Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ ІХ. МАЄТОК ВОЛХОВИЦІ

Дорога йшла через густий ліс, який засинав від близького дихання зими, петляючи між високих стовбурів дерев, та була рясно усипана облетілим листям, яке голосно хрускотіло й шелестіло під кінськими копитами. Наставала остання декада листопада, на щастя, досить теплого й сухого, інакше мандрівникам довелося б несолодко в дорозі. Орися, сидячи попереду Тимофія, важко зітхнула.

— Чого так тяжко? Потерпи, кохана. Уже майже приїхали, — лагідно шепнув їй Тимофій.

Орися викликала в нього тривогу: вона дуже втомилась і змучилася за час подорожі. Тимофій щосили намагався полегшити незручності коханої, однак це не дуже в нього виходило, бо друзі поспішали і їхали дуже швидко, зупиняючись, тільки щоби поїсти та на ніч. Тендітна Орися покірливо зносила всі тяготи, мріючи лише про те, аби відстань, що відокремлювала її від Києва, якнайшвидше збільшилася. Дівчина досі страшилася переслідування, переживала, що батько дожене їх, і тоді коханий головою поплатиться за зухвале викрадення. Але однаково, попри всі незручності подорожі і тривогу, для Орисі було щастям проводити всі ці дні поруч із Тимофієм. Жодного разу дівчина так і не наважилася запитати його, чому вони з Марком поспішають у Запоріжжя, чому женуть коней. Дівчина розсудила, що якби Тимофій міг, то сам їй усе розповів би. А мовчить, отже, годі й допитувати.

Також жодного разу не запитала Орися Тимофія про те, коли вони повінчаються, якщо він одразу збирається їхати. Яким буде тепер її становище чужої нареченої-втікачки? І зараз, під’їжджаючи до його дому, дівчина нарешті зважилася хоч трохи розпитати коханого про наболіле:

— Я не тому, що втомилася. Я боюсь! Що скаже твій брат, коли ти мене привезеш? Як ти йому все поясниш?

— Нічого він не скаже. І ні про що не спитає. Тільки радий буде.

— Але як ти мене йому відрекомендуєш?

Тимофій торкнувся губами її щоки, а потім шепнув:

— Як свою майбутню дружину.

Орися підняла на нього свої прекрасні очі й відповіла, ніяковіючи:

— Але ж так наречених не привозять! Твій брат неодмінно запитає про моє походження, сім’ю й чому я приїхала з тобою невінчаною. Мені дуже соромно ось так постати перед ним. Що він про мене подумає?

— Це не його турбота, а наша, що ми ще не вінчані, — усміхнувся Тимофій. — Самі все влаштуємо. А щодо того, як тобі тут жити та на яких правах, — не журися. Половина Волховиць і земель навколо — моя, і везу тебе до себе додому. Скоро це буде і твій дім, у якому ти господарюватимеш.

Орися ще більше засоромилася від такої розмови.

Ліс несподівано розступився, відкривши широкі, рівні луки, через які дорога йшла прямо і впиралася у високий земляний насип із дерев’яним частоколом на ньому, двома сторожовими вежами з боків, оточений сухим широким ровом. Шляхтичі постійно ворогували один з одним, тому добре зміцнювали свої садиби, перетворювали їх на маленькі фортеці. Та й не раз Поділля стрясали своїми грабіжницькими набігами татари. Тому дід Тимофія, пан Володимир Клесінський, як небідний шляхтич побудував кам’яний будинок, насипавши навколо нього вал, а покійний пан Микита, вірний православ’ю, змушений був ще ретельніше зміцнити свій маєток, викопавши рів — такі укріплення хоча й не були неприступними, зате могли убезпечити від нападів і сусідів і татар. Утім, нині було більш-менш спокійно, тому міцні ворота стояли відчинені. На невеликій відстані від частоколу розкинувся великий вертоград, висаджений ще дідом Тимофія. Навесні, коли зацвітали фруктові дерева, і влітку цей сад, напевно, був чудовим, але тепер, глибокої осені, голий та похмурий, він лише наганяв смуток.

Троє втомлених подорожніх в’їхали на подвір’я. Величезні пси кинулися до гостей, один із них, найбільш кошлатий і старий принюхався, припинив гавкати й почав підлещуватися до Тимофія, виляючи хвостом, — вочевидь, вірний пес добре пам’ятав свого господаря, хоча той і нечасто навідувався додому.

Дім, збудований зі світлого каменю, був одноповерховий, але з високим фундаментом і яскравим черепичним дахом. Він не здавався приземистим, навпаки — його витончені лінії, критий ґанок із різьбленими поручнями й вузькі високі вікна надавали будівлі легкості та вишуканості. Двір перед особняком був широкий і порожній, не забудований господарськими спорудами — усі приміщення для челяді, стайні, сараї та комори лежали позаду обійстя.

На гавкіт собак прибігла челядь і, побачивши свого молодого пана, радісно зашуміла, уклоняючись йому, а з будинку вибіг худенький підліток невеликого зросту. Його гарні блакитні очі сяяли радістю, а зазвичай хворобливо-бліде личко забарвилося рум’янцем.

— Дядечку Тимофію! Господи! Ми тебе й не чекали! Який же я радий! — із неприхованим задоволенням вигукнув хлопчина і практично з дівочою ніжністю обійняв високого Тимофія. А той міцно, з любов’ю теж обійняв хлопчика за плечі і скуйовдив йому густе волосся.

— Як же ти виріс, мій хлопчику! Як ти? Як твоє здоров’я?

— Останнім часом я добре почуваюся! Майже одужав. Пам’ятаєш, ти обіцяв мені, що коли я одужаю, то забереш мене до себе, на Січ? І шаблю подаруєш!

Тимофій лагідно всміхнувся на це прохання. Цей хворобливий хлопчина був його рідним племінником, наймолодшим із трьох синів старшого брата. Звали хлопчика Михайлом, але в родині його кликали Михайликом. Цим прізвиськом його нагородив Тимофій — так на Січі називали дерев’яні ковші для пиття, місткістю п’ять-шість чарок, і воно міцно закріпилося за хлопчиком. Михайлик народився слабким і таким хворобливим, що оточуючі скрушно зітхали, очікуючи, що хлопчик не сьогодні-завтра віддасть Богові душу, так і не встигнувши прийняти Святе Хрещення. Але хлопчик на зло всім, хто пристрасно бажав випити на поминках за упокій його душі, вижив. І впродовж своїх чотирнадцяти років посилено хапався за життя, намагаючись не вмерти. Михайлик щиро любив свого дядька й був невимовно радий його несподіваному приїзду.

— Дядьку Марку! — хлопчик був добре знайомий і з Воловодченком, тож дуже зрадів його приїзду й ледь не повис у нього на шиї. Проте вчасно схаменувся, зрозумівши, що це буде зовсім по-дитячому, і простягнув руку. Марко, усміхнувшись у вуса, потиснув простягнуту йому слабеньку ручку. Орися стояла поруч із Вороном, боязко дивилася на цю сцену і страшенно соромилася свого чоловічого одягу — її сукню Тимофій давно втопив у річці, щоби приховати всі сліди, а іншу взяти було ніде. Челядь із цікавістю витріщалася на неї, а тут ще Михайлик повернувся й зустрівся з нею поглядом. Дівчина ще більше зніяковіла й опустила очі.

— Ой, а це хто? — здивовано запитав хлопчик.

— А це, мій милий небоже, моя майбутня дружина і твоя майбутня тітка — Ірина, — сказав Тимофій, потім узяв дівчину за руку й підвів ближче до Михайлика. — Але ти можеш звертатися до неї Орися.

Орися, нарешті, зважилася підняти очі й подивитися на Михайлика. Підліток усміхнувся їй так привітно й тепло, що в дівчини відлягло від серця, зникло збентеження, і вона зрозуміла, що подружиться з цим милим хлопчиком.

— Отже, ти одружуєшся? — ще більше здивувався Михайлик. Але відразу схаменувся, витончено вклонився Орисі й галантно поцілував їй руку. — Я щасливий бачити тебе, панно, і радий знайомству з тобою.

— А де батько? — запитав його Тимофій, ведучи Орисю за руку в дім.

— Поїхав на полювання, — відповів Михайлик, забігаючи вперед. — Уже скоро має повернутися.

Сіни були невеликі, затишні, і тут вони зустріли ще одну персону — маленьку бабусю зі зморшкуватим добрим обличчям, але суворим поглядом темних очей, одягнену в яскраву плахту з добротної вовни й чорний суконний сердак із рукавами. Вона кинулася обіймати Тимофія.

— Хлопчику мій! Ну слава Богу! Нарешті ти приїхав! Як давно вже тебе не було! Я й не сподівалась, що ще раз побачать тебе мої старі очі, соколе! Гадала, закрию їх і більше не побачу тебе, дитятко моє миле!

«Дитятко» зігнулося в три дуги, щоб обійняти стареньку, адже це була його няня — Одарка. Вона няньчила Тимофія від народження, а пізніше замінила йому покійну матір. Виняньчила старенька і хворобливого Михайлика. Найімовірніше, лише завдяки її невсипущій турботі хлопчик вижив після народження. Тепер старенька доживала віку, служила в маєтку ключницею і в їжакових рукавицях тримала всю численну хитру й ледачу челядь. Своїх дітей Одарка зроду не мала, та й чоловіка теж, і вся нерозтрачена материнська ніжність, уся любов, на яку вона була здатна, дісталися Тимофієві з Михайликом, які стали для неї, наче рідні сини. Заради щастя цих двох Одарка й душу бісу віддала б.

— Ой, пане Марку! Дай Боже тобі здоров’я! Теж уважив! — няня дуже прихильно ставилася до Марка й поважала його за те, що він був вірним другом її дорогому Тимофієві, і тепер зраділа його приїзду. Тут вона помітила Орисю, яка стояла осторонь. Придивившись до неї, старенька спохмурніла. — А це що за панночка? Чия вона? Твоя? — звертаючись до Тимофія, запитала Одарка.

— А як ти здогадалася, няню, що це панночка та ще й моя? — розсміявся Тимофій, приховуючи своє здивування. — Так, це моя наречена, Ірина. Ти ось що, розпорядись, аби для неї приготували опочивальню покійної матінки.

Няня шанобливо вклонилася Орисі, але погляд її був насторожений, незадоволений. Не важко було зрозуміти поважну бабцю — що це за панночка така, що приїхала одна, без слуг, у чоловічому одязі та з двома молодими чоловіками? Гарна наречена, нічого сказати!

— Няню, накажи лазню витопити, — наказав Тимофій.

— Та її вже натопили. Для пана Матвія, але він ще не повернувся, тож ви замість нього йдіть.

— Перш нехай Орися сходить, — сказав Тимофій.

— Як накажеш! — відповіла няня. — Ой, пане Михайлику, поклич, моя дитинко, Кшисю, а то я на своїх старих ногах скрізь не встигну! Нехай вона панночці прислуговує. Вона й уміє, і знає все. Може, поїсте спочатку, а потім до лазні підете? — запитала няня, звертаючись до Тимофія. — У мене вже все готове до обіду.

— Ні, ми нещодавно їли. Уже дочекаємося брата, — відповів Тимофій, а потім поманив до себе няню пальцем і шепнув: — Няню, дай Орисі жіночий одяг.

Нянька з розумінням кивнула і ще досить спритно для свого солідного віку шмигнула кудись усередину будинку клопотати у зв’язку з приїздом дорогих гостей.

Молоді люди пройшли в гостьову залу, де у великому каміні весело палали дрова — шляхтичам подобався відкритий вогонь, який хоч і давав тепла менше, ніж піч, зате висвітлював приміщення. Камін був мармуровий і обійшовся своєму власникові в кругленьку суму. Над каміном красувалася дерев’яна панель, на якій було майстерно вирізано й розфарбовано герб роду Клесінських «Домброва» — позолочена стріла на червоному полі з накладеними на неї двома золотими перекладинами.

Орисю бентежило багате оздоблення будинку її коханого. Вона зростала в небідній родині, але не в розкоші. Крім того, дівчина ніколи не потрапляла в будинки багатої і знатної шляхти. Її вразили й гарні східні килими, якими за модою того часу були обвішані стіни й устелені підлоги в будинках знаті; і оббиті оксамитом крісла, і дорогі венеціанські меблі уздовж стін із розставленими на них бронзовими свічниками та різними коштовними, але непотрібними дрібничками.

До Орисі тільки тепер дійшло, що її коханий дуже знатний та багатий шляхтич, і вона, донька хоч і заможного, але простого міщанина, зовсім йому не рівня. Раніше дівчина не відчувала цього — Тимофій завжди поводився з нею так, що вона забувала про його походження. Але тепер, потрапивши в його багатий дім, Орися гостро усвідомила цю різницю між ними.

Марко вже не раз бував тут у гостях, тому почувався, як удома. Орися боязко тулилася до коханого, боялася відійти від нього хоч на крок, і Тимофій обійняв дівчину, щоби підбадьорити.

Двері розчинилася, і в них увійшла усміхнена жінка середнього віку, щільної статури із приємним, веселим обличчям і добрими очима та шанобливо вклонилася гостям.

— Пане Тимофію, як славно, що ти повернувся! От радість! — не зовсім церемонно для служниці, але зі щирою радістю в голосі сказала жінка.

Це була челядниця Кшися, яку просила покликати нянька. Колись вона служила покоївкою в другої дружини Матвія Клесінського, знатної польки, але відтоді, як її пані померла, Кшися вирішила залишитися в Поділлі й не повертатися на свою батьківщину, до Польщі. Та й тут вона вийшла заміж за конюха і була цілком задоволена своїм життям. Кшися була правою рукою суворої Одарки, навіть попри те, що мала дві вади — надмірну цікавість і довгий язик. Утім, Кшисю всі дуже любили за її легкий, веселий норов і добродушність. А тепер Одарка прислала її прислужувати Орисі.

— Здрастуй, Кшисю! Тепер маєш нову господиню, твоя панночка — Орися! — сказав служниці Тимофій, указуючи на дівчину.

Кшися вклонилася своїй новій господині й поманила її за собою. Орися, озирнувшись на Тимофія, який підморгнув їй, зніяковіло пішла за жінкою. Та провела її довгим коридором із дверима до опочивалень і через задні двері вивела на широкий двір. Пройшовши ним, Кшися привела дівчину в добре натоплену лазню.

Орисі було незвично, що біля неї крутиться й допомагає митися служниця, — вона з дитинства звикла сама за собою доглядати, і, крім того, після смерті мами на неї звалилися турботи не лише з господарства, а й із виховання молодших сестричок. Однак відмовлятися було незручно. Закутавши свою нову господиню в теплий кожух, аби та не застудилася після паркої лазні, Кшися відвела Орисю у відведену їй кімнату.

— Це тепер буде твоя опочивальня, панночко, — сказала жінка. — Тут колись жила покійна мати пана Тимофія. Я, щоправда, її не застала. Вона померла задовго до того, як я тут оселилася.

Кімната була невелика, затишна, з двома вузькими вікнами. На підлозі також лежав величезний килим, каміна не було, зате виднілася піч, викладена красивими блакитними кахлями, велике ліжко з балдахіном і стосом подушок, крісельця, лавочки для ніг і стіл із дзеркалом на стіні. Меблі були дуже гарні, вирізьблені, а стіни замість килимів прикрашали гобелени з витканими на них квітучими мигдальними й апельсиновими деревами. Грубку вже затопили, однак у кімнаті було прохолодно, а двоє слуг заносили велику скриню з одягом.

Попри надмірну цікавість, Кшися була тактовною жінкою — вона помітила, що панночка почувається не у своїй тарілці, тому ні про що не розпитувала її. Та й колишня господиня, знаючи вади своєї служниці, привчила ту не ставити запитань і не лізти туди, куди не треба. Тому Кшися мовчки загорнула мокре волосся своєї панни в полотняний рушник, аби швидше висохло, і підійшла до скрині.

— Зараз подивимося, що тут є, — промовила жінка, відчиняючи її. — Моя покійна пані була приблизно одного з тобою зросту, тоненькою, хоча трохи повнішою, ніж ти, моя панночко. Хоч би не довелося вшивати й підганяти сукні на тебе! Часу мало — пан Тимофій гніватиметься.

— Та не гніватиметься Тимофій! — здивувалася Орися, адже не могла уявити, що її коханий здатний на когось накричати за нерозторопність.

— Буде! — з усмішкою наполягала Кшися. — Пан нетерплячий і наказав, щоби тобі прислужували якнайкраще. Ось уже не думала я й навіть не мріяла, що молодий пан одного чудового дня привезе таку чарівну панночку. Нарешті тут буде господиня! А то зовсім останнім часом сумно й нудно стало!

Кшися так радісно й щиро всміхалася Орисі, що в дівчини потепліло на серці: може, вона приживеться тут?

— Ці сукні покійна пані ще не встигла поносити, а деякі навіть жодного разу не вдягала. Вона їх нашила, накупила цілу купу за новою модою, — усе для пана полковника старалася. Тільки от пан мало на неї уваги звертав. Та що там мало — зовсім до неї, бідолахи, байдужий був, а вона так сумувала за ним, так журилася! А в пана одне на умі було — війна і служба, а не сім’я. А потім моя пані захворіла, так і не встигла нічого зносити. Уже три роки як немає моєї пані, — схлипнула служниця. — Тож вони всі нові, ці сукні. Ой, хоч би підійшло!

— А пан Клесінський не розсердиться, що я вдягла речі його покійної дружини? — запитала Орися, ледь зніяковівши від почутого.

— Який? — не зрозуміла жінка, розкладаючи на ліжку сукні з оксамиту, тафти й шовку, заткані візерунками, розшиті сріблом і золотом, оброблені мереживами та стрічками. — А, пан полковник! Він не буде! Та й не пам’ятає він усі ці сукні. І яка йому різниця, хто їх носитиме? Відтоді, як пан полковник овдовів, він не збирається знову одружуватися. Від першої дружини в нього залишилося двоє синів — пан Юрій і пан Семен. Тільки вони живуть не тут, і дружин поки не мають — обоє ще молоді. Пан полковник вдруге одружився на моїй пані, але й цю Бог прибрав до Себе. А втретє він уже й не став дружину шукати, — самовіддано базікала Кшися. — Тож кому, як не тобі, панночко, наряди ці носити! Шкода тільки, що пан Михайлик залишився без матері. Бідний хлопчик! Даремно його батько не любить — він такий добрий, такий лагідний. Ну, хворіє весь час, то хіба він винен у цьому? Двоє старших синів полковника здоровими й сильними народилися, а цей, немов тоненька стеблинка. То хіба його за це зневажати?

Кшися гірко зітхнула. Орисю збентежили ці сімейні подробиці чужого життя — Михайлик їй сподобався, тож хлопчика стало шкода.

Принесений одяг був дуже дорогий. Знатні польки, на відміну від своїх чоловіків, які віддавали перевагу національному одягу, із задоволенням носили сукні, пошиті за закордонною європейською модою. Свої наряди красуні полячки добирали й шили із великим смаком, не відстаючи в цьому від француженок, а часом і перевершуючи їх у вмінні красиво вдягнутися. Однак убрання ретельно берегли й носили доти, доки те не ставало непридатним. Але особливу пристрасть полячки мали до хутряних шубок, на які не шкодували грошей, попри те, що деякі коштували цілого статку. Тому всі сукні покійної пані челядники акуратно зберігали всі ці роки, регулярно провітрювали, старанно перекладали запашними травами від молі, тож одяг не злежався, не вкрився пилом, не зім’явся й був, мов щойно зшитий.

Орися раніше ніколи не носила суконь, які мали знатні й багаті шляхтянки. Їй було незвично в сукні з темно-синього оксамиту з вузьким ліфом, що щільно облягав груди й талію, прикрашеним мереживами та срібним шиттям, і з довгою, до підлоги, спідницею. Добре, хоч декольте не було глибоке. Але це була верхня сукня — спереду корсаж застібався на коштовні фібули, а від талії поли спідниці розходились, відкриваючи не менш ошатну спідницю нижньої сукні з білого атласу, теж багато розшиту мереживами та стрічками. Вочевидь, покійна пані Клесінська була дамою з великим смаком і претензією.

— Здається, підійшло, — з полегшенням промовила Кшися, задоволено оглядаючи свою нову господиню з ніг до голови. — Яка ж ти красуня, моя панночко! — захихотіла челядниця й почала розчісувати дівчині волосся.

— Може, я сама? — несміливо запитала Орися.

— Та як панночка сама може? Недобре це, непристойно самій! — обурилася Кшися. — Таке волосся розчісувати — одне задоволення!

Орисі довелося змиритися. Уже сутеніло, останні промені сонця погано висвітлювали кімнату крізь вузькі вікна, тому Кшися запалила свічки. «Як то зустріне мене брат Тимофія?» — думала Орися. Тут, у цьому багатому домі, усе було інше, химерне і якесь чуже для неї. «Доведеться звикати!» — зітхнула про себе дівчина.

А Тимофій із Марком цієї миті парилися в лазні. Тимофій із заплющеними очима сидів на полиці та із задоволенням відігрівався після подорожі.

— Ти розкажеш братові всю правду про себе й Орисю? — запитав Марко.

— Гадаю, доведеться розповісти, — мовив після короткого роздуму Тимофій. — Так буде ліпше. Адже знаючи все, Матвій зможе краще захистити її, якщо батько Орисі зі своїм зятем все-таки знайдуть її.

— А про те, що готується заколот, теж скажемо? — знову запитав Марко.

— Ні! Звичайно, ні! — вигукнув Тимофій. — Хоч він і мій брат, але мене бентежить його дружба з деякими особами. Тому за всієї моєї поваги до нього краще нічого про це не говорити. Свого часу він сам усе дізнається. А поки скажемо, що маємо на Низу термінову справу.

Після лазні друзі повернулися до головного залу, де їх уже чекав сам вельможний пан Матвій Клесінський.

Пан Матвій, високий і статний, досі повний сил, мав таку чоловічу вроду, яка незмінно зворушує жіночі серця, попри солідний вік її власника — йому виповнилося сорок три роки. Його чорного волосся вже торкнулася сивина, посрібливши скроні, мужнє підборіддя було безбороде, а витончені чорні вуса не приховували чуттєвих, чітко окреслених губ. Утім, гарне обличчя не могло приховати гордовитий, владний і жорстокий норов пана Матвія, а його сині очі дивилися на світ відкрито й зухвало, однак були холодні, наче дві сині крижинки. Брати були схожі зовні, лише Тимофій був набагато молодшим і мав більш витончені риси обличчя, через що був миловиднішим за старшого брата.

Колись старший Клесінський був полковником реєстрових козаків Київського полку й досі за старою звичкою челядь величала свого господаря «паном полковником». Та Матвій залишив службу відразу після смерті батька й зайнявся своїм маєтком, ретельно збільшуючи його прибутковість, адже дуже добре зрозумів і оцінив чарівну владу грошей, а ще — впливових друзів. Хоча заради справедливості треба сказати, що Клесінський лояльно ставився до своїх селян не тому, що бачив у них людей, а тому, що це була та сила, від працездатності і вдоволення якої залежав його достаток. Тому Матвій не оббирав своїх хлопів до останньої нитки, не тиранив їх і надмірно не притискав, був із ними строгий, але справедливий. Селянам у Волховицях жилося набагато краще, ніж іншим.

— Хто ж це до нас, убогих, завітав! — холодні очі полковника блиснули радістю. Він щиро любив свого молодшого брата. Тимофій був для нього не просто єдиним братом і кровним родичем, а ще й надійним союзником, який ніколи не зрадить, опорою в боротьбі за своє суспільне становище. Старшими своїми синами полковник був незадоволений, мав їх за пустоголових і легковажних, а молодшого взагалі зневажав. Тому він із щирою теплотою обійняв Тимофія.

— О, пане Марку! — Матвій усміхнувся й потиснув Воловодченку руку. Дивно, але гордий полковник поважав Марка, не гидував його міщанським походженням і був тільки радий приймати в себе. — Сподіваюся, ви обидва до нас надовго, на всю зиму?

— Ні, на жаль, ні, — відповів Марко. — Завтра ми повертаємося на Січ.

— Чого ж так? Куди вам поспішати? Там однаково взимку нічого робити. А втім, таких молодців, як ви, силою я не втримаю. Шкода, дуже шкода! Ну, розповідайте, як справи? Що нового затівають на Січі?

— Ми приїхали не з Низу, а з Києва, — відповів Тимофій. — До речі, київський війт Ходика передавав, що він тобі кланяється й передає свої найкращі побажання здоров’я.

Матвій хмикнув, таємниче усміхнувся й запитав:

— А де ти з ним зіткнувся?

— Та так! Було діло, — ухильно відповів Тимофій. — А звідки він тебе знає?

— У нас із ним спільні справи, які навряд чи будуть тобі цікаві, — Матвій усміхнувся ще таємничіше. — Нічого особливого!

Тимофій скривився: раніше брат ніколи нічого не приховував і часто розповідав йому про свої плани й турботи. А тут вирішив відмовчатися. Що ж, це його діло! Але треба було розпочати розмову про мету свого візиту.

— Брате, маю до тебе діло, вельми важливе. Мені потрібна твоя допомога.

Марко кашлянув і виразно кивнув Тимофієві на Михайлика, який грівся біля каміна, мовляв, краще відвести хлопчика — йому ні до чого знати ці подробиці. Той кивнув.

— Михайлику, а покажи мені свої книги, — Воловодченко обійняв хлопчика за худенькі плечі й повів із кімнати.

— Що ти накоїв? — просто запитав Клесінський-старший. Він одразу зрозумів: якщо його легковажний і пустотливий молодший брат просить допомоги, то справа серйозна.

— Нічого особливого. Одружитися вирішив, — відповів Тимофій, усміхаючись.

— А я чим можу тобі зарадити? — весело розсміявся Матвій. — Чи ти моєї поради або благословення просиш? Тут я тобі не порадник, хоча благословити можу. Якщо сподобалася панночка, то хто ж тобі заважає одружуватися? Чи її сім’я проти вашого шлюбу, й ти просиш мене посприяти та натиснути на впертого батька?

— Її сім’я навряд чи найближчим часом дізнається про те, що я маю намір із нею одружитися, — зітхнувши, відповів Тимофій. — Я просто викрав її.

— Це серйозне діяння! — скривившись, похитав головою Матвій. — А без цього ніяк не можна було обійтися? Чия вона, ця дівиця? І де вона тепер?

— Тут. Її ім’я — Орися...

— Орися? — здивовано перепитав Матвій.

— Ірина — це її повне ім’я. Але всі називають Орисею. Вона донька київського урядника Федора Голуба, багатого міщанина, — відповів Тимофій.

— То чому батько цієї дівчини проти такого вигідного шлюбу? — знову перебив його старший брат, украй здивований такою обставиною. — Невже він такий багатий, що гидує ріднитися навіть зі шляхтичем?

— Та не такий він і багатий, — нахмурившись, відповів Тимофій, згадавши розмову з Голубом, — але я не просив руки Орисі в нього. Він мені в обличчя заявив, що взагалі не бажає зі мною знатися й навіть на поріг свого дому мене не пустив. Бо ж я — православний, і в його очах це найважливіша моя вада, адже він унію прийняв. Куди вже тут просити руки його дочки? Мало того, він вирішив видати Орисю заміж за багатого поляка низького походження. Тому я просто змушений був украсти кохану.

Вродливе обличчя Матвія спотворилося гнівом, і він промовив, ледь стримуючи злість:

— Та з яких це пір шляхтич має принижуватися перед міщанином?! Та ще й мовчки зносити його презирство! Де твоя гордість і гідність, Тимофію? Чому ти опускаєшся до того, що потайки відвозиш жінку? Адже для її сім’ї честь поріднитися з тобою! За своїм становищем і статком ти міг би одружитися на будь-якій знатній поляч­ці, і ніхто з польської знаті не погребував би таким шлюбом. Але чому ти обрав доньку міщанина? Чи ти просто захопився дівчиною? Якщо захопився, то тоді навіщо одружуватися — тобі й так не відмовлять у коханні. Чи дівиця вагітна від тебе, і ти вважаєш себе таким благородним, що не можеш не прикрити ваш гріх одруженням?

— Я ніколи не дозволив би собі принизити кохану жінку вимаганням плотського кохання не у шлюбі, — обурився Тимофій. Йому стало неприємно, що брат уважає його здатним на таке. — Я ніколи нікого не кохав, але Орися... Коли ти побачиш її, то дуже добре зрозумієш мене, брате. Я не міг так просто розлучитися з нею. І забути її я ніколи не зможу — Орися тепер моє серце. Я більше не хочу без неї жити! І якби це питання можна було вирішити інакше, то хіба я не зробив би цього? А тут її ще й за іншого просватали. Тому я вкрав Орисю, щоби моя кохана не дісталася цьому ляхові. Але, як ти вже чув, нам із Марком потрібно терміново завтра їхати. Тому я і прошу в тебе допомоги: мені ніде заховати дівчину й нікому довірити її, окрім тебе, брате. Знаю, що ти подбаєш про неї, доки я не повернуся, і не віддаси, якщо її батько або наречений все-таки знайдуть Орисю, хоча я постарався приховати всі сліди. Тепер ти все знаєш. Чи можу я розраховувати на твою допомогу?

— А хіба я маю вибір, Тимофію? — уважно вислухавши, відповів Матвій. Він усе зрозумів і вирішив не відмовляти брата. Потрібна йому ця дівчина — його справа. Зрештою, особисто йому, Матвію, вона тут нічим не завадить, нехай живе собі — веселіше зима мине! — Хіба я можу відмовити тобі, брате? То де твоя красуня? Ти мене збираєшся знайомити з нею?

— Я покличу її! — Тимофій задоволено всміхнувся та вийшов із кімнати.

— Давай, а то вже вечеряти треба, — гукнув Матвій йому вслід.

Кшися із задоволенням заплітала волосся Орисі в коси. Добрій жінці дедалі більше подобалася нова панна. «Така тиха, така скромна. А вродлива яка! От гарна пара буде з паном Тимофієм! Мабуть, і дітки в них скоро будуть! Узагалі чудово вийде, коли з’явиться малюк, — буде кого няньчити, кому радіти!» — думала Кшися. Звичайно, її вельми цікавило й те, звідки молодий пан цю панночку привіз, і хто вона така, але запитувати не наважувалася, — не її розуму це діло, хоча й підозрювала, що молоді люди, найімовірніше, просто втекли удвох. У двері постукали, Орися дозволила увійти, на порозі з’явився Тимофій. Очі його сяяли, він кивнув Кшисі на двері, і та, поклонившись, вийшла.

— Тобі сподобалося тут? — запитав Тимофій, обіймаючи дівчину за тонкий стан.

Орися ствердно кивнула. Тимофій міцніше притиснув її до себе, торкнувся губами скроні, щоки, уст.

— Я щойно переговорив із братом, — сказав він, досхочу націлувавшись. — Він не заперечує і лише радий, що ти житимеш тут, тож марно ти, мила, хвилювалась. Я розповів йому майже все. Брат пообіцяв нам допомогти й нізащо нікому не дасть тебе скривдити.

— Ох! — зітхнула дівчина. — Я однаково боюсь! Мені страшенно соромно!

— Кохана, Матвій усе чудово зрозумів, тобі нема чого соромитися! Нічого й нікого не бійся. Ходімо? Брат чекає нас.

Тимофій узяв Орисю за руку й відчув, як тремтить вона в його долоні. Перед дверима в парадний зал він зупинився і, обійнявши Орисю, сказав: «Не бійся, щастя моє! Тобі тут раді!»

Пан Матвій сидів у кріслі, не відриваючи очей від палаючого вогню. Коли Тимофій пішов, він відчув досаду: треба ж такому статися, що брат сам обрав собі наречену. Та ще й незнатного походження! Звичайно, траплялося, що шляхтичі одружувалися на містянках, але метою таких шлюбів були знатність одного і гроші іншого. І в розумінні Матвія вкладати шлюб треба з користю, а кохання додасться згодом. У нього так було — батько вибрав йому наречену, і він сам не очікував, що дуже покохає нав’язану батьком дівчину. Честолюбний пан Матвій виношував плани вигідних одружень не тільки своїх синів, а ще й Тимофія — що більше в його розпорядженні наречених, то більше корисних зв’язків можна завести! Щоправда, на молодшого брата як на нареченого він особливо не розраховував — той не вилазив із Запоріжжя, був незалежним і свавільним. Тому навряд чи погодився б одружитися з дівчиною, на яку йому вкажуть, однак надія була, що Тимофій згодом нагуляється, а там і за розум візьметься. «Ну, подивимося, що там за дівиця!» — думав Клесінський.

Парочка ввійшла до кімнати, і Матвій повернув у їхній бік обличчя. Дівчина боязко визирала з-за широкої спини Тимофія, лиця її не було чітко видно через те, що пара стояла в тіні, куди не діставало світло від свічок та каміна. Тримаючи за руку, Тимофій підвів свою наречену ближче до вогню. Матвій підвівся і, трохи нахиливши голову, уважно спостерігав за закоханими. Усе ще не випускаючи руки дівчини зі своєї, Тимофій просто й без зайвих церемоній відрекомендував їй брата:

— Це мій брат, Орисю, Матвій.

Пан Клесінський уклонився дівчині, а вона витончено схилилася у відповідь у шанобливому поклоні. Потім нарешті Орися наважилася підняти на Матвія очі. Вогонь освітлював обличчя дівчини рожево-червоним світлом, надаючи її шкірі й волоссю дивовижних відтінків, а у великих темних очах відбилися й затанцювали відблиски полум’я. Серце Матвія завмерло, коли він зустрівся з Орисею поглядом — цей покірливий погляд проник у саме серце колишнього полковника: так, не відаючи лукавства, відкрито й довірливо дивляться діти. Зачерствіле серце Клесінського прискорено забилося, затріпотіло. «Вона ж іще зовсім дитя! Але скільки в ній чарівності! — подумав він, не в силах відірвати свого погляду від прекрасних очей. — Тепер зрозуміло, чому Тимофій, забувши про все на світі, украв цю дівчину — будь-хто втратив би від неї голову!» Орися зніяковіло відвела погляд, і Матвій зрозумів, що тепер він сам себе втратив — його зачерствілу душу неочікувано цього холодного осіннього вечора вразило кохання.

— Я радий бачити тебе в нашому домі, панно, — упоравшись із собою, досить холодно промовив Клесінський. — Нарешті тут з’явиться господиня, бо ми всі втомилися парубкувати й дуже потребуємо жіночої турботи.

Від цих слів Орися зніяковіло всміхнулася йому, не сміючи слова сказати у відповідь, і притиснулася до Тимофія так, як притискається до матері маленька дитина, коли соромиться уваги дорослих.

— Що ж, ходімо вечеряти, — сказав пан Матвій, мимоволі всміхнувшись такій сором’язливості.

Їдальня, простора і світла, була оздоблена не гірше, ніж інші покої будинку. Меблів у ній, щоправда, було мало, тому що всю її займав великий стіл, різьблені стільці та лави біля стін, які були потрібні тоді, коли з’являлася велика кількість гостей, величезний буфет зі срібним посудом і кубками. За польською модою, стіл покривав килим із застеленою поверх білосніжною скатертиною. А на стінах красувалися дорогі й зі смаком дібрані заморські шаблі. Орися не розумілася на зброї, тому й не оцінила належним чином ані довгих турецьких киличів із рукоятями, злегка відігнутими вбік від їхніх лез, ані порівняно коротких гаддаре з широкими клинками невеликої кривизни, ані палашів у багатих піхвах, прикрашених дорогоцінними каменями. Не вразили дівчину ні дорогі кинджали з дорогоцінними руків’ями, які являли собою справжні витвори мистецтва, ні дорогі мушкети.

За вечерею Клесінський нишком спостерігав за своєю майбутньою невісткою. Дівчина граціозно схилялася над своєю тарілкою, обличчя її було незворушне, але Матвій чудово розумів, що вона нервує й ніяковіє від того, що її ось так, просто і без особливих церемоній привезли до чужого будинку та залишать тут жити.

Коли вечеря дійшла кінця, дівчина щось шепнула Тимофієві, той кивнув. Орися побажала всім на добраніч, вийшла з кімнати в супроводі свого нареченого. Згодом Тимофій повернувся.

— Стомилася твоя красуня? — спитав Матвій.

— Так, — відповів той.

— Гарна панянка! Не дивно, що ти викрав її, — сказав Клесінський. — Будь-хто із задоволенням назвав би таку своєю дружиною. Тому дуже добре розумію тебе, брате. Що ж! Вічно тобі, пройдисвіту, везе з панночками!

Тимофій тільки всміхнувся у відповідь.

— А ти, Марку, куди дивився? Як же ти допустив, щоби твого побратима відібрала вродлива дівчина? — весело звернувся Матвій до Воловодченка.

— Ну, то я ж не панянка, щоби відбити його назад! — хихикнув Марко. — Та й серцю не накажеш, пане полковнику.

— Так! А розкажіть мені, соколики, навіщо вам так терміново знадобилося їхати на Низ? Що ви затіяли? — поцікавився Клесінський.

— Маємо там боржок перед однією людиною, — невимушено відповів Марко. — І мусимо повернути його у строк і з відсотками. Але загалом, нічого цікавого.

— Гаразд. Діло ваше, — відповів Клесінський й одразу втратив до цього інтерес: що може бути цікавого в тому, що ці двоє безбожних головорізів, вочевидь, вирішили пустити кров тому, хто їм дуже накапостив?! — Зіграймо в карти! Мені вже давно немає з ким пограти, бо сусіди напиваються, перш ніж беруть карти до рук!

— А не боїшся, що обіграємо? — хитро всміхнувся Тимофій.

— Не боюся! — передражнив його Матвій, наслідуючи тон брата. — Якщо вже тобі пощастило з нареченою, то мені сьогодні теж неодмінно має поталанити!

— Що ж! Готуй таляри або злоті![50] — весело відповів Тимофій, підставляючи спеціальний маленький столик для гри в карти. — Зараз ми тебе розоримо!

Усі троє сіли за гру. Як і хвалився Тимофій, він обіграв не лише старшого брата, а й Марка.

— Уже колись зарікався з тобою грати! Ти чи слова якісь знаєш, чи що? Чи тобі всі відьми ворожать? — досадував Матвій. — Із тобою й чорт побоїться карти метати!

Клесінському не було шкода грошей — лише прикро, що йому, старшому братові, ніколи не вдавалося обіграти молодшого. Узагалі, на Січі рідко хто сідав із Тимофієм грати в карти — йому дуже часто щастило, але траплялися випадки, що й він програвався вщент. Щоправда, хлопець завжди вмів вчасно зупинитися. Марко ж зовсім не хвилювався, що програвся: однаково вони з Тимофієм усе ділять порівну — і хліб, і вміст гаманця, тож немає через що турбуватися. Награвшись, чоловіки розійшлися спати — Тимофій мав свою спальню, а Маркові виділили кімнату для гостей.

Коли Орися повернулася до своєї кімнати, то спробувала роздягнутися сама, але в неї не вийшло. До цього вона носила простий одяг — корсаж на шнурівці з пришитою до нього спідницею. Дів­чина крутилася перед дзеркалом і зовсім заплуталася в шнурках, шпильках і застібках. Але, на щастя, з’явилася Кшися й допомогла своїй панночці роздягнутися, вклала її в ліжко і, побажавши на добраніч, пішла. За час подорожі Орися вже так звикла спати поруч із Тимофієм, відчувати на собі його сильні руки, тепло його тіла, що тепер, перевертаючись на м’яких перинах і подушках, ніяк не могла заснути без коханого. Подумки дівчина перебирала в пам’яті події цього насиченого дня. Згадувала нові обличчя, нових людей. Старший брат коханого їй не сподобався — у ньому було щось таке, що лякало її. Але що саме, Орися й сама не могла зрозуміти. Ще не сподобалося їй те, як Матвій дивився на неї: погляд полковника чимось нагадав дівчині погляд ненависного Далевича, тільки не був такий образливий і відверто хтивий, а швидше висловлював замилування. Орися зрозуміла, що припала полковнику до душі, тож він не зневажатиме й не ображатиме її. Дівчина заспокоїла себе тим, що Клесінський так розглядав її, тому що намагався зрозуміти, якою вона є.

Стривожило Орисю й те, що вона не сподобалася няньці Тимофія. Адже дівчина примітила її неприязний погляд. Орися зітхнула. Може, було б найкраще, якби Тимофій сховав її в монастирі? Ні, там її швидко знайшли б. Це найперше місце, де її шукатиме батько та ненависний наречений.

«Ліпше Тимофій забрав би мене із собою та оселив де-небудь у степу!» — подумала Орися. Утім, вона навіть не уявляла собі, як там живуть люди. Тому поміркувавши, дівчина все ж визнала, що будинок Тимофія — єдине місце, де вона може почуватися в безпеці. Однак невдовзі Орисю зморив сон, і дівчина заснула.

Поснули і Тимофій із Марком, та й усі домочадці. Тільки Матвієві Клесінському не спалося. Він сидів у себе в опочивальні й усе згадував Орисю. Пан Матвій розумів, що йому не личить думати про неї, але нічого не міг із собою вдіяти. Він постійно сам собі казав, що ця дівчина — наречена його брата, але однаково думки літнього шляхтича так чи інакше линули до юної дівчини. Її врода сколихнула душу, змусила серце битися так, як у юності. Матвій болісно усвідомлював, що ця дівчина належатиме Тимофієві, а не йому, — фатальне, останнє кохання на схилі років вразило черству душу пана полковника.

Уранці несподівано пішов такий дощ, що не було й мови про те, аби виїхати. Марко з Тимофієм могли тільки безсило скаженіти, дивлячись на потоки холодної небесної вологи, що заливала землю. Зате Орися благословляла цей дощ — він давав їй можливість побути ще трохи з коханим.

Тимофій сидів в опочивальні Орисі та не зводив із неї погляду. Смуток від швидкої розлуки терзав його серце. Єдине втішало хлопця, що Орися тепер у безпеці й ніхто не зможе зазіхнути на його кохану.

— Ти так і не скажеш мені, чому мусиш терміново поїхати? — обережно запитала дівчина, сідаючи ближче до нього.

— Мабуть, розкажу, — відповів Тимофій, зітхнувши. — Я мушу все пояснити тобі. Козаки готують повстання проти свавілля шляхти, тож маю намір брати в ньому участь. Марко теж. Ми з ним їдемо спочатку до Чигирина, а потім на Січ. Ось це і є однією з причин нашого поспіху.

Орися жахнулася. Дівчина пам’ятала про козацьке повстання 1637 року під проводом гетьмана Павлюка[51], хоча на той час їй було лише сім років. Тоді настали страшні часи: повсталий народ жорстоко розправлявся з ненависною шляхтою, членами міського магістрату та багатими містянами, які були віддані гнобителям, підпалював їхні будинки в місті, громив уніатські та католицькі церкви. Батько, заплативши солідну суму грошей лаврським монахам, домовився, щоби ті заховали її з матір’ю й маленькою сестричкою в одній із печер, поки не вщухне народний гнів. У пам’яті Орисі на все життя залишився спогад того, як вона сиділа в низенькій і біленькій келії, учепившись у мамину спідницю, не сміючи плакати від жаху. Мама колихала її маленьку сестричку, щоби та заснула й не видала їх плачем, якщо повсталий люд увірветься до православного монастиря. Тоді її родині вдалося вижити й не постраждати. Але як страшно було придушене це повстання! Київ охопила хвиля безбожних, безжалісних страт, розправ та звірств над бунтарями і їхніми родинами. Скільки людей було тоді публічно закатовано, повішено та посаджено на палю. І ось тепер Тимофій збирається брати участь у новому повстанні, ризикуючи своїм життям! О Боже! Гіркі сльози потекли з очей Орисі.

— Ну, не треба, мила! Не плач! Я не можу дивитися на твої сльози! — промовив Тимофій і ніжно пригорнув до себе дівчину. — Тому й не говорив нічого, щоби не лякати й не засмучувати тебе. А зараз, коли треба їхати, я маю розповісти тобі правду. Адже не можу точно сказати, коли повернуся назад. Тому ти мусиш знати, чому мене так довго не буде. Я й привіз тебе сюди тому, що Матвій у будь-якому разі зможе захистити.

— Тимофію, але ж... адже ти ризикуєш життям! — схлипуючи, видавила із себе Орися. — Я не переживу, якщо... якщо, борони Боже, втрачу тебе!

— Я часто ризикував життям, воюючи з татарами й турками. Тільки тоді я ризикував марно. Однак тепер хочу обстояти не лише свої права і свободу, а і твої. Та й свободу цілого народу. Життя стає жахливим для кожного, незалежно від його походження. Ти не знаєш, чому мене так зненавидів твій батько?

Орися заперечливо похитала головою.

— Справа не в тому, що ми з ним посварилися тоді, а в тому, що Федір Голуб, київський урядник, який так віддано служить ляхам, навіть унію прийняв, постраждав від руки схизматика. А я хоч і шляхтич, але ж православний і козак, не був покараний за те, що підняв руку на пособника Речі Посполитої. За це він дуже зненавидів мене. Він сам мені це сказав. Я не тримаю на твого батька зла. Його можна зрозуміти. І потім, згадай, скільки йому довелося принижуватися, щоби досягти свого становища? Адже все це він робив і робить заради вас, дочок, аби захистити від життєвих негараздів. Це — його єдине виправдання. А скільки інших людей гноблять за те, що вони українці і православні? Так далі жити не можна! Немає іншого виходу, потрібно тільки з шаблею в руці обстоювати свою свободу.

Орися згадала, як батько іноді злився на пана Яцека й лаяв його за шляхетську пиху, але однаково дружив із ним; як паплюжив самодурство та свавілля війта й воєводи, але нічого не міг вдіяти й був змушений їм підкорятися. Згадалася їй і добра ковалиха Настя, яка за народженням була шляхтянкою, але важко постраждала від жорстокості та безкарності своїх сусідів. Згадалися інші люди — її сусіди, прості містяни, які страждали від панівного стану. Дівчина розуміла, що Тимофій має рацію, потрібно боротися за свої права.

— Крім того, якби все було інакше, хіба довелося б мені тебе викрадати? — сказав Тимофій, обіймаючи дівчину. — Хіба не хотів би твій батько бачити тебе щасливою? Будь усе інакше, ми не посварилися б із ним, і він із радістю видав би тебе за мене заміж. Орисю, не журися за мною! Обіцяю, що я повернуся до тебе живим, навіть якщо мені доведеться пройти крізь пекло, навіть якщо сама смерть торкнеться мене, то я, всупереч їй, повернуся до тебе живий! Люба моя, твоє кохання збереже мене!

Дівчина обняла Тимофія. «Господи, краще візьми моє життя, тільки хай він живе! Врятуй і збережи його!» — подумала Орися. Вона вирішила заспокоїтися й не плакати хоча б перед Тимофієм. Зрештою, є милість Божа на цьому світі, якщо Він не допустив її шлюбу з ненависним Далевичем, хоча й не зовсім пристойним чином. Отже, милість Божа збереже і її коханого.

— Я чекатиму тебе, Тимофію! Чекатиму й молитимуся! — промовила Орися, утупившись у плече свого милого і приховуючи сльози.

— Тільки, Орисю, не розповідай про повстання моєму братові. Ні я, ні Марко йому нічого не сказали. По-перше, мій брат останнім часом занадто честолюбний, тому йому ліпше поки нічого не знати. Хтозна, що в нього на думці! По-друге, Михайлик слабкий здоров’ям, і така страшна новина може йому зашкодити.

— Я нікому нічого не розповім! — пообіцяла Орися.

— А коли я повернуся, ми влаштуємо таке пишне весілля, що всі нам заздритимуть! — сказав Тимофій.

— Ох, та хіба в пишному весіллі щастя? — усміхнулася Орися. — Нехай воно буде найпростішим, аби тільки ти був живим, здоровим і кохав мене! Лише б разом бути!

— Ні! Хочу таке весілля, щоби навіть янголи з небес злетіли подивитися й випити за наше щастя! — наполягав Тимофій, усміхаючись.

— Ну добре! Зробимо так, як ти бажаєш, коханий! — відповіла Орися, обіймаючи хлопця за шию і притискаючись до його грудей.

Наступного ранку виглянуло сонце, і Тимофій із Марком, не зволікаючи, почали збиратися в дорогу. Нянька Одарка тихо плакала — їй було нестерпно боляче знову розлучатися зі своїм вихованцем. Хоча Тимофій уже виріс, та для старенької він, як і раніше, був маленьким хлопчиком, що крав на кухні солодкі пряники та пиріжки.

— Ну не плач, няню! Не рви мені серце! Воно й так болить від того, що потрібно так швидко покидати рідний дім, — умовляв її Тимофій. — Але я ж не на все життя їду. Скоро повернусь! Мене ж тут наречена чекає!

— Та ти й минулого разу так говорив, що повернешся, а тебе півтора року не було, — схлипувала старенька.

— Няню, ти мусиш зрозуміти, що я виріс і не можу сидіти біля твоєї спідниці та слухати казки, як у дитинстві, — м’яко сказав Тимофій. — Маю до тебе прохання — подбай про Орисю. Служи їй так, як служила б мені. Це твій обов’язок переді мною!

— Подбаю я про панночку! — схлипнула няня, витираючи сльози. — Як же інакше, якщо ти її так кохаєш! Та й хто її тут ображатиме?!

— Дивись, няню, Орися мені дорожча за життя, тому бережи її.

Няня кивала на знак згоди, зітхала й витирала сльози.

Ще більш болісною стала для Тимофія розлука із самою Орисею. Прощаючись із коханою в сінях, подалі від сторонніх очей, Тимофій так пристрасно цілував її, немов сподівався націлуватися про запас. Він бачив, що Орися ледве стримує сльози, і був удячний їй за це. Інакше би він не витримав і забрав дівчину із собою.

— Я чекатиму на тебе, коханий! Бережи тебе Боже і Пресвята Богородиця! — шепотіла Орися, цілуючи його у відповідь.

Нарешті молоді люди вийшли на ґанок, де нетерпляче переминався Марко, сумував Михайлик і з незворушним виглядом стояв Матвій.

Від Марка не приховався той погляд, яким пан полковник подивився на закоханих, — щось недобре промайнуло в його холодних синіх очах. І це не сподобалося козаку. Але що тут скажеш? Та і як знати, про що саме подумав пан Матвій?

Тимофій обійняв брата, племінника й востаннє перед від’їздом поцілував Орисі руку. Останній жагучий, сповнений кохання погляд — і ось уже Тимофій їде до воріт. У воротах він усе ж зупинився й востаннє озирнувся. У Орисі кольнуло серце: «Коли я знову тебе побачу, коханий?»

Повними сліз очима дівчина дивилася вслід двом друзям і раптом відчула на собі погляд Матвія. Вона зніяковіла, швидко витерла сльози. Він підійшов до неї ближче і простягнув руку зі словами:

— Ходімо, панно, у дім. Не личить тобі плакати на ґанку.

Орися вклала свою ручку в долоню Матвія. Той ніжно стиснув її й накрив другою долонею.

— Не журися, — м’яко промовив Клесінський. — Тимофій повернеться. А тепер ходімо, бо тут холодно, ти змерзнеш, — і повів Орисю всередину, тримаючи за руку.