Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ ІІ. ПАННОЧКА ХРИСТИНА

Козацька вольниця — Запоріжжя — чудовий і прекрасний край. Починався він біля дніпровських порогів і простягався до самих кримських і ногайських степів, бузьких та дніпровських лиманів. Рівнинний і спекотний на південь, горбистий і більш прохолодний на північ, розсікався цей край надвоє блакитними водами Дніпра-Славути, наче козацькою шаблею. Уздовж берегів могутньої ріки та її приток розкинулися пишні ліси, де горді дуби панували над кучерявими кленами, стрункими липами й тополями, а покірливі верби купали свої тонкі гілки у дніпровських водах.

А ще обидва береги Дніпра були одягнені в розкішний зелений каптан плавнів, порізаних сотнями маленьких озер, проток, струмочків і єриків, порослих високим очеретом. Проте найзнаменитішою була плавня Великий Луг[9], яка починалася біля острова Хортиці й закінчувалася трохи вище від Микитиного Рогу. Заплутані, зарослі очеретом і рогозом, протоки і проливи Великого Лугу козаки-запорожці знали як свої п’ять пальців і почувалися там удома, справедливо називаючи велику плавню батьком, а Січ — матір’ю.

Певний час цей прекрасний край був безлюдним і пустельним, а єдиними його мешканцями стали дикі звірі та птахи. Утім, козацтво вдихнуло живу, палку душу в цю землю — вона позбулася своєї самотності, пробудилася від безмовного забуття, і в ній бурхливо закипіло життя. Усяка людина, котра приходила сюди, ставала вільною. Кожен, незалежно від походження чи національності, міг стати вільним козаком. Українці, поляки, московити, білоруси, литовці, болгари й волохи, татари та жидовини[10] — будь-хто з них був на Січі бажаним гостем. Кожен був рівний іншому у правах та обов’язках. Тут стиралися станові кордони, тут вибирали і зміщали кошових отаманів усім миром, кожен цінувався за хоробрість та воєнне молодецтво, а не за багатство та знатність. Але головними вимогами, незмінними із плином часу, за якими будь-яку людину приймали на Січ, були насамперед прийняття православної віри і знання козацької мови[11].

Хлопи й міщани, що тікали від неволі та панського гніту, перетворювалися на воїнів — безстрашних і лютих, які не знали поразки ані на суші, ані на морі. Не раз козаки здійснювали зухвалі набіги на татарські міста та улуси, не раз відважно виходили в Чорне море на легких чайках[12] і нападали на Крим, а часом допливали й до самого Стамбула, грабуючи й руйнуючи його передмістя та звільняючи християнських рабів. Не раз Анатолійське узбережжя Османської імперії здригалося від жаху, несподівано зачувши бій козацьких литавр, що означав початок стрімкої та невблаганної атаки.

Запорізьке козацтво несло варту на межі лісу і степу, обороняючи південні рубежі України, Речі Посполитої й Московського царства від татарських набігів. Не раз низові козаки перехоплювали загони татар, котрі поверталися з грабіжницьких набігів, та відбивали в них бранців і давали їм свободу. Слава Запорізького козацтва полинула далеко за межі України — досягла навіть Західної Європи, де із захопленням говорили про степових лицарів, що не відають страху й поразки. Це справді були лицарі, для яких свобода, рівність і братерство — найвища цінність у житті. Та все ж найдорожчою для запорожців була православна віра — заради її захисту й оголювали козаки свої шаблі.

Хоробрі й войовничі низові козаки за звичаями вирізнялися простотою життя та чистотою моралі — у самій Січі постійно жили тільки неодружені чоловіки, і жодна жінка, чи то сестра, чи мати, чи дружина козака, не сміла ступити на Січ. Такий звичай був вельми практичний — присутність жінок серед такої кількості здорових і не забитих життям чоловіків могла істотно підірвати залізну військову дисципліну та стати причиною бридких сварок і перелюбства. Та й сам спосіб життя козаків був мало пристосований для створення сімей. Часто перебуваючи у воєнних походах, маючи постійні сутички з татарами, а в перервах між війною вдосконалюючи своє бойове мистецтво, козакам ніколи було піклуватися про сім’ї та віддаватися сімейним радощам. Утім, чоловіче товариство, хоч би яким відважним і хоробрим воно було, однаково потребує жіночої любові та ласки. Тому багато козаків і заводили сім’ї, але селили їх за межами Січі, у зручних і мальовничих урочищах та балках, що поросли дикими вишнями і грушами.

Українські селяни й містяни, які втікали від жорстокості панства, від неволі та боргів, а часом і просто в пошуках кращої долі, теж не завжди йшли на Січ. Багато хто разом із родинами селився в козацьких хуторах і зимівниках, обзаводився господарством, займався рибальством, полюванням та іншими промислами. Дехто наймався до січових козаків, сімейних або безсімейних, які теж мали власне господарство й потребували помічників та наймитів.

І все ж місця ці були досить безлюдні — можна півдня їхати степом і не зустріти жодної живої душі. Проте поселенці цим не бентежилися, зводили житло, обзаводилися господарством, випасали худобу на широких нічийних луках, промишляли риболовлею, засушуючи і продаючи улов на ярмарках у великих містах та містечках України, але водночас не втрачали пильності — часто татари нападали на їхні крихітні поселення заради невільників. Однак, незважаючи на суворість степового життя та загрози татарських набігів, утікачі з українських, польських, литовських і московських земель почувалися тут вільно, бо не було над ними у степу немилосердних панів, які примушували б до непосильної праці та несправедливо карали за найменшу провину.

Багато низових козаків, відчуваючи наближення старості, залишали Січ і оселялися доживати свій вік у плавнях та урочищах або йшли в монастир. Так учинив і старий козак Онисько, коли остаточно вирішив відійти від ратних справ. Перед своїм відходом він, за козацьким звичаєм, улаштував пишні проводи, пригощаючи всіх охочих і неохочих горілкою. На цих проводах мали честь напитися і двоє друзів. І ось тепер Марко з Тимофієм, зважаючи на знайомство, вирішили заїхати в гості до колишнього бойового товариша.

Двоє молодих синів Ониська залишилися на Січі, а старий козак, поживши недовго в Черкасах, так і не зміг звикнути до іншого життя, де не було гіркуватого від полину степового вітру, вірних побратимів і найголовнішого — свободи. Тому Онисько перебрався в Тернове урочище, де дуже непогано влаштувався. Жив він самотньо, хоча багато козаків стверджували, що нібито десь в Україні чи Польщі в старого козака є дружина й навіть ще двоє дітей. А ось причини того, чому ж старий Онисько залишив дружину та багато років тому прийшов на Січ, де прожив до самої старості, у багатьох розпалювали цікавість і породжували безліч припущень. Найбезглуздіше полягало в тому, що дружина його — рідкісна мегера, яка тримала чоловіка на короткому повідку й частенько лупцювала за непокору. Проте поглузувати з цього над старим козаком ніхто не смів — і сам Онисько, і сини його мали чималу повагу серед козаків як чесні і сміливі воїни та віддані товариші.

Урочище Тернове розкинулося неподалік правого берега Дніпра і являло собою невелику низовину, оточену з усіх боків невеличким густим лісом. Терновим його прозвали через дикий терен, що пишно розрісся в низовині. Навесні терен тішив око цвітінням білосніжних квіточок, а восени пригощав корисними й терпкими плодами. Перші жителі урочища нещадно вирубали терен у центрі, звільнивши місце для будиночків, а решта колючих заростей оточувала крихітний хутірець, немов жива огорожа.

На підході до хутора Марко спішився та перевдягнувся в дорогий і ошатний одяг. У розважливого, сміливого Марка була одна слабкість — він любив гарно вдягатися, а його пристрасть до нарядів була хворобливою. Правда, щодень він одягався, як і більшість запорожців, украй просто, майже бідно. Зате коли куди-небудь їхав, то не гидував похизуватися добротним одягом і грошей на нього ніколи не шкодував. Ось і тепер хлопець спеціально перевдягнувся, щоби мати гарний вигляд.

— І для кого ти так вбрався? — сміючись, запитав Тимофій. — Невже в тебе тут лю́бка завелася й ти мене до себе у свати береш?

— Ні. Я сидюком-гречкосієм[13] стати не хочу. Але вигляд мушу мати добрий — аби всі бачили, що вільний козак їде, — Марко швиденько придумав собі виправдання. — А то ми з тобою не на лицарів схожі, а на пройдисвітів.

— Ще подумають, що ти — польський шляхтич, а я — твій хлоп! — весело хихикнув Тимофій.

Марко зітхнув — його друг навіть у простій полотняній одежині, вдягненій із нагоди подорожі і спеки, вигляд мав благородний і був писаним красенем. Засмага обличчя підкреслювала великі сині очі Тимофія, які від цього здавалися ще яскравішими, виразнішими в обрамленні довгих і чорних вій, а білозуба усмішка запалювала в них завзяті вогники. Тимофій не носив на маківці вузького й довгого чуба за звичаєм запорожців. Він збривав своє чорне волосся зі скронь і потилиці, залишаючи його недовгою, широкою смугою від чола до тімені, але зачісував на лівий бік на знак того, що він — досвідчений козак. Такий чуб дуже йому пасував, і це була єдина причина, через яку Красунчик нехтував довгим чубом. Вуса Тимофій носив витончені, тонкі, які не приховували чуттєвих губ.

— Не подумають! І взагалі, хіба шкода тобі, якщо я ошатно вдягнуся? І так дівчата до тебе, як мухи до меду, липнуть. Не те, що до мене, — відповів Марко.

— Та ні! Вбирайся на здоров’я! А дівками я з тобою поділюся — не жадібний, — усміхнувся Тимофій, але потім, подумавши, вирішив, що Марко має рацію: негоже їм бути неповажними, — і тому теж перевдягнувся.

Поселення було зовсім крихітне й ледь налічувало з п’яток дерев’яних або глинобитних будиночків. Назустріч друзям ішла дівчинка-підліток. Побачивши двох козаків, вона аж рота розкрила, намагаючись запам’ятати найдрібніші деталі вигляду незнайомців. Тепер буде, що розповісти купці сусідів — не щодня тут проїжджають козаки, та ще такі красені! А тут ще Тимофій підлив оливи у вогонь. Нахилившись із коня, ближче до обличчя дівчинки, він спокусливо усміхнувся й запитав:

— А чи не скажеш мені, красуне, де будинок козака Ониська?

Дівчинці навіть мову поцупило від такої уваги вродливого незнайомця до її скромної персони. Марко пирснув: треба ж, така шмаркачка, і та мліє від його друга!

— Ну? Я чекаю, — перепитав Тимофій.

— Там! — дівчинка нарешті зрозуміла, про що її запитують, і вказала рукою в кінець хутірця.

— Дякую тобі! — Тимофій підморгнув дівчинці, і обидва приятелі, не звертаючи більше на неї уваги, скерували коней у вказаному напрямку.

Будиночок козака Ониська стояв осторонь інших, ближче до тернових заростей. Він був до непристойності простий — між чотирма вбитими в землю дерев’яними стовпами покладено обмазаний глиною хмиз, а дах укритий очеретом. Друзі навіть здивувалися, що така небідна людина, як Онисько, живе в халупі.

Перед хатою був маленький двір. Точніше визначити, що це подвір’я, було складно, тому що майданчик перед будинком поріс споришем і не мав тину. Позаду хати, імовірно, розташовувалися господарські прибудови. Кудлатий пес, побачивши гостей, спочатку спритно відскочив убік — ще вдарять під черево, але потім, осмілівши, заливисто загавкав. На ґвалт собаки на поріг хатки вийшла дівчина, така вродлива, що друзі мимоволі перезирнулися — чи не завів собі Онисько на старість молоду коханку?!

На вигляд дівчині було орієнтовно років двадцять. Вона мала високу струнку поставу й чорні пронизливі очі. Коси, чорніші за ніч, короною були викладені навколо гордо підійнятої голови й вигідно підкреслювали теплий, трохи смаглявий відтінок шкіри. Примітною була і її сукня з багатої візерунчастої тканини, з вузьким корсажем, обробленим мереживами, і довгою спідницею — зовсім як у шляхтянки. Таке вбрання було дивно й навіть дещо безглуздо бачити тут, посеред Дикого Поля. Уважно оглянувши двох мандрівників, дівчина гордовито запитала:

— Хто ви такі?

Побачивши таку кралечку, Тимофій моторно зіскочив із Ворона. Звабливо усміхаючись, він витончено й чемно вклонився дівчині так, ніби це була польська королівна.

— Прекрасна панночко, дозволь двом утомленим подорожнім знайти притулок на цю ніч під твоїм дахом! — пустотливо зиркнувши очима, попросився Тимофій.

Дівчина й оком не повела, а лише холодно зауважила:

— Ну ти й нечема, козаче! Кланятися ти вмієш чудово, а ось ввічливості, схоже, тебе й зовсім не навчили. Порядні люди перш називаються, а вже потім на нічліг просяться.

Але Тимофій анітрохи не зніяковів від такої відповіді. Навпаки, він ще спокусливіше усміхнувся суворій красуні.

— Моє ім’я Тимофій на прізвисько Красунчик. А це мій найкращий друг і відважний лицар Марко Воловодченко, — поважно відрекомендував він. — Обидва ми — вільні козаки. А їдемо із Січі до Києва. Нам відомо, що тут проживає козак Онисько, і ми маємо честь бути з ним знайомі, от і хотіли попроситися до нього на нічліг, знаючи, що така добра і благородна людина, як він, не відмовить.

— Козака Ониська немає вдома, — усміхнулася дівчина.

Але Красунчик і тут не розгубився:

— Ну то й що! Ми його почекаємо! Або ж сподіватимемося на твою милість, моя панно.

— А якщо я не дозволю? — скинувши брову, запитала строга панянка.

Тимофій підійшов трохи ближче, уперши одну руку в бік, пестливо подивився на дівчину й заговорив:

— Така чарівна й добра панночка не може бути такою жорстокою, щоби не дати притулок двом бідолашним мандрівникам, котрі змушені ночувати під частими зірками й холодними росами. Якщо панночка нам відмовить, я кинуся перед нею на коліна і слізно благатиму дозволити нам переночувати хоча б у хліві.

Але красуня лише презирливо скинула брови.

Маркові це кривляння свого друга набридло. Він був скромною, але гордою людиною. Тому йому стало неприємно — їм не раді, а Тимофій зубоскалить перед гордовитою дівчиною.

— Послухай, досить! Немає Ониська вдома, тож нема чого марно людям терпіння випробовувати й нахабно напрошуватися. Поїхали звідси! — промовив він із легким роздратуванням.

Дівчина, яка так і не підпала під чарівність Тимофія, з усмішкою вислухала горду промову Марка.

— Що ж ви так швидко здалися? А ще лицарі! — піддражнила вона двох козаків. — Не мучитиму вас — батька немає вдома, і якщо до ночі не буде, то приїде лише через три дні.

— Батька? — перепитав здивований Марко.

— Так. Я донька козака Ониська. Мене звуть Христина.

Тут із-за хатки вийшли двоє козаків, вочевидь джури[14] старого Ониська, які за відсутності свого господаря охороняли його доньку.

— Тобі докучають, панно? — запитав один із них.

— Та це ж Красунчик із Воловодченком. Вони ж свої! І, напевно, до Ониська приїхали, — сказав другий, тому що добре знав двох друзів

— Ні, вони мені не докучають! — усміхнулася красуня Христина. — Вони про батька й питали. Ідіть, — владно сказала вона джурам, а потім запросила обох молодих козаків: — Заходьте до хати, панове, будуть вам і нічліг і вечеря. Я не можу відмовити в гостинності друзям мого батька.

Вочевидь, панночка виявилася не такою вже й гордовитою і зовсім не заперечувала, щоби провести час у компанії двох симпатичних молодих хлопців.

Житло Ониська всередині було таке ж небагате, як і зовні, але дуже чисте. У кутку висіли образи́, і обидва молоді козаки, увійшовши в хату, зняли шапки й побожно тричі перехрестилися. У хаті була лише одна кімната з вибіленою білою піччю, розфарбованою візерунками на манер кахельних плит, тож хлопці здогадалися, що ця краса — справа рук чарівної господині. Уздовж стіни стояли дерев’яні лави, а підлога була земляна.

Христина сама накривала на стіл. Мабуть, Онисько й не думав наймати донечці-красуні кого-небудь для допомоги по господарству — навіть наперсниці-нахлібниці дівчина не мала. І було незвично бачити в бідній хатині ошатну панну, яка виставляла простий глиняний посуд з їжею на стіл, покритий скатертиною із грубого полотна. Марко крадькома поглядав на господиню — чарівність дівчини вабила його. Перш він мало звертав увагу на дівчат, але врода доньки Ониська вразила його.

Розпитавши двох друзів про здоров’я братів, панночка запросила їх до столу. З усмішкою дивилася Христина на те, як обидва гості з величезним апетитом їдять пироги з рибою, яйцями та цибулею. Крім того, до столу Христина подала зайця, запеченого на польський манер у сметані, варений горох та ароматні гречані пампушки, смажені степові перепілки, а з напоїв — мед та горілку. Вочевидь, таку багату і смачну вечерю дівчина готувала для батька.

— Недарма існує приказка: «Запорожці, як діти, — хоч скільки дай, усе з’їдять», — не витримала чарівна господиня, з усмішкою поглядаючи, як гості накинулися на пироги. — Невже так зголодніли в дорозі? Чи вас на Січі зовсім не годують?

— Та ні, чому ж! — знітився Марко — ще дівчина подумає, що вони з Тимофієм ненажери. — Там ми їмо просту їжу, не таку, як у тебе, панно, але в достатку.

— А що ви їсте? — поцікавилася Христина, помітивши його засмучення й вирішивши трохи подражнити хлопця.

— Здебільшого соломаху[15], рибну юшку, тетерю[16], каші різні, м’ясо, дичину, — невигадливо відповів молодий козак, не звертаючи уваги, що відповідає не зовсім дотепно. — Повір нам, панно, ми не голодуємо. Просто таких смачних пирогів уже давно не їли. Ось нас і за вуха не відтягнеш. У нас там пирогів не печуть, одні загреби[17] в золі запікають.

— Ти лестиш мені, пане! — розсміялась дівчина на таку простодушну відповідь. — Із чемності хвалиш мою печеню. Я ж так собі кухарка.

— Нічого я не лещу! — ще більш засоромився Марко, тому що невимушено базікати та жартувати з дівчатами не вмів і тепер зрозумів, що потрапив у скрутне становище. — Я завжди правду говорю! Смачно ж! То чому б не з’їсти? Такі самі пироги моя матір пече.

— Та пан жартує, якщо так високо цінить мої пиріжки, — Христина вирішила остаточно доконати молодого козака, її очі весело заблищали. — Куди ж мені пекти пироги так, як пече їх вельможна пані, твоя матінка.

— Але ж я правду кажу! — не заспокоювався Марко. Але тут Тимофій наступив під столом йому на ногу, натякаючи: стули пельку та жуй, мовчки та побільше.

За столом Тимофій перевершив себе в гострослів’ї, а Христина зовсім не засмучувалася тим, що сама в домі приймає двох молодих чоловіків. Користуючись відсутністю старших, які стали б на заваді вільному спілкуванню молоді, Красунчик дотепно жартував, барвисто розповідав Христині про козацькі походи, цитував вірші римських поетів, до яких панночка була дуже охоча, оскільки вільно говорила латиною. Таке було зовсім не дивно, адже багато панянок не лінувалися здобувати освіту й часом не поступалися в цьому чоловікам, які більшою своєю частиною теж мали гарну освіту. І ця обставина вельми вражала багатьох іноземних мандрівників, які мали честь відвідати Україну та Польщу.

Марко не мав змоги здобути таку блискучу освіту, як Тимофій. Його бабуся вважала книжну науку надто згубною і шкідливою для здоров’я дитини. Тому, дізнавшись, що батьки мають намір віддати улюбленого онука на навчання, учинила такий бурхливий опір, що Маркові довелося вдовольнитися малим — він умів читати, писати й рахувати. Тому хлопець тихо і скромно сидів за столом, мало що розуміючи з розмови своїх співтрапезників. Утім, він не переймався незнанням латини. Адже недостатня освіченість не заважала йому ласувати найкращою вечерею, яку лише можна було приготувати посеред Дикого Поля.

— А що ж ти, пане, замовк? — запитала Христина, повертаючись до Марка.

— Та я... загалом, я... — Марко ще не встиг прожувати, а тим часом дівчині слід було відповідати.

— Ти не подумай, панночко, що він нечемний або нетовариський, — Тимофій поспішив виручити свого друга зі скрути. — Просто Марко дуже скромний. Але скромність — не перешкода його хоробрості. Хоробріше на Січі нікого не знайдеш! Та що там на Січі, у всій Речі Посполитій не знайдеться такого сміливця, як він, — нахвалював він приятеля. — От коли ми ходили на чайках...

— Можна подумати, ти менше хоробрий, ніж я або інші наші побратими, — Марко вже прожував, тому зміг говорити сам. Бути предметом розмови йому зовсім не хотілося — він зумів зберегти свою дитячу скромність, з якою прийшов на Січ. — Ти, панночко, краще скажи нам, чому така красуня й розумниця живе самотиною в глушині? Ну, хоча б уже в Чигирині! Тут же і татари налетіти можуть, та й узагалі глухомань і степ. Чи не нудно тобі? — запитав хлопець, тому що його від самого початку здивувала ця обставина.

— Ні, мені не нудно тут і не страшно, — усміхнулася Христина. — Перший час так — складно було звикнути. Адже я виросла зовсім в інших умовах, а тут мені довелося стати господинею цієї маленької хати. Я спочатку навіть і пиріжка зліпити не могла, але тепер усього навчилася. Та й батько попереджав мене, що тут жодних розваг немає і слуг я не матиму. А потім я полюбила Дике Поле всією душею. Тут я себе людиною відчуваю.

— Та все ж таки? — Тимофій теж запідозрив, що просто так, із любові до степів і старого батька молода вродлива дівчина не стане самотньо жити в глушині, де немає жодного гідного товариства, окрім рідкісних подорожувальників і степових ховрахів.

Христина уважно подивилася йому в очі — вона зрозуміла, що Тимофій запитує її про справжні причини. Запитує не з порожньої цікавості або нудьги, а тому, що йому щиро цікава саме вона сама та її доля. І несподівано гордій дівчині захотілося виговоритися перед цими двома молодими козаками, які припали їй до душі і в яких було так багато милої безпосередності та добродушності. Христина зітхнула. Зминаючи мережива на розшитому корсажі, вона заговорила, дивлячись кудись у куток:

— Мій батько — ревний православний, у минулому шляхтич, одружився на моїй матері, полячці зі знатного католицького роду. Він безмежно кохав мою матір, що й одружився на ній, незважаючи на свою неприязнь до католицтва. Однак мама так і не змогла ані полюбити батька, ані звикнути до нього. До того ж вона люто зненавиділа його, вважаючи хлопом і проклятим схизматиком. Проте це не завадило їм народити чотирьох дітей. Я маю троє братів, і, як ви знаєте, двоє з них тепер на Січі. Ми зростали всі разом і бачили, що батьки не ладнають між собою. Остаточний розлад у родині почався тоді, коли батько відвіз моїх старших братів на Січ через боязнь, що мати наверне їх на католицтво. Мама дуже страждала від розлуки із синами, але що вона могла вдіяти?! Ображена, вона вирішила остаточно залишити батька і, забравши нас із братом, який тоді був ще малим, відвезла до свого брата у Краків. Батько не заперечував проти її від’їзду, та й утомився він боротися з ненавистю і презирством дружини. Але часто відвідував маму. Точніше не її саму, а нас із братом. Я дуже люблю батька. Мене хрестили православною і, незважаючи на вплив дядька й умовляння матері стати католичкою, я нізащо не бажала відступитися від православ’я. Я зростала, і до мене почали свататися знатні поляки. Мама не силувала до шлюбу — вона надто добре пам’ятала, як жити з людиною, котру не кохаєш. Батько теж це розумів, тому так само не квапив мене й не нав’язував наречених, даючи можливість самій вибрати чоловіка. Окрім того, батьки давали за мною багатий посаг. Тому не дивно, що навколо мене вилися натовпи шанувальників. Я вважала, що крутяться вони через мене саму, але виявилося, що заради мого посагу. Для них я була однаково, що дорога кобила, — вони не бачили в мені живу душу, не звертали уваги на мої почуття, бачили тільки моє багатство і вважали єретичкою, холопкою через походження й віру мого батька. Правда мені відкрилася... — Христина запнулася — очевидно, ці спогади були їй неприємні. — Утім, неважливо як, головне — я зрозуміла, ким є шанувальники. Коли батько знову приїхав відвідати нас із братом, то дізнався, що мій брат, підпавши на вмовляння матері й дядька, прийняв католицтво та ще й збирається стати єзуїтом. Гніву його не було меж. Я скористалася цими обставинами та вмовила батька забрати мене із собою. Мені остогиділи і Краків, і шляхетне панство, таке благородне й освічене на вигляд, а насправді жадібне, гордовите, розпусне. Спочатку батько хотів поселити мене в Черкасах, але я твердо наполягла на своєму — якщо добром не візьме жити сюди, отже, пішки дійду до його хутора у степу, а однаково житиму там, де хочу. Ось так я тут і оселилася. Уже понад рік минув, як тут живу.

— Але така гарна, знатна й освічена дівчина, як ти, і тут?! Ну, хоча б, дійсно, у Чигирині! — Тимофій був украй здивованим. — Там усе безпечніше буде.

— А ти, пане, гадаєш, що в Чигирині краще? — спохмурніла Христина. — Там повно шляхти, яка, наче сарана, налетіла в Україну, щоб урвати шматок побільше. Вони нас, православних, за людей не вважають. Будь ти хоч нащадком князів литовських — ти православний, отже, схизматик, єретик. Хоча простим селянам ще гірше — шляхта їх узагалі за худобу тримає. Ось у тій же Туреччині жоден паша не має права безкарно знущатися над простим хлопом так, як це робить у нас будь-який шляхтич. Навіть у татар жоден мурза не може образити простого хлопа, хоч той і християнин. Лише в нашій вільній Речі Посполитій безвинно знущаються зі стількох людей, скільки не замучують східні деспоти за все своє життя! — запально говорила дівчина. — Інший ясновельможний пан здасть свої землі єврею-орендарю[18] разом з усім, що там є, — полями, луками і млинами, з усіма людьми тяглими та нетяглими, котрі живуть на цих землях, з усім їхнім добром. А ще передасть єврею право судити й милувати всіх, хто на землі орендованій живе. Єврею що — аби прибутків побільше вичавити із землі. Заплатить шляхтичу орендну плату, а з людей потім у три шкури дере останнє собі в кишеню, вигадуючи нові побори й податки понад призначені. Адже йому байдуже, що із селянами буде — нехай хоч перемруть усі від голоду й непосильної роботи, землі ж не його, неважливо, хто їх потім оброблятиме. Наживеться на них і, як завершиться термін оренди, поїде собі. Згадуй, як звали. Та й жалості вони, євреї ці, не знають. Кістки людські — і ті на борошно перемололи б та й продали, якби могли. Навіть дітей хрестити не можна без згоди та плати за це єврею-орендарю! Якщо не заплатять батьки — так дитя нехрещене й померти може. Соромно сказати, що навіть православні шляхтичі чинять — теж здають свої маєтки в оренду євреям. А що їм до того — багато хто хоче таких самих привілеїв та прав, як і в католиків-шляхтичів, і заради цього зі шкіри геть лізе, аби домогтися того самого становища, що й у ляхів. Тільки віру свою не зраджують! Ви скільки вже на Низу живете? Коли були на волості? Давно! Так от не відаєте й не мислите, яке там жахливе і страшне життя для тих, хто не лях, не католик, а православний. Не можу я на це все дивитися! Тяжко мені! Але що я, слабка жінка, можу вдіяти? А от коли сюди приїхала — волю відчула. Вийду у степ, вдихну вітер і вільною почуваюся.

Тимофій мовчав. Він розумів, що панночка Христина має рацію, і заперечити їй було нічим. Хлопець згадував своє життя у Львові, товаришів-козаків, яких на Січ привели утиски можновладців, пригадував маневри покійного батька, який зберіг вірність своїй релігії й тому був змушений захищати себе та своє надбання від зазіхань нахабних сусідів-католиків. Так, Христинина правда — життя ставало нестерпним як для простих людей, так і для православної знаті.

Молоді люди, усі троє, замовкли. Їхня розмова стихла. Кожен із них відчув у душі досі невідому образу та обурення щодо несправедливості. Христина перша порушила мовчанку, згадавши, що має гостей і як привітна господиня зобов’язана розважати їх.

— А бажаєте, панове, я зіграю вам на скрипці, щоби розважити? Уміння моє скромне, але все ж сподіваюся на вашу поблажливість до моєї гри.

Дівчина дістала привезену з Польщі скрипку, яка здавалася справжнім дивом у цій убогій мазанці.

Марко був вражений — він, на відміну від Тимофія, ніколи не чув гарної гри на скрипці. Якщо раніше його вабила чарівність Христини, то тепер хлопець був зовсім підкорений. Козак із захопленням дивився, як витончено дівчина тримає скрипку, як рухаються її маленькі руки, тріпочуть довгі вії й кидають напівкруглі тіні на смагляві щічки. Коли Христина закінчила грати, Марко випалив: «Зіграй ще!»

Проте було вже пізно, і слід вкладатися спати. Молоді люди хотіли допомогти господині прибрати зі столу, але не з господарності, а лише для того, щоби довше покрутитися біля вродливої дівчини. Одначе Христина розгадала їхній маневр і зупинила витонченим рухом руки:

— Ні. Це недобре — ви мої гості. Я сама впораюся, — з прихованою усмішкою сказала дівчина. — А вам час уже спати. Лише от у будинку мені вас покласти ніде, та й задушливо тут буде. Тож доведеться вам, панове, заночувати на сіннику. Не бійтеся! — Христина весело подивилася на Тимофія, — він укритий від холодних рос навісом, та і я вам дам овчинки, щоби нічна прохолода не дошкуляла.

Лежачи на сіннику поруч із міцно сплячим Тимофієм, Марко ніяк не міг зімкнути очі — перед очима все стояла прекрасна полька, горда і благородна. Дивлячись на всіяне яскравими зірками небо, Марко згадував блиск очей Христини. «А очі в неї, що зірки ясні!» — думав парубок. Навколо було тихо, денна спека зійшла, поступившись місцем нічній прохолоді. Але згодом утома зморила молодого козака, і він заснув. Не важко здогадатися, що уві сні Марко бачив Христину.

Уранці двох приятелів нагодували свіжими сирниками зі сметаною й щедро забезпечили провіантом у дорогу. Прощаючись із привітною господинею, Тимофій довго кланявся і прикладався до ручки вродливої панянки, щебечучи компліменти, побажання здоров’я й довгих років життя. Коли нарешті його вдалося відтіснити і він усівся на свого Ворона, Марко теж чемно вклонився і, поцілувавши ручку дівчини, утримав у своїх долонях та запитав:

— Дасть Бог, побачимося ще, панно?

— Дасть Бог! — відповіла Христина й ласкаво йому усміхнулася.

Марко затріпотів — її ніжний погляд і усмішка вирішили все. Він швидко обняв Христину за стрункий стан і плечі та притулився до її уст довгим поцілунком. Тимофій аж рота відкрив, очманівши від такої несподіваної вольності свого зазвичай тихого і скромного приятеля. Перш ніж усі схаменулися, Марко випустив Христину з обіймів, швидко скочив на свого коня, пришпорив його і був такий. Але все ж хлопець не стерпів і озирнувся на ходу, дізнатися, чи не гнівається на нього прекрасна панночка.

Христина не гнівалася — вона з усмішкою дивилася йому вслід, очевидно, розуміючи, що молодий козак поцілував її не для того, щоби принизити або з пустощів, а тому що просто не зміг попрощатися інакше. Дівчина інтуїтивно відчула, що вона ранила серце молодого козака коханням.

Коли козаки від’їхали вже досить далеко, Христина, яка дивилася їм услід з якоюсь для неї самої досі не відомою тугою, прошепотіла: «Бережи тебе Боже, козаче!» — і, зітхнувши, повернулася до хати.

Марко й Тимофій певний час їхали мовчки. Марко згадував учорашній вечір і чорні очі красуні Христини. З пам’яті молодого козака не йшло чудове видіння дівчини, яка схилилася над скрипкою, її витончені, біленькі пальчики, що утримували смичок. Він згадував, як вона хмурить брови, як усміхається, які податливі були її уста під час поцілунку, як калатало серце в її грудях, коли він притискав її до себе.

Але живий і діяльний Тимофій не міг довго мовчати. Христина в нього особливого захоплення не викликала, хіба що своєю вченістю. Він був занадто розпещеним увагою львівських красунь, і не лише їх — жінки завжди чіплялися до нього, та й сам він був до них охочий. Утім, вчинок Марка його покоробив — Тимофій, навіть зі своєю пристрастю та пустотливістю, ніколи не дозволив би собі так учинити з дочкою колишнього соратника зі зброї. Про це він і висловитися вголос:

— І який ґедзь тебе вкусив? Навіть я до такого не додумався б! І якого біса ти поліз до неї цілуватися? Ось що, що вона тепер про нас подумає? Що ми — двоє шалапутів? А якщо батькові розповість? Як я старому Ониську в очі подивлюся? Що ж це виходить, ми доньку такої гідної людини не поважаємо, якщо по-Божому не могли з його дому поїхати, щоби не вчинити якоїсь капості.

— Та що ти голосиш, як стара бабця в попа на сповіді про гріхи молодості! Не стане вона батькові на нас скаржитися. Та й чим я її образив? Тим, що сподобалася вона мені? І хіба приниження для гарної дівчини з хлопцем поцілуватися? Ти б краще себе згадав, як ти за спідницями волочишся. А як через тебе дві баби побилися? Забув чи що? Тимофію, ти — святенник!

— Я до неї цілуватися не ліз! — відрізав Тимофій, який досі не міг заспокоїтися, але потім уважно подивився на друга. — Невже панянка тобі так у душу запала? Вона, звичайно, розумниця і красуня, тільки от...

— Що? — нахмурився Марко.

— Тільки от Онисько не віддасть її за тебе.

— Чим я гірший за інших?

— Ти — пройдисвіт! — хихикнув Тимофій.

— А я свататися поки й не збирався. Перш саму Христину треба запитати, а потім уже і свататися, — зніяковіло буркнув у відповідь Марко.