Відлуння у брамі

23. Помста в Чикаго

Тегур прокинувся від спраги. Зазвичай у печері стояло цеберко з джерельною водою. Колись саме його обов’язком було стежити, щоб воно було повним. Нині цебра на звичному місці не було. Юнак спробував знайти його, аби спуститися до джерела, бо спрага ставала дедалі нестерпнішою.

Зазирнувши до одного з численних закапелків, він таки надибав якесь старе відерце і вже хотів повертатися, коли раптом почув… спів пташок, який, здавалося, йшов зі стіни. Оглянувши її, Тегур помітив тріщину, з якої стирчав короткий дерев’яний важіль. Юнак натиснув на нього, і кам’яна брила відсунулася, відкривши лаз у грот, про існування якого він не підозрював.

Недовго вагаючись, Тегур таки проліз туди. У гроті теж була подоба вікна, з якої й долинав пташиний спів. Під вікном вивищувався обтесаний прямокутний камінь. Усі ознаки свідчили, що це — жертовний вівтар. У чотирьох його кінцях були закріплені кільця з новісінькими пеньковими мотузками — прив’язувати жертву. З обох боків вівтаря Тегур побачив продовбані рівчачки-кровостоки, які закінчувалися заглибленнями для збору жертовної крові. Одразу згадалося, як у дитинстві його самого готували до принесення у жертву. Отже, шаманові для використання піал знадобиться кров. Юнакові це виразно не подобалося. Все було ідеально чистим, отже, вівтар ще не використовували за його страшним призначенням — не мав учитель звички прибирати після себе.

Зачинивши грот, Тегур вже збирався йти по воду, але випадково глянув на лук — на ньому порвалася тятива. Нова. Сплетена з виварених жил бугая, вона розірвалася там, де була прикріплена до верхнього кінця лука. Без жодних слідів протирання. У тому місці, де тятиви не рвуться — зазвичай це трапляється посередині. Сумніву не лишилося — шаман, перед тим як піти, спробував позбавити його зброї. Стало зрозуміло, хто призначений стати першою жертвою на вівтарі у кривавому ритуалі з піалами. Добре бодай те, що вчитель не мав змоги непомітно зламати його стріли.

Юнак дістав з наплічника запасну тятиву, натягнув її, порахував стріли й визирнув назовні. Сонце вже хилилося до небокраю, отже, він проспав щонайменше півдня. Шаман скоро має повернутися. До спраги додалося відчуття голоду. Він нашвидкуруч оглянув печеру. Крім двох однакових золотих піал знайшов сувій пергаменту, схований у майже непомітній ніші над столом. Мова напису була невідомою, однак схематичний малюнок промовисто свідчив, що хлопець тримає у руках опис послідовності ритуалу. На пергаменті зображувався жертовник із розіпнутим на ньому чоловіком. У шести місцях над тілом жертви зависав ніж, показуючи черговість завдання ударів. Дві чаші, дуже подібні до піал, розташовувалися у заглибленнях на кінцях кровостоків. Ліва піала курилася димом, а права горіла вогнем, що опадав до низу.

Тегур вкинув сувій з обома піалами до наплічника і вибрався з печери. Він втамував спрагу кількома пригоршнями води зі струмка, а коли підвів очі — просто перед собою, на протилежному березі, побачив учителя.

— Куди це ти зібрався? — шаман кивнув на наплічник.

Юнак одним рухом зірвав з плеча лук і цим видав, що йому відомі чаклунові наміри. Вкласти стрілу вже не встиг. Між руками шамана виникла якась чорнота. За мить до юнака вже стрімко летіла куляста чорна хмарка. У його голові немов спалахнув смолоскип. Підступила нудота, ноги підкосилися, Тегур поточився, знепритомнів і впав головою у воду.

Коли Гордій підходив до Покровської церкви, де цього дня стався вибух, йому зателефонував капітан. Вечоріло, проте співробітники оперативних служб ще працювали у храмі та побіля нього. Натовп городян, які справляли витрішки на місці теракту, вже потроху розходився. Телеоператори згорнули свою апаратуру, нав’язливі репортери залишили у спокої міліційних начальників та священиків.

— Як Ви, напевно, вже знаєте, пане Гордію, — без передмов і навіть привітання почав капітан, — наші проблеми не вичерпалися Дніпропетровським прецедентом.

— Вже маєте версію нового вибуху? — характерник вийшов із говіркого натовпу, щоб ліпше чути співрозмовника.

— Це не телефонна розмова. Пропоную зустрітися. Наскільки мені відомо, ви також у Запоріжжі.

— Ви, як завше, добре поінформовані, капітане. За півгодини у ресторані «Запорізька Січ» на Хортиці, — Гордій попрямував до машини.

На зустріч характерники запізнилися — Мечислав, який був за кермом джипу, не врахував заторів у годину пік. Капітан вже чекав на них у дерев’яній альтанці ресторану.

— У цьому теракті загинула черниця, є кілька поранених, — сказав офіцер, щойно вони привіталися.

— Гадаєте, Юрію, це також справа «політологів»? — Іван сів до столу.

— Гірше, панове!

— ?! — здивовано звели брови характерники.

— Вибух, за офіційною версією, скоїли паламарі цієї ж церкви!

— Отакої, — Мечислав відломив собі скибку гарячого висівкового хліба та посипав її чорним перцем. — Були «політологи-терористи», а тепер завелися ще й «паламарі-терористи».

— Влада дуже непокоїться, що… — почав був капітан.

— Непокоїтися у вашої влади виходить найкраще, — знову втрутився Мечислав, — ліпше — лише красти.

— Помиляєтеся, панове, — трохи підвищив голос офіцер, — рівень некомпетентності нашої з вами влади є таким, що вона вже нездатна усвідомити навіть прямої небезпеки для себе самої. Влада навіть не уявляє, наскільки вона неадекватна сучасному світові.

— Сміливий ти, як на служивого! — Мечислав відкусив шматок хліба з перцем.

— Як гадаєте, капітан — дурнів залякати легше чи важче, ніж розумних? — поцікавився Гордій, підчепивши виделкою шматок лососевого карпаччо, що його саме приніс офіціант.

— Залежить від того, чим лякати. Та, звісно, дурні не здатні до аналізу, але схильні до забобонів і паніки.

— Тоді для влади ідеально згодиться версія про те, що і паламарів на те намовив самодержець, — Мечислав також наколов тонісінький клаптик світло-червоної риби.

— А якою є версія вашого керівництва цього разу? — запитав Гордій.

— Перш за все, припускають, що вибухи у Дніпрі та Запоріжжі між собою пов’язані.

— Яка глибока думка, — зіронізував Гордій. — Далі!

— Начальство таки схиляється до самодержавної версії, неофіційно, звісно, — визнав капітан..

— Та це направду несерйозно! — розсердився Мечислав. Тим паче, що ця церква належить до самодержавного патріархату, — додав Гордій. — Навіщо ж самодержцеві її плюндрувати? Раптом хтось вибовкає, що він висадив у повітря храм власного патріархату, шкандаль зчиниться на всю тобі Євразію!

— На весь тобі рускій мір, — додав Мечислав.

— Самодержець зневажає нашу владу ще більше, ніж ви… ніж ми. Водночас йому потрібно дати відповідь своїм підданцям, навіщо він вдруге прийшов на царство. Найкращим поясненням буде повернення України до складу їхньої імперії.

— Ви гадаєте, що такими акціями він намагається дестабілізувати ситуацію в Україні, аби примусити її до другого «возз’єднання»? — засумнівався Гордій.

— Як то кажуть, крапля камінь точить, — офіцер також віддав належне лососині. — Згадайте, сусіди вдавалися і до дрібніших провокацій: то самодержець заявляв, що Україна газ «тирить», то — що вона взагалі не країна, а то їм сир-молоко наші не подобаються та цукерки…

— Хіба, капітане, до цього логічного ряду належить і терористична дестабілізація? — знизав плечима Гордій.

— Так, панове. На наших західних кордонах формується фактично нова Священна Римська імперія, що у нинішній її реінкарнації зветься Європейським Союзом. На кордонах південних відновлюється чи то третій Халіфат, чи Османська імперія. Східний самодержець також прагне реставрації своєї імперії — чи то Золотої Орди, чи Єдиної та Неділимої. Україна являє собою ласий шматок для усіх новітніх імперій, але для самодержця вона життєво необхідна. Будь-яка, хай і найбезглуздіша з першого погляду провокація, може стати вирішальною. Плани самодержця неможливо реалізувати без України.

— Тому він буде дуже наполегливим щодо нашої країни, — збагнув логіку капітана Мечислав.

— Так, але нагадую — офіційно ми цього визнати не можемо.

— Ви там у себе в Службі краще звалили б усе до купи — на Хазяїна! — напівжартома запропонував Мечислав, — а вже він нехай переведе стрілки на самодержця. Коли вже самі такі сором’язливі!

— Тобі б у відділі провокацій працювати, — пробурчав капітан. — Утім, Хазяїн дійсно скоро вийде з в’язниці на Каліфорнійщині, тому є привід поширити чутку, що у такий спосіб він вже демонструє свою силу нинішній владі.

— Поширте, Юрку, поширте, — всміхнувся Мечислав, — з тебе станеться, а легковірні дурні рознесуть.

— Або от іще версія, — підтримав небожеву гру Гордій, — припустимо, що передача викупу політологам-терористам через банкомати «Колмбанку» не була випадковістю. Тут можна розгорнути цілий сюжет довкола інтересів великого бізнесу.

— Давайте облишимо фантазії! — прикинувся обуреним офіцер. — Скажіть ліпше, коли пан Іван зможе нарешті переговорити скайпом з Йосипом Бланком? — спробував він повернути розмову в потрібне річище.

— Наразі мусимо обійтися без нього, — відрубав Гордій, — своїми силами.

— А якщо теракт станеться знову? — не вгавав капітан.

— Ви прийшли до нас, бо всерйоз гадаєте, що ми зможемо їх відвернути? — далі розмірковував у голос Гордій.

— Я мав змогу переконатися у ваших можливостях, а головне — у намірах…

— Гаразд, капітане, ми спробуємо зарадити. Є в нас сильні союзники. У «вищих», так би мовити, сферах, — всміхнувся Гордій, вказавши поглядом на стелю альтанки.

У відповідь на здивований погляд капітана, Мечислав порухом руки зобразив над головою щось подібне до німбу і розсміявся. Гордій лишився незворушним і вів далі:

— Але дійсно, щось надто нелогічно виглядають ці атаки. Ані самодержцю, ані Хазяїну вони не приносять видимої користі, а от клопотів через підозри — повно.

— Ну так з’ясуйте їхнього справжнього замовника у ваших «вищих» сферах!

— Ось що тобі, Юрію, направду від нас потрібно! — вигукнув Мечислав.

— Облиш, — злегка гримнув Гордій. — Нам, у будь-якому разі слід дізнатися, хто замовив теракти!

Осиковим лісом поширювався сморід згарища. Йдучи стежиною, характерники відчували його дедалі виразніше. Ось вже і спуск до яру. У самому його низу — невелика галявина, де ще курилися залишки шаманової хижі. Неподалік — єдина молода ялина, що невідомо як проросла у цьому темному та вологому місці. За нею починалася ледь помітна стежка. Навіть не стежка, а кабанячий лаз. Густі, нездоланні хащі довкола свідчили, що це єдиний шлях, яким шаман міг залишити галявину. Рухатися доводилося повільно — заважали темрява та гілля, яке повсякчас намагалося шмагонути по обличчях. У нічній тиші почулося дзюрчання води. Спустилися до струмка — тут іти стало легше. Раптом десь попереду пролунав несамовитий крик.

Тегур опритомнів від холоду. Він зовсім не здивувався тому, що лежав на жертовнику. Ноги і руки були міцно прив’язані до кілець. Камінь неприємно холодив тіло. Вчитель стояв над ним, тримаючи в руках по чаші.

— Ніяк не визначу, яка має бути ліворуч, а яка праворуч, — чаклун ніби зважував обидві. — Ти часом не здогадуєшся? — шаман поставив піали на жертовник і вийняв з мішка книгу та ніж. — Мовчиш? — він розрізав на юнакові сорочку. — Тебе слід звільнити від одягу, аби він не всотував крові і вимити холодною водою, щоб бруд та піт не змішувалися з твоєю чистою кров’ю.

Зрізавши із Тегура весь одяг, шаман вилив на нього цеберко крижаної води. Витер чистим полотном.

— Яку ж із піал слід встановити праворуч? — чаклун говорив сам до себе. — Від цього залежить напрямок плину часу. Мені треба, щоб він спочатку рухався назад, а тоді уперед. Може, піали слід час від часу міняти місцями, допоки з тебе зціджуватиметься кров?

— А хіба про це не написано у сувої? — для Тегура стало несподіванкою, що він так спокійно вимовив ці слова, хоча все його тіло била пропасниця.

— Ні, уяви. Вважається, що той, хто здійснює ритуал, сам має знати. Чаші передавалися в роду чаклунів у Аланиїді, аж поки прадід нинішнього богдихана під час нападу на твою батьківщину не заволодів однією з них. Тією, яку ти мені приніс. Її дали у придане Суї, бо не знали її справжньої цінності. Друга дісталася мені разом із цим сувоєм, — вчитель торкнувся пергаменту ножем, — та книжкою, — вказав на грубезний фоліант. — Колись у мене також був учитель. Книжка, сувій та піала лишилися від нього. Вчитель сам повідав мені, що ці піали здатні впливати на плин часу. Він мріяв з їхньою допомогою робити добрі справи — виправляти несправедливість та зло, що вже трапилися у минулому. Дурнем він був! Дурнем! Якби не було зла, кому тоді треба добро? Так дурнем і помер, дуже здивувавшись, що від моєї руки. Мені були потрібні ці речі, — шаман торкнувся ножем піали, — а більшого дати вчитель не міг. Смерть — це чудовий винахід природи. Вона звільняє шлях усьому молодому, новому.

— Отже, мені слід було б Вас убити, щоб самому оволодіти можливістю керувати часом?

— Ти завше був кмітливим учнем, Тегуре, але ж недаремно, перш ніж обрати, я довго приглядався до тебе. Чесність закладена у твоїй природі. Тобі б не спало на думку мене вбити. Саме тому ти не міг припустити, що я це зроблю з тобою.

— Але ж я погодився вкрасти піалу в кагана, отож не такий я вже і чесний, — юнак у безнадії намагався тягнути час.

— Звісно, я виховував тебе вірним лише мені, а каган не подбав про твою відданість йому — тільки знущався та принижував, як і його хитра дружина. Але з якої чаші мені почати?

— Це так важливо?

— Ще б пак! Ця книжка пише, що ініціювати піали кров’ю можна лише один раз, одночасно, в парі. Це має бути кров однієї людини — твоя, себто. Залежно від порядку встановлення піал, їхні властивості після ініціації закріплюються назавжди.

— А можна взяти у мене кров так, щоб не забирати життя?

— Хитрун який! По-перше, крові потрібно багато — по вінця в обох піалах. По-друге, жах смерті та біль — неодмінна умова ініціації. І по-третє, якщо я лишу тобі життя, то рано чи пізно ти забереш моє. Я ж сам вчив тебе ніколи не пробачати зради. Мабуть, таки доведеться ризикнути і час від часу міняти піали місцями. Дивись-но, не дуже смикайся, бо пролити бодай краплину крові з піали додолу вкрай небезпечно, — шаман установив чаші під кінцями кровостоків. — Ох і довгою ж здаватиметься тобі ця остання в житті ніч. — Почнемо з лівої.

Шаман легенько торкнувся ножем жили на Тегуровому зап’ясті, але юнакові здалося, що по всіх судинах пробіг вогонь. Він несамовито закричав, не впізнаючи свого голосу. Білими стінами гроту забігали сполохи синього світла.

— Цей ніж заговорений, — криво всміхнувся шаман — На твої муки заговорений. Як добре тече твоя кров, — він торкнув праве зап’ястя жертви.

Знову страшний біль по усьому тілу і крик, що захлинувся хрипом. Тегур відчув, що непритомніє.

— Оце ти даремно, — голос шамана чувся мов крізь товсту повсть[50]. — Немає мені коли по воду бігати, — він штовхнув ногою порожній цебер. — Раптом піали тим часом переповняться?!

Другий крик застав характерників уже біля підніжжя білої дворогої скелі. Не висоті метрів двадцяти вони побачили сполохи синього світла, наче там працював великий телевізор.

— Нам туди! — Олег вказав на освітлений отвір.

— Без альпіністського обладнання нічого не вийде, — Мстислав торкнувся шерехатого каменю.

— Тихо! — наказав Іван. — Чуєте? Хтось спускається.

Справді, з вузької розщелини у скелі чулися звуки чиєїсь ходи, а тоді і невдоволене бурмотіння. Козаки ледь встигли сховатися за виступом, як на берег струмка, нібито прямо зі скелі, вийшов високий чоловік у темному каптані. Він нахилився над водою, набрав повний цебер води і, намагаючись не розхлюпати, поніс його назад. У чоловікові Олег впізнав урятованого вдень шамана.

Мстислав, озброївшись кинджалом, нечутно слизнув за ним. Олега на мить затримав Іван. Старший наполіг, щоб він взяв із собою… люстро, призначене для Суї. Мовляв, якщо іншої зброї немає — згодиться й воно. Іван лишився чатувати під освітленим отвором.

Коли Олег наздогнав Мстислава, побратим уже пробирався вузьким лазом до печери. Десь із дальнього її закапелка долинало те саме незадоволене буркотіння, а тоді обережне хлюпання води.

— Ну давай, приходь до тями, — почулося звідти. — Я ж не можу змішати твою кров із водою.

Обережно зазирнувши до закапелка, у тьмяному світлі єдиного смолоскипа побратими побачили розіп’ятого на кам’яному лежаку юнака. Над ним — схилявся шаман. Кат лив воду на відкинуте обличчя хлопця так, щоб вона не потрапила у закривавлені рівчаки, під кінцями яких тьмяним золотом виблискували дві приземкуваті округлі чаші.

Від побаченого Мстислав приглушено скрикнув. Шаман вмить відкинув цебер і, притулившись до стіни, стулив долоні, немов тримав ними невидиму кулю. Часу на балачку він не гаяв. Проте Олега, вочевидь, упізнав. Між долонями відьмака почала виникати непроникно чорна куля. Мстислав, не вагаючись кинув у нього кинджал. Той влучив у груди ката не лезом, а руків’ям. Проте від несподіванки шаман випустив у хлопців не до кінця сформовану кулю. Вона повільніше, ніж відьмак на те сподівався, почала наближатися до парубків. Олег відбив кулю дзеркальцем, наче тенісний м’яч — ракеткою. Рука заніміла від потужного і якогось в’язкого дотику. Перли в оправі люстра розсипалися на порох. Воно саме почорніло. Діаманти ж ніби вистрелили зі своїх гнізд, перетворилися на промені-голки сліпучо-білого світла і вдарили по шаманові. Той спробував закритися, але марно. Щойно промені торкнулися його тіла, чаклун впав у корчах і за мить затих.

Мстислав підібрав свій кинджал і обережно наблизився до тіла. Шаман був мертвий, обличчя й руки швидко чорніли. На одязі виднілись ледь помітні акуратні дірки від голчастих променів.

Олег підібрав жертовний ніж та розрізав мотузки на руках і ногах ще непритомної від катувань жертви. Юнак ледь застогнав…

Тегура довелося вдягнути у шаманів каптан — іншого одягу в печері не знайшлося. Учотирьох вони йшли вздовж струмка до річки. Небокрай вже сірів, тож доводилося квапитися, щоб устигнути до хвилинного відкриття брами під Відьминим пагорбом.

Тегур впевнено крокував першим, вказуючи шлях. Як на те, що довелося пережити юнакові, він швидко оговтався. Іван пояснив це викидом адреналіну, що мобілізував тіло та розум, але дії гормону не могло вистачити надовго.

Піали, сувій та книжку характерники забрали з собою, а заклятий ніж Тегур викинув у глибоку ковбаню, що трапилася їм у гирлі струмка, де він зливався з Мокселлю. На високому кінці Відьминого пагорба ще курилася Кремлядь — пожежу загасили лише під ранок. До берега долинали звуки метушні у фортеці.

Оминувши мис, характерники раптом побачили на протилежному березі Мокселі вогні кількох смолоскипів, що швидко наближалися.

— Це передовий роз’їзд загону кагана, — вказав на вогні Тегур. — Щойно розвидниться, підійде він сам і почне переправу.

— Та й у місті після пожежі неспокійно, — зауважив Мстислав. — Лишатися на березі небезпечно.

— До відкриття брами обмаль часу, — сказав Іван. — Хутчіш!

— Дякую вам, — Тегур раптом вклонився характерникам, — за порятунок. Тут наші шляхи мають розійтися.

— З якого дива? — обурено запитав Мстислав. — Хіба ти не підеш із нами до господи Велеса?

— Ні, я хочу помандрувати до своєї Аланиїди. Дізнатися про долю мого роду. Ви забирайте із собою піали та сувій із книгою, мене ж відпустіть на батьківщину.

— Куди ти зараз підеш, Тегуре? — співчутливо запитав Іван. — Он вже зблід і ледь на ногах тримаєшся. Ще й голодний. Ні, підеш поки що з нами, а там вже Велес порадить, як тобі далі бути.

— А може, Велес зуміє відкрити браму прямо до твоєї батьківщини, — додав Олег, ненав’язливо підштовхуючи юнака до землянки. — За будь-яких обставин тобі слід набратися сил, а там видно буде.

На щастя, у землянці вже колихалося марево брами переходу. Не вдаючись до подальших дискусій із Тегуром, Олег зі Мстиславом попід руки завели його до господи Велеса. Першим, кого вони там побачили, був Ден.

З вікон чиказького хмарочосу відкривався пасторальний краєвид надвечірнього озера Мічиган. Силует висотного міста вже ліг широкою тінню на воду, а там, де вона закінчувалася, червонястими сонячними сполохами вигравали хвилі, гойдаючи прогулянкові яхти. Зграї чайок та качок переслідували їх у надії на поживу від щедрих пасажирів. Ще світле, синє небо креслили численні рожеві сліди від літаків. Під ними плила велетенська повітряна куля, розфарбована у зоряно-смугастий американський прапор. Втім, олігархові в екзилі Владіміру Шахсуварову та його кураторові з ЦРУ Томасу Андреасу було байдуже до весняної краси Мічигану.

— Чи не слід прикрити жалюзі, Томасе? — примружився Шахсуваров. — Гадаю, що наш потайливий друг не любить, коли з вікон видно так далеко…

— І хто Вам це сказав, Владімір? — адмірал, якого цієї миті пустив до кімнати охоронець, став на порозі. Вбраний у джинси та картату сорочку, він широко, по-американському вишкірився у неприродній посмішці. Простягнувши руку для вітання Шахсуварову та Андресу, з пафосом мовив: — У вільному світі, панове, почуваєшся вільною людиною. Простір — ознака свободи!

— То ти поет чи філософ, — олігарх запанібрата поплескав адмірала по плечі.

— Судячи з Вашого настрою, — церушник усе ж натиснув кнопку дистанційного пульту, затіняючи вікна, — евакуація з Москви пройшла вдало. Що ж, вітаю Вас на благословенній землі американської демократії.

— Так, усе за планом, — відповів новонавернений адмірал-демократ. — Дякую!

— Тоді, панове, є привід випити-закусити, — Томас прочинив двері до сусідньої кімнати, звідки одразу полинули пахощі наїдків. — Прошу!

— Ти диви, — екс-ад’ютант самодержця пройшов слідом за Шахсуваровим до столу та взяв пляшку вина, — навіть про «Хванчкару» не забули.

— Знаєш, ці цереушники такі ретельні, такі ретельні, — розсміявся Шахсуваров, — про гастрономічні смаки — і ті розвідають…

— Направду, пане адмірале, про Вашу любов до цього вина нам розповів сам Владімір, — Томас відкоркував пляшку та розлив вино у три келихи. — За подальшу співпрацю!

— Уявляю собі, як лютує зараз наш самодержець! — олігарх зробив кілька ковтків.

— Колишній наш, — всміхнувся до нього адмірал.

— Ну, тепер ти теж колишній… — підморгнув Шахсуваров. — То кажеш, що він наказав пустити «в расход» Томаса, а тоді й мене?

— Було таке! — підтвердив адмірал. — Полонієм отруїти!

— Он воно як! — пересмикнув плечима цереушник. — Уторована стежина. То що ж, панове — нині починається новий етап нашої гри з колись вашою Імперією. Її слід перетворити на колишню Імперію. Завтра ми вилітаємо на Каліфорнійщину. Там, у казенному домі, зустрінемося з Хазяїном.

— А це навіщо? — здивувався Шахсуваров.

— Україна може стати ключовою ланкою у механізмі демонтажу Імперії, а Хазяїн, панове, до сьогодні тримає у руках чимало ниток, за які слід посмикати українських можновладців, — пояснив Томас. — Він буде нашим консультантом — дієвим консультантом — тож це знайомство стане вам у пригоді для нашої подальшої співпраці. До речі, у тому ж безпечному закладі тимчасово перебуває і Тед Россман. Він очікує на етап до Нью-Джерсі, де має відбутися суд над ним. Россман вже визнав себе винним у вбивстві Арсена Фількевича. Вбивстві першого ступеня! Тож погодився співпрацювати з урядом США в обмін на пом’якшення умов утримання. Але про справи, панове, поговоримо завтра у літаку. «Будьмо!» — як то кажуть на Вкраїні, — він пригубив вино і провадив далі. — Пане адмірале, моє керівництво переказує Вам особливу подяку, як за сприяння у доправленні в США Теда, так і за надані документи, надто за списки завербованих наших громадян, які працюють тут на російські спецслужби. Завтра на Ваш рахунок надійде матеріальний еквівалент вдячності американського уряду.

— Дякую, — злегка нахилив голову колишній ад’ютант.

— Які там настрої серед моїх колег-мільярдерів? — запитав олігарх.

— Та різні, — адмірал зробив великий ковток вина. — Хто може, вивозить із країни гроші. Хоча куди ти їх вивезеш?! Офшори нині ненадійні. На Кіпрі взагалі у наших багатіїв двадцять відсотків банківських депозитів конфіскували! Та все одно вони потроху тікають від самодержця…

— Як ти оце!

— Як МИ! — спокійно поглянув у вічі спільникові адмірал.

— А про що ви говорили під час останньої зустрічі із самодержцем? — поцікавився Томас.

— Про вибухи у Дніпропетровську та Запоріжжі…

— І?.. — Шахсуваров раптом замовк, дослухаючись до неприємного звуку «плямкання», що долинув, здавалося, з-за вікна.

Прямо навпроти столу до товстої шибки приліпився носом невеликий, наче іграшковий літачок, розфарбований у чорно-біло-жовті барви.

Томас першим усвідомив небезпеку. Він спробував був пірнути під стіл, але до кімнати вдерся смерч сліпучо-білого полум’я та уламків товстого віконного скла. Спрямований вибух не лишив спільникам жодних шансів вижити.

Самодержець у своєму кабінеті відкинувся у кріслі й закрив кришку ноутбука, на якому переглядав запис останньої розмови двох зрадників з агентом ЦРУ. Якусь мить посидів зі стуленими повіками — спалах, який зафіксувала камера дистанційної трансляції, боляче вдарив по очах.

— Скільки нам коштувала ця операція, полковнику? — поглянув самодержець на нового ад’ютанта.

— Ну, деталі безпілотника виготовили на одному київському підприємстві і звідти доправили до Чикаго. Це обійшлося недорого — менше сотні тисяч американських грошей. Вибухівка своя. Оренда повітряної кулі, з якої запустили безпілотник…

— Для неї так дотепно добрали зірково-смугастий дизайн — під американський прапор.

— Насмілюся доповісти, що сам літак із вибухівкою був розфарбований у Ваші улюблені кольори, — повідомив ад’ютант.

— А ще кажуть, що нам не вистачає креативу! Тепер про наступний клопіт американських колег — того втікача-цереушника з Гавайїв. Коли він нарешті оприлюднить інформацію про співпрацю провідних американських комп’ютерних фірм із ЦРУ у справі шпигування за користувачами Інтернету?

— Едуард Сноутен вже на шляху до Шереметьєва…

Цієї пори на терасі Кам’яної могили мало бути прохолодно, але господар подбав, щоб його гості — усі восьмеро членів Ордену, дух Триголос та двоє юнаків — не потерпали від холоду. Велес оповив терасу теплою, прозорою з внутрішнього боку пеленою-мембраною, на якій танув перший сніг. Струмочки стікали її невидимим, немов скляним склепінням, трохи розмиваючи краєвид зимового села оддалік. Обідали м’ясом дикого вепра з хроном і запашним хлібом. Запивали прохолодним пивом з легким присмаком меду. Особливо харч припав до смаку Тегурові та Денові.

— Ніхто з-за кордону, панове, тих вибухів дійсно не замовляв, — говорив Велес. — Отак тому служивому капітанові і перекажіть. Ваша країна на Землі божеволіє не так через чиїсь ворожі підступи ззовні, як через те, що перестає бути потрібною сама собі. Коли таке трапляється з людиною, вона спивається чи накладає на себе руки. Коли з країною — її поневолюють інші держави або спалахує громадянська війна — і вона розсипається.

— Так, не знайшовши сенсу чи бодай виправдання своєму існуванню, нинішня Україна завалиться під вагою власної неспроможності, — погодився Іван.

— Це зветься соціальною депресією, — додав Тарас, — люди божеволіють від безвиході, неуцтва та неробства. Так само і держави…

— Чекайте! — втрутився Олег. — Ви вважаєте, що паламарі та політологи діяли самостійно, з власної ініціативи, а в усьому винен стан соціальної депресії?

— Щось не віриться, — підтримав його Мечислав.

— Хіба ті доморощені терористи не розуміли, що цим лише занапастять і чужі життя, і свої? — долучився Мстислав.

— Не все так просто, — озвався Триголос. — Їх цілком могли на те напоумити ті, кому потрібна була паніка…

— Можна припустити, — перервав Велес, — що ті ж самі паламарі зізналися у злочині під примусом, а лихо скоїв хтось інший. Але вибухи відбулися, і їхні причини не слід шукати деінде — лише в Україні. Принаймні, перш за все в Україні.

— Байдуже, — підтримав цю думку Свирид, — чи за терористами стоять якісь потужні бандитсько-політичні угруповання, чи дрібні злодії, чи їхні — терористів — власні комплекси та жадоба. Факти свідчать, що теракти є наслідком невлаштованості саме внутрішнього життя в Україні.

— Але ж в інших країнах терористична активність значно вища, — нагадав Назар. — Візьміть хоча б Росію чи США, чи Європу…

— Та чи нам від того легше? — запитав Тарас. — Позірний спокій може швидко скінчитися. В Україні наразі немає таких потужних і безсоромних гравців, які б розв’язали тут війну за свої інтереси, а у самодержавній федерації чи в Америці та на Близькому Сході — є!

— Здається, має рацію той капітан, — Велес витер вуса полотняним рушником, — коли говорить про формування на ваших кордонах одразу трьох нових імперій. Тероризм у світі зумовлений саме спробами переділити його між новітніми наддержавами. Цей переділ не лишає Україні вибору. Вона мусить або розчинитися в котрійсь із них, або бути поділеною поміж ними, ачи…

— Таки відбутися як самодостатнє суспільство, — перервав господаря Олег.

— Бачте, на Велесі, — далі говорив бог, — у нинішньому часі, що відповідає земному чотирнадцятому сторіччю, також формуються кілька імперських держав. Так само між ними виникає суперництво за землі та підданців, за торговельні шляхи та родовища. Ті з володарів, хто дбає не лише про свої розкоші, але й про підвладних їм людей та про нащадків, переможуть у цьому протистоянні. Інші — зникнуть. Імперія Рось тепер, гадаю, спроможеться утриматися на шляху поступу. Вона вже відбулася як цивілізація зі своєю культурою, етикою, традиціями суспільного співжиття. Ніякі орди й каганати не становитимуть для неї непереборної небезпеки, бо вже не матимуть сакральної зброї, аби посіяти хаос у душах її народу, у його минулому, а відтак — у майбутньому. Це завдяки вам, панове характерники. — господар озирнувся на золоті піали, що стояли на скрині. — Завдяки вам. Частуйтеся, прошу, частуйтеся! Тегуре, бери ще корж, ось гарячий. Дене, досить тобі вже пива!

— Сподіваємося, пане Велесе і пане Триголосе, — мовив Іван, забираючи кухоль у екс-волоцюги, — ви навідаєте нас у Трахтемирівському замку. — Маємо віддячити вам за гостину.

— Неодмінно, панове, неодмінно! — озвався Велес. — Цікаво, що ж воно за замок такий ви збудували.

— Та й скриню зі збіжжям слід вже перенести зі схрону Хазяїна сюди, — додав Триголос. — Незабаром вона може знадобитися на Чумацькому Шляху — щойно Михайло з Георгієм впораються зі своїм завданням.