Відлуння у брамі

16. Сірі кадри

Самодержець слухав доповідь довіреного ад’ютанта, за звичкою стоячи до нього спиною. Те, що він чув, дратувало, а ще більше — непокоїло.

— Що, окрім офіційної екстрадиції, іншого способу повернути Шахсуварова ви не знайшли? — кинув він через плече.

— Інші — більш небезпечніші та менш ефективні. Нинішня українська влада стає дедалі непоступливішою в таких делікатних питаннях. Хохлам, бачте, з Євросоюзом угоду про асоціацію замандюрилося підписувати. Але якби Ви особисто попрохали українського гаранта не заважати нашим спецслужбам нишком вивезти Владіміра до Москви, як це відбулося з отим болотним опозиціонером, на прізвище Развлєкаєв, здається.

— Ні! Мені не треба, щоб на Україні знали, що я надаю цьому такої ваги. Нехай там вважають, що то просто рутинна справа повернення втікача-фаворита, який украв більше, ніж йому дозволили. Отже, коли можна чекати на екстрадицію?

— Якщо Ви даєте згоду на цей план, то сьогодні наша прокуратура звернеться до їхньої з проханням затримати Шахсуварова та видати нам, а їхня — запроторить втікача до слідчого ізолятора, але він, мабуть, звернеться до суду, оскаржуючи затримання, виникне ажіотаж у пресі…

— Таки простіше було б провести у Дніпропетровську спецоперацію з викрадення.

— ЗМІ вже роздзвонили, що Владімір після катастрофи перебуває в Україні. Про нас скажуть, що Росія викрадає власних громадян з інших країн.

— Хіба вперше звучатимуть такі підлі наклепи? Он — той самий Розважаєв.

— Мушу доповісти, пане президенте, що вже зафіксовано пересування журналістів провідних світових медіа до Дніпропетровська. Наші агенти в Україні повідомляють, що туди з Києва відрядили кількох досвідчених оперативників їхньої служби безпеки.

— Гадаєте, це пов’язано із Шахсуваровим?

— Дуже ймовірно.

— Отже, як Ви доповідали минулого разу, ним зацікавилося ЦРУ, а тепер ще й світові ЗМІ і навіть наші неповороткі українські колеги. Вам, адмірале, не здається, що це усе вказує на необхідність діяти негайно?!

— Точно так!

— Дійте!!!

— Буде зроблено, — ад’ютант вийшов.

Повертатися до кабінету самодержця, який він залишив трохи більше години тому, адміралові дуже не хотілося, але мусив. Провідні інформаційні агенції навипередки повідомляли про сенсацію у Дніпропетровську. Колишній полковник КДБ, один із найбагатших людей Росії Владімір Шахсуваров, попросив політичного притулку у Сполучених Штатах. Про це він оголосив на терміново скликаній прес-конференції, яку провів просто у лікарняній палаті.

Мотиви цього прохання олігарх виклав сухим, без зайвих емоцій, тоном. Але саме це й надавало їм ваги та переконливості: встановлення у Росії неосамодержавного режиму, придушення демократичних свобод, загальна корупція та розкрадання національних багатств, державний терор щодо інакодумства…

Американський уряд вже офіційно повідомив, що звернувся до українського з проханням вжити усіх заходів безпеки стосовно новоявленого борця за свободу. Український на те заявив: «Уряд діятиме у рамках національного законодавства та міжнародного права і завжди докладатиме усіх зусиль, щоб гарантувати на своїй території цілковиту безпеку усім, хто там перебуває. Пан Владімір Шахсуваров може будь-якої миті залишити територію України у будь-якому напрямку або лишатися на ній. Жодних офіційних документів щодо екстрадиції пана Шахсуварова з Росії на адресу української влади не надходило.»

— Випередив він нас, сука така! — зиркнув самодержець на ад’ютанта, щойно той переступив поріг.

— Це усе американці, пане президенте…

Афроамериканець обома руками підніс до рота велике горня з холодним морсом і, задоволено приплямкуючи, зробив кілька ковтків. Витерши губи долонею, він нахилився до Томаса:

— Хазяїн зізнався, що на околиці Дніпропетровська в нього є обладнане за останнім словом сучасної техніки сховище. Там зберігається чимало золота у банківських зливках, кільканадцять десятків мільйонів у надійних валютах та багато старовинних коштовностей. За сховищем ведеться зовнішнє відеоспостереження мікроскопічною камерою, замаскованою на найближчому ліхтарному стовпі.

— Припускаю, що Хазяїнову резервну скарбницю пограбували — тож і звернувся до вас.

— Саме так — у десятку. Ви, Томасе, завжди відзначалися неабиякою інтуїцією, але є дивні обставини. Ось погляньте, — зв’язковий дістав електронний планшет, — це запис камери спостереження. Хазяїн, виявляється, мав змогу спостерігати за золотими засіками прямо зі своєї каліфорнійської камери.

До статуї чорно-рябого бугая голштинської породи, що бовваніє на перехресті біля Таромського, у густих сутінках наближався гурт із п’яти чоловіків. Якість запису була кепською — через темряву годі було до ладу роздивитися їхні обличчя. На кілька секунд статую та гурт людей біля неї огорнула якась матово-сіра мряка, а наступної миті — чоловіки вже йшли до лісосмуги. Двоє з них обережно несли якийсь ящик.

— У Хазяїна оперативно вкрали щось не дуже габаритне, — констатував Томас.

— Справді, щось невелике, і дійсно, дуже швидко. Ось погляньте на кадрування, — зв’язковий перегорнув зображення. — Бачите — на останньому незіпсованому кадрі таймер камери показує нуль годин сімнадцять хвилин, сорок три секунди, потім кілька зіпсованих кадрів, і на першому ж якісному — ми бачимо, що минуло близько хвилини.

— За цей час вони десь взяли цей ящик.

— Скриню, старовинну скриню, Томасе. Роздивившись її збільшене зображення, Хазяїн пересвідчився: вона із його сховища. Але він переконаний, що навіть маючи усі ключі і коди, дістати з нього скриню протягом кількох десятків секунд — неможливо.

— Ймовірно, скриню дістали раніше, а на цих кадрах ми бачили, як її забрали.

— Ми теж так гадали спочатку. Але, здійснивши експертизу цих сірих кадрів, отримали приголомшливі результати. Бачите, ця пляма закриває лише простір довкола бугая, неба вона не зачіпає — так само, як і трави під стовпом. На кадрах, які передують зіпсованим, помітно, що трава та глиняний осип під статуєю зволожені росою. Сучасна апаратура дає змогу за фотографією визначити різницю температур ґрунту та рослин до того, як їх закрила пляма, і опісля — коли їх знову видно на знімках. Так ось, протягом цих десятків секунд температура зросла на кілька градусів, а роса встигла випаруватися.

— Може, суховій повіяв… А які висновки зробили з цього експерти?

— Про це згодом. Давайте ще раз поглянемо на знімки. Ось на тлі землі ми бачимо дуже чітку лінію, яка відділяє зіпсовану частину кадру від збереженої, і згори пляма також має дуже чіткий контур.

— Ну, то й що? — Томаса трохи дратувала така детальна оповідь.

— Пляма є реальним фізичним об’єктом, а не вадою зйомки.

— Напнули шатро над бугаєм. Ось, до речі, це схоже на тінь від нього — Томас вказав на один з кадрів.

— Так, саме шатро, але з якого матеріалу?

— З брезенту, наприклад. Хіба це має значення?! — байдуже знизав плечимаТомас.

— Ні, з ЧАСУ!

— Тобто?

— Коли здійснювалася експертиза кадрів, то плями освітлювали променями хвиль різної довжини… Не переривайте, — з притиском мовив афроамериканець у відповідь на чергову спробу колеги щось сказати. — Сірі плями на знімках поглинали світло повністю, не відбиваючи його.

— Немов чорні діри, — усе ж не стримався від іронічної репліки Томас.

— Майже. Один із експертів, який поклав знімки після опромінення у напівпрозору пластикову теку, залишаючи наприкінці робочого дня кабінет, вимкнув світло і раптом побачив, що тека на столі світиться. Як з’ясувалося, світяться саме ці сірі плями. Знімки знову опромінили, і світло знову було цілком поглинуте. А рівно за годину, тридцять сім хвилин, скількись там секунд і ще менших проміжків часу — те ж саме світло почало повертатися: плями засвітилися, немов повністю його відбивали. Експеримент повторили багато разів — той самий результат. Щоправда, процес відбивання фотонів згодом повернувся до норми, і на сьогодні це вже звичайні знімки…

— А чи не пробували експериментувати з речовинами, наприклад, крапнути на знімки водою? Може, і її було б поглинуло, а тоді повернуло?

— На жаль, допоки це спало на думку експертам, зображення втратили ці дивовижні властивості. Вчені припустили, що камера зафільмувала бар’єр між звичним плином часу та його прискореною течією.

— З огляду на миттєву зміну температури землі, що потрапила під те шатро, а також… Чекайте, але ж, зірки у небі мали змінити своє розташування!

— На жаль, Томасе, хмарність та смог дозволяють використати їх лише як допоміжний чинник, а місяць у кадр не потрапив. У будь-якому разі це, — він вказав на планшет, — у компетенції Вашого паранормального відділу. Ви там найдосвідченіший працівник, який найліпше знає місцеву ситуацію та має тут зв’язки. Словом, керівництво має до Вас прохання: лишитися у Дніпропетровську ще на якийсь час, допоки ми підготуємо сюди фахову експедицію…

— Ні! Це занадто ризиковано! Я ж повідомляв у шифрограмі, що випадково ліквідував теософа Василя, а хлопчисько втік від мене, і він вже під слідством…

— Скажу більше, хлопчисько на прізвисько Макака — Макар Каризький — потрапив до лікарні, і його охороняє міліція.

— От бачите! А до рук людей Хазяїна потрапив один із його малолітніх спільників у виконанні лазерного шоу в аеропорту. І вони ж зараз убезпечують Владіміра Шахсуварова, тож олігарх може швидко дізнатися, хто був причетний до катастрофи його літака. Такого він мені не подарує!

— І з цього боку Ви захищені найліпшим чином. Хазяїн дуже зацікавлений у поверненні своєї старої скрині і готовий цілковито співпрацювати з нами. Шахсуваров не дізнається, що його літак упав за нашої, ги-ги, креативної допомоги. До того ж, колишній полковник КДБ чудово розуміє, що якимись лазерними указками насправді літак із неба не скинеш, а про безпілотник із електромагнітним генератором малолітній бандит не знає. Про це він навіть збрехати не додумається.

— Припустимо, так… А якщо Шахсуваров перекупив когось із людей Хазяїна? З нашого спілкування у мене склалося враження, що він цілком на це здатний…

— Але ж Ви схилили Шахсуварова до переходу на наш бік. Керівництво дуже вдячне за це!

— Ще б пак, для керівництва це ниточка до таємниць самодержця — ключ до великої геополітичної гри на послаблення багатющої на сировину Імперії, але загроза з боку олігарха щодо мене від того лише зростає.

— Зараз Шахсуваров не наважиться на вбивство співробітника ЦРУ, бо кревно зацікавлений у захисті з боку американської бюрократії, соррі — я мав сказати: «американської демократії» — афроамериканець розплився у лицемірній посмішці.

— А українські спецслужби? — Томас пустив повз вуха ту навмисну обмовку.

— Знайшли, чим непокоїтеся! Знаєте, Томасе, Хазяїн обіцяє десяток мільйонів наших американських грошей тому, хто поверне йому скриню.

— Що там, до речі?

— Каже, що якийсь паранормальний артефакт! Враховуючи обставини, за яких її викрали, — зв’язковий постукав пальцем по планшету, — це може бути правдою. Отже, і скриня по Вашій лінії. Погоджуйтеся, Томасе!!!

— Хіба в Хазяїна лишилися такі гроші?

— Навіть більші, набагато більші — на таємних рахунках.

— І ЦРУ не прибрало тих рахунків до рук?

— Знаєте, інколи зручно фінансувати деякі заходи щодо розвитку громадянських демократичних суспільств саме із рахунків такого походження. У випадку чого — це ж не ми, — зблиснув сліпучою посмішкою афроамериканець, — це ж засуджений за хабарі…

— Зрозуміло, — Томас також всміхнувся, — знайомий стиль ведення фінансових справ. Гаразд, я згоден, але за умови, що протягом доби ви забезпечите ліквідацію Макаки — він єдиний живий свідок моєї участі у теракті. Боюся, що здасть мене місцевій службі, коли вже цього не зробив.

— Який Ви полохливий, як на Ваш досвід!

— Саме тому, колего, саме тому, що маю досвід.

— Здавши Вас, Макака тим самим визнає свою вину. Гадаю, він цього не зробить — принаймні одразу. Дайте нам бодай три дні.

— Нехай три, але доти я поживу у цьому чудовому місті. Знаєте, давно мріяв насолодитися Одесою.

— Насолоджуйтеся, колего! До оперного театру не забудьте сходити — подейкують там чудово поставили «Травіату»[32], у «Гамбрінусі»[33] пива випийте, тараньки на Привозі покуштуйте. Бувайте, Томасе, — зв’язковий пішов.

У вікно шпигун бачив, як біля виходу афроамериканець широко всміхнувся афроодеситу у вишиванці.

У мінливій чорноті брами з’явилася біла цятка. Характерники вдивлялися у неї, сидячи на теплих каменях печери Чаклуна. Триголос награвав на Кобзі складний мотив. Темп мелодії прискорився. Цятка у рамі зростала, набувши жовто-білого забарвлення. Стало видно, що довкола неї обертається кілька інших, різних за розмірами та відтінками. Мелодія знову пришвидшилася. Чорне тло у рамі спалахнуло безліччю синьо-білих мінливих цяточок.

— Це ж зірки! — вигукнув Мечислав.

— А це, схоже, Чумацький шлях, — сказав Назар, вказавши на зоряне пасмо, що навскоси перетнуло раму.

— Тоді те, що ми бачимо у центрі — Сонячна система, — Назар майже впритул присунувся до рами, посеред якої вже виразно палало справжнє Сонце. — Одна, дві, три, п’ять… почав він рахувати збільшені цятки, які тепер справді виглядали подобами планет. — Але — ні. Тут десять планет, а має бути — дев’ять, із Плутоном[34] включно. Ось погляньте, на третій від Сонця орбіті, діаметрально протилежна Землі, обертається ще одна планета — десята.

— Ця планета зветься Велес, — мовив Триголос, не припиняючи гри. — Саме туди переселився бог Велес майже тисячу років тому, коли тут запанувало єдинобожжя. Велес розташовано точнісінько за Сонцем, і тому його ніколи не видно з Землі. Єдиним зв’язком між планетами є оця брама. Перед тим, як емігрувати, бог сховав її у Кам’яній могилі.

— А ключем до брами є Кобза, — нагадав Олег.

— Так, — Триголос припинив гру і поклав інструмент поряд із брамою.

Зображення у брамі почало зміщуватися, піднімаючись угору. Земля зникла за її «порогом». Сонце також вгадувалося лише золотавим сяйвом у нижньому правому кутку. На спостерігачів насувалася планета Велес.

— Здається, — Олег зосереджено вдивлявся у браму, — що обриси континентів на Велесі точнісінько відповідають земним.

— Не знаю, — знизав плечима Триголос. — Я вперше бачу цю планету зблизька.

Збільшення зображення припинилося. Тепер Велес було видно так, немов характерники та дух споглядають його з ілюмінатора орбітальної станції.

— Схоже, ми бачимо планету з висоти межі її атмосфери, — сказав Назар. — Це майже сорок кілометрів над поверхнею. Ми нерухомо зависли над тим, що на Землі являє собою Атлантичний океан, на Захід від Африканського узбережжя, у Гвінейській затоці.

— Можливо, над точкою перетину екватора й нульового меридіану, — припустив Свирид.

— Дуже схоже, — погодився Гордій.

— Але ж люди домовилися вважати нульовим меридіаном саме той, що проходить через Гринвіч, лише у 1884-му році. Значно пізніше, ніж Велес створив браму та перебрався на планету свого імені.

— Боги, між іншим, володіють даром передбачення, панове, — стріпнув довгими кучерями Триголос.

— Послухайте! — Олег підвівся. — Якщо планета Велес є точною копією Землі, то чи немає на ній своєї Кам’яної могили…

— А в ній такої самісінької брами, — продовжив думку Мечислав.

— Ще скажіть: такого самого Триголоса, — спантеличився дух.

— Цілком імовірно, — всміхнувся до нього Іван.

— А як це перевірити? — запитав Мечислав.

— Гадаю, лише за допомогою Кобзи, — відповів дух, знову беручи до рук інструмент.

Він торкнув басову струну і зображення планети змістилося ліворуч — чітко на схід. Тепер спостерігачі найближчою до себе точкою бачили африканське узбережжя. Було видно навіть білу лінію прибою між жовтим піском та синню океану. Далі на Схід починалося зелене буяння джунглів. Дух торкнув найтонший приструнок, (струну не закріплену на грифі, а лише на корпусі), — зображення піднялося угору, на Північ. Стало видно піски Сахари.

Так вони минули Середземне море, напівзакриті хмарами Анатолію та Чорне море, зачепили Азовське — і опинилися над Мелітопольщиною, над тим краєм, що на Велесі відповідав долині річки Молочна. Над нею також стояли хмари. Схожість ландшафтів із земними була високою, та з’ясувати це точніше заважав… сніг. Назар навіть припустив, що вони споглядають Землю, а не її орбітального двійника — але зафільмовану взимку. З такої висоти роздивитися щось, що могло б підтвердити або спростувати це припущення, було неможливо. Та Олег швидко знайшов вихід, запропонувавши оглянути Дніпро. Жодного з шести водосховищ, створених на великій українській ріці у двадцятому сторіччі, побачити не вдалося. Навіть узимку їх було б добре видно як великі рівні снігові поля. Отже, це таки Велес.

— Гаразд, а як нам наблизитися до поверхні? — Мечислав простягнув руку до брами, ніби намагаючись помацати планету, але наштовхнувся на тонку, холодну і цілковито непроникну мембрану, яка м’яко відштовхнула його.

— Спробуємо, — Триголос знову заграв.

Коли у його мелодії переважали високі ноти, зображення наближало Велес, низькі — віддаляло. Пройшовши шар хмар, вони зуміли опинитися над Кам’яною могилою — тим, що вона являла собою на Велесі. Пролунав останній акорд, який викликав відлуння — брама повернула ясний урочистий звук. З неї повіяло вологою пізньої осені — мембрана зникла.