Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ XIV. У ЧИГИРИНІ

Тимофій сидів на сідлі, кинутому на землю, і точив свою шаблю. Ця звичка була в нього невикорінною — відразу, як видавалася вільна хвилинка після бою, він упорядковував свою зброю. А сьогодні затупилася його красуня карабеля! Молодий козак усвідомлював, що це лише початок, і ще не раз йому доведеться чистити й точити свою шаблю після бою. За цим заняттям хлопця й застав Хмельницький. Він підійшов до нього один, охорона гетьмана залишилася на відстані. Тимофій піднявся й уклонився гетьманові.

— Це зайве! — сказав Хмельницький у відповідь на його уклін. — Отже, ви троє мене не послухали вчора? Я ж просив вас не ходити в сьогоднішній бій! — і він кивнув на шаблю.

— Таки не послухалися ми тебе, батьку! Але що поробиш? За дурною головою ні ногам, ні шаблям, ні самому гетьману спокою немає! — так пустотливо всміхнувся Тимофій, що гетьман не зміг не всміхнутися йому у відповідь.

Дійсно, Хмельницький чомусь беріг трьох друзів, усуваючи їх від участі й у дрібних, і у великих сутичках, а вчора ледь не наказав їм не переслідувати поляків і залишатися в таборі. Однак неспокійні й гарячі характери взяли гору. Троє приятелів вирушили добивати поляків, що відступали.

— Я прийшов до тебе у справі, Красунчику, — сказав гетьман. — Мені потрібно, щоби ти поїхав до Чигирина і схопив мого недруга, Чаплинського. Але найголовніше — ти маєш відібрати в нього Гелену й забезпечити їй безпеку.

Тимофій оторопіло подивився на гетьмана і здивовано запитав:

— Я, звичайно, усе розумію, але хіба це доречно саме тепер, пане гетьмане?

Хмельницький зітхнув, помовчав і знову заговорив:

— Тимофію, ти єдина людина, яка змогла зрозуміти мене й мої почуття. Я не забув нашої розмови тим зимовим вечором. Тому тепер я навіть не наказую тобі як твій гетьман, а прошу тебе як друга. Тимофію, допоможи мені повернути Гелену! Вона важлива для мене так само, як і раніше, і якщо Чаплинський її куди-небудь відвезе, то вона буде для мене надовго втрачена, якщо не навіки. Мені нікого більше просити про це, крім тебе. Але, якщо ти відмовишся, я не примушуватиму.

Яскраві сині очі Тимофія зустрілися з темними очима Богдана — у них молодий козак прочитав надію на допомогу. Красунчик зрозумів, що гетьман справді прийшов просити його про послугу, а не наказувати, і що для Хмельницького дуже важлива ця жінка. Так само важлива, як і для нього Орися.

— Скільки людей даєш у супровід? — запитав Тимофій, адже не знайшов у собі сили відмовити людині, яку поважав.

— Сто, — відповів Хмельницький.

— Годиться!

— Добре, що я маю таких товаришів, як ти, на яких можна покластися, — з полегкістю відповів гетьман, адже побоювався, що Красунчик відмовиться. — У Чигирині я маю будинок. Він досі мій, попри відібране майно. Відвезеш її туди й охоронятимеш, доки не підійде наше військо. За день-два ми теж виступимо. Не забувай, що Потоцький уже зібрав військо й веде його до Чигирина. Та коли до нього дійде звістка про поразку сина, він швидко забуде про горілку й бенкети, якими нині, як мені доносять, посилено зайнятий, і шукатиме нас. Гадаю, що місто він не захоплюватиме. А може, поки ми з тобою говоримо, Чигирин уже наш. Адже людям на волості теж кортить. Утім, у будь-якому разі побудеш там, доки я не покличу тебе. Тобі все зрозуміло?

Тимофій ствердно кивнув. Хмельницький зняв перстень із руки і простягнув його Тимофієві:

— Це щоби Гелена повірила, що ти дійсно від мене. Постарайся схопити Чаплинського, але все ж пам’ятай, що твоя основна мета — Гелена. Якщо зловиш його, то відправиш до мене з охороною, — додав гетьман, і в його темних очах промайнула ненависть.

— А якщо зі мною друзі поїдуть, ти, пане гетьмане, не заперечуватимеш? — запитав Тимофій.

— Ну, Воловодченко, може, з тобою й поїде — він за тобою й до біса в пащу полізе, а ось Влад — навряд чи. Не любить він жінок! — скривився гетьман. — Але вирішуй сам. Ти ж ватажком у цьому загоні будеш. Що раніше ви виїдете, то краще.

Роздумуючи над незвичайним дорученням, Тимофій мимоволі усміхався: от до чого дожив — гетьманську полюбовницю стерегтиме! Проте хлопець добре розумів, які почуття володіли Хмельницьким. Якби він був на його місці, то вчинив би так само.

Не варто описувати, як несамовито лаявся і плювався на цю поїздку Влад, який узагалі люто ненавидів Гелену за те, що вона замінила Хмельницькому покійну дружину, яку молодий козак дуже поважав. Але, усе ж пересиливши своє презирство, Влад поїхав із друзями із солідарності.

Від Жовтих Вод до Чигирина було орієнтовно шістдесят миль. Загін рухався швидко, без перешкод. А доїхавши до земель Чаплинського, Тимофій відправив двох козаків у розвідку. Ще двох він відправив про всяк випадок до Чигирина та його околиць, аби дізнатися, що там діється. Хлопець точно не знав, де нині основні польські війська, хоча гетьман попереджав його, що мають бути неподалік міста, тож наскочити на них зі своїм маленьким загоном Тимофій наміру не мав. Передусім варто було дізнатися, де тепер перебуває сам Чаплинський — у своєму маєтку чи в місті. Можливо, він долучився до армії Потоцького, тоді його не схопити. Відправлені до маєтку козаки згодом повернулися, але дізнатися їм вдалося небагато: маєток чудово укріплено, ворота замкнені зсередини і, найімовірніше, сам господар удома, проте напевно сказати не можна, адже навколо немає жодної душі, а найближчий хутір порожній — вочевидь, селяни втекли, кинувши свої помешкання.

Сидячи в сусідньому з маєтком ліску, Тимофій обдумував свої подальші дії: як захопити добре укріплений маєток? Штурмувати його навіть із такою кількістю людей безглуздо — частину його козаків розстріляють із частоколу з рушниць. А такі втрати йому ні до чого — нічого хлопців заради гетьманської коханки губити.

— Що скажеш, Марку? — запитав він у свого друга, який стояв поруч. — Як добути Гелену Прекрасну для нашого царя?

Марко розсміявся: і справді, мов у казці, — Олена Прекрасна, яку треба вкрасти і привезти до царя. Влад лише сплюнув зі злістю: «Чого шкіритеся! Зовсім невесело й не смішно! Бодай цю кляту бабу підняло й гепнуло! Не буде Хмелю від неї добра! Через неї його ледь не погубили, а він волочиться за її спідницею, наче останній дурень! Лише марно тут шляємося замість того, щоби воювати!»

Тут з’явилися двоє козаків, які вели хлопчину зі зв’язаними руками й чомусь заткнутим ротом.

— Красунчику, дивись, якого ми щигля спіймали? — сказав йому зі сміхом один із козаків. — У лісі нишпорив, а як зловили, відразу кусатися почав, наче скажений, аж рота довелося заткнути!

Тимофій дав знак, аби хлопцю звільнили рота й запитав:

— Ти хто такий?

— Та я його панської милості Чаплинського дворовий хлоп, — обережно відповів хлопець, боязко оглядаючи присутніх чоловіків. Із вистрижених чубів, із простого одягу сірого або білого кольору він одразу зрозумів, що його схопили низові козаки, але не міг збагнути, що їм потрібно на землях пана Чаплинського. Чи можна йому не боятися цих людей?

— Що ти в лісі робив?

— А хто ви такі, що питаєте мене? Чого вам від мене треба? — несподівано різко й хоробро відповів спійманий хлопець.

— А запитання тут ставитиму я, — відрізав Тимофій. — Тільки гляди ж, кажи правду, інакше говоритиму з тобою не так люб’язно, — і, наче ненароком, дістав свій кинджал та вийняв його з піхов. — І двічі не повторюватиму запитання.

Хлопець злякався, ще раз оглянув усіх присутніх козаків, а потім відповів:

— Утекти я вирішив!

— Навіщо? Та не бійся, шматочки ми від тебе не відрізатимемо! — усміхнувся йому Тимофій. — Звичайно, якщо ти нам не брехатимеш.

Від його спокійного тону впійманому хлопчині стало зовсім моторошно. Він одразу збагнув, що цей головоріз жартувати з ним і лякати не збирається, а неодмінно виконає свою обіцянку.

— Кажуть люди, що козаки повстали й сюди йдуть. Я й сам до цього це чув! Від самої зими всі про це шепчуться! Ви, як я подивлюся, низові козаки й будете, — не мені вам розповідати. Тепер бачу, що правда це все. Так от, я подумав, подумав і вирішив до вас, козаків, пристати. Тому й утік від свого пана. Ніж у неволі в нього жити, то вже краще з вами голову скласти, — хвилюючись і нервуючи, відповів хлопець.

Тимофій подивився на хлопця — на вигляд років шістнадцять-сімнадцять, худорлявий, вираз обличчя дурнуватий, чого не скажеш, заглянувши йому в очі, — у них світилася кмітливість. Він мимоволі згадав себе: йому ледь минуло п’ятнадцять, коли він утік на Січ. От лише він тікав із дому за лицарською славою та в пошуках пригод на свою порожню голову й зовсім не думав про смерть, а цей розуміє, куди йде, і не боїться загинути.

— Чому ж так? Невже не страшно вмирати? — запитав Тимофій.

— Та скільки можна бути хлопом! — почав, було, запально говорити хлопець, але потім замовк, роздумуючи: а чи можна бути таким відвертим із цими незнайомими людьми, чи ліпше промовчати? Бог його знає, що ці козаки затіяли?! Невідомо, за кого вони. Може, навмисно втікачів-хлопів ловлять для своїх цілей.

— Де твій господар? — запитав Тимофій.

— Поїхав пан. Давно вже поїхав. Як пішла чутка, що козаки повстали, а коронний гетьман на них військо послав, то пан одразу ж і поїхав.

— Куди твій пан поїхав?

— Не знаю. Ні, правда, не знаю! Побожуся в тому! Навіщо мені, пане, брехати тобі про це? — вигукнув хлопчина, побачивши, що Тимофій знову почав виймати з піхов кинджал.

— А його дружина поїхала з ним? — похмуро запитав Тимофій: така ситуація його зовсім не влаштовувала.

— Пані замкнулася в маєтку.

Тимофій здивовано скинув брови. «Дивно, — подумав він. — Як це Чаплинський її залишив? Невже так злякався Хмеля, що дружину кинув і боягузливо втік? Щось тут не так!»

— Чому ж пані за своїм чоловіком не поїхала? — недовірливо запитав він.

— Та посварилися вони. Він її із собою забрати хотів, а вона вперлася: «Не поїду!» — і по тому! — почав розповідати хлопець. — Хоч лусни їй! Пан Чаплинський її і так і сяк умовляв. Навіть нагайкою погрожував! Але пані на нього пістолет наставила і присягнулася, що голову йому відстрелить, якщо він спробує її із собою силоміць забрати. Вони так кричали один на одного, що вся челядь чула, — із задоволенням розповідав служник. — І тепер пані сидить сама в хаті, веліла ворота замкнути й нікого не підпускати. Відразу ж стріляти, якщо хтось до маєтку посміє підійти. Узагалі, вони жили, наче кішка із собакою. Навіть...

— Досить! — обірвав його Тимофій. — Мені ні до чого ці твої плітки.

Влад досадливо сплюнув. Марко теж скривився: треба ж, їхали Чаплинського ловити, а він уже втекти встиг. Тимофій же безпристрасно дивився на спійманого хлопця.

— Як тебе звати, хлопче? — запитав він.

— Батьки нарекли Грицем.

— А піп як хрестив?

— Та не хрестив мене піп! Не було тоді в батька грошей заплатити жидові, щоби він попу ключ від церкви Божої дав, так і ходжу нехрещеним, — зніяковіло сказав Гриць.

— Ну що ж, Грицю, якщо хочеш у козаки, то підеш зараз до своєї пані й передаси їй, аби відчиняла ворота й зустрічала гостей від його милості пана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького Низового.

— Та ти що, пане! Із глузду з’їхав? Мене ж за втечу відшмагають! Мене ж, мабуть, уже шукають! — запанікував Гриць.

— А як же ти в козаки зібрався, якщо від нагайки трусишся? Хіба ти не знав, що до нас ідуть тільки ті, які за віру православну готові на палю сісти, у зашморг влізти й четвертованими бути? Нам хоробрі лицарі потрібні, а не боягузливі зайці. Якщо хочеш козаком-лицарем стати, то підеш до пані Чаплинської й усе їй розкажеш. Віддаси їй ось цю каблучку — вона її відразу визнає й навіть похвалить тебе, — відповів йому Тимофій, знімаючи з руки перстень, що його Хмельницький дав. — А наші молодці тебе проводять, аби не мав спокуси драла дати!

Перстень подіяв — відправлені з Грицем козаки швидко повернулися з повідомленням, що ворота відчинили і на них чекають. Але Тимофій наказав усім бути напоготові — мало що! Може, усе-таки набрехав хлопчина, і вони потраплять у засідку. Утім, остерігався він марно. На ґанку будинку їх чекала сама Гелена. Тимофій здивувався: виявляється, гетьманська любка неймовірно вродлива. Справжня лялечка! На вигляд жінці було не більше від двадцяти років. Золотаве волосся кокетливо вибилося з-під дорогого очіпка, великі та ясні блакитні очі, молочно-біле личко з ніжним рум’янцем, маленькі червоні вуста створювали враження безтурботності й покірливості. Але погляд цих гарних очей був не по-жіночому жорстким і видавав тонкий та підступний розум своєї власниці. Вона уважно й насторожено оглядала чоловіків, що входили у ворота.

— Іди, здоровайся з нею! — шепнув йому Марко. — Ти ж у нас красунчик, бабам подобаєшся, ось тобі й буде легше за всіх із нею порозумітися.

Тимофій, наблизившись до ґаночка, витончено вклонився й уже хотів було відрекомендуватися, та Гелена відразу без усяких вітань гордовито запитала:

— Де Хмельницький?

— Нині у Жовтих Водах, пані. Він розгромив військо Стефана Потоцького, тому скоро виступить на Чигирин. Збирайся, пані, мені доручено проводити тебе до міста, — відповів Тимофій.

— А потім? — запитала Гелена.

— А я знаю, що потім? — різко відповів їй Тимофій. Його зачепила ця пихата манера звернення до нього. Він їй не хлоп і нічого не винен, щоби так із ним говорити. — Нам доручено тебе туди відвезти й забезпечити твою безпеку. Тож не барися і збирайся!

Гелена нічого не відповіла, гордовито стиснула губи, розвернулася й пішла в дім. Однак челядь заметушилася, спішно закладаючи карету для своєї пані.

— Це правда, пане, що Хмельницький розбив ляхів? — пролунало кілька голосів челядників, що підбігли до Тимофія.

— Правда!

Люди загомоніли. Ця звістка була неймовірною — невже збувається те, про що ось уже стільки часу всі шепотілися потайки?! Невже насправді скоро не стане в Україні ні пана, ні ляха, ні жида, ні проклятої унії?

— Пане, ти обіцяв мені, якщо я віднесу своїй пані перстень, то візьмеш мене в козаки! — пролунав поряд голос Грицька. Вочевидь, хлопець не хотів проґавити шанс стати козаком і зараз із надією дивився на Тимофія, переживаючи, виконає той свою обіцянку чи ні.

— Скільки тобі років, Грицьку? — запитав Тимофій, зітхнувши.

— Вісімнадцять, — відповів той.

— Поїдеш із нами до Чигирина, — байдуже сказав йому Тимофій, розуміючи, що однаково хлопця вдома не втримає, — що ж, нехай їде з ними. Мабуть, така його доля!

— Ой, пане! Ой, як дякувати тобі, пане! — Грицько мало не затанцював на місці.

— Запам’ятай раз і назавжди: у нас немає панів. У козаків усі один одному брати й товариші. Іди, — суворо сказав йому Тимофій, прагнучи звільнитися від настирного Грицька, який знову намагався ще щось питати.

Гелена зібралася досить швидко і згодом їхала в кареті дорогою до Чигирина під охороною загону козаків. Будинок вона веліла замкнути, а особливо відданій челяді залишатися в маєтку, іншим дозволила йти куди заманеться.

— Ей, ти! — зовсім нелюб’язно покликала Гелена Тимофія, висунувшись із вікна карети. — Розкажи мені про Богдана. Він здоровий?

— Я тобі не «ей»! — холодно відповів Тимофій.

— Ой, пан образився! — глузливо відповіла йому Гелена. — Ти, пане, не сердься на мене. Я ж не знала, що ти такий гоноровий! — і, хихикнувши, зникла в кареті.

Тимофій промовчав. Він послав уперед одного зі своїх козаків, аби перевірити дорогу попереду. Навколо було тихо й безлюдно. І ця тиша насторожувала. Ще хвилювало Тимофія інше: чому досі не повернулися двоє його людей, яких він відправив до Чигирина? «Може, там їх перехопили солдати Потоцького, які вже зайняли місто? — роздумував він. — Якщо це так, то треба негайно їхати звідси. Але куди? Куди ще везти цю Чаплинську? Адже вже сутеніє. Не ночувати ж посеред дороги!»

— Владе, а якщо в Чигирині вже ляхи стоять, то куди ще можна поїхати? — запитав Тимофій, оскільки його друг був єдиним, хто міг це знати, бо ж неодноразово бував у цій місцевості. Але відповісти Влад не встиг — пролунав кінський тупіт, і з’явився козак, якого відправляли вперед.

— Красунчику, попереду озброєний загін ляхів, осіб тридцять.

Миттєво низовики приготувалися до бою. Гелена висунулася з вікна карети, байдуже оглянула все навколо і зникла всередині. Раптом збоку пролунали постріли, і один із козаків упав із коня пораненим. Із-за повороту вилетіла група озброєних людей. Із боку лісу вилетів ще один загін. Бій зав’язався швидко. Нападників було набагато менше, ніж козаків, але вони вирішили різким наскоком здобути перевагу. Люди, які напали на них, не були реєстровиками. Найімовірніше, це були люди з надвірної хоругви якогось місцевого шляхтича. І дійсно, розкішно вбраний вершник верхи на коні підлетів до карети з криком: «Пані Чаплинська! Ти жива? Я звільню тебе!»

Він налетів на Тимофія, задзвеніли схрещені шаблі, і тут несподівано з карети пролунав постріл, який звалив ошатного шляхтича. У метушні нападники не відразу це помітили, але потім пролунав крик, який був підхоплений іншими: «Пана вбили!» Відразу ж люди, що напали на козаків, а тепер утратили свого ватажка, почали тікати. Вони кинули свого поваленого пана й поранених товаришів на милість запорожців.

Чаплинська спокійно вийшла з карети, тримаючи в руці пістолет. Вона, не звертаючи уваги на інших, підійшла до підстреленого нею шляхтича й задоволено оглянула справу своїх рук.

— Туди тобі й дорога! — зло прошепотіла Гелена, і її красиві очі зло заблищали.

— Що ж ти так жорстоко, пані? І не шкода тобі його? — запитав Тимофій, вражений такою неймовірною поведінкою Чаплинської. Раніше йому не доводилося зустрічати таких жінок, як Гелена, — на вигляд це був покірливий янгол, але вдача — як у демона.

— Ні, не шкода! Це Комаровський, зять Чаплинського, мерзотник! Мабуть, нишпорив у окрузі в надії чимось поживитися в сусідніх маєтках! Адже багато хто зі шляхти сховався в Чигирині, кинувши будинки. Упізнав мою карету й вирішив по-лицарськи врятувати. Туди йому й дорога, нехай тепер у пеклі з чортами просторікує! Нелюд, сволота! Це за його наказом запороли сина Богдана! — із неймовірною ненавистю в голосі вигукнула Гелена, підтискаючи гарні уста.

Раптом до них підбіг один із козаків.

— Красунчику, Лютого поранили! Рана серйозна! — випалив він.

Тимофій не зіскочив — злетів із Ворона — і кинувся до друга. Влад лежав на землі непритомний — ударом шаблі йому сильно розсікли плече. Марко стояв поряд на колінах, затискав рану шматком полотна, щоб угамувати кров, що лилася, наче потічок. «Це я в усьому винен! Навіщо я так безтурботно їхав? Чому раніше нікого вперед не послав, аби перевірити дорогу?» — подумав Тимофій, схиляючись над приятелем, але тут його відштовхнули. Гелена швидко опустилася на коліна поруч із Владом, оглянула рану й почала перев’язувати бинтами зі своїх сорочок, які рвала на смужки й подавала служниця. Гелена діяла швидко й чітко, туго забинтувала плече пораненого, щоби хоч ненадовго спинити кров. Перев’язала вона й іншого козака, проте рана в того була легка — куля лише подряпала йому бік.

— Несіть його в мою карету, — владно розпорядилася пані Чаплинська. — Тепер якомога швидше їдьмо до Чигирина, там є лікар-жид. У козака дуже серйозна рана. Та що ви роти пороззявляли? — дзвінко прикрикнула вона на чоловіків, які оторопіло дивилися на жінку, котра нещодавно презирливо й гордовито до них ставилася, а тут зовсім не розгубилася, не запанікувала, а проявила моторність і чуйність. — Чи ви хочете, щоби він прямо посеред дороги помер?

Влада поклали в кареті, за ним залишилася наглядати служниця. А сама Гелена, підійшовши до Тимофія, наказала: «Руку подай!» Тому не залишилося нічого іншого, як допомогти їй всістися на спину Ворона. Гелена, наче кішка, легко встрибнула, зручно вмостилася й невимушено обняла Тимофія за талію, притулившись до його спини, щоб утриматися на коні.

Тепер загін поїхав так швидко, як можливо, — дорога була не з найкращих, тож карету дуже трусило. Неподалік Чигирина вони зустріли того з двох козаків, яких раніше посилав Тимофій розвідати, що коїться в місті. Красунчик із полегшенням дізнався, що польських військ там немає, Потоцький стояв табором поблизу міста кілька днів, а потім відступив до Черкас. Частина шляхти спішно втекла, а частина сховалася в місті чи у своїх маєтках. Однак у місті почалися заворушення — містяни повстали й жорстоко вбивають усіх поспіль шляхтичів, а заодно і євреїв та католиків. Тимофій нахмурився — конче треба знайти того лікаря, про якого казала Гелена! А якщо того вже вбили? Ні, мусять устигнути! Він потрібен живим!

— Марку, забери Гелену. Їдьте до будинку Хмельницького. Я шукатиму цього жида. Грицю, ти знаєш, де його знайти?

— Так, — відповів хлопець, що сидів на коні одного з козаків.

— Тоді пересідай до мене, а ти, пані, іди до Марка.

Гелена без сперечань спритно зіскочила з Ворона й миттю підбігла до Марка, сівши за його спиною. Грицько застрибнув до Тимофія, який, узявши із собою десять чоловіків, щодуху поскакав у місто.

У Чигирині дійсно творилося щось неймовірне. Очевидно, звістка про поразку поляків під Жовтими Водами вже дійшла сюди. Народ просто озвірів, громив і грабував будинки шляхти, жорстоко вбивав їхніх власників. Тимофій за вказівками Гриця спритно та швидко направляв Ворона серед натовпів народу, щоби раптом нікого не розтоптати. Але розлючені містяни, упізнавши у вершниках козаків, самі розступалися перед ними й давали дорогу. «Лише б устигнути! Лише б жид не втік із міста!» — думав Тимофій. Про те, що єврей уже може бути вбитий, він боявся й подумати. Однак Тимофій запізнився — будинок єврея вже захопила оскаженіла юрба.

— Ану розступіться! — крикнув Тимофій, в’їжджаючи на подвір’я. — Де жид?

— Уже в петлі! — крикнув хтось. — Запізнився ти, козаче. Ми самі з проклятим жидом розрахувалися!

— Он він! — хихикнув Гриць, вказуючи на єврея, що бовтався в зашморгу.

Тимофій зблід і, різко повернувшись, схопив хлопця за комір.

— Де ще є цирульник або лікар? Відповідай!

— Та він один на весь Чигирин був! — злякано пробелькотів Гриць. — Немає тут більше нікого!

«Господи! Що ж мені тепер робити?» — подумав Тимофій, коли дивився на тіло нещасного лікаря, який немов кривлявся над ним, показуючи посинілий язик. Козак зовсім зневірився і готовий був від люті порубати всіх цих людей, які у своїй божевільній і нестримній спразі помсти відняли у Влада надію вижити!

Але раптом натовп оскаженілих містян зашумів ще дужче, бо з будинку виштовхали жінку, котра пригортала до себе згорток, який плакав. У натовпі заволали: «Смерть жидівській дівці!» Тимофій кинув погляд на тремтячу від жаху жінку, яка притискала до грудей немовля й зацьковано озиралася навколо. В очах нещасної застиг відчай, бо серед усіх цих спотворених ненавистю облич не було жодного, яке співчувало би її біді. Несподівано Тимофія охопила лють: «Та що ж це таке?! Вони люди чи звірі? Невже вистачить совісті підняти руку на жінку й немовля?!»

Тимофій вихопив шаблю й під’їхав до жінки, яку поки тільки штовхали, не знаючи, яку кару їй учинити.

— А ну назад! Швидко, я сказав! Прибрали руки! На вас хіба хреста немає, що ви готові розтерзати безпорадну жінку?

— Та ти що, Красунчику, очманів зовсім! Це ж донька жида! Собаче плем’я! Туди їй і дорога! — обурено зашепотів йому Гриць.

— Щеня! — у гніві від почутих слів прошипів Тимофій і навмисно підняв Ворона дибки так, що Гриць не втримався й упав зі спини коня. Але відразу спритно піднявся й поспішив забратися геть. Він зрозумів, що розлютив Красунчика, і вирішив його зайвий раз не спокушати. А то ще відлупцює!

Юрба трохи відступила від нещасної — козак верхи і з оголеною шаблею вселив у людей страх, та ще до нього підтяглися його люди. Так, товариші Тимофія теж не менше від містян ненавиділи євреїв, але піднімати руку на безпомічну жінку, нехай і єврейку, козаки не могли — для воїнів це була мерзотність і ганьба. Потроху люди отямились і почали відступали від козаків, які кільцем оточили єврейку, захищаючи її від скаженого натовпу.

— Якщо хочеш жити, то поїхали з нами, — сказав Тимофій, нахилившись до жінки.

Але вона не наважувалася віддатися на милість козаків і боязко дивилася то на Тимофія, то на його товаришів. Тоді він, нахилившись із Ворона, підхопив її разом із немовлям і посадив поперед себе. Юрба містян обурилася, зашуміла, у єврейку полетіло каміння. Бідолаха зіщулилася, затуляючи собою дитину, а Тимофій, як міг, прикрив жінку собою й пустив коня просто на натовп людей. Нікому не хотілося бути розтоптаним, тому народ швидко розбігся, пропускаючи вершників.

На вулиці Тимофій пустив Ворона галопом, уже не піклуючись про те, що може когось розчавити. «Господи, урятуй його! Боже, не дай йому померти! Що мені тепер робити? Ну має ж бути ще хтось! Не може бути, що він єдиний? Може, ця жінка знає, де ще можна знайти лікаря?» — думав Тимофій.

— Пані, мій друг дуже серйозно поранений, — звернувся він до єврейки, яка досі тремтіла від пережитого жаху. — Ми їхали до твого батька, щоби він рану вилікував, але, на жаль, запізнилися. Ти не знаєш, хто тут ще вміє лікувати рани?

Жінка сумно подивилася на нього й похитала головою.

— Мій батько був єдиним лікарем на все місто, і більше нікого немає. А що за рана у твого друга, пане?

— Йому розрубали плече.

Жінка задумалася на мить, а потім заговорила:

— У мого батька не було сина, тому я з дитинства завжди допомагала йому, а він чимало ран вилікував за своє життя. Якщо ти, пане, дозволиш, то я спробую допомогти твоєму другові.

Пропозиція була вельми незвичайною — Тимофій не пам’ятав випадку, щоби жінка лікувала рани. Зазвичай це була чоловіча справа. «А хіба я маю інший вихід?» — подумав він, а вголос сказав:

— Добре, спробуєш!

— Ні, постривай! Потрібно повернутися назад. Адже там у батька ліки були, які добре зцілюють і кров зупиняють!

— Гаразд! — відповів Тимофій і розвернув коня.

— Ти куди? — запитав його один із товаришів, із-за спини якого боязко висунулася пика Грицька — попри свою помилку, хлопчина не збирався втрачати знайомство із козаками.

— Ця пані сказала, що зможе вилікувати Влада, але для цього їй потрібні ліки, що залишилися в будинку її батька. Тому повертаємося!

Повернувшись, козаки побачили, що натовп містян порідішав, а ті, що залишилися, громлять будинок єврея. Вони швидко розігнали натовп. Жінка ввійшла до будинку. Тимофій, ішов за нею слідом з оголеною шаблею й помітив, як вона відвернулася від кількох мертвих тіл, вочевидь, її родичів. Йому самому було ніяково від цього видовища. Але що тут можна вдіяти?! А ще Тимофія вразили мужність і витримка цієї єврейки — будь-яка інша жінка на її місці вже билася б в істериці, а ця гідно тримається, та ще й погодилася допомогти чужій для неї людині.

— Пане, потримай. Будь ласка! — жінка простягнула йому дитину.

Тимофій зніяковів. Першим і останнім немовлям, яке він коли-небудь тримав на руках, був Михайлик. Утім, прибравши шаблю, він узяв дитину на руки, пригадуючи, як це роблять жінки. Дитина тихенько плакала. Тимофій подивився на маленьке личко, і серце його стислося від жалю. Ще трохи — і цю крихітку безжально вбили б! А її мати рилася в шафах, збираючи якісь склянки, коробочки й вузлики.

— Це хлопчик? — запитав Тимофій.

Єврейка озирнулася, здивовано подивилася на нього й відповіла:

— Ні, це дівчинка. Її звуть Ревека. А моє ім’я — Ліора. А як тебе, пане, звати? За кого мені Бога просити? Пробач мені, я дуже злякалася й не відразу подякувала за те, що ти і твої люди врятували нас.

— Не дякуй мені, пані, — будь-яка людина зі здоровим глуздом учинила б так само. А моє ім’я Тимофій.

— Однаково ми з донькою тобі життям зобов’язані. Ходімо, пане Тимофію. Я зібрала все, що може знадобитися.

До будинку Хмельницького доїхали швидко. У дворі з хвилюванням походжав Марко. Побачивши товаришів, які повернулися з жінкою й дитиною замість лікаря, він оторопіло витріщив очі.

— Це ще хто?

— Лікаря вбили. Це його дочка, вона допоможе Владові, — коротко пояснив Тимофій, знімаючи Ліору з коня.

— Та що вона може?! — обурився Марко. — Хіба що повитухою бути, а не рани лікувати!

— Нікого більше немає, хто міг би допомогти, крім неї! Марку, не маємо вибору! А важлива кожна мить, — відповів йому Тимофій.

Влад уже отямився, але був дуже слабкий. Він утратив багато крові, адже в кареті рана знову почала кровоточити. Гелена повторно перев’язала хлопця, проте пов’язка потроху намокала від крові. Побачивши, якого лікаря йому привели, Влад презирливо відвернувся, одначе підпустив до себе. А Ліора, оглянувши рану, спохмурніла.

— У нього перебита кістка, уламок відійшов. Це погано. Потрібно вправити кістку. Допоможи мені, пане, — звернулася вона до Марка.

Коли Ліора із допомогою Воловодченка вправила Владові ключицю, той від болю і слабкості після крововтрати знепритомнів. Незважаючи на це, єврейка зафіксувала руку, промила рану, наклала на неї якусь мазь і перебинтувала. Робила вона все швидко й уміло — вочевидь, не раз допомагала своєму батькові. Увесь цей час Тимофій тримав її дочку на руках, не зовсім уміло заколисуючи малу. Гелена мовчки сиділа в кімнаті, спостерігаючи за Ліорою, і поглядала то на Тимофія, то на Марка, що схвильовано ходив кімнатою.

— Що сталося з жидом? — несподівано запитала Гелена.

— Його повісили місцеві, — коротко відповів Тимофій.

— А! — байдуже сказала Гелена. Потім вона подивилася на Ліору і зло промовила: — Якщо цей козак помре від твого лікування, то я розіб’ю твоєму виродкові голову, а тебе повішу, як повісили твого клятого батька!

Ліора нічого не сказала, лише відвернулася.

— Думай, що верзеш, дурепо! — скипів Тимофій, уже не піклуючись про ввічливість. — Звідки в тобі стільки злості?

— Звідти, звідки в усіх її родичів було до людей! Ти хіба не знаєш, що вони творили? Скільки людей занапастили! Скільки кривавих людських сліз на жидівській совісті. Стільки ж, скільки й на польській. Адже я сирота й росла в корчмі у жида, який тримав мене з милості, — що я лише витерпіла від нього та його дружини! — з несподіваною люттю в голосі майже прошипіла Гелена.

— То тепер ти вирішила мститися тим, хто ні в чому перед тобою не завинив? — запитав її Марко. Його теж обурив тон Гелени.

Замість відповіді Чаплинська недобре глянула на обох козаків і, презирливо скрививши губи, вийшла з кімнати.

— Пане Тимофію, — тихо й боязко сказала Ліора, коли Гелена вийшла, — мені вдалося вправити кістку, вона зростеться. Але рана може запалитися, і стане гірше. Дозволь я посиджу з ним усю ніч. І якщо зможеш знайти, то принеси йому церковного вина, від нього кров прибуває в тілі.

— А чому він непритомний? — недовірливо запитав Марко.

— Це від болю. Хлопець утратив багато крові, тому дуже слабкий. Для нього так навіть краще — при тямі важче зносити біль.

Єврейка забрала в Тимофія свою доньку й почала заспокоювати маленьку, тихенько наспівуючи колискову своєю рідною мовою. Обом друзям не лишалося нічого іншого, як піти. У дворі будинку Хмельницького розташувалися козаки. Обійстя було невелике, тому всім було затісно. Хлопці заморили черв’ячка без особливого апетиту й розташувалися на нічліг у дворі під відкритим небом. Утім, Тимофій і Марко засипали у тривозі — в будинку лежав той, хто був їм товаришем, другом, братом. Чи виживе Влад після цього поранення?

Уранці Влад прокинувся в незнайомій кімнаті. Він згадав удар шаблі, біль, карету, потім як його внесли до будинку, як усі метушилися й нервували, як перев’язували рану. Тільки ці спогади спливали в його пам’яті, немов сновидіння. Повернувши голову, він побачив біля себе незнайому жінку. Вона сиділа на низькій лавці, поклавши голову на край ліжка, і спала. У незнайомки було гарне, трохи витягнуте обличчя з пухкими, соковитими вустами, витонченим, ледь подовженим переніссям і красивими бровами, що розходилися, мов крила птаха, лише очі були заплющені. Влад розглядав незнайомку й уперше звернув увагу на жіночу воду. «Цікаво, а це хто?» — подумав він і спробував підвестися, але відразу відчув запаморочення, сильний біль у плечі й мимоволі охнув. Незнайомка відразу прокинулася, розплющивши темні очі з поволокою зі сну.

— Ох, пане! Не ворушися так жваво, прошу тебе! Інакше рана знову відкриється! — промовила вона, з тривогою оглядаючи пов’язку. Потім жінка подивилася йому в обличчя, і вперше Влад не побачив у зверненому до нього жіночому погляді страху й відрази від потворного шраму, лише увагу та тривогу.

— Ти хто? — не дуже люб’язно запитав він.

— Мене звуть Ліора, я... — тут жінка запнулася, згадавши вчорашнє жахіття, яке ненадовго стер із пам’яті нічний сон, і тихо додала: — Тепер уже ніхто.

— Дай мені попити, — попросив він. Владові було байдуже, хто ця баба, чия вона, — йому від цього знання легше не стане.

Ліора налила води в кухоль, обережно підняла козака за плечі й напоїла. Потім вона спробувала помацати його чоло, але Влад сіпнувся, усуваючись від дотику жіночої руки.

— Не треба так, пане. Я просто перевіряю, чи немає в тебе лихоманки, — ласкаво сказала жінка, усе-таки помацавши йому чоло.

— І ти мене не лякаєшся? — несподівано для самого себе запитав Влад.

— Чому я маю тебе лякатися? — не зрозуміла Ліора, здивувавшись такому запитанню.

— Неважливо чому! — відповів той, відвертаючи спотворену частину свого обличчя.

Раптом пролунав плач немовляти, і Ліора підійшла до доньки, узяла її на руки і, відійшовши в дальній кут, відвернулася та почала годувати дитину груддю. Влад лежав на ліжку, рана його нестерпно боліла — було таке відчуття, що в неї встромили розпечене лезо й не прибрали, а воно далі ріже й пече. У двері просунулося обличчя служниці. Вона побачила, що вже ніхто не спить, і ввійшла до кімнати зі стосом пелюшок.

— Це твоїй дитині пані передала, — гордовито сказала служниця, звертаючись до Ліори. — Подякуй милостивій пані, що вона така добра до тебе!

У Влада паморочилося в голові, він відчував страшенну слабкість. Хлопець уже й не пам’ятав, коли востаннє хворів, тому тепер почувався калікою.

— Чому мені прив’язали руку до тіла? — запитав він у Ліори, яка нагодувала доньку і сповивала її принесеними пелюшками.

— Тому що в тебе перебита кістка на плечі. Тобі не можна рухати рукою, інакше вона неправильно зростеться. А ще маєш дуже важку рану, яка може знову кровоточити. Ти і так утратив багато крові, тому лежи сумирно, пане, і не намагайся вставати, — відповіла йому жінка.

Раптом двері відчинилися, і до кімнати гордовито ввійшла Гелена. Зиркнувши на Ліору, вона зневажливо посміхнулася та сіла на край ліжка біля Влада, акуратно розправивши спідницю з дорогої, затканої золотими узорами тканини.

— Як ти почуваєшся? — майже ласкаво звернулася вона до хлопця.

— Не твоє собаче діло, — буркнув Влад у відповідь.

— Я бачу, ти, як і раніше, мене зневажаєш. Тобі неприємна моя присутність? Що ж, твоє діло. Тільки от доведеться провести зі мною багато днів, адже ти не скоро піднімешся. Я за тобою доглядатиму, поправлятиму тобі подушечки, годуватиму тебе з ложечки й навіть серветочку на шию підв’яжу. Тож ти повністю в моїх руках, шибенику ти мій! — зло знущалася над ним Гелена. Вона знала, що Влад її терпіти не може, тож страшенно дратувалася. А тепер, коли він, поранений і безпорадний, опинився під її опікою, Гелена вирішила трохи познущатися й відігратися за минулі образи.

Насправді її дуже хвилювало те, що люди до неї ставляться неоднозначно, а часом і з роздратуванням. Зовсім не зла й не жорстока в душі, Гелена надівала маску гордовитості та презирства, щоби за нею приховати свою невпевненість у собі, страх того, що люди над нею посміються і скривдять. Жінка зростала сиротою, яку всі зневажали, адже батько, зубожілий шляхтич, був лише жалюгідним наймитом у корчмі. Її мати померла в пологах, тож Гелена ніколи не знала материнської ласки. Коли дружина Хмельницького забрала її до себе з милості, дівчина сповна відчула на собі всі «радощі» від становища нахлібниці та образ дворової челяді. Навіть цей Влад, який сам був безрідним волоцюгою, і той її зневажав. Ці приниження, пережиті в дитинстві, зробили Гелену жорстокою і підступною. Кохання Хмельницького довело їй, що світ не такий жорстокий і в ньому можливо щастя. Однак після викрадення Чаплинським жінка зрозуміла, що за щастя ще потрібно боротися. Тому Гелена погодилася подарувати Чаплинському свою прихильність, щоб урятувати життя свого коханого Богдана. Вона розсудила правильно — поки людина жива, завжди можна сподіватися на краще. А тепер бідна Гелена прагнула порозумітися і з цим нестерпним Владом, із яким була давно знайома, і з цими козаками, що вивезли її з проклятого будинку Чаплинського, і навіть із цієї єврейкою. Але в неї чомусь не виходило — усі вони сахалися її та почувалися незатишно поряд із нею. Тому замість того, щоби виявити до людей більше доброзичливості та привітності, Гелена з досади знову випустила свої кігтики.

— Я ліпше голодний лежатиму, ніж їсти з твоїх рук, — пробурчав у відповідь Влад, зло блиснувши очима. Але їсти з рук Гелени йому все ж довелося, адже та відправила Ліору снідати на кухню й сама нагодувала Влада з усією увагою й турботою, на які була здатна.

У цей самий час Тимофій сидів на ґанку і слухав те, що йому доповідав козак, його товариш, якого він ще вчора посилав у розвідку в околиці міста і який щойно повернувся.

— Військо Потоцького відступило від Чигирина. Точніше, воно до нього просто не дійшло. Мені так і не вдалося дізнатися, чому вони повернули назад.

Молодий козак задумався: «Чому ж вони все-таки не взяли Чигирин? Невже їх так сильно налякала звістка про розгром під Жовтими Водами? Адже польська армія набагато перевищує нашу за чисельністю, тому сумнівно, щоби вони нас злякалися. Проте загалом добре, що поляки відступили. Як мені вивезти звідси Влада, коли він такий хворий? Та ще ця Чаплинська — про її безпеку теж потрібно піклуватися! Швидше б уже позбутися її товариства! А ще й Чаплинський! Куди він міг подітися? Немов у повітрі розчинився!»

— Дякую тобі, брате. Іди до кухні, поїж, а потім відсипайся, — вийшовши із задуми, сказав Тимофій своєму товаришеві, оскільки той увесь цей час не знав ні сну, ні відпочинку.

— Стривай, Красунчику. Це ще не все! — вів далі козак. — Люди говорять, що ляхи, відступаючи, вирізали всіх жителів у селах і містечках в околицях свого табору. Але сам я цього не бачив, бо не ризикнув зайти так далеко від Чигирина.

— Якщо це правда, то тепер зрозуміло, чому так лютували вчора містяни. Боюся, що це правда, — похмуро промовив Тимофій. — Гаразд, іди, — сказав він і, піднявшись, пішов провідати Влада.

Красунчик досадував, що не зовсім удало виконав свою місію — він не лише не спіймав Чаплинського, а ще й не зміг дізнатися, куди той подівся. Утім, відправив до Хмельницького гінця з цими звістками. А те, що його побратим був пораненим, викликало в Тимофія ще більше почуття провини. Влад мав трохи кращий вигляд, ніж учора, але був блідим і слабким. Біля нього сидів Марко.

— І як же ти так необережно! — вигукнув Тимофій і співчутливо подивився на друга.

— Та мені не звикати! — безпристрасно відповів Влад. — Троє відразу налетіли, от і позіхнув я той удар шаблі. Одужаю.

— Боюся, що це буде нескоро, — ти дуже тяжко поранений! — похитав головою Воловодченко. — Дай Бог, аби твоя рана не запалилася!

— Та однаково! — байдуже мовив Влад. — Один раз мати наро­джувала — один раз і помирати. Ліпше розкажіть, що нового чути?

Новин було небагато, тому обидва приятелі ще трохи погомоніли з Владом і залишили його відпочивати.

Марко й Тимофій провели в Чигирині лише декілька днів, коли від Хмельницького прибув солідний загін із бранцями й деяким скарбом. Тимофій із полегшенням прочитав лист від гетьмана, у якому йшлося про те, що їм слід залишити пані Чаплинську на піклування чигиринських старшин і їхати до містечка Смілії, що за сорок верст від Корсуня, — там нині стояв козацький кіш. Засмутила двох друзів лише потреба лишити Влада на Гелену. Але тут нічого вдіяти не можна було — їхньому другові треба одужати після такого важкого поранення. Утім, сама Гелена не заперечувала — навпаки, вона з нехарактерною для жінки теплотою запевнила двох друзів, що дбатиме про Влада так, наче він її рідний брат.

Проте Тимофія також турбувала й доля Ліори. У Чигирині розлючені містяни перебили всіх євреїв і шляхтичів — донька лікаря була єдиною, кому вдалося вижити, і це лише завдяки заступництву низових козаків. Тож поки її захисники були тут, містяни остерігалися чіпати жінку з немовлям. Але Тимофій побоювався, що варто козакам поїхати, і немає жодної гарантії того, що нещасну жінку не вб’ють. Адже ніхто за неї не заступиться. Тому перед від’їздом Тимофій відвів Ліору вбік і запитав:

— Що ти думаєш робити далі, пані? Чи маєш рідню, яка могла б забрати тебе до себе? Ми можемо проводити тебе до них.

Ліора похитала головою, очі її наповнилися сльозами, але вона стримала їх і відповіла:

— Ні, більше нікого не маю, крім доньки. Чоловік мій помер ще тоді, коли я носила Ревеку, тож уже майже рік я вдова. А мої батьки, родичі... — вона замовкла, але Тимофій усе зрозумів без слів. — Тепер нікого в мене немає. Поки я живу тут із милості пані Чаплинської. Та й панові Владові ще потрібен мій догляд. А от коли твій друг одужає, тоді я куди-небудь піду.

— Краще залишайся тут. Куди тобі йти? Це ж лише початок війни. Далі буде гірше, ще страшніше, а тут ти хоч у безпеці. Я попереджу старшин, аби вони заступилися за тебе, і попрошу Чаплинську, щоби вона залишила тебе в себе. От візьми! Цих грошей тобі вистачить надовго, — сказав Тимофій, простягаючи Ліорі гаманець.

Бідна Ліора запашіла.

— Я не можу взяти в тебе грошей, пане! Ні, ні! Я й моя дитина завдячуємо тобі життям! Я навіть не знаю, як віддячити тобі за це! У жодному разі не можу прийняти від тебе ще й гроші!

Однак Тимофій силоміць уклав гаманець їй у руку.

— Ти залишилася зовсім одна! Як ти житимеш без допомоги, без коштів, та ще й із такою крихіткою на руках? Немає чого соромитися!

— Правильно, нехай залишається жити тут, зі мною! — пролунав позаду голос Гелени. Очевидно, вона давно спостерігала цю сцену. — І бери гроші, поки дають, — вони твоїй дитинці знадобляться. Обіцяю, я не ображатиму ані тебе, ані твою дівчинку. Хоч би що трапилося, мене завжди захистять, отже, і тобі тут буде безпечно.

Ліора зрозуміла, що іншого виходу однаково не має, тож пробелькотіла подяку і швидко вискочила з кімнати.

— А ти, виявляється, справжній лицар! — грайливо всміхаючись, звернулася Гелена до Тимофія. — Треба ж! І вродливий такий, що очей не відірвеш, і благородний, і турботливий. Просто мрія для будь-якої дівки. От пощастить же комусь із таким, як ти! Чи так і будеш усе життя безсімейним козаком?

— А ти, виявляється, не таке стерво, як усім хочеш показати, — у тон їй відповів Тимофій.

— Можливо. Усе можливо, — відповіла, хитро усміхаючись, Гелена.

Тимофій хотів було йти, але Чаплинська втримала його, м’яко поклавши ручку на плече.

— Стривай, Тимофію, — уперше звернулася вона до нього на ім’я. — Передай Богдану цього листа. Але гляди, особисто йому передай!

Тимофій скинув брову: не іржавіє колишнє кохання! Тепер головне — постійним гінцем їхнього любовного листування не стати.

— Добре, зроблю так, як ти наказуєш мені, пані, — пообіцяв хлопець.

— Не наказую, а прошу, — уточнила Гелена, а потім урочисто додала. — Бережи вас Бог! Будьте обережні й вибийте цю ляську погань з України! Успіху вам, козачки!

Гелена розвернулась і попрямувала до Влада. Настав час годувати хлопця, а жінка хотіла зробити це сама, щоби потішитися, спостерігаючи, як він скаженіє від її присутності.

Уже перед самим виїздом Тимофій і Марко попрощалися з Владом. Той із кислою міною напівсидів у ліжку, спираючись на купу подушок, які йому власноруч підклала Гелена.

— Може, усе-таки заберете мене із собою? — запитав він. — Я не виживу тут!

— І як ти собі це уявляєш, Владе? Як ми повеземо тебе? А якщо твоя рана знову відкриється, що нам тоді робити? — сказав йому Марко. — Поживи вже тут, поки не одужаєш. Тут ти хоч доглянутий будеш!

— Чому ви не знайшли мені лікаря, а привезли цю жінку? — невдоволено поставив він запитання, яке давно його мучило.

— Тому що лікаря вбили місцеві, а ця єврейка — його дочка. Вона була єдиною, хто міг допомогти тобі, — відповів Тимофій. — І, схоже, Ліора відмінно впоралася з лікуванням, дай їй Бог здоров’я. Ти маєш набагато кращий вигляд.

Влад спохмурнів. Йому дуже не сподобалося те, що він почув.

— Чому єврейка? — промовив він. — Утім, яка тепер уже різниця! У будь-якому разі я вдячний вам за турботу про мене. Тільки не забувайте мене! — раптом сказав він капризним тоном, таким, яким вимагав чого-небудь від своїх доглядальниць. — Мені й так тут буде самотньо!

— Схоже, ти чудово вжився в роль примхливого хворого! — хихикнув Марко, згадавши, яким незалежним, майже відлюдним завжди був його друг. — Ми не забудемо тебе, не тривожся про те! Надішлемо тобі звісточку, щойно буде така можливість. Головне, одужуй!

— Я почуваюся калікою! — стражденно сказав Влад.

Усі наступні дні Влад ніби опинився у пеклі — як він думав. За ним доглядали по черзі і Ліора, і Гелена, і її служниця. Хлопця гнітило це жіноче товариство, однак удіяти він нічого не міг. Він був досі слабким, не міг вставати, а його ключиця ще не скоро мала зростися. «Добре хоч ліва рука, а не права! Як би я тоді шаблю тримав? Швидше б одужати й утекти з цього курника! Панькаються зі мною, як із немовлям!» — зі злістю думав Влад. Він боявся навіть самому собі зізнатися в тому, що, виявляється, жіноча турбота може бути приємна. Жінки сиділи з ним день і ніч, поправляли подушки, обтирали водою, коли йому було спекотно, намагалися смачно нагодувати, щоби він швидше відновив сили, і терпляче зносили його примхи та поганий настрій. Навіть пихата Гелена! Але найбільше Владові подобалося, коли за ним доглядала Ліора. Вона поводилася скромно й ненав’язливо, і хлопцеві було приємно, коли жінка дбайливо його перев’язувала, обережно розтирала руку, що терпла без руху, годувала. Але найголовніше — єврейка дивилася на козака так, немов той не мав шраму, який лякав усіх інших жінок.