Відлуння у брамі

18. Закон Сварога

Кам’яна могила на Велесі відрізнялася від її подоби на Землі. У брамі було видно, що вона вища — метрів зо двадцять, проте коротша і менш посічена тріщинами та гротами. На ній стояв чималий — метрів п’ять заввишки та більше, ніж метр у діаметрі — кам’яний стовп-ідол, витесаний, швидше за усе, з пісковика. Верхівка стовпа являла собою виразне великооке обличчя бородатого довгокосого чоловіка, чию голову прикрашали розлогі роги тура — так виглядав кумир бога Велеса. По стовпу угору піднімалися рельєфні рослинні орнаменти, подекуди траплялися і голови тварин — ведмедів, кабанів, лосів та рисей. Під кумиром, зі східного боку, на вишитому рушнику лежав свіжий хліб, поряд стояв глечик із чимось білим — молоком або сметаною, і тарілка з олією, чи може, медом. Могилу освітлювало тьмяне сонце, що лише піднімалося над хмарним обрієм. Сіявся дрібний дощик зі снігом.

— Он погляньте, — Мстислав вказав у нижній правий куток брами, де річку переходив чималий табун невисоких коней сіро-полової масті, з темною смугою поздовж хребта й темними ногами.

— Тарпани, — у голосі Гордія було чути захват від побаченого — Дикі коні прадавньої Євразії. Цікаво, у який час ми потрапили?

— Ти ж сам сказав: у прадавній, швидше за все, — відповів Іван.

— Це за умови, що час на Велесі якимось чином синхронізується із земним, — зауважив Тарас.

— Синхронізується, будьте певні, — низький голос пролунав немов звідусіль.

Спочатку усім здалося, що ці слова вимовив Триголос, бо інтонація й тембр були подібні до молодої басовитості духа Хортиці, але він так само здивовано озирався.

— Чого головами крутите? Заходьте, — цього разу всі збагнули, що голос лунає з брами.

Зображення у рамі почало зміщуватися до східного боку стовпа. Тепер усі бачили, що над харчами, офірованими ідолу Велеса, в облямуванні кам’яних рослин і тварин знаходиться рама-двійник їхньої. З брами знову війнуло вологим та холодним повітрям пізньої осені або ранньої зими. До печери залетіло кілька крапель і сніжинок. Зображення у брамі стрімко наближалося до рами на стовпі, аж поки вони обидві не злилися. Якусь мить було видно лише світлу шерехату поверхню каменю, а тоді вона раптом пішла хвилями і характерникам разом із Триголосом відкрилася склепінчаста зала, освітлена чотирма смолоскипами, що горіли рівним жовто-білим полум’ям.

— Заходьте, не стовбичте на порозі, — почувся той самий бас.

Водночас квадратна брама-рама, що стояла під стіною печери Чаклуна, витягнулася вгору і перетворилась на цілком буденний одвірок. Триголос першим скористався запрошенням, махнувши характерникам, щоб ішли за ним.

Томас виїхав з Одеси до Дніпропетровська ще поночі, щойно отримав запевнення, що Макака його більше ніколи не потурбує. Після такої звістки навіть щербатий, весь у вибоїнах, шлях на Миколаїв, Кривий Ріг і далі до Дніпра його вже не дратував. Відчуття полегкості після зникнення небезпеки, укупі з новими перспективами додавали доброго настрою. Тепер він був офіційним уповноваженим свого уряду на переговорах із Владіміром Шахсуваровим стосовно таємної частини угоди про умови надання олігархові політичного притулку. Справді, навіщо світовій «демократичній громадськості» пхати носа у такі тонкі речі як привласнення технологічних секретів та відмивання грошей, зароблених у світі недемократичному, дикунському. Головне, що з підвалин самодержавного режиму, який сам себе перетворює на парію цивілізації, виймуть іще один камінь. Той камінь в особі Шахсуварова вкрай важливий з точки зору і фінансового забезпечення режиму, і наявної в багатія інформації щодо планів самодержця. Схоже, що саме Росію адміністрація у Вашингтоні обрала за наступну територію килимового поширення демократії — треба ж напередодні виборів у США відволікати увагу власних громадян від внутрішніх негараздів, — розмірковуючи так, Томас мугикав собі під носа почуту в Одесі мелодію «Тум-балалайка». Райдужності перспективам додавало ще й відчуття того, що він, вже майже відставлений шпигун, наприкінці кар’єри таки спромігся потрапити в обставини, які обіцяють почесну пенсію. А якщо вдасться правильно повести справу із Шахсуваровим — ще й солідний бонус особисто від опального олігарха. Добре, що той Макака (нехай прийме хтось по той бік життя його лукаву душу) зумів таки замаскувати атаку безпілотника на олігархів літак під банальний прояв лазерного хуліганства. Ось промайнув круторогий бетонний бугай на узбіччі — шпигун вже майже у місті. Томас «привітався» зі скульптурою подвійним гудком і натиснув на газ. Вранішні тягнучки саме почали розсмоктуватися, даючи змогу без надто великих проблем доїхати до вказаного Шахсуваровим місця зустрічі.

Зал ресторану «Порто-Яффо» був майже заповнений. Обідати сюди ходили представники верхівки середнього шару офісно-чиновницького планктону. Офіціанти ледь встигали подавати їм страви та напої. Капітан, маневруючи між відвідувачами та подавальниками, пробрався до зарезервованого заздалегідь столу. Як він і очікував, Транихиїл запізнювався. Оглянувши зал, есбеушник спробував пересвідчитися, що тут немає «групи силової підтримки» його сьогоднішнього співрозмовника. Ніби не було, та й зі слів Людмили випливало, що Транихиїл не мав на кого більше покластися у Дніпропетровську. А от людей Йосипа, про присутність яких капітан заздалегідь домовився з комерсантом, він уздрів неподалік — троє за два столи від їхнього. Дилетанти — навіть розосередитися по залі не здогадалися. Втім, наразі усе за планом.

Транихиїл з’явився на двадцять хвилин пізніше обумовленого терміну. Важко спираючись ліктями на стіл, він звів очі на капітана. Той, не гаючи часу на зайву дипломатію, одразу ж виклав нові обставини, в яких тепер опинився дослідник. Закінчив офіцер свій виклад чіткою альтернативою: пан Тед Россман буде сьогодні ж доправлений до камери попереднього ув’язнення за підозрою у завдані шкоди здоров’ю Йосипа Бланка з корисливою метою. Далі вже додадуться інші, серйозніші звинувачення, як то виготовлення біологічної зброї, наприклад. Або його неофіційно передадуть як дружній і неформальний сувенір Владіміру Шахсуварову. Останній — чекає остаточного залагодження усіх формальностей у США щодо надання йому політичного притулку, а наразі перебуває під опікою влади України.

— Хіба це альтернатива? — було схоже, що Транихиїл не так злякався цієї пропозиції, як образився на неї.

— Є ще один варіант… — примружився капітан.

— ? — ворухнув бровами дослідник.

— Мені потрібен Олег.

— Де ж я його візьму?

— Я знаю, що у Вас є пристрій дистанційного керування…

— Від Людмили знаєте? — скривився Транихиїл. — Навряд чи Йося був настільки дурним, щоб розповісти Вам так багато.

— Для Вас це вже не принципово. До речі, ще одне — Ви введете протиракову сироватку панові Бланку. Зробите це сьогодні ж.

— Чому Ви так ним опікуєтеся?

— Маю звичку тримати обіцянки, які даю тим, хто звертається до мене по допомогу.

— Приємно, що існують ще чесні офіцери, які виконують зобов’язання… хм… перед клієнтами. Гаразд, я згоден, але шукати Олега зможу тепер лише з Вашою допомогою.

— До Ваших послуг уся міць державної машини, — складно було збагнути, чи капітан глузує про «міць», чи справді натякає, що вона таки існує.

— Тоді нехай Йосип приїде до мене у лабораторію…

— Зробимо це негайно, пан Бланк уже напоготові.

— Оперативно, — зітхнув Транихиїл, підводячись услід за капітаном.

На виході з ресторану на них справді чекав комерсант із двома охоронцями. Йосип не втримався від переможного погляду, кинутого на пригніченого Россмана, але — лише одного погляду. Тісним чоловічим гуртом вони рушили до бетонно-скляних веж на Дзержинського.

Йосип не надав значення тому, що на стоянці біля входу в башту, на тому місці, де він зазвичай паркував свою машину, стоїть великий чорний джип. Поряд — мікроавтобус такого ж кольору. Охоронцям він наказав лишатися біля будинку — всередині Транихиїл від них із капітаном нікуди не подінеться. Консьєрж у холі якось скоса поглянув на них і одразу ж пропустив до ліфта, не ставлячи, всупереч своїй негарній звичці, зайвих запитань.

Відчинивши двері, господар лабораторії на мить вклякнув на порозі — і одразу спробував сіпнутися назад. Та було запізно — йому в груди дивилися дула двох короткоствольних автоматів.

— Заходь, Фьодар, — почув Транихиїл своє майже забуте ім’я, вимовлене знайомим голосом. — І супутників своїх запрошуй. Хіба ти забув, що в мене є ключі, і консьєржа мої люди на роботу наймали… О, і Йося тут! — сидячи у кріслі біля столу, говорив до них усміхнений Шахсуваров, поки капітан під прицілом автоматів зачиняв двері.

Стиха клацнув замок. У приміщенні, крім олігарха, було четверо охоронців та опецькуватий чоловік у тонких окулярах.

— З Вами, молодий чоловіче, ми не знайомі, — олігарх поглянув на капітана.

— Проте я Вас знаю, пане Шахсуваров, — капітан швидко оговтався від несподіванки і по-світському вклонився. — О! І містер Томас Андреас тут! — передражнивши олігарха, він всміхнувся цереушникові, немов доброму знайомому. — Чи Вам більше до вподоби ім’я з Вашої буремної молодості — Андреас Томіньш? Не сподівався побачити Вас у такій компанії…

— Я Вас не знаю, — знизав плечима Томас.

— А я вимушений Вас знати, служба зобов’язує, — капітан назвав своє повне ім’я та посаду. — Знаєте, пане Шахсуваров, щось розладналося у Вашім господарстві. Ось Фьодар Россомахін, який зве себе Транихиїлом, вживив Йосипу Бланку, уявіть — ракову пухлину! Втім, гадаю пан Бланк сам про це вам докладно розповість. І давайте посідаємо, чи що? У ногах правди немає, — він дістав хустину, навіщось протер нею білу канапу і невимушено розвалився на ній. Тоді жестом, сповненим привітності, спробував запросити сісти Томаса поряд, але той відійшов у дальній бік лабораторії.

— Я слухаю, Йосипе, — Шахсувавров зробив різкий рух і скривився від болю.

Капітан багатозначно поглянув на Томаса, однак той прикинувся, що не має стосунку до страждань олігарха.

Після оповіді Бланка, де він змалював Транхиїла як підступного та мерзенного суб’єкта, настала черга останнього виправдовуватися. У запалі він прохопився про контейнер із біоінформаційною речовиною, але Шахсуваров, не знаючи рівня втаємниченості українського офіцера, різко перервав дослідника. Скориставшись паузою, капітан зауважив:

— Даруйте, панове, що не звернув вашої уваги на цю обставину одразу, але, — він витягнув з кишені, з якої щойно діставав хустинку, мобільний телефон, — цей пристрій обладнаний кнопкою екстреного повідомлення про небезпеку. Нею я скористався, ще півгодини тому. Колеги вже знають, де я, і чекають на сигнал до атаки цієї цікавої лабораторії.

— Коли б це було так, вони б уже атакували, — подав голос один з охоронців олігарха, мабуть присоромлений командир, який не виконав стандартної процедури обшуку бранців.

— Ваша правда, — легко погодився капітан, — але… Бачте, сигналом для атаки слугують три різкі натискання, а я зробив лише одненьке. Тому колеги непомітно для сторонніх висунулися на позиції для атаки і чекають.

— А чому Ви вирішили, що Вам загрожує якась небезпека? — знизав плечима Шахсуваров. — Вас навіть не обшукали, — він скоса глянув на командира своєї охорони.

— Знаєте, пане полковнику, — звернувшись до олігарха за військовим званням, капітан нагадав йому, що вони певною мірою колеги, — наша з вами професія така сувора…

— Припиніть дурня клеїти! Чого Вам треба? — розсердився Шахсуваров.

— По-перше, я тут представляю інтереси пана Йосипа Бланка і хочу, щоб Транихиїл ввів йому протиракову сироватку. Власне, це було головною метою нашого приходу сюди.

— Ви серйозно вірите, капітане, що рак можна вилікувати якоюсь сироваткою? — скривив губи Шахсуваров.

— Транихиїлові видніше, я так гадаю, — просто відповів офіцер.

— Ну? — олігарх поглянув на дослідника.

— Так, це можливо, — не ризикнув Тед випробовувати терпіння шефа. — Я ж сам виростив ці ракові клітини і заклав у них генетичний механізм стримування або цілковитого припинення росту. Цей механізм можна запустити ін’єкцією препарату на основі біоінформаційної речовини.

— Тобто, вилікувати можна лише штучний рак, який Ви самі прищепили людині. Так, Фьодар? — запитав олігарх.

— Я не досліджував лікування природних форм. Гадаю, механізм поділу злоякісних клітин за допомогою біоінформаційної речовини можна було б запустити у зворотному напрямку. Що ж до Бланка, то його можна просто зараз позбавити цієї хвороби. Я гарантую успіх.

— Ну, — стиха мовив олігарх.

— Йосипе, засукайте рукав, — Транихиїл відвернувся до умивальника щоб помити руки.

— Я вже пройшов один сеанс променевої терапії, — схвильовано попередив Йосип.

— Від того шкоди не буде, — дослідник ввів голку прямо у чорну бородавку на зап’ясті Йосипа, той тонко скрикнув від болю.

Шахсуваров відвернувся. Капітан, навпаки, підвівся й наблизився до столу, де відбувалася ця справді неприємна маніпуляція.

— Ви, перш ніж на людях, спочатку б на мавпах повправлялися, чи що? — сказав він Транихиїлові. — На макаках, наприклад, — капітан впритул дивився вже на Томаса, — знаєте, макаки, виявляється, напрочуд живучі тварюки. А ще вони дуже винахідливі. І мстиві…

Склепінчаста зала виявилася круглою. Попід увігнутою стіною тяглася лава, що являла собою майже суцільний відполірований кам’яний виступ — таку собі призьбу. У двох місцях вона розривалася дверима. Тими, крізь які сюди потрапили земляни, та іншими — навпроти. Останні саме відчинилися, пропускаючи ставного сивого чоловіка з великими синіми очима, у сліпучо-білій ризі, підперезаній золотавим широким поясом та у зеленому плащі до п’ят.

— Здоров був! — звернувся він до Триголоса і простягнув для вітання засмаглу жилаву руку.

— І вам добридень, — шанобливо відповів той на рукостискання. — Знайомтеся, панове, — це пан Велес, бог світу підземного, усякої звірини та рослини…

— Облишмо задовгі титулатури! — Велес кожному подав руку, почавши з Івана і закінчивши Мечиславом. — Сідайте. Довгенько чекав я на вас. Розповісти маю вам дещо, — він махнув рукавом, і двері, що вели на Землю, зникли. — Це щоб нам не заважали, — пояснив бог, коли усі посідали. — Мабуть, ви вже знаєте, за яких обставин я залишив Землю і перетягся сюди на…

— На Велес, — перервав Мечислав. — Даруйте, а Ви самі назвали цю планету на свою честь, за правом першовідкривача, так би мовити?

— Цить! Не чемно — богів переривати! — гримнув на нього Іван.

— Та то нічого, — поблажливо всміхнувся бог. — Питання цілком доречне. Розумієте, панове, насправді ця планета створена зовсім нещодавно. Та водночас їй, як і Землі, вже приблизно чотири із половиною мільярда років, — Велес зробив паузу, очікуючи запитань, та цього разу всі мовчали. Іван і Триголос якось по-змовницькому поглянули на Олега.

— Вона виникла у просторово-часовому полі? — нарешті запитав наймолодший характерник.

— Так.

— А саме поле створено нещодавно, і в ньому, власне, минули ці мільярди років? — далі розмотував логічний ланцюг Олег.

— І це так, молодий чоловіче. А знаєте, яким чином той, хто створив цю планету, здійснив прискорення часу до швидкості мільярда років за кілька хвилин?

— Не знаю, я також зо два рази просто думкою створював просторово-часові поля, уявно виокремлюючи якийсь замкнутий об’єм. Але мої спроби були незрівнянно менш масштабними.

— З іншого боку, ти, виявляється, маєш вроджені здібності керувати часопростором, — сказав Триголос. — А у який спосіб, хто і коли створив планету Вашого імені, пане Велес?

— Вони — ті, хто придумав створити цю планету, сконструювали часовий реактор у віртуальній дійсності і там прискорили час, уявляєте? — відповів питанням бог.

— Цілком, — Мстислав ледь стримався, аби не знизати плечима.

— Але! — очі бога спалахнули синім вогнем прихованого захвату. — Коли планета виникла, вже маючи вік тих самих чотирьох із половиною мільярдів років — виявилося, що вона існувала тут з моменту народження та стабілізації Сонячної системи.

— Хіба могло бути інакше? — цього разу Мечислав таки знизав плечима.

— Іншими словами, — втрутився Назар, — зі створенням цієї планети, дійсність є такою, що вона — ця планета — насправді була тут стільки, скільки й Земля на своєму місці у Сонячній системі.

— Я так розумію, пане Велесе, — мовив Гордій, — що у нашому часі хтось віртуально створив планету, яка ще тисячу років тому цілком реально послужила вам еміграційним притулком. Цікаво, а хто зварганив це, поза сумнівом, чудове космічне тіло?

— Триголосе! — Велес був спантеличений таким буденним сприйняттям дива. — Поглянь на оцих прагматиків із двадцять першого сторіччя — нічим вас не здивуєш!

— Ви вже більше, як тисячу років тому полишили Землю, — озвався дух Хортиці, — А там — переміг раціональний прагматизм, люди майже втратили здатність дивуватися.

— Даруйте, — нагадав Олег, — то хто таки створив Велес?

— Один різношерстий гурт у Києві, до якого долучився архангел Михаїл — вартовий Чумацького шляху. А щодо назви планети — так її нарекли тутешні люди. Велес, панове, це самоназва планети-близнюка Землі, і моє марнославство тут геть ні до чого, — зиркнув він на Мечислава.

— А тутешня цивілізація, — поцікавився Назар, — також є людською?

— Якою ж іще, коли планету створювали люди? Самі могли б здогадатися! — бог трохи помстився козакам за те, що вони вперто не показували свого здивування. — Звісно, що тут все відрізняється від земних умов буття, і, як на мене, то у кращий бік.

— Цікаво буде поглянути, — сказав мовчазний Северин.

— А мені цікаво, — раптом сказав Олег, — що то за зерно було у другій скрині, поряд із тією, де зберігалася брама? Ваше, пане Велесе?

— Моє, панове, звісно, що моє. Чиє ж іще? — бог підвівся. — Це зерно з Колосся життя — великий скарб, також колись довірений Кам’яній могилі на Землі. Його поцупили звідти люди того самого Хазяїна. Зерно життя — це своєрідний банк біологічних видів. Будь-яка тварина чи рослина, яка існувала на Землі і зникла, може бути відтворена завдяки зернині.

— Тобто, насправді у зернах міститься повний запис генетичного коду відповідного біологічного виду, — збагнув Назар. — Ось він, справжній скарб Кам’яної могили, а брама — то лише транспортний засіб! Нам слід було забрати і другу скриню!

— Жодним чином! — заперечив Велес. — У хазяйському схроні вона цілком надійно збережеться, до часу. Наразі ж прошу вас, товариство, до снідання, — господар відчинив двері, що лишилися єдиними у круглій залі.

Олівець зламався під міцними пальцями адмірала. За старою штабною звичкою він акуратно підкреслював найбільш значущі та загрозливі повідомлення червоним — не фломастером, а раритетним нині дерев’яним олівцем. Знову поглянувши на вже прочитані та відкладені аркуші, ад'ютант самодержця побачив, що більшість рядків позначена його акуратними лініями. Червоними. У відкритих повідомленнях інформаційних агенцій, секретних дипломатичних депешах, шифрограмах резидентур прізвище Шахсуварова повторювалося найчастіше. «Шахсуваров одужує…»; «Шахсуваров зустрівся з українським міністром… з послом США в Україні… з журналістами… з демократичною громадськістю Придніпров’я…»; «Шахсуваров готує сенсаційну заяву…»; «Шахсуваров передбачає…»; «Шахсуваров підозрює…»; «Шахсуваров знає, хто…». І далі… «Шахсуваров вважає, що Росія потребує демократичних перетворень…».

— От пацюк!

Ще не встигнувши підвести очей, адмірал вже виструнчився за своїм столом. Перед ним стояв самодержець. Увійшов нечутно — товсті килими заглушили кроки, а ординарці у приймальні не насмілилися попередити шефа про цього пізнього гостя.

— Щур він, адмірале! — самодержець сів прямо на край столу. — І Ви сідайте, хоча — ні. А чи немає у Вас чогось випити? Неміцного. Червоне сухе підійде.

— Здається, було, — ад’ютант потягнувся до селектора, щоб віддати розпорядження ординарцеві.

— Та не слід турбувати обслугу, — водянисті очі ледь примружилися в усміхові. — Ви накажете ординарцеві, а той — порученцеві, а він побіжить шукати денщика, і вже може денщик… Знаєте, в хохлів є така приказка: «Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив’яже!» Не нагадує це Вам нашу вертикаль влади?

— Ніяк не нагадує! Субординація та послідовність проходження команд є запорукою порядку та дисципліни… — адмірал затнувся, наштовхнувшись поглядом на те саме водянисте прижмурення.

— Я питаю, випити чогось сухо-червоного немає?

— Та є, ось — він знехотя потягнувся до бару. — Грузинська «Хванчкара», щоправда, напівсолодка…

— П’єте вино противника[39]?.. Чи навпаки — ідеологічно витриманий напій, який полюбляв сам товариш Сталін? Розливайте! Сідайте! Доповідайте!

Адміралові ніколи не доводилося бачити самодержця таким. Зазвичай зібраний та суворий, зараз він являв свою цілковиту протилежність — лінькуваті рухи, млявий тон, навіть вузол краватки розслабив та горішній ґудзик білої сорочки розстебнув. Лишень очі лишилися ті самі — колючі й водночас немов сховані за прозорою плівкою відчуженості. Він узяв з рук ад’ютанта пляшку і по-студентському вибивши з неї корок, налив у дві чайні склянки темно-рубінового запашного вина.

— А, що винних фужерів ви не тримаєте? Втім, розумію, на службі — ні-ні! Давайте до справи, слухаю вас, адмірале, — самодержець поглянув на ад’ютанта крізь склянку. — Нехай вино трохи продихається.

— До Шахсуварова у Дніпропетровську ЦРУ приставило такого собі Томаса Андреаса, який офіційно уповноважений контактувати із нашим втікачем та з українською владою на предмет його безпеки та процедури переїзду до США…

— Зондували хохлів на предмет можливого… нещасного випадку з Володєй?

— Без вашої санкції на таке ніхто не наважиться!

— Такої санкції я ніколи не дам, а… прозондувати треба, — холодний погляд став ще більш непроникним.

— Вас зрозумів. У нас є свої люди в охороні самого…

— Та знаю я, у чиїй охороні! А в Шахсуварова охорона нині надійна?

— Надзвичайно. Боюся, із нещасним випадком будуть складнощі…

— Ви зондуйте, зондуйте — а там побачимо! — ковток вина. — Що то за Томас?

— Цікавий суб’єкт. У архівах КДБ, які у дев’яносто першому вивезли з Дніпропетровська до Москви, знайшлася інформація, що перед крахом СРСР довкола ракетного заводу ходив колами якийсь Андреас Томіньш. Сучасні комп’ютерні програми дозволяють проводити ідентифікацію облич за світлинами. Андреас Томіньш і Томас Андреас — одна й та сама особа, — адмірал і собі відпив терпко-солодкого напою.

— Отже, старий кадр. Далі!

— Він є співробітником відділу ЦРУ з вивчення паранормальних явищ.

— Знаєте, адмірале, Шахсуваров говорив мені якось, що біороботів будуть створювати за допомогою поєднання кабалістичних практик із сучасною кібернетикою. Але гадаю, що його самого обдурював дослідник, щоб убезпечити себе. Адже технологію відтворити можна, а володіння кабалою — ні, от він і напускав паранормального туману, щоб лишитися живим після вдалого завершення експериментів. На того Томаса вже вийшли?

— Не встигли…

— Навіщо Ви мене так прикро дивуєте? — у голосі самодержця відчувалася мало не дитяча образа, але ад’ютант не мав жодних ілюзій щодо справжнього настрою співрозмовника, тому поквапився з поясненнями.

— Наші оперативники хотіли ретельніше підготуватися до контакту, тому збирали інформацію про нього і викопали одну обставину, — адмірал узяв аркуш паперу зі стосу й відставивши його на відстань витягнутої руки — не наважився затриматися з розповіддю через пошук окулярів, — почав читати: Такий собі Василь Остапенко — колишній співробітник редакції заводської газети «Південмашу», якого розробляв свого часу Андреас-Томас, нещодавно помер у Запоріжжі за дивних обставин. А днями у лікарні мало не загинув — за ще більш дивних — безпритульний Макар Каризький. Для спроби його вбивства використали мініатюрний літальний апарат з балончиком отруйного газу. Балончик за допомогою вакуумного пристрою прилип до віконного скла, зробив у ньому дірочку лазерною голкою і розвіяв отрутний рициновий аерозоль у лікарняній палаті. Потому пристрій самоліквідувався, зайнявся й майже повністю згорів.

— Як далеко пішла техніка — від часу моєї молодості. Звідки така детальна інформація?

— Купили в українц… хохлів, тобто, — ад’ютант приховав обмовку за кількома ковтками вина.

— От за що я їх люблю, так це за безкорисливість. Вздрогнєм! — самодержець торкнув своєю склянкою адміралову і з помітною насолодою випив вина. — Колеги у Хохляндії пов’язали ці смерті з Томасом?

— Є там один молодий та ранній капітан, який бере участь в організації оперативного супроводу щодо Шахсуварова. Він відвідував у лікарні молодого чоловіка, на якого був здійснений рициновий замах.

— З тим капітаном контакт відбувся?

— Визнали за краще мати справу з його начальством, бо воно досвідчене і терте, а капітан честолюбний, беручкий — словом, непевний.

— Слушно. Як гадаєте, коли нещасний випадок спочатку трапиться із Томасом — на Україні дуже на нас образяться?

— Не думаю, щоб вони дуже переймалися його долею. До речі, Томас взагалі не користується охороною, як ми з’ясували…

— Фраєр цереушний! А його усунення ускладнить становище Шахсуварова?

— Безумовно, пане президенте, але американці…

— Американці, адмірале, взяли курс на розвалювання, дезінтеграцію, як вони висловлюються, нашої Імперії.

— Я не думаю…

— Погляньте правді в очі! Ми виживаємо лише за рахунок сировини. Допоки я маю, чим купувати лояльність регіональних еліт, вони мені служать — за страх, а не за совість. А найбільше — за те, що затуляю очі на їхні крадіжки. Але щойно вони побачать перші ознаки висихання потоків вільноконвертованих грошей, почнуть шукати інших сюзеренів — у Японії, Китаї, на Алясці, в Європі, Персії, на Близькому Сході і, — він взяв у руки пляшку, — навіть у Грузії, але організатором цього процесу, його диригентом вже є Сполучені Штати. Так само, як вони це вчинили з СРСР. Сьогодні США обкладають нас своїми протиракетними базами, блокують торгівлю зброєю, порушують судові процеси проти відданих мені комерсантів, зчиняють шпигунські скандали. Ні, час церемоній з ними минув. Томас — зручна кандидатура.

— Але це ж оголошення холодної війни… Якби в нас уже були біороботи…

— Тоді Імперія швидко завоювала б світ. Саме цьому американці прагнуть превентивно завадити. Наше протистояння із ними вступає у фінальну стадію.

— Об’єктивно вони сильніші, — наважився сказати ад’ютант.

— Я ж вам кажу, що нам потрібно обійти їх на повороті, і Шахсуварівські технології — останній шанс для цього. Тому Томаса — в расход, Шахсуварова пізніше — теж, а розробника, як там його…

— Фьодар Россомахін.

— Фьодара Россомахіна разом із його піддослідними сюди привезти. Нехай закінчує розробку тут.

— Уже взяв до виконання.

— І не зволікайте. Часу в нас обмаль. Світ розвивається зовсім не в тому напрямку, який сприятиме існуванню моєї… нашої Імперії. Якщо ми самі не відформатуємо майбутнє, то нашому «руському міру» не залишиться у ньому місця. А паскудні піндоси взагалі патякають, що наш спосіб суспільної організації і система владарювання входить у дедалі глибшу суперечність із напрямками розвитку цивілізації. Але! Якщо ми відмовимося від наших традиційних цінностей, ми втратимо державу.

— Так! Росія може бути або імперією — або не бути взагалі!

— Золоті слова. Це нехай у кращих природно-кліматичних умовах розводять демократію, а ми зможемо виживати лише як монархія.

— Виживати — так, а розвиватися?.. — мабуть підступна «Хванчкара» спонукала адмірала до цього необачного питання, але самодержець поблажливо всміхнувся і провадив далі.

— Слід визнати, що наша система влади виявилася малопридатною для сучасності, — він долив у обидві склянки вина. В інформаційному світі лідер визначається не посадою, яку він обіймає, а швидкістю обробки інформації та реакцією на неї. Досі я із цим добре справляюся.

— Так точно. Не те, що гаранти у Хохляндії!

— Але там вже нюхом відчувають послабленість Імперії! — самодержець нахилки допив вино. — Наш посол повідомляє з Києва, що там серйозно розглядають можливість угод із Європейським Союзом про вільну торгівлю, одностороннього позначення лінії державного кордону між нашими країнами, особливо на морі, та запровадження візового режиму для громадян Імперії. Про те, що ми мусимо забрати наш флот із Севастополя, знову забалакали.

— Знахабніли хохли!

— Так отож.

Двері, якими до зали увійшов Велес, вели на рівну терасу, огороджену кам’яною балюстрадою. Над головами низько йшли сизі хмари, пролітав мокрий сніжок. Унизу, скільки сягало око, стелився жовто-сірий степ, деінде його вже вкривали снігові плями. Неподалік виднілося село, схоже на етнографічний музей під відкритим небом — криті соломою хати, обставлені на зиму очеретом, клуні, хліви, безлисті садки, копи снопів. З димарів стелився сірий дим, який доносив дражливий запах свіжоспеченого хліба. Долинало кувікання свиней, ґелґотали гуси, перекрикувалися півні. Зимовий краєвид і звуки були цілком реальні, однак на терасі не відчувалося ні прохолоди, ні вітерцю, ані снігу.

— Як на земний час, тут — приблизно початок чотирнадцятого сторіччя, — пояснив господар. — Розташування Велеса на орбіті щодо Сонця відповідає сьомому грудня. Отже — зима, але над терасою маскувальна мембрана, вона пропускає звуки та повітря, нагріваючи його до кімнатної температури. Із села нас не видно. Навіть коли люди прийдуть сюди, побачать із цього боку пагорба прямовисну мокру скелю, на яку важко піднятися. Втім, прошу до снідання, — бог повів розкритою долонею над балюстрадою і прямо з підлоги виріс квадратний стіл, вкритий вишитою скатертиною, а на ньому — тарілки з гарячим м’ясом, осетриною, щойно спеченими коржами, редькою та квашеною капустою.

— Вибачайте, але картоплю та помідори з Америки до України тут ще не завезли, — спробував пояснити Триголос цей гастрономічний набір.

— Хіба ж це було б проблемою для бога? — здивувався Мечислав.

— Знову ти, нечемо! — не на жарт розсердився Іван.

— Усе гаразд, — Велес гостинним жестом запросив усіх сідати на стільці, які так само виросли з тераси. — Це питання цілком доречне. Бачте-но, панове, на цій планеті цивілізація розвивається трохи в інакший спосіб, ніж на Землі. Територія по обидва береги Дніпра з верхів’я до плавнів у гирлі об’єднана в імперію Рось, потужну державу землеробів та ремісників. А на північ та схід від неї сформувався союз кочівників із лісовими мешканцями, який скоро також перетвориться на самостійну войовничу державу.

— Даруйте, вам відоме майбутнє планети? — зацікавився Олег, із насолодою пережовуючи шматок ніжної осетрини.

— Ні, — відповів Велес. — Я просто маю уявлення про те, як схожі процеси відбувалися на Землі. Стосовно знання майбутнього, то зізнаюся: можу переміщатися у багато точок минулого планети, але у майбутнє — жодним чином. Потрапивши сюди тисячу земних років тому, я опинився у часі, який приблизно відповідав тоді земному п’ятому сторіччю. Відтоді живу тут вже майже тисячу років і ось дожився до сторіччя чотирнадцятого, але випередити час не маю змоги. Одначе, якось на тутешній Хортиці…

— Вибачте, а ті київські хлопці, які створили Велес — бували тут? — перервав оповідь Назар.

— І в якому саме часі? — додав Тарас.

— І звідки Ви взагалі дізналися про історію створення планети? — поквапився зі своїм запитанням Свирид.

— Товариство, чи не забагато питань? Дайте ж розповісти усе до ладу! — спробував вгамувати побратимів Гордій.

— Мені направду нескладно, — ворухнув довгими вусами Велес, — стежити за логікою нашої жвавої розмови, але більше моєї розповіді не уривайте, ліпше частуйтеся та слухайте. Отже, якось погожої літньої днини, років сімсот тому, над тутешньою Хортицею здійнялася хмара пилу, почувся звідти потужний гуркіт, налетів буревій. Ця місцина у ті часи була ще мало залюдненою — лише кочівники пасли свої табуни та череди. Перелякалися тоді і люди, і звірина із птаством. Дивлюся я — наробить таки ця несподівана стихія лиха. Гайнув на острів — це поруч, як і на Землі. Дивлюся — аж там посеред галявини б’ються двоє парубків — один із мечем, другий зі списом, а неподалік кінь білий пасеться, і на той двобій і вухом не веде. А бійка страхітлива: махне білявий мечем — хмаринки на небі у мотузку закручуються; гупне чорнявий списом — земля труситься, дерева хитаються… — Що це ви, — кажу, голосно так, до розбишак, — надумали тутечки коїти? Вам, гультяям, розваги, а пташки щойно на гнізда сіли — налякаєте, то й пташенята не вилупляться! Лошата в кобил народилися — пропаде в них через переляк молоко — загинуть коники малі у степу! Та й люди бояться бурі, вами зчиненої, відкочують із цих місць — хто тоді мені офіруватиме?.. — Та Ви, дядьку Велесе, вибачайте, — каже білявий, а в самого очі бузковим сміхом спалахують. — Звідки, — питаю, — знаєш, хто я? — Служба в нас така, — це вже інший парубійко, той, що зі списом, до мене забалакав. — Ви хто такі будете? — питаю. — Вартові ми, на Чумацькому Шляху, — відповідає бузковоокий. — Поставив нас Предвічний сторожувати на ньому, а коли випадає вільна хвилина, то шукаємо відлюдну місцину, щоб повправлятися у фехтуванні, як звуть це заняття на Землі. Я — Михайло, а це Юрій, побратим мій. — Тьху! — розсердився я. — Предвічний! Це, що ж, виходить, вже і сюди докотилася та єдинобожа віра! — Та не переймайтеся, дядьку…

Земляни, слухаючи цю розповідь, забули про сніданок. Обличчя ж Велеса сяяло ледь прихованим натхненням, адже він знову переживав події того знаменного дня.

— Який я тобі дядько! — обурився я, — далі розповідав бог. — Вибачте, — каже тоді Юрій, — цю планету, що Ви на неї переселилися з Землі, створював ось Мишко — він Архістратиг Бога Предвічного, а допомагали йому кілька молодих людей та сутностей зі світу невидимого, усі з Києва. І трапилося це лише торік. Але позаяк вони створили планету з віком, що дорівнює земному, то й сталося так, що вона існує стільки, скільки й Земля.

— Коли ми Вас правильно зрозуміли, то планету Велес створив Архангел Михаїл разом із нашими сучасниками-киянами? — перепитав Олег.

— От мажори столичні, аж за Сонце добралися, — пробурчав Мечислав, на зауваги якого гурт вже трохи стомився реагувати. — Ніде від них спасу немає!

— Я тоді запросив Мишка із Юрком попоїсти тут у мене, — далі оповідав Велес — Ось за цим самим столом вони мені й розповіли, що після створення планети той гурт молодих киян на ній побував. Але — у часі, віддаленому від нашого з вами кількома сотнями прийдешніх років. Тоді імперією Рось правитиме молода імператриця Либідь, а Моксельський[40] каганат з ординського улусу перетвориться на імперію Орфіна і намагатиметься поглинути Рось.

— Майже як зараз на Землі, — зауважив Іван.

— А Михаїл часом не говорив, чи лишиться у майбутньому на Велесі місце для прадавніх богів і духів? — запитав Триголос.

— Річ у тому, що ця планета виникла одночасно з усім перебігом подій, які тут сталися, — відповів господар.

— Тобто, вона була створена землянами-киянами та Архистратигом вже зі своєю власною історією, — зрозумів Олег. — Отже, усі боги та духи на ній вже є, що називається, історично.

— Еге ж, — ствердно хитнув головою Велес.

— Але це дуже ненадійна просторово-часова конструкція, — занепокоївся Назар. Будь-яке втручання у перебіг історичних подій може усе змінити на планеті — або й знищити її.

— Не зовсім так, — заперечливо хитнув головою Велес. — Колись на Землі один мудрий бог на ім’я Сварог вивів та обґрунтував закон «Зворотного відновлення причинно-наслідкових зв’язків». Він твердить: жодна подія не може статися раніше, ніж станеться та, яка є її причиною, але…

— Теж мені закон! — розсміявся стриманий раніше Мстислав. — Хіба це й до Сварога не було очевидним?

— Було, загалом, — дуже по-людськи зітхнув Велес. — Доти, доки цей закон не почав порушуватися. Та ви знову не дослухали мене. Закон Сварога складається з двох частин. Друга така: … у випадку, коли у парі подій, що вже відбулися, зникає або змінюється перша, то друга — наступна тобто — зберігається у часі та просторі і є чинником зворотного виникнення причинно-наслідкових зв’язків, які відновлюють у часі та просторі першу подію. Таким чином виконується перша частина Закону.

— Щось занадто складно, — насупився Мечислав.

— А як на мене, то все зрозуміло, — сказав Олег. — Якщо подія відбулася, то вона вже існує назавжди, і усі спроби змінити або знищити її є марними, бо сам факт існування наступної події зворотнім чином відтворює попередню… Чекайте! Але ж Ви сказали, що цей закон почав порушуватися.

— Михайло розповів, що нині у Моксельському каганаті об’явився сильний шаман. Він експериментує зі змінами послідовності подій і, схоже, досяг деяких успіхів. Ходять чутки, що в нього є старовинна золота чаша — потужний артефакт, здатний показувати події у минулому. Шаман знає, що існує і друга чаша, що відповідає за прийдешнє. Якщо їх обидві поєднати та ініціювати кривавим ритуалом, чаклун зможе змінювати події. Боюся — як у минулому, так і в майбутньому. Та перевірити достеменно, наскільки серйозною є небезпека, наразі руки не доходили.

— Чому?! — дуже здивувався Гордій.

— Аж із двох причин, — Велес підвівся, вдивляючись у бік села. — По-перше, Предвічний терміново відрядив Михаїла з Юрієм на інший кінець Чумацького Шляху, де виникла загроза поглинання зірок галактики якоюсь гігантською чорною дірою, що невідомо де узялася. Якщо цього не зупинити, вона зжере весь Шлях. Ця робота забирає усю енергію вогняного меча Михаїла.

— А Ваших можливостей для цього недосить? — прямо запитав у господаря Олег.

— Ні, і це друга причина. Моя влада поширюється лише на землі, де люди визнають мене за свого бога — зводять моїх кумирів, ідолів себто, офірують та славлять піснями.

— А яких богів вшановують у каганаті? — допитувався Олег далі.

— Над усе Чорнобога, — відповів Велес. — Вірування у нього дуже старі, а ритуали криваві. Я усе планую дістатися до каганату, але поки що не можу полишити цих теренів, де люди мені вірні.

— А давайте ми навідаємося до Мокселі! — запропонував богові Олег. — З’ясуємо поточну ситуацію, а там, може, і зарадимо чимось. Я ж умію створювати просторово-часові лакуни…

— На Землі так, а тут, Олеже, — ні. На Велесі, панове характерники, ви усі звичайні люди, — втрутився Триголос.

— Ну то й що! — не вгавав Олег, якого звістка про втрату на цій планеті надприродних здібностей геть не засмутила. — Хіба ж можна лише через це легковажити такою загрозою? Коли вже Мишко з Юрком мають інший клопіт, то окрім нас нікому…

— Таки нікому. Отож згода — підете ви, — Велес знову сів до столу. — Проте, товариство, це не так просто! — Мандрувати до Мокселі пішки довго та небезпечно. Я маю підготувати браму переходу, щоб ви за мить змогли переміститися туди. Вірні мені люди віднесуть браму-раму, схожу на ту, що крізь неї ви прийшли на Велес, до каганату. Там заховають її у надійному місці, активують та відкриють прохід. На це знадобиться не один місяць. Ви ж підтримуйте регулярний зв’язок із Триголосом. Я його повідомлю, коли усе буде готове для експедиції.

— Що ж, маємо час на підготовку до цієї подорожі, — сказав Гордій.

— А нам що готувати? — обурено здивувався Мечислав. — Хіба зброї прикупити?

— І сухарів насушити, — жартома додав Мстислав.

— Не городіть дурниць! Частуйтеся наразі, чим бог послав, — і собі пожартував Триголос.

…Осінь видалася загалом гожою і пізньою, але того жовтневого надвечір’я, коли яхта «Спас» підходила до трахтемирівського берега, невідворотність зими вже нагадала про себе. Ще зранку світило сонце, а по обіді бабине літо змінилося мрякою і холодним дощем. Мілким Канівським морем вітер гнав важку хвилю, зриваючи сітки рибалок та заганяючи їхні човни під високий берег, де було затишніше. Зазвичай непосидючий видр Людмил згорнувся калачиком у своєму новому ящику з-під мозельського, ще й носа лапкою прикрив, усім виглядом демонструючи, що негода буде тривалою.

Капітан доповів, що за таких метеорологічних умов пришвартуватися до пристані не вийде. Доведеться обійти мис, зайшовши з підвітряного боку, і стати на якір. До берега ж слід спробувати дістатися моторним човном або чекати ранку на облавку.

Вирішили сплавлятися. Остап, який протягом усього літа лишався за старшого в замку, привів із берега дві моторки. Однією керував сам, а другою… — характерники не повірили своїм очам — Ден. Слідом за Остапом він хвацько піднявся на борт. Олег зауважив, що колишній волоцюга за ті чотири місяці, що провів у Трахтемирові, підріс і зміцнів.

— А Гусик де? — запитав Іван в Остапа, коли моторки були вже завантажені багажем.

— Знайшли через фейсбук його рідню у Новомосковську та спровадили до них. Ну ніяк він не міг пристосуватися до життя у замку — від роботи тікав, вчитися не хотів. Гроші одного разу в нашої куховарки поцупив, так Ден примусив повернути і вибачитися. Словом, здихалися ми його.

— А Ден, я дивлюся, вилюднює, — Олег акуратно передав колишньому волоцюзі ящик із Людмилом.

— Побачимо, — сховав усмішку Остап. — Он палити ніяк не кине.

— А на Велесі зараз саме квітень, — Мечислав накинув на голову каптур вітрівки. — На який саме час наш знайомий однойменний бог призначив експедицію до каганату? — озирнувся він на Олега.

— Восени, коли тут буде весна…

— Який, який знайомий? — не втримався від запитання Ден, заводячи мотор.

— Усе тобі знати треба! — Олег сів на лаву поряд і злегка ляснув стернового по плечі.

— Не хочеш, то й не кажи! — Ден нахилився ближче, аби шум мотора не перекривав його слова. — Я он вже місяць спілкуюся у фейсбуці з такою собі дівчиною Ніною, яка у Кувейті разом з батьками живе. Такі гарні світлини надсилає. Ти часом не хочеш їй свою надіслати?

— Як знайшов? — Олег схопив Дена за руку, але той вирвав її, щоб характерник не заважав вести човен.

— Латиницею слід було набирати її ім’я та прізвище у пошукових системах! А ти кирилицею шукав! Характерник!

— Нині фейсбук автоматично транслітерує у пошуковиках імена, аби розширити варіанти пошуку, щоб ти знав…

— Крім того, треба було поставити спочатку прізвище, а тоді ім’я. Вона чомусь отак по школярському назвалася. А фотки в неї мажорні… То куди буде експедиція?

Видр Людмил вистромив вусату мордочку з ящика, немов його теж цікавила відповідь на питання стернового.

Пізно увечері у своїй кімнаті в замку Олег із легким смутком розглядав свіжі фотографії, виставлені Ніною у фейсбуці. На них дівчина каталася на водних лижах зі своїм смаглявим бойфрендом-австралійцем. Про це повідомляв підпис під знімком. Молодий характерник вимкнув комп’ютер і ліг спати. Завтрашній день мав бути клопітким, як і багато наступних.