Відлуння у брамі

10. Видр на ім’я Людмил

Знову світанок фарбував багрянцем небо над Трахтемировим. Вісім чоловіків вийшли з вузького підземелля й опинилися на схилі, що стрімко спускався до Дніпра. Тут одинаком височів дуб. Олег був вражений схожістю обрисів його крони із тим, що правив за сховок для Кобзи на Хортиці. Це дерево виглядало трохи нижчим, хоча таке враження могло скластися завдяки вранішньому сонцю, що заливало червоним золотом листя на верхівці. Ще більше був здивований молодий характерник, коли поглянув у долину, де мав знаходитися замок. Згори западина виглядала просто великим яром, зарослим густою дерезою. Без жодних ознак споруд чи іншої людської діяльності.

— Ззовні Трахтемирівський замок можуть побачити лише посвячені в Орден характерники, — пояснив Мстислав цю дивину.

— То його і з космосу також не видно? — навіщось запитав Олег.

— Хіба, якщо ти туди полетиш, — посміхнувся Мечислав. — Після посвяти, звісно.

— Усе вам аби жарти, — для годиться пробурчав київський кібернетик Назар.

— Посвята — справа таки серйозна, — підтримав ученого Іван.

Вони зупинилися під дубом. Гордій передав харків’янину, панові Тарасові, Кобзу. Семеро характерників сіли колом прямо в росяну траву. Олег мав лишитися стояти босоніж, притулившись спиною до дуба. Під деревом пролунав низький акорд, його підхопив трохи розтягнутий речитатив дивної пісні. Якби збоку хтось поглянув на цю сцену, то побачив би, що над добре освітленим гуртом чоловіків ніби почала густішати якась червоно-сиза тінь. Мелодія прискорювалася. Марево тіні густішало. Ущух ранковий вітерець. Стихли пташині співи.

Олег відчув, як свіжість росяної трави, що приємно холодила ступні, змінюється поколюванням, схожим на електричний струм. Потужний стовбур завібрував і почав теплішати. У мареві проступила знайома постать смаглявого юнака у довгій сорочці, підперезаного гаптованим яскравим поясом.

— Восьмий, — пролунав молодий бас Триголоса. — Пам’ятай про скарб…

Враз стихла дивна пісня. Востаннє пролунав перебір струн Кобзи. Олег на мить заплющив очі. Здавалося, що на мить — лишень кліпнув. Але коли він їх відкрив, то побачив, що сонце вже високо, а гурт характерників мирно снідає неподалік.

— Приєднуйся! — гукнув до нього інший вчений із Києва — біолог на ім’я Северин.

Олег справді відчував нестерпний голод, але миттю забув про нього, поглянувши у низину між пагорбами. Від дуба йому відкривалася футуристична панорама Трахтемирівського замку, що затишно розташувався у глибокій долині.

Ден із Гусиком уже третій день поспіль нудилися на яхті. Їх лишили під наглядом матросів, дозволивши досхочу купатися у теплій каламутній воді, що вже починала цвісти. Найгіршим було те, що Остап, який тепер відповідав за них, влаштував хлопцям справжній допит. Про те, де народилися, хто батьки, чи вчилися колись у школі. Брехати йому було складно — молодик одразу перевіряв правдивість усього почутого через Інтернет або зв’язуючись телефоном із тими, хто міг підтвердити чи спростувати розповіді волоцюжок. Хлопці були неабияк подивовані тим, що комп’ютери, виявляється, призначені не лише для ігор, розглядання порнографії та пустопорожніх побрехеньок у чатах і на форумах.

Не подобалося і те, що їм щодень загадували якусь роботу — палубу драїти, каюту власну прибирати, на камбузі допомагати, але ж і годували смачно й досхочу.

По обіді хлопці лежали на невеликому пляжику, зусібіч оточеному кущами, і пошепки обговорювали черговий план втечі з-під опіки цих дивакуватих чоловіків. Говорили про це більше знічев’я, бо розуміли, що тікати їм нікуди, а головне — з цими дядьками вони були нагодованими та у безпеці. Та й куди втечеш у самих плавках, у незнайомій і цілком дикій місцевості? Найбільше лякала обіцяна Остапом перспектива з осені відправити їх на навчання. Але ж до того ще майже цілісіньке літо!..

Верболози зашаруділи, хтось вийшов на сусідній пляж. Ден із Гусиком миттю перекинулись на животи і тихцем заповзли у кущі — поспостерігати. Виявилося, то був Олег. Поряд із ним, немов собака, смішно перебираючи лапами, чеберяла видра. Та, яку волоцюжки бачили у ящику з-під винних пляшок. Тваринка виглядала цілком здоровою. Парубок сів на повалений стовбур верби, а видра шубовснула у воду. Метрів за двадцять від берега вона кілька разів пірнула — і в її зубах опинилася чимала рибина. Тоді вона повернулася на берег, вмостилася біля босих ніг парубка й почала обідати. Тваринка кілька разів піднімала на Олега замурзану лускою морду, а тоді знову поверталася до свого хижацького харчу. Споживши його увесь, видра пішла у воду. Час від часу її голова з’являлася над поверхнею, запитально поглядала на Олега блискучими оченятами і знову зникала.

Так минуло хвилин із десять. Парубок спостерігав за твариною. Але інколи позирав у бік волоцюжок, що зачаїлися у кущах. Тоді Денові здавалося, що він їх бачить. Раптом з води почувся плюскіт — видра боролася з кимось довгастим і темно-коричневим. Олег, як був у джинсових шортах, кинувся у воду на допомогу. Слизька і сильна рибина борсалася, била хвостом, намагаючись вирватися, але вдвох вони зрештою витягли її на берег. Виявилося, що це сом, сантиметрів сімдесят завдовжки. Вочевидь, пухнаста хижачка роззявила пащу на занадто велику здобич.

— Ніколи б не подумав, що видру так швидко можна приручити, — прошепотів Ден до Гусика.

— Та кажу ж я тобі, що вони усі тут геть чисто шамани, — серйозно відповів менший волоцюга. — От уляпалися ми з тобою.

— А ти їх ще й Макаці намагався здати, придурок! — старший ляснув меншого по потилиці.

— Дене! Проїхали цю тему!! Я ж вже тобі винився за те. Здуру я…

— Добре, забули…

— Ану йдіть сюди! — раптом гукнув прямо до них Олег, ніби від початку знав, що вони підглядають за цієї дивною риболовлею. — Кому сказано? Вилазьте вже з тих кущів!

Хлопці підвелися і сторожко наблизилися до парубка, намагаючись триматися подалі від видри, яка тим часом чистила хутро на колоді, не звертаючи на них жодної уваги.

— Здрастуйте Вам, — промимрив Гусик, але замовк, отримавши відчутного стусана під ребра гострим ліктем Дена.

— І вам, нишпорки малолітні, не хворіти! — зиркнув на них Олег, не стримуючи, втім, іронічної посмішки. — Віднесете сома на «Спас». Віддасте на камбуз — нехай Андрій з нього щось приготує на свій смак. Пан Іван сказав, що ми сьогодні на облавку будемо вечеряти. Увісьмох.

Олег назвав свою видру Людмилою. Ну а як ще її слід було назвати? І байдуже, що то був самець. Коли видра Людмила (або видр Людмил) оговтався, Гордій запропонував його відпустити, але Олег під різними приводами відкладав це з дня на день, бо несподівано для себе прикипів до кумедної і розумної тварини. Було схоже, що і видр був не проти дружби із молодим характерником.

Після посвяти парубка до Ордену Іван розповів, що отримав від Триголоса пораду стосовно закоркованої у сапфіровій пляшці програми. Прадавній дух Хортиці рекомендував інсталювати її за допомогою біоінформаційної речовини якійсь теплокровній тварині, бажано — котові або собаці. Але старший характерник вважав, що Людмил для цього придасться краще. Олег відповів, що не дозволить знущатися з тваринки, чим спровокував іронічне запитання Мечислава, чи не було серед його колишніх клієнток якоїсь прихильниці партії Зелених? Та Іван запевнив, що для психіки видри від того шкоди не буде, а от контакт та порозуміння Олега з його улюбленцем значно поліпшаться. На тому й зійшлися.

Кібернетик Назар пояснив, як на практиці «перелити» програму з пляшки у свідомість тварини. Найскладнішим було утримати «Порадника» під контролем у мить, коли пляшку відкоркують. Вирішили цю проблему, відкривши пляшку у зоні дії бездротового Інтернету. За версією Назара, розумна програма має побачити у віртуальному просторі вхід до комп’ютера та інстинктивно туди прослизнути. Так і сталося. Кібернетику-характернику вдалося ізолювати Порадника у своєму ноутбуці. Тепер слід було помістити видру в поле дії бездротового Інтернету і, попередньо зробивши їй ін’єкцію біоінформаційної речовини, інсталювати програму в її свідомості.

Усе відбулося за Назаровим планом. Трохи знервованого Людмила занесли до зали, яка правила за імпровізовану кібернетичну лабораторію. Коли надійшов час використати біоінформаційну речовину, Гордій дістав металевий контейнер із того самого коричневого портфеля з крокодилової шкіри й передав Назарові. Портфель опинився у кутку, де нудився Людмил.

Шприц із речовиною нагріли до температури тіла видри. Коли Мечислав підійшов до Людмила, щоб забрати його на лабораторний стіл, виявилося, що тваринка вилізла з ящика та з ентузіазмом шматує портфель. Довелося її втихомирювати вдвох із Олегом.

Ін’єкцію майстерно зробив Северин. Певний час увага вісьмох характерників була зосереджена лише на Людмилові. Назар чаклував над ноутбуком, вряди-годи щось сердито бурмочучи. Нарешті він відкинувся на спинку крісла і, переможно обвівши поглядом усіх присутніх, заявив: операція поєднання кібернетичного інструмента з органічною свідомістю завершилася вдало!

Решту біоінформаційної речовини у тому ж контейнері вирішили про всяк випадок заховати у магічно екранованому сейфі на найглибшому рівні замку.

Зовні поведінка видри не змінилася, хіба виглядала вона трохи менш жвавою. Олег відчув, що кожен рух, кожен погляд Людмила відбивається у його свідомості. Це відчуття було неприємним. Тоді, за порадою Назара, він спробував подумки блокувати зв'язок. Це вдалося несподівано легко. Так само легко вийшло й поновити його. Молодий характерник запропонував винести Людмила надвір і пустити у струмок із золотими коропами на замковому дворі. Северин заперечив, що тоді від тих коропів залишиться хіба золота луска, але Олег пообіцяв: він спробує втримати видра від полювання на китайських екзотів.

Мечислав відійшов у куток, оглянув ящик з-під мозельського і помітив, що з пошматованого Людмилом портфеля випала чорна квадратна дискета. Поклавши її до кишені, парубок прихопив ящик і повернувся до гурту характерників.

У струмку Людмил поводився бездоганно. Олег подумки домовився з ним, що коропи їм обом геть нецікаві. Якимось чином видр спромігся пояснити парубкові, що він більше звик полювати уночі на річкову рибу, отож за цих жирних, золотавих та цілковито несмачних китайських коропів можна не хвилюватися. Втім, жовтогарячі риби були вочевидь іншої думки, бо щойно Людмил шубовснув у воду, луската зграя дременула геть.

Ще раз подивувавшись здатності Людмила так урізноманітнювати епітетами свою звірину мову, та переконавшись, що інсталяція «Порадника» не зашкодила розумній тваринці, характерники залишили її у спокої. Ось тоді Мечислав згадав про дискету.

Виявилося, що в замку немає комп’ютерних пристроїв, які здатні її прочитати — занадто старий носій інформації вигриз Людмил із крокодилового портфеля. З’ясувавши обставини, за яких Мечислав знайшов дискету, Іван наполіг, щоб її прочитали негайно. Тоді Гордій пригадав, що років із десять тому вони подарували місцевій агрофірмі новий (як на той час) комп’ютер — раптом він ще зберігся.

Виявилося, що зберігся — у бухгалтерії. Це з’ясувалося вже надвечір, коли вони приїхали до колгоспної контори. Запис на вигризеній видром дискеті був украй лаконічний:

— Це географічні координати, — впевнено сказав Гордій, поглянувши на ті кілька цифр та літер. — Сорок вісім градусів, двадцять три хвилини, дев’ятсот чотири секунди північної широти та тридцять чотири градуси, сорок дев’ять хвилин і п’ятсот секунд східної довготи. Це десь на північній околиці Дніпропетровська…

— Хіба у позначенні координат вживають слово «хвилина», а не «мінута»? — продемонстрував знання шкільного курсу географії Мечислав.

— Залежно від того, хто коли навчався, — пояснив Свирид. — Вживали і «мінути», і «хвилини». Зрештою, лише в нашій країні дотумкали відокремити географічні хвилини від часових, аби наблизити українську технологічну мову до російської…

— Не про те балачка! — перервав їх Іван. — Дивно, що таку лаконічну інформацію приховали у такий громіздкий спосіб, — знизав плечима Іван. Було б простіше запам’ятати. — Слід, Олеже, тобі навідати місце, позначене цими координатами.

— І якомога швидше, — погодився парубок.

Насправді Йосип Бланк відчув певну полегкість дізнавшись, що Шахсуваров потрапив у катастрофу. Від раптового прибуття олігарха нічого доброго для себе він не очікував. І не лише тому, що втратив контейнер із біоінформаційною речовиною разом з портфелем із садиби Блаватських, але й через сам той портфель.

З майором КГБ Владіміром Шахсуваровим Йосип Бланк познайомився ще за часів пізнього СРСР. Тоді молодий Йося працював у відділі постачання меблевої фабрики на околиці Москви. За три десятки кілометрів від неї, серед лісу, розкинулося закрите містечко, де розташовувалися кілька таємних науково-дослідницьких установ та експериментальних виробництв. До Йосипа часто зверталися адміністратори тих закладів із проханням посприяти у придбанні дефіцитних меблів для власних осель та кабінетів, а інколи — для квартир науковців. Особливим попитом користувалися «м’які куточки» — два крісла та журнальний столик. Йосип налагодив виробництво цих меблів із зекономлених матеріалів, які ніде не обліковувалися, й потроху собі багатів. Так тривало, допоки про це не дізнався майор Шахсуваров. Він поставив Бланка перед вибором: в’язниця або співпраця із КДБ. Звісно, молодий комерсант обрав друге. Його завданням було втиратися у довіру до вчених та інформувати свого куратора про настрої у їхньому високочолому середовищі. Особливо цінною ця інформація не була, бо КДБ й так добре знало про критичне ставлення науковців до всевладдя Комуністичної партії. До того ж, вчені не були відвертими із торгашем, який не належав до їхнього кола. Однак умову Шахсуварова — щоквартально ділитися прибутками від тіньових доходів — Йосип виконував справно. І в цьому полягала справжня цінність агента-меблевика для його куратора.

Під час агонії СРСР Шахсуваров допоміг Бланку емігрувати до Німеччини та використовував його задля нелегального продажу на Захід цінних матеріалів, реагентів та нечисленних інженерних ідей, які вже не могли бути втіленими у Росії. Коли ж полковника Шахсуварова самодержець призначив олігархом, Йосипові запропонували керувати його інвестиціями у Дніпропетровську. Саме гроші Шахсуварова Бланк не без успіху вкладав у прибуткові підприємства Наддніпрянщини. Багаторічна співпраця сприяла зростанню довіри обережного Шахсуварова до колишнього свого агента. Та, як відомо, колишніми агенти не бувають. За рік Йосипові надійшло завдання обладнати у Дніпропетровську біологічну лабораторію для Теда Россмана, відомого ще як Транихиїл, і обладнати її усім необхідним для дослідницької роботи.

Приблизно тоді ж олігарх наказав відшукати і той горезвісний портфель. Шахсуваров твердив, що він колись сам подарував його Хазяїнові й тепер бажає повернути, як пам’ятний сувенір. Не повірив Йосип у сентиментальний фетишизм екс-полковника. Тим паче, що олігарх звідкись достеменно знав, що шукати слід у старому особняку на Петербурзькій, колишній Ленінградській, вулиці.

Викупивши портфель, Йосип одразу доповів про це куратору. Той саме перебував у Бразилії, тож наказав берегти придбання, мов зіницю ока, а щойно він повернеться — привезти до Москви разом із першим зразком біоінформаційної речовини. Не виправдав Бланк довіри екс-полковника — сам ретельно обстежив портфель. Спочатку нічого не знайшов. Та коли пахло грішми або чужими таємницями, Йосип ставав упертим і не здавався. Зусилля не пропали марно — ще раз промацавши кожен шов, товстун таки надибав архаїчну дискету, зашиту в перегородку. Прочитати її він не зміг, і не лише тому, що під рукою не було старого комп’ютера — просто Йося був цілковитим і закінченим комп’ютерним неуком, а довірити цю справу комусь іншому не ризикнув. Так і носив він дискету у потаємній кишеньці портфеля разом із контейнером з біоінформаційною речовиною, сподіваючись знайти спосіб прочитати її, коли потрапить до Москви. Доносився! — вкотре картав себе за необачність Бланк. Була надія, що портфель поверне перетворений на біоробота Олег, але тепер і вона майже зникла.

Йосипа непокоїло, що Шахсуваров летів до Дніпропетровська не лише через контейнер — можливо, олігарху стало відомо і про дискету. Тож звістка, що екс-куратор тривалий час буде непрацездатним, а може, і взагалі полишить земну юдоль трохи заспокоїла Бланка. Але відсутність інформації про мотиви замаху, місцеперебування та стан здоров’я олігарха не додавали товстунові психологічної рівноваги.

Бланк уже нафантазував собі, що і замах на Шахсуварова міг бути пов’язаний з тією дискетою. Можливо, записана на ній інформація настільки небезпечна, що вороги олігарха пішли на такий зухвалий крок, аби завадити йому заволодіти нею? Комерсант боявся, що дискета містить дані про приватизацію прибуткових підприємств Придніпров’я, і з її допомогою можна буде «переприватизувати» їх, наприклад, через прокуратуру та суд, як це буває в Україні. Це ж мільярдні прибутки для когось — а комусь такі самі збитки! А може, на дискеті є компромат на нинішніх можновладців, які за те, щоб його не оприлюднили, заплатять будь-яку ціну. Грішми або національними інтересами, підписавши невигідні для України угоди про постачання газу або подовживши перебування чужого флоту на її базах… А може, там номери рахунків самого Хазяїна у швейцарських банках? Може, компромат на екс-полковника Шахсуварова чи — страшно подумати — того, хто сам був куратором його, Йосипового, куратора? Уява підкидала Бланку усе нові й нові варіанти інформаційного вмісту шматка чорного пластика, знайденого у старому портфелі — і ці фантазії наганяли на нього ще більшого страху.

Йосип Бланк поєднував у собі, здавалося б, непоєднувані риси — він був водночас авантюристом та боягузом. Співпрацюючи із Шахсуваровим, він, з одного боку, страшенно заздрив тому, як легко олігарх заробляє величезні гроші. А з другого — дуже боявся тих ризикованих оборудок, у яких мимоволі мусив брати участь. При цьому отримувані ним відсотки від управління інвестиціями не були високими. Куратор не давав Йосипові накопичити достатньо грошей, щоб той не зміг почати власний надійний бізнес або вийти на добре забезпечений спочинок. Бланк давно мріяв увірвати свою залежність від невдячного олігарха, щоби тихо та безбідно доживати віку в комфортабельній країні. Йому здавалося, що інформація на дискеті давала на це добрий шанс, але втрата горезвісного портфеля перекреслювала цю надію та загрожувала великими небезпеками.

Розмірковуючи таким чином, знервований Йосип наважився діяти за трьома напрямками: з’ясувати, що сталося із Шахсуваровим після авіакатастрофи; дізнатися, хто організував замах; за будь-яку ціну повернути собі дискету.