Відлуння у брамі

7. Чорний Хаммер

Несподівано потрапивши у вир загадкових обставин, теософ Василь почав непокоїтися. Його знервованість помітив Томас. Цереушникові було зовсім нескладно вивідати причини остраху — під пляшку віскі, розпиту з теософом у того на кухні. Звісно, шпигун не забув детально розпитати про Хазяїна та долю його портфеля, а також про мецената Петра Булигу. Водночас Томас простим психологічним прийомом повернув Василеві високу самооцінку. Вдаючи стриманий захват, він натякнув — лише така непересічна людина, як пан секретар, могла опинитися в епіцентрі подій, які можуть змінити умови людського буття. Подіяло; Василь висловив повну готовність до подальшої співпраці, лишень платню попросив встановити та аванс видати. Томас погодився.

Вочевидь, оперативні можливості ЦРУ були набагато ширшими за можливості Петра Булиги, а тим паче за Василеві, бо вже за тиждень Томас повідомив теософа, що покупцем Хазяїнового портфеля є такий собі підприємець Йосип Бланк — подейкують, що кримінальний…

Але Томас знову не став розповідати своєму агенту інших обставин: на далекій Каліфорнійщині компетентні дядьки чемно, навіть лагідно поговорили із Хазяїном у його комфортабельній двокімнатній тюремній камері. Той розказав «ґречним джентльменам», що схований у садибі Блаватських портфель мав згодом забрати його старший брат. У портфелі нічого такого, що могло цікавити ЦРУ, не було. Так, грошей «трохи» для родини, сувеніри цілком банальні — чималі діаманти з великими смарагдами та записка у стилі: «люблю, обіймаю-цілую, повернуся та усім ворогам помщуся». Позаяк директорка залишалася усі десять років просто директоркою, ведучи з родиною скромний спосіб життя, то її твердження, що портфель був порожнім, ставити під сумнів не випадало. Отже, «маленьку передачку» для Хазяїнової родини привласнили ті, хто за ним стежив. Для ЦРУ не становило жодної проблеми з’ясувати, що за місяць по від’їзді Хазяїна двоє нишпорок-оперативників, які того дня вели спостереження і оглядали садибу Блаватських, звільнилися з контори. Не вистачило терпцю перечекати довший, безпечніший, термін.

Старший за званням, який походив із незаможної робітничої родини, перебрався до Києва, певний час вів розкішний спосіб життя, а тоді протаранив на своєму «Феррарі» огорожу набережної під Кузнецьким мостом і влетів у Дніпро навпроти Рибальського острова. Не виплив, бо був «під кайфом».

Його підлеглий в оперативній групі виріс у міцній селянській родині. Він узяв на рідній Кіровоградщині в оренду стонадцять гектарів землі, купив цукровий заводик, завів тисячорогу череду голландських корів, школу в рідному селі збудував. Але прийшли до нього нечемні дядьки і заявили, що слід «громадянинові хвермеру» ділитися з рідною владою, а то й до кримінальної справи можна дохазяйнуватися. Досвід колишнього офіцера підказав, що за такої ситуації долю випробовувати не слід. Він нишком спродав своє господарство якомусь наївному австріяку — і чкурнув за океан на благословенний берег річки Святого Лавріна[18], де й продовжив фермерствувати. Вже й синок його в університеті Торонто кібернетику вивчає. З містером фермером також поспілкувалися ґречні джентльмени з Ленглі і з’ясували, що таки нічого, окрім названого Хазяїном, у схованому портфелі не було. Вони із напарником усе чесно поділили між собою — і гроші, і камінчики. Записку ж до родини нишпорки спалили прямо там, де знайшли портфель — як небезпечне свідчення привласнення коштовної знахідки.

Томас усе ж не міг змиритися з думкою про те, що з Йосипом Бланком трапився несподіваний напад філантропії, і той старий портфель не має цінності. Однак особистість рудого товстуна ніяк не в’язалася з альтруїзмом. Ну не зробив би він музеєві безкорисливої пожертви — бодай і незначної. Начальство шпигуна побурчало для годиться, але погодилося із його вимогою узятися за Петра Булигу.

Прихопили спонсора теософського товариства в одному женевському борделі. Самі по собі такі відвідини за швейцарським законодавством не становлять складу злочину, навіть заохочуються, бо з того бізнесу податки сплачуються, але ж наркотики, сеньйоре Булигас! І не банальна трава, а «кокс»! Років на п’ять за ліберальними місцевими законами потягне. Хіба ж варті вони таємниці портфеля? Варті? А коли жодна жива душа не дізнається, що Ви нам розповіли? І живіть далі на Вашій балеарській віллі у своє задоволення.

Отже, у перегородці портфеля була зашита архаїчна, як на сьогодні, 5¼-дюймова дискета з якоюсь важливою інформацією. Вороги Хазяїна прагнуть будь-що її отримати. Схоже було, що й Бланк рознюхав про велику цінність таємного вмісту портфеля. За комерсантом встановили стеження. Виявилося, що він, як колись і Хазяїн, ніколи з ним не розлучається. Отже, і дискета на місці. Томас вирішив, що найбезпечніше буде доручити злодюжкам-недоліткам просто вирвати портфель у Бланка. Цей варіант виглядав найбільш природно — трапляються-бо в усьому світі такі прикрощі з необачними громадянами. У людей, на яких працює Бланк, не виникне жодних підозр, що насправді проти них грає спецслужба, та ще й американська. Томас доручив Василеві знайти виконавців, що той і зробив, здибавши Макаку на ринку Озерка та показавши йому Бланка, який точно, мов за розкладом, щодня навідував непримітну молочарню на ринку — полюбляв якісний домашній сир. І хто б міг подумати, що така проста операція може провалитися?

За кілька днів потому Томас знову приїхав до Василя. Привітавшись із господарем, шпигун пройшов до кухні, де снідав Макака — юний гопник тепер мешкав у квартирі теософа.

Ще за їхньої першої зустрічі шпигун з’ясував, чому молодий безпритульний отримав таке зоологічне прізвисько. Виявилося, що це скомпільована похідна від його імені і прізвища — Макар Каризький. Втім, поведінкою та виразом обличчя хлопець також нагадував вертлявого і злодійкуватого примата. Тоді ж Томас детально розпитав Макара про дзвінок Гусика і поінструктував, як тому слід поводитися у товаристві характерників. Головні настанови, передані Гусикові есемескою, зводилися до двох пунктів: тримати викрадений телефон переважно вимкнутим, але активувати його час від часу, аби заряду акумулятора вистачило якомога на довше. Та у жодному разі не розповідати Денові про те, що в нього є можливість підтримувати таємний зв'язок із Макакою. Інше стосувалося технічних деталей — не вмикати гучний дзвінок, не відповідати на виклики, окрім тих, що йдуть з телефону Макаки…

Василь, добре знаючи свого щедрого роботодавця, стояв мовчки, притулившись до одвірка. Томас присунув собі табуретку і впритул подивився на Макака, який наминав власноруч приготований омлет із шинкою. Від того погляду у хлопця мало виделка з рук не випала — вмів досвідчений агент нагнати страху, коли хотів.

— Згадуй дуже детально, до кожного слова, що тобі розповідав Гусик про людей, у яких опинився портфель, — наказав він юнакові.

— Ну, він сказав, що вони лохуваті якісь.

— Дивакуваті… — наважився підказати Василь, але знітився під поглядом Томаса.

— Між собою спілкуються без матюків, — далі белькотів Макар, — багато-хто серед них одне до одного звертаються на «Ви»…

— А щось дивне, дивовижне вони робили?

— Ніби він такого не казав, ми ж і двох хвилин не говорили, та й чути було погано. Гусик ще сказав, що там якась бійка зчинилася.

— Чому раніше не сказав мені про бійку?

— Ви не питали. Та мало через що люди могли побитися — таке ж частенько трапляється.

— Еге, особливо поміж людьми, які одне одному «викають», — знову подав від дверей голос Василь, і цього разу Томас лише хитнув головою, погоджуючись:

— Доведеться тобі ще раз розпитати твого Гусика недорікуватого, а зараз залиш нас із паном теософом.

— Може, краще поговорити з тим Гусиком мені або Вам? — запитав Василь, коли Макака вийшов до кімнати дивитися телевізор.

— Не слід недоліткові чути наші голоси. У них добра звукова пам'ять, — заперечливо хитнув головою Томас. — Для Макара я маю ще одне завдання, — він поклав на стіл чотири видовжені пристрої, чимось схожі на електричні підпалювачі для газових плит. — Це звичайнісінькі лазерні указки, — пояснив Василеві, — хіба що потужніші за звичайні, а ще їм знадобиться ось це, — він дістав потужний бінокль.

— Яка ще музика? — лютився Транихиїл. — Йосипе, Ви твердите, що Ваші люди перелякалися звуків якоїсь лютні?

— Кобзи, швидше за усе, — зауважила Людмила.

— Це якась спеціальна звукова психотропна зброя, бо щойно я почув музику, а тоді ще й слова, то одразу побачив, як на нас суне стіна вулканічної лави, запахло сіркою… Я питав у хлопців — кожен бачив щось своє, але усе одно страшне: пожежу, цунамі, снігову лавину, велетенських чудовиськ…

— Примітивне закляття страху! Навіть якщо воно було підкріплене дією якогось артефакту — припустимо, тієї ж лютні чи кобзи, — воно не могло перелякати стількох чоловіків зі здоровою психікою. Шкода, що гроза завадила мені скористатися гелікоптером.

— А що програма, яку Ви інсталювали в Олега? — наважився запитати Йосип.

— Знову замовкла й не виходить на зв'язок. Схоже, заблоковано її, — знехотя відповів Транихиїл, втупившись у монітор.

— А вони не могли повністю звільнити від неї Олега? — Людмила теж зазирнула в екран.

— Хіба що вицідили б із нього кров до краплини, — відповів Транихиїл. — Завдяки біоінформаційній речовині, програма самокопіюється й зберігається у згорнутому вигляді саме у крові. Відтворюється під час поділу клітин. Коли ж ми зуміємо налагодити виробництво біоінформаційної речовини у промислових масштабах…

— Отже, є шанс, що ти відновиш контроль над біороботом? — Людмила поквапилася перервати дослідника, аби той у запалі не ляпав зайвого у присутності Бланка.

— Поза сумнівом, але замовнику в Москві може й терпець увірватися, — Транихиїл виразно поглянув на Йосипа.

На світанку яхта «Спас» віддала швартові від причалу у Запоріжжі й рушила угору Дніпром. За раннім сніданком у кают-компанії зібралися всі учасники учорашньої пригоди, окрім Остапа з Мечиславом. Їм випало переганяти джипи берегом аж до самого Трахтемирова, куди взяло курс судно. Не було й Дена з Гусиком — хлопцям дозволили відіспатися.

— Не йде в мене з голови той «Хаммер», — говорив Іван. — Транихиїл, тобто Тед Россман, вистежив нас за допомогою програми, інстальованої в Олегові. Але, ті, хто був у «Хаммері», вочевидь, намагався завадити головорізам Бланка на нас напасти. Може, вони також стежать за нами?

— А чому ти не припускаєш, що це просто випадкові подорожні? — запитав Гордій. — Заїхали поглянути на Кам’яну могилу, а тут цілком недвозначна ситуація — група озброєних людей намагається напасти на беззахисних екскурсантів, от і допомогли, чим спромоглися — димовими шашками.

— Як версія — може бути, — погодився Іван, — але…

— Ні! — раптом рішуче хитнув головою Олег. — Тим, хто був у «Хаммері», щось було потрібно саме від нас…

— Звідки це тобі відомо?! — ошелешено запитав Іван. — Хто був у тому джипі?

— Не знаю, — було схоже на те, що Олег здивувався своїм словам не менше за інших, — просто якось спало на думку.

— Гаразд, — відказав Іван, — ходімо до твоєї каюти. Там я тобі допоможу зосередитися на відчуттях.

— І Кобзу захопіть! — підказав Мстислав.

— От молодець, без тебе не здогадалися б, — іронічно усміхнувся до сина старший характерник.

Олег знову немов спав із відкритими очима. Разом із мелодією Кобзи, перед ним плинули затуманені обличчя Людмили, Транихиїла, Йосипа, стіни лабораторії, де в нього підсадили Порадника, а тоді промайнула обшарпана незнайома кухня. У ній двоє: огрядний сивий чоловік в окулярах, — іноземець, — чомусь подумав парубок, а поряд вертлявий юнак у брудній футболці й довгих трусах. Біля одвірка, майже торкаючись головою його горішньої планки, стоїть чолов’яга непевного віку у чорній накидці. Іноземець витягує мобільний телефон. Ніби балакає, але слів не розібрати. Олегові здається, що він чує звук телефонного рингтону — якась проста і знайома танцювальна музика…

Мелодія Кобзи стихла й видиво розвіялося. Юнак підвівся на твердому ліжку у своїй каюті.

— Я бачив теж саме, що й ти, — сказав Іван, який сидів поряд. — І також не розібрав, що то воно за люди на кухні. Нікого з них я не знаю.

— Зараз, зараз, пригадаю… Чардаш! Це чардаш.

— До чого тут чардаш? — здивувався Іван.

— Десь тут на яхті є телефон, який подає сигнал виклику чардашем[19].

Іван на хвильку аж вкляк, а тоді награв кілька нот на Кобзі.

— Так, це він, — підтвердив Олег.

— Хм! — Іван визирнув до коридору — Нехай сюди негайно зайде Андрій. Наш кок родом із Берегова, — пояснив Олегові, — угорець по матері. Я не раз чув, як його телефон дзвонить чардашем. — Де твій телефон? — запитав у кока старший характерник, щойно той з’явився на порозі.

— Мабуть, у воду впав, коли ми… — тут молодий кухар на мить затнувся, — ну, намагалися Олега втихомирити, тоді, на палубі… Принаймні, після того я його не знаходив, довелося новий купувати.

Обидва характерники відчували, що Андрій говорить правду, нічого не приховуючи.

— Даруй, Андрію, не хотілося б копирсатися у твоїй пам’яті, тож давай я просто допоможу тобі пригадати усі деталі того дня, — запропонував Іван.

Отримавши згоду молодого чоловіка, вони з Олегом почали ставити йому детальні питання про перебіг подій того ранку. Їм вдалося допомогти Андрієві чітко пригадати, що насправді він, почувши звуки бійки на палубі, лишив телефон біля дошки із хлібом і побіг на допомогу товаришам.

На «Спасі» оголосили тихий аврал. Не минуло й години, як з’ясувалося, що Андрієвого телефону ніде немає. Тоді узялися за Дена із Гусиком, які щойно прокинулися. Цього разу їх за всіма вимогами слідчої процедури допитували нарізно. Ден нічого про телефон не знав, а от молодший волоцюжка швидко «розколовся» й показав, де весь цей час ховав телефон. Виявилося, що на вузеньких антресолях їхньої каюти. Коли ж їх узяли у подорож до Кам’яної могили, хлопець просто сховав апарат до кишені нових штанів, куплених Мечиславом для недолітків у Запоріжжі. Ще й прикрив його новою ж сорочкою навипуск так, що й Ден нічого не помітив. Розповів Гусик, схлипуючи, і про інструкції Макаки щодо режиму використання телефону.

Волоцюжок замкнули у каютах нарізно, аби Ден не помстився Гусику за зраду, а гурт характерників знову зібрався у кают-кампанії..

— Отже ті, на «Хаммері», вистежили нас завдяки телефонним сигналам Гусика, — підсумував Гордій розповідь Івана.

— Але ми все одно не знаємо, хто це, — сказав Мстислав.

— Проте! — Іван обвів усіх майже веселим поглядом. — Маючи телефон, — він вказав на знеструмлений апарат на столі — ми можемо простежити, де перебуває Макака, а поряд із ним, ймовірно, будуть і його нові господарі.

— У вас що, є обладнання для відстеження дзвінків? — здивувався Олег.

— Та в кого його зараз немає? — розсміявся Мстислав.

— А є ще й добрі і майже безкорисливі люди у спеціальних таких конторах… — додав Гордій.

— Але зараз усе одно тримаймо курс на Трахтемирів. Ходімо на палубу — краєвидами милуватися, — підвівся Іван.

— Чекайте! — Олег і собі підхопився. — Я ж пам’ятаю номер телефону Людмили. Виходить, ми можемо знати місце її перебування.

— Можемо, — погодився Гордій. — І це, гадаю, стане нам у чималій нагоді.