесело усміхнулася Орися. — Оксана ховала мене в себе, але побоювалася, що рано чи пізно про це можуть дізнатися люди, дійде до пана Матвія, і тоді мені вже ніхто не зможе допомогти. А потім вона випадково знайшла на дорозі тіло нещасної жебрачки. Тоді їй спала думка: вона взяла мою сукню й наділа на тіло тієї нещасної, таємно кинула його у ставок. Ось цю бідолаху виловили зі ставка й поховали, прийнявши за мене через одяг. Тільки після страшної смерті пана Матвія серед людей пішла чутка, що я піднялася з могили і, ставши упирицею, убила його і вбиватиму кожного, кого зустріну на своєму шляху, якщо не забити мені в серце осиковий кілок. Люди смертельно налякані й бояться в сутінках виходити з дому. Тому я живу тут, ретельно ховаючись від усіх. Адже селяни можуть мене вбити, якщо побачать.

— Господи, до чого народ буває дурним! — вигукнув Тимофій, знову здригнувшись від того, що його кохана могла стати жертвою дурних забобон. — Ти більше жодної хвилини тут не залишишся! Орисенько, ми поїдемо звідси куди-небудь, аби подалі від цього місця, де тобі довелося пережити стільки горя. Ходімо!

— Не все так просто, Тимофію, твої племінники... — почала говорити Орися, але тут біля землянки заскрипів сніг, відчинилися двері й увійшла Оксана. Жінка дуже здивувалася, навіть злякалася, побачивши Тимофія.

— Господи! — вигукнула вона й машинально перехрестилася. — Пане Тимофію, невже ти живий? Це просто диво!

— Так, Оксано, це дійсно диво, — з легким сумом усміхнувся Тимофій, а потім уклонився в ноги знахарці. — Як мені віддячити тобі за те, що ти врятувала Орисю?

— Та Бог із тобою, пане Тимофію, — зніяковіла Оксана. — Чи тобі, панові, мені кланятися?!

— А кому, як не мені? Ти зберегла щастя мого життя. Проси в мене, чого хочеш, Оксано!

— Та нічого мені не треба! Тільки будь щасливим, пане, — усміхнулася знахарка.

— Ні, Оксано, я це так не залишу! Я в неоплатному боргу перед тобою!

— Та який борг, пане! — зніяковіло промовила жінка.

— Великий борг! Якби не ти, то я втратив би і Орисю, і нашу дитину. Але як ви жили тут зовсім одні посеред лісу? Вас же будь-хто міг скривдити! — запитав Тимофій.

— Та жили з Божою поміччю! — відповіла Оксана.

— А що мої племінники? Що з ними? — запитав він. — І чому ви обидві не переселилися до маєтку, коли Матвія не стало? Мої племінники змогли би вас захистити. Чи вони відмовилися вас забрати?

— Звичайно ж, ні! — відповіла Орися. — Юрій повернувся додому недавно і, дізнавшись про загадкову смерть пана Матвія, утратив спокій. Він усе бродив біля ставка й лісом, намагаючись розгадати цю загадку, і випадково вистежив мене. Юрій дуже здивувався, дізнавшись, що я жива. Звістка про твою смерть стала для нього найважчим горем, але коли він дізнався правду, то довго не міг повірити в усе це. Михайлик теж дуже важко сприйняв усю цю страшну правду про свого батька. Вони обидва звали нас з Оксаною жити в маєток, але ми відмовлялися. Я дуже боялася, що налякана челядь уб’є мене. Адже всі беззаперечно вірять у те, що я — упир. Оксана пустила чутку, що жовніри спотворили мені обличчя, і тому я ховаю його, а сама вона прихистила мене з жалю, і всі, хто приходив до неї, не чіпали мене і співчували. Але якщо всі дізнаються, хто я насправді, то ні Юрій, ні Михайлик не зможуть мене захистити. Тому ми вирішили залишити все поки так, як є, а там — як Бог дасть! А Семен помер восени від чуми, Царство йому Небесне, — зітхнула Орися, перехрестившись. — Але тепер Михайлик і Юрій у великій скруті — вони не можуть знайти ані грошей, ані грамот на маєток. І дуже переживають через це, особливо через грамоти, бо побоюються, що в них можуть відібрати Волховиці. Юрій зовсім не знає, що йому робити і як далі жити. Тимофій, ти не можеш залишити їх самих!

Тимофій задумався. У гніві першим його бажанням було поїхати з рідного краю разом з Орисею світ за очі, але потім він зрозумів, що їхати їм нікуди. «Куди нам їхати серед зими? Та й Орися чекає дитину. Їй потрібні турбота і спокій, а не поневіряння. Та й залишити племінників я не можу. І крім того, Волховиці — це також і мій дім», — думав Тимофій, а вголос сказав:

— Ну що ж! Тепер нам із тобою треба вирушити в маєток. Твоя правда, кохана, я не можу залишити племінників.

— Ох! Я боюся показуватися на люди! — промовила Орися. — Вони такі налякані, що...

— Забудь! Якщо вони не мають розуму, то це їхні біди, — сказав Тимофій. — Оксано, збирайся, підеш із нами. Досить тобі жити в лісі.

Але жінка заперечливо похитала головою й відповіла:

— Спасибі тобі, пане, але я не зможу жити у твоєму домі. Я ж знахарка, і мені в лісі вільніше. Та й люди не зможуть приходити туди по допомогу, а, крім мене, допомогти їм нікому.

— Що ж! Я пізніше вирішу, як віддячити тобі, Оксано, — сказав Тимофій, розуміючи, що йому зараз не вдасться вмовити жінку переїхати. — А зараз ми з Орисею підемо.

Орися, прощаючись, обняла Оксану, і вони з Тимофієм вийшли із землянки. Дорога до маєтку минула швидше, ніж їм обом хотілося, хоча Тимофій і їхав повільним кроком, боячись нашкодити Орисі. Він обережно, але міцно притискав її до себе. Пара їхала в мовчанні. Обоє вони досі не могли повірити в те, що нарешті разом, що їх ніхто більше не розлучить. «Це диво, що він так щасливо уникнув тортур і смерті! Господи, дякую Тобі, що Ти повернув мені живим батька моєї дитини!» — думала Орися, обнімаючи коханого.

Коли вони під’їхали до воріт маєтку, їх помітили з частоколу, а один із людей упізнав Тимофія.

— Мати Божа! Бути того не може! Пан! Живий! — вигукнув здивований гайдук, кинувся відчиняти ворота, а інший — кликати Михайлика та Юрія.

Коли вони в’їхали на подвір’я, то Тимофія вразили ті безлюддя й тиша, що панували навколо, — не було чутно ані веселого гомону челяді, ані собачого гавкоту, як це було колись. На всьому немов лежало тавро скорботи та зневіри.

Із будинку швидко вибіг Михайлик. Тимофій ледве впізнав племінника — той дуже витягнувся за цей час, подорослішав і неймовірно змінився. Особливо його обличчя — зникла та дитяча миловидність рис, наївність і лагідність погляду блакитних очей. У погляді Михайлика тепер застигла мудра печаль.

— Господи! Дядю! Чи це ти? Або мої очі мені брешуть? — здивовано промовив він.

— Як бачиш, Михайлику, я живий і не привид, — усміхнувся Тимофій.

Але відразу, забувши про все, підліток підбіг до Тимофія та обійняв його так міцно, як тільки міг. Небіж дивився на свого дядька зі сльозами на очах і досі не міг повірити, що той живий. Зникла його дитяча манера поводитися — тепер це вже був юнак, а не боязкий хлопчик.

Із будинку квапливо вийшов Юрій. Він схвильовано зупинився на ґанку й дивився на дядька. Тимофій усміхнувся. «Схоже, мій марнославний небіж подорослішав і набрався розуму», — подумав козак, бо не зміг не помітити, що Юрко дійсно змінився на краще. Нарешті Юрко впорався із хвилюванням, підійшов до дядька й міцно, по-чоловічому, обійняв його.

— Дядю, але як? — промовив Юрко. Він і досі не міг опанувати себе через сум’яття, адже дядько стоїть перед ним живий. — Ми ж... Боже!

— Ходімо в дім! Там усе й розповім, — сказав Тимофій.

Михайлик подивився на Орисю й щасливо всміхнувся їй.

— Досі не віриться, що я знову бачу вас разом! Кшисю! — крикнув підліток.

Із-за рогу будинку, із заднього двору вийшла, а не вибігла за своїм звичаєм, Кшися. Побачивши її, Тимофій жахнувся — завжди яскрава, весела та життєрадісна полька дуже схудла і змарніла за цей час, немов потьмяніла. Побачивши свого господаря й панночку, яких вона вже оплакала як мертвих, Кшися затремтіла й почала хреститися, шепочучи молитви. Потім перелякана жінка зомліла. Тимофій ледве встиг підхопити її, підняв на руки й поніс у будинок.

Увійшовши в сіни, Орися мимоволі згадала Одарку — коли вона вперше приїхала до Волховиць, няня вийшла їм назустріч, окинула її неприязним поглядом, а потім прикипіла до неї всією душею. А тепер її немає.

— Одарко! — покликав Тимофій.

— Не клич, дядьку, не треба! — сумно сказав Михайлик. — Няня померла минулої осені, коли дізналася, що ти нібито загинув.

Серце Тимофія стислося з горя. «Нещасна моя няня! Вона так любила мене! І так і не дочекалася! Царство їй Небесне!» — гірко подумав він і вніс непритомну Кшисю до зали. Там Орися з допомогою Михайлика почала приводити свою служницю до тями. Отямившись, Кшися напівбожевільними очима дивилася на них обох, міркуючи, чи то їй просто загорлати, чи то кликати людей на допомогу, чи то розридатися за своєю улюбленою звичкою.

— Кшисю, опануй себе, — строго наказав Юрій. — Дядя живий і здоровий. І Орися теж жива.

До бідолашної челядниці нарешті все дійшло, і Кшися знову розридалась, але вже з радощів. Жінка схопилася й від надлишку почуттів обіймала то Орисю, то Тимофія.

— Ой, пане Тимофію! Панночко моя! Господи Ісусе! Ой, щастя-то яке! Але як? Як ви обоє живими виявилися?

Тимофій усміхнувся й розповів усе, що сталося з ними за цей час.

— Мати Божа! — вигукнула уражена служниця. — У голові не вкладається.

— Кшисю, треба влаштувати дядю з Орисею. Вони ж тепер тут житимуть, — м’яко нагадав їй Михайлик.

— Ой! Та що ж це я! Зараз побіжу розпоряджуся! Ой, панно моя! — вигукнула Кшися, ще раз обіймаючи Орисю, але потім все-таки опанувала себе та побігла на задній двір.

Жалобна тиша будинку згодом вибухнула — нечисленна челядь, яка ще залишилася в маєтку, ледь дізнавшись, що пан і молода панночка живі й нині тут, безсоромно лізла в будинок, аби подивитися на них. Люди і лякалися, і дивувалися, і хрестилися, і шумно раділи тому, що ці двоє живі. Але згодом їх все ж удалося розігнати.

Тимофій сумно оглядав свій будинок — зовні нічого тут не змінилося, однак вигляд кожної кімнати, кожної речі заподіював біль і викликав гіркі спогади. Він згадав, з якою радістю він приїжджав додому зі школи і як раді були йому батько, брат та його друга дружина, племінники, няня. А тепер цей будинок немов розгубив своє тепло й затишок. «Ех, Матвію, Матвію! Чому ти дозволив своїй пристрасті й ненависті затьмарити розум? — гірко подумав хлопець, а потім думки Тимофія повернулися до Орисі й до їхньої дитини. — Яке щастя, що вони обоє вціліли! Тепер я їх нізащо не залишу! Цікаво, а хто в нас народиться? Хотілося б доньку! І щоби вона була схожою на Орисю, а очі мала такі самі гарні, як у її мами!» — думав Тимофій, щасливо усміхаючись своїм думкам.

— Дядечку, — обережно покликав його Юрій.

Тимофій підняв на нього очі, і погляд блиснув радістю й веселощами, майже як колись.

— Я скоро стану батьком, Юрку, — задоволено всміхаючись, промовив Тимофій.

Племінник трохи зніяковів, усміхнувся, а потім сказав:

— Я вітаю тебе, дядьку! Дай Боже тобі сина!

— Ні! Доньку! — заперечив Тимофій, на що обидва небожі тільки всміхнулися.

— Дядю, ми з Михайликом намагалися забрати Орисю до себе, коли дізналися, що вона жива, але вона навідріз відмовлялася, — почав Юрій. — Не думай, що ми кинули б її одну. Просто ми й справді не знали, що нам усім робити далі.

— Знаю, Орися мені все розповіла, — відповів Тимофій. — До речі, ти не знаєш, де тепер Марко і Влад? Що з ними?

— Марко і Влад живі. Після зняття облоги Замостя вирушили додому. Вони дуже сумували за тобою, довго шукали тебе того дня, коли ти зник, але не знайшли і сліду. А Влад після того, як ти нібито загинув, немов озвірів, — я навіть не уявляв собі, що він може бути таким жорстоким. А Марко наче сам себе втратив. І гетьман дуже горював за тобою, і Максим. І твій приятель Данило — він першим почав непокоїтися про тебе. Ми як довідалися, що ти наче загинув та ще й такою страшною смертю: до гетьмана привели польського жовніра, який шукав покійного батька. Жовнір віддав гетьманові твій натільний хрест і сказав, що князь Вишневецький передає панові Клесінському цей хрест та повертає йому борг честі. Ще жовнір сказав, що господар цього хреста помер під тортурами. Хмельницький вимагав у батька розповісти, чим же він так насолив князю, що той так підло мстився батькові, замучивши до смерті його рідного брата. Але батько не став розповідати. Сказав, що це його справа. Гетьман дуже розгнівався на покійного батька й навіть вигнав його. А твій хрест залишив собі на пам’ять. Ще Хмельницький хотів забрати до себе на піклування Орисю, але батько не віддав її. Гадаю, ти тепер розумієш, чому? — обережно запитав Юрій.

— Знаю! — нахмурився Тимофій. — І тепер я розумію, чому жовніри відібрали в мене всі речі — насправді вони хотіли відібрати мій хрест, аби князь відправив його братові. Тепер усе зрозуміло — Виш­невецький відразу здогадався, що Матвій вирішив позбутися мене чужими руками, і замислив переграти його. А що стало з моєю сотнею?

— Вони обрали своїм сотником Данила, — відповів Юрій.

— Кращий вибір хлопці й не могли зробити, — задоволено всміхнувся Тимофій.

— А цей твій підлабузник, Гриць, таке утнув, що, якби Данило не втрутився, я його власноруч зарубав би, — раптом зі злістю промовив Юрко. — Коли козаки взяли в облогу Львів, він пробрався до монастиря бернардинок та викрав звідти панну Залеську!

— Що! Грицько вкрав Ванду? — перепитав украй здивований Тимофій, а потім подивився на Орисю, яка теж вельми здивувалася цій новині.

— Так! Цей нахаба привів її до нашого коша та опікувався нею, наче квочка єдиним курчам, а потім ще й повінчався з нею! Заявив, що він усе життя мріяв про таку дівчину, як вона, і тому не може проґавити такої слушної нагоди! — обурювався Юрко. — Тільки подумати, якийсь хлоп одружився з…

— А що сама Ванда? — запитав Тимофій, перебивши небожа.

— Панна спочатку й бачити його не хотіла, а потім, як він одружився з нею, її наче підмінили — стала з ним ласкавою й охоче поїхала з ним до… не знаю, звідки цей хлоп родом! Це ганьба для панни!

— Юрку, чого ти так обурюєшся? Невже ти заздриш? Чи тобі самому подобалася Ванда? — запитав Тимофій, ховаючи усмішку.

— Ні, не подобалася, але ж вона шляхетного походження, а він якийсь хлоп без роду, без племені!

— Ну то й що? Чи ти гадаєш, що такій молодій дівчині було б краще прожити своє життя в чотирьох стінах та у скорботі, ніж радіти звичайному людському щастю?

— Та ні, — зніяковів Юрко. — Але мені шкода панну Залеську, що вона занапастить із ним своє життя.

— На мою думку, Ванда ледь не занапастила його, пішовши в монастир у розквіті молодості, а Гриць покохав її й тому навчить жити заново, — відповів Тимофій, а потім запитав, аби перемінити тему: — А де мій Ворон? Що сталося з моїм конем?

— Я не знаю, дядьку, — відповів Юрій. — Ми не знайшли жодних слідів, а до коша він не повернувся. Мабуть, його забрали собі поляки. Але ж твій Ворон мало кого до себе підпускає, тому навіть не знаю, як вони поладнали з ним.

— Тимофію, отець Сергій тоді говорив мені, що покійний пан Матвій убив твого коня, — сказала Орися. — Але чому, я не знаю. Про це можуть розповісти або Янко, або сам батюшка, якщо він знає причину.

Тимофій гірко зітхнув — йому згадалося маленьке, слабке лоша, яке він сам вигодовував, згадав, як Ворон виріс, як скинув його вперше, коли він почав об’їжджати коня, а потім став йому відданим другом. «Краще б я віддав його Тугай-беєві, ніж мій Ворон загинув від руки мого брата! Чому він не пощадив навіть мого коня? Що він йому зробив?» — думав горьований Тимофій, не відаючи, що Ворон урятував йому життя. Орися підійшла до хлопця та обережно поклала руку на плече, а він притиснувся до її руки щокою.

— Орися говорила, що ви обоє не можете знайти ані грамот, ані привілеїв, ані грошей, — запитав він племінників, безуспішно намагаючись відігнати біль від цієї втрати. — А ви хіба не знаєте про схованку в підвалі? Хіба покійний Матвій вам не розповідав про неї?

Михайлик з Юрієм здивовано подивилися на нього й заперечливо похитали головами.

— Ну що ж! Ходімо, покажу.

Тимофій спустився разом із племінниками до підвалу, який розташовувався просто у фундаменті будинку. Тут зберігалися особливо цінні, заморські їстівні припаси і хмільне. Підвал був повністю викладений каменем, з арочними нішами в кожній стіні, у яких стояли винні бочки. Тимофій підійшов до тієї, що була навпроти дверей, і легко зрушив її з місця, тому що та була порожня.

— Цю схованку влаштував ще мій дід, коли будував дім. Покійний батько показував її нам із Матвієм. Дивно, що ваш батько нічого не розповів вам. Дивіться на ось цей камінь на зводі, — сказав він, вказуючи племінникам на камінь, що злегка виступав на півкруглій стелі. — Спочатку натискаєте його першим. Потім на цей, цей, ось цей і знову на перший. За діжкою відкриється тайник.

Тимофій натиснув на камені в зазначеному порядку, і кам’яна стіна від’їхала вбік. За нею відкрилася ніша, але вона була порожня. Тимофій скинув брови.

— Матвій завжди був завбачливим! Таким, що заздалегідь про все подбав, — усміхнувся він. — Є ще одне місце. Тільки воно не тут. Це могила вашого діда, мого батька. Матвій замовив йому масивний кам’яний надгробок, а в ньому влаштував скритку. Найімовірніше, і гроші й папери на маєток він сховав там, не довіряючи підвалу будинку. Про цю скритку знали тільки він та я.

— Ну, увечері сходимо й перевіримо все це, — відповів Юрій.

— Не варто йти сьогодні! Та й могила засипана снігом, — сказав Тимофій. — І сенсу немає — однозначно, все заховано там. Матвій правильно розсудив — будинок можуть зруйнувати, спалити, а надгробок ніхто не чіпатиме. Навіть якщо й розорять могилу, то ніхто не подумає, що монолітна гробниця всередині порожня й таїть схованку.

— Але хоч переконаймося! — наполягав Михайлик. — Звідки ти знаєш, що батько не завів ще один переховок?

— Ну, гаразд, поїхали, — усміхнувся Тимофій.

І вони втрьох вирушили на цвинтар. Уже зовсім стемніло, коли всі троє дісталися місця. Місяць сумно висвітлював низку безмовних надгробків та хрестів. Було так тихо на зимовому цвинтарі, що від цієї тиші краялося серце, а душу охоплювала туга. Тут ховали всіх — і хлопів і панів. Щоправда, панські могили були трохи осторонь, немов підкреслювалася станова відмінність. Тимофій підійшов до могил, де покоїлися його батьки. Матвія поховали поряд із ними, але його могилу вінчав простий дерев’яний хрест. Поруч височів кам’яний, різьблений хрест і масивна гробниця пана Микити, а трохи віддалік — витончена могильна плита його дружини, пані Єлизавети. Тут же були могили його прадіда, прабабусі і двох дружин його брата. Тимофій сумно подивився на могили своїх батьків — щоразу приїжджаючи додому, він свідомо не приходив сюди. Йому було важко бачити їхні могили — матері своєї він і не знав добре, а батько здавався йому живим, доки не спливала в пам’яті його могила.

— Бачите, на хресті вирізані янголи? Вони начебто всі однакові, але один із них, той, що укупочці з іншими біля самої основи хреста, трохи сумний. Так от, треба спочатку натиснути, а потім повернути сумного вправо по колу — так відкриється внутрішній замок. А тепер зрушити горішній камінь на могилі вашого діда, — пояснив Тимофій, натиснувши й повернувши головку янгола і змахуючи рукавицею сніг із гробниці. — Це тільки так здається, що ось цей виступ не рухається. Але насправді він так щільно прилягає, що зовсім не видно щілини. Уже не знаю, у якого хитромудрого майстра покійний брат це замовляв і як йому взагалі спало на думку влаштувати скритку саме у гробниці.

Тимофій натиснув на плиту, але не зміг зрушити її з місця — вона була занадто важка й дуже щільно прилягала. Тоді вони натиснули на плиту втрьох та із великими зусиллями зрушили з місця. Зі скреготом, погано піддаючись, плита повільно йшла в бік. Вочевидь, вона оберталася на стрижні, захованому всередині хреста, тому що край її входив під його основу. Плита не відійшла повністю — лише наполовину відкрила порожню усередині гробницю. Михайлик посвітив ліхтарем — у кам’яному поглибленні лежали мішки. Тимофій розв’язав один із них і у світлі, місячному та невеличкого ліхтаря, заблищали золоті монети.

— А ви сумнівалися, — без особливої радості, безпристрасно сказав він племінникам, тому що з деяких пір для Тимофія гроші і привілеї давно перестали мати значення.

Утім, Михайлик із Юрієм не звернули уваги на золото — вони перебирали мішки, шукаючи грамоти на право володіння маєтком — це було для них важливіше за все. Нарешті, у самому кутку вони знайшли замазаний воском глечик. Розкривши його, Юрій із Михайликом у світлі ліхтаря побачили загорнуті у шматок шкіри пергаменти, що підтверджували їхні права на Волховиці, а також права і привілеї шляхтичів.

— Слава Богу! — вигукнув Михайлик. — Ми ж не стільки шукали золото, скільки ці грамоти. Особисто для мене було страхіттям, що ми можемо втратити Волховиці. Гроші — як вода, а наш будинок — це найважливіше.

— Тепер ти вже точно не втратиш його, мій хлопчику! Ну що, поїхали додому? — сказав Тимофій.

Забравши привілеї, Тимофій із племінниками повернулися додому, залишивши гроші в цій дивовижній схованці — у такі часи вона була надійнішою, ніж підвал будинку.

Коли чоловіки поїхали, Орися пішла у свою кімнату. Коли молода жінка проходила коридором, то зіткнулася з гайдуком Андрієм, який, вочевидь, її чекав. Обоє відскочили в різні боки: Орися злякалася — чи не прийшов гайдук розправитися з упирем, а Андрій злякався, бо досі побоювався того, що панночка — упир. Але, трохи пом’явшись, він заговорив:

— Ти прости мені, панночко, за все. Я ж через дурість разом із Кшисею цю чутку пустив. Але я так тоді злякався, як ніколи в житті не боявся. Я ж не знав, що ти жива. Та й...

— Я все розумію, Андрію, і не серджуся на тебе, — перебила його Орися. — Будь-хто на твоєму місці злякався б.

— Дай, Боже, тобі здоров’я і щастя, панночко, — сказав гайдук і поспішив ретируватися.

Андрію було соромно за свою дурість і марновірство. Утім, його можна було зрозуміти — він же своїми очима бачив труп панночки, а тут побачив живою.

А Орися ввійшла до своєї кімнати зі змішаним почуттям — тут її ледь не вбили. Молода жінка поглянула навколо — усе було так само, як і колись, коли вона жила тут.

— Панночко! — за нею до кімнати вбігла Кшися. — Дай я на тебе ще раз подивлюся! Господи! Як згадаю, як ми всі сумували за тобою, так відразу і сльози на очі навертаються! Пан Михайлик, бідолаха, часто потайки плакав і все журився. А пан Матвій... Ой, він божеволів, навіть ночував у твоїй кімнаті. І як же він міг на таке лиходійство зважитися? Бідолашний мій пан! — голосила челядниця. — Тобто бідолашний пан Тимофій! Ось хто горя сьорбнув! А твій батько-то як горював...

— Батько? — здивувалася Орися.

— Так! Минулої осені приїжджав твій батько. Пан Матвій усе йому розповів про тебе, так він у такому гніві звідси поїхав! Пана Тимофія й покійного пана винними у твоїй смерті вважав! А воно й не далеко від істини твій батько пішов! — розповідала Кшися, до якої на радощах поступово поверталася її балакучість. — Тобі перевдягнутися би, панночко, а то недобре, що ти, наче холопка, вдягнена!

— Ти мені ліпше про мого батька розкажи! А чому Михайлик або Юрій нічого не розповіли мені? — нахмурилася Орися.

— Не знаю, — знизала плечима Кшися і поквапилася втекти, адже пізно збагнула, що знову бовкнула зайве.

Увечері Орися розпитала Михайлика про батька. Підліток розповів їй і про візит Голуба, і про те, як гірко плакав пан Федір, і як повівся покійний батько.

— А не розповів я тобі про все це тільки тому, що ти й так багато бід пережила, і це тебе тільки засмутило б. Я ж не уявляв собі, що взагалі робити далі і як нам усім жити, — закінчив свою розповідь Михайлик.

— Отже, батько вважає мене загиблою, — засумувала молода жінка.

— Орисенько, не турбуйся про це — ми напишемо йому листа й усе розповімо, — сказав Тимофій. — Мені треба і Маркові написати. Адже він теж горює за мною. А отець Сергій тут, чи в нього знову хтось помирає? Якщо це так, то це вже буде знущання над нами з його боку!

— Так, він тут, — усміхнувся Михайлик.

— Тоді завтра ми повінчаємося! — сказав Тимофій.

Уже у спальні Тимофій помітив, як сильно біла сорочка підкреслює кругленький живіт Орисі. У нього знову стислося серце з жаху, що міг утратити їх обох. Або приїхати й застати Орисю дружиною свого брата. «Боже, дякую, що Ти зберіг їх, мою кохану й мою дитину!» — подумав Тимофій, присів поруч із дівчиною на ліжко й почав гладити її живіт.

— Я хочу доньку! — щасливо усміхаючись, сказав він.

— А я — сина! — відповіла Орися.

— Ні! Нам треба дівчинка! А як ми її назвемо?

— Ні, його! Це буде хлопчик! Не сперечайся зі мною! Я хочу сина! — вередливо сказала Орися. — Назвімо сина Микитою! На честь твого батька.

— Чому? — здивувався Тимофій.

— Тому що я хочу, щоби його всі любили так само сильно, як любили пана Микиту! А ще я хочу, щоби він був такий само хоробрий, як ти! — відповіла Орися.

— А якщо все ж народиться донечка, то тоді як її назвемо? — наполягав Тимофій.

— А як ти хочеш?

— Не знаю! Я ще й не думав про це.

— Ну ось! Хочеш доньку і не думав, як її назвати, — розсміялася Орися.

Тимофій замість відповіді обняв кохану, а потім, пристрасно цілуючи, акуратно поклав на ліжко, щоби не нашкодити своїм запалом. «Я так мучився від того, що не знав, що з тобою! Я ж і уявити не міг, що ти опинилася в такій біді, — шепотів він. — Орисенько, я життя своє без тебе не уявляю. Як же я кохаю тебе!» — а молода жінка лише тулилася до нього. Але потім Орися подивилася Тимофієві в очі. «Коханий, адже тебе торкнулася сама смерть!» — на очах у неї виступили сльози, бо молода жінка згадала ті слова, які говорив Тимофій у цій самій кімнаті тієї далекої осені 1647 року, коли збирався їхати на Січ. «Не думай більше про те! Тепер ми завжди будемо разом!» — шепнув Тимофій і погладив її обличчя, потім його рука ковзнула до її шиї, він притягнув Орисю до себе й почав пристрасно цілувати…

Уранці Тимофій відіслав челядника до отця Сергія з дорученням повідомити йому про те, що опівдні він та Орися бажають повінчатися. Коли челядник розповів священику про все, що трапилося вчора, як і молодий пан, і його наречена дивом вижили, довідавшись про всі ці подробиці у Кшисі, сердешний отець Сергій від надлишку почуттів розридався. «Господи! Дивовижні діла Твої, і немає Твоєму милосердю межі! — думав добрий батюшка, готуючись до обряду вінчання. — Хто міг би подумати, що мій гріх піде на благо? Та не розкажи я тоді все панні Орисі, вона неодмінно вийшла би за покійного Клесінського, а пан Тимофій, з’явившись, обов’язково його вбив би й такий гріх собі на душу взяв! І що тоді робити? Виявляється, корисно іноді скоювати гріхи! Ой, прости мені, Боже, грішному! Що ж це я таке думаю собі!»

Звістка про весілля миттєво поширилася по всій окрузі, і селяни збіглися подивитися. Усіх здивувало не так те, що, виявляється, пан Тимофій живий, а те, що він збирається одружитися на своїй нареченій, — панночка ж упириця! Та як же вона тоді ввійде в Божу церкву, та ще й у світлі сонця? І тому багато хто йшов із почуттям страху, однак усі знемагали з цікавості. Адже панночка неодмінно має згоріти від сонячних променів! А таке пропускати не можна! Тому багато цікавих зазнали розчарування, коли Орися спокійно вийшла з карети й так само спокійно в супроводі Тимофія пройшла залитим яскравим сонцем церковним подвір’ям і, перехрестившись, увійшла під склепіння храму.

Народ із цікавістю заглядав у церковні двері, спостерігаючи, як Тимофій та Орися побралися у притворі, а потім отець Сергій, тричі перехрестивши їх і обкуривши ладаном, вручив їм запалені свічки й повів усередину. Дивлячись на полум’я вінчальної свічки, Тимофій згадував про те, як сильно він мріяв одружитися з коханою дівчиною, як хотів улаштувати пишне весілля. «Орисенька мала рацію: яка різниця, яке весілля! — подумав він. — Головне, що вона жива й кохає мене, і тепер нас дійсно ніхто не зможе розлучити! Навіть смерть — вона вже намагалася, але не змогла!»

Отець Сергій так урочисто виконував обряд, немов поєднував шлюбом щонайменше коронованих осіб, а наприкінці батюшка зі щирою радістю першим привітав новоявлене подружжя. «Бережи вас Боже!» — подумав отець Сергій, дивлячись услід Орисі та Тимофієві.

Живучи вдома у спокої, Тимофій замислився про те, що йому робити в житті далі. Він усвідомлював, що знову стати низовим козаком, вільним, наче вітер, він не зможе, адже тепер має сім’ю — дружину і племінників, про яких він зобов’язаний піклуватися. «Що ж! Доведеться стати шляхтичем! — думав Тимофій. — Але ж це так нудно! Хоча тепер усе змінилося. Ніколи вже не буде так, як колись!» Згадуючи свої прожиті роки, молодий чоловік розумів, що бачив від покійного Матвія тільки добро й мимоволі шкодував про те, що його більше немає на цьому світі. Адже нікого ріднішого від покійного брата він не мав! І якоюсь мірою покійний Матвій заміняв йому батька, завжди підтримував і допомагав. До тих пір, поки вони обидва не покохали одну жінку... Але потім, дивлячись на свою молоду дружину, Тимофій закипав гнівом — адже пристрасть покійного брата ледь не обірвала її життя. У душі Тимофія сплелися образа й бажання пробачити, ненависть і любов до покійного брата, задоволення від того, що його кривдник отримав по заслугах, і жаль за ним. Утім, Тимофій знайшов у собі сили пробачити старшому братові — він поставив свою братерську любов вище від гніву та образи через зраду. «Хай Бог простить тобі, Матвію. І я тобі прощаю! Спочивай із миром», — думав Тимофій, дивлячись на могилу пана Клесінського.

Для Орисі було щастям, що Тимофій залишився живим, що він поруч із нею, що йому не треба нікуди їхати й він присвячує весь свій час тільки їй. Особливо тішило молоду жінку те, що її милий із нетерпінням чекає появи на світ їхньої дитини. Часто згадуючи свої пригоди, Орися здригалася від того, що якби вона не зважилася тоді втекти з Тимофієм, то зараз була б розлученою зі своїм милим чоловіком навіки. Молода жінка не шкодувала про те, що їй довелося пережити, — варто було перетерпіти всі біди, а натомість отримати свого коханого Тимофія. Але, згадуючи пана Матвія, Орися відчувала свою провину — адже це вона довела його до смерті, утім, вона зовсім забувала про те, скільки їй самій довелося натерпітися від нього. Та час лікує — Орися змогла пробачити і самій собі, і покійному Клесінському.

Подружжя жило душа в душу, утім, єдине, через що Тимофій та Орися часто сперечалися, було те, що він хотів дочку, а вона — сина.

У лютому до Волховиць дійшла звістка, що, незважаючи на перемир’я, укладене королем із Військом Запорізьким, поляки знову захопили Бар, який за умовами перемир’я залишався за козаками. Юрій дуже перелякався — він побоювався, що якщо жовніри доберуться до їхнього маєтку, то всіх не помилують. Адже людей у них з дядьком мало, і їм не захиститися з такими силами від польських жовнірів.

— Та годі тобі панікувати, Юрку! — трохи нахмурився Тимофій, вислухавши племінника. — Житимемо, як жили, а там — як Бог дасть! Адже весь край практично розорений, тому мало хто піде шукати наживу, — подумавши, відповів він.

— Але, дядьку, а якщо вони все ж підуть і до нас доберуться?! Що тоді? Як нам захищатися? А куди подіти Орисю та Михайлика?

— Я вже не дитина! — невдоволено вигукнув Михайлик, якого слова брата зачепили за живе.

— Так, ти вже не дитина, тому маємо на одну шаблю більше, — ласкаво усміхнувся Тимофій, вирішивши не ображати племінника. — Юрку, поживемо — побачимо. У цьому разі ми з тобою нічого не зможемо зробити й поїхати нам нікуди. Та й від Бара до Волховиць півдня їзди, і це доброю дорогою! А нині зима!

Але Юрій однаково жив у тривозі. Повоювавши й побачивши своїми очима жахи війни, він страшно переживав за тих, хто був слабшим і не міг захищатися. Однак згодом прийшла звістка, що подільський козацький полк розташувався неподалік Бара — гетьман відправив козаків для захисту населення від жорстокості польських жовнірів, а заодно для протистояння полякам. Тоді Юрко трохи заспокоївся.

На початку березня, коли ослабли морози, Тимофій відправив челядника з листами до Марка і Влада, докладно описавши всі свої пригоди. Заразом написав він і Максимкові й гетьману. Ну і, само собою зрозуміло, написав він своєму тестеві — пану Голубу. «Бідолашний пан Федір! — думав Тимофій. — Уже вдруге він вважає Орисю мертвою».

Найпершим примчав Максимко Кривоносенко, бо першим отримав листа, щоправда, дуже незвичайно. Челядник почув у дорозі, що козаки полковника Кривоносенка направляються до Костянтинова. Незважаючи на його молодість, Хмельницький призначив Максима волинським полковником, і його козаки мали намір зай­няти Костянтинів та Остропіль. Польська шляхта вперто не хотіла визнавати свободу українців і кинулася в Україну, захоплюючи міста, які козаки звільнили від влади шляхти влітку й восени, та жорстоко мстилася селянам і містянам за прагнення волі. Тому челядник вирішив спочатку відвезти листа туди й потрапив просто до рук козацького роз’їзду. Козаки Максима ледь не повісили його на місці, прийнявши за шпигуна, а потім, знайшовши в нього листи, вирішили відвести до свого полковника.

— Господи! Коли отримав від тебе листа — не повірив, то й вирішив на власні очі переконатися! — говорив Максимко, дивлячись на Тимофія. У його очах було і здивування й радість від того, що його приятель живий. А потім, не стримуючи своїх почуттів, Кривоносенко ледь не придушив його, так міцно на радощах обіймав. — О, Юрку, мій друже! Пане Михайлику!

Тут до кімнати увійшла Орися. Кривоносенко миттєво променисто усміхнувся й кинувся до неї вітатися з криком: «Боже мій! Моя пані! Який же я радий тебе бачити!»

— Так! А ну лапи не тягни до моєї дружини! — перегородив йому шлях Тимофій.

— Ой! Ну ти й жаднюга! — хихикнув Максимко. — Дай хоч ручку поцілувати!

Коли Максим розкланювався перед Орисею, то тільки тоді помітив, що вона при надії. Він здивовано витріщив очі на Тимофія.

— Коли це ти встиг? — безцеремонно запитав він, від чого Орися зніяковіла.

— Коли треба, тоді і встиг! — двозначно всміхнувся Тимофій, стоячи біля дружини.

Максимко хитро й чомусь задоволено всміхнувся у відповідь, але промовчав, та почав розповідати і про порушене поляками перемир’я, і про те, що Хмельницький знову піднімав свої війська й шукав союзників для підтримки в боротьбі за свободу — знову назрівала війна з Річчю Посполитою. Тому гетьман відправив посольства до кримського хана та московського царя, розраховуючи на їхню військову допомогу й підтримку. Розповідаючи про все це, Максим задумливо дивився на герб Тимофія, що красувався над каміном.

— А як називається твій герб, Красунчику? — несподівано запитав він.

— «Домброва», — відповів Тимофій.

— А що ти збираєшся робити далі? Шляхтичем станеш, чи як? — запитав Максимко.

— Не знаю! Ми з Орисею ще не вирішили, що ми робитимемо далі.

— Ну, якщо ви ще не вирішили, то ходімо з нами воювати, — запропонував Максимко. — Та й гетьман буде щасливий тебе бачити — адже він сильно за тобою сумував. І взагалі — без тебе, Тимофію, війна буде нудною!

Тимофій усміхнувся і трохи спохмурнів. Тепер він був вільний сам вирішувати — якщо захоче, то піде воювати, не захоче — житиме вдома. «Адже я козак! Хіба я зможу стояти осторонь?» — подумав Тимофій, але потім подивився на Орисю. Його дружина мовчала, не піднімаючи очей, і з її обличчя він не міг зрозуміти — чи буде вона проти його від’їзду, чи ні. Адже тепер він мусить зважати і на її думку, і на її бажання. Трохи подумавши, Тимофій відповів: «Нікуди не поїду й не піду до тих пір, поки Орися не народить. Перш ніж іти воювати, хочу свою донечку на руках потримати».

Орися підняла на нього свої лагідні очі, які засвітилися радістю і щастям від такої заяви, але потім трохи нахмурилася й заперечила:

— Сина!

— Ні, доньку! — насупився Тимофій.

— Сина! — вигукнула молода жінка. — У нас син буде!

— Ні, дочка! Я хочу дівчинку! Не супереч мені!

— Це ти зі мною не сперечайся! Я краще відчуваю!

Орися й Тимофій, уперто насупившись, дивилися одне на одного.

— Та дай же, Боже, їм двійню — і хлопчика і дівчинку, — серйозно сказав Максимко, весело блиснувши очима, а Юрко з Михайликом розреготалися.

Максим погостював недовго — лише один день, а потім був змушений їхати до своїх полків. Утім, коли Кривоносенко відбув, з’ясувалося, що Михайлик зухвало втік із дому, поїхавши з ним. Юрко, незважаючи на свою звичайну м’якість та стриманість, так оскаженів, що відразу стало зрозуміло, що він — син пана Матвія. Як старший брат, хлопець відчував свою відповідальність за молодшого. Він навіть хотів пуститися наздогін за братом, але Тимофій його втримав: «Згадай себе, Юрку!»

— Але ж Михайлик слабкий здоров’ям! Як він витримає всі тяготи походу? — обурювався Юрій.

— Витримає! — відповів Тимофій. — Зате наб’є собі оскому! А може, і не наб’є — не вік же йому сидіти вдома. Він виріс, Юрку, він уже зовсім дорослий.

До кінця березня повернувся челядник і привіз листи від Христини та Хмельницького й повідомив, що не знайшов у Чигирині Влада — люди розповіли йому, що він приїхав восени, забрав свою дружину та поїхав, нікому не повідомивши, куди саме. «Мабуть, Влад повернувся в ті краї, де народився. Шкода, що він ніколи не розповідав, звідки родом. А ще, мабуть, поїхав через Ліору — у Чигирині всі знають, що вона єврейка, тому він і відвіз її подалі від тих, хто її ненавидить», — подумав Тимофій, розкриваючи отримані листи. Пані Воловодченко писала йому, що Марко відбув зі своєю сотнею до місця збору козацького війська, і тому лист його не застав, та коли вона побачила, хто відправник листа, то не втерпіла, розкрила і прочитала його, хоча він був адресований не їй. Христина коротенько описала все, що відбулося за цей час у їхньому з Марком житті, написала і про те, що пан Голуб із невідомих їй причин виїхав до Польщі ще восени. «Слава Богу, що ти живий, Тимофію! Для мене, для нас із Марком це величезне щастя знати, що ти дивовижно вцілів, бо ми з ним дуже горювали за тобою, вважаючи загиблим. Особливо Марко — він немов утратив частинку своєї душі. Адже ти його найкращий друг! Щойно прийде від нього звісточка, я перешлю йому твій лист. Бережи вас Бог, тебе і твою дружину, Тимофію», — закінчувала свій лист Христина.

А Хмельницький з особливою теплотою писав, який він радий тому, що Тимофій вижив. Гетьман кликав його до себе, бо не збирався розлучатися з таким приятелем. «Ти мені дуже потрібен, Тимофію! Повертайся в наше військо. Обіцяю, ти не пошкодуєш про своє повернення!» — писав він.

Трохи поміркувавши й порадившись із дружиною, Тимофій усе-таки вирішив повернутися до гетьмана. Але після того, як Орися народить.

Марко зміг приїхати лише у квітні. Складно описати словами ті почуття, які відчували обоє друзів, знову зустрівшись після того, як один вважав іншого мертвим. Відтоді, як обидва ще підлітками помирилися на валу Микитинської Січі після дитячої бійки, ані в Марка, ані в Тимофія не було нікого ближче. І ось тепер дивилися один на одного й усвідомлювали, що вони були не просто друзями, не просто побратимами — вони були істинними братами, хоч їх і не пов’язували узи крові.

— Тимофію... — Марко з хвилювання й радості ніяк не міг дібрати слова.

А Тимофій не став нічого говорити — він просто рвучко й міцно обійняв свого друга.

Увечері друзі сиділи удвох на ґаночку. Квітневий вечір був тихий і теплий, а прозорий купол весняного неба блідо-лавандового відтінку з пір’ястими хмарками, пофарбованими рожевим світлом останніх сонячних променів, почав мерехтіти зірками. Вечірнє повітря було насичене пахощами ще вогкуватої після танення снігів землі, торішнього листя й тонкого, ледве помітного запаху молодої трави та набубнявілих бруньок. Але Тимофій із Марком не помічали цієї краси — серця обох терзав смуток. Збулися їхні мрії, пішли в минуле всі їхні турботи і тривоги, зате прийшли нові. Обидва мовчали й замислено дивилися у весняні сутінки.

— Скільки ми ось так ще воюватимемо, Тимофію? — перервав мовчання Марко.

— Важко сказати! Стільки, скільки треба буде. Доки не здобудемо свободу та не обстоїмо свою Україну. А хіба вона не варта того, щоби за неї боротися?! Або доки всі не навчаться бачити один в одному людей, а не лише панів і хлопів. Марку, а як сильно ми змінилися з того часу, як вирішили взяти участь у війні! Пам’ятаєш, які ми були безтурботними та бездумними. А тепер? Адже я скоро батьком стану! А ніби лише вчора за дівками волочився та в походи на татар ходив!

— Я теж. Христина писала мені, що чекає дитину, — зніяковіло усміхнувся Марко.

— А що ж ти раніше мовчав? — здивувався Тимофій. — Оце вже дійсно радісна новина!

— Та ну я й сам ніяк звикнути до цього не можу, тому й мовчав, — ніяково усміхнувся Марко.

— Дай Бог вам сина! Якраз моїй донечці наречений буде! — задоволено хихикнув Тимофій.

— А якщо і в мене, і в тебе сини народяться? Або обоє матимемо доньок? Що тоді робитимеш? — усміхнувся Марко, а потім трохи спохмурнів. — Тимофію, краще відвези Орисю з Волховиць. Відвези до Києва, поселиш її у Христини. Якщо ти дійсно зібрався йти воювати, то на кого ти її залишиш? Юрій зі мною їхати зібрався, а залишати її на гайдуків я не раджу, адже Христину кинули джури, ледь дізналися, що її батька немає в живих. Та й там їй буде набагато безпечніше. І Орися в Києві має знайомих, тож не буде самотньою.

— Ну, зараз я її ніяк не зможу повезти — сам розумієш. А ось як народить, то, мабуть, буде краще, якщо вона поїде звідси. А чому ж Голуб виїхав до Польщі? Чи не назавжди?

— Ой, не знаю! Він поїхав, нічого нікому не сказавши. Просто приїхав звідкись сам не свій, зібрав свої пожитки і поїхав, і матір із собою забрав! Я тоді, улітку, як поїхав зі скандалом, то так і не помирився з мамою. Навіть не знаю, чи побачу її коли-небудь.

— Не мучся через це — тітонька тобі вже давно пробачила! Вона ж твоя матір, і ти і Даринка для неї — все на цьому світі! Справа в тому, що Голуб приїжджав сюди в листопаді, — відповів Тимофій. — Якраз тоді, коли Орисю всі вважали загиблою. Може, тому він і поїхав, бо дочки — найцінніше, що він має на цьому світі. Можливо, він і повернеться назад. А не повернеться, то, в будь-якому разі, щойно випаде нагода, Голубу треба повідомити, що Орися жива — тоді і твоїй матері напишемо.

Обоє замовкли.

— Я дуже шкодую, що влітку не відвіз Орисю до батька, коли він просив мене про це. Можливо, тоді все по-іншому склалося б, — задумливо промовив Тимофій. — А так...

— Не горюй, Тимофію, марно — минулого не повернеш. Та й покійний пан Матвій навряд чи відступився б від Орисі. А відвези ти її до батька, то твій брат неодмінно б із ним домовився в обхід тебе — Голуб навряд чи проґавив би таку нагоду! Ні на що не подивився б! Господи, у голові не вкладається те, що пан Матвій учинив! Гаразд, Царство йому Небесне! Адже про небіжчиків погано не говорять, — невесело всміхнувся Марко.

Тимофій ретельно обдумав пораду Марка й вирішив залишити маєток, а Орисю перевезти до Києва — адже і він, і його племінник збиралися йти воювати. Тому наступного ранку Тимофій розповів про своє рішення Юрію.

— Але що буде з Волховицями, дядьку? Що нам робити з будинком, із землею? — промовив Юрко.

Тимофій зітхнув — Волховиці були їхньою домівкою, вони обидва тут народилися й виросли, тут переживали свої радості й горе, тут були поховані їхні батьки, їхні предки. І як це все залишити? Як кинути? Якби знати, що це тимчасово, а раптом доведеться покинути рідний дім назавжди?

— Доведеться все залишити, Юрку, — відповів Тимофій після деякого мовчання. — Адже невідомо, що буде далі. Ні ти, ні я не знаємо, чим закінчиться ця нова війна. А весь час жити, як на пороховій діжці, ми не зможемо. Якщо поляки візьмуть гору, то ні тобі, ні мені не пробачать участі в цій війні. Ну а якщо переможемо ми, то тоді повернемося сюди. У будь-якому разі грамоти на землеволодіння ми маємо, золото сховаємо, а там подивимось, як життя складеться. Як Орися народить, тоді й заберу її. Оксана говорила, що їй недовго залишилося ходити.

Юрій зітхнувши, погодився з дядьком — адже однаково не мали вибору. Марко пробув лише пару днів — довше просто не міг. Провівши Марка та Юрія в дорогу, Тимофій та Орися залишилися удвох.

Першого дня травня Тимофій з Орисею гуляли в садочку, який знову зацвів та п’янив своїми пахощами. Спираючись на руку чоловіка, Орися мимоволі згадала, як минулої весни вона з тугою за своїм милим брела цим самим садком, таким гарним і квітучим, як і нині. Тільки тепер її коханий, її милий і рідний Тимофій ішов поруч із нею. Зранку молода жінка почувалася погано — чомусь нив поперек, а низ живота тягнуло.

— Орисю, що робитимемо далі? — несподівано запитав Тимофій.

— Ну, ти ж вирішив повернутися до гетьмана, а мене відвезти у Київ, — злегка здивувавшись, відповіла молода жінка.

— Так, але ж війна рано чи пізно скінчиться. А що потім? Що ми потім робитимемо в житті?

— Ти не хочеш більше жити у Волховицях? — запитала Орися, здогадавшись, що в чоловіка на думці, і розтираючи ниючий поперек.

— Навіть не знаю! Уже сам у собі заплутався. Занадто багато гірких спогадів викликає в мене рідний дім. Але і шкода його залишати! Адже тут було не лише горе, а й багато радісних миттєвостей. Але мені якось душно, тісно в маєтку. Я хочу у степ, — правдиво відповів Тимофій. — Тільки розумію, що ти там не зможеш і не захочеш жити! Адже там зовсім інший світ.

— А ти мене про те питав, коханий? — усміхнулася Орися. — Пам’ятаєш, як ти мені розповідав про те, як гарно жити в Дикому Полі? Забув? А я пам’ятаю! І мені часто хотілося побачити Дике Поле після твоїх оповідань. То, може, поїдемо жити туди?

— Але Орисю, там усе не таке, як тут! Там ти не матимеш ані слуг, ані такого будинку, як у Волховицях!

— Але ж це не головне! Зате в мене будете ти й наша дитина! — відповіла Орися, притулившись до чоловіка. — А це найважливіше для мене.

Тимофій щасливо обійняв дружину, потягнувся до неї, щоби поцілувати, але тут Орися охнула, зігнулася, схопившись за живіт.

— Милий, схоже, у мене почалися пологи! — видихнула молода жінка, знову зігнувшись від болю. — Ой! Матінко!

Тимофій дуже злякався. У жаху він підхопив дружину на руки й побіг із нею додому. Як завжди в таких випадках, у маєтку почався переполох. Кшися спробувала було розридатися за своєю улюбленою звичкою, але вчасно зрозуміла, що це буде недоречно, тому стрималася. Спішно послали по Оксану, бо вона була єдиною, хто міг прийняти пологи.

Тимофій з тривоги за дружину метався по будинку. Він то підходив до їхньої опочивальні, прислухаючись до стогонів за дверима, то спішно йшов, не в силах чути, як мучиться Орися. Тимофієві хотілося бути поряд із нею, але його не пускали. І, крім того, він пригадав усі розповіді про те, як багато жінок умирали під час пологів. Мати Орисі померла ж у пологах! Тимофій молив Бога зберегти дружині життя й міряв кроками коридор, хвилюючись і переживаючи, коли пролунав плач немовляти. Знервований Тимофій здригнувся, наче від удару, застиг на місці, не знаючи, що й думати, бо Орися припинила кричати. «О Господи! Що з нею? Чому вона мовчить?» — промайнуло в чоловіка в голові. Він кинувся до дверей, але тут на порозі спальні з’явилася Кшися, сяючи й усміхаючись.

— Пане, у тебе син народився! Вітаю тебе! Дай, Боже, йому здоров’я, щастя й довгі літа!

— А Орися? — видихнув Тимофій, бо так змучився душею, що слова челядниці не відразу дійшли до нього.

— Пані теж дуже щаслива! Вона ж хотіла сина! І народила напрочуд легко. Оксана так сказала.

Тимофій спробував увійти, але служниця несподівано хоробро відштовхнула його від дверей.

— Стій, пане! Не можна поки ще! Пані зараз приберуть, перевдягнуть, і лише потім ти зможеш увійти, — чинно сказала Кшися, упершись руками в боки.

І пішла, зачинивши двері перед самим його носом. Довелося знову чекати. Але коли нарешті Тимофія впустили, то він побачив, що Орися напівлежала на ліжку і тримала на руках згорток у вишитих пелюшках. Він підбіг до ліжка, розгублений і схвильований, присів на краєчок, не зводячи з дружини очей, не знаючи, що їй сказати. А Орися, хоча і бліда, зі слідами мук на обличчі, уся світилася з радості й щасливими очима дивилася то на чоловіка, то на сина.

— Тимофію, потримай! — молода жінка простягнула йому згорток. — Він наївся і спить!

Тимофій обережно взяв на руки свого сина. Дитина, туго сповита, спала, зосереджено сопучи крихітним носиком і вперто стиснувши маленький ротик. Тимофій із ніжністю дивився на свого хлопчика, серце його шалено калатало — він ніяк не міг повірити в те, що тепер став батьком. «Господи, дякую Тобі!» — подумав чоловік, трохи міцніше притиснувши до себе сина й поцілувавши в маленький лобик. Малюк просто уві сні насупив бровки, а потім розплющив великі темно-блакитні очі і, покліпавши, утупився в нього.

— Оксана сказала, що потім очі стануть такими синіми, як у тебе, тому що в діток колір очей змінюється. А як ми його назвемо? — запитала Орися.

— Ну, ти ж хотіла, кохана моя, назвати сина Микитою. Отже, і назвемо Микитою, — відповів Тимофій і щасливо всміхнувся дружині, а Орися, подавшись уперед, притулилася до свого чоловіка, поклавши долоню на головку сина.

Жовтень 2014 р. — квітень 2015 р.