Відлуння у брамі

17. Капітан

Макака прокинувся від того, що його рука затерпла через кайданки, якими він був припнутий до ліжка. У палаті було зовсім поночі. Легкий вітерець крізь відчинену кватирку ворушив жовту фіранку на вікні. З-за дверей долинали якісь підозрілі звуки. Сьогодні його палату охороняв саме той мєнт, до якого нерівно дихала бікса-медсестра — схоже, вони там лизалися. На душі стало тоскно. Намагаючись позбутися заздрісного збудження від звуків любощів у коридорі, Макака пригадував розмову зі слідчим та його молодим помічником, що відбулася цим ранком.

— Отже, Макаре, — говорив слідчий, — ми не знайшли жодної фотографії Томаса. Опишете нам, як він виглядає?

— Ні! — крутнув головою волоцюга.

— Даремно, — помічник торкнув його за плече. — А Томас часом не обмовився, навіщо йому було знищувати літак?

— Ні.

— А Ви знали, кому належав той літачок? — терплячий слідчий поставив наступне питання.

— Потім хлопці на базарі балакали, що якомусь багатієві з Росії.

— Ви вбили двох людей і ще двох тяжко поранили. Зокрема й російського багатія. Ви розумієте, що він такого не вибачить?

— Так, розумію.

— Лише ми можемо Вас захистити.

— Але Ви мусите допомогти нам із Томасом, — втрутився молодий.

— Ми показали Ваше фото кільком сусідам Василя, — вів слідчий далі, — і вони підтвердили, що Ви певний час жили у його помешканні, неподалік метро «Вокзальна». Вас бачили і у вікні, і на сходах з цигаркою.

— Тепер далі, Макаре, — знову перебрав ініціативу помічник, — сусіди бачили також опецькуватого немолодого чолов’ягу, який приїздив на «Хаммері». Це Томас?

— Скажіть — раптом перервав його Макака. — А ви усіх трьох хлопаків, які… ну, тоді на аеродромі…

— Ні, лише двох, — помічник задоволено всміхнувся якимось своїм думкам. — але ми знаємо, що третього на Ваших очах посеред білого дня викрали на площі Петровського. Так?

— Так.

— Здогадуєтеся, хто це зробив? — запитав слідчий.

— Томас.

— Навіщо ви прикидаєтеся дурнем?! Томасові ніхто з вас живим вже не потрібний! — слідчий вдав, що трохи сердиться. — Він би не переймався такими складнощами — просто б пристрелив, — останні слова він вимовив підкреслено буденно.

— Як виглядала машина, у яку вкинули Вашого спільника? — помічник також прикидався сердитим.

— Брудний такий сірий мікроавтобус…

— О, нарешті слово правди, — підбадьорливо, якось навіть по-змовницькому всміхнувся помічник. — Ми переглянули запис із камери відеоспостереження однієї установи на площі і віднайшли момент викрадення. Так, це справді був мікроавтобус. Але знаєте, що цікаво? В Інтернеті хтось виклав інше відео, схоже, кадри з автоматичного відеореєстратора[35] якогось великогабаритного транспорту — автобуса чи вантажівки, на яких видно Вас, Макаре, а тоді одразу сам момент викрадення хлопця…

— Видно, як я йому за мить до того помахав рукою?

— Так, — підтвердив це припущення слідчий.

— А тепер погляньте ось сюди, — помічник дістав планшет. — Впізнаєте?

На екранчику можна було роздивитися, як Макар лізе іржавою драбиною із тієї лиховісної квартири у Запоріжжі, тоді падає та кричить у корчах під зламаною горобиною.

— Це Вас фільмував один школярик… Уявіть, коли обидва ці записи потраплять на очі тим, хто опікується безпекою Шахсуварова, — лагідно говорив слідчий. — Ви ж просто зірка Інтернету. Знайти Вас за таких обставин не становитиме жодних проблем.

— Ви що, виклали в Інтернет і те, що відзняв мобілкою отой шкет? — Макака пересмикнувся під ковдрою.

— Ні, — погляд довготелесого світився спокоєм щирої правди, — то дитина сама розмістила на власній сторінці, хвалилася перед однокласниками. Ну а вже доросліші юзери розкидали по інших сайтах. Запис півдоби посідав друге місце за переглядами в українському сегменті Інтернету.

— Тож можливо, що Шахсуваров вже знає, де Ви, — додав слідчий.

— Скажіть, Макаре, — байдужим голосом поцікавився помічник, — то яку байку ви придумали для Томаса, аби він передумав вбивати Вас одразу?

— Я сказав, що знаю, де зараз Ден із Гусиком…

— А хто такі Ден та Гусик? — довготелесий підвівся, бо засидів ноги.

— Вони викрали в одного дядька портфель… Це Томас просив.

— Портфель, кажете! Давайте подробиці…

Макака незчувся, як розповів слідчим і про замовлення Василя викрасти портфель, і як Ден рвонув його з рук товстуна, і все, що знав про Томаса та подробиці атаки на літак. Закінчив свої свідчення тим, що зізнався: історію про роботу Дена з Гусиком у Коблево він вигадав від початку й до кінця. Довготелесий навіть похвалив його за добре розвинуту фантазію, яка направду врятувала парубкові життя. Утім, слідчі, схоже, не дуже повірили, що Макака не знає, де можуть переховуватися хлопці, але то нехай, то вже лише їхні проблеми.

Його спогади про цю вранішню розмову перервав якийсь шум у коридорі. Було схоже, що там впав стілець. Два притишених голоси — жіночий і чоловічий, лагідно пересміюючись, зашикали одне на одного, мовляв, тихіше, хворих побудимо!

Макака позаздрив і захотів зіпсувати їм те милування. Він звівся на ліктях і голосно закричав, що хоче до вбиральні, і якщо охоронець його негайно туди не відведе — він насюрчить у ліжко прямо під себе. За хвилину скуйовджений міліціонер з’явився у дверях. Він відстебнув кайданки, сердито тицьнув волоцюзі милиці й вивів з палати. Медсестри поряд, звісно, вже не було. Довжелезним коридором гуляв потужний протяг, адже через спеку всі вікна стояли прочинені, ну не витрачати ж державні гроші на установку кондиціонерів у лікарнях для «маленьких українців»[36].

Чоловіча вбиральня містилася метрів за тридцять. Макака з конвоїром не пройшли й десяти метрів, коли почули з-за прочинених дверей його палати якийсь дивний притишений звук — щось цмокнуло та зашипіло. Міліціонер вкляк на місці, а тоді припнув Макаку до ближчої батареї, і, на ходу виймаючи з кобури пістолет, швидко та безшумно рушив на підозріле сичання. Біля дверей кроки його уповільнилися, він заточився, хапаючись за стілець під стіною, а тоді впав. Переляканий Макака хотів закричати, але, вдихнувши, не відчув повітря, легені заповнило щось подібне до вати. Остання думка його була чомусь про гарненьку медсестру.

Транихиїл мало не жбурнув свій смартфон у стіну лабораторії. Ледь стримавшись, він поглянув на реєстр дзвінків — рівно двадцятий. Двадцять разів він телефонував Людмилі протягом ранку, але вона не відповідала. Те саме й за домашнім номером та резервним мобільним. Зникла! Натомість Йосип Бланк відгукувався за першою ж вимогою. Повагавшись, Транихиїл ризикнув обережно розпитати його про Людмилу. Як на обставини, в яких опинився Бланк, голос комерсанта звучав занадто життєрадісно. Йосип відповів, що не бачив ворожку і не говорив із нею телефоном відтоді, як йому прищепили рак. Транихиїл цитьнув, щоб Бланк не базікав про такі речі телефоном та нагадав комерсантові приїхати до лабораторії на укол і привезти обумовлену суму.

Він вже майже наважився поїхати до ворожки додому, коли в кишені лабораторного халата ожив вібросигнал смартфону. Дзвінок був з невизначеного номера. За інших обставин він би не став відповідати анонімові, але зараз наважився.

— Пане Россман, — пролунав у слухавці чийсь молодий, але впевнений голос.

— Так. З ким я розмовляю?

— Ми з Вами ще не знайомі, але в мене нагальна справа…

— Я не маю справ із незнайомцями, — щось у підсвідомості завадило Тедові вимкнути зв’язок.

— Пані Людмила попереджала мене про це. Знаєте, днями в неї відбулася не вельми приємна, але змістовна розмова з трьома молодими людьми, серед яких був такий собі Олег…

— Не знаю я ніякого Олега, — Транихиїл чудово розумів, що несподіваний співрозмовник володіє тим обсягом інформації, який унеможливлює гру з ним на рівних, тож просто тягнув час. Підійшов до комп’ютера перевірити, чи не відновився часом зв’язок із біороботом? — Хвилинку, — кинув він у слухавку.

Зв’язок працював! На моніторі виднівся басейн, де плюскотіла вода, переливаючись через викладені мармуровою плиткою бортики. З картинки випливало, що гомункул купається.

— Пане Россман, Ви ще на зв’язку? — нагадав про себе голос із телефону. — Вам цікава, наприклад, доля контейнера з біоінформаційною речовиною?

— Що з Людмилою?! — далі тягнув Тед, весь захоловши.

— При зустрічі дізнаєтеся. Чекаю на Вас за півгодини у ресторації «Порто-Яффо». Ви ж знаєте, де це?

— Так.

— От і добре, на другому поверсі, дальній кутовий столик, — співрозмовник від’єднався.

Недооцінив Йосип Бланк беручкого капітана, рекомендованого колишньою прокуроркою. Переговоривши з комерсантом, молодий офіцер одразу ж доповів начальству, що вийшов на слід виробництва біологічної або хімічної зброї. Ймовірно — фінансоване саме тим іноземним олігархом, який днями, трохи оклигавши після авіакатастрофи, провів у лікарні прес-конференцію, де озвучив прохання до уряду США надати йому політичний притулок. Керівництво після консультацій зі ще вищим керівництвом у столиці звільнило капітана від поточних справ та доручило йому якнайшвидше зібрати та проаналізувати усю, яку знайде, інформацію про такі цікаві обставини. У випадку, якщо вона підтвердиться, — надати свої пропозиції для створення оперативно-слідчої групи. Така резонансна справа пахне орденами та підвищеннями по службі, а ще респектами з боку іноземних колег. Вони — респекти, — міркувало начальство, — можуть стати у пригоді, коли доведеться полювати на грошовитих «дисидентів», які втекли з України, рятуючи свої «нацарьовані сто рублів». Нагромадили втікачі ті свої статки у час їхнього «помаранчевого» перебування при владі, а тепер би мусили поділитися із тими, хто вирвав з їхніх липучих лапок державне стерно. Коли ж і ці — «біло-блакитні» — почнуть тікати, то й для їхнього вилову знову ж таки знадобиться повага колег зі спецслужб «цивілізованих країн» і «нецивілізованих» також[37].

— Які ваші роки, капітане? — поблажливо всміхалося пузате та низькоросле начальство, — от коли станете полковником, саме й відкриється ваш сезон полювання на колишніх можновладців. Гляди, головним загоничем тоді будете. Наразі ж Вам надають усі необхідні оперативні можливості. Крутіть того Шахсуварова з його спільниками на причетність до незаконного виробництва зброї. Нехай американці порадіють. Лишень так, щоб про це мало хто знав!

Людмила зустріла капітана агресивно. Попервах вона або відмовлялася відповідати на питання, або погрожувала наслати на нього пропасницю чи ще якусь болячку. На те молодий кар’єрист відповідав, що якби вона справді була здатна це зробити, то не довелося б Транихиїлові, (чи як там його?) прищеплювати громадянинові Йосипу Бланку ракові клітини. Отож ніяка вона не ворожка, а шарлатанка посередня. До речі, за сприяння Тедові Россману (чи як там його?) у завданні фізичних та моральних збитків громадянинові Бланку та участь у його шантажуванні їй загрожує щонайменше років п’ять колонії, нехай і загального режиму. Зрештою, після годинної сварки втомлена і перелякана жінка нарешті почала надавати інформацію.

Виявилося, що саме у цій кондитерській, де капітан зараз говорив із Людмилою, два дні тому в неї відбулася розмова із парубком на ім’я Олег, якого Транихиїл перетворив на першого в наш час гомункула-біоробота. Олег вийшов з-під контролю і тепер, ймовірно, намагається помститися за наругу над ним; а ще — Россман втратив контейнер із біоінформаційною речовиною — субстратом для створення гомункулів. Його мав зберігати той самий Йосип Бланк; а ще — Россман і Бланк дуже бояться Шахсуварова, бо їм немає чого пред’явити олігархові у вигляді результатів дуже витратних досліджень; а ще — вона також дуже налякана, бо Олег, схоже, має якісь надзвичайні здібності… Капітанові навіть довелося заспокоювати жіночку, втім, робити це він умів. Принагідно розпитав усе, що вона знала про Олега, попросив назвати усі номери телефонів парубка, які вона зберегла — дарма, що вони вже були анульовані операторами, або перебували «поза межами досяжності», а також адресу його електронної пошти.

Того ж вечора на Фестивальній набережній капітан зустрівся зі своїм немолодим, але ще бадьорим колишнім наставником. З усіх своїх колег капітан найбільше довіряв старому полковникові, який навчав його перших премудрощів контршпигунського ремесла. У присмачених смогом безвітряних сутінках раннього літа вони сиділи на найдовшій в Україні парковій лаві[38]. Капітан розповів про усі обставини, пов’язані з шантажуванням Бланка та підтвердженими підозрами щодо фінансування Шахсуваровим розробок у Дніпропетровську новітньої зброї. Колега натомість чітко і стисло повідомив про те, що свого часу здійснював моніторинг сумнівних оборудок російського олігарха з Хазяїном, але коли той перебрався до Києва, усі матеріали вилучили столичні колеги…

— Знаєш, — міркував розважливий полковник, — Хазяїна зараз контролюють американці, гадаю, що вони… Чекай! Слухай сюди: у дев’яностому році, коли я ще був майором, контррозвідники здійснювали рутинну профілактику на «Південмаші». У їхнє поле зору потрапив один журналіст із заводської багатотиражки, звали його Василь Остапенко. Тоді зафіксували контакти журналіста з чоловіком, що видавав себе за любителя теософії з Латвії. В оперативну розробку цю справу передали мені. Ми з’ясували, що ніякий то був не латвієць і не теософ, але хто він насправді — дізнатися не встигли. Я припускав, що він із ЦРУ, але щойно ми встановили щільне стеження за Василем Остапенком, контактер зник. Про всяк випадок я наполягав на допиті або й затриманні Остапенка, але тоді система радянських спецслужб вже шкутильгала на обидві ноги. Її критикували як справжні дисиденти, так і агенти КДБ під прикриттям дисиденства. Останні рясно обсіли новостворені демократичні організації — Рух, Товариство української мови… Моє начальство вирішило, що допит журналіста завдасть більше шкоди, ніж користі. Тим паче, що до справжніх ракетних секретів він доступу мати не міг, а місяців за п’ять розвалився Радянський Союз…

— Цікаво, який це має стосунок до моєї справи?

— Слухай далі, капітане. Два тижні тому я випадково бачив того «латвійця» неподалік Преображенського собору, постарілого, розповнілого, але цілком впізнаваного. Щоправда, я їхав у трамваї, а він сідав у великий чорний джип. Та це ще не все, днями онук показав мені в Інтернеті аматорські кадри, де видно, як у Запоріжжі з балкона спускається, а потім падає зовсім молодий чоловік. Пізніше з’ясувалося, що у квартирі, з якої він утікав, знайшли труп Василя Остапенка. Навіть якщо ця смерть і поява «латвійця» є збігом, все одно раджу не нехтувати цим фактом.

— А як звали іноземця?

— Андреас Томіньш.

Поміркувавши, капітан вирішив не обтяжувати своє пузате начальство отриманою інформацією. Він без зайвих юридичних формальностей забезпечив прослуховування телефонів та перлюстрацію електронної переписки Транихиїла, Бланка і Людмили. Потім установив місце проживання Олегової родини у Кременчуці та попросив місцевих колег якомога більше про неї дізнатися. Засадив двох аналітиків за роботу у соціальних мережах — вони мали надибати знайомих дивного парубійка та ненав’язливо розпитати про нього. Звісно, капітан поставив на прослуховування також і телефони Олегової мами, сестри й бабусі, прочитав усі повідомлення в його електронній скриньці. Нічого значущого не виявив, якщо не брати до уваги, що парубок колись підробляв жиголо. Потому домовився, щоб його познайомили зі слідчим, який з’ясовує обставини смерті Василя Остапенка та напросився до нього «у помічники». Слідчий спочатку відмовлявся, але дізнавшись, що йдеться про обставини гучного теракту на летовищі, погодився.

Ще за кілька днів капітан призначив Транихиїлові зустріч у «Порто-Яффо».