Діставшись свого офісу, Томас каналами надійно закодованого екстреного зв’язку повідомив про цілковитий успіх операції залякування російського олігарха. На його думку, результат від замаху перевищив сподівання — замість мертвого олігарха у розпорядженні ЦРУ опинився олігарх, мотивований до співпраці.
У відповіді, яка надійшла напрочуд швидко, колеги з невеликою долею іронії вітали досягнутий Томасом вагомий результат у справі повернення технологій Арсена Фількевича законному власнику — американському народові в особі його, найдемократичнішого у світі, уряду. І водночас — застерігали від зайвої ейфорії та нагадували, що Томас не наблизився до розкриття секрету Хазяїнового портфеля. Закінчувалася шифрограма тактовним натяком: після того, як олігарх повірив у «російський слід» замаху, вкрай нераціонально залишати живими свідка та виконавців цього елегантного і водночас простого теракту. Адже Шахсуваров має змогу провести власне розслідування. Або ж на сліди волоцюжок і теософа вийдуть українські спецслужби.
Визнаючи, що колеги мають у цьому питанні свою жорстоку рацію, Томас наступного дня із самісінького ранку подався до Запоріжжя.
Людмила поверталася з лабораторії Россмана додому на таксі. Вийшовши з машини, вона на ходу копирсалася у сумочці, намацуючи ключі, а коли підвела очі — вклякла з несподіванки. Сходами, що вели до її під’їзду, назустріч легко збігав… Олег. На його засмаглому вродливому обличчі не лишилося й сліду від маски тупої байдужості, яку вдягнув йому Транихиїл, перетворивши на біоробота. На чолі в парубка пролягли перші, ледь помітні зморшки.
— Привіт, — Олег зупинився сходинкою вище, повагався і зробив ще один крок униз. — Ти, як завше, добре виглядаєш, Людо. Ось, познайомся, — він вказав підборіддям за її спину, — Мечислав і Мстислав — мої друзі.
Жінка перелякано озирнулась.
— Добридень Вам, — кремезний парубок, що нечутно виник за її спиною, широко всміхнувся. — Я Мечислав.
— А я Мстислав, — назвав себе точнісінько такий самий молодий чоловік, який стояв трохи нижче, бо удвох близнюки не помістилися б на вузьких сходах.
— Гадаю, нам слід поговорити, — сказав Олег. — Піднімемося до тебе, за нашою доброю комерційною звичкою? А чи давай краще он у кафе, — він вказав на чепурні двері кондитерської, розташованої у цокольному поверсі. — На людях тобі, можливо, буде спокійніше.
— Ну, давай поговоримо, — нарешті вичавила із себе жінка.
Олег галантно подав ворожці руку, бо, ступивши крок, вона поточилася і мало не впала. Мечислав невимушеним жестом взяв із її рук сумочку — мовляв, для зручності.
У кав’ярні було лише чотири столики. Вони обрали кутовий, подалі від вікна. Мстислав одразу замовив Людмилі сто грамів коньяку, бо жінку трусило. Собі характерники попросили принести чаю з марокканської м’яти.
— Отже, Людмило, як просуваються ваші з Транихиїлом досліди? — запитав Олег, щойно вона зробила ковток. — Комусь іще підсадили у голову «Порадника»?
— Після твого зникнення усе згорнули…
— Не дуже вірю. Транихиїл затятий, — Олег зробив ковток чаю. — Та і той, хто фінансує його досліди — замовник, себто — навряд чи відступиться від свого.
— А звідки ти про замовника знаєш? — прохопилася ворожка.
— Хіба забула? Я ж бачив Йосипа у лабораторії на Дзержинського.
— Тоді, Олеже, ти пам’ятаєш, що в Йосипа вкрали контейнер із біоінформаційною речовиною, за яким спорядили тебе, а без того препарату виробництво біороботів неможливе. Що тобі… вам, треба від мене? — Людмила обвела поглядом парубків за столом.
Молоденька офіціантка з цікавістю дивилася на дорослу тітку в компанії молодих вродливих чоловіків, намагаючись дослухатися до розмови. Наймолодший із відвідувачів раптом зробив коловий рух лівою рукою — і дівчині здалося, що стіл у кутку на мить огорнуло сизувате марево, а коли воно розвіялося, хтось ніби вимкнув гучність розмови.
— По-перше, — Мстислав м’яко всміхнувся до Людмили, — нам необхідно поговорити із Йосипом Бланком. І якнайшвидше.
— По-друге, — Мечислав навмисне скопіював братову посмішку та інтонацію, — потрапити до лабораторії Транихиїла…
— Це неможливо, — відсахнулася Людмила. — Там відеокамери…
— І кабалістичний захист, — розсміявся Олег.
— Тобі й про це відомо? — ворожка, шукаючи поглядом попільничку, потяглася за цигарками до сумки, що висіла на спинці стільця біля сусіднього столу, але рука наштовхнулася на невидиму перепону за кілька сантиметрів від цілі. — Серед вас є такий сильний чаклун? — до її первинного переляку від зустрічі з Олегом додався великий подив. — Я про таке лише чула, від бабці… Гадала, що то вигадки…
— Повернімося до Транихиїлової лабораторії, — Олег зробив зворотній рух рукою, а Мечислав подав Людмилі сумку і сказав:
— До речі, пані не залишить нам номер свого телефону? Задля зручності подальшої співпраці…
— Я його й так пам’ятаю, — зауважив Олег, миттю почервонівши. Близнюки синхронно приховали усміх. — А ось новий номер телефону Йосипа Бланка нам не завадить, бо за старим він щось не відповідає, — додав він.
— Можна нам порахувати? — Мстислав підморгнув офіціантці, яка цього разу його чудово почула. — І не забудьте, пані Людмило, занотувати для нас також телефонний номер Транихиїла, — стишивши голос, додав він.
Людмила мовчки витягла з сумки свій мобільний, списала з нього на серветку два рядки цифр і підсунула ближче до Олега.
— Верхній — Йосипів, — вона підвелася.
До квартири на вулиці Гоголя у Запоріжжі Томас прийшов із гостинцями. Приніс у чималій сумці купу простецьких, але смачних наїдків та чомусь літрову пляшку улюбленого Василевого віскі. Відчинив йому сам теософ і повів гостя до брудненької кухні. Туди ж з кімнати вийшов заспаний, босоногий Макака, у традиційних зім’ятих трусах.
— З якого приводу бенкетуємо, та ще й з ранку? — запитав він шпигуна, який викладав на безнадійно засмальцьований стіл закуски та випивку.
— Вчора мені повідомили, що моя донька народила двійню — онучку та онука! — вдаючи гордовиту радість, збрехав шпигун. — У нашому роду є традиція: обов’язково відзначати уродини випивкою, тоді дітки ростимуть здоровими, а головне — успішними.
— Ну, коли традиція… — Макака почухав плаский живіт, — то можна, — він потягнувся до пляшки, але Томас поквапився відібрати її.
— Спочатку справа, — цереушник поставив віскі на дальній край столу. — Василю, ти тут усе приготуй: ковбаски наріж, огірочків-помідорчиків, сиру, а мені з Макаром треба перебалакати. Вийдімо.
У задушливій кімнаті Томас перш за все відчинив балконні двері та, гидливо відкинувши простирадло, сів на ще теплий після сну волоцюги диван.
— Ось поглянь, — він дістав із сумки та увімкнув планшетний комп’ютер. — Це збільшені кадри запису, зробленого тобою на летовищі.
Макака з хвилину стежив за екраном, де Томас перегортав розкадровку, а тоді несподівано схопив шпигуна за руку.
— Ні фіга собі! Саме в цей бусик, — він тицьнув пальцем у планшет, — вкинули мого корєша біля «Пузатої хати» на Петровського.
— Ти не помилився? Може, просто схожий?
— Ні! Ось бачите, на задньому правому колесі немає ковпака, і голий диск чомусь зелений, хоча зазвичай вони білі бувають. Це та машина, зуб даю, що та!
Томас зауважив, що Макака, далі розглядаючи екран, почав тремтіти ніби від холоду.
— Ти чого дрижаки хапаєш? — із підозрою запитав у хлопця.
— Ці двоє, — волоцюжка проігнорував питання, знову тицяючи обгризеним нігтем в екран, — саме й злапали мого кєнта там, на Петровського, — волоцюгу трусило дедалі сильніше.
— Макаре, вдягнися ти, чи що! — гримнув шпигун, приховуючи занепокоєння.
— Зараз, зараз, — юнак слухняно потягнувся по джинси та сорочку.
Томасові довелося докласти зусиль, аби не видати свого збентеження від почутого. — Отже, коли Макака не бреше і не помиляється, то виходить, що людям Хазяїна може стати відомо, що саме Томас організував лазерне шоу під час посадки літака. На користь такої можливості свідчить те, як швидко вони знайшли та схопили спільника Макаки. Цілком імовірно, що підручні Хазяїна поділяться (якщо вже не поділилися) підозрами з олігархом. Тоді існує небезпека, що з ним, Томасом, ведуть подвійну гру. Для чого?! Невже здогадалися, що літак впав зовсім не через лазерне опромінення? З іншого боку, агенти Хазяїна обмежені у людях та технічних засобах, якщо ризикують засвічувати одних і тих самих виконавців та автомашину в різних операціях. Втім, якщо Шахсуваров грає на їхньому боці, то гроші, а відповідно й усі інші ресурси вони матимуть у необмеженій кількості. Такі очевидні висновки шпигуна не потішили.
З кухні раптом пролунав гучний скрик, щось, дзеленькнувши, розбилось. Томас миттю вибіг туди. Виявилося, що Василь просто впустив тарілку з огірками. Пляшка віскі стояла там, де залишив її шпигун. Полегшено зітхнувши, він повернувся до кімнати.
— У мене є для вас іще одна новина, — було помітно, що Макака не одразу наважився знову заговорити.
— Кажи…
— Я, теє… Словом, виходив позавчора надвір…
— Порушивши мою категорично заборону, — меланхолійно констатував Томас. — Куди лишень пан теософський секретар дивився? — за легкою іронією риторичного запитання він і далі намагався приховувати зростаюче занепокоєння.
— Я вибігав, поки Вася спав. Ненадовго. До вокзального кіоску за слабоалкогольною пляшечкою, ну… Двома пляшками та цигарками. І натрапив там на одного кєнта. Ми з ним по Озерці знайомі. Він тепер перебивається гаманцями роззяв-пасажирів у приміських електричках та на базарчиках біля залізничних станцій. То він розповів, що зустрів… м-м-м… Гусика на Миколаївському вокзалі. Кєнт каже, що Гусик разом із Деном втекли з Дніпропетровська до Коблєва. Це таке селище курортне на морі.
— Може, і про портфель той твій колега щось сказав, — припустив Томас, відчуваючи якусь фальш у розповіді та поведінці волоцюги — чомусь Макака не вийшов до кухні на звук розбитої тарілки, а бодай із цікавості мав би визирнути.
— Ні, — відповів юнак після паузи, — але сказав, що знає, де вони тепер.
— ? — запитав шпигун поглядом.
— Отираються зараз на морі, у Коблєві. Підробляють у кав’ярні на березі. Мій кєнт домовився з Гусиком побачитися наступного тижня у Миколаєві. Туди господар кав’ярні приїде вантажівкою по якісь харчі.
— Зрозуміло. Сьогодні бенкет скасуємо. Втім, попоїсти не завадить, а от випивку я вам іншим разом принесу…
До кімнати зазирнув Василь.
— Я все приготував. Яєчня з беконом холоне, віскі гріється — непорядок це. Ходімо снідати.
— Справді, час попоїсти, — погодився шпигун, підводячись із дивана. Перше, що впало йому в очі крізь відчинені двері на кухні, — відкоркована пляшка та старий гранчак із залишками темно-коричневої рідини на денці. Виходить, Василь таки поквапився продегустувати улюблений напій. Томас миттю збагнув, що ситуація вийшла з-під контролю. Подумки покартавши себе за те, що завчасно вийняв віскі з сумки, він почепив на обличчя звичну пластикову посмішку і вже збирався запропонувати таки «відзначити народження його онуків, якщо пан теософ уже почав це робити», коли інтуїтивно відчув небезпеку позаду себе. У тісному коридорчику він ще встиг зробити півоберта. Тож удар Макаки, націлений у потилицю, ковзнув шпигунові по щелепі. Заточившись, Томас перечепився об табуретку й усією вагою впав на стіл. Ще у падінні він потягнувся до кишені, щоб дістати авторучку. Спеціальну, яка стріляє отруйними голками, — смерть від їхнього уколу миттєва та безболісна. Майже.
Та волоцюга вочевидь про щось здогадався. Розуміючи, що не встигає вискочити на сходи — адже треба час, щоби відкрити два замки вхідних дверей — Макака кинувся в кімнату, звідти на балкон і, перелізши через перила, спробував дотягтися до пожежної драбини. Далеко, але вибору не було — у кімнаті вже з’явився Томас. Юнак стрибнув. Одна рука зісковзнула, другою він міцно вчепився в іржаву стійку. Відновивши рівновагу, волоцюга швидко поліз донизу, голосно волаючи:
— Рятуйте, вбивають!!!
Його мало хто міг почути, бо в запорізьких дворах у робочий день людей небагато. Хоча… Ось молоденька мамця, яка гойдала у дворі дитячий візочок, підвела голову й закричала, побачивши Макаку на драбині. У будинку навпроти відчинилося вікно, і визирнув дідок в окулярах. Томас уже був на балконі і таки б вистрелив, якби не побачив, що трійко школяриків фільмують втікача-еквілібриста мобільними телефонами. Він прожогом кинувся назад. Василя у квартирі він не знайшов, — мабуть, встиг утекти, збагнувши загрозу, — припустив Томас. Вхідні двері було замкнені. На щастя, старі замки відчинялися зсередини, й у втікача не було можливості зачинити вбивцю. Шпигун схопив пляшку з віскі, вкинув її до сумки та чимдуж кинувся з квартири. Залишалося сподіватися, що теософ одразу не побіжить до міліції, а щонайбільше за годину йому вже буде до неї байдуже, як і до усього іншого на цім світі — протиотрути від того, що містилося у пляшці з віскі, не існує.
Знайшовши свою «Шкоду» там, де й залишав — на стоянці неподалік вокзалу — Томас сів за кермо і відправив есемеску із безневинним змістом на відомий лише йому номер. Це був сигнал провалу та прохання про термінову евакуацію з країни. Відповідь надійшла швидко. З її змісту він зрозумів, що слід рухатися до Одеси. Там чекатиме зв’язковий, який передасть йому документи та квиток на туристичний пором до Варни.
Не чекав Томас Андреас (Андреас Томіньш) — чи як там ще доводилося зватися йому протягом тривалої шпигунської кар’єри — такого її ганебного закінчення. А це дійсно фінал. Такого провалу керівництво йому не вибачить. І на кому проколовся? На схибленому на теософії підстаркуватому невдасі та волоцюзі безвусому. Таки мають рацію психоаналітики ЦРУ, наполягаючи на засиланні до пострадянських країн молодших, а отже сучасніших шпигунів, здатних адаптуватися до дикунських умов тутешнього життя. Міркуючи таким чином, цереушник гнав машину на південний захід.
Лейб-аналітик уже завершував доповідь, протягом якої його жодного разу не перервали, коли самодержець м’яким порухом відірвав ліву долоню від зеленої лайкової шкіри, що вкривала поверхню його робочого столу, і підвів холодні прозорі очі. Досвідчений царедворець одразу замовк.
— Ви, як завше, всебічно проаналізували наявну картину — змалювали «денну поверхню»[27], як говорять археологи. Складно сперечатися із правильними до банальності констатаціями… Мені давно зрозуміло, що Імперія дезінтегрується, бо немає засад єднання.
— Нація згуртується навколо трону…
— Сергію Фаридовичу, — вузькі губи монарха витягнулися ниточками, що мали символізувати усмішку, — довкола правителя гуртуються тоді, коли він має що дати тому гуртові. Чим необхіднішим буде те, що даси — тим більш монолітним буде згуртування.
— Наскільки мені відомо, — наважився відповісти аналітик, — полковник Шахсуваров не без успіху вирішує цю проблему. Тривале життя та здоров’я є найкращими стимуляторами відданості. Ми писали про це у нашій аналітичній доповіді, а коли згадати також і можливість створювати безвідмовних солдатів-біороботів, то…
— Полковник у відставці Шахсуваров вирішує цю проблему для еліти, для тих, хто безпосередньо служить — віддано служить — трону. Ви ж не пропонуєте продовжувати життя та дбати про здоров’я усіх наших наркоманів, алкоголіків, інших нероб? Це дорого, а головне — просто непотрібно. Але цю сіру біомасу, як говорила моя добра українська знайома, все одно якось треба тримати у покорі.
— Видовищами та хлібом, як радили стародавні римляни, — подумки знизав плечима лейб-аналітик, мовляв, ніби сам не знаєш. — А ще, — продовжив він уголос, поштиво вклоняючись, — було б не зайвим підкинути їм одну-дві конфліктні теми для сварки, тоді їм буде не до виявів невдоволення вищою владою. Можна ще налякати терористичними актами, наприклад…
— Це все вже було. — Самодержець не показав, що його дратує безпорадність лейб-аналітика. — Постарів царедворець, — думав він, — відстав від життя, і мабуть, теж сподівається продовжити собі існування за допомогою розробки Шахсуварова. Дзуськи, Сергію Фаридовичу, дзуськи тобі. Маразматикам немає місця у майбутньому. — А от створити зовнішнього ворога для біомаси, гадаю, вже час, — холодно поглянувши на аналітика, сказав він. — Беріться за розробку пропозицій щодо цього питання. Не баріться. Ви вільні.
— Буде зроблено, — тихо відповів царедворець, м’яко відступаючи до дверей.
— Є новини щодо Шахсуварова? — запитав у селектор на приставному столі самодержець, щойно лейб-аналітик залишив кабінет.
— Так. Дозвольте доповісти? — пролунала відповідь ад’ютанта.
Іржава поперечина пожежної драбини зламалася під руками Макаки, і він зірвався між другим і третім поверхами. Щоправда, деревце горобини під будинком пом’якшило падіння. Школярі з мобільниками побігли до волоцюги, який у корчах від болю у нозі кричав під зламаним деревцем. З подряпаного лоба та щоки крапала кров. Розгублені діти зупинилися за кілька метрів, і лише один продовжував знімати страждання юнака. Чи то автоматично, чи у хлопчакові вже прокидався жорстокий цинізм — зафільмовану пригоду можна буде в Інтернеті вивісити, а потім хизуватися перед однокласниками. А от дідок з першого поверху одразу викликав швидку допомогу та міліцію. Навколо постраждалого тим часом почав збиратися натовп. Хтось поклав йому під голову куртку, хтось спробував обтерти обличчя мінеральною водою з пляшки, хтось розрізав холошу, аби оглянути ногу.
Міліціонери, які прибули на виклик першими, ледве дали раду цій співчутливій, але безпорадній юрбі. На щастя, лікарі також не забарилися.
Скільки Макака себе пам’ятав, йому жодного разу не доводилося потрапляти до лікарні. Востаннє, мабуть, коли народився. Волоцюзі навіть подобалося, що до нього уважно та співчутливо ставиться літній лікар-хірург, який вправляв йому вивих коліна та накладав гіпс на гомілку. А надто — молода медсестричка, яка так прикольно ніяковіла від його зацікавлених поглядів та двозначних жартів.
Крім болю від травм, було ще кілька обставин, які затьмарювали його перебування у лікарні, — новенькі пластикові кайданки з гордовитим написом «Зроблено в Україні», якими Макаку припнули до ліжка, ґрати на вікні палати та міліціонер у коридорі на стільці біля дверей. Здається, той молодий служивий залицявся до медичної сестри успішніше за волоцюгу.
— Отже, Макаре, чому Ви вирішили, що Томас збирається неодмінно Вас убити? — вкотре перепитував його слідчий — лисуватий, огрядний вусань у цивільному костюмі з відстороненим, як здавалося, поглядом карих очей за окулярами у тонкій оправі.
— Я ж кажу, що він ніколи б не став пропонувати нам пити, та ще й зранку. Крім того, те віскі не випускають у літрових пляшках — лише по нуль сімдесят п’ять.
— Звідки Вам про це відомо? — на думку Макаки, слідчий вдавав із себе інтелігента, звертаючись до нього на «Ви».
— Знайомий вантажник із супермаркету розповідав. Він колекціонує пляшки з-під віскі.
— Непереконливо…
— Ну, видно було, що Томас щось замислив. Шкурою я це відчув.
— Припустимо. Отже, Ви усвідомили загрозу — і що було далі?
— Придумав для того гада байку, яка його мала зацікавити, щоб відтягти час.
— Яку саме байку?
— Там довга історія.
— А хіба ми кудись поспішаємо? — слідчий, наче ненароком, поглянув на припнуту кайданками до ліжка ліву руку волоцюги. — Погляньте на Ваші обставини з боку слідства: господарка квартири, де ви мешкали, про вас сном-духом не знає. Вона здавала квартиру якійсь жінці, а зовсім не вам із Василем…
— А от ви у Василя й запитайте…
— Знайшли ми Василя, під диваном, у тій самій квартирі… мертвим. Отруївся він вашим віскі.
— Не моїм!!. — Макак сіпнувся, та одразу скривився від болю.
— А звідки відомо, що не Вашим? Відбитки пальців у квартирі вказують на те, що там нікого третього не було.
— Та він постирав їх…
— А от отрута у віскарі справді була, — слідчий наче не звернув уваги на останні слова волоцюги. — Розповідайте, навіщо Вам знадобилося труїти Василя Остапенка.
— Я не труїв…
— Факти свідчать про інше, Макаре… Або розкажіть мені — дуже детально розкажіть — про Томаса та байку, яку Ви для нього вигадали.
Затинаючись та добираючи слова, Макака почав розповідати слідчому про те, як познайомився з Василем, а той познайомив його з Томасом. Волоцюга намагався не бовкнути нічого, що могло б вказати на його кримінальний спосіб життя, тож не минуло й десяти хвилин, як уже міцно заплутався у власних вигадках. Адже ні часу, ні досвіду, аби продумати струнку версію своїх взаємин із теософом та іноземцем у хлопця не було. А говорити правду про завдання викрасти портфель, а тим більше — завалити лазерами літак — він не збирався. Зрозумівши, що нічого доброго з того не вийде, він замовк. Відвернувся до стіни, посилаючись на головний біль та втому від розмови. На диво, слідчий погодився залишити його у спокої — до завтра. Щоправда, поставив наостанок питання:
— Який номер Вашого телефону?
— Не пам’ятаю, — весь похоловши, відповів парубійко.
— А де сам апарат?
— Не знаю…
— Пригадуйте, пригадуйте, юначе. Це у ваших інтересах, — двері палати зачинилися.