Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ VI. КОХАННЯ БУВАЄ РІЗНЕ

Орися й Тимофій почали зустрічатися в гаю щодня. Якщо Орися не могла прийти туди вдень, то Тимофій пізно ввечері приходив до будинку урядника та пробирався через сад до її вікна. На щастя для закоханої парочки, Голуб завжди тримав собак прив’язаними — не любив, коли вони бігали подвір’ям. Але все ж у саду пару могли випадково помітити або челядь, або сам Голуб, тому Тимофій забирався через вікно в опочивальню Орисі.

Сонну тишу дому урядника не порушував шепіт двох закоханих. Іноді вони просиджували майже до світанку, не в силах розлучитися. Із Тимофієм завжди було легко, весело та цікаво й Орися жадібно слухала його розповіді. А він знаходив десятки тем для розмов, а ще розповідав їй про далекі, прекрасні береги Дніпра на південь від Києва, описував пороги, плавні, говорив про козацькі походи, про Січ, її звичаї. Дівчина дуже хотіла потрапити в той край, про який із такою любов’ю повідував її коханий, прагнула вдихнути той вільний вітер степів і побачити те, що бачили його очі.

Але найкраще Тимофій умів говорити про своє кохання до неї та так, що Орися перший час ніяковіла від цих зустрічей. Перше чисте кохання обпалило її серце, але докори сумління однаково мучили дівчину: а чи правильно вона робить, зустрічаючись зі своїм милим потайки та ще й у своїй опочивальні? До того ж у перші дні побачень Орисю гризли сумніви: а чи не грає Тимофій її почуттями? Він був старшим за неї, і дівчина розуміла, що в любовних справах він досвідченіший за неї. Для молодого чоловіка така юна дівчина, як вона, — лише забавка та захоплення! Але його закохані очі та жагучі поцілунки, нетерпіння, з яким він завжди чекав її приходу, під час кожної зустрічі переконували дівчину у зворотному — Тимофій кохає її. Серце підказувало Орисі, що милий кохає її так, як люди кохають лише раз у житті. Та й жодного разу, жодним натяком Тимофій не дав їй зрозуміти, що бажає від неї чогось більшого, ніж прості поцілунки. Той факт, що батько посварився з її милим, спочатку засмучував дівчину, проте потім вона розсудила, що, по-перше, це трапилося до їхнього знайомства, а по-друге, це — справа чоловіків, і їй не личить у неї втручатися. Крім того, Тимофій щиро розкаявся у своєму вчинку й навіть просив вибачення, а ображений батько з плином часу неодмінно пробачить йому. Тому Орися, забуваючи про все на світі, бігла на побачення до свого Тимофія.

Тимофій покохав Орисю з усім запалом і пристрастю своєї щирої душі, і для нього вона стала втіхою й сенсом життя. Він ніколи й нікого по-справжньому не кохав, а колишні інтрижки та захоплення жінками не витримували жодного порівняння з тим почуттям, що нині охопило хлопця. Молодий козак не розумів, як він міг раніше так спокійно жити без своєї Орисеньки. Щоразу, як Тимофій обіймав її, бачив її очі й усмішку, світ навколо для нього зникав. Залишалася тільки одна Орися, до нестями закохана в нього. Цю істину Тимофій читав у її погляді й усвідомлював, що має міцну владу над серцем коханої дівчини: варто йому міцніше обійняти її, палкіше поцілувати, і Орися буде згодна на все, чого він у неї тільки попросить. Але таку свою солодку владу Тимофій використовував лише тоді, коли хотів довше утримати Орисю на побаченні.

Тимофій усвідомлював і те, що такі їхні зустрічі не можуть тривати вічно. Уже майже настала осінь, а скоро прийде зима, і вони не матимуть змоги бачитися щоденно в гаю. І в дім до коханої він теж не приходитиме потайки, під самим носом у Голуба: якщо випаде сніг, то неодмінно видасть їх, адже будуть помітні сліди, що ведуть до вікна Орисі. Тому хлопець, як і раніше, обмірковував шляхи тіснішого знайомства зі старим урядником. Тимофій навіть готовий був пробачити йому грубість під час останньої зустрічі, але однаково нічого не виходило.

Закохані ретельно зберігали свою таємницю — жодна жива душа не знала про їхні побачення, крім Марка, який ставився до всього цього скептично. Та ще подруга Орисі — Катерина. Це від неї Орися йшла того дня, коли зустріла Тимофія. Катруся була єдиною, кому вона зважилася довірити свою таємницю.

Дівчата дружили із самого дитинства, і дружба їхня не припинилася, коли батьки видали Катерину заміж, доволі вигідно на їхню думку. Її чоловік, Клим, був дрібним орендарем, який прийняв унію та завдяки цьому уникнув утисків. Він був старшим за дівчину майже на двадцять років. Кохання не має віку — солідний та поважний Клим був закоханий у вісімнадцятирічну дружину, як завзяте хлопча.

Катерина ж люто зненавиділа його. Як будь-яка дівчина, у юності вона мріяла про заміжжя. Тільки от у мріях Катрусі був молодий і вродливий чоловік, але ніяк не старий і пузатий Клим із ранніми зморшками й сивиною у волоссі, що годився їй практично в батьки.

Орися спочатку жаліла подругу, але тепер побачила її шлюб у зовсім іншому світлі. Покохавши сама, дівчина почала розуміти почуття іншої людини. Тому їй стали зрозумілі та турбота й терпіння, з якими Клим зносив примхи й поганий настрій дружини, адже Катерина чекала первістка. Вагітність подіяла на подругу вкрай гнітюче. Замість того щоби радіти зародженню нового життя, появі на світ дитяти, яке буде її частинкою, молода жінка через свої дурощі невтішно ридала й закликала до себе смерть. Її характер геть зіпсувався, і вона мучила своїми примхами і чоловіка і челядь. Одна Орися приносила Катрусі відраду та заспокоєння. А дізнавшись про таємницю подруги, молода жінка прийшла в захват. Орися розповідала їй про коханого, одночасно ділячись і своїми переживаннями, і побоюваннями про те, чи правильно вона вчиняє, зустрічаючись із Тимофієм потайки, але Катерина її різко обірвала.

— Ну ти й дурна! — безцеремонно заявила вона, чавкаючи яблучком. — Навіть не сумнівайся! Якщо Бог послав тобі кохання, то тримайся за нього. А був би твій Тимофій поганою людиною, ти це неодмінно помітила б. Твої очі сяють, коли ти говориш про нього! Нехай Пресвята Богородиця дає вам щастя! От би на вашому весіллі погуляти!

— Та яке весілля, Катрусю? Про що ти! — сказала Орися, яка іноді й сама думала про те, яким щастям було б вийти за Тимофія заміж. — Хіба батько дозволить! Він люто зненавидів Тимофія. І практично вигнав із дому! Навіть чути про нього нічого не хоче, не те, що мене заміж за нього видати!

— Це ще чому?

— Ох! Побилися вони в корчмі тоді, коли Тимофій тільки приїхав до Києва. Я зрозуміла так: мій батько разом із ляхом Кражевським йому щось погане та образливе сказав, а мій Тимофій не стерпів образи й одразу в бійку поліз. Якби тоді війт не втрутився, кепсько справа скінчилася б! А потім він мене зустрів і покохав. Навіть вибачення в мого батька приходив просити, однак батько дуже образився й не вибачив.

— О! То він уже твій Тимофій? — весело розсміялася Катруся. — Оце козак! Самого урядника з війтом не побоявся! — і весело захихотіла, уявляючи собі цю бійку й те, яким, мабуть, кумедним був розповнілий Голуб із розбитим носом. Унаслідок вагітності молода жінка безвихідно сиділа вдома, у слобідці неподалік Києва, і їй дуже бракувало прогулянок містом, у якому вона народилася й виросла. Але чоловік строго забороняв їй ходити самій, побоюючись за неї й дитину. Тому Катерина завжди розпитувала Орисю про те, що коїться в Києві, про весілля, похорони, про те, у кого й хто народився, що продають і про що говорять на ринку, про різні чутки і скандали, мимоволі перетворюючись із досади та нудьги у збирачку пліток.

— От подивитися б на твого милого! — задумливо промовила Катерина й одразу ж загорілася цією думкою. — Ой, і справді! А чому б мені на нього не подивитися? Познайом мене! Ну, будь ласка, ну, Орисенько! Ну, дуже хочеться на твого красеня подивитися!

Орися злякалася — як сприйме Тимофій те, що вона влаштує йому такі своєрідні оглядини? Що він подумає? Що вона базіка чи не довіряє йому? Але подруга наполягала.

— Ти що, забуваєш, що я дитя чекаю? Мені взагалі відмовляти не можна! — примхливо заявила Катерина. — Не можна мене хвилювати! Ти моїй дитині нашкодити хочеш? Обіцяю, що я нікому про вас не розповім.

— Ну, добре, добре, Катрусю! Тільки не хвилюйся! Я запитаю в нього, — здалася дівчина. — Якщо Тимофій погодиться, то я вас познайомлю.

Увечері Орися з хвилюванням чекала свого милого в опочивальні. Уже стемніло, дівчина перевірила засови на дверях, щоби Баська, маленькі сестрички чи сам батько несподівано не ввійшли до неї. Легкий, ледь чутний стукіт у вікно сповістив, що Тимофій уже прийшов. Орися відчинила вікно, петлі якого завбачливо змащувала олією, аби не скрипіли. Тимофій, легко підтягшись на руках, безшумно вліз у кімнату, а Орися так само безшумно зачинила за ним вікно. Хлопець обійняв її за талію, зарився обличчям у розпущене світло-русяве волосся, відкинув його і, як і вперше, пристрасно поцілував шию.

— Щастя моє! — прошепотів закоханий козак.

Орися повернулася до нього, підвелася навшпиньки, щоби дотягнутися до його губ, але Тимофій сам нахилився до неї й почав цілувати. А цілувався він так, що в дівчини завжди перехоплювало дух. Відтак закохані сіли на лаву, а Тимофій спритно встиг посадити Орисю до себе на коліна.

— Ну що ти тримаєш мене, ніби маленьку дівчинку! — прошепотіла Орися.

— Ти і є моя дівчинка! — Тимофій притягнув її до себе й деякий час молоді люди просто цілувалися.

— Ой, що це в тебе? — запитала Орися, тому що, міцно притискаючись до Тимофія, відчула на його грудях твердий предмет. Знайшовши його й узявши в руки, дівчина побачила велике біле ікло.

— Що це? — з цікавістю запитала Орися.

— Вовче ікло. Цього вовка я сам убив ще підлітком. Козаки вірять, якщо вбити вовка, взяти його ікло й носити на шиї, то воно стане оберегом, що захистить свого власника від татарських стріл.

— А хіба молитви гірше оберігають?

— Ні, не гірше, — усміхнувся молодий козак. — Але ікло є ікло. Та й одним вовком стало менше!

Орися запустила свої тонкі пальчики в густий чуб Тимофія, потім її пальчики ковзнули по його голеній потилиці, вона поклала свою голівку йому на плече, але відразу ж стрепенулася.

— А можна тебе попросити?

— Проси, про що хочеш, моя ягідко!

— А ти не сердитимешся на мене?

— Ні. Чого тобі хочеться?

Орися трохи помовчала, а потім заговорила:

— Маю я подругу. Її звуть Катерина. Так ось, вона єдина, кому я розповіла про тебе. Вона нікому не скаже! До батька не дійде! Їй дуже хочеться з тобою познайомитися. Ось я і прошу тебе, щоби наступного разу на зустріч із нею прийти.

Тимофій пирснув зо сміху, тому що це все здалося йому кумедним.

— А не боїшся, що подружка відіб’є мене в тебе? — вкрадливо запитав він.

— Я тобі відіб’ю! — обурилася Орися й погрозила кулачком. — Та й заміжня вона, первістка свого чекає. А вагітним не можна відмовляти! Нудно їй одній удома весь час сидіти — чоловік так береже, що нікуди кроку ступити не дозволяє. Ось я й подумала, хай хоч один раз із нами прогуляється.

— Ну добре! Показуй мене своїй подрузі. Я не заперечую! — усміхнувся Тимофій. Потім узяв руку Орисі й надів їй на зап’ястя браслет.

— Це тобі від мене, — просто, без усяких передмов, сказав він.

У слабкому світлі скіпочки широкий браслет блиснув золотом і самоцвітами.

— Він же коштовний! — зніяковіла Орися. — Не варто робити мені такий подарунок.

— Але ж ти мені дорожча, щастя моє! Ти ж моє серденько, мій скарб, мій рай на землі, — відповів Тимофій, цілуючи своїй коханій ручки. — Там, усередині, викарбуваний напис і все, що там написано, — чиста правда.

Орися підбігла до лучини і, розстебнувши браслет, прочитала на зворотному боці «Навіки я твій». Дівчина, щасливо усміхаючись, підійшла до Тимофія.

— Щира правда? — запитала Орися, обіймаючи свого милого. — Правда, вічно моїм будеш?

— Навіть якщо стану старим дідом! — весело відповів Тимофій, але потім він трохи нахмурився й додав: — Тільки от я замість браслета ліпше тобі на пальчик обручку надів би.

Орися знітилася. Обоє знали те, що старий урядник ненавидить Тимофія, але воліли це не обговорювати.

— Не журися, янголе. Я зроблю все, щоби ти стала моєю дружиною, — мовив Тимофій та обійняв кохану, а вона, знову сівши до нього на коліна, обняла його за шию, поклавши голову хлопцеві на плече.

Свій подарунок Орися нікому не показувала й ретельно ховала, не сміючи вдягати, окрім як на побачення.

Коли Катруся дізналася, що її все ж таки познайомлять із таємничим коханим, то невимовно зраділа. Тим більшим був її захват, коли вона побачила самого Тимофія. Як завжди галантний і чемний, він абсолютно зачарував Катерину. Про це молода жінка не забула повідомити Орисі шляхом додому:

— Ну, треба ж, як тобі пощастило! Такий гарний, такий розумний! А ладний який! Такий, такий… Не те, що мій пузатий шкарбан Клим! Тільки дивись, Орисю, не проґав свого щастя! За таким і в самісіньке пекло можна сміливо бігти! Я так рада за тебе, так рада! Хоч хтось буде щасливим у житті!

А Тимофій із кожним днем дедалі більше замислювався над тим, як же йому помиритися з Голубом, — у його душі жевріла надія, що старий урядник змінить гнів на милість. Але одна подія переконала Тимофія у зворотному.

Одного разу Федір Голуб вирішив провідати Агафію. Він регулярно ходив до неї дізнатися, чи не має вона в чомусь потреби й чи не ображає хто самотню жінку. Дмитрик мав рацію — Голуб дійсно мав наміри щодо пані Воловод. Ні, це не була закоханість на старість, він не мав потреби в плотських утіхах — якщо уряднику це знадобиться, він легко знайде собі подружку. Однак чоловік уважав Агафію гідною й доброю жінкою. Саме такою, яка може стати доброю мачухою його дочкам. Також урядник начувся про її сімейну драму, однак на скандальну пані Марисю він не звертав уваги, хоча старенька дуже не любила цього чоловіка. Та Федір не переймався цим — він зумів би її вгамувати, якби вона стала його тещею. Але найбільше цікавила Голуба непогана орна земля на околицях Києва та інше, не менш цінне майно, заповідане Гапці батьком, на яке він із задоволенням наклав би свою лапу. Тому урядник так ретельно й допомагав самотній Агафії всі ці роки, розраховуючи, що все її добро рано чи пізно стане його власністю, щойно вона овдовіє. Однак, на превеликий жаль для Голуба, Олексій Воловод був живим, здоровим і вперто не збирався помирати. Безсовісний урядник часто бажав, щоби спритний татарин зрубав макітру цьому Воловодові або ж він за обідом козацькою кашею вдавився. Але Олексій жив, і Федір міг тільки журитися через це та облизуватися, дивлячись і на саму Агафію, і на її майно. Утім, Голуб не втрачав надії!

Появу Марка урядник сприйняв як чергову перешкоду на шляху до свого збагачення, але поміркувавши, все ж розсудив, що молодий козак не завадить йому. А якщо заважатиме, то Федір і на нього управу знайде. І взагалі, розв’язувати проблеми потрібно з їх надходженням — для початку треба поховати ненависного Воловода-старшого, а потім уже подивитися, як вчинятиме молодший, і залежно від цього діяти.

А про Тимофія Клесінського урядник взагалі й чути нічого не хотів, хоча пан Яцек неодноразово відгукувався про нього як про гідну людину і благородного шляхтича, натякав на те, що пора й Голубу змінити свою неприязнь на милість, адже Клесінський може виявитися йому корисним. Але Федір зненавидів Тимофія за те, що війт тоді не покарав його за бійку. Був би Тимофій католиком або хоча б уніатом, це вибачило б його в очах Голуба, який сам прийняв унію. Але те, що православного, нехай і шляхтича, поставили вище від нього, Голуба, який так відданий королю, війту та Речі Посполитій, породжувало в урядникові неабияку злість і мстивість.

І треба ж такому статися, що того самого дня, коли Голуб прийшов до Агафії, першим, кого він зустрів, увійшовши в її дім, виявився саме Тимофій. Зіткнувшись у сінях із молодим козаком, Голуб аж очі вирячив із несподіванки.

— Ти що, пройдисвіте, тут робиш? — від здивування Федір навіть привітатися забув.

Тимофій нахмурився, але стримався і знайшов у собі сили спокійно відповісти на таку грубість:

— Загалом, я тут живу. А ти, схоже, до тітоньки Агафії прийшов?

— Вона хіба рідня тобі, що ти її тіткою кличеш?

— Ні. Але вона мати мого друга. А скажи мені, пане уряднику, чим я тобі такий ненависний, що ти виявляєш мені свою неприязнь? Чи ти досі злишся на мене за ту бійку? Ну, то ти сам винен. І хіба не я перший прийшов із тобою миритися, поступившись гордістю, хіба не я просив у тебе вибачення, хоча не так уже й винен перед тобою?

— Та хто ти такий, щоб я про тебе думав або відчував свою провину перед тобою? — зло випалив Голуб. Цей молодик його неабияк дратував. — Гадаєш, якщо ти шляхтич, то можеш на мене руку піднімати? Так, ти шляхтич, але ти православний, отже — ніхто. Що ви, православні, можете? Ти хіба не бачиш, що католики заправляють усім? Скільки завгодно хизуйтеся своїм благородством, однаково хлопами в ляхів були й будете. А я так не хочу й не буду! І ось що, більше не трапляйся мені на шляху, пане Клесінський. Інакше я так розрахуюся з тобою, що тобі й сам війт не допоможе!

Голуб роздратовано пройшов далі, у будинок. Тимофій, блідий від гніву і приниження, мовчав. На щастя, сильний гнів утримав його від того, щоби прибити нахабу Федора просто на місці. Гірка правда відкрилася Тимофієві — не в тій бійці була справа, а в тому, що його релігійні переконання, його суспільне становище не влаштовували Голуба. Та будь він хоч магнатом, Голуб однаково не повернувся б до нього обличчям. Тимофій зрозумів, що Федір робить свою життєву ставку на поляків. Навіть унію прийняв!

Мовчки, пригнічений своїми гіркими думками, Тимофій вийшов із дому й побрів, куди очі дивились. Ціла буря вирувала в душі молодого козака. Ніколи батько коханої дівчини не прийме його! Ніколи він не зможе не те, що посвататися до Орисі, навіть поріг її будинку переступити. «Цікаво, — подумав Тимофій, — а якби я був католиком чи уніатом, то як би тоді ставився до мене урядник?» Але зразу ж засоромився цієї думки: «Це що ж, заради володіння коханою мені потрібно або унію приймати, або католицтво? Та як думати таке? Як можна змінити віру, свої переконання заради користі? Або відвернутися від православ’я? Чи стати польським підлипайлом? — у сум’ятті Тимофій сам собі ставив ці запитання. — Вчинити так — самого себе зрадити, збезчестити!» Він знав, що Орися залишилася православною, незважаючи на вмовляння батька. І якщо його покірлива, слухняна батьківській волі кохана проявила таку твердість у питанні віри, то що ж він тоді за чоловік, що за козак, що за лицар, якщо так малодушно шукає неправедних шляхів вирішення цієї першої в його житті серйозної турботи?

Із цими тяжкими роздумами Тимофій увійшов до корчми пана Айзіка. Відвідувачів було мало, тому старий корчмар одразу помітив задумливість хлопця. Він сам подав йому глек меду й підсів до Тимофія за стіл.

— Щось ти невеселий сьогодні, пане Клесінський? — обережно почав говорити Айзік, сідаючи навпроти. — Чи все в тебе добре?

— Усе добре, — сухо відповів Тимофій.

— Не впевнений, що київські панянки можуть бути занадто жорстокими й байдужими до такого красеня і благородного воїна, як ти! — вкрадливо розпитував хитрий Айзік.

Тимофій зітхнув і поглянув на старого єврея: темні, мудрі очі дивилися на нього з батьківською добротою. Востаннє так на нього дивився батько, коли Тимофій відвідував рідний дім. А потім прийшов лист від брата, що батько помер. Тимофій зрозумів, старий єврей здогадався, що біда його пов’язана з коханням, і співчуває йому так, як співчував би своєму рідному синові.

— Що не так у твоїх сердечних справах, пане? — вів далі Айзік. — Така людина, як ти, не засмучувалася б через життєві негаразди. Тільки кохання може поранити твою душу.

— І як же ти здогадався, пане Айзіку? — мимоволі усміхнувся Тимофій.

— Я прожив життя — довге та нелегке, і багато чого побачив на своєму віку. Закоханого чоловіка я помічаю відразу. Ну, то що сталося? Невже панночка тебе не любить?

— Та якраз навпаки! Вона мене кохає. Лише її батько зневажає мене за те, що я православний. У його очах — це злочин, холопство. Він ніколи не дасть згоди на наш шлюб, тому що я не лях і не католик.

Єврей задумався, а потім усміхнувся.

— Було б чого сумувати, мій пане! Адже ти маєш такого свата, якому старий Голуб не посміє відмовити! — з хитрою усмішкою сказав він.

— Звідки ти дізнався? — Тимофій скинув здивовані очі на Айзіка. — Хто сказав тобі про це?

— Не бійся, пане Клесінський! — усміхнувся Айзік. — Твою таємницю я збережу і, коли прийде моя остання година життя, заберу із собою в могилу. Не важко здогадатися, що єдиний, хто може мати на тебе зуб, то це пан урядник. Та й він не раз зі злістю говорив про тебе. А всім відомо, що донька його — перша красуня в Києві. Чому ж такому соколові, як ти, не покохати таку красуню, як вона, і не без взаємності? Поміркуй сам: кого боїться й перед ким плазує старий Голуб — перед війтом?! Тобі варто тільки переговорити з паном Ходикою, і вже скоро ми зможемо справити ваше весілля.

— Ти вважаєш, що війт допоможе мені? — Тимофій спохмурнів. — Можливо, але йти до нього на уклін? Принижуватися, тиснути на батька коханої дівчини в такий спосіб? Ні, пане Айзіку, я не зможу так! Це негідно!

— От які ви, молоді шляхтичі, чисті серцем і благородні! — зітхнув єврей. — Просто ще не било вас життя так боляче, як било нас, старих. Міряєте все честю. Але зрозумій ти, що в цьому світі все купується й усе продається. І чого варта вся твоя любов, усе твоє благородство й відвага перед золотою монетою або впливом вельможного пана чи градоначальника? Та нічого! Старий Голуб дуже любить своїх дочок, але вони для нього — лише розмінні монети в союзах із багатими зятями. І він певною мірою має рацію: що станеться з дівчатами, якщо чоловіки не зможуть їх захистити від життєвих негараздів? Бачиш ось ту гладеньку служницю? Чоловік її був досить заможним ремісником, але не зумів обстояти ані себе, ані своє надбання, адже не мав покровителів, не пішов на поступки. Голову посмів підняти! Ось і відібрали в нього все майно. Тепер і він, і дружина його — жалюгідні жебраки-наймити. Але ж як вони добре жили! Голуб постарається влаштувати дочок якнайкраще, навіть якщо доведеться їх видати заміж за самого чорта! Що заважає тобі переговорити про це з війтом? Чим ти принизиш себе перед ним, якщо попросиш про таку послугу? Сумніваюся, що він відмовить тобі. Дуже вже зацікавлений він у твоєму братові.

— Чому ти так вважаєш? — запитав Тимофій, який часто й сам роздумував про це.

— Ти, пане, хоч і шляхтич, але простий низовий козак, а твій брат живе так, як і належить шляхтичу. Я чув, що він дуже багатий, має впливових друзів у польському дворі, які його вельми цінують. Твій брат зумів вибитися в люди. А наш війт дуже честолюбний, не в міру жадібний до грошей і чужого майна. Твій брат може стати у пригоді в його амбіціях. Так само, як і він — твоєму братові. Тому війт і відпустив того дня тебе та твоїх друзів, коли дізнався, хто ти є насправді. І все це лише для того, щоби догодити твоєму братові. Іншого пояснення я не знаходжу!

Тимофій замислився — Айзік скрізь мав рацію. Дійсно, нещодавно Матвій писав йому, що збільшив прибутки з маєтку, — маєтком вони з братом володіли удвох і, відповідно, порівну ділили прибутки. Тимофій хотів було поступитися братові четвертою частиною своїх прибутків, оскільки той піклувався і про його майно, але Матвій навідріз відмовився та всі прибутки молодшого брата ретельно відкладав. Брат постійно писав Тимофієві звіти, щоби той знав про все, що коїться в їхньому маєтку, оскільки нікого з рідні ближче, ніж Тимофій, у Матвія Клесінського не було. Тож він не міг безчесно вчинити з рідним братом. Та і сподівався Матвій на те, що згодом Тимофій залишить Січ і повернеться до життя шляхтича, а тоді йому знадобляться кошти. Удома Тимофій був дуже давно й зовсім не знав, чим почав промишляти брат, якщо ним так зацікавлені навіть тут, у Києві. Та все ж необхідність звертатися до війта спричинила в Тимофія відразу. Він багато чув про підступність і користолюбство Ходики, про його відданість інтересам польської шляхти, про те, що киянам нелегко живеться під його управлінням. Через ці причини хлопцеві було огидно мати справу з такою ганебною людиною.

— Твоя правда, пане. Але все ж не можу я так вчинити. Не зможу!

— Добре, не примушуватиму, — усміхнувся Айзік. — Але ти подумай про все це на дозвіллі, пане Клесінський, добре подумай. Тільки не дуже барися — можна і спізнитися зі сватанням. Знай, якщо ти все-таки наважишся, а ти наважишся — я впевнений у цьому, то я особисто переговорю з війтом і так йому все подам, що він не відмовить тобі. Ми з ним старі знайомі, хоч він і зневажає мене.

— Чому ти допомагаєш мені, пане Айзіку? — Тимофій здивовано подивився на старого корчмаря.

— Тому що ти добра і благородна людина — я мало зустрічав таких на своєму шляху. А ще ти — перший християнин, шляхтич, який подав мені, усіма знехтуваному єврею, руку. Ти перший, хто побачив у мені людину, а не жида-корчмаря.

— Але я не міг учинити інакше! — здивувався Тимофій. — Усі ми — люди, і всі рівні перед Богом!

Темні очі єврея ще більше потемнішали, трохи зволожилися, він пильно подивився на Тимофія.

— Допомагати тобі — честь для мене. Я належу до народу, який усі зневажають. Воно й не дивно — скільки лиха та образ мої одноплемінники заподіяли й нині завдають твоєму народові. Їм і на думку не спадає, що вони — лише знаряддя в руках шляхти. Утискаючи, пригнічуючи та оббираючи українських селян, витісняючи з міських ринків ремісників та купців, євреї виконують за ляхів брудну роботу й у своєму прагненні нажитися чужим коштом коять гріх. За це нас і зневажають і ненавидять. Не хочуть мої земляки думати про те, що рано чи пізно настане розплата за скоєне зло, за несправедливо скривджених, за пролиті людські сльози. На щастя, я вчасно зрозумів це. Тому і прагну прожити своє життя так, щоби потім не було соромно перед Богом.

Старий єврей відвернувся.

— Піду я, пане Клесінський, маю ще багато справ, — мовив він і побрів у бік кухні.

Із корчми Тимофій пішов ще більш задумливим, ніж прийшов туди. Пропозиція Айзіка була єдиним можливим виходом із його біди. Але це був останній спосіб, на який Тимофій погодився би. Найбільше душу молодого козака вразило одкровення старого корчмаря. Тепер Тимофій поглянув на все по-іншому — чи такі вже й погані євреї-орендарі і євреї-купці, коли самі намагаються вижити? Коли вони — лише знаряддя гноблення в руках панівного стану? Однак більшість із них у жадобі наживи забувала людяність і про те, що ще вчора шляхта зневажала їх не менше за українців. Отже, один пригноблений народ прагнув вижити за рахунок іншого народу, ще більш пригнобленого й позбавленого всіх прав. У цьому була їхня помилка. Тимофій розумів, що наодинці він нічого не змінить. Тому опанував себе, відігнав думки про велике та вічне й поспішив на побачення до Орисі — йому не хотілося засмучувати кохану цими турботами.

За кілька днів після розмови Тимофія й Айзіка через Лядські ворота в Київ в’їжджав уже немолодий, утім, ще гарний і на вигляд благородний поляк — пан Вацлав Далевич. Він був дрібним шляхтичем, але мав дуже великий статок. Пан Далевич заробив його чесно й винятково своєю працею. Він знехтував своєю шляхетською пихою і став купцем. На цьому терені Вацлав був таким вдалим, що шляхта пробачила йому таке неблагородне та негідне шляхтича заняття — багатство завжди викликає повагу і привітність до свого власника. Адже багато хто зі шляхтичів нічого не мав за душею, крім свого гонору. Тому пан Далевич став із деяких пір бажаним гостем у багатьох шляхетських будинках і маєтках не лише Польщі, а й України. Однак здобувши солідне багатство, пан Вацлав вирішив знову жити так, як личить шляхтичу. У рідній Польщі він навряд чи зміг би спокійно це зробити — дуже багато людей пам’ятали про те, що колись він був купцем. А в Україні шляхтич безперешкодно міг почати нове життя.

І тепер Далевич прибув до Києва, щоби придбати в його околицях гарненьку діляночку землі. Він чув, що землі тут родючі, і хотів оселитися в Україні назавжди. А ще розумів, що тут йому буде набагато легше почати життя наново — треба лише прижитися на новому місці та завести корисні знайомства.

Тому, не звертаючи уваги на красу Києва, Далевич одразу поїхав засвідчити свою повагу воєводі Тишкевичу й одночасно вручити йому цінні подарунки. І був ним радо і прихильно прийнятий. Особ­ливо його подарунки. Після цього візиту Далевич їхав містом на самоті, залишивши на деякий час слуг і свої речі на воєводському подвір’ї, і роздумував, де б йому найкраще зупинитися на постій, доки він не владнає тут усі свої справи. У таких роздумах він і зустрів Яцека Кражевського, з яким був давно знайомий.

Пан Яцек тинявся містом у пошуках товариша за чаркою, здатного пригостити його хмільним, і страшенно зрадів, зустрівши старого приятеля. А дізнавшись про турботу Далевича, за старою дружбою люб’язно запропонував пожити в нього. Пан Вацлав не відмовився й того ж дня перебрався з усіма своїми пожитками та слугами в будиночок Яцека.

З усіх будинків у Києві, до яких був вхожий воєводський сокольничий, він понад усе любив відвідувати Голуба. Там пану Кражевському завжди були раді, там він знаходив приємне для себе товариство. Крім того, Яцек не гаяв нагоди зайвий раз позалицятися до Басі, сподіваючись рано чи пізно укласти цей вигідний для нього шлюб. І якраз сьогодні він був запрошений на вечерю до урядника, тож просто не міг не взяти із собою гостя.

Так пан Вацлав Далевич і опинився в домі Голуба, де відразу відчув себе бажаним гостем.

Сам господар і його негарна небога були невимовно йому раді: Голуб — через те, що це був не бідний шляхтич, а панна Бася — тому що була трохи знайома з родиною Далевича. До того ж дівчина раділа можливості розпитати пана Вацлава про те, як ідуть справи на її батьківщині, у Польщі, що нового чути в Любліні, в околицях якого вона народилася й виросла, дізнатися про спільних знайомих. Адже земляку завжди раді в чужому краю.

Утім, пана Вацлава не вразило таке знайомство — хіба може якийсь урядник бути гідним його, Далевича? Панна Бася хоч і була шляхтянкою, та, на жаль, негарною, зате вміла вести приємну розмову, що однаково не рятувало становища. Проте досаду Далевича трохи втішило запрошення повечеряти.

Коли всі вже сідали за стіл, двері відчинилися й у кімнату ввійшла Орися. Серце Далевича прискорено забилося, щойно він поглянув на дівчину. Пан Вацлав був неодруженим, бачив багато красунь на своєму віку, тож його складно було чимось спокусити або здивувати. Але ця невисокого зросту дівчина зі світло-русою косою і прекрасними очима вразила його. Із завмиранням серця Далевич стежив, як плавно дівчина рухається кімнатою, як граціозно вона схилилася в поклоні, коли їй його відрекомендували. Біло-рожевий колір ніжної шкіри, червоні, як вишні, пухкі уста, високі, гарної форми груди, які вгадувалися під тканиною нижньої сорочки у глибокому декольте корсажу сукні, змусили Далевича забути про все на світі. А дотик до її руки під час знайомства змусив Вацлава затремтіти від пристрасті. Він із задоволенням побачив, що його місце за столом було поруч з Орисею. «Треба ж! Яка гарна в цього русина[37] донька! Просто персик, що визрів у цій дикій Україні!» — подумав Вацлав.

Орися щойно повернулася від Тимофія, тому не дивно, що щічки її все ще горіли від його поцілунків, а очі сяяли — красу закоханої дівчини чи жінки ще більше підкреслює і змушує світитися кохання в її душі.

За вечерею Далевич потайки поїдав дівчину очима. Погляд його висловлював неабияку пристрасть і так нахабно нишпорив обличчям Орисі, проникав крізь її одяг, що дівчина незабаром помітила, як її пильно й нескромно роздивляються. Піднявши очі на пана Вац­лава, Орися сполум’яніла. Ні, не від збентеження — її образила та хіть, яку вона прочитала в погляді гостя.

Далевич помітив, що дівчина почервоніла під його поглядом, і вирішив, що це від сором’язливості. І це ще більше розохотило його запал. Вацлав був занадто досвідченим, дещо пересиченим коханням, проте його приваблювали чистота й невинність Орисі.

На щастя для дівчини, вечеря скоро скінчилась, і вона пішла під приводом того, ніби їй потрібно доглянути за молодшими сестричками. Далевич досадував, але вдіяти нічого не міг. А згодом узагалі потрібно було повертатися додому, тож шляхтичі, попрощавшись із господарями, попрямували до будинку Яцека. Дорогою Далевич, не зважаючи на пусту балаканину Кражевського, думав лише про Орисю.

— Скажи мені, пане Яцеку, а що за дівчина донька цього Голуба? — нарешті запитав він, коли той зволів замовкнути.

— Орися? Та нічого особливого — вродлива, скромна панянка. Гідна в усьому. Тільки батько занадто суворий із нею.

— Чому?

— Ну, по-перше, ти сам бачив його племінницю й те, як вільно вона поводиться з усіма. Панна Бася заможна, але це єдина її чеснота. І через це її дядечко переживає, що вона погано вплине на його доньок. По-друге, Голуб сподівається вигідно видати старшу доньку заміж. Він прийняв унію, небідний, у милості у війта, однак навряд чи панна Орися може вважатися гарною нареченою, оскільки вона низького походження й до того ж православна та ніяк не бажає виправитися. Урядник дуже засмучується щодо цього. Тому панна Орися найкраще може стати дружиною заможного русинського шляхтича, а не гідного польського, про що так сміливо мріє її батько.

Далевич замовк, обмірковуючи слова пана Яцека.

Усю ніч пан Вацлав не спав. Ледве він заплющував очі, перед ним поставала Орися. Далевич був занадто цинічним, дуже розбещеним, аж надто навченим життєвим досвідом, щоб ось так одразу закохатися в юну красуню, але цього вечора в його серці прокинулася темна пристрасть. Йому обов’язково захотілося володіти цією дівчиною. Була б Орися донькою бідного міщанина чи селянина — сумна її доля: Далевич швидко вирішив би це питання, просто заплативши грошей її родині, і дістав би дівчину без жодних заперечень і перешкод або забрав би собі силою.

Але Орися була дочкою київського урядника, тому Далевич, за всієї своєї зневаги до Голуба, не міг дозволити собі так вчинити. Потрібно знайти інший спосіб. Отже, чоловік вирішив регулярно відвідувати нового знайомого в надії спокусити дівчину. Він міг сподіватися на успіх хоча б тому, що завжди був популярним у слабкої статі. Пан Вацлав мав гарні манери, умів бути веселим і ввічливим. Він уважав Орисю зовсім недосвідченою й наївною, щоби вона могла розкусити його хитрощі, а себе — занадто невідпорним, аби йому могли пручатися. Але марно цей безсоромний жуїр тішив себе ілюзіями — для дівчини його відвідини стали неприємним обов’язком, а те, що батько вимагав її обов’язкової присутності під час візитів цього ненависного їй чоловіка, і поготів. Старому Федору дуже подобалося, коли дочка приймала гостей — він пишався Орисею і прагнув похизуватися перед усіма красунею й розумницею.

А Орисю дратувало, що цей поляк крутиться біля неї, розповідає всілякі нісенітниці і фліртує з нею. Дівчина добре запам’ятала його хижий погляд під час першого знайомства. Її бентежило те, що цей чоловік уважає її такою дурною, аби не зрозуміти його справжніх намірів. Тому Орися була дуже непривітною з Далевичем. Утім, він не замислювався про причини такого ставлення дівчини. Йому було байдуже, чому вона непривітна з ним і що про нього думає. Пана Вацлава цікавив результат, і він приділяв Орисі увагу, не розуміючи, що вона відчуває до нього вже огиду, та зовсім не помічав і не усвідомлював того, що сам міцно заплутується в тих сильцях, які ставив для Орисі.

Одного разу Далевич знову прийшов у гості до урядника. Але ні самого Голуба, ні його племінниці не виявилося вдома. Зате була Орися. Пан Вацлав дуже зрадів такій несподіваній можливості побути наодинці з уподобаною дівчиною.

Зустрівши гостя, Орися насупилася — очевидно, вона не забувала й не прощала йому образливих поглядів та настирливої уваги під час його відвідин. Але Вацлав, як завжди, не звернув на це уваги.

— Добридень, панно! Наскільки я зрозумів, твого батька немає вдома, чи не так? — почав Далевич, із задоволенням цілуючи руку Орисі. Він відчув, як тремтять її пальці в його руці. Це пробудило в ньому інстинкт мисливця — зараз він спробує загнати цю лань.

— Так, — відповіла дівчина, не піднімаючи очей.

— Ну, то я його почекаю.

— Не варто, — Орися відповіла занадто швидко, тож Далевич відразу зрозумів її бажання позбутися його товариства і здивовано витріщився на дівчину. «Це ще чому? — подумав чоловік. — Коли це таке було, щоби жінка не була мені рада? Хоча, певно, це вона навмисне, аби подражнити мене. Кокетка! А на вигляд — лагідний янгол. Міцний горішок це дівчисько! Нічого не скажеш! Я побився б об заклад, що вона чимало чоловічих сердець розіб’є на своєму віку, та лише шкода, що немає з ким! Проте я розколю цей чудовий горішок, щоби дістатися солодкого ядра».

— Чому ж? Хіба я заважатиму тобі, моя панно, якщо почекаю його? — запитав Вацлав.

Орися знітилася — не могла ж вона безцеремонно виставити Далевича з дому? Тому довелося сидіти з гостем. Вацлав кілька разів намагався почати розмову, але Орися відповідала односкладово, і бесіда раз у раз затихала. Щоки дівчини палали, вона весь час відводила погляд. Тоді Далевич вирішив перейти до дій.

— Щось ти не ласкава до мене, моя панно? Чому ж? — запитав він, уважно спостерігаючи за дівчиною.

Орися поглянула на нього, брови її зсунулися.

— Ти, пане, нескромно, недобре дивишся на мене. Мов кіт на мишу. А мені це неприємно. Надалі прошу тебе бути більш шанобливим.

Далевич глузливо посміхнувся, вважаючи, що за цією строгістю криється зовсім протилежне.

— Я об’їздив багато земель, але ще ніде не зустрічав такої гожої дівчини, як ти, Орисю. Ти ніби варення з пелюсток троянд, яке так люблять на Сході, і, напевно, така ж солодка. А дивитися на тебе — одне задоволення. Особливо коли твоє обличчя палає від збентеження. Цікаво, а як воно палає, коли тебе цілують?

Погляд дівчини блиснув гнівом, і вона обурено відповіла:

— Думай, що кажеш, пане!

— А що образливого я тобі сказав? — посміхнувся Далевич. — Хіба не говорять тобі таких слів інші чоловіки? Хіба соромно для тебе чути такі промови, коли навіть родовиті шляхтянки не вважають для себе образливим слухати це?

— Я не шляхтянка, і тому, пане, надалі будь скромнішим у бесіді зі мною, — відрізала Орися, гордо піднявши голову.

— Ну, якщо не шляхтянка, тоді вчинимо простіше, — промовив Далевич і хтиво вишкірився.

І перш ніж дівчина встигла ухилитися, він різко притягнув її до себе та вп’явся в її губи жадібним поцілунком, нишпорячи руками по тілу. Від огиди Орисю навіть пересмикнуло. Вона спробувала вирватися, але Далевич ще міцніше притиснув її, заломив руки. Тоді Орися боляче вкусила його за губу. З несподіванки пан Вацлав випустив дівчину. Орися схопилася, гидливо витерла губи.

— А ти з норовом! — осміхнувся Далевич.

— А ти, пане, негідник! Як смієш ти так поводитися? — лагідні очі Орисі виблискували з гніву, щоки палали. Але такою вона видалася Вацлаву ще чарівнішою. Облизнувшись, він знову ступив до дівчини, та Орися зупинила його жестом.

— Не смій наближатися до мене! Я забуду про те, що сталося, але й ти, пане, забудь і не дозволяй собі таких вольностей! Інакше пошкодуєш! — і перш ніж Далевич зміг їй заперечити, Орися швидко вийшла з кімнати.

Залишившись на самоті, пан Вацлав задумався. Йому ніхто ніколи не опирався, але тут, зустрівши таку рішучу відсіч, він почувався ображеним. Відмовляти йому, нехтувати ним? Раніше жодна жінка не дозволяла собі так поводитися з ним. Пан Вацлав був дуже мстивою й жорстокою людиною — йому варто було тільки поскаржитися воєводі, щоби розрахуватися за зневагу. Але Вацлав уже зрозумів, що не робитиме цього. «Виявляється, я став дурнішим, ніж був, якщо відразу не зрозумів, що це за дівчина!» — подумав Далевич. Врода Орисі, її гордість, гідність, з якою вона відповіла йому, остаточно підкорили його. Підкорили так, що він забажав, аби ця дівчина завжди була поруч. Вацлава вже не влаштовував скороминущий зв’язок, він зрозумів, що прагне бачити Орисю своєю дружиною.

Однак усе це треба було добре обміркувати. Далевич ніколи нічого не робив, добре не подумавши. Тому він вийшов із будинку, так і не дочекавшись господаря.

Орися замкнулася у своїй спальні й довго не могла заспокоїтися. Вона почувалася приниженою. Ніколи ніхто не смів чинити з нею так, як цей безсоромний лях! Дівчина усвідомлювала своє місце й становище, розуміла, що вона лише православна містянка, але навіть уявити не могла, що з нею можуть так нахабно вчинити, так образити, та ще й у власному домі.

Заспокоївшись, Орися вирішила нічого не казати батькові. Хтозна, як він це витлумачить? Та й Тимофієві нічого не можна розповідати! Адже коханий неодмінно щедро розрахувався б із її кривдником — Орися вже навчилася розуміти Тимофія і знала, який крутий норов має хлопець. А за розправу над ляхом коханого могли стратити! Тому дівчина вирішила промовчати й надалі поводитися з цим поляком так, наче нічого не сталося. Вона заспокоювала себе надією на те, що після її відсічі Далевич більше не вчинить повторних спроб.

Проте Орися жорстоко помилилася у своїх сподіваннях. За тиждень після цього випадку Далевич з’явився до Голуба в супроводі Кражевського. Федір був, звичайно, йому радий, але дещо здивований несподіваним візитом. Узагалі, чого цей лях зачастив до нього? Навіть почав хвилюватися — чи не загрожує йому таке знайомство невідомою бідою, і просто вухам своїм не повірив, коли пан Далевич оголосив мету свого візиту.

— Пане Голубе, ти знайомий зі мною недовго, але вважаю, що тобі немає в чому мені дорікнути. Коли я вперше прийшов у твій дім, то врода панни Орисі підкорила мене. Тому прошу в тебе руки твоєї дочки, — діловим тоном промовив Далевич.

Старий Федір хотів було вщипнути себе, щоби переконатися — чи не сниться йому все це, і відразу випалити «Так». Але потім із самоповаги вирішив не поспішати й не давати такої швидкої відповіді.

— Пропозиція твоя більш ніж приємна для мене, пане, — з гідністю почав говорити Голуб. — Та що там приємна — це честь для мене й моєї дочки! Утім, чи не занадто ти квапиш події? Ми знаємо тебе мало, та й ти нас майже не знаєш.

— Ти, пане, мабуть, не зрозумів мене, — недобре посміхнувся Далевич. — Якщо я прошу руки твоєї дочки, то вважаю її гідною бути моєю дружиною. Пан Кражевський добре знайомий зі мною, він підтвердить тобі, що людина я благородна, багата, і для тебе буде за честь мати такого зятя.

Федора покоробила така відповідь — він і його дочка гідні цього ляха? Але старий батько придушив у собі гордість, а натомість вирішив понабивати ціну.

— І все-таки, пане, ти дуже поспішаєш. Мушу тобі сказати…

— Пане Голубе! — нетерпляче перебив його Далевич. — Не випробовуй мого терпіння і припини комизитися переді мною. Я надаю тобі честь, і ти мусиш це цінувати. Я поки добром прошу, не змушуй мене силувати тебе.

Від образи Голуб так міцно стиснув зуби, що на щоках у нього заходили жовна. Навіть Яцек змінився в обличчі — його вразив тон Далевича й та злість, яка промайнула на його фізіономії.

— Пане Далевичу, я ціную честь, надану мені таким вельможним паном, як ти, але як батько зобов’язаний з’ясувати, наскільки щирі твої наміри. Ти ж у мене доньку просиш, а не холопку якусь, — крізь зуби процідив Голуб.

— Хіба я щойно не сказав тобі, що полонений вродою твоєї дочки, вважаю її розумною й порядною дівчиною, гідною стати гарною дружиною не тільки мені, а й будь-якому іншому шляхтичу. То що ти відповіси? — Далевич помітив, що зачепив Голуба за живе, і тому відказав трохи м’якше.

Федір помовчав. У ньому боролися гординя й жадібність. «Якщо Орися вийде за нього заміж, то проживе в достатку. Та й він шляхтич, отже, донька буде краще захищена. Гріх гаяти таку нагоду! Пес із ним, із його гонором!» — подумав Голуб, а потім відповів:

— Що ж! Не бачу причин для відмови тобі, пане Далевичу.

Вацлав радо усміхнувся. Усміхнувся так, немовби вклав вигідну угоду або вдало розпродав свій товар.

Голуб покликав служницю й наказав привести доньку.

У цей час Орися сиділа у своїй кімнаті разом із Басею коло теплої пічки. Уже стало прохолодно, і дівчата коротали свій вечір у теплі та розмовах. Думки Орисі вилися навколо Тимофія — як завтра непомітно втекти до нього на зустріч і довше побути з коханим? Бася була незвично замислена й сумна. Зазвичай вона була веселою та жвавою, а тут сиділа похмура і про щось думала. Орися помітила таку задумливість своєї сестри й вирішила розпитати її про причини.

— Що з тобою, Басю? Ти така незвично тиха? Що тебе турбує?

— Сумно мені, Орисю. Сумно від того, що гірка моя доля.

— Але чому? Хіба тобі погано в нас? — здивувалася Орися такій зневірі своєї двоюрідної сестри.

— Ні, — зітхнула Бася. — Я дуже рада, що маю вас. Що ви мене не кинули, коли померли батьки. Ви всі стали для мене сім’єю — і ти, і сестрички, і дядечко. Тільки от… — дівчина зітхнула, — тільки нікому, крім вас, я не потрібна. Ніхто мене, крім вас, не любить. Крутяться навколо мене женихи лише заради багатства. А сама я їм зовсім не цікава.

Бася знову гірко зітхнула, й Орисі стало шкода сестру.

— Ну що ти! Знайдеться людина, яка полюбить тебе саму, а не твій спадок. Ти тільки не думай так і не засмучуй себе такими думками. Ти ж іще така молода!

— Ні, — Бася похитала головою. — Хіба я себе в дзеркало не бачила? Ти он яка вродлива! А я такою народилася, що ні попові кадило, ні чортові сопілка. Нікому не треба моє серце. А мені хочеться, щоби кохали заради мене самої. Тільки не бувати цьому. Люди дуже жорстокі й жадібні до золота. Хіба ж цінують вони душевні пориви й почуття?

На це Орисі нічого було відповісти, тому вона просто обняла сестру за плечі, щоби хоч якось її втішити.

— Послухай, а хіба пан Кражевський такий уже й поганий? — запитала Орися після коротких роздумів. — Він завжди ввічливий і шанобливий. Я ніколи не помічала за ним нічого поганого. І до тебе він ставитися дуже добре.

— Та не до мене, а до мого багатства! — скривилася Бася.

— Пан Яцек, звичайно, людина небагата і трохи корислива, але він набагато кращий за інших поляків. Принаймні, він єдиний, кого я можу поважати з них усіх, — відповіла Орися. Це було правдою — Кражевський справді був дівчині симпатичний і викликав повагу.

Бася замислилась. Пан Яцек часто вився навколо неї, неначе барвінок, але ставлення до нього в Басі було змішане: з одного боку, він був їй приємний, а з іншого — дівчина бачила його користолюбство. Утім, з усіх шанувальників її багатства Яцек чомусь був найцікавішим для неї. Та й було в ньому щось таке, що Бася частенько думала про нього.

Цієї миті у двері просунулось обличчя челядниці.

— Панно, тебе батько кличе.

Дівчата перезирнулися.

— Навіщо? — здивувалася Орися.

Служниця лише знизала плечима. Орися здивовано пішла в головну кімнату, де побачила батька і Кражевського з Далевичем. Недобре передчуття кольнуло її серце. Привітавшись із гостями, Орися запитала:

— Ти кликав мене, батьку?

— Доню, — сказав Федір, — щойно пан Далевич просив твоєї руки. Я дав свою згоду. Відтепер він — твій майбутній чоловік.

Орися так зблідла, що всі троє чоловіків неабияк злякалися. Далевич кинувся до неї, бо подумав, що дівчина зараз знепритомніє, але вона жестом зупинила його, промовивши: «Не підходь, пане!» Орися подивилася на батька так, що старий Голуб відвів свій погляд — стільки гніву, образи й відчаю побачив він в очах дочки, що пошкодував про таке своє рішення. Але даного слова назад не повернеш! Та й проґавити нагоду поріднитися зі шляхтичем старий Федір просто не міг, тому швиденько заглушив у собі голос сумління й жалість до доньки.

Орися заплющила очі, щоби не бачити щасливу пику Далевича. В одну мить життя для неї перекинулося з ніг на голову і втратило всякий сенс. Дівчина дуже добре знала батька й розуміла, що всі її благання та прохання позбавити її цього шлюбу будуть марні. Безглуздо благати чи плакати! На мить перед очима Орисі виник Тимофій, його сині, закохані очі, його усмішка… Усе, усе скінчилося!

— Якщо це твоє остаточне рішення, батьку, то я не піду проти твоєї волі, — глухим, неживим голосом промовила Орися.

Далевич розкинув руки, щоби скористатися правом нареченого та обійняти свою наречену, але Орися круто розвернулася перед самим його носом, навіть не глянувши, і швидко вийшла з кімнати. Пан Вацлав так і залишився стояти з піднятими для обіймів руками.

— Незвичайна поведінка для щасливої нареченої! — невесело усміхнувся Кражевський. На відміну від інших, він ліпше зрозумів поведінку Орисі, побачив, що їй неприємний, навіть ненависний Далевич. «Бідна дівчина!» — з жалем подумав він.

Пан Яцек від природи не був підлою людиною — свої негативні риси він придбав тоді, коли почав пробивати собі дорогу в житті. А зараз шкодував, що привів свого знайомого в будинок урядника. Тепер Орися мучитиметься і страждатиме від того, що її видадуть заміж за нелюба. І все через нього! Яцек поважав Орисю й не хотів бути причиною її горя. Він почувався винним і сам почав страждати від того, що нічого не може вдіяти, аби допомогти дівчині.

Цікава Бася нетерпляче чекала Орисю. І навіщо це дядькові знадобилась її сестра? Але коли Орися ввійшла до своєї опочивальні, то стільки муки було в її обличчі, що Бася злякалася. Стривожена дівчина кинулася до сестри й засипала запитаннями:

— Що? Що трапилося? Орисю! Та на тобі ж лиця немає! Невже лихо спіткало?

Але Орися мовчки сіла на своє ліжко, утупившись в одну точку. Бася, стривожена таким ступором сестри, хотіла вже кликати на допомогу, але тут Орися підняла на неї погляд, і Баська жахнулася — очі сестри здавалися ще більшими, ніж зазвичай, і в них було стільки відчаю, що вона струснула сестру за плечі.

— Та що ж трапилося? Ну не мовчи!

— Батько видає мене заміж за Далевича, — помертвілим голосом відповіла Орися.

Бася навіть рот затиснула долонею, щоби не скрикнути.

— Та дядько з глузду з’їхав, чи що? — випалила дівчина, опанувавши себе. — Та як він міг?! Не спитавши тебе! Та й за кого? Господи!

Але Орисю більш нічого не цікавило. Вона сховала обличчя в подушці й не слухала сестру. Для неї все на світі втратило сенс і значущість, вона думала лише про Тимофія — що буде, коли він дізнається про це? Він уб’є Далевича, і тоді її коханого стратять за вбивство ляха. А якщо не вб’є, то однаково вона втратила його навіки. Яким примарним, ненадійним і коротким було їхнє щастя. Нестерпні душевні муки пролилися потоками гірких сліз. Бася, не знаючи, що робити, безглуздо тупцювала біля ридаючої Орисі, коли до кімнати зайшов сам Федір Голуб. Подивившись на заплакану доньку, на племінницю, що перебувала в сум’ятті, він кивнув останній на двері, мовляв, вийди.

— Та як ти міг так учинити, дядьку? Та чим ти взагалі думав? Чому не запитав мене, який цей Далевич? Він жорстока й ница людина! Він — торгаш, що знехтував шляхетською честю! Із ним жоден поважний шляхтич ріднитися не стане! Ти занапастив свою доньку! — хоробро накинулася Баська на свого дядька.

— Замовкни! Ліпше за собою стеж! Я сам вирішу, з ким мені родичатися, а з ким ні. Вийди! — гримнув на небогу Голуб.

— Ти на його багатство спокусився? — не вгамовувалася норовиста Бася. — Тож знай, що твого дорогоцінного Далевича ніхто у всьому королівстві не поважає. І його багатство теж! Він хоч і шляхтич, але рід його низький і…

— Вийди геть! — закричав Голуб, повністю втративши над собою контроль.

Бася метнула на нього злий погляд і вилетіла з кімнати. Федір подивився на заплакану доньку.

— Орисенько! Донечко! — покликав він її.

Але дівчина гірко плакала. Тоді Федір сів поруч із нею й торкнув за плече. Орися повернула до нього заплакане обличчя.

— Донечко, вислухай мене. Я не запитав твоєї згоди тому, що я старший і краще знаю життя, ніж ти. Це дуже вигідний шлюб! Так буде ліпше насамперед для тебе! Звичайно, Далевич немолодий, але він вродливий, багатий і поважний чоловік. Він зможе забезпечити тебе в житті краще, ніж будь-хто інший. Та й планує він оселитися неподалік Києва, тож ти не поїдеш від нас далеко й часто зможеш відвідувати. Станеш знатною шляхтянкою…

— Він — негідник! Ох, батьку, ти не знаєш усього! А втім, хіба тебе це хвилює? Ти продав мене йому! Чи не так? Ти занапастив моє життя! — прокричала Орися, голос її зірвався, вона знову втупилась у подушку й заридала ще сильніше.

Федору нічого було сказати на ці слова. Він розумів, що Орися проти його волі не піде, а те, що вона так гірко плаче — не біда, поплаче й заспокоїться. Зате буде добре влаштованою. А коли це зрозуміє, то ще й подякує за цей шлюб. Старий Федір вийшов, залишивши дочку наодинці з її горем. Для нього все складалося вдало — збувалися його мрії. Та ще Далевич збирався виділити Орисі віно[38] в такому розмірі, який задовольняв апетити жадібного урядника!

Весілля призначили на листопад, до початку Різдвяного посту. Далевич, якого підстьобувало хтиве нетерпіння, не хотів баритися, і Голуб не став йому перешкоджати. Та й посаг для дочки був готовий.