Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ IV. У КОРЧМІ ЄВРЕЯ АЙЗІКА

Корчма єврея Айзіка була популярною серед київської шляхти та заможних містян і славилася, насамперед, своєю вареною горілкою[29]. Серед інших питних закладів Києва цей вирізнявся передусім своєю чистотою та порядністю, якщо взагалі були можливі чистота й порядність у будь-якій корчмі або шинку.

Та й сам єврей Айзік був одним із найкращих представників свого народу, носієм найліпших його рис. Хай який би відвідувач завітав до нього в корчму, він до всіх ставився однаково шанобливо, без слащавого підлещування та підлабузництва, які так властиві людям його професії. Ніколи в його закладі не влаштовувалися бійки, ніколи ніхто не міг дорікнути Айзіку в тому, що в його корчмі обібрали п’яного або він продає бридкі горілку та мед за ціною гарних. Жодного разу жебракові не було відмовлено в подаянні або шматку хліба. Ніколи Айзік не відпускав хмільне в борг, справедливо міркуючи, що негоже наживатися на вадах людини й ще більш збільшувати її гріхи, змушуючи пропивати останнє. За це старий Айзік мав заслужену повагу не лише серед багатіїв, а й серед міської бідноти.

Незважаючи на те, що продавати одночасно й горілку, і мед, і пиво в одній корчмі заборонялося, київський магістрат закривав на це очі завдяки особливому потуранню війта. Пан війт поважав корчмаря Айзіка, точніше його варену.

Того вечора в корчмі було багатолюдно, але товариство складалося переважно із забезпечених містян і шляхти. Ніхто не звернув уваги на трьох молодих хлопців, що увійшли до корчми, крім самого господаря — Айзік вважав своїм обов’язком щовечір бути присутнім у корчмі і строго дотримувався цього звичаю.

Уважно оглянувши трьох нових відвідувачів і визнавши в них людей порядних, корчмар кивнув на хлопців пухленькій, мов пампушечка, служниці, і та несподівано легко, ніби ластівка, підбігла до них.

— Чого побажають ясновельможні панове?

— Подай-но нам вареної, красуне, — наказав Марко, а потім, звертаючись до Дмитра, весело промовив: — Ти, я подивлюся, ростеш, мов на опарі, тільки не вгору, а вшир.

— Та куди там росту! — зітхнув Дмитрик. — Гладшаю!

Коли подали горілку, Дмитро пив мало, по півчарчини.

— А це ще що таке? — усміхнувся Тимофій: — Так хвалив варену, а тепер у ній розчарувався?

Дмитро зам’явся, але потім відповів:

— Та ні, я не в тому сенсі. Мені багато не можна, а то сп’янію я.

— Ну то й що? — усміхнувся Марко. — Не хвилюйся. Додому ми тебе дотягнемо, хоч ти й погладшав. Ще й не такі туші, як твоя, траплялося тягати.

— Та одружений я! Ось у чому моя біда! — вів далі зовсім засмучений від згадки про свій шлюб Дмитро. — От добре вам — неодружені ви люди, вільні. А я за себе таку змію взяв! Таку змію! Як дізнається дружина, що я горілку пив, то влетить мені.

— Невже ти в неї під подолом, коли залицявся, зміїного хвоста не намацав? — приснувши від сміху, запитав Тимофій.

— Ось ти смієшся, пане, а я — нещасна людина, — жалібно відповів на це Дмитрик. — Не залицявся я до неї! Вона сама до мене причепилась, Наталка моя. Адже вона багатого купця дочка, та є одна біда в неї — уся пика віспинами перекопана, що твоя грядка восени. Як вирішила вона за мене заміж піти, то притьопала до моїх батьків та просто з порогу й каже моїй матері: «Прийми, мене, матінко, я твоя невістка![30] Буде мені твій Дмитро добрим чоловіком, а я йому вірною дружиною. Ти тільки поганого не думай — я не бідна! Батько за мною багатий посаг дає. Не буде твій Дмитро зі мною бідувати!» Батьки мої відмовлятися почали. Куди, мовляв, тобі за сина нашого заміж іти, він і біднуватий, і дурнуватий, і недостойний тебе, і чоловіком дівці стати не здатний, оскільки по-чоловічому слабенький. Навіть лаяти мене почали! А що їм залишалося робити, коли така дзюба в дім приперлася й нахабно сватається? Та куди там! Відмовити — себе ганьбою перед людьми покрити. Одна надія була, що батько її не дасть своєї згоди. Та де там! Із руками й ногами, з усім добром віддав і радів ще, що потвору цю, доньку свою, нарешті заміж видав. Ось так і живу я, нещасний, з цією змією. Вона мене ще й ревнує немилосердно, і навіть б’є. Ось зараз із вами п’ю, а додому прийду — влетить мені від Наталки за те, що гуляю без її відома та ще й горілку п’ю.

Нещасний Дмитрик зітхнув і залпом випив чарку вареної, після чого смішно крякнув та скорчив таку жалібну пичку, що двоє друзів не втрималися й голосно зареготали.

Їхній сміх вивів із себе рябого шляхтича та поважного на вигляд літнього чоловіка, які давно й незадоволено спостерігали за трійцею, що сиділа в куточку. Вони відразу ж упізнали в Тимофієві та Маркові низових козаків, що спричинило у вельможних панів роздратування — не любили вони запорожців!

Шляхтичем був Яцек Кражевський, сокольничий київського воєводи Тишкевича[31], а інший був Федір Голуб, заможний міщанин та магістратський урядник[32]. Обидва були приятелями, але з розрахунку — кожен із цих двох мав потребу в іншому. Утім, кожен із них у глибині душі недолюблював і зневажав іншого. Кражевський нехтував Голубом за те, що той був лише простим містянином, хоча й заможним, а Голуб зневажав Кражевського за те, що той був не в міру пихатим ляхом, хоча становище його було не найвигідніше. Та оскільки інтереси в них були спільні — і шляхтич і урядник були честолюбними й хотіли домогтися великого успіху в житті, то обидва і проводили разом час за чаркою горілки або меду. Веселий сміх двох друзів послугував приводом для того, що ці двоє знайшли вагому причину виплеснути своє роздратування на двох козаків.

— Це хто ж там ірже, як коні скакові? — навмисно голосно і презирливо вигукнув Кражевський.

— Та це ж низовий набрід сюди приперся! — підтримав його Голуб. — Зовсім, мабуть, справи в них там погані, якщо сюди припхалися.

— Та ні! Вони, певно, накрали татарського добра без міри й вирішили крамарями в Києві стати, щоби нажитися побільше й вибратися зі своєї убогості та холопства, — глузливо вів далі пан Яцек.

У корчмі запанувала тиша — всі інші відвідувачі завмерли в передчутті чогось одночасно й цікавого і страшного.

Немає гіршої образи для козака-запорожця, ніж порівняння його з крамарем. Низові козаки вважали таку образу кровною й не вибачали її нікому, хто дозволяв собі звинуватити їх у торгашестві. Також не прощали її й Тимофій із Марком, хоча так їх назвали вперше в житті. Тимофій одразу розлютився — гаряча кров завирувала в його жилах. Він ривком піднявся та швидко підійшов до столу своїх кривдників.

Багатий одяг, гідна постава та гордовитий погляд багатьом відвідувачам одразу підказали, що перед ними представник знатного роду, а не вчорашній гультяй, який став вільним козаком і добився ратними успіхами багатої здобичі. Тільки недалекому Кражевському не спало на думку, що перед ним не простий чоловік, а знатний шляхтич, рівний йому або навіть вище за походженням, — і він заподіяв йому незмивну образу, назвавши хлопом. А Тимофій, підійшовши до столу, окинув двох приятелів оцінювальним поглядом, презирливо посміхнувся, промовивши:

— Ну, раз я хлоп, то дозволь, ясновельможний пане, я тобі горілки подам!

Його не встиг ніхто зупинити — швидше за блискавку Тимофій схопив зі столу глечик і з розмаху міцно врізав ним ляхові в лоб. Пролунав хрускіт — це розколовся тонкий глиняний глечик, а потім плескіт — це з розколотого глечика вихлюпнулася горілка, обливши рябу, як яєчко перепілочки, пику шляхтича.

— Ти що собі дозволяєш, хлопе?! — заволав Голуб, оскільки вже був напідпитку й, мабуть, від цього почувався хоробрішим. Він підскочив і жбурнув у Тимофія своєю чаркою, та так невдало, що промахнувся — навіть одягу не заляпав.

Зате не схибив Тимофій — він просто махнув рукою, і Голуб полетів у залу корчми, натикаючись на столи та людей.

І тут почалося! Народ схопився, здійнявся гамір, що перекривав мелодійний дзвін від розбитих глиняних глечиків та вереск служниць. Марко миттю опинився поруч із Тимофієм, жбурнув лавку у трьох відвідувачів, що кинулися на них, вирішивши скрутити нестримних козаків. Єврей Айзік схопився за голову — такого неподобства зроду не було в його корчмі, а Дмитрик із переляку поліз під стіл і звідти витріщеними оченятами спостерігав за бійкою.

Двоє викидайл, яких єврей тримав для наведення ладу та приборкання не в міру сп’янілих і від того невгамовних відвідувачів, нічого не змогли вдіяти, щоби втихомирити двох приятелів — один відлетів до дверей від сильного удару Марка, іншого скрутив Тимофій і просто стукнув лобом об стіл так, що той знепритомнів.

Невідомо, чим би скінчилася ця огидна бійка і для двох друзів, і для їхніх кривдників, і для закладу корчмаря Айзіка, якби вхідні двері не відчинилися й у них не увійшов власною персоною пан київський війт Андрій Ходика в супроводі своїх охоронців. Пана війта в корчму привела така нагальна потреба, як спрага, яку могли вдовольнити тільки хмільні напої. Що поробиш — і в таких високих осіб бувають свої слабкості!

Окинувши поглядом перевернуті столи, побитих відвідувачів, котрі валялися на підлозі, переляканого господаря, Кражевського з почервонілими від горілки очима і двох козаків, які незворушно стояли посеред усього цього погрому, потираючи кулаки, Ходика все зрозумів, але запитав для звичаю:

— Що тут сталося?

Звідкись збоку відразу ж вискочив Голуб із розквашеним носом і заторохтів:

— Твоя милосте, ось ці двоє низових козаків бійку влаштували! Вони обурливо поводилися, а на наше зауваження про те, що треба поводитися пристойно, побили пана Кражевського. Господи, що ж тепер воєвода скаже? І мене теж побили, коли я намагався заступитися за пана сокольничого. Ось той, — він вказав на Тимофія, — мене вдарив.

Війт клацнув пальцями — його стражники рушили до двох друзів.

— Ну що, Тимофію, погуляємо? — запитав Марко.

— Аякже! — усміхнувся Тимофій, хапаючись за руків’я своєї шаблі.

Невідомо, що сталося б далі з двома друзями, якби їх усе ж таки схопила охорона війта. Можна тільки припустити, що нічого доброго. Але тут Дмитро, який весь цей час сидів у безпеці під столом, виліз звідти досить жваво для його огрядного тіла й кинувся до війта.

— Ясновельможний пане війте! — голосно й чітко заговорив він, кланяючись війту в ноги. — Дозволь мені шепнути тобі дещо про тих двох.

Замість відповіді Ходика гидливо скривився на це диво.

— Повір мені, пане, це дуже важливо!

— Ну! — гордовито й водночас нетерпляче сказав Ходика.

Дмитро наблизився ближче до вуха війта й гаряче зашепотів йому щось, показуючи на двох друзів. Марко насупився — йому не хотілося вірити, що приятель дитинства вирішив підло обмовити їх перед війтом, аби вислужитися? Тимофій гордовито мовчав — у ньому проявилася благородна кров предків, і він глузливо поглядав на всіх присутніх. Обидва приятелі не відчували ані страху, ані хвилювання. Зате решта присутніх знемагала з цікавості: що ж таке важливе шепоче війту цей товстун? Шепіт Дмитрика справив на війта магічну дію — він спохмурнів, а в його обличчі швидко промайнула заклопотаність.

— Ти впевнений? — перепитав Ходика Дмитра, коли той закінчив шепотіти.

— Та хай мене Бог покарає, якщо я брешу, ясновельможний пане! — розмашисто тричі перехрестився Дмитро.

— Ти! — Ходика вказав на Тимофія. — Назви своє ім’я!

— Тимофій на прізвисько Красунчик, — без особливої поваги до війта відповів той.

— Та начхати мені, як тебе на Низу кличуть! Як твоє справжнє ім’я і хто твоя рідня? Чи ти такий п’яний, що згадати його не можеш? Чи, може, соромно сказати, тому що воно вкрите ганьбою? Назви себе і своїх родичів.

Війт навмисно хльостко відповів Тимофієві, щоби змусити його говорити, — він знав, що в цьому разі такий гордий хлопець не змовчить.

— Ще жоден із моїх предків ніколи не зганьбив своє ім’я! — люто блиснувши очима, відповів Тимофій. — Я — шляхтич Тимофій Клесінський із Волхóвиць, що в Барському старостві[33], мій герб — «Домброва»[34]. Мій батько — Микита Клесінський, нині покійний, колись був підстаростою барським[35], а старший брат — Матвій Клесінський, колись був полковником Київського козацького полку.

Ходика аж очі витріщив! Треба ж такому диву статися, що саме сьогодні вранці він отримав від цього самого Матвія Клесінського листа з викладенням однієї дуже цікавенької справи і з проханням посприяти в цій справі одній людині, яка має незабаром з’явитися до війта. Від цієї маленької справи сам Ходика очікував великі бариші, які, успішно минаючи міську скарбницю, осіли б у його бездонних скринях. Крім того, він зовсім не заперечував, аби звести з цим Клесінським більш тісне знайомство. Війт чув, що той має гарні зв’язки й серед магнатів, й у дворі польського короля. І ось зірвалися б усі його плани, якби цей хлоп не сказав йому, ким є насправді цей низовий козак. Добре, що він вирішив випити чарочку й потрапив сюди вчасно! Ні, помилки не могло бути — це насправді був брат подільського шляхтича, — усе сходилося. Брат його колись дійсно був полковником, про що сам згадував у листі. Але якого біса в такої гідної людини молодший брат виявився таким пройдисвітом і бешкетником? От треба було йому бити цього рябого шляхтича й підлабузника Голуба? Інших йому мало, чи що? А якщо Кражевський побіжить скаржитися воєводі, у якого служив і був у милості?

Однак пан Андрій відчув тут приховану халепу. На вигляд цей молодший Клесінський був аж ніяк не пройдисвіт і не п’яничка. Навпаки, видно було, що він не такий простак і явно знає собі ціну. Та і приятель його мав не менш гідний вигляд. А чи не набрехав йому Голуб про те, що ці двоє першими затіяли бійку?

— А що ти скажеш, шановний пане Айзіку? Як насправді все було? — запитав війт, тому що знав: корчмар був єдиним свідком, який міг сказати правду.

Айзік зітхнув, оглянув усіх присутніх та знову зітхнув.

— Я звик говорити правду, — незворушно сказав він, немов повторюючи вголос думку війта. — Ці троє молодих людей прийшли сюди ввечері, сіли в куточку, пили, розмовляли, нікому образи й перешкод не чинили. Потім ці двоє панів, — він указав на Марка з Тимофієм, — голосно засміялися, а пан Голуб із паном Кражевським, вочевидь, не так зрозуміли їхній сміх, тому що обурилися й вирішили висміяти цих панів, назвавши їх, не подумавши, крамарями та хлопами, чим дуже серйозно образили молодих шляхтичів. Ну, а пан Клесінський — людина шляхетного походження, це очевидно, не зміг стерпіти такої неповаги до себе. Ось і сталося те, що сталося.

Зависла тиша. Війт стиснув губи, обдумуючи, як йому вчинити. Те, що Кражевський був побитий, звичайно, залишати безкарно не можна, адже він перебуває на службі у воєводи. Але, з іншого боку, він сам спровокував бійку й був битий рівним йому шляхтичем за свій поганий язик. Жид щойно це підтвердив. Тож, урешті-решт, сам винен. А це суттєво змінювало справу. Зрештою, із сокольничим можна й домовитись — він людина поступлива. Про Голуба Ходика навіть і не замислився: та хто він такий, щоби про нього турбуватися? Не буде наступного разу нариватися на п’яну шляхту! А от якщо пан Андрій покарає цього головоріза Клесінського, то це його братові точно не сподобається, що, зі свого боку, зашкодить самому війту, точніше — його майновим інтересам. А пану Андрію це було зовсім не потрібно! Та й за законом він не може взяти молодшого Клесінського під варту й судити за недоведений злочин, оскільки його рід має всі права і привілеї та звільнений від сплати всіх податків і повинностей. Та й у чому він винен? Навпаки, це він постраждав і має право скаржитися на Кражевського!

— Ану, забирайтесь усі звідси! І надалі думайте, що язиками ляпати і як поводитися в порядної людини в корчмі, — голосно проголосив війт.

Усі присутні глядачі, за винятком самих учасників бійки, чомусь зітхнули з полегшенням. Голуб зблід, але все ж улесливо вклонився війту, шмигнув у двері й розчинився в сутінку літнього вечора. Рябий Кражевський затрусився від образи і приниження, сухо попрощався з Ходикою та Айзіком і теж вийшов.

Марко, Дмитро й Тимофій із незворушним виглядом пішли до дверей. Марко метнув корчмареві монетку, яку пан Айзік зловив на льоту і ввічливо кивнув трьом молодим хлопцям на знак прощання. Але коли Тимофій проходив повз Ходики, той поблажливо поклав йому руку на плече й неголосно промовив:

— Ти, соколе, будь тихішим — я ж не завжди проходитиму повз. Воно то зрозуміло, що Кражевський — тварюка, але все ж надалі пильно стеж за собою, пане Клесінський. А братові своєму передавай мої найкращі побажання здоров’я та щастя.

Тимофій кисло посміхнувся до нього і швидко вийшов із корчми. Решта відвідувачів розраховувалися з Айзіком і теж залишали корчму — після бійки настрій пити зник у всіх.

Опинившись на свіжому повітрі, троє молодих людей пішли геть від корчми. Дмитро дрібно сукав ніжками слідом за козаками й усе ніяк не міг отямитися. Треба ж! Він посмів заговорити із самим війтом!

— Скажи мені, мій милий друже, — Марко зупинився й узяв Дмитра під лікоть, — і що це на тебе найшло, що ти так хоробро побіг шепотітися з війтом?

— Та якби я промовчав, то пропали б ви! — відповів Дмитрик. — Ці двоє були перед вами винні, але відповідали б за їхню провину ви. Не скажи я війту, що пан Тимофій — шляхтич, зле вам довелося б. Справа дійшла б до суду, де воєвода доклав би весь свій вплив, аби вас строго покарали. Хоча права втручатися в суд лавників[36] він не має. Сокольничий у нього в милості останнім часом. Ви, певно, так і не зрозуміли, як тут люди живуть! Сподіваюся, що вам це з рук зійде. Найкраще вам, звичайно, примиритися з цим Кражевським.

— Ще цього бракувало! — презирливо сказав Марко.

— Він має рацію, Марку. Тут не Запоріжжя — тут цінують дзвінкі монети і благородне походження. І сьогодні воно нам із тобою стало у пригоді, — Тимофій уже охолов і, обдумуючи те, що трапилося, розумів, що вони дуже легко виплуталися з цієї халепи. — Тільки одного ніяк не зрозумію: чому ж війт так просто нас відпустив? Невже його дуже вразило моє ім’я? Щось тут не так!

Дійсно, чому Ходика, почувши його ім’я, спочатку запитав про сім’ю, а потім поспішив зам’яти справу просто на місці, не доводячи до суду? Що могло пов’язувати подільського шляхтича й київського війта? Та й поведінка корчмаря викликала в Тимофія здивування: треба ж, єврей — і сказав правду!

— Це добре, що Марко сказав мені, хто ти! Ти ж, пане, за народженням вище від Кражевського, хоч православний і низовий козак. Тому це була єдина обставина, яка могла подіяти вам на користь, — подати все, як п’яну бійку шляхтичів, — вів далі Дмитро. — А ти, Марку, хіба не впізнав свого колишнього сусіда, пана Голуба?

Марко насупився, але потім пригадав, що справді колись на одній вулиці з його сім’єю жив якийсь Голуб. Тільки от, вернувшись додому, він його не згадав і тому не питав, куди той подівся.

— Чому це я мав його впізнавати? Яка мені до нього справа?

— Та справа-то пряма! Дивно, що ти його не впізнав. Схоже, він тебе теж. Голуб був вашим сусідом, а коли став урядником, перебрався в багатший будинок. І хіба ти не знаєш, що він дуже допомагає тітці Гапці? Вона ж за околицями має невелику земельку, на яку вже давно хто-небудь свою лапу наклав би, якби не заступництво Голуба.

— Ти що цим хочеш сказати? — знову нахмурився Марко. Виходить, його мати плутається з урядником?

— Тільки те, що ти про матір поганого не думай! Голуб овдовів, має трьох доньок і тепер лише про них і піклується. Не раз придивлявся до самотніх жінок, щоби дібрати їм добру мачуху. Та тільки надто вже перебирав! А твоя мати й серце добре має, і майно. Вона якраз підійшла б! Лише батько твій усе живе й живе. Пошли, Господи, йому довгі літа! Але щойно твоя матінка, убережи Боже, овдовіє, то Голуб відразу з нею одружиться, точніше, з її майном. Він і допомагав і захищав тітку Гапку всі ці роки в надії, що коли-небудь сам здобуде її землю.

Марко з досади закусив губу. Згадалися йому слова матері про те, що їй допомагали друзі. То от які друзі! Утім, Марко розумів, що Голуб, користуючись своїм становищем, усе ж захищав його сім’ю, нехай навіть у корисливих цілях. Із задуми його вивів голос Дмитра:

— А тепер проведіть мене додому, будь ласка. Може, коли Наталя побачить, з ким я був, то не лаятиме за те, що так пізно прийшов.

Марко з Тимофієм, ховаючи усмішки, весело перезирнулися.

— Ходімо, жертва жіночої пристрасті та ревнощів! — сказав Тимофій.

Дмитрику сьогодні щастило: коли він прийшов додому в супроводі двох багато вдягнених козаків, Наталя і справді ласкаво його зустріла. Обличчя бідної жінки було страшенно спотворене шрамами від віспин, але в погляді, яким вона дивилася на чоловіка, Марко вгадав жагуче кохання до Дмитра. Йому стало шкода Наталю — за цим потворним обличчям ховалася чуйна й добра душа люблячої дружини та лагідної матері, яка неодмінно проявилася б, якби неприязнь чоловіка та людей не заганяла всю її ніжність, усю ту ласку, для якої була створена Наталя, на задвірки її душі. Марко зрозумів, що поки Дмитра не було вдома, вона дуже переживала і хвилювалася за нього, аби той не потрапив у біду. Тому козак ввічливо відхилив запрошення Наталі до пізньої вечері, пославшись на те, що вдома його чекає мати й теж хвилюється, і він змушений, на превеликий жаль, відкланятися. Марко розумів, що найкраще залишити дружину наодинці з коханим чоловіком, тож душевно попрощався з Наталею, чим назавжди заслужив її прихильність.

Однак пригоди двох друзів на цьому не скінчилися — Маркові з Тимофієм потрібно було повертатися додому повз корчму Айзіка. На вулиці вони зустріли пана Кражевського.

Яцек Кражевський вийшов із корчми у препоганому настрої. Він уважав себе приниженим: як це так, двом бродягам-козакам усе зійшло з рук, а він повертається битим?! Тому, коли його наздогнав Ходика, пан Яцек одразу ж розпитав, чому він крізь пальці подивився на цю несправедливість щодо нього.

Хитрий війт наздогнав Кражевського лише задля того, щоби порозумітися, оскільки аж ніяк не мав наміру зайвий раз сваритися з воєводою через своє потурання. Ходика розтлумачив сокольничому, кому він мав нахабство нагрубіянити, водночас дуже перебільшивши вплив Клесінського-старшого. На що Яцек неабияк переполохався. Треба ж було так влипнути через свого поганого язика?!

Тому пан Яцек вирішив виправити прикру помилку. Провідавши у випадкових свідків, що двоє друзів пішли провести Дмитра, він вирішив їх почекати біля корчми. Звичайно, козаки могли піти іншою дорогою, але Яцек вирішив ризикнути. І щастя всміхнулося йому! Ледь побачивши двох друзів, він ступив їм назустріч, перегородивши шлях.

— Доброго вечора, панове! — ввічливо, злегка поклонившись, привітався Яцек.

Тимофій із Марком перезирнулися — обидва ніяк не очікували знову зустріти свого кривдника посеред темної вулиці.

— Маєш до нас справу, пане? — холодно запитав Тимофій.

— Так. Хотів би помиритися з вами. Я не знав, хто переді мною. До того ж я не знав, що завдав вам тяжку образу своїми словами. Вважав, що ви сприймете мої необережні слова за жарт, але ніяк не за образу. Тому дуже шкодую, що між нами вийшла така прикра і бридка сварка. Та й, — сказав він, звертаючись до Тимофія, — ти, пане, шляхтич, а отже, рівний мені. Тому я вважаю за неможливе бути з тобою у сварці й хочу встановити дружбу.

— Тобто ти, пане, хочеш сказати, що побитися зі знатним шляхтичем для тебе не так соромно, як із простим хлопом? — Тимофій посміхався, але його очі видавали серйозність.

— Ти — благородна людина й хоробрий воїн, — приязно відповів шляхтич. — Це видно. Отже, для мене немає ганьби в тому, щоби припинити з тобою сварку й піти на примирення першим, хоч ти і грецької віри та низовий козак.

Такого повороту справи, а такої заяви від католика й поготів, ніхто не очікував. Обоє друзів розуміли — цю сварку ліпше зам’яти. Та й лях сам, першим, прийшов просити пробачення. Тимофієві не хотілося, щоб у його приятеля через сьогоднішню подію завелися вороги в рідному місті: Марко поїде, а тітка Гапка залишиться одна, і її нікому буде захистити. Та і якщо цей лях прийшов миритися, отже, не такий уже він і поганий. Тимофій подивився на Марка — той ледь помітним кивком висловив йому свою згоду. Тоді Тимофій простягнув руку Кражевському і сказав:

— Для мене буде безчестям відкинути твоє примирення, пане.

Молоді люди відрекомендувалися один одному своїми повними іменами. Яцека, звичайно, покоробило походження Марка, але він усе ж таки вирішив закрити на це очі.

— Послухай, пане Кражевський, — сказав Тимофій, злегка усміхнувшись, — здається, я сьогодні розбив твій глечик меду. То дозволь мені відшкодувати завдані збитки.

Сокольничий не заперечував. Марко все ще був не дуже задоволений таким примиренням, хоча й розумів, що іншого виходу немає, тому похід у корчму скрасив його досаду — не було випадку, щоби він відмовлявся від можливості випити. А коли попередня можливість була згаяна таким негідним чином, то й поготів.

У корчмі під наглядом пана Айзіка служниці наводили лад, розставляли столи, змітали черепки від побитого посуду. Усі потроху заспокоювалися після пережитого потрясіння. Дійсно, уже давненько тут не траплялося бійок! Тому повторна поява трьох бешкетників, спричинила паніку серед усіх служниць, включно із самим Айзіком.

— Шановний пане Айзіку, твоя варена така добра, що ми не можемо більше без неї обходитися! — весело сказав Марко.

Корчмар усе зрозумів, усміхнувся й не став відмовляти молодим людям.

— Ласкаво просимо! — запросив єврей.

Кражевський із Марком пройшли вперед, але Тимофій затримався біля господаря і спитав:

— Дозволь тебе запитати, пане. Чому ти сказав війту правду?

Єврей усміхнувся і ввічливо відповів:

— Я звик говорити правду й не люблю, коли в моїй корчмі одні гідні відвідувачі ображають других не менш гідних відвідувачів, якими я дорожу не менше за інших.

— Я вдячний тобі, пане, за твою правдивість і повагу до мене, низового козака, — Тимофій протягнув Айзіку руку.

Здивований корчмар не наважувався потиснути руку Тимофієві — жодного разу ні шляхтич, ні інша людина не подали йому, усіма знехтуваному єврею, руки. А тут!

— Хіба шляхтич подає руку простому єврею? — запитав Айзік, усе ще не вірячи в це.

— Ну, можливо, інший пан-шляхтич і ні, а Тимофій Клесінський подає. До того ж уважає за честь потиснути руку чесній і порядній людині! — відповів Тимофій.

Усе ще вражений такою неймовірною поведінкою молодого козака, Айзік потиснув своєю випещеною ручкою сильну долоню Тимофія.

Насамкінець можна додати лише те, що троє молодих людей, забувши релігійні та станові забобони, того вечора напилися вщент. І так безбожно та ґрунтовно, що корчмар, який чудово знав пана Яцека, просто велів доставити всіх трьох до Кражевського додому тверезіти й відсипатися після пиятики.

Наступного ранку всі троє прокинулися в будинку пана Яцека. Кожен почувався препогано. У Марка з Тимофієм боліли голови, але після розсолу їм полегшало. Особливо погано було ляхові — Кражевський часто багато випивав, однак не був занадто міцним, аби вживати хмільне в такій кількості, як це робили двоє молодих козаків. Тому він лежав у ліжку зовсім хворий. І за це бідоласі було страшенно соромно.

Пан Яцек Кражевський був людиною непоганою, тільки бідною. Сім’я його збідніла, та що там збідніла — була розорена через невміле ведення господарства у власному невеликому маєтку. Але головною причиною розорення стала не безгосподарність роду Кражевських, а нестримне марнотратство. Всі одержані прибутки розтрачалися і пропивалися в нескінченних веселих гулянках, величезні суми переводилися на дорогий одяг, зброю й коней. Вичавлюючи останні соки зі свого невеличкого маєтку, батько пана Яцека зважився нарешті здати його в оренду єврею. Але орендна плата, отримана від орендаря, згодом розтанула, мов березневий сніг, і шляхтич був змушений брати в борг. Борги й витрати його зростали, а прибутки зменшувалися. Зрештою, пан Кражевський помер, залишивши у спадок синові самі борги. Молодий Яцек був людиною практичною, тож у своєму скрутному становищі розсудив, що поправити все може тільки вигідним одруженням. Проте в Польщі жоден розсудливий батько не погодився б видати свою дочку заміж за жебрака Яцека. Тому молодий чоловік продав залишки батьківської спадщини, весь розкішний столовий посуд, хутра, зброю й коней, що ще залишалися, роздав борги, скільки міг, і вирушив в Україну, сподіваючись тут поліпшити свої фінансові справи.

Пан Яцек цілком міг розраховувати на успіх. Його перевагами були шляхетство й католицьке віросповідання, а це означало, що він міг вигідно одружитися на багатій православній шляхтянці, батьки якої мали потребу в родинних стосунках із польським шляхтичем.

Але поки всі старання його були марні. Щоправда, влаштувати такий шлюб заповзятливому Яцеку поки не вдалося, зате він прилаштувався сокольничим у київського воєводи Януша Тишкевича й навіть увійшов до того в милість. Та не більше. Утім, Яцек не втрачав надії і мав плани на багату небогу пана Голуба, того самого, якого Тимофій учора побив за образу і втручання в бійку. Показово, але урядник мав племінницю шляхетського походження.

Пан Яцек любив приймати гостей. Бідність не вбила в ньому знаменитої польської гостинності. Тому цього ранку він страшенно мучився від того, що через похмілля не може приділити своїм гостям належної уваги. А гості йому дісталися вигідні. Яцек робив ставку на Клесінського, оскільки війт просвітив щодо багатства і зв’язків його старшого брата, а це означало, що в майбутньому Тимофій міг бути корисним. Тому Яцек анітрохи не шкодував про те, що вчора примирився зі знатним українським шляхтичем, нехай навіть і низовим козаком, — зрештою, у кожного є свої вади! Не менший захват викликав у нього й Марко. Той хоч і не був знатним, та все ж сім’я його, як зрозумів Яцек, мала неабиякі статки, а це означало, що він теж був бажаним гостем у його скромному помешканні.

Уранці Марко послав єдиного слугу пана Яцека до матері, аби повідомити, де він провів ніч і що з ним усе добре. Потім козаки вмились, привели себе до ладу й зайнялися нещасним Яцеком — умили його та напоїли розсолом.

Однак пора було й честь знати! Хоча Кражевський неодмінно вимагав від молодих козаків залишитися в нього обідати, друзі відкланялися й побрели додому.