6. Триголос

Андреас, який тепер називався Томасом, нагадав Василеві про такого собі співробітника заводського конструкторського бюро Івана Погребняка. Тоді, шукаючи шляхів зближення із молодим інженером, шпигун вийшов на його родича — біолога Гордія Погребняка, випускника Київського університету, який працював в одному з дослідницьких інститутів. Та аналітики ЦРУ рекомендували припинити спроби контактів з Іваном. Адже той був геть нечутливий до психологічних маніпуляцій, а завдяки гострому розумові міг здогадатися, ким насправді є Андреас. Ризик, на думку аналітиків, був невиправданим.

«Підданець шведської корони» не сказав Василеві, що тоді він, про всяк випадок, вирішив ближче придивитися і до біолога Гордія. На перший погляд, його наукова діяльність не становила великого інтересу. Вчений досліджував зміни у біоценозі[13], що їх спричинило будівництво каскаду гребель на Дніпрі. Він багато їздив придніпровськими селами, бував у заповідниках, лісництвах та на гідроелектростанціях. Остання обставина могла тоді стати шпигунові у пригоді. Також Андреас дізнався, що крім досліджень природи Дніпра, Гордій цікавиться такою «антинауковою темою» як інформаційні властивості рідин. Однак шпигуна нагально евакуювали через загрозу викриття — ЦРУ проґавило «крота» у своїх лавах, який продав КДБ списки американських агентів в СРСР.

Та й у ці подробиці Андреас Василя не втаємничив. Проте розповів йому, що із сорокових років у ЦРУ давно існує відділ паранормальних явищ, куди його нині запроторили просиджувати штани до пенсії. Років зо п’ять тому в поле зору цього відділу потрапив пан Гордій Погребняк, нині заможний підприємець та меценат. Виявилося, що його «антинаукові» зацікавленості інформаційними властивостями рідин із розвитком комп’ютерних технологій перетворилися на окремий напрямок досліджень. Напівфантастична гіпотеза Гордія Погребняка щодо здатності рідин накопичувати інформацію, сформульована ним багато років тому, знайшла своє, хоча й часткове, підтвердження у роботах сучасних американських дослідників, які мали змогу використовувати надсучасні прилади, реагенти та піддослідний матеріал. Справжнього прориву у використанні рідин задля створення керованих організмів вдалося досягти майже випадково — коли один темпераментний вчений зопалу просто вилаявся над колбою з рідиною. Дослід одразу вдався. Вчений почав застосовувати цю лайку, яку він ще хлопчиком почув від дідуся — емігранта з Чернівців — у кожному досліді. Результати були неодмінно позитивними. Дослідник гадав, що це просто лайка на ідиші. Пізніше з’ясувалося: незрозумілий набір слів являє собою зовсім не лайку, а стародавнє кабалістичне заклинання. Та й мова, якою воно звучить — зовсім не ідиш. Звісно, що експериментатор ні з ким не поділився набором слів у заклинанні. Звали нащадка емігрантів із Буковини Арсеном Фількевичем.

Щойно стало відомо, що в науці знаходять застосування елементи стародавніх езотеричних практик, діяльністю вчених зацікавився паранормальний відділ ЦРУ. Треба ж якось виправдати бюджетні асигнування на утримання цього відстійника для колишніх агентів передпенсійного віку, бо представники опозиції у Конгресі почали наполягати на скороченні цих видатків.

Кілька років і кілька десятків мільйонів доларів пішло на експерименти. Зрештою з’явилися певні позитивні результати — щурі, яким ввели біоінформаційну речовину, оброблену заклинаннями, виконували найпростіші команди. Так вперше було створено керованих комп’ютером істот. Фількевич наполягав на початку експериментів на людях, але це потребувало додаткових асигнувань, а спеціальна комісія Конгресу не погоджувалася на це — ініціаторам проекту не вистачило лобістського впливу, і гроші пішли на створення більш традиційної зброї. Ім’я Фількевича ЦРУ засекретило, однак сам він несподівано зник. Разом зі зразками біоінформаційної речовини, а головне — із формулою заклинання. Члени родини вченого, яких намагалися розпитувати агенти, не спромоглися достеменно згадати, як саме лаявся їхній пріснопам’ятний і дорогий дідусь.

На слід Фількевича вдалося напасти лише за кілька років, та й то завдяки його безглуздій і дивній смерті. Виявилося, що він не залишав території США, а перебрався з Лос-Анджелеса до Нью-Джерсі й підпільно продовжував свої дослідження. Десь на Брайтоні він знайшов собі асистента — емігранта з Росії на ім’я Тед Россман, той називав себе знавцем Кабали.

Агенти ЦРУ віднайшли Арсена Фількевича у токсикологічному відділенні лікарні на Манхетені, куди його доправив реанімобіль із Нью-Джерсі. Дослідника вкусила чорна мамба. Перед тим, як впасти у кому та сконати від отрути, він попросив медиків зателефонувати до місцевого відділення ЦРУ і повідомити, що помирає у їхній лікарні. З його слів, переданих через лікарів, агенти довідалися — змією керував Тед Россман. Але асистент-убивця встиг добре заховатися. Вивчивши пам’ять комп’ютера покійного Фількевича, агенти припустили, що незадовго до смерті він готувався відвідати Дніпропетровськ — вивчав його сайти та спілкувався на міських інтернет-форумах. З уривчастих записів дослідника можна було припустити, що місцевість довкола Дніпропетровська являє собою «місце сили» і є особливо сприятливою для різноманітних езотеричних практик. А ще Фількевича дуже цікавили генетичні особливості корінного населення Подніпров’я. Ось тут Томас-Андреас і розповів керівництву, що ідея створення керованих біологічних об’єктів виникла у Фількевича завдяки давній напіваматорській статті Гордія Погребняка, який досі мешкає у Дніпропетровську. Він припустив, що зниклого асистента також слід шукати саме там. Припущення блискуче підтвердилося ще більше року тому. Хоча Тед Россман і повернув собі попередні ім’я та прізвище, та й прилетів до Дніпра з Москви як російський громадянин Фьодар Россомахін, агентам ЦРУ вдалося його ідентифікувати. Кабаліст, попри всю конспірацію, зробив одну — але фатальну — помилку. Для прибуття у Дніпропетровськ він скористався чартерним літаком, який оплатив його новий покровитель — російський олігарх Владімір Шахсуваров. Але саме пасажирів чартерів українські спецслужби «випасають» у першу чергу. Тож незабаром американці (за помірний неформальний гонорар) отримали координати місцеперебування асистента-вбивці.

Новий російський покровитель Теда — колишній полковник КДБ — прагнув отримати спосіб подовження життя та створити армію безвідмовних біороботів. Тож узявся фінансувати подальші дослідження. Джерела у Кремлі повідомляли, що сам російський самодержець особисто доручив олігархові фінансувати працю Россмана-Россомахіна.

Аби передчасно не сполохати дослідника, ЦРУ вирішило наглядати за ним здалеку, вивчаючи його зв’язки, а головне — результати досліджень. Спостереження виявилися немарними. З’ясувалося, що Россман досяг нових результатів. Він отримав біоінформаційну речовину другого покоління, придатну для перетворення на біороботів не лише тварин, а й людей. Експерименти не одразу виявилися вдалими, бо мозок людини, наділеної високоорганізованою свідомістю та свободою волі, здатен чинити опір зовнішнім впливам. Інколи він так активно опирається, що людина гине. Лише знайшовши спосіб долати цей опір за допомогою синтетичного наркотика, Тед-Транихиїл отримав перші дієздатні зразки. Його піддослідними були міські безпритульні. Саме їхній спинний мозок та кров слугували основою для радикального здешевлення виробництва біоінформаційної речовини. Людські організми, наділені певними генетичними властивостями, притаманними саме жителям Подніпров’я, являли собою своєрідні біологічні реактори, де потрібна речовина вироблялася сама по собі — бери, скільки заманеться. Виникла потенційна можливість поставити виробництво біороботів на потік.

* * *

Яхта «Спас» підходила до Хортиці поночі. Крізь шлюз Дніпрогесу судно увійшло в протоку попід правим берегом Дніпра і, проминувши весь острів, кинуло якір з його південно-західного боку. Першими на берег висадилися Іван та Гордій. Олега, Мстислава та Мечислава шлюпка доправила на острів за другим заходом. Стояла прохолодна глупа ніч. Її тишу розрізало набридливе дзижчання комарів, поодинокі крики нічних птахів та віддалений шум дискотеки десь у Запоріжжі. Коли всі учасники нічної експедиції нарешті зібралися разом, Іван повів їх углиб острова, освітлюючи ліхтариком ледь помітну стежину. Одразу за ним ішов Гордій, далі Мечислав, Олег і останнім — Мстислав. Стежина, кружляючи у верболозах, забирала угору. Поміж кущами почали з’являтися трав’янисті галявини, далі акації, а потім дуби.

Ось ліхтарик освітив дві стрункі акації, між якими вмостився великий кущ квітучої шипшини. Його щось ніби підсвічувало знизу рівним, ледь помітним сяйвом. Звернувши зі стежини, Іван підійшов до куща, дістав з наплічника, поданого Мечиславом, загорнуту у домоткану полотнину невелику дощечку, поклав її під кущем і проспівав просту й коротку мелодію. Олег відчув, як десь у голові сіпнувся давно затихлий Порадник, але одразу знову зачаївся. Усі нічні звуки враз ніби віддалилися, ледве долинаючи сюди.

Невеликий загін рушив… крізь кущ. Він виявися примарним. За мить вони вже стояли на галявині, зусібіч оточеній високими деревами. Спочатку Олегові здалося, що він опинився на березі чарівного озера. У місячному світлі ледь помітний вітерець котив хвилі по сріблясто-сизій траві. Стало відчутно тепліше.

— Ковила, — пояснив Іван Олегові. — Ця галявина перебуває в іншому часовому вимірі, тому сюди можна потрапити лише у супроводі характерника. Он там, ліворуч, — мета нашого походу.

Олег простежив за променем ліхтарика і побачив величезне дерево, що височіло у найвіддаленішому кінці галявини. Вони рушили самим її краєм — щоб не топтати диво-трави. Такого велетенського дуба Олегові ніколи не доводилося бачити. У тріщинах його старезної кори можна було сховати долоню, а обхопити стовбур не спромоглися б, мабуть, і п’ятеро чоловіків. У густій кроні прокричав пугач, почулося кілька ударів важких крил — і знову запала тиша.

Мечислав дістав із рюкзака скручену в щільний сувій мотузяну драбинку, розгорнув її і перекинув через нижню гілляку на висоті десь метрів восьми. Взявши у зуби ліхтарик, він вправно поліз угору. Олег зі Мстиславом тримали нижні кінці драбини, Іван підсвічував синові ліхтарем, а Гордій назирав за шипшиновим кущем — єдиним входом на ковилову галявину. Характерники поміж собою звали її святилищем Прадуба. Діставшись гілки, парубок підтягнувся і зник у кроні.

Хвилин із п’ятнадцять угорі було чути лише обережне шарудіння, а тоді з дерева на мотузці спустився шкіряний мішок. Поки Мстислав обережно відв’язував його, повернувся і Мечислав. З мішка Іван дістав загорнуту у промаслений папір невелику кобзу. Навіть у світлі ліхтарів було видно — вона дуже й дуже стара.

Іван торкнув одну зі струн і над галявиною пролунав високий і чистий звук. Вітерець одразу вщух — ковила завмерла непорушно. Знову в Олеговій голові занепокоєно ворухнувся Порадник.

— Це перша Кобза, яку було послано до нашого світу, — пояснив Гордій Олегові. — Іван торік привіз її з Індії, де інструмент зберігали в храмі на честь бога Вішну, але на світ вона з’явилася тут, на Хортиці. Коли десять тисяч років тому звідси відступив льодовик, на острові, утвореному з тих давніх гранітних порід, що й Дніпрові пороги, відкрився прохід до простору, де живуть прадавні боги.

— Або духи, — додав Іван. — Допоки острів не заселили люди, духи виходили тут до нашого світу, влаштовували над порогами свої бенкети та посиденьки. Тоді у цих місцях ще панували люті морози. Та люди вже почали оселятися тут, ліси Хортиці наповнилися різною звіриною, а води довкола неї кишіли рибою. Духи й люди співіснували не завжди мирно, але якось уживалися. Клімат у Придніпров’ї пом’якшувався, і дедалі більше охочих прагнули оселитися у цих місцях. Між племенами точилися запеклі й криваві сутички. У них почали з’являтися свої боги-покровителі, які не втручалися у конфлікти, а допомагали у полюванні, рибальстві, пізніше — у землеробстві. Виникали ритуали поклоніння та жертвоприношення духам-богам. Свої духи також були у всіх дев’яти дніпровських порогів, островів, священних дібров, гаїв, озер та річок. Одне з племен обрало собі за покровителя духа, якого вони називали Триголосом. Його таємні святилища містилися на Хортиці та в одній із печер Кам’яної могили[14].

— Минали сторіччя, — підхопив оповідь Гордій. — У степах та лісах обабіч Дніпра змінювалися племена, народності та народи, які їх населяли, але нащадки жерців Триголоса з роду в рід передавали таємницю його святилищ. Коли ж на українських землях почали насаджувати християнство — духи вирішили залишити їх під опікою єдиного Бога. Триголос ішов останнім. Перед тим, як зачинити за собою прохід до свого нового світу, він вирішив лишити людям подарунок. Задовго до цього, у різні часи, інші боги також дарували людям дивовижні речі: хто — вогонь, хто — колесо і плуг, хто — вміння сіяти зерно та приручати тварин. Триголосів дар був останнім із того, що прадавні боги лишили людям, він подарував цю…

— Кобзу! — здогадався Олег.

— І не лише, — долучився Мстислав. — Він навчив людей за допомогою музики лікувати, зберігати та передавати інформацію і спілкуватися з духами. За зразком цієї Кобзи створили безліч інших, а від них вже пішли бандури. Святилища на Хортиці та у Кам’яній могилі оберігали втаємничені люди. Їхніми нащадками були козаки-характерники та кобзарі. Перша Кобза зберігалася на Січі. Характерники таємно вручали її кожному новообраному кошовому отаману як сакральний клейнод, щось на зразок сучасної «ядерної валізки» президентів. Можливо, саме з цим пов’язаний звичай вбивати кошових, яких січове товариство скидало з отаманування, — аби таємниці не видали. Так тривало аж до вісімнадцятого сторіччя, коли була знищена остання Січ. Передчуваючи свій арешт, старий Петро Калнишевський[15] разом із характерниками вирішили сховати Кобзу подалі від загребущих рученят російської імператриці. Але не знали, де на Землі знайти таке місце, бо її імперія на той час вже розкинулася на трьох континентах і розповзалася світом далі. Тоді один старий кобзар згадав старовинну казку про те, як боги-духи, лишивши Подніпров’я під опікою єдиного Бога, вирушили до Індії й оселилися у численних місцевих храмах. Там перебував тоді і Триголос. Вирішили козаки віддати першу Кобзу її ж творцеві — до часу. Спорядили нечисленний загін, і пішов він через Дон на Каспій, далі морем у Персію, а звідти караванними шляхами дістався Індії. Там, в одному зі ста восьми головних храмів бога Вішну, у підземній скарбниці залишили вони Кобзу, й самі лишилися при ній. Минуло понад дві сотні років, перш ніж Іван — нащадок характерників — повернув артефакт на Хортицю. Коли тут позаторік знову зазвучали її струни, відкрився й прохід на ковилову галявину. Тепер її стереже цей кущ-примара, — парубок вказав на квітучу шипшину. — Тут, у дуплі вічного дуба, біля якого Триголос у прадавні часи віддав Кобзу людям, ми її й сховали.

— Чому ж характерники не спромоглися вчинити так ще тоді, коли намагалися врятувати Кобзу від Катерини ІІ, замість ризиковано мандрувати аж до Індії? — запитав Олег.

— Зради боялися, — коротко пояснив Мечислав. — Є в Україні такий, дотепер поширений, національний вид спорту…

— Траплялося таке поміж козаками, траплялося, — зітхнув Іван. — Тепер за допомогою Кобзи ми спробуємо зарадити насланому на тебе електронно-кабалістичному закляттю, — підсумував він. — Зробити це слід у Кам’яній могилі, у ніч, коли на небі з’явиться молодик.

— Твоє щастя, що були у твоєму роду характерники, — всміхнувся Гордій до Олега.

Гурт рушив назад до берега. Коли проходили крізь примарний кущ, Порадник ще раз нагадав парубкові про себе неприємним відчуттям важкості у голові.

* * *

Транихиїл полегшено зітхнув, задоволено потер долоні. Він міряв кроками лабораторію з кутка в куток, періодично зазираючи до монітора, аби відстежувати пересування Олега — вже десь на південь від Дніпропетровська. Увійшла Людмила.

— Я не помилився в адаптативних здібностях програми, хоча наш коштовний біоробот таки примусив мене похвилюватися, — збуджено проказав переповнений гордістю дослідник. — Хоча мене трохи непокоїть те, що характерники якимось чином спромоглися впливати на програму, але вона усе одно виявилася здатною їх обдурити. Тепер я знову можу стежити за пересуваннями Олега, — Транихиїл вказав на монітор.

— Що чути від Йосипа? — запитала ворожка.

— Скиглить, скнара такий! Мовляв, задорого йому обійдеться експедиція із повернення біоробота, а ще чомусь дуже непокоїться долею портфеля, в якому зберігав контейнер.

— Мені він теж казав, що прагне його повернути. Дивний він якийсь. Утім, скажи мені інше: якщо ти знову контролюєш Олега, то чом би просто не примусити його повернутися сюди?

— У тім-то й річ, що характерникам вдалося виштовхнути програму-закляття на периферію його свідомості. Тепер Олег знову людина, майже.

— Як таке могло статися?!..

— Кат його знає. Слід з’ясувати. З наукової точки зору це навіть цікаве завдання, — Транихиїл схилився над монітором. — Мелітополь це вже Запорізька область?

— Так, а навіщо тобі це?

— Бачиш, Олег зараз перебуває десь на березі річки Молочна, у Мелітопольському районі, — він вказав на монітор, де на карті, складеній з космічних знімків земної поверхні, стрімко рухалася яскраво-червона цятка.

— Цікаво, що їм там знадобилося? До речі, програма-закляття знову відновила зв’язок у той момент, коли Олег, ймовірно у кампанії характерників, перебував на Хортиці.

— Ого! Хортиця вважається одним із «місць сили» характерників! Гадаю, Олега слід чимшвидше вирвати з їхнього гурту! Справді, де той чортів Йосип з його головорізами? Замість дбати про справу, з якимось портфелем, мов із писаною торбою носиться…

* * *

Олег знову був за кермом свого світло-синього джипа. Він обережно вів машину розбитою шосейкою, насолоджуючись поза тим самою можливістю кермувати. «Хонду» до Запоріжжя із Дніпропетровська перегнав Мечислав, який зараз сидів поряд. Машина від часу останнього сніданку Олега з Людмилою так і простояла на гостьовій стоянці ресторану «Порто-Яффо». Вочевидь, ворожка подбала про це. Ключі від автівки, пристебнуті карабіном до петлі паска, під час горе-запливу Дніпром так і лишилися у кишені Олегових джинсів. Запаяні ж у пластик водійські права збереглися у нагрудній кишені сорочки.

Іван з Гордієм сиділи на задніх сидіннях, час від часу скеровуючи напрямок руху.

— Печери Чаклуна[16] ми маємо дістатися завидно, — сказав Іван, поглянувши на сонце, що сідало праворуч від шляху. — Мабуть, Олеже, слід пустити за кермо Мечислава — він ліпше знає цей шлях, швидше доїдемо.

Машина зупинилася. Позаду став і чорний «Інфініті», яким кермував Мстислав. Разом із ним розім’яти ноги вийшов Остап — ще один мовчазний кремезний парубок із команди «Спасу». Олег ближче роззнайомився з ним, коли яхта стояла під Хортицею. В цю поїздку узяли і Дена з Гусиком. Іван спочатку наполягав, щоб лишити волоцюжок на «Спасі», але Гордій непокоївся, що необізнані з підступністю сучасних підлітків, капітан та матроси можуть за ними не встежити. Хлопцям уперше випало подорожувати на розкішному автомобілі — на їхніх писках не минав вираз майже телячого захвату від усього, що їм довелося пережити протягом останніх днів. Попервах вони ще намагалися не виказувати цього, але зрештою кинули удавати байдужість і захоплено роззиралися навкруги — міським безпритульним ще не доводилося опинятися майже на природі.

Обабіч шляху шуміли черешневі сади, які нещодавно відцвіли й тепер милували око молодою зав’яззю. Над черешнями низько сунули сизі хмари. Впали холодні краплини дощу. Долинув один, а потім другий перегук далекого грому. Враз, мало не над головами, вдарила блискавка. Цього разу грім пролунав з такою силою, що аж вуха позакладало. Гусик навіть присів з переляку. Подорожні ледь встигли вибігти з-за черешень та поховатися у машинах, як стіною стала злива. По автомобільних дахах задріботів град.

Ще з першими віддаленими ударами грому Олег відчув, як вони болем озиваються у голові. Зараз, коли гроза була у розпалі, мозок палило синім вогнем нестерпного болю. Занудило, щелепи звела болісна судома. Його стан відчув Іван і наказав зупинити машини, щоб пересадити парубка до себе. Потому вони з Гордієм узяли Олега за руки, як днями на яхті, і біль почав опадати, залишаючи за собою неприємне і дивне відчуття якоїсь порожнечі.

— Це знову Порадник? — запитав Олег, щойно зміг поворухнути язиком.

— Так, він, але ненавмисне, — пояснив Іван. — Щось у тій програмі відреагувало на електричні розряди грози. Та все одно, нам слід якомога швидше видалити його з тебе.

За зливою Олег не помітив, як вони опинилися біля підніжжя Кам’яної могили — посіченого глибочезними тріщинами, гротами та западинами пагорба, який складався з брил пісковику. Крізь пелену дощу святилище проступало жовто-сірою марою на тлі свіжої зелені навколишніх полів. Парубкові здалося, що пагорб своїми обрисами нагадує людський мозок. Ця аналогія одразу ж нагадала, що його власний мозок перебуває під чужим контролем, на щастя — вже лише частково.

— Схоже, дощ не збирається вщухати, — зітхнув Гордій. — Струни Кобзи зроблені з жил тарпанів[17], і коли вони відсиріють — на ній не можна буде грати. А сонце вже на вечірньому прузі.

— Чекати наступного молодика небезпечно, — промовив у вуса Іван. — Хто зна, як поведеться Порадник.

— А що, як загорнути Кобзу у целофановий кульок, та й по всьому? — обернувся до Гордія Мечислав.

— Ач, як у тебе усе просто! — озвався до небожа дядько. — А вологість у печері?

— З цим, я гадаю, впораюся! — Іван розправив плечі. — Готуймося! Очищення здійснюватимемо негайно.

У дзеркалі заднього огляду блимнув фарами «Інфініті» — Мстислав їм про щось сигналізував. Крізь дощову завісу вони побачили, як на стоянку біля пагорба заїжджає сіро-сизий мікроавтобус «Богдан» з тонованими вікнами. За ним — джип «Мерседес». Обидві машини зупинилися позаду автівок характерників та вимкнули фари.

— Кепсько. Відчуваю, що це по наші душі, — занепокоївся Гордій. — Вистежили! Гадаю, слід розвернутися й поглянути, що вони робитимуть.

— Спробуймо — погодився Іван, і, набравши Мстислава, переказав йому маневр.

— Май на увазі, що вони можуть прослуховувати наші телефонні розмови, — попередив брата Гордій.

— А що вдієш? Лише сильні характерники, за переказами, вміли спілкуватися за допомогою телепатії.

— Хто це може бути? — Олег вказав у вікно.

— Найімовірніше, це ті, кого найняв Транихиїл, аби знову полонити тебе, Олеже, — відповів Мстислав, розвертаючи заднім ходом «Хонду», синхронно з «Інфініті».

Джипи, звільнивши проїзд новоприбулим, стали біля краю майданчика. За телефонною командою Івана, Мстислав, Мечислав та Остап, озброївшись схованими під куртками-вітрівками пістолетами, вийшли з машин і зачаїлися за відчиненими передніми дверцятами. Денові з Гусиком було наказано лягти на підлогу й принишкнути, як мишам під віником. Дощ раптом ущух. Обоє дверей мікроавтобуса також відчинилися й звідти горохом висипався з десяток чоловіків у камуфляжі без будь-яких розпізнавальних знаків. Утворивши півколо, вони у цілковитій мовчанці почали наближатися до характерників. З боку в’їзду почулися звуки двигунів і на майданчику раптом опинився чорний «Хаммер» із вимкнутими фарами. З його маленьких бічних віконець хтось викинув кілька бляшанок, й усе навкруги швидко затягло білим димом, крізь який годі було щось побачити.

Не гаючи часу, Іван вклав Кобзу у два целофанові пакети, і наказав Олегові й Гордієві, пригинаючись, рушати за ним. Щойно Олег вислизнув із «Хонди», як у голові знову завовтузився Порадник, намагаючись повернути його у той бік, де стояв «Мерседес». Довелося Іванові з Гордієм взяти його за обидві руки і вести угору стежиною поміж валунами. На майданчику, накритому щільною димовою завісою, панувала цілковита тиша — якщо не брати до уваги гарчання двигуна «Хаммера».

Старші характерники добре орієнтувалися у плетиві стежок поміж валунами пагорба, тому швидко доправили Олега до коридору святилища. Як тільки вони там опинилися, парубок відчув, що Порадник припинив спроби опору і намагається сховатися якомога глибше у його свідомості.

Протиснувшись крізь вузький лаз, вони потрапили до печери Чаклуна. Іван наказав Олегові лягти на довгий плаский камінь, сам склав долоні так, немов збирався зачерпнути води — і над його руками здійнялося зеленкувато-помаранчеве полум’я. Невідомо звідки узявся сильний теплий та сухий протяг. Олег відчував дивну легкість у тілі. Йому здавалося, що події останніх кількох днів — не більше ніж сон, який ось-ось має минути. Та ні — не минав.

Іван дістав Кобзу і торкнув її струни. У печері забриніла висока нота. Звук ніби омив усе Олегове тіло. З наступним дотиком характерника до струни парубкові здалося, що він піднімається над собою. Він бачив себе лежачого на камені з розплющеними очима і водночас відчував, що невагомо завис у повітрі обличчям до себе ж. У печері лунала музика. Її хвилі колихалися довкруж, б’ючи у стіни, помальовані зображеннями людей, тварин та якимись візерунками. Музика проходила крізь Олегове тіло, виривалася вузьким лазом у коридор і повільно, мов густа патока, лилася на поверхню, стікаючи на ще схований під димовою завісою майданчик.

Здійнявся вітерець. Внутрішнім зором Олег бачив, як розвіявся дим. Мечислав, оцінивши напрямок вітру, одну за одною кинув дві гранати із сльозогінним газом у напрямку нападників, які так і застигли півколом, блокуючи джипи характерників. Та у цьому не було потреби: щойно звуки Кобзи досягли паркувального майданчика, як Мстислав речитативом почав промовляти якісь слова. Зачувши їх, нападники похапцем кинулися до свого мікроавтобуса, той зірвався з місця і стрімголов помчав трасою на Запоріжжя. За ним «Мерседес», а тоді й «Хаммер».

Олег розумів, що він спить. Він не помітив, коли повернувся у своє тіло, і тепер насолоджувався сном. Йому так само снилися звуки Кобзи, до якої додалися голоси характерників. До них долучився і третій голос. Такого тембру Олегові ніколи не доводилося чути — низький соковитий бас, немов тло, відтінив баритони Івана та Гордія. Пісня перейшла у речитатив, а тоді у розмову. Слів Олег розібрати не міг, але бачив, що третій учасник бесіди був струнким смаглявим парубком у довгій білій сорочці, підперезаній барвистим поясом. Парубок легко торкався струн Кобзи, акомпануючи розмові. По її закінченні повернув інструмент Іванові, Гордієві ж передав якийсь предмет, схожий на пляшечку для парфумів із синього скла. Тоді, звернувши погляд до Олега, мовив:

— Тепер на тебе ляже обов’язок повернути скарб народів Кам’яної могили.

Олег прокинувся від того, що хтось торкнув його за плече. Він так само лежав у напівтемній печері Чаклуна. Тіло зовсім не стомилося від кількагодинного лежання на твердому камені, навпаки, — відчувалася легкість та бадьорість. Над ним стояв Мстислав:

— Прокидайся, козаче, снідати час. Бачу, почуваєшся ти цілком добре, ходімо.

На майданчику біля святилища нічого не нагадувало про учорашню сутичку. Вранішнє сонце освітлювало підніжжя пагорба. Прямо на капоті козаки розклали нехитрий сніданок: сир, хліб із маслом, шинку та паперові стаканчики із кавою.

— Хто ж це намагався напасти на нас? — запитав, Олег у Івана.

— От зараз ми над цим і міркуємо, — зітхнув характерник. — Остап каже, начебто бачив у дверях мікроавтобуса Йосипа Бланка, власною персоною.

— Я певен, що то був Йося, — озвався Остап. — Я ж його не раз зблизька бачив — як-не-як, а майже півроку був його водієм. Щоправда, він якось швидко схуд, але його писок я ні з чиїм не сплутаю.

— Отже, як ми вчора і припускали, нас вистежив Тед Россман, — зробив висновок Гордій. — Цікаво, яким чином?

— Гадаю, йому допомагає Порадник у мені, — сказав Олег. — Інколи я відчуваю… — парубок на мить затнувся, — відчував, що він намагається із кимось, крім мене, говорити…

— Я тієї ж думки, — погодився Іван.

— Ось де тепер твій Порадник, — Гордій дістав із кишені бачену Олегом уві сні синю пляшечку. — Це стародавнє індійське сапфірове вмістилище для злих духів. Воно виявилося цілком придатним і для новітніх синтетичних програм-заклинань. Тепер, Олеже, тобою вже ніхто не зможе керувати.

— Тобі повернули найбільший скарб людини — свободу власної волі, — сказав Іван. — Тепер ти можеш повернутися до свого попереднього життя.

— До речі, а ти чим займаєшся, де працюєш? — запитав Мечислав.

— Коли маєш таку машину, — Мстислав злегка вдарив по капоту «Хонди», де були розкладені наїдки, — то добрі гроші заробляєш. Чи, може, тобі її батьки подарували?

— Не набридайте чоловікові запитаннями! — Іван удав, що сердиться. — Дайте до тями прийти після усього. — Як гадаєте, а хто то міг намагатися завадити Теду з Йосипом захопити Олега? — змінив він тему. — Чий то може бути «Хаммер»?

— Якщо його власника так перелякала музика Кобзи, то він не характерник, — знизав плечима Гордій.

Ден із Гусиком слухали цю розмову з роззявленими ротами, але на їхню присутність не дуже зважали. Лише Остап час від часу підкладав їм то варене яйце, то шматок шинки та стежив, аби недолітки не надто захоплювалися підсолоджуванням кави.

— Отже, Олеже, — знову звернувся до парубка Іван, — що ти далі збираєшся робити?

— Не знаю напевно… — трохи розгублено мовив Олег.

— Тед із Йосипом тебе у спокої не залишать. — Мстислав поглянув йому прямо в очі. — Як ти взагалі потрапив до лап того Россмана?

Олег ніяково озирнувся на Дена та Гусика, і Остап, одразу зметикувавши, майже силоміць повів їх до Кам’яної могили — на екскурсію. Мовляв, коли ще цим неукам випаде нагода познайомитися з унікальною пам’яткою.

Коли підлітки зникли з очей, Олег розповів козакам про справжній характер своїх стосунків із Людмилою і те, як вона заманила його до Транихиїлової лабораторії. Побоювання парубка, що козаки візьмуть його на кпини, почувши цю історію, не справдилися. В свою чергу Іван пояснив: Олега вдалося врятувати завдяки тому, що серед його пращурів були характерники. Люди з такими природними здібностями нині зустрічаються вкрай рідко, бо козацьку породу навмисне нищили різні окупанти та колонізатори — війнами, концтаборами, засланнями, Голодомором.

— То ти маєш намір повернутися до того, чим заробляв до знайомства із нами? — серйозно запитав Мечислав.

— Та нехай воно провалиться, — щиро обурився Олег.

— Тоді давай до нас! — раптом запропонував Мстислав.

— Справді, приставай до нашого куреня, — підтримав сина Іван.

— Вже пристав, — озвався новоспечений характерник. — Пане Іване, а що вам доводилося чути про «скарб стародавніх народів Кам’яної могили»?

— Ніколи про таке не чув, — знизав плечима старший характерник. — Чому питаєш, Олеже?

— Триголос сказав, що я маю повернути цей скарб.

— Он воно як!..

Гурт почав збиратися у зворотній шлях. Мстислав пішов погукати з печер Остапа з підопічними, а Мечислав розглядав глибокі колії, залишені на вологій землі колесами «Хаммера»

— І хто б ото міг намагатися втрутитися у нашу сутичку з Йосиповими бандитами? — вголос міркував Гордій. — І звідки він знав, що сутичка станеться саме тут? — його погляд впав на Дена й Гусика, які підходили до машин.

Загрузка...