Відлуння у брамі

21. Кремлядь у сльозах

Шаман вкляк лише на мить. Наступної — він кинувся у ліщину і зачаївся у її гущавині. Олегові зі свого сховку було добре видно, як на узлісся примчали двоє озброєних шаблями вершників. Тут вони різко осадили своїх невисоких сірих коників і кроком пустили їх стежиною до гаю. Майже порівнявшись із характерником, той, що їхав позаду, раптом щось гукнув до переднього. Зіскочивши на землю, він повернувся на узлісся, припав на коліно і почав мацати траву. За хвилину — вийняв шаблю і обережно посунув до ліщинового куща. Його товариш заходив з іншого боку.

Та дістати чаклуна шаблями в густому горішнику виявилося справою непростою — щільні та міцні гілки не давали змоги до нього підступитися. Шаман, натомість, вправно штрикав своєю патерицею, намагаючись поцілити нападникам у очі. Зрештою нукери вдалися до простої, але дієвої тактики. Ближчий до Олега почав методично зрізати гілки, що захищали шамана, а другий — намагався дістати його шаблею з іншого боку. Заскочений у кущі-пастці, чоловік не мав шансів протриматися й хвилини. На його прокльони зарізяки лише голосно реготали. Обіцяли скоро привезти у торбі голову зарозумілого ворожбита до володарки Суї, аби він більше не намагався зазіхати на її владу.

Олег наважився. Вихопивши з-за пояса булатну сокирку, він миттю опинився біля ближчого нападника, заміряючись оглушити того обухом. Та парубка помітив другий нукер і крикнув товаришеві про небезпеку. Той повернувся до несподіваного супротивника, з розвороту замахуючись кривою шаблею. Олег блискавично пірнув під неї і знизу зробив не дуже вправний замах сокирою. Нукер вишкірився у хижій посмішці — зрозумів, що молодий суперник погано володіє зброєю. Тоді характерник пожбурив топірець у груди зарізяки, і поки той відбивав його, стопою правої ноги загатив у підборіддя супротивника. Нукер снопом упав під кущем.

Характерник поглянув туди, де мав лишатися шаман, але той зник. На потолоченій траві, розкинувши руки, лежав другий нукер. Його праве око дивилося в осіннє небо, а ліве було пробите, як вочевидь, і мозок, шамановою патерицею.

Схарапуджені бійкою коні чвалом гнали до міста. Парубок збагнув, що не має іншої ради, як повернутися до столиці каганату тим самим шляхом, яким прийшов сюди — понад берегом. І хутко — допоки не опритомнів його «спаринг-партнер». Підібравши сокирку, Олег вже зробив кілька кроків до річки, коли раптом почув за спиною:

— Стій! Ти хто?

— Подорожній, — відповів Олег, обертаючись. Шаман, який з’явився так само несподівано, як і зник, тримав у лівій руці закривавлену патерицю, а у правій — криву шаблю вбитого нукера.

— Справді? А я гадав, що лісовик, — не приховуючи іронії, чоловік ступив крок уперед. — Чимось нетутешнім тхне від тебе.

Олег пригадав, що ранком, ще у Дніпропетровську, він скористався гелем для душу. Після бійки від його розпашілого тіла струмували ці незвичні тут пахощі. Шаман, ніби принюхуючись, зробив ще крок до Олега, але парубок сторожко відступив.

— Ти мене боїшся? Тоді навіщо врятував? — чаклун зірвав із куща жмут листя і протер лезо шаблі.

— Бо Вас намагалися вбити, — знизав плечима Олег. — До речі, чому?

— Тобі яке діло? Бачу, ти не випадково тут опинився…

— Так, невипадково. Вас шукав…

— Знайшов. Кажи, навіщо.

— Це довга балачка, а до Вас уже намилилася в гості делегація городян.

— Поталанило тобі, що я нині не маю часу. Йди собі.

— Ще побачимося, — Олег одним стрибком опинився на безпечній відстані.

— Побачимося, — почув парубок слова шамана, коли був уже метрів за двадцять від нього.

Гарбу[46] трусило та підкидало на баюристому шляху. Якось Тегурові навіть здалося, що вона зараз перекинеться, але минулося. Лише нестругані дошки дна воза боляче вдарили його по ребрах. Не стримавшись, юнак застогнав. На щастя, його не почули — хлопець причаївся під складеним учетверо наметом з цупкої просмоленої тканини. Місце для сховку Тегур визначив ще у ставці богдихана, коли ретельно готувався до втечі. Запасні намети та інше похідне причандалля возили кількома такими гарбами на випадок якихось непередбачуваних обставин у подорожі. Ці вантажі переглядали зрідка, лише за потреби замінити старий казан, чи наприклад, сідло. Гарба, яку обрав Тегур, містила геть старий непотріб. Імовірність, що з неї щось комусь знадобиться, була вкрай малою.

День хилився до вечора. Цієї ночі загін мав отаборитися просто неба на узліссі. До столиці каганату лишалося два денні переходи лісовою дорогою. Утім, був і шлях навпростець — вузькими стежками, якими коні не пройшли б. Тегур з’їв половину сухого коржа, завбачливо прихопленого перед втечею, а тим часом обоз вже зупинився. До хлопця долинала звична метушня розгортання табору — розпрягали коней, ставили намети, розводили багаття. Швидко сутеніло. Звуки у таборі поволі стихли. Перечекавши ще години зо дві, Тегур вислизнув з гарби та заліг під нею. Оддалік під повним місяцем біліло велетенське шатро кагана — отже, нічні вартові переважно були зосереджені там. Охорона з цього боку складалася лише з п’яти вояків. Двоє сиділи біля багаття, розведеного на шляху, а троє поволі ходили попід лісом. Намагаючись не шарудіти у сухій траві, юнак поповз у напрямку дерев. Рухатися було тяжко. Заважали піала, схована за пазухою та лук із сагайдаком за плечима.

Тегур майже дістався узлісся, коли побачив, що прямо на нього йде один з нукерів — відлити захотів, подалі від шатра володаря. Сховатися було ніде. Довелося підхопитися сполоханим зайцем і стрімголов тікати до лісу. У таборі миттєво здійнялася тривога. До втікача з усіх боків бігли люди. Першими навперейми кинулися двоє тих, що сиділи біля багаття. Тегур розумів, що не встигає дістатися рятівних хащів підліска. Вихопивши на бігу стрілу, він прожогом скочив між переслідувачами до багаття. У голові водночас згадалися усі знані ним молитви до Чорнобога. Юнак благав, щоби стріла виявилася запальною. Йому поталанило. У руці опинилася єдина у сагайдаку стріла, наконечник якої був обмотаний просмоленою ганчіркою. За кілька секунд велике шатро запалало. Друга, звичайна стріла, пущена юнаком — поцілила у груди нукерові, що першим здійняв ґвалт. Переслідувачі лише на мить озирнулися на пожежу. Цього вистачило, аби Тегур зник у лісі. Тут юнак був удома.

Він почав вивчати цей ліс ще років сім тому, коли таємно став учнем шамана. Якось напровесні до ще малого Тегура біля Кремлядської брами спробував забалакати високий, темний на виду чоловік. Хлопчина саме поспішав за якимось дорученням Невса, тому не мав часу говорити із незнайомцем. За кілька днів той знову з’явився у місті. Цього разу він назвав Тегура на ім’я і сказав, що має для нього звістку з його далекої батьківщини — Аланиїди. Шаман привів хлопця до своєї лісової хижі. Там — дав подихати димом від сушених мухоморів та конопель, і, повторюючи речитативом якісь незнайомі слова, справді показав зануреному у транс Тегурові краєвиди, які невиразно нагадали його рідні краї. Здавалося, він навіть дихав холодним і сухим повітрям долин передгір’я Кавказу та чув голос діда, якого майже не пам’ятав. Коли наркотичний дурман розвіявся, шаман сказав хлопцеві, що давно намітив його в учні. Той буцімто має унікальні здібності, цілком відсутні у корінних мешканців Мокселі. Зачарований видивом батьківщини, Тегур одразу погодився. Те, що це видиво було звичайно галюцинацією, він зрозумів, коли подорослішав. Утім, учителеві цього не сказав.

Першим завданням, що його шаман дав новому учневі, було найретельнішим чином дослідити величезний праліс, що починався осиковим гаєм на березі Мокселі, та запам’ятати у ньому кожне прикметне дерево, галявини, струмки і стежини звірів. Чаклун сказав, що хлопчина повинен добре знати ліс, аби мати змогу надійно сховатися у ньому, швидше за будь-кого дістатися потрібного місця або влаштувати засідку.

Спочатку Тегур не мав змоги вчитися регулярно — повсякдень був зайнятий своїми обов’язками при кагані. Та у липні шаман дав йому кошик напрочуд великих суниць і наказав зробити так, щоб їх скуштувала Суя. Звісно, що учень не мав права з’їсти жодної ягідки. Виконати доручення не вдалося. Коли Тегур ішов до покоїв володарки, з ґанку його уздрів ледащо Курум і відібрав суниці. За день на молодшого сина Невса напала страшенна срачка. Жоден засіб не допомагав. Тоді послали за шаманом. Він напоїв Курума якоюсь пахучою і дуже приємною на смак настоянкою, і пронос мов рукою зняло. Чародій попередив — якщо не вживати його ліки регулярно, хвороба повертатиметься. Курумові і самому дуже припала до вподоби настоянка. Він був ладен пити її щодня, але шаман відповів, що передозування призведе до смерті, та й придатність ліків до вживання не перевищує кількох години. Отож нехай Тегур через день навідується до лісової хижі по свіжу порцію, а заразом і по шаманському господарству щось допоможе — замість платні за ліки.

Невс був запідозрив щось лихе, але усі помітили, що вживання настоянки добре впливає на Курума — трохи схуд, на спідниці почав задивлятися, одного разу навіть на полювання з батьком поїхав. Але впав із коня і більше до лісу не потикався. За рік усі звикли, що Тегур водиться з шаманом. Прохання городян до чародія, які передавав йому хлопець, мали більше шансів бути виконаними. Коли Курума, зрештою, потроху відучили від настоянки, він став потягувати бражку.

За кілька років навчання Тегур дізнався, що у шамана є ще одне помешкання. На відміну від нарочито неохайної та зловісної хижі посеред осикового гаю, це була суха та чиста печера, промита дощами за тисячі років у скелі білого вапняку. Сюди шаман навідувався зрідка, завжди посилаючи хлопця пересвідчитися, що за ним ніхто не стежить. Тут рік тому вчитель і розповів юнакові, чому насправді взяв його в учні.

Зараз Тегур мав дістатися саме до вапнякової печери. Там шаман чекав на золоту піалу з приданого Суї, яку колишній служка кагана нарешті викрав для нього. Не гаючись, але про всяк випадок плутаючи слід, юнак подався до білої скелі.

Коли Олег кружним шляхом повернувся до Мокселі, гурт городян із п’яти чоловік на чолі з якимось боярином вже вирушив шукати поради до шамана. Іванові з Мстиславом не вдалося затесатися до делегації. Чужинці виглядали б у ній занадто неприродно. Проте, Мстислав знайшов нагоду перебалакати з тим боярином, який загубив шапку у заворушенні під брамою. Парубок повернув власникові головний убір і розповів, що вони купці, привезли дві унікальні речі на продаж самому каганові — кинджал із Лалом та люстро. Зацікавлений боярин обіцяв переказати це Суї. За помірний гонорар — тридцять монет.

Тим часом смерди вже почали в’язати плоти, наплавляючи міст навпроти брами. У розмоклий шлях від Кремляді до берега вбивали вербові плахти[47]. На стінах фортеці вивішували килими. Чималий гурт незадоволених вимогою Суї городян неподалік брами очікував на повернення делегації від шамана.

Олег із побратимами саме розмовляли на вигоні під стіною, коли до них підбіг посланець із наказом володарки: не вештатися поміж її підданців, а йти до заїжджого двору й чекати на запрошення до Кремляді. Так і вчинили.

Господар зустрів їх значно привітніше, ніж зранку. Мабуть, вже довідався, що їх запросили до двору. Почастував свіжозвареними щами та кашею з гусячими шкварками. Під час обіду він намагався завести розмову про рідні краї гостей, розпитати про те, які такі товари вони привезли та що збираються купувати у Мокселі. Характерники ледве спекалися його нав’язливої цікавості, пославшись на втому з дороги.

Надвечір наступного дня до заїжджого двору прибіг служка й повідомив, що за «купцями» незабаром прийдуть, аби доправити до Кремляді. Козаки вийшли надвір та заходилися чистити від сіна свій одяг, взуття, чуприни та бороди — мали стати перед ясними очами володарки у пристойному вигляді. Тут Мстислав і віднайшов у глибокій кишені свого каптана з товстого сукна газовий балончик — Ден потурбувався. Парубок не встиг сказати про це побратимам, бо саме нагодилися аж три посланці від Суї з наказом негайно йти до неї. Мстислав лишень непомітно переклав балончик до мішка з кинджалом та дзеркалом, який мав нести. Хлопець сподівався, що речі, принесені на продаж самому каганові та володарці, навряд чи насміляться оглядати — на відміну від самих «купців». Так і сталося — його наплічник не перетрусили, проте самих характерників обнишпорили, немов у американському аеропорту. Зброю, яку вони вирішили не лишати на заїжджому дворі, відібрали.

Володарка зустріла козаків у кам’яній палаті, низьку стелю якої підпирала єдина «пузата» колона в самому центрі квадратового приміщення. Підлогу встеляли товсті килими. Крізь невеликі віконця ледь пробивалося тьмяне світло, якому «допомагали» два смолоскипи на триногах, обабіч підвищення під колоною, де стояло велике золочене крісло. Трохи нижче, на невеликому, також золоченому ослінчику сиділа володарка. За її спиною стояли двоє нукерів у білих каптанах із алебардами у руках, а попереду, трохи збоку — вже знайомий Мстиславові боярин. Інші придворні розташувалися у напівтемряві на лавах попід стінами. Біля вхідних дверей застигли ще двоє вартових.

Суя була вбрана у гаптовану сріблом синю сукню й таку саму шапочку, з якої на скроні спускалися низки перлів. Руки прикрашали численні каблучки та браслети, а груди — намисто, також перлове. Жінка виявилася старшою, ніж уявлялося характерникам — її обличчя було помережене зморшками, а на повіки вже напливали старечі складки. Проте очі у нерівному світлі смолоскипів спалахували відблисками жорстокості та пихи.

Посланець попередив мандрівників про те, що за місцевим етикетом, вони не можуть говорити першими. Тож характерники вклонились і мовчки стали біля дверей.

— Підійдіть, — витримавши паузу, наказала Суя різким голосом. — Звідки ви?

— З Аланиїди, ясна володарко, — відповів Іван, наближаючись до неї. Олег та Мстислав повагом теж зробили кілька кроків. — Прибули до Мокселі, аби піднести Вам ось цю коштовну річ, — старший характерник, не озираючись, простягнув руку і Мстислав з готовністю вклав у неї… кинджал із Лалом — переплутав у поспіху.

Іван хотів був повернути зброю синові, але боярин мало не силоміць вирвав її в характерника. Проте побачивши, що він ухопив, вкляк у непідробному подиві, що швидко змінився на обурення.

— Ви мали намір подарувати нашій володарці зброю? — боярин високо здійняв кинджал, і по лавах прокотився сердитий перегук. — Хіба ви не знаєте, що за звичаєм Мокселі зброю дарують лише тим жінкам, чиєму чоловікові бажають смерті?! Ви жадаєте смерті нашому каганові?!

— Взяти цих зайд! — наказала Суя. — У яму. Володар вирішить, як їх стратити, коли повернеться.

Двоє вартових за спинами характерників та ті двоє, що були біля трону, кинулися до них, настовбурчивши алебарди. Уже випробуваним сьогодні прийомом Олег із розвороту вдарив ногою у підборіддя ближчого до нього нукера. Вихопив алебарду й кинув Іванові — вправнішому за нього фехтувальнику. Цієї миті залою поширився нестерпний сморід перцевого газу — Мстислав бризнув із балончика в обличчя двом вартовим, які набігали від трону. Ті зайшлися сльозами та кашлем. Іван легко вибив алебарду у ще одного вартового. Суя в нападі кашлю зігнулася на своєму ослоні, бояри — згуртувалися довкола неї. Це було безпечніше, ніж бігти на допомогу нукерам, які билися із дивними «купцями». Усі царедворці теж нестерпно чхали та заливалися сльозами.

Характерникам здавалося, що шлях до відступу вільний. Іван метнув алебарду на манер списа в останнього боєздатного вояка і пробив тому плече. Олег із Мстиславом вже були кинулися до дверей, крізь які потрапили до палати, але Іван наказав бігти у протилежний кінець зали — за колону. Там були ще одні двері, ймовірно, вони вели до внутрішніх покоїв. Майже нічого не розбираючи на шляху через сльози, вони вибігли у темні порожні сіни, а звідти, мало не навпомацки, вузьким довгим коридором потрапили у якусь холодну комірчину без вікон.

— Тату, чому сюди? — ще не відсапавшись, прошепотів Мстислав до Івана, коли вони, причинивши за собою рипучі двері, причаїлися у цьому непевному сховку.

— Бо в парадних палатах повно варти, — Іван рукавом витер сльози, які ще рясно текли з очей. — Та й через двір нам ніяк не прорватися. А ти таки порушив заборону не брати з собою ніяких засобів із нашого часу!

— Та то волоцюга Ден…

— Тихо, — підняв палець Олег. — Чуєте?

Десь унизу пролунали стрімкі кроки кількох чоловіків, які голосно перемовлялися між собою. Крізь щілини підлоги до комірчини на мить зазирнуло світло смолоскипів. Цього було досить, аби характерники побачили, що у дальньому кутку стоїть драбина, верхній кінець якої впирається у відкриту ляду. Звуки стихли. Іван мовчки вказав на драбину. Олег здерся на горище і звідти прошепотів побратимам, щоб рушали за ним. Він навпомацки подав руку Іванові. Мстислав, приєднавшись до них, одним рухом підняв за собою драбину й нечутно зачинив ляду.

Тут темрява була не такою густою — крізь маленьке трикутне віконце, розташоване угорі двоскатного даху, пробивалося надвечірнє світло. Було чутно, як по кроквах шаруділи миші, втікаючи від несподіваних гостей. Знизу долинали дедалі гучніші звуки ґвалту, що швидко розтікався Кремляддю.

Горище виявилося велетенським — мабуть, накривало увесь терем. З поперечин між кроквами звішувалися в’язанки сушених грибів та оберемки трав, у підвішених до балок полотняних торбах шаруділи сушені ягоди.

Козаки дісталися віконця. Мстислав підсадив на поперечину Олега, і той визирнув назовні. Пошуки вже перекинулися на двір. Браму зачинили, на стіні фортеці через кожні десять метрів стали вартові зі смолоскипами. Олег побачив, що терем з’єднаний зі стіною критою галереєю, яка на рівні другого поверху спиралася на товсті колоди-стовпи. Десь на вежі вдарили у набат.

— Стіна фортеці там, — вказав Олег напрямок. — Це єдиний шанс вибратися звідси.

— Яким чином? — Мстислав зсадив його на підлогу.

— Є в мене план.