Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ VIІ. ЯК КОХАННЯ ПЕРЕТВОРЮЄ НА ЗАКОЛОТНИКІВ

Життя для Орисі перетворилося на пекло — Далевич, користуючись своїм становищем нареченого, щодня відвідував будинок урядника. Старий Голуб не перешкоджав йому і прагнув залишити наодинці з дочкою, розраховуючи, що згодом Орися змириться з його вибором і звикне до Далевича. Але для цього вона мала бачити, який чудовий наречений їй дістався! Тому батько зовсім не звертав уваги на страждання доньки. А те, чому дочка проти цього заміжжя, старого зовсім не цікавило — примха, небажання розлучатися з родиною, страх перед змінами в житті, та все що завгодно! Однак Голубу й на думку не спало, що його тиха і слухняна донька кохає іншого чоловіка, і для неї цей шлюб — крах надій і найбільше нещастя. Урядник радів, що так вдало видає заміж свою старшеньку. Тепер головне — вдало видати заміж племінницю, і можна заспокоїтися, доки не підростуть молодші доньки.

Бася вперше серйозно посварилася з Голубом. До цього вони теж мали сутички і сварки, але дядько з небогою завжди мирилися. А цього разу племінниця Бася відкрито пішла проти свого дядечка й щосили намагалася напоумити Федора, розповідаючи йому про всі вади Далевича, але той нічого й чути не хотів. Чуже нещастя дуже подіяло на Баську — вона стала серйознішою, скромнішою із залицяльниками, усі свої сили спрямовувала на те, щоби хоч якось полегшити страждання сестри. Але Федір суворо заборонив дівчині бути присутньою під час зустрічей Орисі з Далевичем.

Ці побачення стали для Орисі болісними тортурами — щоразу пан Вацлав нав’язувався до неї з поцілунками й говорив паскудненькі компліменти. Далевич бачив, що огидний дівчині, і відчував якесь садистське задоволення, силою зриваючи поцілунки з її губ і розповідаючи, який він буде щасливий бачити її своєю дружиною. Йому подобалося, як спалахувала Орися, як тремтіли її очі, утримуючи злі сльози.

Пан Вацлав покохав дівчину, але по-своєму. Він уважав, що Орися мусить бути йому вдячна вже за те, що він вирішив укласти шлюб із нею, дівчиною неблагородного походження, та ще й православною. «Але нічого — коли ми повінчаємося, то я навчу її слухатися й цінувати мою прихильність! А якщо вона мені набридне, то завжди можна вирішити це питання, позбавившись дружини», — думав Далевич. Його азарт уже почав згасати — спочатку, коли Орися була для нього недоступною, він пристрасно бажав нею володіти. Але коли він майже дістав дівчину, то запал трохи згас.

Серед передвесільного клопоту виникла проблема — католицький священик відмовлявся вінчати православну й католика. Однак Далевич спритно здолав цю перешкоду, заплативши кругленьку суму золотом. Після чого ксьондз швиденько заплющив очі на те, що наречена — єретичка.

Від Тимофія дівчина приховувала весь цей жах. Чималих душевних сил докладала бідна Орися для того, щоби стриматися й не розридатися в обіймах коханого. Нещасна дівчина розуміла, що варто їй сказати хоч слово — і настане жахлива розв’язка цієї трагедії. А Тимофій не раз помічав в очах своєї коханої затаєний біль. Не раз із тривогою він запитував її про причини, але Орися лише всміхалася й палко цілувала у відповідь. Повністю поглинена своїм нещастям, дівчина зовсім не подумала про те, що рано чи пізно Тимофій однаково дізнається про весілля, і тоді ніхто й ніщо не стримає його гнів.

Так минали осінні дні. Та якось сталася подія, що змінила долі двох друзів.

Того дня Тимофій із Марком сиділи вдома самі. Мати з бабусею пішли в гості — у когось із сусідів народилася дитина, і жінки хотіли провідати породіллю. На щастя, це були не хрестини, і молодим козакам не обов’язково бути присутніми на цій події, адже й Агафію, і її домочадців завжди охоче запрошували в гості. Тому друзі нудьгували у своїй опочивальні, що виходила вікнами на подвір’я. Маркові було дуже нудно в Києві. Проводячи довгі зими на Січі, він ніколи не нудився — там завжди було заняття й весело. А тут Марка гнітили і місто, і дозвільне, сите життя.

Особливе роздратування спричиняли часті візити сусідських доньок. Марко не міг не здогадатися, що його мати з бабусею вирішили неодмінно його одружити й тому влаштовували такі завуальовані оглядини. Те, що хлопцеві хитро намагаються нав’язати одруження, викликало в Марка гнів, але він стримувався, адже не бажав засмучувати маму. І тому ввічливо вітався і з дівчатами, і з їхніми мамулями, але приділяв уваги стільки, скільки вимагала пристойність, і не більше того. А сусідки геть зі шкіри пнулися, щоби привернути увагу Марка не менше, ніж прагнули привернути увагу красеня Тимофія. Дійсно, обидва козаки годилися в чоловіки, і байдуже, який із них, головне, щоби під вінець повів! Часто, дивлячись на сусідських дочок, Марко згадував чорні очі й гордовиту усмішку Христини, і серце бідного хлопця починало нити від туги. Може, плюнути на все й поїхати до неї? Ну то й що, що між Києвом і Терновим урочищем сотні миль! Але ні, так не можна! Він бачив Христину лише раз і не може розраховувати ані на її увагу, ані на її прихильність. Вона ж така горда! А він — простий козак.

Ще більше за матримоніальні плани його матері обтяжувала Марка дружба з Кражевським. Після тієї злощасної бійки пан Яцек міцно втиснувся до двох друзів у приятелі й познайомив їх зі своїми знайомими — молодими польськими та українськими шляхтичами, весь вільний час яких займали пиятики та інтрижки з молоденькими панночками.

І Тимофій і Марко відразу припали до душі приятелям Кражевського. Обидва чудово володіли шаблями, були відмінними наїзниками і стрілками та мали інші достоїнства, які так цінують люди благородного походження. Тому шляхта не вважала задля себе негожим розпивати мед із двома низовими козаками. Утім, особливий захват шляхтичів викликало вміння молодих людей багато пити й водночас не п’яніти. А, як відомо, уміння безвідмовно пити хмільне шанувалося шляхтою як ознака відмінного виховання.

Двом друзям досить швидко остогиділо таке проведення часу — шляхтичі напивалися, мов свині, за всякої зручної й незручної нагоди, з приводу й без нього. Не те, щоби друзі не любили випити, але обидва звикли робити це з нагоди — на Січі таким приводом зазвичай були або вдалий похід, або велике церковне свято, що припадало не на час посту, або вибори нового кошового отамана, або ухвалене рішення про похід. Тоді все низове військо весело й галасливо святкувало цю подію. Але загалом низові козаки були стриманими у споживанні меду та горілки, а в походах пити спиртне взагалі заборонялося під страхом смертної кари. Запоєм пили рідко, хоча любили козаки прибрехати про те, що можуть випити безліч горілки.

Одначе молода й не дуже шляхта просто вражала своєю пристрастю до горілки та меду. Заради справедливості треба сказати, що серед шляхтичів, як українських, так і польських, було багато освічених, відмінно вихованих та достойних людей. А проводили вони свій час у пиятиках лише тому, що так було прийнято в їхньому середовищі. Це був стиль, спосіб життя шляхти, якому вона підпорядковувалася та неухильно слідувала.

Марко зітхнув — як же все це йому набридло й остогиділо! А ще навіть і зима не почалась, а він уже втомився від такого життя!

І ще до всіх цих прикрих обставин треба було Тимофієві захопитися донькою урядника! Марко нічого не мав проти Орисі, але не вірив у серйозність почуттів цієї пари. Він знав, що Тимофій — палкий гульвіса, і жінки частенько самі вішалися йому на шию. Але ніколи раніше його друг не захоплювався так довго однією жінкою. Марко хвилювався про те, що серце Тимофія може серйозно постраждати від цієї любові. Орисю він пам’ятав зовсім маленькою дівчинкою й тому абсолютно не знав і не уявляв, яка вона, який має норов і характер. Дедалі більше Марко схилявся до думки, що тут найшла коса на камінь — Тимофій, який раніше так легко грав жіночими серцями, занадто захопився й ось-ось міг покохати дівчину, якщо вже не покохав, а сама Орися просто морочила його другові голову, користуючись увагою молодого вродливого чоловіка.

Тимофій у задумі дивився у вікно. Таким він був доти, доки не наставав час іти на побачення до Орисі. Тоді він знову ставав колишнім, веселим і завзятим Тимофієм, яким був до приїзду в Київ. Задумливість Тимофія помітили всі домочадці. Така переміна у хлопцеві спричиняла тривогу в доброї Агафії, яка ставилася до нього, наче до рідного сина, — чи не захворів цей милий хлопець, чи не зурочили його тут, чи не причарували? Навіть пані Марися помітила, що Тимофій сохне без видимих причин, і захвилювалась. Це було взагалі нечуваним — старенька ніколи ні про кого не турбувалася й ні за ким не шкодувала.

Ось і зараз гарне обличчя Тимофія було вкрай задумливим, соболині брови трохи нахмурені, а погляд прекрасних очей, проникаючи крізь шибку, блукав десь удалечині.

— Про свою любку думаєш? — запитав Марко, щоби порушити нудне мовчання.

Тимофій кивнув.

— Чого ти так сохнеш за цією дівчинкою? Невже думаєш, що вона і справді може покохати тебе, адже вона ще зовсім дитя?

— Вона кохає мене, Марку, — відповів Тимофій так, наче це була непорушна істина.

— Та будь-яка скаже тобі те саме, лиш би такий красень, як ти, був поруч! — посміхнувся Марко. — І що ти думаєш робити з нею далі? Увесь вік ось так потайки зустрічатися? Чи невже ти надумав із нею одружитися? Або просто погуляєш і поїдеш навесні?

— Я хоч зараз пішов би з нею під вінець, та тільки цей старий шкарбан, її таточко, кістьми на моєму шляху ляже, але не допустить нашого шлюбу.

— І куди ти потім її подінеш, якщо одружишся? — розпитував Марко. — Залишишся жити тут? Чи як?

— Я ще поки не вирішив, треба запитати Орисю, чого їй захочеться. Та й можливості не те, що одружитися з нею, навіть до будинку її увійти в мене поки немає! Ось над цим і думаю. Знаєш, корчмар Айзік порадив мені звернутися по допомогу до війта. Ходика дійсно міг би натиснути на старого Голуба.

— Дожили! Ти вже й корчмареві душу виливаєш п’яними сльозами? — пирхнув Марко, а про себе подумав: «Справді, дожили! Тепер він ще й думку своєї дівки запитує та під її бажання підлаштовується! Зовсім дівчисько його в дугу скрутило!»

— Та ні! Він сам здогадався про все. Айзік — добра людина. Тільки от підказаний ним спосіб мене не влаштовує.

— Ще б пак! Лише цього бракувало — до цього лядського холуя на уклін іти! — похитав головою Марко.

Тут у дворі пролунав шум. Марко з цікавістю й таємною надією на позбавлення від нудьги виглянув у вікно, і обличчя його засяяло з радості.

— Дивись, хто приїхав! — вигукнув він.

Тимофій байдуже подивився у вікно, але і його обличчя теж освітилося радістю.

— Та це ж Влад! Цікаво, що він тут робить і як нас знайшов?

Обоє друзів вибігли на ґанок, де неочікуваний гість уже спішився і віддавав поводи челяднику.

— Здорово, братики! — Влад розкинув руки та обійняв одразу обох. — Ой, який я радий вас бачити! Який радий! Хоч дві гідні пики, замість самих пісних навколо!

Влад перебував в одному курені з Марком та Тимофієм, і з деяких пір двоє друзів дуже міцно здружилися з ним. Хлопець не мав прізвища, тобто його ніхто не знав, зате гострі на язик запорожці дали йому прізвисько — Лютий, бо прізвисько своє він виправдовував, оскільки був дуже хоробрим, жорстоким і відчайдушним воїном.

Козаки випадково знайшли знесиленого від голоду Влада в степу ще хлопчиком, коли він майже вмирав. Суворі, бувалі воїни жахнулися, коли дізналися, що таке мале хлопча саме, без чиєїсь допомоги прийшло з-під Чернігова, як Влад їм сказав, у запорізькі степи. Козаки виходили його, і відтоді Влад жив так, наче у свій останній день у житті. Він не знав жалості ні до татар, ні до поляків, ні до інших ворогів. Влад ніколи не був жадібним до грошей і добра, а все, що наживав, легко спускав за нагоди. Але одне в ньому залишилося незмінним — Влад зберігав свою козацьку честь, був відданим інтересам Війська Запорізького Низового і своїм товаришам зі зброї. Він був майже одного віку з Марком і Тимофієм, хоча скільки йому насправді було років, Влад і сам не відав, адже не знав дати свого народження. Він був таким само високим і сильним, як і двоє друзів, але його обличчя спотворював страшний шрам, що перетинав чоло й щоку до самого підборіддя. Цей шрам ще зовсім юний Влад дістав у сутичці з татарами — сильний удар шаблі дивом не зачепив око, але відтоді молодий козак мав непривабливий вигляд.

Друзі повели приятеля в будинок, навіть не запитавши, навіщо він тут, — та яка різниця? Вони однаково йому страшенно раді! Марко наказав спішно збирати на стіл. Поки гість з апетитом їв, Марко з Тимофієм усе розпитували його про те, що тепер коїться на Січі, що там нового, що взагалі робиться у світі.

— А ви живете просто у славному Києві й не знаєте, що взагалі на світі робиться? — відклавши ложку та відставивши чарку з медом, з іронією запитав Влад, а потім єхидно додав: — Або так волочитеся за жіночими спідницями, що й шаблі у вас у піхвах заіржавіли?

Влад був грубуватим, а часом і хамуватим, але ніколи не мав на меті когось образити своїми словами. Просто мав не зовсім ввічливу манеру спілкування. Знаючи цю його ваду, друзі не образилися, а лише розсміялися у відповідь на його слова.

— А сам ти чого сюди приїхав? — запитав Марко, піддражнюючи приятеля. — Невже самому жіночої ласки захотілося?

Влада аж пересмикнуло — він не був любителем слабкої статі, тому зло і грубо відповів:

— Усі баби — сучки, а я не кобель, щоб із ними плутатися! Та й не в бабах справа. Я шукав вас через вельми важливу справу. Ваша допомога може знадобитися одній добрій людині. Ви знаєте чигиринського сотника Богдана Хмельницького?[39] Не знаєте? А я от дуже добре з ним знайомий і приїхав до вас через справу, пов’язану з ним. Але насамперед вислухайте мене. Мені потрібно багато чого розповісти вам.

Декілька років тому наш король[40] задумав затіяти війну з Туреччиною. Узагалі, там справа, як я зрозумів, була складна — багато іноземних держав хотіли укласти союз та почати війну проти бусурманів. Так от, наш король вирішив, що основними силами в цій війні мусимо бути ми, козаки, а не шляхта. Він планував, що ми нападемо на турків із моря. Але для цього потрібно було й людей навербувати, і чайки побудувати. Король обрав козаків тому, що шляхта хоч і називає його своїм паном-братом, але крутить ним, як хоче, — він не має над нею влади. А з нас він створив би новий стан, який був би зобов’язаний своїм піднесенням саме йому, королю, і який служив би тільки йому. Так ось для цього козацькі старшини їздили на запрошення короля до Варшави, Хмельницький теж був у складі цієї депутації. Король розповів їм про свої плани, повернув і підтвердив усі наші права і привілеї, які раніше відібрала шляхта[41]. Дозволив збільшити реєстр козаків до двадцяти тисяч, це не враховуючи тих, що вже є, наказав побудувати чайки й дав старшинам шість тисяч талярів[42] на витрати, пообіцявши в майбутньому дати ще грошей. Король дав депутатам грамоти, які підтверджують його волю й наші законні права. А зберігалися ці гроші та королівські грамоти на наші привілеї в черкаського полковника Барабаша[43]. І мали зберігатися в нього доти, доки не настане час воювати. Тільки от коли пани провідали про королівські плани, то такий лемент зчинили, що й чортам тяжко стало! Адже вони хоч і зневажають нас, але бояться, як вогню. Про цей похід довелося забути.

Ця лядська собака, Барабаш, побачивши таку справу, приховав усі ці грамоти і ще більше притиснув козаків. У всьому підспівує панам. Хмель знав про ці грамоти і ще в минулому році спритно викрав їх у Барабаша — напоїв його і, взявши його пояс та шапку, відправив надійну людину до його дружини, Барабашихи, і велів сказати, що чоловік нібито просить її прислати йому ці грамоти. Дурна баба швиденько все й віддала. У вересні була сходка всіх козацьких старшин. Тих, хто свій, православний. Там Хмельницький і показав усім ці привілеї, там і говорив, що пора нам за шаблю братися, щоб обстояти їх. Я на цій сходці був присутній і бачив їх своїми очима. Ви, напевно, здогадуєтеся, що можуть дати нам ці грамоти?

Марко й Тимофій усміхнулися.

— Ми ж не городові козаки, Владе, а вільні! — відповів Тимофій. — Нам і діла немає до цих привілеїв. Навіщо нам воювати за них?

— Розповідай далі, я так розумію, це ще не все! — сказав Марко.

— Так, не все! — відповів Влад. — Може, вам і діла немає до привілеїв, та й не в привілеях цих справа! Беріть вище — не лише козаки, а вся Україна повстане. І не заради привілеїв, а за власну волю! Наближається той час, коли ляхи заплатять кров’ю за всі наші приниження та образи, а вся Україна стане вільною від їхньої влади.

Влад замовк, а Тимофій із Марком здивовано переглянулися.

— Ти впевнений у тому, що кажеш? — запитав Тимофій, хоча в душі розумів, що Влад навряд чи жартуватиме такими речами.

— Хіба я коли-небудь казав те, у чому невпевнений? — запитав Влад, виразно піднявши брови.

— Але як ти дізнався про все це? З чого ти взяв, що весь народ повстане? — спитав Марко.

Влад усміхнувся й повів далі:

— Я вже казав, що був на тій раді, у вересні, де вся козацька старшина зібралася, — це все там і обговорювали. Нас підтримує більша частина старшини, усі прості козаки. І нас підтримає простий народ, оскільки більше не може терпіти це ярмо.

— Постривай! — сказав Тимофій, трохи нахмурившись. — Якщо в цього Хмельницького грамоти були в руках ще в минулому році, то чому він так довго мовчав? Чому зважився на повстання лише тепер?

— Ну, спочатку потрібно було знайти однодумців, тих із городових козаків, хто підтримає. Та ще... — Влад трохи зам’явся, а потім заговорив: — Останнім часом Хмельницькому було не до повстання. На початку цього року він у серйозну халепу вскочив. Він же завжди був незалежним козаком і ніколи нікому не догоджав, тому й не мав сильних покровителів. А раз так, то такий собі шляхтич Чаплинський[44], один із холуїв чигиринського старости Конецпольського[45], напав на його хутір Суботів, пограбував і жорстоко побив десятирічного сина Хмеля. Хлопчина помер від побоїв. Кажуть, що Чаплинський пішов на це злодіяння, бо накинув оком на гарненьку земельку Суботова й вирішив забрати її собі. Він знав, що залишиться безкарним! Перед Конецпольським собака ця послалася на те, що Хмельницький начебто не має прав на цю землю. Батько його помер, а заповіту не залишив, і підтвердити свої права на володіння цією землею Хмель не зможе — не має він ані акта про спадкування, ані королівської грамоти, яка підтверджує ці права. А раз так, то Конецпольський і закрив очі на це безчинство — сказав, не відав і не чув про те, що Чаплинський збирався напасти на Суботів. Щоправда, — Влад замовк, вочевидь вагаючись, розповідати чи ні, але все ж вирішив чесно розповісти все, що знав, — подейкують люди, що не лише Суботів сподобався Чаплинському. Уподобав він таку собі Гелену[46], яка жила у Хмеля. Ось вічно доброго козака баби гублять! — зі злістю сказав хлопець, скривившись. — Ходять чутки, що жив Хмельницький із нею як із дружиною, тільки невінчаний. Походження цієї баби темне. Знаю тільки, що батько її був жебраком-шляхтичем і наймитом у корчмі чигиринського жида. Ще чув я, що загинув він, коли пішов із козаками за море в похід. І ось після цього Гелену вже круглою сиротою забрала до себе на виховання пані Ганна[47], упокій, Господи, її світлу душу, покійна дружина Хмельницького.

— Тобто ти хочеш сказати, що людину пограбували тільки через жінку? — запитав Марко.

— Та ні! Не тільки, — знітився Влад. — Я ж казав, що ще через маєток. Ляхи взагалі вважають, що козаки не мають володіти землею. За хлопів козаків тримають!

— Так, а хіба Хмельницький не скаржився до суду? — запитав Тимофій, який краще за Марка розумів причини такого ганебного вчинку щодо православного шляхтича, бо йому вже траплялося бути свідком таких речей, коли католицькі шляхтичі грабували й відбирали у православних їхні маєтки.

— Звичайно, скаржився! — відповів Влад. — Та лише добитися правди в ляхів — це однаково, що лізти у вушко голки разом із верб­людом! Чи як там говорив наш січовий піп? Прокляте плем’я за людей нас не вважає! Начхати пани хотіли на скарги і права козаків. Хмель навіть до самого короля їздив по правду, вимагав справедливості. Тільки довести, що Чаплинський винен у смерті сина, йому не вдалося. А коли він вимагав повернути йому цю Гелену, то Чаплинський послався на те, що він уже з нею одружився й не має наміру розлучатися зі своєю дружиною, яка до того ж і сама не хоче повертатися до Хмеля. Панство просто в присутності короля безсоромно висміяло Хмельницького, натякнувши, що, мовляв, баб на світі багато, то чого волочитися за однією, якщо можна знайти іншу красуню, вірнішу за ту, що була. А король нічого вдіяти не міг! Що з того, що в покарання він наказав публічно обстригти один вус у Чаплинського, — ані сина, ані маєтку це Хмельницькому не повернуло! Адже король сам у своєї шляхти, наче хлоп, не може приборкати і впоратися з нею. Де вже йому наші скарги вирішувати! Лиш от натякнув король Богдану, що пора не тільки самому Хмелю, а й усім іншим українцям згадати, що ми — воїни, і кожен має гостру шаблю! Хто ж нам може завадити або заборонити захистити себе від кривдників? Хмельницький, осміяний, принижений викликав Чаплинського на поєдинок, але цей боягуз звинуватив його в державній зраді. За це Хмельницького схопили та кинули до в’язниці. І ось тут йому й допомогла ця Гелена. Не знаю, як ця баба вблагала свого ляха, але Хмельницького випустили.

Влад зупинився, випив свою чарку меду, яка так і стояла повна з початку розмови.

— Одна справа скаржитися королю, а зовсім інша — проти короля народ підбурювати, — задумливо промовив Марко.

— Милий брате, ми повстаємо не проти короля, а проти шляхти, а це різні речі, — відповів Влад. — Хмель давно про це думав. Він бачив, що шляхта з кожним днем стає дедалі безбожнішою й жорстокою. Та ви й самі добре знаєте, що для них кров людська, наче вода — не шкода пролити. Ми, українці, для них бидло, собача кров. Повертаючись із Варшави, Хмельницький бачив сотні скривджених, закатованих і принижених людей, у яких вичерпалося терпіння. Адже людські страждання, ніби величезна купа дров для вогнища, — варто з’явитися іскрі, і воно спалахне. Багато хто готовий піднятися та вибити цю ясновельможну сволоту з рідної землі.

— Але звідки ти так детально знаєш про плани цього Хмельницького? Ти ж простий козак! Невже він так тобі довіряє? — запитав Тимофій, якому щойно спало це на думку.

Влад усміхнувся.

— Про напад на Суботів мені розповів один селянин, який, скориставшись нагодою, утік на Запоріжжя. Я тоді відразу поїхав на волость — подумав, що моя шабля може знадобитися людині, яка колись зробила мені добро. І я виявився не зайвим у цій справі. Хмель пам’ятає мене й довіряє. Та й потрапив я до нього вчасно. Після того як Хмельницького принизили в короля й він повернувся додому, Конецпольський милостиво запросив його до себе на бенкет. Але здається мені, що причиною такої милості було те, що Хмельницького почали підозрювати у змові та вирішили вбити. Хмель туди не поїхав, і тоді староста послав двадцять своїх шляхтичів, аби ті привели його до нього силоміць. Точніше, щоби вони вбили його дорогою, а Конецпольському принесли голову. Так от, із Хмелем було лише четверо його джурів і ще я. А він мене знає ще відтоді... — тут Влад замовк, опустив очі, очевидно вирішивши промовчати про обставини цього знайомства, бо не вмів брехати. — Так от, разом ми задали панам такий бенкет, що вони й медом захлинулися. Вони ж були п’яними, ніби квачі, тож із ними не складно було впоратися!

— Владе, кажи все чесно! Що доброго тобі зробив цей Хмельницький? — запитав Тимофій, який не міг не помітити, що його друг щось приховує. — Чому ти так твердо вирішив йому допомагати?

Влад зітхнув, обличчя його стало жорстким, а в очах з’явився сум. Він трохи помовчав, нахмурився, покусуючи губи, але потім наважився.

— Я ніколи нікому не розповідав про себе, — почав він. — Але, напевно, настав час розповісти. Ви — мої друзі, і будете першими, кому я розповім свою справжню історію, не рахуючи того попа, перед яким я каявся на сповіді. Я син простого чернігівського селянина. Мого батька запороли на смерть за наказом єврея-орендаря за приховані надлишки зерна, а моя мати повісилася з горя на моїх очах. Я не пам’ятаю, скільки часу я просидів біля ніг матері, що висіла в зашморгу. Але коли мене знайшли, люди жахнулися — мене наче розум покинув. Я нічого й нікого не помічав навколо, ні з ким не міг говорити. Лише наївно чекав, коли мама отямиться і злізе з поперечини. Маму вийняли із зашморгу, а потім гидливо, мов собаку, поховали за межею кладовища, бо самогубця. Мене милостиво взяв у холопи на своє подвір’я сам пан-жид. Той, за чиїм наказом замучили мого батька, той, через кого повісилася моя мати! — Очі Влада заблищали, а груди шумно здіймалися. Він піднявся й заходив кімнатою — знову відчув увесь той жах, пережитий у дитинстві. Опанувавши себе, Влад повів далі свою гірку розповідь: — Усі подумали, що я від пережитого горя з’їхав із глузду й на мене не звертали особливої уваги. Вважаючи дурником, багато хто мене навіть жалів. Але я був при своєму розумі й усе добре розумів. Не збирався так просто це все залишати. За місяць після смерті батьків я вночі пробрався до опочивальні свого пана й зарізав його разом із дружиною просто в ліжку, наче свиней. Так помстився за батьків. Після цього втік у єдине місце, де мені за таку розправу над своїм паном не загрожувала кара, — на Низ. Я йшов, ховаючись у лісах, жебраючи в селах і містечках шматком хліба. Коли дійшов до околиць Чигирина, то зовсім вибився із сил. Мене підібрала покійна дружина Хмельницького — пані Ганна, упокій, Господи, її світлу душу. Тільки завдяки їй я живий і зараз говорю з вами. Пані фактично врятувала мене від голодної смерті, виходила, намагалася допомогти — залишала жити в себе, але я однаково вирішив піти. Без її доброти й допомоги в мене забракло би сил дійти до Січі. Я їй життям зобов’язаний. Так ось тепер віддаю борг хоча й не їй, то її чоловікові, оскільки добра пані померла. А ще я поклявся, що мститиму всім панам і жидам та стану паном там, де колись був хлопом.

Влад спохмурнів і замовк. Ці спогади були для нього важкі. Та виговорившись уперше за своє життя, він почувався легше. Хлопець знав, що друзі зрозуміють його й не засудять. Марко поклав руку йому на плече і стиснув. Тимофій мовчав. У його синіх очах застиг гнів. Він думав про те, що Влад не єдиний, із чиєю сім’єю трапилося таке звірство. І Хмельницький не єдиний православний шляхтич, якого принизили. Скільки таких принижених, пограбованих, закатованих людей у всій Україні? Сотні, якщо не тисячі!

Також Тимофій думав і про інше: одна справа — зарізати свого пана в ліжку, скаржитися королю чи відбиватися від п’яної шляхти, а зовсім інша — піднімати на повстання цілий народ. Так, козаки не раз повставали, але чим завершувалися минулі повстання? Кривавою, нелюдською розправою над повсталими козаками.

— Я заїхав до Києва, щоби покликати вас із собою. Долучайтеся до нас! Такі люди, як ви, будуть корисні Хмельницькому, та й хіба вам самим немає за що боротися? Цього разу мусить усе вийти! Ну, то що скажете? — нетерпляче зажадав відповіді Влад. — Не приховую, я сам сподіваюся дістати свої вигоди — мені набридло тинятися між небом і землею. Я зовсім один, нікого не маю, окрім відданих товаришів. Хочу стати кимось більшим, ніж простим козаком. Та й вам хіба немає чого прагнути? Хіба ви хочете все життя провести звичайними козаками, гуляючи степами? А так обоє матимете шанс змінити свою долю. Знаю, що кличу не горілку пити, а головою ризикувати. Але коли таке було, що ви обидва турбувалися про свої голови? Хіба солодке життя ваших рідних тут, під лядським гнітом? Хіба ви не хочете обстояти свою свободу і свої права?

Тимофій задумався. А Влад має рацію! Так, бунти минулих років були жорстоко придушені. Так, звичайно, може бути й цього разу. Але все ж щастя може всміхнутися пригнобленому народу. То чи не ліпше спробувати обстояти свою свободу, ніж сидіти й вичікувати, що буде далі? Тоді все, що здається йому неможливим тепер, може помінятися в майбутньому, — якщо він обстоїть свої права, то не буде перешкод для його шлюбу з Орисею. На жаль, закохані люди егої­стичні: це було перше, про що подумав Тимофій, не зовсім усвідомлюючи, що не лише ці причини спонукають його долучитися до змовників. У його душі знаходило відгук чуже горе і страждання. І як козак, лицар, захисник православ’я Тимофій не вважав для себе можливим стояти осторонь, коли треба обстоювати свободу своєї Вітчизни.

Марко думав про своє. Але його думки майже в усьому сходилися з Тимофієвими.

— Ну, то що скажете? — нетерпляче знову запитав Влад.

Друзі перезирнулися: їм досить було лише погляду, щоби зрозуміти один одного.

— А скажемо ми тобі те, милий брате, що в такий важливий час не сидітимемо вдома. Ми їдемо з тобою, — одразу за двох відповів Марко, який ще й неймовірно зрадів тому, що нарешті можна втекти з цього домашнього болота.

Влад радісно й задоволено всміхнувся.

— Я знав, що ви не відмовитеся! Тільки от зі мною їхати не треба. Маю одне доручення, проте це не моя таємниця, тому ані розповісти, ані взяти вас із собою не можу. Їдьте відразу до Чигирина. Там зупинитесь у козака Кирила Завади. Його нескладно буде знайти, цього козака там багато хто знає. Я, коли впораюсь, теж туди приїду. Лише не знаю, коли це буде. Якщо до початку грудня не з’явлюся, тоді їдьте прямо на Січ. Там, дай Боже, точно стрінемось. Ну, а тепер мені пора, я й так довго тут затримався. Дякую за хліб-сіль!

Влад тепло попрощався з друзями й поїхав, навіть не попередивши їх про збереження таємниці. Це було зайвим — він знав, що обидва козаки ліпше помруть під тортурами, ніж видадуть заколотників. Адже він учинив би так само.

Не варто описувати істерику, яка трапилась і з Агафією, і з пані Марисею, коли Марко повідомив їм, що завтра вони обидва спішно їдуть у своїх справах на Січ. Пані Марися, заохала, схопилася за серце і спробувала навіть удати, що помирає, але Марко суворо гримнув на бабусю: «Нічого охати мені тут! Ми їдемо завтра, вранці, і це не обговорюється! Я так рішив!»

Пані Марися, схлипуючи, змирилася — вона була сварливою, але аж ніяк не дурною жінкою. Побачивши улюбленого онука вже дорослим, старенька зрозуміла, що це вже не той милий і пухкенький хлопчик, якого вона без міри відгодовувала солодкими пиріжками — Марко перетворився на гордого й незалежного чоловіка. І попихати ним так, як вона робила з його батьком, не вдасться нікому — ні їй, ні матері, ні дружині, якщо Марко все ж таки коли-небудь одружиться. І мимоволі пані Марися підкорилася його рішенню, хоча такий його поспішний від’їзд і прирікав її на тугу за улюбленим онуком.

Однак швидкий від’їзд довелося скасувати, оскільки обидві жінки слізно, мало не на колінах благали Марка виїхати щонайпізніше післязавтра — їм хотілося хоч один зайвий день провести з ним, спокійно зібрати хлопця в дорогу. Через гіркі сльози матері хлопець пом’якшав і змушений був трохи поступитися, заявивши, що вони вирушать у дорогу однаково завтра, але після полудня. Марко не хотів ані хвилини сидіти на місці — кров спалахнула в його жилах.

Тимофій був позбавлений цієї сцени, оскільки відразу ж після від’їзду Влада вшився на побачення до Орисі.

Стояла чудова осінь. Ліси навколо Києва забарвилися золотом і порфіром зі смарагдовими домішками все ще зеленого листя, а блідо-блакитне небо прозорим пологом накривало це яскраве в’янення природи. Дні були ясні й теплі, незважаючи на те, що починався листопад. Але все ж листя дубового гаю вже облітало, а блакитні води Дніпра зблякли, потьмяніли, утративши свою літню лазур. Тимофій радів теплій погоді — це давало їм з Орисею можливість і далі безперешкодно зустрічатися потайки в гаю, далеко від чужих очей.

Але цього разу молодий козак поспішав до коханої дівчини зі змішаним почуттям — з одного боку, перед ним відкрилося широке поле дії, з’явилася надія змінити своє життя на краще, а з іншого боку — через розлуку з Орисею він упадав у розпач. Та цей день однаково мав колись настати, і Тимофій утішався надією на те, що наступної зустрічі він уже матиме змогу повести кохану під вінець.

Постать коханої дівчини в багатій свиті з темно-зеленого дорогого сукна, з відкладним коміром, підбитим темним хутром, Тимофій помітив здалеку. Тільки чому так понуро опущені її плечі?

— Орисенько! — покликав він її.

Дівчина обернулася, обличчя її засвітилося радістю. Вона кинулася до нього на шию, притулилася лобом до його щоки.

— Кохана моя! — Тимофій обійняв дівчину за стан і підняв, притискаючи до себе.

Орися подивилася йому в очі, і Тимофій трохи спохмурнів — у них він побачив затаєну муку, яку кохана ось уже стільки днів намагалася приховати.

— Що трапилося, сонце моє? Ти сама не своя?

— Та ні, Тимофієчку! Тобі так здається. Зі мною все гаразд, — дівчина усміхнулася, але її усмішка була якась вимучена.

— Що сталося? Я ж бачу, що тебе щось мучить, мила!

Дівчина подивилася йому просто в очі й відповіла:

— Зі мною, правда, усе гаразд. Я думала про те, що буде з нами далі.

Тимофій знітився.

— Про це я й хотів із тобою поговорити, — обережно почав він розмову. — Завтра, у крайньому разі, післязавтра мені треба поїхати. Я мушу терміново повернутися на Січ, — трохи приховавши істину, промовив Тимофій.

Дівчина закрила обличчя руками.

— Орисю, мила! — Тимофій відняв її руки від обличчя — очі дівчини були повні сліз. — Тільки не плач, прошу тебе! Я ж не навік їду!

Але дівчина, змучена думками про своє заміжжя з ненависною їй людиною, ще й дізнавшись про неочікуваний від’їзд свого милого, просто не витримала й заплакала. Тимофій розраджував її, як умів. Він клявся у коханні, обіцяв, що обов’язково повернеться, що зробить усе, аби вони були разом, але Орися була невтішною. Нарешті дівчина почала заспокоюватися. Усе ще схлипуючи, вона запитала:

— Тимофієчку, чому ти їдеш?

— Я не можу розповісти тобі все, бо це не моя таємниця, — зам’явся Тимофій. — Але повір мені, це важливо! Важливо не лише для мене, а й для тебе, для нас.

— Отже, ти поїдеш уже завтра? — зітхнувши, запитала Орися.

— Гадаю, що так.

«Може, воно й на краще? Так він хоч не знатиме й не вб’є Далевича. О, мій коханий! Ліпше нехай я мучитимусь, але ти житимеш!» — гірко подумала дівчина. Швидка розлука, яку кожен із них сприймав по-різному, розривала серця закоханої пари.

— Коханий, отже, ми бачимося востаннє? — знову запитала Орися.

Тимофій не знайшов у собі сили відповісти і просто кивнув. Орися притулилась обличчям до його плеча, а Тимофій обійняв її, ніжно притискаючи до себе за тендітні плечі й тонкий стан. Йому не хотілося думати, що ця їхня зустріч все-таки остання.

— Побачимося завтра востаннє! Будь ласка, кохана, я прошу тебе! — благав Тимофій.

Орися підняла на нього сумне обличчя. Сині очі коханого дивилися на неї з таким благанням, що вона не мала змоги відмовити.

— Сьогодні Катруся писала мені і кликала до себе заночувати. Я відпрошуся в батька й завтра піду до неї. Так от, там ми і зможемо побачитися, — відповіла дівчина. — Ти знаєш, де її слобідка?

Тимофій ствердно кивнув.

— Неподалік неї є струмочок на самому початку лісу, я прийду до тебе туди опівдні. Раніше просто не зможу. Але ж тобі завтра треба їхати?

— Отже, поїду ввечері, уночі. Я з місця не зрушу, поки не побачуся з тобою, — відповів Тимофій.

Засмучені закохані пішли гайком, піднялися до Михайлівської стежки. Тут вони поцілувалися, і Орися пішла вперед сама. Молоді люди завжди так робили, оберігаючи свою таємницю, щоби ніхто з випадкових перехожих не побачив їх разом і не доніс Голубу. Коли дівчина зникла з очей, Тимофій рушив за нею.

Сумний ішов він вулицями Києва. Уже сутеніло, у вікнах будинків спалахувало світло, містяни влаштовувалися вечеряти та відпочивати після трудового дня. Тимофій згадував, як він приїхав сюди влітку, як ось тут на цій самій вулиці зіткнувся з Орисею й вона вперше йому усміхнулася. Перебуваючи в глибокій задумі, він не помітив Яцека, який ішов йому назустріч.

— Пане Клесінський! Що з тобою? Ти зовсім на дорогу не дивишся? — гукнув його шляхтич.

Тимофій підняв очі.

— А, пане Кражевський, вибач, занадто задумався, от і не побачив тебе, — відповів він.

— Та я й дивлюся, що ти зовсім сумний. Часом не сталося якоїсь біди в тебе?

— Та ні, усе гаразд. Та й ти, пане, як я подивлюся, теж невеселий? — придивившись до сокольничого, відповів Тимофій. — Невже пан Голуб вирішив видати свою небогу заміж в обхід тебе?

— Ні, на щастя для мене, ще не вирішив. Але своїми словами ти мимоволі наступив мені на хворий мозоль, — Кражевський сумно усміхнувся й одразу ж почав скаржитися: — Я відчуваю себе негідником, пане Тимофію! Я винен у нещасті однієї гарної дівчини!

— Невже ти розбив їй серце? — невесело усміхнувся Тимофій, шкодуючи, що так недоречно зустрів Яцека. «Ще доведеться з ним у корчму тягнутися! Адже так просто не відчепиться!» — подумав молодий козак.

— Ну, можна й так сказати, тільки от... — Яцек зам’явся. Він не мав близьких друзів, а так хотілося хоч перед кимось полегшити свою душу. А Тимофій був такою людиною, яка змогла б його зрозуміти, адже він був єдиним із його приятелів, у кому шляхетська гордість поєднувалася з доброзичливістю. Тому Яцек, не боячись бути висміяним за свої муки совісті, швидко повів далі: — Так недобре вийшло! На початку осені приїхав до Києва у своїх справах один мій знайомий, пан Далевич. Добра, багата людина. У мене зупинився. Та ти, пане, маєш його пам’ятати. Він якось бенкетував із нами.

Тимофій нахмурився, але пригадав цього зарозумілого поляка.

— Так от, познайомив я його з паном Голубом, — говорив Яцек. — А пан Далевич візьми та й закохайся в його дочку. А потім попросив її руки, а Голуб одразу ж і згоду свою дав. Бідна панночка, дочка урядника, як дізналася, ледь не збожеволіла. Ніколи не бачив, аби дівчина так упадала у відчай від звістки про заміжжя. Ненависний їй мій друг. Тепер бідна панна Орися ходить, наче тінь. Ось іду я, пане Тимофію, думаю про все це і шкодую вже про те, що привів свого знайомого до урядника. Мимоволі винен я в її нещасті.

Зі згадкою імені Голуба Тимофій, який не дуже уважно слухав Яцека, напружився, але не повірив своїм вухам, коли почув про Орисю.

— Ти, напевно, хотів сказати — панна Бася, — її ж першу начебто Голуб збирався заміж видавати? — Тимофій досі наївно сподівався, що він неправильно зрозумів Кражевського.

— Та ні, якраз навпаки! — сказав Яцек, дивуючись такій нетямущості. — Пан Далевич посватався до старшої дочки урядника, до панни Орисі. І старий Голуб із задоволенням дав свою згоду. Я був присутнім під час цього й бачив, як бідна дівчина мало не знепритомніла з горя. Тепер почуваюся винним перед нею.

Сокольничий опустив очі додолу, тому не побачив, як страшно зблід Тимофій, як міцно стиснув кулаки. Пан Яцек навіть не відав, що перебуває за крок від власної загибелі, — до Тимофія нарешті дійшов зміст його слів, і він лише зусиллям волі втримався від того, щоби не придушити Кражевського на місці від гніву. Адже смерть Яцека не вирішить біди, тому Тимофій опанував себе й докладніше розпитав поляка про все.

— Та що розповідати, пане Клесінський! Я почуваюся страшно винуватим! І це почуття мучить мене ось уже багато днів! — скаржився Яцек. — Я й мої покійні батьки знали Далевича в Польщі. Він шляхтич, але не дуже знатний. Дуже багатий, але багатство своє нажив торгівлею, знехтувавши шляхетською честю. Відомо мені й те, що він дуже жорстокий і розпусний, та Голуб цим не переймається. Йому головне — видати дочку вигідно й за багату людину. А до того, який його майбутній зять, байдуже. Я знаю його давно — він завжди вислужувався перед усіма. Але щоб ось так продавати свою дочку такій людині, як Далевич?! Це просто безсердечний та жорстокий батько! Я, з моїм тяжким становищем, двічі подумав би, перш ніж родичатися з таким! Дуже гірко шкодую, що взагалі зустрів цього Далевича і прийняв його у своєму домі. Але відмовити не міг — усе ж він мені земляк та й давній знайомий. Бідна панна Орися!

Тимофій слухав, і дедалі дужче в ньому скипала лють. Він подивився на Яцека — на обличчі сокольничого було стільки каяття і страждання, що Тимофій зрозумів — не так уже він і винен. І якби Кражевський знав, що все так обернеться, то неодмінно постарався б перешкодити цьому сватанню. Але треба було щось робити, тому Тимофій швидко розпрощався з паном Яцеком і поспішив додому. Там він застав просто в сінях тітку Агафію й бабусю, які чекали його повернення. Обидві жінки кинулися до нього й разом заговорили:

— Пане Тимофію, пане, допоможи нам! Марко сказав, що ви завтра їдете! Умов його залишитися ще хоч на один день! Вплинь на Марка!

Тимофій подивився на обох жінок — і мати і бабуся, заплакані, з надією в очах, дивилися на нього. Такий несподіваний від’їзд сина й милого онука став для них страшним горем, і жінки хапалися за будь-яку можливість відтягнути гірку мить розлуки. Тимофій не зміг їм відмовити: «Добре, я поговорю з ним», — пообіцяв він і, засмучений, пройшов до кімнати, де Марко, охоплений спрагою діяльності, перебирав і укладав свої речі, вирішуючи, що взяти із собою, а що можна залишити тут.

— А, з’явився нарешті! Чув би ти, що тут коїлось, коли вони дізналися про наш від’їзд. Не дивно, що батько втік звідси! Це ж збожеволіти можна від бабських криків і вересків. Починай збиратися! Ми їдемо завтра опівдні. Довелося погодитися трохи затриматися!

Тимофій байдуже дивився на те, як Марко перебирає й укладає свої ошатні свитки, жупани та каптани.

— Та що з тобою? Ти наче з хреста знятий! — запитав Марко, подивившись на нього.

— Вона виходить заміж, Марку. Точніше, її силою заміж видають, — відповів Тимофій і присів на своє ліжко. Марко закинув збори й сів біля друга — таким пригніченим і нещасним він ще ніколи його не бачив.

— Це тобі сама Орися сказала? — запитав він.

— Ні, — похитав головою Тимофій, — коли йшов від неї, то випадково зустрів Кражевського, він мені все й розповів. Голуб видає Орисю заміж за багатого ляха. Може, пам’ятаєш його? Він приятель Яцека. Далевич.

— Ну, то цього треба було очікувати, — відповів Марко, — зрештою, батько має право розпоряджатися своєю дочкою. Не сумуй так, ти ще забудеш Орисю. Ви занадто різні, щоби бути разом.

— Забуду! — Тимофій схопився, очі його заблищали від гніву. — Ти гадаєш, що я ось так просто візьму й викину зі свого серця кохану дівчину? Зітру з душі любов до неї? Марку, ти хіба досі не зрозумів нічого? Мою Орисю, розумієш, мою, віддають іншому чоловікові, мерзотнику й негідникові, а я, по-твоєму, мушу забути?

— Але що ти можеш удіяти, Тимофію? Наразі нічого. Ти ж не підеш і не приб’єш цього холуя, її татуся, або цього ляха? Тоді ти взагалі ніколи її не побачиш, — сказав Марко й відразу пошкодував про свої слова — в очах Тимофія спалахнув недобрий вогник, а рука лягла на рукоять шаблі. Марко вхопив його за плече та поспішно заговорив: — Ти що надумав? Зовсім із глузду з’їхав?! Заспокойся! Ти впевнений у тому, що вона сама не дала згоди на цей шлюб? Може, Орися сама вирішила вийти заміж за того ляха, тому що мудріша за тебе й розуміє, що так буде ліпше для неї. І для вас обох теж! Що ти можеш їй дати? Так, ти шляхтич, ти багатий. Але ж ти — низовий козак. Чи зможеш ти прожити без Січі, без козацької волі? Ти ж скоро занудьгуєш поруч із нею й помчишся у степ, залишивши саму. Від самого початку у вашого кохання не було майбутнього. Орися розуміє це краще за тебе! Та й звідки ти знаєш, що цей лях їй не до вподоби? Може, вона сама вирішила віддати йому перевагу! І взагалі, чому вона тобі зразу нічого не сказала, а мовчала? Чому ти дізнався про це від сторонньої людини? Це тому, що вона безсоромно гралася твоїми почуттями, — Марко використовував останній спосіб, аби напоумити друга. Йому було шкода приятеля, але він розумів, що так буде найкраще передусім для самого Тимофія — нехай уже думає, що Орися обрала іншого, ніж накоїть лиха.

Груди Тимофія бурхливо здіймалися, він перевів дух. «Може, Марко й має рацію, та чому ж тоді ось уже скільки днів я бачу горе та муку в її очах? Можливо, Орися і вважає, що наше з нею майбутнє неможливе, але вона кохає мене. Не може бути помилки! Вона щиро кохає мене! І ніколи не повірю, що вона вирішила взяти шлюб із іншим лише тому, що бачить у цьому користь. Та й Кражевський говорив, що вона страждає через це заміжжя. Але тоді чому ж вона мені нічого не розповіла? Чому стільки днів мовчала? Завтра я сам запитаю в неї. Нехай і почую те, що мене засмутить, але, принаймні, знатиму правду!» — думав Тимофій, а вголос твердо сказав: — Завтра після полудня я зустрінуся з Орисею й сам її про все розпитаю. Обіцяю тобі, що не чіпатиму ні її батька, ні проклятого нареченого.

— Ні, ну ти точно залишки розуму втратив! — обурився Марко. — Ти ж знаєш, що нам треба їхати!

— Поки не поговорю з Орисею, я з місця не зрушу. Їдь уперед, я тебе згодом наздожену.

— Господи! За що це мені? Ледве впорався зі сльозами матері, то тепер ще твої примхи терпіти! — страдницьки вигукнув Марко.

— До речі, вони обидві щойно просили мене вмовити тебе затриматися. Ось і затримайся! — відповів Тимофій і почав швидко складати свої речі, щоби хоч чимось відвернути увагу від свого горя.

Після побачення з коханим Орися повернулася додому геть спустошена. На щастя, Далевич сьогодні не прийшов, тому дівчина відразу пішла до своєї опочивальні, аби побути на самоті. Окинувши поглядом стіни, лави, вікно, дівчина згадала той літній вечір, коли Тимофій так відчайдушно прокрався до неї. Спогади повернули дівчину в щасливі години їхніх зустрічей. Орися закрила обличчя руками — тепер усе це залишиться тільки спогадом. Краще їй померти! Лягти в могилу, ніж розділити своє життя з нелюбом. У стомленому, змученому розумі Орисі виникла думка звести рахунки з життям. Смерть позбавила б її душевних мук, жахливого заміжжя. Завтра вона скаже батькові, що піде до Катерини, а сама вирушить на високий дніпровський берег, і холодні води ріки назавжди позбавлять її цих мук. Її не відразу почнуть шукати.

Двері безцеремонно розчинилися, перервавши страшні думки дівчини, і до кімнати зайшов батько.

— Ти вже вдома, Орисенько? — лагідно запитав Федір, допитливо зазираючи їй в обличчя й намагаючись угадати настрій дочки, але дівчина відвернулася.

— Послухай, дочко, ти мусиш усе зрозуміти. Я...

— Не варто, батьку! Будь ласка, не муч мене більше, — зупинила його Орися, бо по вуха була сита батьківськими аргументами.

Голуб зітхнув. Він подивився на дочку — очі її почервоніли, вочевидь, недавно знову плакала, личко було бліденьке, змучене. Дівчина підняла на нього погляд і попросила:

— Тату, Катруся просить мене погостювати в неї завтра й переночувати. Ти дозволиш мені?

Голуб вирішив не відмовляти.

— Добре, якщо тобі так хочеться. Тобі буде корисно трохи розвіятися.

Пан Федір ще трохи покрутився біля доньки. Але Орися мовчала, дивлячись у підлогу.

— Що ж, піду. На добраніч! — і не дочекавшись відповіді, Голуб швидко вискочив із кімнати.

Орися зітхнула — несподівано легко дістала вона цей дозвіл. Отже, сама доля!

Але раптом у пам’яті Орисі спливли слова одного православного священика. Дивлячись на неї добрими й мудрими очима, він м’яко говорив їй: «Дитино, у кожного з нас свій хрест! Нікому Господь не дасть випробування важче, ніж людина може витримати. Неси свій хрест гідно, і Бог не залишить тебе без Своєї милості!» Це було того дня, коли чотирнадцятирічна Орися вперше пішла проти волі батька, відмовившись прийняти унію. Того дня її мучили сумніви — а чи не вчиняє вона гріх, ідучи проти волі батька? Адже Церква вчить бути слухняними батьківській волі! Ось тоді й відбулася ця розмова з православним священиком.

Несподівано дівчина жахнулася власних думок. Та як можна накласти на себе руки?! Як можна ось так просто взяти й забрати в себе дорогоцінний дар небес — безсмертну душу?! Ні, це страшний гріх! Навіть думати про це грішно!

Орися кинулася до ікони Богородиці та зі сльозами на очах зашепотіла молитву. Хто, крім Пречистої Діви, заступиться за неї перед Богом? Хто, крім Неї, витре її сльози?

Якщо її доля склалася саме так, отже, на це є воля Божа. Такий її хрест, який треба гідно нести все життя.

Боязка надія закралася у змучену душу дівчини. «На все воля Божа, і моя доля в Його руках. Може, Він зглянеться наді мною й позбавить ненависного шлюбу? Мені ж не дано знати своє майбутнє! Адже поки людина жива, завжди є надія», — думала нещасна Орися, і вперше за весь час у неї полегшало на серці. І, вже трохи заспокоєна, дівчина лягла спати.

А Тимофій майже не спав цієї ночі. Висловлена Марком думка про те, що Орися може піти заміж із власної волі, за власним розрахунком, не давала йому спокою. Якби це і справді було рішення самої Орисі, то Тимофій не втручався би — на милування немає силування! Але невже його кохана могла з ним так учинити? Він відчував, що Орися його кохає всім серцем, що вона ніколи не зрадить його. Насправді Тимофій не розумів того, що його мучать ревнощі. Уперше він чітко усвідомив, що на його кохану, його Орисеньку, задивляються інші чоловіки, домагаються її уваги, мріють володіти нею. І ця думка зводила його з розуму, а розпечене залізо ревнощів обпікало його серце. Тимофій крутився без сну на пишних, м’яких перинах, які щедро послала йому турботлива Агафія.

Наступного дня в домі Воловодів стояла така туга, що звідти хотілося втікати світ за очі. Агафія й пані Марися, гірко ридаючи, просто повисли на Маркові під час прощання. Свою частку поцілунків та обіймів дістав і Тимофій.

Нарешті двоє друзів виїхали з міста. Тимофій озирнувся — прекрасний Київ, освітлений скупим осіннім сонцем, позолочений пожовклим листям садів і маківками храмів, немов прощався з ним. Тут він знайшов своє кохання, тут він уперше пізнав горе. «Чим ти зустрінеш мене наступного разу?» — подумав Тимофій. А чи буде цей наступний раз? Буде! Він ще повернеться сюди!

Молодий козак повернув Ворона до слобідки, де жила подруга Орисі, і не доїжджаючи до неї, звернув до лісу та без зусиль знайшов заповітний струмочок, куди мала прийти його кохана на їхню останню зустріч.