Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ XV. ВТЕЧА

За тиждень після неприємної розмови з Клесінським про від’їзд Орися зайшла до опочивальні Михайлика. Хлопчик не виспався й лежав у ліжку сумний, знесилений, оскільки всю ніч дуже кашляв.

— Як ти, Михайлику? — запитала Орися, сідаючи на край ліжка.

— Погано. Кашляю, — сумно відповів хлопчик. — За ніч украй змучився.

— Скоро стане тепло, твоя недуга відступить.

— Сьогодні вранці приходила Оксана. Вона пішла стривоженою, але мені нічого не сказала. Мабуть, мої справи зовсім кепські, Господь скоро прибере мене! — з якоюсь приреченістю в голосі відповів Михайлик.

— Ну що ти! Гріх так говорити! Ти одужаєш! Тобі обов’язково стане краще! — Орися взяла Михайлика за руку і з жалем подивилася на хлопчика — за що це йому? За чий гріх він несе кару, що так тяжко хворіє?

Михайлик піднявся з подушок і притулився до неї так, як зазвичай дитина притискається до матері. Для Орисі це стало несподіванкою, вона зніяковіла, але все ж обняла підлітка за худенькі плечі та почала гладити по голові.

— Як добре, що є ти, Орисю! Хоч ти мене жалієш, і біля тебе я відчуваю, що мене люблять, що я комусь потрібний. А батько... — Михайлик зітхнув.

— Хіба він не заходив до тебе сьогодні? — здивувалася дівчина.

— Ні. Він і не зайде, — гірко промовив хлопчик. — Няня казала, що він поїхав на полювання.

— Ну й нехай їде! Від нього однаково не доб’єшся доброти, — відповіла Орися, намагаючись приховати своє обурення такою жорстокою байдужістю батька до сина. Вона мимоволі згадала свого батька і його паніку, коли захворіли на віспу її молодші сестрички, — старий урядник сам сидів біля їхніх ліжечок і не відходив ні на мить. А Орисю до них не пускав, аби вона, боронь Боже, не заразилася.

«Господи, як можна так байдуже ставитися до рідного сина?! Невже Клесінський ставить свою гординю вище, ніж батьківську любов? Ох, бідний Михайлик! Але як же мені запитати в нього? — думала дівчина. — Ось як у такого хворого й нещасного хлопчика запитувати про те, що мені треба дізнатися? Однак зробити це треба!» Орисю почала мучити совість. Але що вона може вдіяти, щоби полегшити страждання Михайлика? Нічого. Хіба що пожаліти бідолаху та ласкаве слово сказати.

— А може, тобі у святі монастирі поїхати? — обережно почала Орися.

— Так без толку це все буде! — відповів підліток.

— А все ж! Де тут найближчі монастирі?

— У Барі є. У його околицях. Та лиш це марнування часу, — понуро відповів хлопчик.

— А далеко туди їхати? Довго? Може, як трохи потепліє, то з’їздимо удвох? Уранці поїдемо, а до вечора повернемося? — запитала Орися, але не зважилася перепитати, який саме це монастир — чоловічий чи жіночий, тож вирішила зайти з іншого боку.

— Та ні, за день ми не впораємося! Якщо верхи їхати, то за півдня можна лише туди дістатися. Тільки от я на коні не висиджу, занадто слабким став. А тобі взагалі краще на коня не сідати. Ти ж пам’ятаєш, як ледь не загинула на початку зими?

— А хіба немає більш короткої дороги? Невже вона одна й така довга? — обережно розпитувала Орися.

— Та чому ж немає! Є одна через землі пана Павловського. Це та, що починається зразу за нашим лісом, а потім повертає направо і йде весь час прямо. Вона найкоротша, але глуха. Нею мало хто їздить. Кажуть, нечисто там, хоча, на мою думку, це звичайні забобони. І їхати у візку цією дорогою — одна мука. А у весняне бездоріжжя й поготів! Тож доведеться забути про це, — відповів Михайлик, не замислюючись над тим, чому Орися так ретельно розпитує.

Дівчина міцніше пригорнула до себе хлопчика. Їй дуже шкода з ним розлучатися, але Орися розуміла, що не має іншого виходу.

— Дай я ляжу. Важко мені сидіти, — сказав Михайлик, стомлено опускаючи голову на подушки, і відвернувся.

Йому було гірко бачити жалість до себе в очах Орисі. Він прожив своє життя замкнуто, безвиїзно, завжди випробовуючи на собі зневагу батька. Михайлику дуже хотілося одужати і стати як усі чоловіки — сильним та спритним, їздити на полювання й ходити на війну, а не постійно кутатися в теплий одяг та сидіти біля гарячої печі! Але, мабуть, не судилося йому жити, як усі. Хлопчик заплющив очі. Орися тихо сиділа коло нього, тримаючи за руку, коли помітила, що Михайлик заснув. Тоді дівчина поправила йому ковдру й навшпиньках вийшла, намагаючись менше шарудіти спідницями.

Орися задумала втекти — ось чому вона розпитувала Михайлика. Розмова з Клесінським переконала її в тому, що вона тут більше не гостя, а полонянка. Полонянка пристрасті жорстокого і владного чоловіка. Дівчина не вірила запевненням пана Матвія, що він не тиснутиме на неї, примушуючи до заміжжя. Щоразу, коли Орися опинялася в його товаристві, то відчувала на собі хтивий погляд чоловіка. Тому вона зважилася самовільно взяти коня й поїхати до монастиря. Однак не знала, куди саме треба їхати, та й відчувала нездоланний дитячий страх знову впасти з коня. Тоді Орися вирішила вчинити простіше: умовити єдину близьку їй людину — Михайлика — поїхати з нею в монастирі. Адже разом із сином Клесінський її відпустить і ні про що не здогадається. А коли вони приїдуть у найближчий жіночий монастир, то вона все пояснить Михайлику й попросить у черниць притулку. Утім, хлопчикові було дуже зле, тож найближчим часом він не зможе подолати такий шлях. Випитавши дорогу, дівчина вирішила поїхати сама і якнайшвидше.

Із вечора Орися склала необхідні речі, гроші, які їй залишив Тимофій на той випадок, якщо вони раптом їй знадобляться, — її коханий потурбувався навіть про це! «Господи, хоч би мені вдалося! Поїду до Бара й уже там дізнаюся, де є жіночий монастир», — думала дівчина, укладаючись спати. А наступного дня Орися прокинулася ще затемна, тепло вдяглася, узяла свій вузлик і попрямувала до стайні. Конюхи вже не спали й возилися з кіньми.

— Савко, будь ласка, осідлай мені коня, — попросила Орися конюха, того самого, який був чоловіком Кшисі.

Конюх здивувався — він добре пам’ятав, який переполох здійнявся на початку зими, коли панна впала з коня, як невтішно ревла його дружина, переживаючи за свою господиню.

— Ох, панночко! Чи забула ти про те, як падала? — запитав Савка.

— Ну будь ласка! Мені в храм Божий потрібно! Не піду ж я туди пішки?! А на санях я вже не доїду. Ну мені дуже-дуже потрібно! — наполегливо просила Орися, забуваючи про те, що їй, панночці, не варто так лагідно просити конюха, а йому треба беззаперечно їй підкорятися, а не обговорювати накази.

— Ну що ж! Куди тебе подінеш, панночко?! — здався Савка. — Зараз осідлаю для тебе Вірну. Вона найрозумніша з усіх кобил. Дасть Бог, не здуріє, як Бджілка.

«Ну її! Цю Бджілку!» — досадливо подумала Орися, згадуючи полохливу сіру кобилку, яка наступного ранку після того випадку сама повернулася додому, проблукавши в лісі всю ніч.

Намагаючись не показувати свого страху, Орися сіла верхи на руденьку кобилку, — пан Матвій пояснював їй, як правильно називаються всі масті, але вона однаково в них плуталася. Роздумуючи над тим, що страшніше: знову впасти з коня чи впасти в обійми Клесінського, — дівчина виїхала з двору й направила кобилу до лісу.

Після Масниці різко почалася відлига, сніг швидко танув, а дороги розмокли, тому Орися їхала дорогою через луки кроком, аби не забруднити одяг. Однак насправді дівчина намагалася подолати свій страх. Доїхавши до лісу, вона опанувала себе й пустила кобилу галопом. Тут дорога ще не розмокла, а біля дерев досі лежав сніг. Це була та сама дорога, де вона колись упала. «Так, я мушу доїхати: не скине мене кобила! І не понесе!» — заспокоювала сама себе Орися, із завмиранням серця стискаючи поводи.

Бідна дівчина! Запланувала втекти, але зовсім не задумалася про те, скільки небезпек чекає самотню вершницю у дорозі!

А пан Матвій у цей час сидів за сніданком один. Михайлик не вставав із ліжка, а Орися ще не вийшла. Матвій невдоволено перебирав ложкою кашу. Він прокинувся вранці й дізнався, що синові гірше, тож таємно зрадів тому, що той не вийде снідати, отже, чоловік побуде з Орисею наодинці. І ось тепер Клесінський сидів за столом і досадував, що дівчина так довго спить або збирається.

— Одарко! — крикнув Матвій.

Нянька спритно вбігла в їдальню й зігнулася в поклоні.

— Де панна? Чому досі не вийшла? Часом не захворіла? — запитував Клесінський.

— Зараз дізнаюся, пане! — нянька потрусила до дверей, але зіткнулася в них із Кліщем, який неввічливо відштовхнув стареньку, підбіг просто до полковника, улесливо схилився в поклоні та щось швидко зашепотів на вухо своєму господареві. Одарка зупинилася у дверях, намагаючись розібрати, що цей панський пес там шепоче.

Вислухавши, Клесінський із прокльонами схопився з-за столу й оскаженіло рвонув скатертину, аж срібна тарілка з гречаною кашею з молоком та інші столові прибори з гучним дзвоном полетіли на підлогу, прямісінько на красивий східний килим. Одарка мимоволі здригнулася, хоча не раз була свідком спалахів гніву свого пана, а Янко, ледь договоривши, завбачливо відскочив убік, аби не потрапити під гарячу руку.

— Коня! — загорлав Клесінський. — Накажи сідлати мого коня! Звели Андрію, нехай бере хлопців і обшукають усю місцевість. Нехай із-під землі її дістануть! Головою за неї відповідають! На палі всіх посаджу, якщо хоч одна волосина з її голови впаде або не знайдуть! А тобі, стара карго, я власноруч шкуру навиворіт виверну! — так страшно закричав Матвій на Одарку, що нянька затремтіла. — Ти куди дивилася, що панна втекла? Ти чим узагалі думала, що допустила таке? Дурепа! — і вилетів з їдальні, а Кліщ спритно потрусив виконувати наказ пана.

Одарка так нічого й не зрозуміла, тому побігла до Кшисі та все їй розповіла. А та сама шукала панночку, бо коли прийшла вранці, то не знайшла її в опочивальні — вочевидь, вона прокинулася дуже рано й кудись пішла. Опитавши челядь, жінки з’ясували, що панночка вдосвіта попросила конюха осідлати їй коня і сказала, що до церкви хоче поїхати. А пан Матвій сказився і звелів усіх своїх гайдуків підняти та поїхав її шукати. Жінки здивувалися: що такого поганого в тому, що панні захотілося в храмі помолитися? Погано тільки, що одна поїхала, без почту! Тож через це такий галас здіймати? Янко, який увесь цей час мовчки стояв у кухні, несподівано сказав: «Та вам, мабуть, повилазило всім — пан голову від молодої панночки втратив! Вона про те дізналася й утекти вирішила. Тепер влетить вашій голубці!» — захихотів Кліщ, прямуючи до виходу.

Челядь здивовано перезирнулася! Яна не любили — вічно він нашіптував господареві й був у того найбільш довіреним хлопом. Але ж не таким довіреним, аби ляпати язиком таке?!

— Ану стій, іроде! — вхопила його за комір Кшися. — Ти що мелеш, старий п’янице?

— Лише те, що в пана Матвія скоро буде весілля з панною Орисею, — він від неї свого доб’ється! — знову хихикнув Янко.

Слова Кліща здивували всіх.

— Та що ти мелеш, грішнику? — обурилася Одарка. — Панночка — наречена пана Тимофія! Ти з глузду з’їхав, чи що?

— Та самі ви всі з глузду з’їхали! — огризнувся Кліщ. — Пан очей з неї не зводить відтоді, як вона тут живе. Він же закоханий у неї, наче хлопчисько! Невже ви нічого не помічали? Він же за нею, мов тінь, блукає й дивиться, ніби голодний на їжу! А на Масницю, коли вони з гостей пізно ввечері поверталися, пан велів мені йти пішки, а сам із нею через ліс поїхав. Просто так, чи що це все було? А після наказав мені за нею стежити, і якщо панночка за ворота вийде, то негайно йому доповісти. Я ось тільки не думав, що панна коня візьме, та ще й удосвіта. Тому і прогледів. А коли Савка випадково ляпнув, що панна поїхала, я відразу пішов і панові розповів!

Від здивування Кшися, яка досі тримала Кліща за комір, відпустила його. Той поправив одяг, окинув глузливим поглядом вражених його словами челядників і з гідністю вийшов із кухні на широкий двір.

— А й справді! Тоді панночка повернулася заплакана, а я все думала чому. А воно он як, виявляється, вийшло! — промовила Кшися. — Господи, бідна дівчина! Та чи зовсім уже пан сором утратив? А що ж пан Тимофій скаже, коли повернеться?

Одарка мовчала — стареньку колотило з гніву. Вона нарешті все усвідомила. Бувало, вона помічала не зовсім зрозумілі й нескромні погляди свого пана на дівчину, але не надавала їм значення, адже панночка така красуня, що на неї любо дивитися. Однак няньці й на думку не спадали такі речі! Господи, яка ганьба! Упадати за нареченою брата! Боже, що ж тепер буде, коли Тимофій дізнається? Одарка добре знала норов свого вихованця й не сумнівалася, що той одразу за шаблю схопиться. І тоді... Господи, помилуй! Вони ж рідні брати!

Розгублена, вражена новиною челядь мовчала, не знаючи, що тепер робити і як поводитися в такій ситуації.

А Орися в цей час поспішала дорогою, уже не звертаючи уваги на багнюку, яка летіла з-під копит кобили. Дівчина вже впоралася зі своїм страхом і тільки стежила за тим, щоб їхати якомога швидше. Тому вона й не помітила групу вершників, які виїхали з бічної стежинки на основну дорогу і спочатку за нею поспостерігали, а потім направили своїх коней навздогін. І тільки почувши кінський тупіт, точніше плямкання копит, Орися озирнулася й побачила, як її наздоганяє Павловський зі своїми челядниками. Нагнавши дівчину, пан Лешек усім своїм виглядом висловлював задоволення та цікавість від цієї несподіваної зустрічі.

— Доброго тобі ранку, панно! — привітно привітався Павловський, променисто усміхаючись дівчині. Він під’їхав ближче та, оглянувши її забризканий багнюкою поділ, запитав: — Куди це ти, панно Ірино, їдеш так рано й одна? Часом не сталося чого поганого?

Орися насупилася: вона чула, що в пана Лешека погана репутація, на його совісті були неодноразові безчинства й насильства, але з нею він завжди був ввічливим і шанобливим. Тому дівчина опанувала себе й у відповідь теж поставила йому запитання:

— І тобі доброго ранку, пане Лешеку. А ти сам що тут робиш?

— Їду у своїх справах до Бара, — відповів Павловський.

— Ох, ось як! То поїхали разом! Маю там теж справи, — спокійно відповіла Орися, намагаючись не видати свого хвилювання. Вона зрозуміла, що шкоди він їй таки не заподіє — побоїться Клесінського, а їй будь-хто може зустрітися на шляху, тож у цьому разі Павловський та його челядь можуть захистити її.

— Але чому ти їдеш одна? Та ще так далеко? — не вгамовувався Лешек.

— А це таємниця! — кокетливо відповіла Орися. — Тож чи можу я розраховувати на тебе, пане?

— Для мене це буде честю, моя панночко, провести тебе туди! — одразу зрадів шляхтич такому проханню.

Вони поїхали разом, але Лешек не поспішав, розтягуючи задоволення від спілкування з дівчиною, а Орися, навпаки, підганяла й підганяла свою кобилу. Дівчина розуміла, що Клесінський скоро виявить її відсутність і неодмінно переслідуватиме.

— Та куди ж ти так поспішаєш, панно? — здивувався Лешек.

— Поїхали швидше! — усміхнулася Орися. — Мені так хочеться!

Пан Павловський не міг відмовити. Йому було не більше ніж тридцять років, і він був досі неодружений і собою непоганий, навіть симпатичний, незважаючи на постійно припухле від пияцтва обличчя. Йому дуже подобалася ця мила й лагідна панночка. От якби він їй теж подобався! Вона так мило, так радісно усміхається йому, тож усе можливо! Гарцюючи на коні біля дівчини, пан Лешек і не помітив, як із лісу, що тягнувся вздовж дороги, навперейми їм виїхав сам Клесінський у супроводі своїх гайдуків, які мали славу найвідчайдушніших і найбезбожніших головорізів у всій окрузі. Зате Орися його помітила й мимоволі зупинила свого коня. Дівчина навіть зблідла від страху.

— Що з тобою, моя панно? — здивувався Лешек, помітивши, як різко вона змінилася з лиця.

— Пробач, пане, але боюся, що сьогодні нам із тобою не по дорозі, — коротко відповіла Орися і, повернувши кобилу, швидко поскакала назад.

Павловський так нічого й не зрозумів. Клесінський пролетів повз нього, привітавшись крізь зуби, та поскакав слідом за дівчиною, яка ще швидше погнала свою кобилу. Пан Лешек спохмурнів. Подумавши, він пустив свого коня слідом за Клесінським.

Пан Матвій збожеволів від того, що Орися наважилася втекти. Але не сама втеча розлютила його: він страшно злякався за неї, адже розумів, що із самотньою дівчиною можуть зробити що завгодно на глухих дорогах — від грабежу до вбивства, і ледве з глузду не з’їхав від цієї думки. Клесінський прочісував округу та випадково натрапив на слід утікачки — двоє селян бачили, як панночка поїхала Барською дорогою. Мало того, наздогнавши її, Матвій застав Орисю в товаристві цього шкуродера Павловського. Його ледь грець не вхопив від злості та ревнощів. Може, вона навмисно з ним домовилася? Ні, навряд чи! А якби Павловський силою відвів би її у свою садибу? Адже він і не такі безчинства витворяв. І бачачи, як Лешек в’ється біля його коханої дівчини, з яким палким захопленням дивиться на неї, Матвій ледь стримався, щоби не зарубати свого сусіда шаблею від ревнощів.

Орися швидко скакала дорогою, — багнюка так і летіла з-під копит кобилки, — уже не думаючи про те, що може впасти. Озираючись на скаку, дівчина бачила, що Клесінський переслідує її. Орися квапила кобилу й молила Бога про те, щоби пан її не наздогнав. Вона не знала, куди поїде, але чомусь їй здавалося, що зараз треба неодмінно втекти від нього — і все налагодиться. Однак дорогу їй перегородили п’ятеро вершників — дівчина впізнала гайдуків Клесінського, які теж прочісували місцевість і натрапили на її слід.

— Стій, панно, — сказав Андрій, який був у них за отамана.

Орисі довелося стримати кобилу, інакше вона врізалася б у гайдуків.

— Пропусти мене, Андрію! Христом Богом прошу тебе, пропусти! — промовила Орися.

— Пан голову з мене зніме. Пробач мені, панночко, але не можу тобі нічим зарадити, — відповів Андрій, відводячи очі. Він чудово зрозумів причини і втечі молодої господині, і такого шаленого її переслідування своїм господарем. Уперше за весь час служби у Клесінського Андрій відчув сором від того, що служить такій людині. Розуміли це все і його люди, але зніяковіло відводили очі від зацькованого, благального погляду дівчини.

У цей час під’їхав сам Клесінський. Очі його виблискували, а вуса сіпалися від гніву, і він люто оглянув забризкану брудом, тремтячу дівчину.

— Далеко зібралася, пташко моя? — спокійно запитав Матвій, не видаючи голосом свого гніву.

Орися помертвіла зі страху: що він тепер із нею зробить? Але потім несподівано осміліла і, гордовито скинувши підборіддя, заявила:

— Ти не смієш утримувати мене силою! Ти мені ніхто, отже, я не зобов’язана підкорятися тобі. Дай мені спокійно поїхати, пане.

Клесінський зблід від люті: жодна людина не сміла так зухвало розмовляти з ним, та ще й у присутності його ж хлопів!

— Замовкни, дівчисько! — загорлав Матвій, утім, Орися й не зморгнула, лише її великі карі очі стали здаватися ще більшими через зіниці, що сильно розширилися від гніву, а красиві, чітко окреслені брови зсунулися.

— Не смій кричати на мене, пане, — спокійно відповіла Орися.

У Клесінського ледь розум не потьмарився від такого нахабства. Невідомо, що ще наговорили б одне одному Матвій і Орися, якби в цей час не під’їхав Павловський.

— Що ж ти, пане Клесінський, так швидко поїхав? — запитав Лешек, ковзаючи поглядом по обличчях присутніх, аби зрозуміти, що тут сталося. Він подивився на Орисю — та опустила очі, вії її затріпотіли, і здогадався, що покірлива панночка чимось завинила перед його сусідом і вирішила поїхати з маєтку, але сам її покровитель був проти цього, тому й улаштував гонитву. Лешекові несподівано стало шкода дівчину — уперше в житті в його серце постукала жалість.

— Отже, я дуже поспішав, пане Павловський, і не міг поговорити з тобою довше, — у тон йому відповів Матвій.

— А мені здається, що ти поспішав наздогнати панну Ірину, — відповів Лешек. — Навіщо це тобі знадобилося? Що ти хочеш зробити з панною?

Павловський, звісно, був рідкісним мерзотником, але аж ніяк не боягузом, — він вирішив утрутитися й заступитися за уподобану панянку.

— А це вже не твоє діло, пане, — відрізав Матвій.

— Ти перебуваєш на моїй землі! Отже, я як господар маю право знати про все, що на ній відбувається. Так що відповідай мені, пане Клесінський, — парирував Лешек.

Матвій геть озвірів і зі злістю промовив:

— Не пхай свого носа у мої справи, пане Лешеку! Інакше я так задовольню твою цікавість, що вона стане коротшою на висоту твоєї голови!

— Дивись, щоб я вперед твоєї не зрубав! Що зробила тобі ця дівчина, що ти переслідуєш її? — насупився Павловський.

— Яке твоє собаче діло? Не лізь у мої справи! — закричав геть осатанілий Матвій.

Лешек неабияк розлютився — очі його заблищали, а губи затремтіли від ледь стримуваної злості. Він вихопив шаблю.

— Зараз я покажу тобі, яке моє діло! — з перекошеним обличчям прошипів Павловський.

— Ну що ж! Сподіваюся, ти недавно сповідався й устиг покаятися! Бо Господь неодмінно в тебе про це спитає, — ущипливо промовив Матвій, виймаючи свою шаблю, — він несподівано знайшов того, на кого можна було б вилити свою лють.

Під час цієї чвари Орися мовчала, але коли чоловіки схопилися за шаблі, дівчина зітхнула і, під’їхавши, стала між ними.

— Панове, сховайте шаблі! Я прошу вас! Пане Лешеку, пробач, але це дійсно наша сімейна справа з паном Матвієм. Ну! Сховайте шаблі! Обидва!

Матвій підібгав губи, але шаблю не опустив, а Лешек під’їхав ближче до Орисі.

— Я не дозволю нікому тебе кривдити, моя панно! Навіть твоєму родичу! — категорично заявив він.

— Що ти, пане Лешеку! — вигукнула Орися. — Хіба пан Клесінський мене ображатиме? Так, ми посварилися, і я вирішила поїхати, не повідомивши про це своєму родичеві. Щиро дякую тобі за твоє заступництво, але пан Матвій мене не скривдить. Я не хочу між вами сварки і кровопролиття. Я не пробачу собі, якщо хтось із вас постраждає. Не хочу, щоби ти був поранений, пане Лешеку!

Павловський зітхнув — ця дівчина мала над ним міцну владу. Хай би чого зажадала, хай би чого попросила в нього ця красуня, він із радістю виконає будь-яке її прохання. За одну її ласкаву усмішку Лешек готовий був подарувати їй весь світ. Ось і тепер — великі лагідні очі дивилися на нього з тривогою та благанням. А ще вона сказала, що не хоче, щоби його було поранено!

— Я завжди готовий до твоїх послуг, моя панно, — відповів Лешек.

Він подивився на дівчину — та опустила очі. Павловський знову зазнав нападу нехарактерної для нього жалості. «Але що я можу вдіяти, окрім як зарубати Клесінського? Може, і правда не все так страшно, як мені здалося спочатку. Посперечаються й помиряться. Вони ж рідня. У будь-якому разі мій сусід не заподіє шкоди своїй родичці — не звір же він!» — думав Лешек.

— Ти можеш завжди розраховувати на мою допомогу, моя панно, — тихо сказав шляхтич і, шанобливо кивнувши Орисі, поскакав геть.

Матвій досадливо вклав шаблю у піхви й розвернув свого коня в бік маєтку. Його гайдуки оточили Орисю, яка, понуро опустивши голову, теж повернула свою кобилу та поїхала слідом за ним. «Не могла я інакше вчинити, — думала дівчина. — Вони перерізали б один одного. Навіщо мені ще й цей гріх на душу брати?!»

Під’їхавши до будинку, Матвій зліз із коня і зняв із сідла Орисю. Міцно тримаючи дівчину за зап’ясток, неначе вона могла знову втекти від нього, він швидко повів, практично потягнув її в дім. Челядь не сміла попадатися йому на шляху — усі вони знали, що тепер найкраще близько не підходити до пана, якщо не хочеться скуштувати нагайки. Тому всі у тривозі визирали з усіх щілин, мов таргани, роблячи припущення про те, що ж їх пан зробить із молодою панночкою за втечу?

Матвій привів Орисю в її опочивальню і, пропустивши вперед, зачинив за собою двері та оглянув свою полонянку: одяг дівчини був забризканий брудом, обличчя бліде й безпристрасне, а сама вона стояла, опустивши очі.

— Я ж попереджав тебе, щоби ти не сміла тікати? — спитав Матвій. — Чого ти добилася своєю втечею? На що розраховувала?

Орися мовчала.

— Тепер я покараю тебе, Орисю, — холодно сказав Клесінський.

Дівчина злякано поглянула на нього. Від цього її погляду в душі Матвія сколихнулися і гнів і жалість до неї: він ужахнувся, коли дізнався, що Орися зважилася на такий відчайдушний вчинок, наражаючи себе на небезпеку; а тепер дивився на неї — перелякану, зацьковану та брудну, і йому стало її шкода. Але Матвій розумів, що треба раз і назавжди приборкати дівчину. Однак бачити її жалібний погляд він не міг, інакше неодмінно пом’якшав би. Тому Клесінський відвернувся і став дивитися на її ліжко. Орися зрозуміла це по-своєму.

— Лише спробуй торкнутися мене, і я...

— Я не збираюся піднімати на тебе руку або силувати! — загримів Матвій, обурений тим, що Орися вважає його здатним на таку ницість. — Я ніколи не дозволю собі так принизити кохану жінку! Але ти будеш покарана за своє свавілля! Ти нікуди не вийдеш зі своєї опочивальні, доки я не дозволю. І сидітимеш тут сама! Я не пущу до тебе нікого, крім Кшисі.

Орися повернулася до нього спиною. Груди її бурхливо здіймалися від образи і приниження.

— Ти сама винна, — сказав Матвій. — І не намагайся шукати захисту в Павловського! Він тобі не допоможе. Ключ від твоєї опочивальні буде лише в мене й у твоєї служниці. А знову спробуєш утекти — вона головою поплатиться за твою втечу. Зрозуміла?

— Ти звір, пане! — відповіла, не обертаючись Орися.

Матвій насупився, але нічого не сказав, вийшов, причинивши за собою двері. Орися зітхнула та почала знімати брудний одяг. Знявши свиту й сап’янові чобітки, розшнурувавши ліф і стягнувши спідниці, дівчина дістала іншу сукню, коли у дверях клацнув замок — пан Матвій власноруч замкнув її.

Вийшовши з будинку, Клесінський покликав Кшисю. Челядинка підійшла, тремтячи всім тілом і побоюючись гніву свого пана. Матвій простягнув їй ключ.

— Це ключ від опочивальні твоєї панни. Я забороняю твоїй господині виходити з кімнати. Ніхто, чуєш, ніхто, крім тебе, не має переступати її поріг. Навіть Михайлик! А особливо він! Якщо ти порушиш мій наказ, я власноруч повішу тебе, наче собаку. Зрозуміла?

Кшися закивала головою й потягнулася до ключа, але Матвій відсмикнув його назад і прошипів: «Дивись мені, Кшисю! Я не повторюватиму двічі. Жодна душа не те, що не має ввійти в кімнату панночки, а навіть до вікна її наблизитися», — з цими словами Клесінський простягнув служниці ключ.

Схопивши його, Кшися зразу ж побігла до Орисі. Добра жінка застала свою господиню зневіреною. Дівчина сиділа на ліжку, не плакала, тільки личко було сумне, і Кшися кинулася обіймати її.

— О Матір Божа! Бідолашна ти моя! Що він ще погрожував із тобою зробити, панночко? — запитала Кшися.

— Більше нічого, Кшисю, крім того, що замкнув мене, доки сам не дозволить виходити, — відповіла Орися.

— Ми все вже знаємо! От уже ж старий шкарбан! Недарма кажуть: сивина в бороду — біс під ребро! Нічого, ось скоро повернеться пан Тимофій, то він одразу йому хвіст притисне!

— Не скоро повернеться Тимофій! — заперечливо похитала головою дівчина. — Ох як не скоро! Його ще довго не буде.

— А ти звідки знаєш? — здивувалася Кшися.

— Знаю, — коротко відповіла Орися.

Служниця трохи помовчала, але однаково не наважилася докладно розпитати, звідки в дівчини такі відомості, — якби панночка могла, то сама їй усе давно розповіла б, а якщо мовчить, то не може сказати.

— То куди ти поїхати хотіла? — зайшла з іншого боку цікава Кшися.

— У монастир. Хотіла пожити там, щоб уникнути домагань пана Клесінського. Він мені освідчився й запропонував вийти за нього заміж. Сказав, що Тимофій мене забув і не повернеться до мене.

— Та бреше він, панночко! Кохає тебе пан Тимофій! І неодмінно повернеться! — палко заперечила Кшися. — Він тебе так сильно кохає, що довіку не забуде й ніколи не кине!

— Знаю, що кохає й повернеться до мене. Але що мені тепер робити, Кшисю? Я не вірю полковнику. Він може силою примусити до заміжжя. Або вчинити зі мною ще гірше.

— Ну, як я його знаю, хоч він і жорстокий, але завжди шанобливий із жінками. Ніколи нікого не ганьбив і не ображав. Навіть холопок! Тож не думаю, що він вимагатиме від тебе того, що загрожуватиме твоїй честі. Головне, дочекатися пана Тимофія! — зітхнула Кшися.

Орися кивнула. Тепер це єдине, що їй залишається, — чекати коханого.

Покаравши Орисю, пан Матвій насправді сам себе покарав. Дівчина сиділа у своїй опочивальні й нікуди не виходила, а входити до неї в кімнату він не смів — не дозволяла гордість. Іноді Матвій посеред ночі піднімався з ліжка і, стискаючи в руці ключик, ішов до опочивальні дівчини — хоч на сплячу подивитися! Але, постоявши біля дверей, ішов геть. Клесінський побоювався, що, увійшовши, не зможе стримати свою пристрасть. У такий спосіб пан Матвій промучився седмицю й одного дня таки відімкнув заповітні двері.

У кімнаті було дуже натоплено, тому Орися сиділа у кріслі в одній сорочці з такого тонкого полотна, що крізь нього просвічували обриси її тіла, — нікуди їй було вбиратися. Дівчина байдуже дивилася у вікно, поклавши босі ніжки на маленьку лавочку, та навіть не повернула голову в бік дверей.

— Як сьогодні почувається Михайлик, Кшисю? Йому ліпше? — запитала Орися, вважаючи, що це її служниця, але, не отримавши відповіді, повернула в бік дверей обличчя. І відразу ж скрикнула, кинулася до ліжка та, стягнувши укривало, сором’язливо в нього закуталася. Матвій усміхнувся, наблизився до дівчини, відверто поїдаючи її очима.

— Сьогодні ти зможеш сама це дізнатися. Я дозволяю тобі виходити, — приязно промовив чоловік.

— Набридло бути тюремщиком? — глузливо запитала Орися.

— Ти сама змусила мене піти на такі заходи, щоби напоумити тебе, Орисю. Але запам’ятай, якщо ти спробуєш знову втекти, я замкну тебе надовго.

— Невже ти розраховуєш у такий спосіб підкорити моє серце, пане Клесінський? — презирливо запитала дівчина.

— Ти згодом сама погодишся вийти за мене заміж. Тимофія досі немає, і звісток від нього теж. А я знаю, що ви втекли, тож в очах людей ти зганьблена. Ви двоє просто захопилися одне одним і зробили помилку. Тому я, як і раніше, готовий терпляче чекати, коли ти це зрозумієш і вчиниш мудро, обравши мене.

— Я ніколи не вийду за тебе, — твердо промовила Орися. — Я знаю, що Тимофій повернеться до мене. Так, він повернеться не скоро, але повернеться. І що ти тоді скажеш братові? Як відповідатимеш перед ним за домагання його нареченої?

— Мені не доведеться відповідати перед ним — він уже й думати про тебе забув! — глузливо відповів Матвій. — Я від такої жінки, як ти, нізащо не поїхав би! А він зміг, отже, не дуже ти йому й потрібна.

Орися промовчала.

— Що ж! Відтепер ти вільна. Гадаю, тепер ти усвідомлюєш, що свавілля не пройде. І міцно запам’ятай: найменша спроба втечі — і наступного разу я буду більш суворий, — сказав Клесінський і вийшов з опочивальні.

«Ото вже й уперта! Але байдуже! Пройде ще трохи часу, і вона зрозуміє, що брат її забув! Ні, ну яка ж Тимофій тварюка! Пообіцяв дівчиську кохання до скону, а сам підло кинув! Бабій і гульвіса!» — зло думав Матвій. Він і справді так вважав, не знаючи справжніх причин відсутності молодшого брата.

Вийшовши на волю зі своєї опочивальні, Орися ловила на собі погляди челяді — люди дивилися на неї й відверталися. Дівчина ніяк не могла зрозуміти, чому на неї так дивляться. Невже засуджують за те, що вона намагалася поїхати звідси? Але потім зрозуміла: усі навколо знають, що Клесінський закоханий у неї, домагається її прихильності, а може, уже й домігся! Пекучий сором охопив нещасну Орисю. Ось чому на неї всі так дивляться! Але якби хоч хтось із челяді наважився з нею заговорити про це, то дівчина з подивом дізналася б, що всі навколо жаліють її, а не засуджують. Однак допомогти їй ніхто нічим не може, навіть добрим словом челядники боялися прохопитися.

Орися старалася не виходити на люди, за винятком приїзду гостей. Пан Лешек теж приїжджав у гості й не один раз. Вочевидь, та сварка, що сталася посеред дороги, була швидко забута двома шляхтичами, і Павловський спокійно відвідував свого сусіда, не соромлячись відчайдушно волочитися за Орисею, чим викликав шалені ревнощі в пана Матвія. Проте заборонити або перешкодити йому Клесінський не міг — бракувало ще, аби, окрім челяді, і сусіди знали про його сердечні справи.

Зате за відсутності гостей пан Матвій, знехтувавши пристойністю, не давав дівчині проходу, не соромлячись навіть сина. Тому Орися в теплу погоду часто гуляла на самоті в садочку, який оживав від подиху весни. Там дівчина бродила годинами, іноді навіть не приходила додому обідати. Або ходила до Оксани — у бідній землянці знахарки бідолаха почувалася бажаною гостею. Бувало, їхала до панночок Залеських і майже весь день проводила у них у гостях — там їй завжди були раді. Але дівчина не знала, що за кожним її кроком пильно стежив Янко Кліщ.

Так минули березень і квітень. Настав травень. А від Тимофія досі не було звісток.

Того сонячного дня, на самому початку травня, пан Матвій стояв серед свого саду, притулившись до розлогого дерева. Було дуже тепло, і квітучі яблуні, на яких трудилися бджілки, поширювали навкруги свій тонкий і п’янкий аромат. Поруч сліпучо-білий вишневий цвіт намагався щосили переманити бджілок до себе, змагаючись своїми чарівними пахощами з рожевуватим яблуневим, і зовсім забував про конкуренцію груш. Квітучий фруктовий сад наповнився життям, немов скинув із себе мари зимових снів, і здавався частинкою небесного раю на цій грішній землі.

Однак перлиною у Волховицях були не сади, а ставок, що поріс лататтям — білим із золотою серединкою. Ці квіти Клесінський особливо любив і завжди з нетерпінням чекав тієї пори, коли лілії розквітали. Навіть пишне цвітіння садів не радувало його так, як цвітіння лілій. Дивною людиною був пан Матвій: у ньому вигадливо переплелися жорстокість та гординя, своєрідне благородство та душевна тонкість. Утім, цього погожого дня не аромат квітучих дерев заманив у сад колишнього полковника. Хижі очі Клесінського пильно стежили за тонкою дівочою фігуркою, що ковзала між дерев. Орися, помітивши свого мучителя, привітала його витонченим поклоном. Насторожено дівчина спостерігала, як Матвій підходить до неї, заклавши руки за спину.

— Як нині тобі спалося, Орисенько? — ласкаво запитав Клесінський, поїдаючи дівчину хтивим поглядом.

— Добре, — не особливо привітно відповіла дівчина.

— А чому гуляєш тут сама, без супроводу?

— Та невже мені щось загрожує у твоєму садку, пане полковнику?

«Ніхто і ніщо, крім тебе!» — подумала Орися і, прагнучи позбавитися Клесінського, квапливо попрямувала в бік ставка. Але, на її превеликий жаль, Матвій рушив за нею слідом, додержуючи шанобливої відстані, — дівчина фізично відчувала на собі його погляд. Дійшовши до ставка, вона зупинилася. «Ну не у воду ж мені пірнати від нього!» — подумала Орися, зиркнувши на полковника.

Мовчання було нестерпне для Клесінського — йому хотілося чути голос дівчини, говорити з нею, пройтися рука об руку. Але після подій березня стосунки з дівчиною у нього не ладилися, хоча він і робив усе, щоби примиритися з нею: був лагідним, інколи навіть занадто, дарував дорогоцінні дрібнички, прагнув у всьому догодити. А ще Матвія підстьобувало нетерпіння. Спочатку він сподівався, що скоро Орися зовсім зневіриться дочекатися Тимофія, зрозуміє, що він її кинув, і тоді знайде собі розраду в його обіймах. Проте дівчина вперто чекала, і з кожним днем Клесінський розумів, що йому не зламати її натяками на непостійність молодшого брата, бо душа дівчини виявилася твердішою за алмаз. А весна тільки підсилювала нетерпіння і пристрасть пана Матвія. Якщо раніше він ще міг себе якось контролювати, то тепер, цього чудового весняного дня, його непереборно тягло до коханої жінки. Трохи постоявши в мовчанні, він заговорив:

— Ти сьогодні щось дуже сумна, Орисю. Може, тобі набридло тут гуляти? Тоді покатаймося верхи.

— Лише не з тобою, пане! — відповіла Орися і презирливо посміхнулася. Після втечі зник страх перед кіньми, і вона охоче проїхалася б верхи, однак не в компанії Клесінського.

— Ти стала зухвалою! Але така ти мені ще більше подобаєшся! — усміхнувся Матвій.

Орися нахмурилася й надула губки. Клесінський це помітив і знову всміхнувся. Йому подобалося, як дівчина капризує, — так вона нагадувала йому маленьку примхливу дівчинку. «Та вона і є маленька дівчинка!» — подумав Матвій, розчулено дивлячись на неї.

— Орисю! Серденько моє! — він підійшов і взяв її долоню, притиснувши до своїх губ, а дівчина спробувала відняти руку.

Клесінський дивився на її опущені очі з тріпотливими віями, на те, як спалахнуло її обличчя, як під тугим ліфом сукні здіймаються груди, а він пам’ятав, які вони високі і пружні на дотик, — від цього спогаду стриманість полковника поступилася місцем його почуттям. Не тямлячи себе від пристрасті, він обхопив тонкий дівочий стан і пригорнув до себе. Орися щосили виривалася, але сильна рука Матвія міцно вхопила її за потилицю. Він жадібно зловив губи дівчини. З наростаючою пристрастю Клесінський усе цілував і цілував кохану жінку, не замислюючись про те, що тут їх можуть побачити не лише челядь, а й сторонні. Та пішли вони всі до біса! Зрештою, він не зобов’язаний ні в кого питати дозволу. Тут Орися спробувала кусатися, однак Матвій устиг ухилитися, зі сміхом підняв її за талію, притиснувши до себе так, що голова дівчини опинилася вище від його. Дивлячись на неї знизу вгору, Клесінський заговорив:

— Дівчинко моя, якби ти лише знала, як я кохаю тебе! Як паморочиться голова, коли ти поруч, золотко моє. Орисенько, за щастя володіти тобою я готовий віддати життя!

— Відпусти мене, пане полковнику. Не ганьбися! Уже челядь із тебе сміється по кутках! Я ж у дочки тобі годжуся, а ти проходу мені не даєш, наче палкий молодик! Я не проміняю свого Тимофія на тебе. Навіть і не мрій про це, — з гідністю відповіла Орися.

— Тимофій — пройдисвіт та вітрогон, поїхав собі на Січ, і поминай, як звали. І вже котру седмицю немає від нього звісток. Він і думати про тебе забув, а ти все сумуєш та журишся за ним. Хіба такий чоловік тебе гідний? — украдливо спитав Матвій, досі тримаючи дівчину.

Орися насупилася, але потім збуджено відповіла:

— А тобі що до того? Не твоя печаль, що забув мене мій Тимофій!

— Ти моя печаль! Вийшла б ти за мене заміж! Хіба мені нічого запропонувати тобі, хіба є хто багатший і впливовіший за мене в окрузі? А те, що я в літах, то...

— Ох, замовкни, пане! Соромно тобі навіть мислити таке, а мені тебе слухати. Усе ти багатством міряєш. Чи не казала я тобі про те, що Тимофій мені дорожче за себе саму? Не говори мені більше про те, не бери гріх на душу. Інакше я все розповім твоєму братові.

— Якщо він приїде, щоби вислухати тебе! — єхидно відповів Матвій і, поставивши Орисю на землю, знову обійняв її, потягнувся до неї губами.

Дівчина відвернулася, уперлася руками в його груди, намагаючись вирватися, але Клесінський тільки міцніше притиснув її до себе і припав поцілунком до її шиї.

Позбавлення прийшло несподівано.

— Пане полковнику! — пролунав голос.

Клесінський із незадоволенням озирнувся й побачив Одарку, яка стояла, опустивши голову, щоби приховати свій гнів від того, що застала свого пана за таким ганебним проведенням часу.

— Чого ти вештаєшся тут, відьмо? — у роздратуванні від того, що так недоречно перервали його приємне заняття, гаркнув Матвій. — Чого тобі треба?

— Пане, син твій, Семен, приїхав і чекає на тебе, — відповіла похмура нянька.

Клесінський пробурчав щось нерозбірливе та пішов до будинку. Орися під час цієї розмови стояла, понуро опустивши голову, уся червона від сорому. Одарка повернулася, щоби піти, але дівчина затримала її:

— Зачекай, няню! Ти, напевно, засуджуєш мене? Вважаєш винною в усьому цьому? Але я...

— Та Бог із тобою, панночко! — перебила її нянька, зітхнувши. — Що ти таке кажеш — винною? Хіба я сама не бачу, що цей старий грішник тобі проходу не дає! Ми все бачимо, усім нам шкода тебе! Та що ми можемо вдіяти? Адже ми його хлопи! Не знаю тільки, що буде, коли Тимофій повернеться! Він же не подивиться, що це рідний брат, як пан не подивився, що ти — наречена його молодшого брата!

— Може, коли Тимофій повернеться, то пан полковник дасть мені спокій? — зітхнула Орися. Але бідна дівчина здогадувалася, що пан Матвій так просто не відмовиться від неї, а Тимофій не поступиться своєю коханою жінкою старшому братові. І добре знала, що тепер вона може стати причиною ворожнечі й ненависті між рідними братами, якщо вже не стала.

— Ой, не знаю, дитинко! Ой, не знаю! Тільки й молю Бога про те, щоби він уберіг від біди! — зітхнула старенька й побрела додому.

Орися ж, постоявши ще трохи наодинці зі своїми сумними думками, вирішила піти до церкви. Додому їй зовсім не хотілося, хоча дівчина розуміла, що доречніше буде познайомитися з новим родичем. Але її так змучив постійний опір Клесінському, що хотілося хоч ненадовго втекти світ за очі з цього розкішного будинку. Орися навіть почала замикати свою кімнату зсередини не лише на ніч, а й удень, намагалася не залишатися сама — постійно тримала біля себе або Кшисю, або Михайлика. Утім, вони були ненадійними заступниками: варто було панові Матвієві гаркнути, і вони смиренно йшли геть, залишаючи його наодинці з дівчиною. Особливо Орисі було соромно перед Михайликом — хлопчик усе знав, усе розумів, і не раз його бліде личко червоніло від сорому, коли він перехоплював закоханий погляд батька на ту, яку вважав нареченою свого дядька. Однак хлопчик мовчав, він боявся батька й не смів заступитися за Орисю.

Дівчина дійшла до дерев’яної церкви, освяченої на честь святого рівноапостольного князя Володимира. Вона була побудована за велінням і на кошти пана Володимира Клесінського, діда Матвія й Тимофія. Брати Клесінські, незважаючи на сусідство католиків, були православними, і багато сусідів закривали на це очі. Православними були ще кілька сусідів, дрібних шляхтичів, і всі хлопи на їхніх землях. Сам Матвій рідко відвідував храм. Орися ходила до церкви, але набагато рідше, ніж у рідному Києві. А тепер дівчину просто потягнуло туди!

Переступивши поріг, Орися перехрестилася і пройшла ближче до вівтарної частини, дивлячись на іконостас. Чи то їй так здалося, чи то й справді, але святі лики з образів дивилися на неї так суворо, наче вона була винною в усьому. Дівчина зірвалася й гірко заридала.

— Ти чого плачеш, панночко? Хто тебе образив? — пролунав голос отця Сергія, священика, який був настоятелем цієї церкви. Орися не знала, що він тут, тому злякалася, почала витирати сльози, однак ті полилися, мов струмок. Побачивши таке невтішне горе, священик відвів дівчину в бічний неф, приніс їй води.

— Що в тебе за горе, дитинко? — співчутливо запитав він, коли дівчина трохи заспокоїлася.

— Сповідай мене, отче! — несподівано для самої себе попросила Орися.

Отець Сергій кивнув. Дівчина почала свою гірку сповідь із самого початку, відверто висловлюючи свої думки й почуття та покладаючи на себе всю провину за своє двозначне становище. Щоправда, Орися вкотре змовчала про причини відсутності свого коханого, вирішивши, що цей факт не стосується її гріхів. Жодного разу в очах священика не промайнув осуд. Він вислухав свою парафіянку і, перехрестивши, відпустив їй гріхи.

— А хіба на тобі гріх того, що одна людина забула про честь і совість? — несподівано сказав їй отець Сергій. — Твій гріх лише в тому, що ти пішла проти волі батька й безсоромно втекла з чоловіком. Проте все ж Бог усім нам люблячий Батько, а вже потім суворий Суддя. Він не засудить на муки Своє дитя, котре щиро покаялося. На все воля Божа, і без Його веління навіть лист із дерева не впаде. Так і ти — не бійся пана Матвія, адже Бог не залишить тебе й захистить!

Із церкви Орися пішла умиротвореною. Їй справді стало легше. Утім, ні Орися, ні отець Сергій не відали того, що їх підслуховували, — Кліщ ретельно виконував наказ свого господаря. Він зумів прокрастися навіть до церкви, де підслухав сповідь дівчини.

А пан Матвій цієї миті, зручно відкинувшись у кріслі, сидів у головній залі. Перед ним, переступаючи з ноги на ногу, стояв його середній син, Семен. Хлопцеві йшов двадцять один рік, він був середнього зросту, світловолосим і світлооким та дуже нагадував своєму батькові його першу кохану дружину. Дійсно, Семен був схожим на матір, однак не так сильно, як його старший брат, Юрій. Дивлячись на сина, Клесінський мимоволі згадав жінку, яку колись дуже кохав і втратив багато років тому. «Ох! Якби мої сини були так само розумними, як їхня покійна мати, мені набагато легше жилося б!» — подумав Матвій.

Дійсно, старші сини завдавали йому багато клопоту, особливо середній, Семен. Якщо Юрій був, на думку Клесінського, більш-менш гідним молодим чоловіком, однак не досить спритним, то Семен узагалі дратував його й спричинював чимало прикрощів. Ледачий і недалекий, Семен більше думав про чарку та розваги, ніж про своє місце в житті. Він служив у почті князя Януша Четвертинського. Клесінський прилаштував сина на цю службу для того, щоби той заводив корисні знайомства й почав сам пробивати собі дорогу в житті. Але Семен не виправдав сподівань батька, вів розгульний спосіб життя, і Клесінському неодноразово доводилося сплачувати його борги. Ось і тепер Матвій невдоволено оглядав свого нащадка й добре знав, що той з’явився по гроші. Лице сина було припухле, і Клесінський вловив легкий запах дешевої горілки: вочевидь, середній син дуже весело, хоча явно без користі провів час у придорожній корчмі.

— Навіщо завітав, синку? Часом не по грошенята? — украдливо спитав Матвій.

— Так, батьку, — не став таїтися Семен. — Я дуже багато заборгував.

— Так заборгував, що заливав своє горе поганою горілкою в корчмі? Від тебе тхне, наче від хлопа! Свиня! — нахмурився Клесінський. — Піди, вимийся!

— Стривай, батьку! Це ще не все! Мене зі служби вигнали, — мужньо зізнався Семен, проте все ж відступив на кілька кроків, аби мати час утекти, якщо батько у гніві схопиться за хлист, що лежав зовсім поруч, на маленькому столику.

Але Матвій лише розсміявся:

— Мабуть, князю до живих печінок допік такий недоумок, як ти, що він вирішив тебе позбутися! І не соромно тобі? Що ж, на краще! Розуму ти там однаково не набрався. Від твоєї служби було більше витрат, ніж користі. Отже, тепер житимеш тут, а я почну шукати тобі наречену, чий статок міг би вгамувати твої апетити й марнотратство. Ти сам змушуєш мене це зробити, Семене. Тільки коли розоришся — вибачай, я ні грóша[103] тобі не дам.

Семен полегшено зітхнув: у його розумінні одруження було набагато краще, ніж батьківська лють.

— Але й це ще не все, батьку! — вів далі хлопець.

— Що ти ще накоїв? — нахмурився Клесінський.

— Нічого я більше не накоїв! Пішли чутки, що низові козаки повстануть, готують похід на волость. Коронний гетьман зібрав війська і стоїть нині в Черкасах. А може, уже й виступив на Запоріжжя.

Матвій спохмурнів — це була неприємна звістка. Останнім часом він був так зайнятий своїми сердечними справами, що зовсім утратив інтерес до того, що відбувається в королівстві. Клесінський згадав, що має декого в Запоріжжі, хто йому зовсім не байдужий. «А може, уже й байдужий!» — подумав Матвій, але зразу ж прогнав геть цю думку.

— Козаки вже дуже давно не сміли бунтувати. А хто їх підбиває? — сухо запитав Клесінський.

— Кажуть, що якийсь Хмельницький, здається, чигиринський сотник. Він у грудні втік на Низ і там збирає чернь та гультяїв. Вони заміряються вимагати повернення своїх давніх прав та привілеїв і обстоювати православну віру. А хіба тобі дядько Тимофій про це не писав?

Матвія наче блискавкою вдарило: він зіставив щойно почуте, занадто поспішний від’їзд молодшого брата на Січ, його довгу відсутність, ухильність, з якою Воловодченко уникав прямої відповіді на його запитання про те, що вони зібралися робити взимку на Низу, — і все зрозумів.

— Щеня! Дурень! — закричав Клесінський, схопившись із крісла і стусонувши маленький коштовний столик.

Семен злякано відскочив убік, прийнявши спалах батьківського гніву на себе. Але батько на нього не дивився, а нервово заходив кімнатою, не звертаючи уваги на сина й роздумуючи про те, чим йому загрожує участь родича в козацькому бунті.

Самому Матвієві дуже непогано жилося під владою короля Владислава. Сусіди-католики побоювалися Клесінського через впливові знайомства в польському дворі: в очі вони йому кланялися й висловлювали повагу, ходили в гості та приймали в себе, а позаочі називали схизматиком. Жоден із сусідів-шляхтичів, чи то поляк, чи українець, не смів самовільно порушувати кордони його володінь або без дозволу полювати в лісах Клесінського, не наважувався суперечити йому чи відкрито виявляти свою зневагу. Багатство й авторитетні друзі давали Матвієві можливість високо тримати голову в середовищі дрібної та середньої шляхти. А на пригноблений народ, козаків, на розширення козацьких прав і привілеїв Клесінському було, загалом-то, начхати. Його права та інтереси ніхто ж не зачіпав!

Також, начхати він хотів і на те, у якій церкві молитися, — православній чи католицькій. Клесінський не страждав благочестям і побожністю — йому було байдуже до релігії, а його стосунки з Богом будувалися за принципом: «Я ставлю свічки й щедро офірую на храм та жебраків, а натомість Ти мене прощаєш і оберігаєш». Хоча він і відвідував богослужіння, якщо мав на те бажання. Проте Матвій Клесінський був далеко недурним, якщо відчув у цьому новому бунті загрозу і для себе.

Свої юність та молодість Матвій бурхливо провів у війнах та походах і уславився гарячою головою та дамським угодником — не одна зрубана татарська, а часом і польська голова скотилася до його ніг, не одна красуня пролила гіркі сльози за молодим Матвієм. Але з віком колишній козацький полковник помудрішав, збайдужів до таких пригод, його вже не приваблювали ані жорстокі битви, ані гарненькі личка. Для нього стало важливіше зміцнити власне становище й добробут.

А тепер Клесінський опинився на роздоріжжі: якщо Тимофій долучився до повстання, яке, найімовірніше, буде жорстоко придушене, то він, Матвій, утратить усе, чого досяг. Ніхто не пробачить участі одного з Клесінських у бунті проти Речі Посполитої. Однак була ймовірність і того, що козаки здобудуть перемогу, і в такому разі він може проґавити свої вигоди! Матвій знав, яка це грізна, неприборкана сила — козацтво. «Гаразд! Ще поки нічого незрозуміло! Може, Тимофієві вистачить розуму не брати участі в цьому свавіллі. Хоча, з іншого боку, цей дурень неодмінно полізе — він же, бачте, лицар, захисник віри! А насправді звичайний злодій і розбійник! Теж мені лицарство: грабувати бусурман і комарів собою годувати у дніпровських плавнях! Подивимося, що далі буде, а поки, мабуть, треба деяких заходів вжити!» — роздумував Матвій.

— Батьку! — несміливо покликав його син. Він уважно спостерігав за обличчям батька, намагаючись зрозуміти, про що той так зосереджено розмірковує й чи не загрожує це йому, Семену, яким-небудь покаранням.

— Ти ще тут? — вийшов зі своєї задуми Клесінський. — Іди до лазні, вимийся та вдягнися пристойно. У нас тепер тут панянка живе. Тож не ганьби мене перед нею!

— Чого? — витріщив очі Семен. — Що ще за панночка?

— Наречена твого дядька! Вона сиротою залишилася й діватися їй було нікуди, от Тимофій восени і привіз її сюди жити, ненадовго відклавши весілля, — безсоромно збрехав Матвій, бо не збирався посвячувати сина в усі подробиці історії Орисі. — Тепер зрозуміло, чому він його відклав, весіллячко це! Іди, поки вона не з’явилася й не побачила твоє убозтво!

Семен здивовано підібгав губи і, роздумуючи над новиною, потопав у лазню, попередньо заскочивши до льоху, де хильнув чарочку витриманого меду. «Краще за Одарку ніхто не робить наливки!» — подумав хлопець, запиваючи мед домашньою вишневою наливкою.

Уже настав час вечеряти, коли Семен, привівши себе до ладу, увійшов у їдальню. Тут він застав свого молодшого брата й Орисю, які сиділи поряд і про щось мило розмовляли. Семен уважно оглянув дівчину з голови до ніг. «А в дядька гарний смак! Вродлива панянка, нічого не скажеш!» — подумав Семен, уклонившись їй.

— Орисю, це мій брат, Семен. Він служить... — Михайлик почав було відрекомендовувати середнього сина пана Матвія, але той його перебив.

— Уже не служу. Тепер я житиму тут. А чому Орися? — запитав Семен, прагнучи відвернути увагу і брата й Орисі від причин того, чому він залишив свою службу.

— Моє повне ім’я — Ірина, — з усмішкою відповіла дівчина. — Але Орисею мене називали із самого дитинства. І я вже звикла до цього імені та завжди ним називаюся.

— Зрозуміло, — байдуже сказав Семен.

Молоді люди дочекалися пана Матвія й почали вечеряти. Вечеря проходила в мовчанні: Семен досадував, що до столу подали так мало хмільного, Михайлик узагалі завжди мовчав, Орися думала про свій візит до церкви, а Матвій обмірковував почуту від сина новину.

«Невже все-таки Тимофій уплутався в цю справу? — роздумував він. — Найімовірніше, так. Інакше як пояснити його відсутність? Навіть наречену свою кинув! Цікаво, а Орися знає про це? Сказав він їй чи ні? — думав Клесінський, без апетиту колупаючи виделкою смажену телятину, приправлену ялівцевим соусом. — Просто вона так твердо впевнена, що він її не кинув і неодмінно повернеться, що... Господи! Який же я дурень! Дівча знало все, але мовчало, наче риба! Ні, ну що в баб за влада над мужиками, що вони їм усі свої таємниці повіряють?! І який безглуздий я мав вигляд у її очах, коли розпинався про те, що Тимофій її кинув!» — і тут він розлютився від усвідомлення того, що видавався повним йолопом у очах Орисі, переконуючи її в непостійності нареченого, коли вона добре знала причину його такої довгої відсутності.

— Ти знала? — раптом гаркнув Клесінський на Орисю, яка сиділа праворуч нього. — Знала, що козаки готують повстання? І Тимофій збирається в цьому бунті брати участь. Чи не так? І мовчала!

Дівчина уважно на нього подивилася, її обличчя було спокійне. Опустивши очі у свою тарілку, Орися трохи подумала, а потім відповіла:

— Так! Я знала від самого початку. Тимофій мені все розповів, але просив мовчати про це.

Семен із Михайликом завмерли від страху, бо побачили, як гарне обличчя батька спотворилося від гніву.

— Чому ти мовчала?! — знову загорлав Клесінський. — Чому мені нічого не сказала?!

Орися незворушно подивилася на Матвія й так само незворушно промовила:

— Бо про це мене просив Тимофій. Він попросив мене нікому нічого не говорити, а я нізащо не зраджу коханого чоловіка.

Орися добре зрозуміла, що насправді мав на увазі Матвій, тому й відповіла так, аби йому досадити й зайвий раз нагадати про те, що вона не проміняє Тимофія на нього. Її слова остаточно розлютили Клесінського. Він схопив свій кубок, на щастя порожній, і жбурнув у стіну. Семен із Михайликом аж здригнулися.

— Тобі, пане, нерви треба підлікувати, а то ти вже не можеш опанувати себе, — спокійно сказала Орися, навіть не здригнувшись. — Я, мабуть, уже сита, — додала дівчина, і акуратно залишивши свою виделку на тарілці, спокійно вийшла з їдальні.

Семен не йняв віри тому, що почув: його батька всі боялися, як вогню, крім дядька Тимофія — він був єдиним, хто міг упоратися з його батьком, і ніхто не смів розмовляти з ним так, як ця дівчина. «Та він же запросто прибити її міг! — жахнувся Семен. — Ну й дівиця! Вона самого чорта не побоїться! А із зовнішності не скажеш!» Сам Семен дуже боявся свого батька й ніколи не посмів би йому суперечити хоч у чому. А Михайлик, на відміну від свого необі­знаного брата, збагнув, що насправді хотіла сказати Орися. Матвій важко переводив дух, і тут його погляд упав на синів — обидва, немов кролики, злякано дивилися на нього.

— Ану пішли геть звідси! — гаркнув він на них. — Залиште мене самого!

Юнаки, забувши про їжу, поспішили піти від гріха подалі. Михайлик одразу побіг до Орисі. В опочивальні її не було, тоді хлопчик побіг у садок — вона могла бути лише там. Дійсно, Орися, присівши на невеликий пеньок від спиляного старого дерева, милувалася на захід. Травневий вечір був чудовий! Повітря, прогріте за довгий день весняним сонечком, духмяніло пахощами квітучих дерев, а навколо було дуже тихо та безвітряно, і тільки з боку маєтку долітали звуки та людський гомін.

— Орисю! — покликав Михайлик.

Дівчина озирнулася й лагідно усміхнулася йому.

— Це правда, що сказав батько? Невже дядько дійсно збирається брати участь у смуті? І ти знала про це? Але чому ж ти нічого нікому не говорила? А особливо батькові? — засипав дівчину запитаннями Михайлик, опускаючись поруч із нею навпочіпки.

— Так, це правда. Я знала, але нічого не змінилося б, якби я розповіла про це. Крім того, твій дядько просив мене нікому нічого не казати, і я не могла порушити даного йому слова.

— Але ж дядько... Він... — хлопчик замовк, йому не хотілося вимовляти вголос те, що Тимофій може загинути.

— Ні, Михайлику. Тимофій обіцяв мені повернутися, а він завжди виконує свої обіцянки. Тож ми з тобою неодмінно дочекаємося його. Він повернеться, — мовила Орися, а про себе подумала: «Якщо вже сюди дійшли чутки, то козаки почали діяти. Господи, збережи Тимофія!»

— Але що тоді буде? Прости мені, але я все бачу. І мені... Мені, щоправда, дуже ніяково про це з тобою говорити, але ж батько так легко не відступиться від тебе, — сказав Михайлик, заглядаючи Орисі в очі.

— Буде так, як Господь вирішить! — відповіла дівчина. — На все воля Його. Ходімо ліпше пройдемося, — сказала Орися, щоб уникнути неприємної теми. — Надворі ще довго буде видно, а в дім іти зовсім не хочеться.

Хлопчик кивнув, подав дівчині руку, допомагаючи піднятися, і обоє повільно пішли до лісу, що вкрився світло-смарагдовим молодим листям. За цю зиму, попри хворобу, Михайлик дуже витягнувся й уже наздогнав Орисю в зрості.

Конфуз пана Матвія пішов Орисі на користь — його гординя була уражена, він став уникати її, і дівчина почувалася трохи вільніше. Семен мало звертав на неї увагу: йому було однаково, що це за дівчина, звідки вона. Узагалі, він був неприємною людиною. Тихе життя у Вол­ховицях не відповідало його схильностям і пристрасті до хмільного. У гостях Семен остерігався багато пити, адже боявся батька. А ось удома міг спокійно не виходити з льоху весь день, напиваючись на самоті, та й батько був зайнятий і не переймався сином.

Клесінський писав комусь листи, відправляв кудись гінців, робив розпорядження щодо свого майна. Він не знав, не уявляв, як далеко може зайти смута, але все ж вирішив вжити заходів, розсудивши, що вони будуть не передчасними й не зайвими — береженого Бог береже. А тут ще йому прислали звістку, що король помер. «От уже ж негідник! Знайшов час померти!» — зі злістю думав Клесінський про покійного короля Владислава. Честолюбний пан Матвій уже давно клопотав про тепленьку посаду старости або підстарости та розраховував її отримати, щойно така звільниться. Але ж старост призначав король. А тепер підуть вибори нового короля й нова розстановка сил у сенаті, і він розумів, що це може зашкодити його інтересам.

До пана Матвія дійшла звістка про поразку поляків під Жовтими Водами й чутки про погроми шляхетських маєтків за Дніпром, на лівому березі, тож він негайно вирішив вжити заходів безпеки, хоча в Поділлі все було спокійно. Тепер ворота постійно тримали замкненими, і Орисі з Михайликом було заборонено виходити на прогулянки до саду або лісу на самоті. Тільки в супроводі гайдуків і то недалеко. А це було зовсім нецікаво! Тому ці двоє нудьгували в маєтку, проводячи час у товаристві одне одного, бо Семена не приваблювало спілкування з ними.

Взаємини Михайлика із середнім братом завжди були погані. Семен звик вважати себе наймолодшою дитиною, улюбленцем матері, діда й челяді. А коли померла мати, то він дуже гостро переживав цю втрату. Коли його батько вдруге одружився, то мачуха не мала до нього ніжних почуттів, не прагнула його балувати. Навпаки, нова дружина батька помітила розпещеність хлопчика та намагалася хоч якось його перевиховати. А коли народився Михайлик, то дід, няня й усі інші переключилися на нього, бо той був найменшим та ще й хворобливим. А Семен, який звик бути центром цього маленького світу, відчув себе зовсім непотрібним і покинутим й усією душею зненавидів і мачуху, і новонародженого брата, вважаючи їх винними в цьому.

Свою ненависть до молодшого брата він проніс через усе своє життя й ніколи не пропускав нагоди познущатися над ним. Так сталося й того дня: Семен уже зранку потайки багато випив і приперся в головну залу, де сидів Михайлик із книгою та уважно читав. Сівши в крісло, Семен із ненавистю оглянув брата й почав його задирати:

— І коли ти вже від книг відчепишся? Чи не набридло тобі? Гадаєш, що розумнішим за всіх станеш?

— Хіба я заважаю тобі, Семене? — спокійно відповів Михайлик.

— Заважаєш! Від тебе немає пуття! Тільки й знаєш, що читати й читати. Уже б у ченці пішов, бо така нежить, як ти, більше ні на що інше не годиться! — зі злістю в голосі сказав Семен.

Михайлик зблід і встав, аби піти. Сказати братові йому було нічого. Та й навіщо говорити, коли хлопчик бачив, що брат його ненавидить. Але коли Михайлик проходив повз Семена, той спритно поставив йому підніжку, і підліток, перечепившись, упав просто на масивну книгу, яку притискав до себе, та боляче забив сонячне сплетіння. Семен побачив, як молодший брат скорчився від болю, і задоволено розсміявся.

— Та що ж ти робиш, пане?! Як тобі не соромно? — пролунав обурений голос Орисі, яка випадково проходила повз і бачила цю злу витівку п’яного Семена.

Дівчина швидко вбігла до кімнати, допомогла Михайлику підвестися, з тривогою глянула на нього. Але Михайлик, весь розпашілий від образи і приниження, уже впорався із собою, підняв книгу, маючи намір піти. Орисі стало нестерпно шкода хлопчика — та що ж це таке?! Це ж скільки жорстокості треба мати, щоб ображати рідного брата?

— Послухай, пане Семене! Якщо ти ще раз дозволиш собі таке, я все розкажу панові Клесінському! Та чи є в тебе совість, якщо ти так жорстоко поводишся з рідним братом?! — накинулася Орися на Семена.

— Бракувало ще, аби всяка приблуда мені тут указувала! Ти тут ніхто, а я тут господар. Тож закрий свого рота! — зневажливо відповів їй Семен, тому що під дією хмільного не зовсім розумів, що й кому каже.

Орися спалахнула, а Михайлик зблід від гніву.

— Не смій із нею так розмовляти... — дзвінко крикнувши, почав заступатися хлопчик, але осікся й замовк, бо несподівано з’явився батько, який сидів у маленькій сусідній кімнаті, розбираючи й читаючи якісь папери, і все чув. На сварку синів Клесінський не звернув уваги — йому до цього було байдуже. А от коли Семен принизив Орисю, то Матвій негайно ввійшов до зали.

Повільно Клесінський підходив до Семена. Той хоч і був п’яний, але второпав, що накоїв, і зіщулився у кріслі від страху перед батьком, не сміючи втекти.

— Підведись! — різко наказав Матвій.

Семен устав, і було видно, як тремтять його коліна. Клесінський мовчав, трохи схиливши голову і склавши пальці «будиночком» на рівні грудей. Раптом Матвій різко дав синові ляпас, ще один, ще, ще. Ляпаси з обох боків сипалися на нещасного Семена, оскільки батько лупцював його двома руками, а той не смів навіть поворухнутися й лише здригався від кожного нового удару. Орися з очима, повними жаху, спостерігала за екзекуцією. Дівчина тремтіла всім тілом, але все ж їй дійшло, що треба втрутитися.

— Пане Матвію! Зупинись! — прокричала Орися. — Досить!

Клесінський схопив сина за комір і жбурнув просто до ніг дівчини.

— Проси пробачення! — прогарчав він. — Вибачайся перед панною, риб’ячий тельбух! І дякуй Богові, що цього не чув твій дядько, а він був би не таким лагідним із тобою, як я!

Семен, досі п’яненький, тремтів і белькотів вибачення, але Орися їх не чула. Від жаху дівчина затиснула рукою рота: їй ніколи не доводилося бути свідком того, щоби батько так жорстоко бив сина, — і тепер Орися дуже сильно злякалася. Матвій легко підняв сина за комір і холодно промовив:

— Запам’ятай раз і назавжди, щеня: тут господарі я і твій дядько! І лише ми удвох вирішуємо, кому тут жити й на яких правах! І зарубай собі на носі: якщо ти вип’єш ще хоч одну чарку, я накажу закип’ятити бочку горілки й киплячою заллю її у твою бездонну горлянку. Може, тоді ти перестанеш пити, свиня. А тепер пішов геть звідси і зроби так, щоб я не бачив тебе до завтрашнього ранку!

Випустивши Семена, який так трусився від страху, що не втримався на ногах і знову впав, Клесінський вийшов із зали, не глянувши ані на Орисю, ані на Михайлика. У Семена з носа потекла кров — рука в пана Матвія була важка. Орися мовчки простягнула йому свою хустинку й так само мовчки вийшла з кімнати. Михайлик пішов слідом за нею. Йому одночасно було і прикро за Орисю, і шкода брата. Але він розумів, що Семен був справедливо покараний: він перейшов межу, переступати яку не мав жодного права. «В одному тільки брат і має рацію! — спересердя думав підліток. — Я дійсно нежить! Не те, що за іншого, навіть за себе постояти не можу!»

Орися пішла до своєї опочивальні. Дівчина тремтіла, її не так образили слова Семена, як злякало те, що Клесінський так безжально відлупцював сина. Вона знала, що пан Матвій жорстокий, але не уявляла, наскільки! Від хвилювання дівчина забула замкнутися зсередини, тому переполохалась ще більше, коли у двері постукали, а потім, не чекаючи дозволу, увійшов сам Матвій.

Орися зі страхом дивилася, як він до неї підходить. Клесінський помітив в очах коханої жах і тепер досадував, що йому довелося відлупцювати свого нащадка на її очах. Але інакше вчинити не міг — не міг він дозволити, щоб її кривдили.

— Ти дуже злякалася? — запитав він, підходячи до неї так близько, що Орися змушена була відступати від нього аж у самий кут своєї кімнати.

Дівчина кивнула, не в силах заговорити. Клесінський узяв її за руку і відчув, як сильно тремтять її пальчики. Він ніжно стиснув долоню дівчини і сказав:

— Не треба так боятися. Семен заслужив цей наганяй — він посмів образити тебе. А таких речей я не подарую нікому, навіть рідному синові.

— А чому ж ти мовчав, коли він ображав Михайлика? Чому тобі було байдуже? — не дивлячись на Матвія, запитала Орися.

— Тому що Михайлик — чоловік і мусить учитися сам себе захищати! І не треба розповідати мені, що він слабкий здоров’ям! Йому вже п’ятнадцять років, тож час дорослішати. Якщо він не навчиться давати відсіч кривдникам, то завжди буде ходити приниженим.

— Тому ти і зневажаєш його? — насупившись, запитала Орися. — Сподіваєшся в такий спосіб виховати з нього чоловіка?

— Просто ти не маєш своїх дітей і не знаєш, як важко бачити те, що твої сини не виправдовують сподівань! — відповів їй Клесінський. — Ти ж сама ще дитина! А скільки тобі років, Орисю?

— Скоро виповниться вісімнадцять, — знехотя відповіла дівчина.

— Ну ось! Ти ще обмаль знаєш про те, як боляче можуть ранити рідні діти. Тому я сподіваюся, що ти не прийматимеш близько до серця сьогоднішній випадок. І боятися мене не потрібно. Я знову бачу у твоїх очах страх.

— Ти вже замучив мене, пане! Ти не даєш мені ані спокою, ані свободи, постійно переслідуєш. Як мені тебе не боятися, коли я повністю у твоїй владі? — вигукнула Орися, подивившись Матвієві просто в очі.

Той не відвів погляду своїх холодних синіх очей, а лише зітхнув. Клесінський ніжно обійняв Орисю за плечі, притягнув до себе, дівчина спробувала відійти, але він утримав її.

— Я дуже кохаю тебе, Орисенько! Так сильно, що готовий заради тебе й душу дияволу продати!

— Тоді чому твоє кохання таке жорстоке? — відповіла дівчина, намагаючись вирватися, але Клесінський ще міцніше притиснув її до себе. Несподівано його осяяла думка: «Треба змінити тактику! Зараз саме момент!»

— Серцю ж не накажеш! Для мене було мукою бачити твою байдужість до мене. І я розраховував на те, що Тимофій тебе кинув. Але тепер розумію, що це не так, — смиренно відповів їй Матвій. — Я хочу бачити тебе щасливою, а щаслива ти можеш бути тільки з Тимофієм. Тому я більше не домагатимусь твоєї прихильності. Тільки не варто більше мене цуратися й боятися, прошу тебе!

Орися, не повіривши, здивовано подивилася на нього. А Клесінський відпустив її, поцілував їй руку й вийшов із кімнати.

Насправді Матвій покривив душею. Він помітив страх і неприязнь в очах Орисі та вирішив не доводити справу до того, щоби дівчина його люто зненавиділа. Тому й вирішив пограти в благородство. Насправді Клесінський сподівався на те, що цей новий козацький бунт буде йому на руку, — Матвій знав, яка гаряча та неспокійна вдача у Тимофія, і розумів, що його брат неодмінно буде в перших лавах. Адже він заздалегідь знав про цей бунт, отже, наближений до ватажків. Крім того, брата можуть убити в боях або схопити поляки і стратити. Але навіть якщо йому вдасться вижити, то Тимофій змушений буде ховатися на Запоріжжі через свою участь у бунті. І ось тоді його молодший брат навряд чи зможе забрати свою наречену, а до нього він Орисю не відправить.

А може, Тимофій і справді охолов до Орисі? Чому він досі не написав їй ані рядка, не дав про себе знати? Невже йому так складно було знайти кого-небудь, хто погодився б привезти їй листа від нього?

Однак у будь-якому разі треба почекати й подивитися, як воно все буде далі. А поки варто порозумітися з Орисею, запевнити її в тому, що він, Матвій, не такий негідник, яким їй здається. Адже має дружина поважати свого чоловіка!