Відлуння у брамі

15. Відлуння

У світлі ліхтарів тьмяно зблиснули золоті зливки. Немов у банківському сховищі, вони лежали акуратними пірамідами на чотириярусних металевих стелажах попід стінами. У кожній — по десять зливків. Праворуч, трохи перекриваючи вхід, стояли три сині пластикові двохсотлітрові діжки із золотим брухтом — ланцюжками, перснями без камінців, червінцями та просто шматками золотого дроту. На нижньому стелажі височіли піраміди якогось білого металу — платини, білого золота абощо.

— А ти сподівався, що тут поклали щось по-справжньому цікаве? — знизав плечима Іван на Гордієве зауваження про власників сховку — справді «ні ума, ні фантазії». — До речі, цінностей тут — не на таку вже й карколомну суму. На око, мабуть, близько сотні мільйонів доларів. Та якщо припустити, що, це, наприклад, іридій, — він вказав на нижній стелаж, то…

— Пізніше порахуєте, — перервав його Назар. — Це ж лише перша комора, — він підійшов до наступних дверей. — Давайте поглянемо, що тут.

Кібернетик повторив процедуру із дискетою та кодом — двері опустилися вниз. Вміст цього сховища виявився цікавішим — скіфські та сарматські артефакти: коштовні мечі і кинджали, сагайдаки, шийні гривні зі зміїними головами на кінцях, дві пекторалі, ланцюги, пояси, діадеми, чаші та келихи. Величезна кількість нашивок у вигляді оленів, грифонів і коней та ще багато предметів невідомого призначення. Усе із золота.

— Скарби чорних археологів, — видихнув Гордій. — Складно навіть уявити, скільки часу знадобиться вченим, щоб систематизувати це усе.

— Давайте поглянемо, що там далі, — нетерпляче запропонував Олег.

Наступна комора ущерть була заповнена готівкою — доларами, фунтами стерлінгів, швейцарськими франками та юанями — усі купюри лише найвищих номіналів.

Четверті двері відкрилися трохи інакше. Вони відійшли із м’яким цмоком, як це буває у приміщеннях, що зачиняються герметично.

Спочатку здалося, ніби комора порожня. Її стіни, підлога і стеля були обклеєні дзеркальною фольгою, яка відбивала світло ліхтарів і сліпила очі яскравими спалахами. Тому характерники не одразу помітили дві старезні скрині, що стояли під протилежною від входу стіною. Олег увійшов першим, Іван за ним.

Виявилося, що скрині виготовлені з цільних, товстих дубових панелей, вкритих потьмянілим розписом. Олег підняв важку кришку меншої зі скринь. Із її внутрішнього боку характерники побачили козака Мамая, як його традиційно малювали на народних картинах — той сидів під деревом, із кобзою у руках та шаблею при боці, поряд із конем та маленьким песиком. Та придивившись, Олег побачив, що замість песика біля ніг козака примостилася довга лискуча видра. Розумними очима вона зазирала в обличчя Мамая, настовбурчивши тонкі вуса.

Вміст скрині закривало домоткане полотно. Олег чомусь завагався, знімати його чи ні. Іван теж простягнув руку, але торкатись полотна не поспішав. Зі скрині виразно віяло холодом. До комори увійшли Гордій із Назаром. Олег підняв кришку другої — більшої — скрині. Вона виявилася повною зерна, схоже, що житнього.

Нарешті Олег відкинув полотнину з-під портрета Мамая. Виявилося, що у скрині лежить звичайнісінька, на перший погляд, багетна рама — розміром приблизно метр на метр. У таких, мабуть, на стінах у козацьких та селянських хатах вивішували ікони та картини — проста, міцна, і, схоже, теж різьблена з дубу. На вигляд геть новісінька. Олег спробував узяти її, і аж скрикнув — руку обпекло холодом. Загорнувши долоню у полотнину, він таки витягнув раму зі скрині. Вона виявилася значно легшою, ніж можна було сподіватися, зовсім легкою, невагомою — коли парубок спробував поставити її додолу, притуливши до стіни, рама спливла у повітрі на рівень його обличчя. Тут усі побачили, що дивний виріб виготовлений із цільної деревини, наче вигнутий з однієї гілки, а швидше — ту гілку одразу виростили у формі замкнутої, без жодного натяку на стик, рами, а тоді прикрасили різьбленням.

— Хм, — незворушно, як на такі обставини, мугикнув Назар. — Чому ж вона не здійнялася одразу, коли відкрили скриню?

— Мабуть, вистачало й невеликої ваги полотна, — відповів на те Гордій.

Та Олегові з Іваном було байдуже до їхньої балачки. Назар із Гордієм стояли за їхніми спинами й не одразу побачили, що у рамі. А там не було нічого. У багеті виднілася лише порожнеча — чорна, холодна і водночас невловимо мінлива.

— Що це може бути? — Іван торкнувся рами й одразу відсмикнув обпечену холодом руку.

— Гадаю, відповідь у печері Чаклуна, — відповів Олег, лише зараз усвідомлюючи, що кожне сказане ними слово відбивається у рамі ледь чутним відлунням.

Якби сторонній спостерігач продовжував фільмувати те, що відбувалося на узбіччі біля бетонного бугая, то після того, як на екрані його відеокамери промайнули два-три матово-сірі кадри, побачив би, що ті п’ятеро чоловіків, за якими він підглядає, вже повертаються назад до джипів. Двоє з них, наймолодші — несуть невідомо звідки узяту старезну розмальовану скриню.

Мечислав першим побачив, що побратими, які менше ніж п’ять хвилин тому відійшли задля обстеження прикметної скульптури, вже повертаються.

— Що трапилося? — захвилювався він.

— Усе гаразд, — озвався Гордій, вказуючи на скриню. — Ми вже впоралися.

— Так швидко? — Северин поглянув годинник.

— Та «скільки тієї зими», — віджартувався Мстислав. — Багажник ліпше відчинили б.

— А що це? — Мечислав вказав на скриню.

— Дорогою розповімо, — Іван допоміг помістити скриню в машину. — Їдемо у напрямку Мелітополя.

— Удосвіта маємо бути на Кам’яній могилі, — додав зосереджений Олег, сідаючи за кермо. — Щось мені підказує, що вміст скрині має стосунок до скарбу могили, який просив віднайти пан Триголос.

— І в мене майнула така гадка, — погодився Іван. — Та навряд чи це та рама, яку ми віднайшли…

— У могилі з’ясується, — озвався на те Олег, пильно вдивляючись у нічну дорогу.

Машини виїхали на трасу і помчали на південь. Мстислав, сидячи за кермом «Інфініті», зі смаком розповідав Северину, Тарасові та Мечиславові про пригоду у сховищі:

— Річ у тім, що Олег створив довкола статуї поле прискореного плину часу. Так само, як і під час розмови з Людмилою в кондитерській. Зовні минуло кілька хвилин, у коконі — цілих півтори години.

— Ці здібності в Олегові прокинулися завдяки тому експериментові біля басейну, — здогадався Тарас, — коли він сховав телефон Назара у місце, де час рухався повільніше.

Йосип Бланк трохи підупав духом. Лікар після обстеження підтвердив, що в нього на зап’ястку справжнісінька злоякісна пухлина. Була потреба у сеансах променевої терапії, що не виключало у подальшому й операційного втручання. Доброю новиною було те, що пухлина у первинній стадії, тож у випадку негайного початку лікування — прогноз цілком позитивний.

Тоді Йосип поїхав на зустріч із колишньою співробітницею прокуратури. Здибанку призначили у недорогій забігайлівці, де подавали смачні шашлики з молочної телятини. Це місце визначила дама — була знайома з господарем закладу ще з буремних дев’яностих. Тоді вона допомагала власнику цієї шашличної — молодому азербайджанцю — уникати проблем, пов’язаних переважно із чиновно-кримінальним здирництвом та підступами численних конкурентів.

— Отже тобі, Йосю, треба надійний контакт саме у СБУ? — товсті короткі пальці співрозмовниці, на яких виблискували масивні каблучки, міцно стиснули соусник із пекучим чилі. — Це непросто — у розумінні надійності, перш за все.

— А коли я їм запропоную співпрацю на обопільно вигідних засадах? — Бланк, забувши про заборону лікаря, почухав бородавку на лівому зап’ясті.

— А мій інтерес? — на гаряче м’ясо пролилася цівка густого криваво-червоного соусу.

— Це складно визначити у відсотках, бо прибуток очікується радше моральний, ніж матеріальний.

— Не сміши мої пантофлі, Йосю! Кого нині цікавлять нематеріальні прибутки?!

— Припускаю, що молодих кар’єристів та інших честолюбців.

— Ти ба! Психологом придурюєшся? Ну, я не кар’єристка — вже. Давай в абсолютних цифрах.

— Вам, за організацію надійного контакту — п’ять тисяч єврів. Як неполіткоректно, одначе, у вас називають європейські гроші, — спробував Йосип одразу ж відволікти увагу жінки від названої суми, але з того нічого не вийшло.

— П’ятнадцять, за неполіткоректність.

— Скільки?!! Вісім!

— Десять.

— По руках! — погодився Бланк на очікувану ним насправді суму.

Дві короткопалі долоні ляснули над тарілкою з шашликами. І майже одразу коротко дзеленькнули грубі склянки, в яких сколихнулося темно-червоне каберне. Бланк ледь торкнув вино губами. Співрозмовниця ж випила нахилки.

— Але слухай сюди, Йосипе, — жінка говорила з повним ротом, що згубно впливало на дикцію, та у Йосипа був давній досвід ділових обідів із цією пані. — Я зведу тебе з одним молодим, але перспективним слідчим…

— Потрібна людина зі зв’язками…

— Він синок мого, ну як тобі сказати… словом, молодшого колеги, якому колись я допомогла у кар’єрному зростанні. От час іде, вже й діти до серйозної роботи стали, — на мить її очі затьмарилися солодким туманом спогадів, але вже за секунду погляд знову світилися холодною крицею, як і належить прокурору, дарма, що колишньому. — Так от, хлопець вже звання капітана отримав, достроково…

— У наш час, у цій країні, таке заохочення «мажорного синка» ще не показник професійності…

— Тобі треба професіонал чи людина зі зв’язками?

— Знаєте, за десятку єврогрошей хотілося б отримати і те, й інше в одному флаконі, так би мовити, — Йосип злегка клацнув нігтем по пляшці, що стояла на столі.

— Це саме той випадок. Хлопець схиблений на кар’єрі, тому в начальства він на доброму рахунку. До того ж, коли він лише прийшов на роботу зеленим лейтенантом, його наставником був справжній контррозвідник — добрий оперативник, непристойно чесний, як на сьогодні. Капітан — його найкращий учень.

— Гаразд, підкину я твоєму протеже одну тему, яку, коли розкрутити…

— Тільки мені більше своїми оборудками голови не мороч, я вже на пенсії. Завтра тобі зателефонують і призначать зустріч.

Звіт стеження за Людмилою, отриманий наступного ранку, дав лише один результат — зачинилася вдома, на дзвінки не відповідає, дверей не відчиняє. Отже, з тим покидьком Транихиїлом не зустрічається, чогось боїться, — зробив висновок Йосип. У геть кепському настрої він поїхав на зустріч.

Рекомендований прокуроршою капітан виявився високим, небагатослівним і дуже молодим на вигляд. Вправно склавши своє довготелесе тіло на жорсткій лаві під розлогим деревом у віддаленому куточку парку Глоби[29], він уважно слухав розповідь Йосипа. А той, як йому здавалося, добре підготувався.

— …Минулої суботи, — говорив Бланк, — я випадково побачив на площі Петровського того злодія, який вирвав у мене портфель.

— За яких обставин?

— Іду площею, коли раптом бачу: на узбіччі різко гальмує брудний мікроавтобус, з нього вискакують двоє, хапають якогось хлопчиська прямо з тротуару, вкидають у бусик — і зникають.

— Це ще хтось бачив?

— Багато людей, але той, хто першим вхопив хлопця, голосно сказав: «Так ось де ти! Мама ж хвилюється! Третю добу додому не з’являєшся!» Гадаю, у такий спосіб вони хотіли створити у перехожих враження, що це лише родинна справа.

— Точніше, заспокоїти сумління свідків, якщо вони вагатимуться, чи дзвонити до міліції. У правильних школах дітей навчають, як протидіяти кіднепінгу[30]. В таких випадках вони мають на усе горло волати: «Я їх не знаю!». Саме така фраза мобілізує увагу перехожих. Викрадений вочевидь цього не знав.

— Але слухайте, що сталося далі: парубок, який ішов поперед мене метрів за десять, раптом розвернувся і щодуху почав тікати.

— Просто злякався чи, гадаєте, був причетний до викрадення або знайомий із викраденим? — запитав капітан.

— Ймовірно, що був знайомим. Я бачив, як за кілька секунд до того вони одне одному помахали руками.

— Гаразд, але до чого тут Ваша справа із поцупленим портфелем?

— Той, що тікав, стежив за мною того дня. Я зауважив його за кілька хвилин до того, як у мене вирвали портфель.

— Певні?

— На сто відсотків. Я його тоді добре роздивився. У нього така пика, на мавпячу схожа, і капловухий він.

— Пане Бланк, даруйте, але давайте ще раз: що було у портфелі?

— Ну, я ж вам вже говорив — мені важливий сам портфель, а не його вміст.

— Чим він такий важливий?

— Розумієте, я колись цікавився вченням Олени Блаватської. Постійно мав при собі один сувенір, із нею пов’язаний, та й сам портфель придбав у садибі Блаватських.

— Непереконливо, щиро кажучи, але менше з тим. Ви ж зацікавлені, щоб я віднайшов саме викрадача вашого портфеля, а не його вміст. Чи не так?

— Ну, і портфель, і сувенір, що був у ньому, для мене теж дуже важливі. Бажано їх повернути.

— Крутійствуєте, добродію, крутійствуєте. Боюся, що з таким обсягом інформації я не зможу бути Вам корисним, — офіцер зробив вигляд, що підводиться з лави.

— Послухайте! У Дніпропетровську вже більше року перебуває такий собі Тед Россман…

Капітан ані порухом не відреагував на почуте, але Йосип відчув, що своїми останніми словами влучив у десятку. Зробивши ледь помітну паузу, але не ризикуючи довше чекати реакції співрозмовника, Бланк вів далі:

— Він займається дуже небезпечними, але важливими дослідженнями. Їх фінансує Владімір Шахсуваров.

— Який нещодавно сильно травмувався на своєму літаку, у нашому аеропорту. Він летів на зустріч із Россманом?

— Саме так.

— А ви, пане Бланк, яким чином пов’язані з ними обома?

— Бачите, пане капітане, це довга історія.

— Яка чудова сьогодні днина і, здається, в мене ще вдосталь часу, а у Вас?

— Гаразд. Усе почалося з мого знайомства з такою собі ворожкою Людмилою…

Бланк чітко виклав капітанові заздалегідь підготовлену розповідь, яку він сам подумки називав «лайт-версією». У ній ішлося лише про Теда Россмана, біохімічні дослідження якого фінансує відомий іноземний олігарх та Людмилу, що допомогла дослідникові прищепити Йосипу злоякісну пухлину. Про біоінформаційну речовину та гомункула оповідач не прохопився жодним словом.

Коли обидва джипи заїхали на майданчик під брилами Кам’яної могили, сонце кидало перші промені на води річки Молочної. Олег дістав зі скрині загорнуту у полотно раму і рушив з нею до печери Чаклуна. Він наполіг, щоб із ним пішли усі семеро характерників. Іван не забув прихопити із собою Кобзу.

Холод, що струменів від рами, ніби трохи втамувався — принаймні, вже не обпікав Олегові рук. Йому спало на думку, що слід створити просторово-часове поле, аби убезпечити їхній гурт від сторонніх спостерігачів.

— Не треба, — пролунав у коридорі молодий басовитий голос. — Я вже подбав про те, щоб нам не заважали. Тепер, коли ви принесли браму, це мені під силу.

Вони стояли біля темної ніші, що слугувала входом до печери Чаклуна. Іван просунув руку з Кобзою в темний лаз, передаючи її комусь невидимому. Стінами печери одразу ж пішли золотаві та сині сполохи приглушеного світла, а ще за мить — на пласкому камені під стіною грота з’явилася знайома постать юнака у сліпучо-білій сорочці, підперезаній барвистим поясом — Триголос, прадавній дух Хортиці. У руках він тримав Кобзу.

— Олеже, дай мені й браму, — наказав дух.

Парубок здогадався, що брамою Триголос називає раму, яку він тримає під полотном — і простягнув її до печери.

— Відпускай, не бійся, — скомандував господар гроту.

Рама зависла, майже невагома. Вона поволі опускалася додолу. Триголос невловимим рухом зняв полотно, і рама здійнялася під низьку стелю.

— Ви таки повернули Велесову браму! — мовив він. Саме брама, як ви, мабуть, здогадалися — є скарбом Кам’яної могили, — кожне слово духа відлунювалося у чорній порожнечі брами. — Заходьте та сідайте, розповім вам дещо, — Триголос також сів на камені, схрестивши ноги, і почав свою оповідь: — Велес, серед іншого, був богом, який стояв на чатах біля входу в потойбіччя. Коли прадавні вірування в богів замінили на віру у Бога Єдиного, а люди у цих землях припинили зводити капища та приносити офіру давнім своїм кумирам, стародавні боги полишили цей — один зі світів — й оселилися в інших. Це сталося більше тисячі років тому. Не маючи більше змоги охороняти вхід до потойбіччя із цього світу, Велес створив із гілки Прадуба браму, в яку помістив вхід до одного з інших світів. Там він оселився і сам. А браму — вхід до свого світу — Велес заховав у Кам’яній могилі. Вона цілком надійно зберігалася тут більше тисячоліття, аж поки кільканадцять років тому у Придніпров’ї не почав господарювати Хазяїн. Хоча Мелітопольщина формально не належала до його володінь, але той беручкий чоловік прибирав до рук усе, що на його думку, того було варте, й поза межами свого феоду. Він із дитинства знав, що Кам’яна могила зберігає якусь таємницю. Бабуся розповідала йому легенду про скарб. Пізніше й професійні відуни в Києві підтвердили, що є тут щось незбагненно цінне. Звісно, що уява малювала Хазяїнові золото з діамантами, а зовсім не браму у потойбіччя. Він організував сюди кілька таємних експедицій, спеціально створив заповідник, щоб легше було шукати скарби, а головне — щоб інші нишпорки не вешталися. Коштовностей тут, зрозуміло, не знайшли. Та коли за допомогою ультразвуку сканували стіни гроту Кози[31], то таки виявили порожнечу, у якій Велес заховав браму. Доповіли Хазяїнові. Він заборонив оглядати знахідку без нього, а коли приїхав, був люто розчарований. У ніші була якась дивна рама — і все. Хазяїн збагнув, що цей предмет незвичайний, але як його використовувати, не знав. Попри те, наказав забрати звідси і браму, і скриню із зерном. Так сталося, що коли Хазяїн поцупив ці артефакти, мене не було тут — інакше я б не віддав. Без брами спілкуватися з Велесом я не мав змоги, але тепер, сподіваюся, ми з ним контакт відновимо.…

— А щоби брама запрацювала, потрібна Кобза? — запитав Олег.

— Так, але якщо заграти у цій печері. Саме відлуння мелодії Кобзи від цих стін відчиняє Велесову браму. Без нього — там лише чорна холодна порожнеча. Хазяїн віднайшов браму зовсім незадовго до його вимушеної еміграції з України. Та сховав її… до речі, де? — Триголос перервав свою розповідь.

Олег та Іван розповіли духові Хортиці про те, як Хазяїн обладнав своє сховище під бугаєм.

— Цікавий збіг, — зауважив Триголос, вислухавши характерників, — адже бик є символом Велеса. Його взагалі часто називали богом худоби.

— А яку цінність для Хазяїна може становити скриня зі збіжжям? — поцікавився Олег.

— Запитаєте у Велеса, — уникнув відповіді дух. — Ту скриню також він залишив у Кам’яній могилі.

— Коли запитаємо? — зацікавлено відреагував на перспективу знайомства з богом Тарас.

— Скоро, панове.