Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ ХІ. ДО ХАНА НА ПОКЛІН

Тисячі крихітних сніжинок іскрилися, відбиваючи сонячні промені, і скрипіли під маленькими чобітками Христини. Дівчина в дорогій шубці з чорнобурки йшла зимовим лісом — батько завжди її балував, тож вона ні в чому й ніколи не знала відмови: ні в шубах, ні в сукнях. Її чорні очі сяяли — варто було лише оглянутися, як вона зустрічалася поглядом із Марком, що йшов за нею та світився від щастя.

Дивна зима була цього року — сильні відлиги перемежовувалися морозами. Але нарешті природа одумалася — настали сонячні, трохи морозні дні, а сніг, що випав відразу після відлиги, пухнастим покривалом щільно вкрив землю й не збирався танути. От одного такого погожого дня в гості до своєї красуні полячки і приїхав Марко. Із ним завжди прибували або Влад, або Тимофій, а іноді й обидва, але відразу ж надходили в повне розпорядження Ониська.

Старий козак уже двічі пошкодував, що вирішив так рано зав’язати з ратною справою. Онисько провів більшу частину свого життя в козацьких походах, тому тепер нудьгував удома та й почав гладшати. Якщо влітку він ще знаходив собі заняття — полював, ловив рибу, їздив у справах, то взимку готовий був вити з туги та бездіяльності: ех, потрібно було повоювати ще рік або й два! Тому Онисько надзвичайно радів приїздам майбутнього зятя, а точніше, його приятелям, оскільки співрозмовник із закоханого Марка був ніякий. А з козаками можна було й побалакати, і випити, і згадати своє славне минуле, навіть на полювання з’їздити.

Закохані не сиділи вдома — ходили в невеличкий лісочок і годинами блукали. Якщо ж погода псувалася, парі доводилося вертатися додому, але це було вже не так цікаво — там не вдавалося побути наодинці. Нині ж сонячною погодою закохані пішли подалі від дому, щоб їм ніхто не заважав.

Марко перший час дуже бентежився, залишаючись наодинці з Христиною. Він не був красномовним, як-от Тимофій, тому дуже мучився від незнання, про що ж можна говорити зі своєю освіченою нареченою, вихованою за найкращими звичаями польської знаті. Христина це розуміла, але їй було байдуже — аби лише Марко залишався поруч, аби тільки бачити його закохані сірі очі, частіше відчувати його обійми та чути освідчення в коханні. Відтоді, як він поцілував її літнім ранком, дівчина втратила спокій. Але він поїхав, залишивши тільки спогади. Христина чудово розуміла — на те Марко й козак, вільний, наче вітер. Але згадуючи його, дівчина однаково сумувала, усвідомлюючи, що може більше ніколи не побачити того, хто припав їй до серця. А коли холодним осіннім вечором Марко зненацька повернувся, Христина була змушена зібрати все своє самовладання, щоби не видати радості. Вона була дуже гордою дівчиною й воліла ліпше померти, ніж дати Маркові зрозуміти, що весь цей час думала про нього та чекала його повернення. Адже невідомо, що в нього на думці: може, вона йому зовсім байдужа? Проте, коли Марко освідчився дівчині в коханні, розповів, що весь час тільки про неї й думав, Христина зрозуміла, що доля подарувала їй головне жіноче щастя — коханого чоловіка.

Дівчина знову озирнулась — Марко йшов на два кроки позаду неї, немов слуга за своєю пані. Христина хитро всміхнулася, задумавши витівку. Пройшовши трохи швидше вперед, вона смикнула гілку з пухким снігом і струсила його просто на коханого. Весело розсміявшись, вона кинулася тікати, щоб уникнути розплати за свої пустощі.

— То ти так! — розсміявся Марко й кинувся за нею, майже наздо­г­нав, але відразу ж у нього полетів сніжок.

Зав’язалася дитяча забавка, супроводжувана веселим, щасливим сміхом. Христина влучно кидала сніжки, а Марко навмисно мимо, щоби не зачепити свою кохану. Нарешті, увесь закиданий сніжками, він добрався до дівчини та обійняв її: «Зловив!» Хлопець потягнувся до неї губами, а Христина, сміючись, спритно ухилилася від поцілунку, аж раптом обоє посковзнулися й упали в замет. Коса Христини здавалася непроглядно чорною на біло-блакитному снігу, обличчя розрум’янилося від легкого морозу, а темні очі сяяли від кохання до свого милого.

— Тепер точно зловив! — хихикнув Марко, а потім допоміг Христині піднятися і дбайливо обтрусив її шубку від снігу.

— Ти не змерзла? — запитав він.

— Ні! Мене зігріває твоє кохання! — Христина обійняла його за шию й сама поцілувала.

А Хмельницький і кошовий Лютай проводили свій час не так весело й безтурботно. Цього зимового дня вони сиділи в маленькому будиночку кошового отамана у глибоких роздумах. Уже почався березень, зима закінчувалась, скоро настане час діяти. Заслані на волость шпигуни доповідали про те, що коронний гетьман уже підняв кварцяну армію[64] і готується до придушення майбутнього повстання. А ще доповідали, що дуже багато реєстрових козацьких старшин, простих козаків, селян і містян чекають весни, початку повстання.

Однак скільки людей готові підняти зброю, підрахувати було складно. Крім того, серйозне занепокоєння викликала одна обставина — у тилу залишався кримський хан зі своїми татарами. Якщо навесні запорожці підуть воювати, то через беззахисні південні рубежі заюшить ніким не стримувана татарська орда. Це по-перше! По-друге, не виключений, а навіть дуже можливий воєнний союз хана з Польщею проти козаків, хоча поляки вже кілька років не платили татарам обіцяної данини. Такий союз буде неминучою загибеллю для народу, що воює за свою свободу. І це найбільше турбувало Хмельницького.

Крім того, Богдан замислювався і про те, що він робитиме далі, якщо його зусилля увінчаються успіхом. Дійсно, а чому не створити з України вільну державу? Але молода держава буде слабка та знекровлена війною. Вона потребуватиме союзників. Утім, це лише плани, далекі від сьогодення, тож роздумувати над ними серйозно зарано. Не кажи «гоп», поки не перестрибнеш! Нині найважливішою турботою залишався кримський хан.

— Немає іншого виходу — треба їхати до хана на поклін, — порушивши мовчання, сказав Хмельницький.

Лютай невдоволено поморщився: нещодавно він сам спритно рубав кляті басурманські голови, а тепер мусить шукати з ними союзу?

— Невже немає іншого виходу? — запитав він.

— Немає, — коротко відповів Богдан.

— Татари підступні. Вони можуть зрадити нас у найвирішальнішу мить, — із сумнівом покачав головою кошовий.

— Можуть, — відповів Богдан. — Але союз із ханом нам треба, щоб убезпечитися від нападу, поки воюватимемо. Адже хан може пристати на бік Речі Посполитої. Ти про це не думав? Та й становище хана геть не міцне: його мурзи й беї не гірші від наших панів — не дуже вони й поважають свого хана. А ми можемо пообіцяти йому, що надалі підтримуватимемо в боротьбі за зміцнення його влади, а ханові це дуже важливо. А потім побачимо, зважаючи на обставини, підтримувати його чи ні. Невідомо ще, чим наша справа скінчиться. Ми не знаємо, скільки зможемо зібрати людей, а хан може дати військову допомогу. Ти не забувай, що наші молодці воюють пішими, а кінних зовсім мало. У поляків є найкраща кавалерія, яка тільки може бути у світі. Ось їхній головний козир — кавалерія! А татари — чудові наїзники й можуть заповнити брак кінноти в нашому війську. Натомість, що заважає нам віддати весь здобутий воєнний видобуток татарам? Нічого. Нехай забирають бранців і дістають за них викуп, нехай грабують панські маєтки. Федоре, ми мусимо ризикнути!

— Гадаєш, татари вибиратимуть і грабуватимуть лише ляхів? — недовірливо похитав головою кошовий отаман.

— А ти вважаєш, що наші молодці триматимуть руки в кишенях, як побачать чуже добро? Поглянь на будь-яку війну — завжди були мародерства, грабежі та насильства. Люди йдуть воювати не лише за ідею, вони ще й своїм життям ризикують і зовсім не заперечують відшкодувати такі дорогі витрати чужим добром. І так було споконвіків!

— Кого ти думаєш послати до хана? — Лютай розумів, що Хмельницький має рацію, і вже погодився з таким кроком.

— Мене, — з усмішкою відповів Богдан. — Я сам поїду!

Кошовий насупився — два попередні посольства закінчилися нічим, а от третє... Зрештою, татарам може й набриднути така настирливість!

— Ти дуже ризикуєш, Хмелю. Ліпше вибрати когось іншого. Що станеться, якщо хан уб’є тебе? — проговорив Лютай.

— Нічого. Усе залишиться так, як було, та й не маємо іншого виходу. Треба лише, щоби ніхто про це завчасно не провідав. Тому пустимо чутку, що я кудись поїхав із Січі. Наприклад, для прокорму коней. Це щоби не викликати зайвих підозр. Доповідають же нам, що ясновельможне панство заворушилося, а коронний гетьман збирає військо.

— Скажемо, що ти з’їхав у Буцьк, — ствердно кивнув кошовий.

— Ось що, відпусти із мною Красунчика, — попросив Хмельницький.

— Навіщо він тобі? — здивувався Лютай. — Він лепський, хоробрий козак, але гарячий і безрозсудний. Ще накоїть там тобі лиха!

— Так, він молодий, гарячий, але не такий уже й дурний, як усі думають. Він уміє мудро міркувати. На нього можна покластися, тож не буде зайвим у такій справі, — відповів Богдан. — І, крім того, треба ж відтінити мою поважну фізіономію його гарненькою пикою. Так я матиму більш солідний вигляд! — пожартував Хмельницький.

Федір Лютай розсміявся.

— Що ж, забирай свого Красунчика! До речі, де він? Велю покликати.

Відправивши джуру, що стояв за дверима, до Величковського куреня, двоє старих змовників дуже здивувалися, довідавшись, що Красунчика нині немає на Січі.

— Куди він подівся? — запитав кошовий.

— Та він із Лютим і Воловодченком поїхав до старого Ониська в Тернове урочище.

— Навіщо?

— Як же! — хихикнув козак. — В Ониська є красуня донька, з якою заручився Воловодченко, то він до нареченої їздить. А ці двоє — до самого Ониська, горілки попити. Адже всі знають, що в нього найкраща горілка!

Хмельницький із Лютаєм перезирнулися й розреготалися.

— Як повернеться цей пройдисвіт, покличеш його до мене, — наказав кошовий.

«Справді, пройдисвіт — і наречену здобув, і воювати зібрався, і горілку встигає пити!» — подумав Богдан. Тимофій викликав у нього довіру. Не те, щоби Хмельницький покладав на нього великі сподівання й бачив опору для себе, але те, що Тимофій правильно зреагував у складній ситуації, відразу викликало симпатію до молодого козака. Особливо він і не потрібний був у посольському почті, але все-таки в разі чого відвага Красунчика могла знадобитися. Тому Богдан і вирішив узяти його із собою.

Тільки от справжньою причиною прихильності стала не хоробрість Тимофія, а те, що його слова примирили Хмельницького з думками про заміжжя Гелени. Богдан і сам не усвідомив, що саме завдяки Тимофієві він інакше подивився на цю обставину. Він кохав цю жінку, але її шлюб із недругом ранив серце. Тепер старий сотник розумів, що не так уже й підло вчинила Гелена. Але настане день, коли він верне її!

Троє друзів повернулися лише наступного дня, саме до обіду. Кожний курінь обідав окремо від іншого, і в кожному був свій кухар із помічниками, які готували їжу на всіх козаків. Після обіду до Тимофія підійшов наближений до кошового отамана козак і щось шепнув на вухо. Той трохи нахмурився.

— Що там? — запитав Марко, коли козак пішов.

— Мене кошовий кличе. Цікаво, навіщо.

— То сходи й довідайся, — відповів Влад, збираючись поспати після обіду, адже робити однаково нічого. — Чого роздумувати?!

Здивований Тимофій вирушив до будинку кошового, де Хмельницький із Лютаєм саме закінчували свій обід.

— А, з’явився, соколику! — замість вітання сказав кошовий. — Ти ще не обідав? Сідай, поїж із нами.

— Ні, дякую, я вже пообідав, — чемно відповів Тимофій. — Навіщо мене кликали?

— Поїдеш із Хмелем до кримського хана, — просто, без жодних пояснень наказав кошовий.

Почувши такий короткий наказ, Тимофій здивувався, але навзнаки не дав, лише запитав:

— Навіщо це знадобилося?

— Відколи ти обговорюєш накази? — насупився Лютай.

— А де ти, пане отамане, побачив, що я обговорюю? — усміхнувся Тимофій. — Я ж не сказав, що не поїду або не хочу їхати. Я лише запитав, аби дізнатися, чого мені туди треба їхати й що там робити.

— Ну, от тепер ти й сам бачиш, Федоре, що він не дурний, якщо так спритно грає словами, — з усмішкою сказав Хмельницький, а потім, звертаючись до Тимофія, повів далі: — А поїдемо ми туди, соколику, укладати з кримським ханом домовленість. Мені ти потрібний там тому, що ти добре освічений і вихований, отже, поводитимешся гідно в посольському почті. І ще, ти надійний і хоробрий козак, це основна причина, чому я кличу тебе із собою. Справа ця небезпечна, тож твоя допомога може знадобитися.

Тимофій замислився на мить, а потім відповів:

— Як накажеш, батьку кошовий. Тільки от я їду сам, без своїх побратимів?

Замість кошового відповів Хмельницький:

— Так. Що менше людей знатимуть про це, то краще. Говори всім, що, скажімо, я з’їхав із Січі, а тебе приставили охороняти мене. Зрозумів?

Тимофій ствердно кивнув.

— А чому ж ти не запитуєш, навіщо це ми з бусурманами союз укладаємо? — вкрадливо поцікавився Хмельницький, пильно дивлячись на Тимофія.

— То не мого розуму це діло, — усміхнено відповів молодий козак.

— Але ти усвідомлюєш, навіщо і який важливий для нас цей союз?

— Так, — відповів Тимофій, який насправді це розумів.

— І тебе не обурює, що ми домовляємося з учорашніми ворогами?

— Це потрібне, а головне — правильне рішення, то хіба я можу обурюватися або висловлювати невдоволення? — серйозно відповів Тимофій.

Хмельницький лише задоволено всміхнувся на ці слова.

— Що ж, збирайся, — сказав він. — Ми виїжджаємо післязавтра.

Коли Тимофій повернувся до своїх друзів, то все їм розповів — однаково вони знали про плани Хмельницького більше ніж треба, тому й сенсу таїтися від них не було. Сама собою поїздка в Крим надихнула Тимофія — він шукав будь-який привід відволіктися від своєї туги за Орисею. Однак розлука з вірними друзями його засмучувала. Марко і Влад теж засумували, але не могли нічого вдіяти: жоден козак не йшов проти розпоряджень або наказів свого кошового отамана. Це була основа строгої військової дисципліни низових козаків — беззаперечне підпорядкування своїй старшині.

— Що поробиш — поїдеш один! Привезеш нам звідти гостинців! — усміхнувся Марко.

— Ага, йому ошатних шароварів побільше, а то має вже десять пар і все мало! — загиготів Влад, знаючи слабкість свого друга.

— А йому — дівку вродливу! — огризнувся Марко.

На це Влад лише досадливо сплюнув: «Треба вона мені, як короста! Тоді ліпше шаровари привези!»

Влад не мав успіху у жінок через свій страшний шрам — дівчата цуралися хлопця, наче зачумленого. Козак усвідомлював причину своєї непопулярності в чарівної статі, і це зачіпало бідолашного Влада за живе. Попри всю жорстокість, у його грудях також билося серце, він теж прагнув кохати й бути коханим. Але такі думки Влад таїв глибоко в душі навіть від самого себе, звикнувши до самітності.

За день невеликий загін на чолі з Хмельницьким, прихопивши з козацької скарбниці багаті подарунки для хана, поїхав спочатку до Буцького острова, а звідти таємно виїхав у степ, у бік Криму. Свого старшого сина Хмельницький вирішив узяти із собою. Він уже втратив одну дитину, тож не збирався ризикувати Тимошем — його могли викрасти і вбити. Юрія, свого другого сина, Богдан ретельно сховав, адже той був замалим і не витерпів би всіх прийдешніх нестатків і випробувань. Незважаючи на перше, досить нелюб’язне знайомство, під час подорожі Тимофій здружився із Тимошем Хмельниченком. Почет Богдана складався здебільшого з козаків поважного віку, а двоє молодих хлопців були ближчими один одному за віком, тож одразу знайшли спільні інтереси, хоча Хмельниченко й був молодший за Красунчика майже на дев’ять років.

У степу було ще холодно, проте відчувався вже близький подих весни. Дні стали довші, а сонце світило яскравіше на прозоро-блакитному небі. Та березень був підступний — він міг ударити лютими морозами й засипати снігом. Тому посли квапилися проїхати відкритий степ якнайшвидше. Утім, посольство без пригод і перешкод дісталося Перекопа, як називали його козаки, — головної татарської фортеці, що захищала північні рубежі Кримського ханства. Самі ж татари називали цю потужну фортецю, побудовану в найвужчому місці перешийка, що сполучав півострів із великою землею, Ор-Капу.

— А хіба татари будують фортеці? — запитав Тиміш у нового приятеля.

— А чому їм не будувати? Вони не всі кочують степами, — відповів Тимофій. — Ті, до яких ми їдемо, живуть у селах і містах.

— А чому наші називають її Перекопом? — знову поцікавився Хмельниченко.

— Із давнини тут існував величезний оборонний рів. Тільки от хто його викопав та для захисту від кого, ніхто не знає, — почав розповідати Тимофій. — Але татари скористалися цим ровом, побудувавши тут фортецю. От ці стіни, що ти бачиш, тягнуться від Мертвого моря[65] до солоних озер на чотири милі й захищають сухопутний шлях до Криму з півночі. Завдяки цій фортеці війську складно потрапити туди. Якщо йти сухим шляхом, то спочатку треба подолати Перекоп, а він дуже добре укріплений. Мені розповідали, що стіни у фортеці земляні, але із зовнішнього боку обкладені камінням. Крім того, тут постійно перебуває великий загін турків-яничарів. А яничари — це найкращі воїни. Тож нелегка це справа — штурмувати Перекоп.

Через фортецю проходили також торговельні сухопутні шляхи. Головним товаром тут була сіль, яку добували на перекопських озерах. Вона вважалася найкращою у Європі. А ще основним товаром були раби. Тисячі українських, білоруських, московитських і польських бранців пройшли через північні ворота Ор-Капу за весь час його існування на невільничі ринки Кефе[66], Карасубазара[67], Ґьозлеву[68] та Бахчисарая, а звідти до Туреччини, Сирії, Палестини, Єгипту та Марокко.

Пройшло через ці ворота й козацьке посольство. Тут їх люб’язно зустрів та прийняв сам Тугай-бей[69] — один із найшляхетніших аристократів Кримського ханства. Ще б пак! Адже зовсім нещодавно, на початку зими, його відвідало невеличке козацьке посольство та повернуло татаринові сина, котрий перебував у полоні в Микитинській Січі. Не те, щоби гордий Тугай-бей був безмірно вдячний козакам за великодушне й безоплатне повернення свого нащадка, але не зміг не оцінити цей прояв дружелюбності. Тому постарався прийняти козаків якнайкраще. З’ясувавши мету посольства, він виділив почесний конвой та відправив козаків до Бахчисарая.

Проїжджаючи півостровом, Тимофій зазначив, що відразу за Перекопом теж були степи, у яких розкидані невеличкі татарські селища, але далі природа змінилася — з’явилися височини. Він пригадав розповіді старих козаків, які не раз були в Криму й навіть потрапляли в полон, що тут є великі гори, майже як Карпати, але вони лежать ближче до моря, а біля татарської столиці гори нижчі. Утім, подорож кримською землею швидко скінчилася — відправлена з посольством охорона квапилася та не давала козакам затримуватися. Згодом посли прибули до столиці Кримського ханства — Бахчисарая.

Місто розкинулося в мальовничій долині в ущелині, чиї прямовисні стіни захищали її від холодних зимових вітрів, що панували на півночі Криму, у степах. Через місто протікала річка Чюрюк Сув[70] з брудною водою, наповненою нечистотами, адже Бахчисарай славився шкіряними виробами — численні майстерні з вироблення шкір тяглися уздовж річки, тож усі відходи від цього ремесла скидали в неї. Але, попри все це, на обох берегах Чюрюк Сув були побудовані кам’яні будинки містян, криті рубіново-червоною черепицею, а через саму річку перекинуто сорок три кам’яні або дерев’яні мости.

Місто було поділено на декілька кварталів із мечетями в центрі, порізане вузькими, звивистими вуличками, часом такими вузькими, що ними не змогла б проїхати й гарба. Двоповерхові будинки виходили на вулиці високими глухими стінами — за ними, подалі від сторонніх очей, проходило все домашнє життя міського населення.

Козацьке посольство оселили у вірмена Аветика, багатого купця, чий дім розташувався у кварталі візира Сефер-Газі-аги[71] — одному з найкращих кварталів міста. Вірмен був у довірі в хана, прийняв іслам подібно до деяких своїх земляків. На цей крок доводилося йти для того, щоби вижити, — становище християн під владою мусульман у Кримському ханстві було жалюгідне і принизливе.

Аветик радо прийняв непроханих гостей. У його великому, багатому будинку козаки провели кілька днів, випробовуючи на собі всі принадності східної гостинності, бо ж хан усе відкладав офіційний прийом посольства. Залишати будинок було заборонено. Щоби згаяти час, Красунчик разом із Тимошем прогулювалися великим садом Аветика. Допитливому Тимофієві хотілося краще роздивитися Бахчисарай. Адже, коли вони їхали сюди, він нічого доладно й не побачив. Особливо багато він чув про Успенський православний монастир. Заволодівши Кримом, мусульмани не посміли опоганити або знищити цю християнську обитель. Ширилися чутки, що колишні хани так поважали незайману Міріам, матір пророка Іси, що перед своїми великими походами не гребували ставити у присвяченій Їй церкві свічку. Тимофій також бажав схилити коліна у храмі Пречистої Богородиці, однак треба було терпляче сидіти на місці, слухаючи крики муедзинів, що призивали мусульман до молитви.

Тиняючись садом, двоє хлопців дійшли до стіни, що відокремлювала будинок Аветика від сусіднього. Тут була пророблена хвіртка до саду сусіда. Тісно побудовані будинки містян за дивним звичаєм сполучалися один з іншим хвіртками. Можна було пройти всю вулицю від початку до кінця через ці хвіртки, навіть не виходячи з будинків. Зазвичай цими хвіртками активно користувалися жінки для походу в гості одна до одної.

Усупереч поширеній думці, татарки мають досить свободи — дуже шановані своїми чоловіками, вони спокійно відвідували своїх сусідок, ходили на ринок, у жіночі лазні. Тільки обличчя приховували. У татарських селах цей звичай був не дуже поширений, там більшість жінок ходили з відкритими обличчями.

Щоправда, жінок у будинку Аветика козаки не бачили. Лише двічі до них виходила сама господиня, але із закритим лицем. Інші жінки із сім’ї господаря не відвідували кімнати, у яких перебували гості. Тільки іноді Тимофій помічав, що з верхнього поверху за ними спостерігають жінки, схожі у своєму яскравому одязі на райських пташок.

І от ця хвіртка, зазвичай замкнена, зненацька розчинилася. З неї випурхнули дві дівчини — це була дочка Аветика, Гаяне, зі своєю служницею.

Тимофій одразу опустив очі і схилився в низькому поклоні перед дочкою хазяїна, оскільки знав, що не прийнято відкрито дивитися на мусульманських жінок. А ці ще й увійшли з відкритими обличчями.

— Опусти очі! — прошепотів він Тимошу. — Не дивися на них!

Дівчата, пирскаючи, зашушукалися. Хоча вони й мали певну свободу, але все-таки проживали досить замкнуто, тож дівчатам було цікаво подивитися на гостей ближче. Та ще й на яких гостей! Багато оповідань чули вони про страшних, жорстоких козаків, які не гірше від кочових татар були дикими й неприборканими. Однак ці посли, які гостювали в їхньому домі, зовсім не були дикими. Навпаки, дуже шанобливими й цивілізованими. А цього красеня вони давно помітили, спостерігаючи за ним із вікна. І треба ж трапитися такій удачі — зустріти цього вродливого чоловіка в саду й без свідків. Молоді козаки стояли перед дівчатами, опустивши очі, і тут та, що була панною, запитала їхньою рідною мовою, але із сильним акцентом:

— Чому на нас немає дивитися? Невже ми так страшно, що навіть такі лютий воїн, як ви, боїтеся на нас дивитися?

— Що ти, панночко! Врода твоя подібна до ніжної квітки, що росте в ласкавих променях весняного сонця, — відповів Тимофій, не піднімаючи очей і швидко пригадавши прийнятний до цього випадку рядок із якогось вірша. — Але чув я, що за вашими звичаями стороннім чоловікам заборонено дивитися на жінок. Я не вважаю за можливе виявити неповагу до тебе, дочки людини, яку я поважаю й у якої перебуваю в гостях.

Дівчата знову засміялися та зашепотіли.

— А все-таки підніми! Не осліпнути! — наказала дочка господаря.

— Як скажеш, моя панно, — відповів Тимофій, піднімаючи голову.

Дівчата уважно, просто жадібно розглядали молодих козаків, запам’ятовуючи дрібниці їхнього вигляду, — буде, що подружкам розповісти. Свої обличчя вони встигли затулити покривалами — більше від очей та чола однаково не побачиш. А очі в обох були гарні, чорні, мов оксамитові, від густих вій, і ніби іскрилися від цікавості.

— Дозволь запитати, панно, а звідки ти знаєш нашу мову? — зважився заговорити Тиміш, який сам із цікавістю їв очима молодих татарок, оскільки перебував у тому милому віці, коли всі починають посилено цікавитися протилежною статтю.

— Моя мати — твій землячка. У неї навчитися, — відповіла дівчина і, більше не звертаючи уваги на козаків, пішла разом зі служницею вперед. Однак обидві не витерпіли та озирнулися. Тиміш Хмельницький із цікавістю проводив їх поглядом, а Тимофій і зовсім не дивився їм услід — вони були йому не цікаві. Вочевидь, дівчата це зрозуміли й роздратувалися, тому, відвернувшись, швидко покрокували геть.

— Це ж треба, які очі в обох вогняні! А чому вони ховають свої обличчя? — запитав Тиміш.

— Звичай у них такий,— відповів Тимофій.

— А тебе вони так роздивлялися, що ледве дірки не протерли! — зареготав Тиміш. «Ще б пак! Красунчик будь-якій дівці до вподоби, не те, що такий веснянкуватий, як я! А він ними й не цікавиться зовсім!» — подумав хлопець із заздрістю.

Але Тимофій байдуже знизав плечима: яка йому справа до цих чорнооких щебетух? Він зітхнув, згадавши карі очі Орисі. Знову туга охопила його душу, і хлопець понуро побрів садом, думаючи про кохану.

Пізно ввечері, коли вже всі заснули, Тимофія збудив сам Хмельницький.

— Прокидайся! — сказав він пошепки, щоби не розбудити інших козаків, які спали в кімнаті. — Хан кличе мене, але таємно. Ти підеш зі мною.

Тимофій не поставив жодного питання, піднявся, швидко вдягнувся та вийшов слідом за Богданом. Біля будинку їх уже чекала охорона хана. Хмельницький із Тимофієм сіли на коней і поїхали звивистими вулицями Бахчисарая.

Ханський палац підіймався темною громадою над садами, що оточували його з трьох боків. У світлі смолоскипів двоє козаків пройшли через масивні дерев’яні ворота, оббиті листами заліза, з великою вежею над ними, і опинилися у величезному й порожньому, викладеному кам’яними плитами подвір’ї. Їх відвели до капиджі-баші[72], де вони змушені були залишити всю свою зброю. Тимофія здивувало те, що татари були з ними ввічливі й шанобливі — жодного варварства чи презирства до іновірців. Перед ними стояли цілком цивілізовані та ввічливі люди. «Але зброю все-таки відібрали!» — подумав козак, віддаючи свої карабелю й кинджал.

У темних переходах палацу мало що можна було розгледіти у скупому світлі світильника. Проминувши анфіладу кімнат, Хмельницького й Тимофія привели до особистих ханських покоїв. Тут на них уже чекав кримський хан Іслям III Ґерай[73]. Хан був немолодим і негарним — надто товсті, підгорнуті губи й м’ясистий ніс не прикрашали цього гідного правителя. Але привертали увагу його очі — великі й сумні, вони світилися мудрістю.

На цій таємній аудієнції були присутні чотири довірені особи хана з татарської знаті. Хмельницький із Тимофієм поклонилися, і Богдан заговорив із ханом турецькою мовою, яку вивчив ще давно, коли побував у турецькому полоні. Тимофій не знав цієї мови, тому нічого не міг зрозуміти з того, що казав Хмельницький. Однак дуже здивувався, коли хан досить добре заговорив польською мовою, щоправда з акцентом:

— Дотепер ви, козаки, були нашими ворогами. Але зараз ти стверджуєш, що ви готові повстати проти своїх панів. Ти говориш, що поляки й мої вороги. А чим ти це підтвердиш? Чим доведеш, що це не чергова хитрість польського короля й ти не прибув сюди з підступною місією?

Хмельницький усміхнувся та поклав руку за пазуху. Охоронці, що стояли обіруч від хана, сіпнулися, готові кинутися на козака, але хан зупинив їх жестом. Богдан дістав ті самі королівські грамоти і привілеї, які він усіма правдами й неправдами добув у Барабаша, та шанобливо простягнув їх ханові.

— Ось доказ правдивості моїх слів, хане падишаху!

Вочевидь, хан не лише вмів говорити польською мовою, а й читав, адже розгорнув папери і спокійно прочитав їх сам, без допомоги перекладача. У його сумних очах мигнула лють, він щось гнівно вигукнув, але що саме, Тимофій не зрозумів.

— Тепер ти віриш мені, великий хане, що поляки готуються до війни з вами? Для цього король звелів набирати армію з козаків, для цього він наказав будувати чайки. Це поляки завжди наказували нам нападати на твої володіння і твоїх підданих. І вони примушуватимуть нас робити це надалі, якщо ти, ясновельможний хане, не виявиш до нас свою милість, — шанобливо, але вкрадливо відповів йому Хмельницький.

Для Тимофія було одне задоволення спостерігати за хитрістю, витримкою і спритністю Богдана. Але Іслям Ґерай уже опанував себе.

— Чого ти просиш? — незворушно запитав він, повертаючи Хмельницькому грамоти.

— Твоєї дружби, мій хане! А ще я прошу в тебе військової допомоги. Допоможи мені звільнити Україну від польського ярма, і ця країна стане твоїм надійним союзником та помічником у всіх твоїх починаннях.

Зависла тиша. Хан замовчав, задумався, проте його обличчя було непроникне, Хмельницький теж безпристрасно стояв. Мовчали й наближені хана.

— Що ж, я обіцяю тобі подумати над тим, як можна надати вам допомогу. Про моє рішення ти довідаєшся згодом, — нарешті відповів хан.

Аудієнція була завершена. Два козаки шанобливо вклонилися та вийшли. Їх знову повели через темні покої палацу, а на дворі вже чекала охорона. Обом повернули шаблі, і капиджі повели до будинку Аветика.

— Що ти думаєш про все почуте, Тимофію? — неголосно запитав його Хмельницький, коли вони верталися додому сонними бахчисарайськими вулицями.

— Нічого особливого, — відповів Тимофій. — Мені здається, що хан досі не довіряє тобі. Інакше відразу пообіцяв би все те, що просиш. Утім, він ніби почав вагатися. Твоя пропозиція його зацікавила.

— Хан не може нічого серйозного зробити, не порадившись зі своїми беями. Йому треба скликати для цього раду дивану, — зітхнув Хмельницький. — Хан провів сім років у полоні в поляків, перш ніж його викупили й турецький султан призначив ханом. Татари дуже залежать від турків. Так залежать, що навіть ханів зміщає і призначає султан. Однак становище самого хана хитке — він не має великої влади над своїми мурзами. Зовсім як наш король! А ще я побоююся, що він може не повірити мені, вважаючи, що я підісланий сюди королем із підступом. Треба якось довести щирість своїх намірів. Ще доведеться присягнути йому на вірність!

— А яка тобі різниця, кому присягати — польському королю чи кримському ханові? З тебе не станеться! Ei nihil turpe, qui nihil satis![74] — вислухавши, відповів Тимофій.

Хмельницький лише гірко усміхнувся на його слова.

Становище кримського хана справді було ненадійне. Він прагнув зміцнити свою владу й послабити залежність від Османської імперії, султан якої міг на власний розсуд зміщати і призначати ханів. Адже змістив турецький султан його попередника, молодшого брата Мехмеда, призначивши Ісляма ханом! У прагненні укріпити свою владу, хан звільнив Сефер-Газі-агу з посади візира, попри те, що саме він допоміг йому посісти трон. Сефер був ставлеником угруповання беїв і мурз та доволі дошкуляв ханові, тому він і замінив його своєю людиною — Мехметом-агою. Татарська знать, незадоволена такими переміщеннями, підняла бунт, почалася кривава міжусобна війна. Згодом, коли вже було пролито чимало крові, Сефер-Газі заприсягся Ісляму Ґераю у своїй вірності, був прощений і навіть знову наділений титулом візира, а в Кримському ханстві начебто настало затишшя. Однак хан не вірив цьому затишшю перед бурею — йому необхідна сила, на яку можна обпертися в боротьбі з непокірливими васалами. Тому хан і шукав союзника, який у разі небезпеки, навіть якщо й не підтримає відкрито, то хоча би спину прикриє. І таким союзником цілком могли стати українські козаки. Крім того, воєнний похід на польські землі був вельми доречний — у минулому році ханство спіткав неврожай, зростало невдоволення населення. Річ Посполита вже декілька років не платила данини — король Владислав IV рішуче відмовився платити, про що заявив татарському послу, відправленому з вимогою про сплату. Навіть не допустив посла до цілування своєї руки. Милостиво дозволив лише торкнутися краю свого плаща, що було явною образою. Тому в хана були вагомі причини, щоби надати підтримку бунтівним козакам.

Союз з українськими козаками також позбавить Кримське ханство від їхніх руйнівних і нещадних набігів — не грабуватимуть же козаки своїх союзників?! Ця обставина теж була досить зручна. Утім, хан досі вагався — він не був вільний від волі турецького султана! Як подивиться на такий союз Стамбул?

Хмельницький добре знав та розумів усі складнощі кримського хана, тому й пішов на такий розпачливий і водночас єдиний правильний крок — союз із татарами. Він знехтував релігійними забобонами та багаторічною ненавистю між двома народами. Адже потребував допомоги хана більше, ніж хан — допомоги козаків. Богдана турбувало те, що Ґерай вагається, не довіряє. І це питання треба було негайно вирішити.

Тому наступного дня після таємної аудієнції, попередньо помізкувавши на дозвіллі, Богдан у бесіді з Аветиком у допустимих межах довірив йому свої побоювання, натякнувши, що готовий навіть присягнути на вірність кримському ханові, аби той повірив у щирість його помислів і намірів.

— Цього буде замало, ефенді, — чемно всміхнувшись, відповів йому вірмен, який знав усю ситуацію. — Клятви — річ гарна, піднесена, але, на жаль, ненадійна. А от якщо ти залишиш заручника, то великий хан охоче домовиться з тобою, — і він багатозначно подивився кудись за спину Богдана.

Хмельницький усе зрозумів і зблід. Він озирнувся на Тимоша, який сидів поруч зі своїм тезком на низькій, укритій килимами лаві, що тяглася вздовж стіни, та пив каву. Руденький Тиміш морщився, ковтаючи гірке й несмачне пійло, посилено заїдав його східними солодощами, але не міг відмовитися, щоби не образити господаря, який обожнював цю чорну бурду. Зате Тимофій, навпаки, знайшов у каві якийсь особливий, одному йому зрозумілий смак та із задоволенням її пив. Хмельницький дивився на свого хлопчика, і серце його болісно стислося. Він ще такий юний, зовсім хлопчисько! Он як треться біля Красунчика, наче біля старшого брата. І залишити його життя в заставу... Господи! «Якщо я задумав велике, то мушу нічого не щадити для цього: ні своєї гордості, ні свого батьківського серця», — подумав Хмельницький.

— То хто ж заперечує проти таких доказів відданості? Хіба я можу боятися довірити моєму ханові рідного сина? — упоравшись із собою, з усмішкою відповів він Аветику. — Якщо це єдиний спосіб переконати хана в щирості моїх намірів, то я готовий піти на це.

Вірмен задоволено всміхнувся. Хмельницький знав, що Аветик служить хану, і здогадувався про те, що він якоюсь мірою є посередником і спостерігачем, а отже, його слова дійдуть до ханських вух. Тому козак почав готуватися до офіційного прийому в ханському палаці.

І офіційний прийом не забарився!

Зовсім інакший вигляд мав розкішний ханський палац у світлі дня, оточений високими стінами з чотирма воротами. Він не був такий монолітний і пишний, як багаті, добре укріплені палаци магнатів. Його легкі, немов повітряні форми, прикрашені квітковим орнаментом, зелень садів і дзюрчання фонтанів тішили око й душу. Він дійсно нагадував райський сад. А тонкий мінарет палацової мечеті, спрямовуючись до неба, здавався свічкою зі світлого воску. Очікуючи аудієнції в Посольському дворику, Тимофій милувався фонтаном. Адже Хмельницький теж узяв його із собою. Сріблясті струмені джерельної води, здіймаючись у височінь і падаючи в мармурову чашу, переливалися блиском і крихітною веселкою, мелодійно струменіли, милуючи слух. Нарешті козаків провели через гарний портал Демир-Капу, прикрашений вирізьбленими на ньому квітами, дубовим листям і східним геометричним орнаментом, з витонченою аркою над входом, розписаною вітіюватим арабським написом, просто до Зали Дивану.

Тимофій із цікавістю оглядав зал — усередині було так само гарно, як і зовні. Стіни вкриті витонченим, мереживним і яскравим розписом, а віконця — з кольоровими вітражами. Хан Іслям Ґерай сидів на оббитому золотою парчею широкому троні, який чимось нагадував східний диван. На своєму троні, у розкішному одязі, прикрашеному дорогоцінними каменями, хан здавався соліднішим, ніж у своєму кабінеті, однак його очі так само були сповнені суму й мудрості. Праворуч від хана розмістився калга[75]-султан[76] Кирим Ґерай[77], а зліва — ханський племінник нуреддін[78]-султан Газі Ґерай[79]. Крім цих двох, перших після хана осіб, були присутні візир Сефер-Газі-ага та вся аристократична верхівка країни.

Пішла довга та нудна церемонія поклонів, звертань, вручень подарунків, офіційного викладу місії. Говорив Хмельницький переважно турецькою мовою. Тому Тимофієві залишалося тільки косувати й розглядати татарські обличчя. Слухаючи розмову Хмельницького турецькою мовою, Тимофій помітив, що більшість присутніх усміхається, усміхнувся й сам хан — він віддав наказ, і принесли його шаб­лю. Хмельницький опустився на коліна й, узявши в руки шаблю за рукоять і клинок, урочисто вимовив рідною мовою:

— Господь Бог мій, усього живого Творець! Той, Хто відає всіма помислами людськими! Клянуся Тобі, хай чого зажадаю, хай якої милості попрошу в ясновельможного хана — усе робитиму без підступництва та зради, і якби вийшло що-небудь від мене на шкоду моєму ханові падишаху, то допусти, Господи, щоби цією шаблею була відрубана моя голова!

Тимофій скривився. Утім, чи є інший вихід? Хіба не сам він нещодавно про те говорив! Потім він зненацька почув своє ім’я. Е, ні, ішлося не про нього, а про Тимоша Хмельниченка. Тимофій швидше здогадався, ніж зрозумів із розмови, що Богдан віддає свого сина ханові заручником. Душа молодого козака сколихнулася обуренням. Та яке ж це треба мати серце, щоби залишити рідного сина татарам у заручники? Однак потім Тимофій замислився — а хіба не ризикує Хмельницький тисячами життів чужих синів? Хіба не ставить їхні життя на кон? То чому ж він мусить щадити власного сина, якщо не щадить чужих? І все-таки Тимофій здогадувався, як нелегко зважився Богдан на цей крок. У його серці прокинулася жалість до батька, який змушений пожертвувати сином заради свободи інших людей.

Хан залишився задоволеним і такою клятвою, і таким заручником. Він милостиво протягнув Хмельницькому прикрашену перснями руку на знак своєї особливої довіри та милості — козацьке посольство увінчалося успіхом.

Проте все-таки Іслям Ґерай поки не відправляв велике військо з Хмельницьким. Він наказав Тугай-беєві виступати в похід разом із козаками й узяти із собою лише чотири тисячі воїнів. Така допомога була істотною, однак не надмірною. Крім того, цим хан знімав із себе відповідальність перед султаном за, по суті, неузгоджений похід проти Речі Посполитої, — у будь-якому разі, завжди можна послатися на свавілля войовничого Тугай-бея. Справа в тому, що перекопський бей був одним із найвпливовіших осіб васального угруповання, яке допікало ханові. Та й не відомо ще, як у козаків діло зладиться, адже поляки можуть жорстоко придушити козацький бунт, то навіщо ризикувати своїми людьми? Утім, Іслям Ґерай розумів, що цілком можлива й удача, тому пообіцяв Хмельницькому згодом надати більшу допомогу.

Після завершення цього прийому козаки нарешті могли вільно гуляти Бахчисараєм. А це було чудове місто! Адже не лише біля ханського палацу росли пишні сади — не менш гарні та розкішні, вони оточували місто та палаци татарської знаті. Окремими кварталами селилися ремісники: зброярі, мідники, ткачі, ювеліри, кравці, шевці. Ледь чи не сотня майстерень виготовляла ножі, що вирізнялися дуже високою якістю. Місто мало багато кофеєнь і буза-хані[80], мануфактурних крамничок, що розташовувалися у кам’яній, критій куполом будівлі базару та спеціалізувались на заморських і місцевих товарах, чотири громадські лазні.

Але перше місце, куди пішов Тимофій, був Успенський печерний монастир. Тиміш, який неочікувано спокійно, зважаючи на його запальний характер, серйозно і з розумінням сприйняв той факт, що йому доведеться залишитися в Криму заручником, пішов із ним.

Піднімаючись кам’яними сходами до монастиря, Тимофій окинув поглядом урочище Маріам-Дере — вузьку ущелину, порослу лісом серед невисоких і стрімких сірих гір із плоскими вершинами. Гарна тут місцевість!

Увійшовши до висіченого у скелі храму, заснованому на тому самому місці, де за легендою простому пастухові явився óбраз Богородиці, Тимофій опустився на коліна. Думки його плуталися, збивалися — багато про що хотілося попросити Пречисту Діву. Але, нарешті, він зашепотів молитву, просив милості й заступництва не так для себе, як для своєї країни і свого народу. Уже майже закінчивши молитися, Тимофій прошепотів: «Пані моя, Богородице, захисти рабу Твою Ірину!»

Дорогою з монастиря Красунчик оглянувся, щоби запам’ятати це святе місце: чи повернеться він сюди коли-небудь ще? Поруч щось щебетав Тиміш, але він не слухав його балаканини. З легким серцем вертався Тимофій до Бахчисарая.

Молоді люди вирішили погуляти на базарі, але їм не пощастило — там вони зітнулися з Гаяне, дочкою Аветика, та з її вірною служницею. Не раз вона начебто випадково траплялася на очі молодим козакам у коридорах будинку свого батька. От і тепер чорні очі Гаяне радісно сяяли над рожевою чадрою.

— А, Тимофей-ефенді, — із задоволенням вимовила дівчина ім’я Тимофія. — А що ти отут робиш?

— Взагалі-то, ми гуляємо, — не зовсім люб’язно відповів Тимофій.

Ця кралечка йому набридла. Він чудово розумів, що на перший погляд випадкові зустрічі в коридорах будинку зовсім не випадкові. І якщо раніше така увага красуні йому підлестила б, то тепер це спричиняло лише роздратування. А Гаяне нахабно роздивлялася його. «Могла би привітатися і з Тимошем» — невдоволено подумав Красунчик, але дівчина немов не помічала Хмельниченка.

— А провести ти мене додому, ефенді, — раптом попросила Гаяне.

Тимофій здивовано скинув на неї очі — цього ще бракувало! Служниця хихикнула, а Тиміш відвернувся, щоби сховати усмішку.

— Для мене було б величезною честю пройтися з тобою поруч, моя панно, але боюся, що це буде непристойно. Адже я стороння для тебе людина, — відповів він.

— Але ти козак! Ти нікого й нічого не боятися! — капризно відповіла Гаяне. — Хіба не говорять про вас, що ви шайтани! Ти не боягуз, отже, провести мене!

— То ми нікого й нічого не боїмося, крім одного, що можемо скомпрометувати жінку, а це для нас безчестя, — твердо відповів Тимофій. Він починав дратуватися від такої настирливості.

— Ти... — Гаяне наморщила чоло, згадуючи потрібне слово, — лицар, і по вашому звичай мусиш виконувати все, що вимагати від тебе твоя пані! — не вгамовувалася дівчина. — Інакше це для тебе... — вона знову запнулася, згадуючи, як вимовляється слово, — ганьба! Так, ганьба й безчестя відмовити пані!

— Звідки ж такі пізнання про лицарську честь? — єхидно встряв у розмову Тиміш, допомагаючи своєму приятелю вийти з цієї ситуації. — Та й ти не його пані, тож нічого від нього вимагати не можеш!

— Гаяне! — різкий окрик змусив усіх здригнутися.

Служниця Гаяне злякано шарахнулася, а потім забігла за спину своєї панночки. На щастя для Тимофія, звідкись з’явилася Айбану, дружина Аветика. Вона щось швидко і гнівно татарською мовою говорила дочці. Гаяне знітилася та, опустивши голову, пішла геть. Але однаково, проходячи повз хлопців, зухвало підняла очі на Тимофія. «А дідько б ухопив цю дівку! — зло подумав він. — Прилипла, наче реп’ях до свитки! Ще подумають про мене й неї казна-що та змусять одружитися?!»

— Ти, козаче, думай, що робиш і з ким говориш! Тут тобі не Вкраїна! — гнівно сказала Айбану.

Тимофій уже знав, що вона була українкою, тому не здивувався.

— Помилуй, матінко! Хіба я міг виявити неповагу до твоєї дочки, коли я поважаю її батьків? Просто не міг же я не відповідати на запитання панни. Це було б нечемно з мого боку, — з досадою виправдовувався він.

— Нечемність не нечемність, а все-таки тримайся від неї подалі. Де це ви були? — запитала Айбану, окинувши поглядом молодих козаків.

— Ми ходили в монастир, — відповів Тиміш, який зі сміхом спостерігав усю цю сцену: і справді кумедно, як дівчина чіпляється до його приятеля, а її матінка розпікає ні в чому не винного хлопця.

Темні очі жінки стали сумними.

— Звідки ви родом? — зненацька запитала вона.

— Я з Чигирина, — відповів Тиміш.

— А я з Подільського воєводства, — ухильно відповів Тимофій.

Айбану стрепенулася, у її очах промайнула радість.

— Отже, ми з тобою з одного краю. Адже я теж народилася в Поділлі.

Тимофій усміхнувся — виявляється, приємно зустріти на чужині земляка, та ще й зі свого рідного краю.

— Ти, козаче, як ще підеш до храму Божого, то помолися про грішну душу раби Євдокії. Прошу тебе, помолися про мене! — з несподіваною тугою й болем попросила Айбану.

— Але хіба ти, матінко, не мусульманка? — здивувався Тимофій.

Жінка похитала головою.

— Мене вкрали з дому татари, коли виповнилося п’ятнадцять років. Чоловік купив мене на невільничому ринку Кефе. Узяв у дім невільницею, а згодом одружився зі мною через дітей. Інакше наші з ним діти були б тумами[81], а він цього не хотів. Однак він не запитував про те, чи хочу стати мусульманкою. Дав мені інше ім’я. Айбану означає дівчина, що подібна до місяця, — зітхнула жінка. — Відтоді життя моє змінилося — мене теж почали вважати мусульманкою, але я не відрікалася від Христа. І розповідати про це було небезпечно — це загрожувало бідою передусім моєму чоловікові. Адже він приховував те, що я колись була рабинею, та ще й іслам не прийняла. Ось так і прожила все життя тут, не сміючи ввійти до Божого храму.

Обличчя її не було видно за чадрою, але Тимофій побачив, що очі жінки наповнилися слізьми. Айбану відвернулася.

— Добре. Ідіть із Богом! І запам’ятай, козаче: тримайся від Гаяне якнайдалі, — строго наказала Айбану і, швидко розвернувшись, розчинилася в юрбі перехожих, а Тимофій із полегшенням зітхнув.

— Тепер матінка вгамує Гаяне, — весело зареготів Тиміш. — Вона ж тобі проходу не дає. І як це в тебе виходить, Красунчику, що дівки просто липнуть, неначе мухи до меду? Тобі вже не одна татарка вслід подивилась, поки ти вулицею ішов.

— Знаєш, Тимоше, іноді це дуже ускладнює життя. Ось як, наприклад, трапилося зараз, — відповів Тимофій.

— Ні, ну все ж таки? — не вгамовувався Тиміш. — Слово ти яке знаєш, чи що? Ти й мене навчив би!

— Та що! Помічай не лише вроду їхніх облич, а ще й красу їхніх душ, і в тебе все вийде, — відповів Тимофій і досадливо покрокував до будинку Аветика.

На щастя, під впливом матері Гаяне залишила свої домагання й більше не з’являлася на шляху Тимофія. Тепер він зміг спокійно переміщатися будинком, адже не боявся наштовхнутися на заповзятливу дівчину. Щоправда, козацьке посольство недовго затрималося в Бахчисараї. Здобувши від хана завірення в дружбі й допомозі, а також багаті подарунки, козаки зібралися в дорогу.

Одначе перед поверненням на Січ, з Тимофієм трапилася ще одна пригода, пов’язана з Гаяне. Останнього вечора перед від’їздом Аветик пригощав козаків пишною вечерею. Він був людиною далекоглядною, тож вирішив не втрачати дружби з козаками — хтозна, як життя повернеться! Вечеря минала весело, але Тимофієві за весь час перебування в Бахчисараї вже набридла ця смачна, ситна їжа, тому він непомітно вийшов на свіже повітря, у зовнішню відкриту галерею, що тяглася вздовж усього другого поверху будинку.

Чудова весна була в Бахчисараї. Тепло прийшло швидко, зовсім не так, як у його ріднім краї. Удихаючи пахощі ніжної зелені, які приносив легкий, теплий вітерець, Тимофій дивився на небо — місяць і зірки тут здавалися більшими, ніж в Україні, і сяяли яскравіше.

— Тимофей!

Тихий шепіт вивів його із задуми, і Тимофій навіть здригнувся. Гаяне нечутно підійшла до нього ззаду, обличчя її було відкрите. У яскравому світлі місяця Тимофій не міг не роздивитися личка дівчини. Поєднання двох націй, вірменської та української, подарувало Гаяне дивну вроду — не можна було не захопитися нею. Зненацька дівчина кинулася йому на шию й повисла на ньому.

— Відвези мене із собою! Ти їхати завтра, то відвези мене із собою, прошу тебе! Ти в мене — тут! — дівчина приклала руку до грудей. Вочевидь, Гаяне, чи то з хвилювання, чи то від незнання повною мірою української мови, намагалася пояснити, що закохана в нього.

«Боже! Лише цього мені бракувало! За що це мені?» — стражденно подумав Тимофій і рішуче відсторонив від себе дівчину.

— Гаяне! Вислухай мене уважно й постарайся зрозуміти. Твоя врода не залишила мене байдужим, але я не можу подарувати тобі свого серця — воно вже не належить мені. Удома на мене чекає дівчина, якій я заприсягся в коханні та вірності. Вибач мені, але я не можу прийняти твоє кохання, — обережно відповів Тимофій.

— Ну то й що ж? Я можу, я згодна стати твоєю другою дружиною! — незворушно відповіла Гаяне.

— Ні, не можеш. У нас не можна мати двох дружин.

— Чому не можна? У мого ж батька є ще дружини, крім матері! — здивовано відповіла Гаяне. — Хіба у вас не так?

А потім Гаяне зніяковіла. Хоч вона й вивчила мову матері, але мало цікавилася звичаями її батьківщини. Дівчині й на думку не спало, що в тій північній країні все інакше, там не буває багатоженства. Коли вона вперше побачила Тимофія, то зрозуміла, що саме такого чоловіка хоче. Але мати їй заборонила не те, що наближатися, а навіть думати про нього. Тоді Гаяне, улюблениця батька та без міри розпещена ним, хоробро вирішила сама виправити цю обставину й виконати свою забаганку — піти за вподобаним чоловіком до тієї країни, де народилася й за якою так тужила її мати. Однак дівчина зовсім не подумала про те, що вродливий українець може не бути вільним, що він уже має наречену або дружину. Тепер, дізнавшись правду, Гаяне розгублено дивилася на Тимофія, кліпаючи довгими віями.

— Ні, не так. У нас може бути лише одна дружина до самої смерті. Та й для тебе принизливо бути другою, а для мене — безчестя, заприсягшись у коханні та вірності одній жінці, одружитися з іншою, порушивши свою клятву, — відповів Тимофій. — Вибач мені, постарайся зрозуміти й не шукай більше зі мною зустрічей.

Він швидко розвернувся й пішов, залишивши Гаяне в сум’ятті. Точніше, Тимофій уперше в житті просто втік від жінки. Хлопець досадував — для нього було неприємним і це освідчення в коханні, і те, що він змушений був виправдовуватися перед Гаяне. Йому навіть стало шкода дівчину. Побоювався Тимофій і того, що все це може для нього погано скінчитися. Але, зрештою, хіба він у чомусь винний? Швидше вже поїхати б! Бо чи голову зрубають, чи силоміць оженять!

Утім, наступного дня Тимофій безперешкодно покинув будинок Аветика. Гаяне більше не показувалася. Чи то вона образилася на нього, чи то все правильно зрозуміла, чи то на самоті переживала своє горе першого нерозділеного кохання, але більше Тимофій ніколи не бачив цієї дівчини.

Тиміш тепло попрощався з ним. За весь цей час він дуже прив’язався до Красунчика й тепер засмутився через розлуку і з батьком, і зі своїм приятелем, яка Бог знає скільки триватиме. Дійсно, ніхто не знав, скільки часу Тиміш проведе в заручниках. Жити його залишили у Аветика, але він був зобов’язаний щодня відвідувати ханський палац. Хмельницький зоставив із ним двох найвідданіших козаків, доручивши їм безпеку сина. Крім того, під час прощання батько порадив Тимошу вивчити татарську мову, уважно придивлятися до життя кримців, потоваришувати зі знатними татарами, оскільки надалі все це може йому знадобитися.

Нарешті козацьке посольство залишило Бахчисарай. Разом із ним в Україну йшло чотири тисячі татар, очолюваних Тугай-беєм.

Єдиного не знав Хмельницький — щойно козаки виїхали з Бахчисарая, як Іслям Ґерай відразу направив гінців до коронного гетьмана Миколи Потоцького і князя Єремії Вишневецького[82] із завіреннями у дружбі. Цей ханський маневр мав мету обілити його в очах польських вельмож, аби ніхто не міг пред’явити Ґераю претензій у пособництві повстанцям. Однак така хитрість хана пішла баламутам на користь, послабивши пильність магнатів, які не могли не взяти до уваги завірення ханських послів.

А орда тим часом прямувала до Січі. Дивно було бачити татарських воїнів. Одягнені в шаровари із сірої тканини, кожухи та шапки з овчини, здаля вони походили на юрбу обідранців, проте були непогано озброєні шаблями, кинджалами й луками. Тимофій знав, що татари — чудові лучники: із семирічного віку кожний татарський хлопчик їсть лише ту дичину, яку сам уполює з лука, а з дванадцятирічного віку обов’язково бере участь у воєнних походах. Тому всі вони й були розпачливими та сміливими воїнами, чудовими наїзниками. Це були не просто скотарі та злодії, що вчиняли набіги з метою захоплення невільників і чужого добра, — це було військо, яке своєю хоробрістю й відвагою не поступалося низовим козакам. Не дивно, що лише ці дві сили могли протистояти одна одній ось уже стільки років. Хмельницький розумів усі ці переваги орди і правильно розсудив, що допомога татар у війні проти Речі Посполитої буде істотною.

Проте сам Тугай-бей, відомий як лютий воїн, справляв інше враження — його каптан, прикрашений лисячим хутром, був із дорогого сукна, а зброя та кольчуга надзвичайно розкішні. Сам він був вихованою та чемною людиною, однак не позбавленою гордині. І це природно — Тугай-бей був представником одного з чотирьох найзнатніших татарських родів, що мали право обирати ханів і піднімати їх на білому повстяному полотнищі на честь обрання, читаючи молитви. Щоправда, після входження Кримського ханства до складу Османської імперії фактично право вибирати хана належало султану, а знатним беям залишилася лише біла повсть.

Посада правителя перекопського санджака була однією з найважливіших у Кримському ханстві — Тугай-бей мав особисту гвардію, йому повністю підкорявся перекопський гарнізон і понад п’ятнадцять тисяч воїнів-ординців.

Хмельницький розумів і цінував те, що разом із ним іде воювати такий знатний вельможа і досвідчений воїн. А сам Тугай-бей, незважаючи на свою гордовитість, вечорами часто сидів із Хмельницьким біля багаття, ведучи з ним дружню бесіду, попиваючи кумис. Тимофій не заглиблювався у їхні розмови й намагався менше потрапляти цим двом на очі. Він розумів, що робити йому там нема чого, а вертітися біля можновладців було не в його характері. Але все-таки одного разу йому довелося зіштовхнутися з перекопським беєм.

Щодня Тимофій сам доглядав за своїм Вороном. Він ретельно чистив його, годував, адже норовливий кінь мало кого до себе підпускав. Із того самого дня, коли Тимофій пожалів маленьке лоша та виростив його, Ворон був як товариш. Тимофій не уявляв себе і своє життя без свого коня. Ворон завжди ніби читав думки хазяїна, беззаперечно слухався, а, бувало, і рятував життя.

Трапилося так, що Тимофія за цим заняттям помітив Тугай-бей і просто не зміг не звернути уваги на такого жеребця. Бей підійшов і безцеремонно оглянув Ворона, спробував перевірити йому зуби, але Ворон фиркнув і ледь не вкусив нахабного незнайомця.

— Хай Аллах! Який юрга! Не кінь, а вогонь! Я за такого коня дорого заплатив би! — сказав Тугай-бей і подивився на Тимофія, багатозначно піднявши брови.

«Ага! Хрін тобі без сметани, а не мій Ворон!» — подумав Тимофій, а вголос шанобливо відповів:

— Для мене було б честю, якби твоя милість прийняв від мене, простого козака, у подарунок мого коня. Але Ворон не просто кінь для мене — він мій брат! Скільки разів його швидкі ноги рятували мені життя! Скільки разів кров із наших ран змішувалася та ставала одним цілим. Вибач мені, але чи погодився би ти, милостивий пане, подарувати або продати брата?

— А ти молодець! — усміхнувся перекопський бей. — Дійсно, нізащо я не розлучився б із братом!

Тугай-бей пішов далі, а Тимофій не знав, що й подумати: чи скривдив він бея, чи ні?! Згодом, коли йому надіслали від татарина в подарунок дороге сідло й кінську збрую, хлопець зрозумів, що догодив тому своєю відповіддю. Тугай-бей не ображається на нього за відмову. Тимофій полегшено зітхнув — бракувало ще спричинити невдоволення татарина.

У квітні татари вже наблизилися до Микитинської Січі. Але табором розташувалися в гирлі річки Базавлук, на Переволочанському шляху для охорони західних кордонів Запоріжжя від можливого вторгнення польських військ.

Сам Богдан Хмельницький зі своїми козаками й чотирма наближеними до Тугай-бея знатними мурзами направився до Січі.