Відлуння у брамі

14. Археокібернетика та парапсихологія

— А тоді Олег щось зробив із простором довкола нашого столу, — розповідав Мстислав характерникам, які зібралися у кімнаті-сейфі, — і вийшло так, що ми опинилися ніби ізольованими від зовнішнього світу.

— Тобто ззовні вас не чули і не бачили? — перепитав Іван.

— Ні, — втрутився Олег, — лише не чули, точніше чули зовсім нерозбірливо. — Я не хотів, щоби офіціантка у кав’ярні злякалася нашого зникнення.

— Хто тебе цього навчив? — Гордій виглядав і зацікавленим, і здивованим розповіддю про зустріч у кав’ярні під Людмилиним будинком.

— Та ніхто… ніби, — знизав плечима Олег. — Саме якось на думку спало.

— Саме спало, — передражнив його Северин. — А ти б міг сховати від зовнішнього світу щось більше, ніж столик у кав’ярні?

— Мабуть, — восьмий член Ордену поглянув на побратимів так, немов уперше їх бачив.

— Мене інше дивує, панове, — сказав Северин, — чому, якщо Олег здатний ховати від підглядання та прослуховування окремі місця у просторі, ми сидимо в цій задусі.

— Справді, — підтримав його Тарас. — Ходімо, наприклад, до альтанки біля басейну, на свіже повітря — а Олег сховає її від зовнішнього світу.

— Ач, які! — вибухнув удаваним гнівом Іван. — Тут на ваших очах диво дивовижне сталося, а вони, бач, його під кондиціонер звичайнісінький одразу прилаштувати надумали. Щоб вам, товариство, було відомо: ті здатності, які починає демонструвати Олег, згадуються у переказах бродників[28], які жили у цих місцях з незапам’ятних часів. Дехто вважає, що почасти й ми, характерники, завдячуємо своїми здібностями якомусь генетичному зв’язку із ними. Так ось: досягти здатності ізолювати частину простору можна лише завдяки виснажливій праці, тривалим медитаціям, а головне — навчанню у могутнього чаклуна, а Олегові це вдалося завиграшки.

— Гадаю, це може бути результатом дії на нього біоінформаційної речовини, — припустив Гордій.

— Або благословенням Триголоса, — зауважив Тарас.

— Чи його природними здібностями, — не втримався Северин від власної версії.

— А може, всі ці чинники подіяли разом? — Мечислав аж розсердився на те, що така проста ідея спала на думку йому — майже не обдарованому характерницькими здібностями.

— Тут йдеться про інше, — насупив брови Іван. — Олег застосував до простору лише один із можливих видів його трансформації. Він унеможливив вільний рух звукових хвиль, замкнувши їх колом. До речі, Олеже, а якісь заклинання ти вимовляв?

— Не знаю я жодних заклинань. Лише подумав, що було б добре, аби нас ніхто не чув — і зробив рукою невеличке таке коло, — пояснив наймолодший характерник.

— А як ще можна керувати простором? — запитав Мстислав, тамуючи почуття заздрості до побратима, якому унікальний дар дістався без жодних зусиль.

— Зараз поглянемо, — відповів Іван, від якого не сховався синів настрій. — Ходімо таки до басейну.

Виявилося, що басейн зайнятий — видр Людмил, перекидаючись у воді, насолоджувався там прохолодою, забризкуючи мармурові бортики та водостійкі акацієві лави побіля них. Протерши їх та поставивши в альтанку, куди не досягали бризки, що продовжував спричиняти життєрадісний Людмил, характерники посідали довкола квадратового садового столу.

— Олеже, — Іван поглянув на парубка, — уяви собі, що з навколишнього простору виокремлюється якась його частина, наприклад, обмежена цією альтанкою…

— Ні, не так, — у несподіваному запалі перервав його Назар. — Ось бачиш, Олежку, — він дістав з кишені мобільний телефон. — Цей предмет цілком матеріальний, має певну вагу та об’єм. Спробуй спочатку виокремити його з нашого простору і помістити в таке місце, де б час ішов швидше або повільніше.

— Це куди? — спантеличився наймолодший характерник.

— Існують теорії, за якими плин часу, як і течія річки, не є рівномірним. У ньому трапляються швидші і повільніші струмені, вирви і щось подібне до загат. Їх, відповідно, можна виявляти або й створювати!

— Спробуй сам, — підсумував Гордій. Він узяв у Назара телефон і поклав на стіл перед Олегом.

— Зроби так само, як у кондитерській, — підказав Мечислав.

Олег дивився на чорний апарат, який лежав на світлій деревині столу, і не розумів, чого власне від нього вимагають побратими. Куди він має запроторити цей телефон? Подумки спробував уявити собі, що воно таке за місце, де плин часу є швидшим — і наскільки швидшим? У потилиці щось ніби аж клацнуло від напруження, на мить потемніло в очах, а коли різкість зору відновилася, на столі було порожньо.

— Ну, ось бачите, — здавалося, Іванів голос пролунав буденно, навіть якось байдуже. — Вийшло.

— То куди ж, Олеже, ти подів телефон? — Тарас провів рукою по столу, переконуючись, що зникнення апарата не є зоровою галюцинацією.

— А давайте на нього подзвонимо, — запропонував Северин, дістаючи свій мобільник і натискаючи кнопку швидкого виклику Назарового номера. — Поза зоною, — він увімкнув гучний зв’язок, щоб усі почули, що «абонент перебуває поза зоною досяжності».

— А тепер, Олеже, спробуй повернути Назарові його власність — попросив Гордій.

— Я не знаю, як…

— Знав, як, м-м-м… — Мечислав не міг добрати слова, яким можна було б означити, що ж відбулося зі зниклим предметом.

— Словом: знав, як його заховати, то мусиш знати і як відшукати, — прийшов братові на допомогу Мстислав.

— Справді, Олеже, спробуй подумки дотягнутися до нього, — знову попросив Гордій, — і повернути сюди.

— Та я вже намагаюся, але нічого не виходить! — він знову відчув напруження у потилиці, — жодного результату.

Олег намагався повторити спроби ще й ще раз, але, окрім темряви в очах, ніяких інших наслідків вони не мали. Раптом парубок відчув, що у його ногу ткнулося щось мокре. Виявилося, що це Людмил, про якого всі забули, виліз із басейну і нишком пробрався під стіл. У зубах видр тримав… Гордіїв телефон. Здивований Олег узяв апарат до рук.

— От бачиш, недаремно Триголос порадив переселити Порадника в організм видри, — мовив так само незворушний Іван. — Вочевидь Людмил, на відміну від тебе, зауважив, куди ти запроторив телефон…

— І, відреагувавши на твої відчайдушні спроби, нашвидку зганяв за ним, — продовжив пояснення Гордій, забираючи апарат.

— Щоб ти не мучився власними намаганнями, — засміявся Мечислав.

— Ну що, панове — звіримо годинники? — Назар увімкнув дисплей поверненого апарата. — Відстає на сім хвилин, — повідомив він, порівнявши свої показники з Тарасовими.

— Так, — підтвердив Северин, поглянувши на свій годинник.

— Олеже, ти зумів помістити Назарів телефон туди, де час іде повільніше, — сказав Іван. — Людмилові поталанило, бо якби він вирушив на пошуки у місце, де час прискорений, то миттєво постарів би, або і вмер від старості. Що ж, тепер ти мусиш багато працювати, щоб навчитися створювати поля зміни швидкості плину часу. При цьому вони мають відповідати певним параметрам. Ми тобі допоможемо, сподіваюсь, і Людмил також, — характерник погладив видра по мокрій голові. — Обідати час, товариство, — він підвівся. — І видра не забудьте погодувати — заробив він сьогодні щось смачненьке.

Високі двері кабінету прочинилися рівно настільки, щоб впустити ад’ютанта — найближчого з-поміж конфідентів самодержця. Дочекавшись схвального нахилу квадратного підборіддя, молодик у морському однострої з погонами контр-адмірала наблизився до столу.

— Пане президенте, — ці слова адмірал вимовив так, ніби сказав: «Ваша Імператорська Величносте», — з’ясовано, що Шахсуваров не мав контактів із Фьодаром Россомахіним — Тедом Россманом, себто. Після катастрофи полковника вивезли з аеропорту та утримують в лікарні люди колишнього Хазяїна Придніпров’я.

— У якому він стані?

— Ніби у тяжкому, але…

— Як це, ніби-але? Невже немає змоги знати це достеменно? — у легкому здивуванні цих запитань ад’ютантові почувся скрегіт металу.

— Прослуховування телефонів лікарів, які оперували та лікують Шахсуварова, дає підстави вважати — його травми середньої тяжкості і не становлять загрози життю, але самостійно пересуватися він ще неспроможний.

— Отже, крім людей Хазяїна, він ні з ким більше не спілкується? — самодержець підвівся і став обличчям до вікна, заклавши руки за спину. — От у кого слід вчитися вмінню проводити ефективні операції, — вів він далі. — Хазяїн примудряється організовувати їх навіть із американської в’язниці.

— Є інформація, що саме американці дуже цікавляться Шахсуваровим у Дніпропетровську. Один старий агент ЦРУ мав, швидше за все, коротку зустріч із екс-полковником.

— Як то — «швидше за все»?

— Зовнішнє спостереження зафіксувало факт проходу такого собі Томаса Андреаса до корпусу, де розташована палата Шахсуварова, а от чи вони говорили — невідомо.

— Достатньо і цього, — самодержець різко обернувся. — Якщо є найменша імовірність, що американці зацікавилися Владіміром, то його слід негайно привезти сюди. Чи пророблявся варіант вивезення Шахсуварова до Москви?

— Так, і в Україні є люди, готові нам у цьому допомогти. Але якщо він досі нетранспортабельний…

— Байдуже! Якщо він живим потрапить до рук піндосів, то біоінформаційної речовини нам не бачити, як власних вух, — процідив монарх. Ад’ютант зауважив, що той по-справжньому боїться втратити унікальний винахід покійного Арсена Фількевича.

— Тоді, можливо, нам слід почати не з Шахсуварова, а з Теда Россмана, адже саме він є носієм технологічної інформації.

— Шахсуваров чомусь вважає, що досліди Россмана можуть бути успішними лише у Дніпропетровську. Нібито довкола цього міста є якісь стародавні «місця сили», чи щось таке. І, що важливо — біологічний матеріал, необхідний для цієї роботи, там існує у найвищій у світі концентрації. А ми навіть не знаємо, чи вже отримані бодай перші позитивні результати. Аби це з’ясувати, Шахсуваров і полетів до Дніпропетровська. Яка інформація надходить з його московського офісу?

— Його оточення лише пошепки обговорює катастрофу та зникнення шефа, але нічого важливого там не знають.

— А його служба безпеки?

— Там у нас немає агентури…

— Ви сьогодні, мабуть, задалися метою розчаровувати мене. Займіться проробкою варіантів повернення Шахсуварова на Батьківщину. Вільні.

— Буде зроблено, пане президенте, — адмірал поквапився вийти.

До скульптури бугая обабіч шосе на повороті у Таромське гурт із вісьмох характерників приїхав поночі. Великий серп червоного місяця ледь визирав з імли міського смогу, що низько стелився на обрії. У лісосмузі заходилися тьохканням солов’ї. Шосе цієї пізньої години було майже порожнє, лише поодинокі фури зрідка проїздили повз перехрестя.

Свої машини характерники сховали за лісосмугою, щоб їх не було видно зі шляху. Біля джипів лишилися Северин, Тарас та Мечислав, решта — пішли до невисокого насипу, де височіла статуя.

Якби хтось сторонній спостерігав за подіями на узбіччі, або, ще ліпше, якби він — сторонній спостерігач — вів відеозапис, то переглядаючи кадри, побачив би таке: ось до бетонного бугая наблизилися п’ятеро — двоє молодших і троє старших. Один зі старших витягнув із сумки ноутбук і підійшов до рогатої голови. А молодий — почав обходити скульптуру довкруж. Потім спостерігачеві могло б видатися, що в його відеокамері на мить стався збій налаштувань — два-три кадри відображали щось матово-сіре. А тоді…

Назар дістав ноутбук і став перед бугаєм, решта характерників, крім Олега, — поряд. Хлопець почав повільно обходити статую за годинниковою стрілкою. Коли він повернувся до гурту, усі навколишні звуки ніби зникли. Здавалося, що вони разом зі статуєю опинилися у середині якоїсь непроникної капсули з матово-сірими стінами. Задоволено поглянувши на результат дій наймолодшого характерника, кібернетик відкрив кришку комп’ютера і вставив у його порт флешку.

— Отже, як я вже розповідав, — заговорив Назар із ледь помітним апломбом фахового науковця, — на дискеті дійсно, крім географічних координат цього місця, було іще дещо: частота електромагнітного імпульсу, зокрема. Це майже як звичайний пристрій автоматичного замикання автомашини. Знайти генератор із потрібними характеристиками та записати сигнал відповідної частоти не становило жодної проблеми. Зараз дізнаємося, чи не схибив я у чомусь.

— А якщо це сигнал до активації вибухового пристрою? — запитав Мстислав.

— Ні, — заперечив Олег, — вибухівки тут немає.

— Ти що, просто відчуваєш це? — не вгавав Мстислав.

— Лише припускаю, що коли щось ховають у такий громіздкий спосіб, то зовсім не для того, щоб ризикувати втратити сховане через випадковий вибух. Але якщо ти так переймаєшся, я можу створити у полі прискорення часу, де ми зараз перебуваємо, ще одне — менше, зі ще швидшим рухом часу. Туди помістимо лише фігуру бугая. Пан Назар налаштує ноутбук на роботу із затримкою, залишить його у меншому полі. Комп’ютер видасть імпульс. Якщо раптом станеться вибух, ми від нього будемо відділені непроникною стіною часу — це надійніше за будь-яку броню.

— Занадто складно щось, — знизав плечима Мстислав.

— Треба спробувати, — втрутився Гордій. — Заразом перевіримо, чи можна створювати часові поля… у часових полях.

Обійшовши рогату скульптуру проти годинникової стрілки, Олег утворив менше часове поле. Для годиться перечекав хвилину — у полі прискорення другого порядку насправді минула добра година — молодший характерник синхронізував час, і внутрішня стіна розвіялася. Спершу здалося, що довкола рябого бугая нічого не змінилося. Так само світився екран Назарового ноутбука, залишеного на траві навпроти голови статуї. Не відчувалося й натяку на вітерець чи протяг, так само стояла цілковита тиша.

— Погляньте! — вигукнув раптом Мстислав, указуючи кудись під праву ратицю.

Там по землі простяглася рівна тріщина, майже ідеальний квадрат. Сама багатотонна статуя ніби трохи здійнялася над ґрунтом насипу. Кільце у носі бугая спалахнуло синьо-зеленим флюоресцентним світлом. Олег злегка потягнув його на себе. У землі під правою ногою бугая, де раніше була тріщина, відкрився квадратний отвір, десь метр на метр. Посвітивши у нього ліхтарями, характерники побачили металеві сходи. Мстислав, який сьогодні, мабуть, зазнав нападу обережності, наполягав, щоб перед спуском усі вдягли кисневі маски. Мовляв, у схроні можуть накопичитися отруйні гази, як це трапляється навіть у сільських льохах.

Та виявилося, що таку маску захопив із собою лише завбачливий Гордій, тож йому дозволили спустися першим. Олег же твердив, що небезпеки немає — і мав рацію. За хвилину Гордій визирнув із лазу і махнув гуртові рукою, запрошуючи вниз. Спустилися Іван, Олег та Мстислав. Назар лишився назовні, про всяк випадок.

У вузькому й низькому коридорі можна було рухатися лише один за одним. Справді, як і відчував Олег, тут було четверо дверей. Усі металеві, без жодних ознак замків.

Посвітивши угору, Гордій вказав на рівну щілину, що простяглася вздовж усієї лівої стіни коридору, просто під стелею.

— Схоже на вентиляцію, — Гордій послинив пальці й торкнуся тріщини. — Так, є протяг.

— Гадаю, коли відкрився схрон, усю статую підняли потужні домкрати, — Іван теж торкнувся щілини.

— Так он для чого потрібне електричне живлення, — Олег натиснув вимикач на стіні.

На стелі спалахнули маленькі, але яскраві лампи у матових плафонах. У їхньому світлі на усіх дверях, майже впритул до одвірків, виднілися щілини, які нагадували отвори для дискет у старих комп’ютерах. Довелося погукати Назара. Назовні тепер лишився чатувати Мстислав.

Кібернетик без вагань встромив дискету у гніздо найближчих до сходів дверей. В одвірку клацнуло, звідти випала маленька панель кодового набору.

Усі погляди знову звернулися до Назара.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв він товариство. — Якщо двері відреагували на дискету, тоді я знаю, що робити далі.

Він дістав з кишені картатої сорочки візитку, зі зворотного боку якої були записані чотири рядки цифр та літер.

— Отже, якщо це двері номер один… — Назар почав вводити код, — то…

— А де ти дістав пароль? — запитав Гордій.

— Також із дискети списав, — Назар без вагань натиснув кнопку «Ввести».

Почулося низьке гудіння і двері… зникли — просто опустилися у підлогу. За ними відкрилася темна ніша. Щойно її освітили промені ліхтарів, Гордій розчаровано зітхнув:

— Так банально?! «Ні ума, ні фантазії», як полюбляють говорити в Одесі! — висловив він спільний настрій.

Перше, що відчув Йосип, коли опритомнів на ліжку у лабораторії, був свербіж із тильного боку лівої руки, трохи вище зап’ястка. Розстебнувши ґудзик на рукаві, він побачив там, де зазвичай носив годинник, потворну чорну бородавку.

— Не чіпайте! — почув він голос Транихиїла — і відсмикнув руку, яка вже тяглася почухати новоутворення. — Це злоякісна пухлина. Вона й так швидко росте, а від будь-якого подразнення розвиватиметься ще стрімкіше.

— Це ви?..

— Так, Йосипе. Я за будь-яку ціну маю закінчити свою роботу. Ви самі бачили, що досліди були цілком вдалими. Ви самі вині, що я втратив перший зразок біоробота. Ви маєте забезпечити мене усім необхідним для закінчення роботи.

— Але я…

— Замовкніть. Я вживив Вам ракові клітини, що виникли внаслідок мутації, спричиненої одним надпотужним канцерогеном. Цей різновид раку швидко прогресує, але вражає лише шкірну тканину. Бачте, це лише за чотири години, що Ви були непритомним. Це захворювання особливе тим, що його злоякісні клітини легко піддаються впливу ліків, розроблених на основі тих самих біоінформаційних технологій. Якщо я щодня робитиму Вам ін’єкцію цього препарату, Ваше життя буде у безпеці, бо ліки зупинятимуть ріст метастазів. А не робитиму — Ви швидко вкриєтеся такими бородавками, почнеться інтоксикація, нирки і печінка не впораються, а затим настане смерть, дуже болісна та брудна. Вам усе зрозуміло?

— Ми маємо працювати так само, як і до катастрофи літака Шахсуварова? — прохрипів Йосип.

— Безперечно, приємно, що стрес не вплинув на Ваші здібності вловлювати головне.

— Але…

— Гроші у вас є, я у цьому переконаний.

— А де Людмила? — запитав Йосип, щоб відтягнути час і трохи зібратися з думками.

— Їй щось знадобилося вдома. До речі, від сьогодні і її вимоги Ви виконуватимете так само, як мої. Ну, можете підвестися. Мені до завтра потрібно ось це, — Транихиїл простягнув Бланку список на аркуші паперу — а Вам, теж завтра, слід прийти до мене на перший укольчик життєдайних ліків. Зараз Ви вільні.

Ще у ліфті, повертаючись від Россмана, Йосип прислухався до власних відчуттів, шукаючи у собі ознаки паніки. Він знав за собою схильність до полохливості, але зараз не відчував нічого, крім рішучої злості. Ще б пак! Якийсь покидьок зазіхає на його особисті, роками ризику і страху зароблені гроші. Ні, своїх кревних заощаджень він Россману не віддасть. Є в нього джокер у рукаві.

Дисциплінований водій чекав на Йосипа на стоянці під будинком. Впавши на заднє сидіння, Бланк наказав везти себе до офісу. Лишившись на самоті у своєму кабінеті, він перш за все подзвонив приватному лікареві і домовився про зустріч. Його послугами бізнесмен користувався майже від самого початку свого перебування у Дніпропетровську, і жодного разу не пошкодував про це. Потім — викликав начальника своєї охорони і наказав замовити у приватній детективній агенції послуги стеження за Людмилою та прослуховування її телефонів. Тоді подзвонив знайомій пенсіонерці, яка донедавна працювала у прокуратурі. Перед пенсією жінка ризикнула допомогти Йосипові залагодити одну кримінальну справу щодо незаконного продажу за кордон першосортного листового металу під виглядом металобрухту — і непогано заробила. Вдячна бабуся одразу погодилася зустрітися зі щедрим комерсантом.

Задоволений зробленим, Йосип поїхав додому. Свербіж у руці ніби трохи вгамувався, проте він обвів пухлину авторучкою, щоб на ранок перевірити, як швидко вона росте.

У палату до Макаки цього разу зайшли двоє. Крім уже знайомого слідчого, з’явився ще якийсь худий довготелесий чоловік, молодий — років до тридцяти. Він назвався помічником слідчого, але документів не показував. Втім, Макака й не знав, що має право їх вимагати. Після співчутливого запитання про самопочуття слідчий перейшов до справи:

— Макаре, ми оглянули квартиру покійного Василя у Дніпропетровську.

— Що цікавого знайшли? — вдав Макака байдужість.

— Ось це, — той, хто назвався помічником, показав волоцюзі мобільний телефон.

— Ну то й що?

— Це Ваш чи Василя? — запитав слідчий.

— Не мій, точно.

— Так, не Ваш, — погодився помічник. — З нього було зроблено лише кілька дзвінків. Найчастіше дзвонили на ось ці два номери, — він показав Макаці аркуш паперу. — Який із цих номерів Ваш?

— Не знаю.

— Ось цей, що знизу, — підказав слідчий. — Як бачите, ми це з’ясували і без Вас. На нього Вам дзвонив Василь, а Ви із нього ж Василеві — на домашній та мобільний. Ми отримали у Вашого мобільного оператора роздруківку дзвінків. Не будемо перевантажувати Вашу свідомість технічними методами аналізу, але поясню, що з’ясувати, з ким і коли Ви спілкувалися — було нескладно. Декого ми знайшли у Дніпропетровську.

— Не здогадуєтеся, кого? — втрутився молодший.

— Ні…

— А ось цей предмет Вам не знайомий? — помічник дістав лазерну указку.

— Ні, НІ!!!

— Вам уже є вісімнадцять? — запитав слідчий.

— Ні, точніше не знаю…

— Як це? — щиро здивувався помічник.

— У мене немає документів, і ніколи не було…

— Тоді давайте так, — «помічник» низько нахилився над Макакою. — Ми зробимо Вам документи, за якими на момент здійснення теракту Ви були неповнолітнім. А Ви нам щиросердно розповісте все, що знаєте про Томаса. У будь-якому разі одного з Ваших спільників у скоєнні терористичного акту в аеропорту ми вже знайшли і допитали, як бачите, — він підняв лазерну указку. — Томас із Вами за це розплатився? Якими грішми?

Макака лише закивав підборіддям, воно дрібно затремтіло, у голові паморочилося.

— Поміркуйте над нашими пропозиціями, Макаре. Ми приїдемо післязавтра, — сказав слідчий. Він бачив, що волоцюга майже неспроможний говорити.

— Не співпрацюючи зі слідством, Ви погіршуєте своє становище. П’ятнадцять років в’язниці Вам світить мінімально, а може бути — й довічний термін, — помічник зачинив за собою двері.

В Одесі на Томаса Андреаса чекали в ресторації «Українська ласунка» на розі Дерибасівської та Катерининської. За швейцара при дверях стояв двометровий негр у шароварах та вишиванці. Розтягуючи пухкі губи в білозубій посмішці, він пробелькотів щось, що мало звучати як «Ласкаво просимо!», і пропустив шпигуна досередини. Томасу спало на думку, що американські уявлення про політкоректність вимагають називати чорнявого швейцара афроукраїнцем або афроодеситом. Піднявшись на другий поверх, він побачив, що там, за обумовленим заздалегідь столиком, на нього чекає афроамериканець — той самий зв’язковий, якого надіслало ЦРУ.

Він усміхнувся Томасу майже такою самою посмішкою, як і швейцар. Здійснивши архаїчну процедуру обміну паролями, цереушники одразу перейшли до справи:

— Я привіз для Вас, Томасе, квитки й документи. Ви вже сьогодні увечері могли б вирушити у комфортабельній каюті до Варни, а тоді з Софійського аеропорту через Франкфурт до Вашингтона, але… — зв’язковий зробив паузу і очікувально поглянув на Томаса, — на сьогодні ми не маємо жодної інформації, що Вам загрожує серйозна небезпека.

— А я її відчуваю. Можливо, мені не зможуть висунути формального обвинувачення в Україні, але коли Шахсуваров дізнається, що саме я організував лазерне прикриття нашого безпілотного літачка, який спричинив той бабах його літакові, він мене просто вб’є.

— Звідки він дізнається?

— Від того самого волоцюги, що я його не спромігся ліквідувати.

— Ваш волоцюга — нам це достеменно відомо — перебуває під слідством за підозрою в убивстві того теософа, і Шахсуварову до нього дістатися буде складно.

— За тієї корупції, яка існує у цій країні…

— Гаразд, а коли ми підстрахуємо Вас із волоцюгою?

— Скажіть, у чому полягає потреба продовжити моє відрядження в Україні? — Томас зробив вигляд, що не дочув пропозиції.

— У двох речах. По-перше, Ви вдало почали переговори із Шахсуваровим…

— А по-друге?

— До нас по допомогу звернувся Хазяїн…