Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ Х. ЗНОВУ СІЧ

Тимофій поїхав із дому з важкістю в серці — цього разу розлука з Орисею мала бути довгою. Єдине втішало його, що кохана тепер буде в безпеці та під захистом Матвія. Тимофій добре знав брата, і якщо той прийняв Орисю, то опікуватиметься нею й нізащо не видасть, якщо Голубу все-таки вдасться відшукати слід дочки. І все-таки тривожне відчуття того, що він щось зробив не так, неправильно, не залишало Тимофія, і він посилено гнав від себе цю тривогу, списуючи все на біль розлуки. Марко співчував другові, але допомогти нічим не міг. Утім, Тимофій упорався із собою та зосередився на інших турботах.

Приїхавши до Чигирина саме на початку грудня, Марко з Тимофієм розшукали козака Заваду й розпитали його про Влада. Козак розповів, що Лютий був тут, але вже виїхав і просив передати, щоби вони прямували на Січ. Тоді друзі, не гаючись, поїхали слідом за Владом, поступово заглиблюючись у Дике Поле.

Сумний вигляд має зимовий степ. Зникли, немов вицвіли за спекотне літо, усі строкаті степові барви. Неначе списи, виставив степ суху траву й голі, чорно-сірі гаї уздовж річечок і приток Дніпра, ніби намагаючись захиститися від близької зими. Блідо-блакитне за сонячної погоди або низьке, сіре за негоди небо тиснуло на степові рівнини своїм неосяжним шатром. А холодний, швидкий вітер доносив запах мокрого від осінньої вогкості листя. Утім, навіть у цій осінній журбі степ тішив око своїм простором.

Таким само похмурим було й урочище Тернове, у яке все ж таки заїхали Марко з Тимофієм. На цьому наполіг Тимофій.

— По-перше, воно нам якраз дорогою, і там можна заночувати, по-друге, маємо довідатись, що нового чутно на Січі, а Онисько напевно знає всі новини. І якщо там щось відбулося, то він усе розповість. Крім того, Влад міг до нього заїхати, бо не пропустить нагоди випити горілки. Адже Онисько найкращу горілку робить! А ще, — Тимофій усміхнувся, — там є хтось, хто буде декому радий.

Марко лише сумно всміхнувся у відповідь.

— Сумніваюся, що вона мені буде рада! Вона, мабуть, і не згадає мене! — зітхнувши, промовив він.

Але однаково серце молодого козака затрепетало — чи пам’ятає його Христина? Може, вона вже забула його або вийшла заміж, що ще гірше? А може, поїхала з урочища? Із завмираючим серцем їхав Марко через крихітне поселення до хати старого козака.

Тут відбулися зміни. Онисько побудував хату більшу, ніж колишня. Щоправда, нова хата була така само глинобитна, як і стара халупа, що досі стояла поруч, зате мала солідніший вигляд.

Лише цього разу замість красуні дівчини на поріг вийшов сам Онисько. За цей час старий козак розповнів і ніби став меншим на зріст. Але, може, це так друзям здалося, адже бачили вони його дуже давно. Короткозоро придивившись, Онисько нарешті впізнав у вечірнім сутінку старих знайомців, і його грубе, суворе обличчя освітилося радістю.

— Господи! Синки! От потішили старого! Ну, злазьте, чого до сідел прилипли? От це вже гості так гості! Буде хоч із ким сьогодні погомоніти!

Онисько свиснув, і зі старої хати вискочив зовсім юний хлопчик, що, вочевидь, був у козака у служках.

— Займися кіньми, — наказав Онисько й повів молодих людей у дім.

Нова хата мала дві кімнати, двері яких виходили у вузькі й довгі сіни, що простяглися на усю її довжину, і чимось була схожа на козацький курінь. Онисько провів гостей у ліву кімнату, простору й освітлену скіпочками, з великим столом і широкими лавами уздовж стін. На стінах безладно були розвішані шаблі й мушкети — очевидно, що тут жив сам хазяїн.

— Христю! — не дуже лагідно крикнув Онисько. — Іди-но сюди!

Невеликі двері у стіні, які не одразу й помітиш, відчинилися, і з’явилася Христина. Серце Марка забилося так часто, що бідний хлопець ледь стримався, щоби не притиснути руку до грудей. Зупинившись на порозі кімнати й навіть не глянувши на гостей, дівчина запитала:

— Чого тобі, батьку?

— Гості в нас. Збирай на стіл! — без особливих церемоній наказав дочці Онисько.

Лише тоді дівчина повернула в їхній бік обличчя. Жоден м’яз не ворухнувся на її красивому личку, жодний скороминущий спогад не мигнув у її очах. Христина тільки вишукано схилилася у привітальному поклоні. Тимофій, вірний своїй галантності, уклонився й поцілував ручку панночки, промовивши: «Щасливий знову бачити тебе, моя панно!»

— Ще б пак ти не був щасливим! Це ви, двоє пройдисвітів, зжерли тоді всю мою вечерю! — весело захихотів старий козак. Вочевидь, він чудово знав про їхній останній візит. — Шкода, що мене тоді вдома не було! Наступного дня поїхали б разом на полювання! Доню, подай нам спочатку горілки, а потім і вечерю неси. Та встигнеш ти їй поклонитися! — Онисько відтягнув Марка, який несміливо рушив до Христини. — Обійдеться вона без твого поклону. Ми ж свої люди, тож нічого церемонії розводити!

Онисько був надзвичайно радий гостям — наставала зима, тому відвідачі вкрай рідко заглядали до урочища, а поява двох молодих козаків внесла приємну різноманітність у нудний вечір.

Христина незворушно виставляла на стіл страви, немов не помічаючи гостей, і тільки коли поставила тарілку біля Марка, її вії затріпотіли так, що він це помітив. Це вселило в нього надію, що його хоч іноді згадували. А може, і не його! Можливо, Христині сподобався Тимофій? Адже його красень друг завжди і скрізь мав успіх!

Онисько вихвалявся багатим літнім уловом риби, який він засушив і вдало продав на ярмарку, розповідав нехитрі новини та із задоволенням пив горілку. Потім старий пустився у спогади про свою молодість. Однак слухав його лише Тимофій, тому що Марко раз у раз поглядав на маленькі дверцята, що вели до кімнатки Христини. Сама дівчина, накривши на стіл, пішла з батькової кімнати, вважаючи, що їй не місце в товаристві чоловіків.

— Христю, а подай нам ще горілки! Сам її курив! — похвалився Онисько. — Як вона вам? Гарна? Ще б пак! Таку добру горілку лише я роблю.

Увесь цей час старий батько уважно спостерігав за молоддю. Він пам’ятав, якою замисленою була дочка після літнього візиту двох козаків і як щораз, ледь зачувши тупіт копит, прислухалася й нишком дивилася у вікно. Онисько дуже любив Христину, але досадував, що такій молодій дівчині доводиться жити зі старим батьком у глухомані, хоча в душі був безмірно радий дочірній відданості. Проте насамперед Онисько прагнув бачити Христину щасливою, тому і здогадався: хтось із цих двох молодчиків підкорив горде серце його доньки. Лишень який із них — Красунчик чи Воловодченко? Узагалі-то, обох він поважав і з жодним із них не погидував би поріднитися, тільки от чи взаємні почуття когось із них до його дочки? Адже Ониськові хотілося, щоби вона пішла заміж за покликом серця, а не на його бажання.

Тимофій сидів замислений і на Христину не дивився. Отже — не він. Від хитрого і проникливого старого не приховалися погляди Марка в бік Христини. А коли хлопець провів поглядом дівчину, яка виходила зі жбаном для хмільного, старий Онисько нарешті все з’ясував і щиро зрадів. «Цікаво, а чи подобається моїй донечці Воловодченко?» — подумав він.

— Дірки на моїй дочці не протри, соколику! Вона ж бо не óбраз, щоби на неї дивитися так, як ти витріщаєшся, — вкрадливо сказав Онисько.

Марко насупився.

— Хіба я роблю щось ганебне чи образливе для панни Христини? — трохи запально запитав він. — Я відчуваю до неї глибоку повагу, а її врода...

— Дивися, синку, щоби вона тобі очі не видряпала, врода ця! — з єхидством промовив Онисько. — Дика вона, що твоя кішка. І горда. А взагалі, чого ти розсівся? Іди ліпше допоможи їй горілки набрати! А то вовтузитиметься там до ранку!

Марко вухам своїм не повірив, але старий козак весело йому підморгнув. Із радості він занадто поспішно піднявся й кинувся за Христиною, чим викликав у Ониська сміх.

— От вічно добрих козаків гарні дівки гублять! — сказав він, нареготівшись, Тимофієві. — Воловодченко завжди такий чинний, гордовитий був, а тут сидить ані живий, ані мертвий, мов на вугіллі розпеченому!

Тимофій лише усміхнувся — сказати у відповідь йому було нічого.

— А ти чого такий тихий, Красунчику? Щось це на тебе не схоже?

— Та втомився я в дорозі.

— А! Зрозуміло, — усміхнувся Онисько, хоча здогадався, що тут теж справа нечиста, мабуть, і у Красунчика завелася любка, але допитуватися не став.

— Ох, старію я, старію! — скрушно зітхнув Онисько. Згадалася йому і власна відчайдушна молодість, і перекірлива дружина — скільки вже років минуло відтоді, як він повінчався з нею, а вона так і не змогла його ані покохати, ані звикнути до нього! А начебто все це було тільки вчора. А тепер і діти в нього вже дорослі, і сам він, мов голуб сизий. От видасть дочку заміж і згодом дідом стане!

— Добре, давай, синку, ми з тобою вип’ємо, поки ці двоє там шастають. І між нами, такий зять, як Марко, був би мені до душі. Тільки б Христя не комизилась!

Сині очі Тимофія блиснули щирою радістю, і старий хитрун одразу ж помітив цю щирість.

— Ти чого такий радий? — розсміявся Онисько. — Як без побратима обходитимешся?

— Та що я?! Головне, щоби вони були щасливими у шлюбі! Адже я теж недовго вільним буду! — весело відповів Тимофій.

— Тьху, дідько! Так усі козаки до баб розбіжаться! — вилаявся Онисько, але відразу ж схаменувся, винувато покосився на образи́ й набожно перехрестився: негоже поминати нечистого проти ночі. — Отож за це й вип’ємо — за ваше з Марком шлюбне щастя!

— Ти ліпше горілку до весілля бережи! — хихикнув Тимофій, розливаючи напій у чарки.

— А ти не жадуй! Це не твій клопіт — горілка до весілля! Я влітку ще накурю!

Козаки випили.

— А скажи, Ониську, чи чув ти щось про Влада Лютого? Давно його бачив? Або взагалі не бачив? — запитав Тимофій, витираючи вуса.

— Проїжджав він тут недавно! Сказав, що на Буцький острів поїде! Навіть заночувати не захотів, шельма! — ображено відповів Онисько. — А тепер випиймо спочатку за твоє здоров’я, тому що ти гість, а потім за моє!

На вулиці було темно, хоч в око стрель, але в цій пітьмі Марко все-таки знайшов вхід до льоху, куди швиденько спустився земляними щаблями. Слабкий вогник скіпочки погано висвітлював приміщення, утім, можна було здогадатися, що хазяйновитий Онисько вирив просто величезний льох, де зберігав велику кількість бочок із горілкою та медом. Христина набирала хмільний напій ковшем і акуратно зливала його у жбан.

— Панночко! — покликав її Марко.

Дівчина підняла голову, але її обличчя було погано видно у тьмяному світлі скіпи.

— Що ти тут робиш, пане? — холодно запитала Христина.

— Твій батько відправив мене допомогти тобі!

— А! — байдуже відповіла Христина й далі незворушно наливала горілку. І якби в льосі не було так темно, то Марко неодмінно побачив би, як тріпотять її вії. А так він стояв поруч і не смів почати з нею розмову. Нарешті горілка була набрана, і дівчина попрямувала до виходу.

— Посвіти мені, пане Марку, — зненацька попросила Христина.

— Ліпше я понесу, а ти посвітиш, — відповів той.

Дівчина віддала йому жбан, і вони почали підніматися. Аж раптом Христина ненавмисно, а може, і навмисно, оступилася й ледве не скотилася вниз. Марко швидко поставив жбан на сходинку і спритно втримав дівчину від падіння. Вона опинилась у його руках. Ось тут уже він не стерпів — міцно обійняв Христину, знайшов у темряві її уста й солодко поцілував.

— Я думав про тебе весь цей час. Ти снилася мені! Твої очі, твоя усмішка! Я кохаю тебе!— палко шепотів Марко.

Христина не пручалася, лише підставляла своє личко під його поцілунки.

Коли вони нарешті повернулися до хати, то обличчя Христини, як і раніше, було незворушне, та й Марко зовні теж нічим не видав своїх почуттів. Онисько допитливо оглянув обох, досадливо скривився й махнув рукою: «Наливай, Красунчику!»

Тимофій, приховуючи усмішку, підкорився і знову розлив горілку по чарках. На відміну від Ониська, він помітив, як блищали очі в Марка, а це означало, що він із користю провів час у льосі.

До кінця трапези Онисько дуже напився й безцеремонно влігся спати, не звертаючи уваги на гостей. Христина постелила двом друзям і, побажавши на добраніч, пішла до своєї кімнати. Під хропіння Ониська друзям не спалося. Марко все ворочався, а Тимофій, розуміючи причину його безсоння, тихо шепнув:

— Марку!

Той підняв голову.

— Влад недавно проїжджав тут. На Буцьк поїхав. Завтра туди вирушимо.

Хлопець не відповів.

— Марку! — знову шепнув Тимофій — Онисько мені сказав, що зовсім не заперечує щодо такого зятя, як ти. Намотай на вуса.

Наступного ранку Онисько, роздягнений до пояса, умивався просто на вулиці. Старий козак не боявся застудитися холодним ранком — він і досі був міцний здоров’ям, хоча інколи й відчував невідворотну руку старості.

Марко вийшов із хати, теж скинув сорочку й підставив обличчя та шию під холодну воду, яку лив йому з глечика вчорашній хлопчик. Запорожці мали незламне здоров’я, загартоване в суворому степовому житті, тому таке вмивання сирим ранком було звичайною справою.

— Ех, старію я! — скрушно промовив Онисько. — Он як напився вчора. А колись рідко хто міг мене перепити!

Марко помовчав, кусаючи губу, а потім наважився. Він подивився Ониську в очі й попросив:

— Батьку, віддай за мене Христину.

Онисько ані слова не сказав і лише відвів погляд, аби приховати затаєну в ньому радість. Чоловік трохи помовчав, поглядаючи на Марка, який помітно хвилювався, очікуючи відповіді, а потім сказав:

— Для мене це лише радість: такий козак, як ти, для мене — бажаний зять. Тільки от як ти з моєю дочкою житимеш? Ти про це подумав? Адже її мати — ляшка, і сама вона не гірша за матір — горда й пихата. Упораєшся з такою дружиною?

— Ну, це буде вже моє діло, як із дружиною впоратися так, щоб у любові та злагоді жити, якщо панночка, звичайно, погодиться піти за мене, — відповів Марко.

— Ну, тоді по руках! — відповів Онисько, задоволений такою відповіддю.

— Не завадило б і саму Христину запитати! Може, вона й не захоче піти за мене заміж! — заявив Марко.

— Ще бракувало, щоб я її згоди запитував! Я їй ще поки батько і своєї волі з доньки не знімав! — сварливо відповів Онисько.

— А запитати все-таки треба! — наполягав той. — Може, у Христини своя думка!

Онисько почав лаятись, обурюючись тим, що він ще мусить жіночі примхи враховувати, але потім накинув полотняний рушник на плечі й повів Марка до хати. Без особливих церемоній він провів хлопця до кімнати Христини. Дівчина поралася коло печі, готуючи сніданок.

— Христю, ось твій майбутній чоловік. Я так вирішив! — просто з порога заявив Онисько. — Тільки от він бажає твоєї згоди запитати. Тому відповідай, ясновельможна панночко, підеш за Воловодченка?

Дівчина опустила очі, щоки її спалахнули. Потім вона подивилася прямо в сірі очі Марка і твердо відповіла: «Піду». У Марка навіть дух перехопило, він ледь витерпів, аби не кинутися до Христини, але присутність Ониська стримала його.

— Ну, от і славно! — зрадів старий батько, що все так легко та швидко розв’язалося, а дочка не стала пручатися. — Отже, восени відгуляємо ваше весілля, щоб усе за звичаєм було! Діти! — заволав він. — Дай же вам Бог щастя!

Онисько врочисто благословив пару образáми й забажав знову напитися з цієї нагоди, але двом козакам потрібно було їхати. Тому Онисько поремствував, позітхав, однак змушений був попрощатися з молодими хлопцями. Дивлячись козакам услід, Онисько сказав, звертаючись до доньки:

— От із таким, як Воловодченко, ти, доню, будеш щаслива. Тепер мені й померти не гріх! У добрі руки тебе віддаю. Тільки ж не кривдь хлопця!

— Бог із тобою, батьку! Живи ще, живи довго! — усміхнулася Христина.

Марко з Тимофієм попрямували до Буцького острова, сподіваючись там відшукати свого приятеля. Острів, суцільно вкритий густим лісом, лежав на річці Томаківці за дванадцять миль від Микитиного Рогу. Декілька років тому на цьому острові оселилися ті козаки, які під керівництвом отамана Федора Лінчая повстали проти утисків черкаського полковника Барабаша та іншої реєстрової старшини. Протест цей було придушено, і ображені козаки перебралися на Низ, де і знайшли собі притулок. Рухаючись уздовж берега річки, двоє друзів під’їхали до козацьких зимівників, що розкинулись як на самому острові, так і напроти нього, на березі.

Короткий зимовий день уже згасав, але ворота вертограду, що оточував хатинки, були ще відчинені, а народ тинявся вулицею. Розпитавши перехожих, друзі дізнались, що Влада можна знайти в невеличкій хаті наприкінці поселення, і швидко вирушили туди. Коло хати вартували двоє козаків, які насторожено оглянули двох незнайомих вершників.

— Ви хто такі, і що вам тут потрібно? — запитав один із них.

— Ми шукаємо Влада на прізвисько Лютий. Ти не підкажеш нам, друже, чи не тут він? — запитав Тимофій.

— Навіщо він вам?

— А це вже не ваше діло! — відповів Марко.

— Наше не наше, ану ж бо злазьте з коней! — наказав один із козаків направляючи на них мушкет. — Зараз подивимося, що ви за люди такі й чого сюди припхалися.

Тимофій насупився, а його рука лягла на рукоять пістолета, що був завжди заряджений і лежав у кобурі коло луки сідла.

— Агов, прибери! Це свої! — пролунало позаду.

Влад підійшов саме вчасно, інакше неодмінно почалася би бійка.

— Ну, нарешті! А то я вже зовсім зневірився вас побачити! — сказав він, обіймаючи обох товаришів, коли ті злізли з коней. — Це мої друзі, я з ними в одному курені перебуваю, і їм можна довіряти, — сказав він, звертаючись до двох недовірливих охоронців. — Ліпше подбайте про їхніх коней!

Влад поклав обом друзям руки на плечі й відвів убік.

— Загалом становище складається погане, — відразу ж, без зайвих передмов почав швидко говорити Влад. — Після тієї таємної ради, що була у вересні, де Хмель показував привілеї, на нього доніс один зі старшин, що був там присутній. Коронний гетьман наказав його схопити й запроторити під варту. А стерегти Хмеля доручив полковникові Михайлу Кричевському[52], кумові Хмеля. Полковник же взяв та й відпустив свого кума на волю. Залишатися на волості було небезпечно, тому ми й поїхали сюди. Але тут Хмельницькому не раді — тутешні козаки не дуже довіряють йому, хоча і прийняли нас, та однаково ставляться з підозрою.

— Чому? — запитав Марко.

— Та він колись не підтримав їхній бунт, — поморщився Влад.

— Тоді чого ви тут сидите? Їхали б одразу на Січ, — сказав Тимофій.

— Не знаю, чого ми чекаємо, не мені це вирішувати. А поки ходімо, я вас познайомлю із Хмелем, — сказав Влад та повів друзів до хати.

У хаті, на невеличкій лавці, на самоті сидів замислений чоловік. Завдяки декільком запаленим скіпочкам приміщення було досить освітлене, що давало змогу роздивитися зовнішність. Чоловік був уже немолодим, але широкі плечі свідчили про чималу фізичну силу, а грубі риси обличчя хоча й позбавлені вроди, та були приємні, вказували на шляхетність, рішучість і відвагу. Темні, найімовірніше чорні, очі дивилися на співрозмовника прямо й відкрито, видаючи розум і проникливість свого власника. Але іноді ці темні, злегка розкосі очі іскрилися лукавством та хитрістю, які не всякому вистачило б розуму розпізнати. Це й був сам Богдан Хмельницький.

— Кого це ти привів, Владе? — запитав він приємним голосом, уважно оглядаючи, немов прощупуючи поглядом двох молодих козаків.

— Це мої друзі, Богдане. Ми з одного куреня. Обоє вони чесні люди й добрі козаки, їхні шаблі нам не завадять.

Хмельницький підвівся й підійшов ближче, так само пильно розглядаючи двох козаків. Він не видавав ані настороженості, ані побоювання — вочевидь, чигиринський сотник нікого не боявся й у разі небезпеки міг постояти за себе.

— Ти вважаєш, що ми можемо довіряти їм? — вкрадливо запитав Хмельницький.

— Головою за них ручаюся! — усміхнувся Влад.

— А не боїшся за свою голову? — жартівливо запитав Хмельницький, проте в його голосі почулося приховане попередження.

— Ні, бо такі друзі варті моєї голови! — у тон йому відповів Влад.

Хмельницький усміхнувся. Він трохи помовчав, а потім привітно запитав, звертаючись до двох друзів: «Якщо ви варті його голови, то хто ви такі? Які ваші імена?» Марко з Тимофієм назвалися, а Хмельницький уважно придивився до Тимофія.

— А чи не подільського шляхтича Микити Клесінського ти син? — зненацька запитав він його.

— Звідки ти знаєш мого батька? — здивувався Тимофій.

— Отже, його, — усміхнувся Хмельницький, замовчуючи про те, звідки він знає покійного пана Микиту. — Ти дуже на нього схожий. Тільки молодий! Він був доброю людиною й хоробрим воїном. Шкода, що він помер! Царство йому Небесне!

Тимофій кивнув.

— Я бачу, що ви з дороги, змерзли і втомилися. Владе, влаштуй своїх друзів на ніч, — відповів Хмельницький, жестом відпускаючи всіх трьох. Він не довіряв двом новим хлопцям, але вірив Владові, тому вирішив залишити біля себе цих двох. Та і двоє козаків зайвими не будуть.

Коли троє приятелів вийшли з хати, Влад здивовано запитав Тимофія:

— А ти що, шляхтич?

— А ти хіба не знав? — усміхнувся Тимофій.

— Ні. А чому ти ніколи нічого про це не говорив?

— А яке це має значення? Хіба ж я не такий козак, як і ти? — відповів той. — Краще відведи нас туди, де можна поїсти. З ранку нічого в роті не мали.

— Добре. Ходімо.

Влад привів їх у невелику темну хату, де люди вже або спали, або вечеряли, тож на молодих козаків ніхто не звернув уваги. Влад приніс їжу, і друзі, повечерявши, зібралися вже лягти спати, коли ввійшов невисокого зросту молодий хлопець на вигляд років шістнадцяти-сімнадцяти. Хлопчина гордовито оглянув двох друзів і насупився.

— Владе, хто це? — просто й без жодних церемоній запитав він.

— Це мої друзі, Тимоше[53]. Вони на нашому боці й надійні. Твій батько вже бачив їх.

Це був старший син Хмельницького — Тиміш. Попри рекомендацію Влада, він однаково недовірливо розглядав Марка з Тимофієм.

— Щось мені не подобаються ці дві пики, — не дуже чемно сказав він.

— Та мені твоя теж не особливо приємна, — люб’язним тоном відповів Тимофій, немовби розмовляв із ним за чаркою меду.

Тиміш нахмурився. Він був дуже запальним, і така відповідь розсердила хлопця.

— А хто ти такий, аби так відповідати мені? — нестримно вигукнув він.

— Я — вільний козак і прийшов сюди за велінням свого серця, а не з примусу або вигоди, — відповів Тимофій спокійним і рівним голосом. — А де ти, Хмельниченку, знайдеш людей, які пристануть до вас із доброї волі?

Тиміш підібгав губи, зрозумівши, що ці двоє нікого не боялись, нікому не збиралися догоджати, і якщо вони приїхали сюди, то згодні допомагати з власної волі. Хоча, хто їх знає?

— Час нині такий, що не розбереш, хто друг, а хто ворог, — сухо відповів Тиміш.

— Твоя правда. На твоєму місці всякий засумнівався б, — гордовито відповів Марко. — Але ми дійсно прийшли сюди тому, що нам небайдужа справа твого батька.

— Що ж! Ласкаво просимо! Уранці їдемо до Микитиного Рогу, тож найкраще лягайте спати, — дещо приязніше буркнув Тиміш і швидко вийшов.

— Не звертайте на нього уваги — він дуже гарячий, просто скажений, — сказав Влад. Йому було прикро від нелюб’язного ставлення Тимоша до його друзів.

Тимофій знизав плечима — мовляв, це турботи Хмельниченка, а не мої, і відповів: «Ходімо спати. Здається мені, що завтра буде важкий день».

Влад потіснив сплячих козаків і троє друзів уляглися на помості поруч один з одним, зовсім як у своєму Величковському курені.

Наступного дня стало помітно прохолодно. Вітру не було, але відчувався легкий морозець. Невеликий загін приблизно із тридцяти-сорока козаків покинув зимівник та вирушив на південь, до Микитиного Рогу.

Троє друзів їхали поруч. Хмельницький озирнувся на них, поглянув, трохи примружившись, але потім відвернувся. Марко зрозумів, що він досі вагається — довіряти їм чи ні. Під’їхав Тиміш нібито привітатися, але з таємною метою ліпше роздивитися новеньких у денному світлі. Сам Тиміш виявився руденьким і з ластовинням, яке дуже йому личило, надаючи хлопцю сонячний, задерикуватий вигляд, що ніяк не пов’язувався з його крутим норовом.

Верхи на Воронові Тимофій обмірковував учорашнє знайомство. Дивно, але Хмельницький викликав прихильність до себе своєю суперечливістю: з одного боку, не довіряв, а з іншого — прийняв, особливо ні про що не допитуючись, повіривши поруці Влада. Хоча Тимофій розумів, що Хмель цілком справедливо не довіряє ані йому, ані Маркові. Ну що ж, кожен на місці Хмельницького вчинив би так само. Думки Тимофія полинули до Січі — як зустрінуть утікачів ті козаки, що там залишилися? З початком зими багато хто з низових козаків розійшовся на хутори й урочища, подався на волость. На Січі залишилися найвідчайдушніші, найкращі й безстрашні — еліта низового козацтва. Якщо вони не приймуть Хмельницького з його планами, то, найімовірніше, безжалісно вб’ють. Думки Тимофія порушив кінський тупіт. На обрії з’явився вершник. Він швидко скакав підмерзлою землею і, під’їхавши до Хмельницького, щось йому зашепотів. Той нахмурився і звернувся до козаків, що його супроводжували:

— На Січ нам нині їхати не можна, гетьман Потоцький[54] надіслав до польської залоги наказ схопити мене в дорозі. Тож ми всі можемо потрапити в засідку. Що скажете, браття? Що пропонуєте робити?

Козаки, які супроводжували його, загомоніли, заговорили всі разом.

— Батьку, треба відступити у степи. Ще можна повернути коней і втекти від переслідування, — тихо сказав Тиміш, під’їхавши до батька.

Хмельницький замислився. Про що саме він думав, складно було зрозуміти з його непроникного обличчя.

— Їдемо у степ, — нарешті сказав він.

— А потім? — запитав хтось.

— А потім, мій друже, побачимо. Нині важливіше уникнути зустрічі з поляками, — з легкою усмішкою відповів Богдан.

Невеличкий загін направив своїх коней у безлюдний степ.

— Не подобається це мені, — шепнув Марко Тимофієві. — Далі укритися буде складніше.

Тимофій мовчав. Певний час маленький загін швидко їхав пустельним степом. Але раптом на обрії з’явилися вершники. Тимофій зрозумів, що їх вистежили. Навіть здалеку було видно, що їх переслідують реєстрові козаки Корсунського полку та польські драгуни із залоги, що була розташована в самій Микитинській Січі начебто для посилення охорони перевозу через Дніпро, але насправді для того, щоби наглядати за низовими козаками та більше їх контролювати. Загін поїхав ще швидше, а Тимофій наздогнав Хмельницького.

— Хмелю, ти робиш дурість, утікаючи від погоні, — неголосно промовив він, аби не чули інші.

Богдан повернувся — його темні очі ще більше потемніли від гніву.

— Зараз немає іншого виходу, — роздратовано промовив він.

— Козаки, найімовірніше, вважають, що ти щось замислив проти них. У цьому їх переконали поляки. Лінчаївці тому не довірилися тобі, що ти колись виступав проти них. Переконай городових козаків у зворотному!

— Зараз не час і не місце!

Тимофія охопила злість: та коли це таке було, що він показував ворогам свою спину? Безрозсудна хоробрість не раз штовхала хлопця на розпачливі вчинки. Так сталося й тепер. Тимофій потягнув поводи Ворона убік і повернув його назад.

— Ти куди? — крикнув Влад. — Стій, Красунчику!

Увесь невеликий загін оглянувся на скаку — Тимофій уперто, скаженим галопом, мчав назустріч переслідувачам. Марко залаявся, але теж розвернув свого коня та поїхав слідом — ніколи не було такого випадку, щоби він кидав Тимофія напризволяще. Навіть якщо їм треба битися лише вдвох проти величезного загону!

— Схоже, твої побратими, якими ти так вихвалявся вчора, злякалися, — глумливо сказав Владові Тиміш.

І без того страшне обличчя Влада почорніло від люті. Він нічого не відповів Тимошу і, розвернувшись, поскакав слідом за двома друзями — він ніколи та за жодних умов не залишив би своїх товаришів.

Відстань, що відокремлювала Тимофія від переслідувачів, швидко скорочувалась. Ті помітили його та зупинилися. Озирнувшись, Тимофій побачив Марка з Владом, які наздоганяли його, а далі переминалися коні маленького загону Хмельницького.

Уперед виїхав вершник. Тимофій знав цього чоловіка — це був Василь, або, як його називали, Васко. Василь був сотником у реєстрових козаків. «Пощастило», — подумав Тимофій і так різко осадив Ворона, що той став дибки.

— Здрастуй, Василю! — привітався Тимофій.

— Чи це ти, Красунчику? — Васко був здивований. — Що ти робиш зі зрадником Хмелем?

— Ти, Васко, добре знаєш мене, і навряд чи я знався би зі зрадниками. Чи я колись зраджував своїх братів?

— Схоже, я дожив до того дня, коли такий відданий товариш, як ти, вирішив зрадити своїх!

— Схоже, ти дожив до того дня, коли вирішив остаточно записатися в польські хлопи! — парирував Тимофій. — Хто сказав тобі, що Хмельницький зрадник? Хто запевнив тебе в тому, що він, такий само козак, як і ми з тобою, зрадив нас? Он та ляська собака, що маячить за твоєю спиною?

Васко насупився — він непогано знав Тимофія, тому йому складно було повірити, що цей козак міг би піти супроти своїх братів. Крім того, Василь ненавидів поляків, але був змушений виконувати наказ: затримати чигиринського сотника Хмельницького. Тимофій розумів це й говорив навмисно голосно, щоби його слова долинали й до інших козаків, яких мучили ті самі сумніви.

— Що тобі набрехали? Чим же вас зрадив Хмельницький? — запитав хлопець. — Мабуть, тим, що поляки відібрали в нього майно, убили його сина, а самого прагнули придушити у в’язниці лише за те, що він спробував захиститися? А чи не сказали тобі про те, що так учиняють із кожним православним козаком, тому що ми для них хлопи? Згадай, Васко, як мучать твоїх співвітчизників, згадай, як зневажають твою віру ті, хто навіть зараз боягузливо виставив тебе вперед, наче ланцюгову собаку, проти жменьки твоїх братів, тому що бояться нас, — вів далі Тимофій. Він зрозумів: якщо Васко не вбив його одразу, отже, вагається, тож є шанс переконати його й залучити на свій бік, а заразом і решту. Звичайно, йому можуть не повірити і просто зарубають шаблями на місці, але про це Тимофій не думав. У його крові спалахнула пожежа від передчуття близької сутички. — Не проти вас Хмельницький, а проти ляхів, які вже й на ваші шиї налигачі надівають, величають схизматиками, що навіть тут, на Січі, вам наказують піднімати руку на своїх братів. Скільки ж ви терпітимете таке паплюження ваших прав і наругу над нашою вірою?

Козаки захвилювалися. Вочевидь, промова Тимофія сколихнула їхні душі — нікому не хотілося підіймати руку на своїх: Хмельницький із його загоном теж були козаками, земляками, одновірцями. Поляк, найімовірніше ротмістр[55] драгунів, адже був одягнений багатше за інших, не витримав і скерував свого коня до Тимофія. Йому, як і решті, було добре чутно слова молодого козака.

— Думай, що говориш, хлопе! Хмельницький зрадив вас...

— Хлопом був твій батько, котрий чистив пану чоботи, за що й у шляхтичі потрапив![56] — різко і глумливо обірвав його Тимофій. Він зметикував, що треба розлютити поляка, аби довести всім козакам, що їх обдурюють.

— Стули пельку, козацьке бидло! Я тобі язика вирву, — украй необережно закричав поляк, зовсім забувши про те, що він оточений такими самими козаками, як і його кривдник. Вочевидь, шляхетська пиха й родова честь були його слабостями.

— Бидло — це худоба, а я — вільний козак, — з гідністю відповів Тимофій, — і тут, на моїй землі, ти не смієш мені вказувати, якщо не хочеш скуштувати моєї нагайки! Чи ти вже відвик від неї?

Поляк зовсім оскаженів. Із прокльонами він вихопив шаблю й скерував свого коня на Тимофія. А тому лише цього було і треба. Тимофій приготувався, вихопив свою карабелю, спритно ухилився від удару й махнув шаблею. Перший удар потрапив у незахищене кірасою[57] стегно супротивника. Поляк завив від болю, випустив поводи. Кінь його, утративши керування, трохи пройшов уперед. Розлючений поляк, опанувавши себе, повернув коня. Але поки він розвертався, шустрий Ворон зі своїм хазяїном уже опинилися поруч. Заверещала шабля, наносячи удар у незахищене горло поляка — кров фонтаном бризнула з розрізаних артерій. Смертельно поранений вершник захитався й повалився на спину свого коня. Кірасу він вдягнув, але чомусь зневажив горжетом[58] — його шия залишилася незахищеною. Це зразу помітив і скористався Тимофій, який також виявився спритнішим за свого супротивника. Потім козак повернувся до вражених таким стрімким завершенням бою козаків і поляків та голосно запитав, звертаючись до Васка, але насправді до всіх:

— Зверни увагу, він перший на мене напав. Йому дуже хотілося, щоб я замовк. Отже, полякам є, що приховувати від вас! Тому вибирай, Васко, хто ти. Якщо ти вільний козак, готовий обстоювати свою волю й честь, як і твої брати, що чекають тебе там, то долучайся до нас. А якщо бидло, як сказало це ляське падло, то тобі туди! — і він указав шаблею зі стікаючими з неї краплями крові, на польський загін. — Вони вже приготували для тебе батіг, щоби відшмагати, мов собаку, замість нагороди.

Обличчя Васко мов закам’яніло. Він вийняв шаблю й направив свого коня на польський загін. Інші козаки все ще під враженням від гучних слів Тимофія теж вийняли шаблі. І отут почалася різанина — безжалісна і кривава.

Польські драгуни боролися хоробро, але їх було менше, тож вистояти проти козаків, які були чудово навченими і здебільшого добірними воїнами, шансу не було. Крім того, козаків підстьобувала ненависть. Тимофій, а разом із ним і Влад із Марком, маленький загін Хмельницького теж долучилися до сутички.

Перегодя все було скінчено. У напівсліпих променях зимового сонця на померзлій траві залишилися лежати тіла. Частина козаків оглядала свої рани, частина обходила вбитих, відбираючи коштовні речі і зброю, частина відловлювала польських коней — так було завжди й за всіх часів: переможцю діставалося майно переможеного.

Тимофій зліз із Ворона, витер кров зі своєї шаблі об траву. Хмельницький про щось говорив із Васком. Але Тимофієві це вже було нецікаво. До нього підійшов Марко.

— Я гадав, що тебе вб’ють. І як ти здогадався, що їх не складно переконати? Як тобі взагалі це на думку спало? — запитав він.

— Мені дуже не хотілося ночувати під відкритим небом у степу, — з усмішкою відповів Тимофій. — Водночас ще й ганебно тікаючи від переслідування. Тому і здогадався!

— Так, дійсно, вагома причина головою ризикувати, — Марко криво всміхнувся.

— Загалом, я знав, що ти відважний, але не здогадувався, що настільки! І чого ти такий відчайдух?! — запитав Влад, який щойно підійшов до своїх друзів.

— Хто б казав! А чи не ви вдвох поскакали за мною?

— Ми твої друзі й ніколи не залишили б тебе одного. Вона твоя! — сказав Влад, помахуючи шапкою, яку він зняв із голови вбитого Тимофієм ляха. — Ти його вбив.

— Та навіщо мені шапка цього дурня?! — гидливо скривився Тимофій. — Залиш її собі або віддай комусь.

— Ми її ліпше проп’ємо! — весело сказав Влад.

Тимофій, усміхаючись, стражденно закотив очі.

Козаки почали збиратися, не опікуючись тілами поляків — навіщо обтяжувати себе турботою про вбитих? Степові вовки швидко їх приберуть і розтаскають усі кістки. А от своїх загиблих вони забрали.

Раптом на обрії з’явився новий загін. Миттєво козаки знову приготувалися до бою. Але це виявилося зайвим, адже в загоні були січові козаки на чолі з кошовим отаманом. Троє друзів зрозуміли, чому Хмельницький почав утікати від поляків — він знав, що йому прийдуть на допомогу й тому тягнув час, очікуючи січових козаків.

Федір Лютай[59], який нещодавно був обраний кошовим отаманом, під’їхав до Хмельницького. Одразу було видно, що ці двоє давно знайомі — так тепло вони привіталися один з одним. Хмельницький щось говорив Лютаю, а потім указав на Тимофія. Кошовий усміхнувся, а потім поманив його до себе.

— Не очікував, що серед моїм хлопців знайдеться такий розумний та хоробрий, як ти, синку, — привітно, але стримано сказав кошовий, уважно роздивляючись Тимофія. — Ти всім життя врятував. Ми могли й не встигнути.

— Я зобов’язаний тобі життям, Тимофію, — усміхнувся Хмельницький, але якось вкрадливо. — Навряд чи нас усіх доправили б до Потоцького живими.

— Нічим ти мені не зобов’язаний — я зробив те, що мені веліла моя честь! — сухо відповів Тимофій, чудово розуміючи, що й кошовий і Хмельницький його перевіряють, намагаючись зрозуміти причини його вчинку.

Але Хмельницький із кошовим лише солоденько усміхнулися на цю відповідь.

— І все-таки ти запекло ризикнув своєю головою! — відповів Богдан. — Бережи її! Вона нам усім ще знадобиться.

Короткий зимовий день згасав. Сонце швидко хилилося до обрію й забарвило небо морозним рожево-червоним кольором, обіцяючи мороз наступного дня. З півночі воно потемніло через хмари, що несли в собі сніг. Весь загін, не гаючись, попрямував до Січі. Лапатий сніг повільно кружляв, м’яко лягаючи на политу кров’ю суху траву, і робив те, чого не спромоглися живі — укрив тіла мертвих білим саваном.

Дорога минула швидко, і в останніх променях зимового дня Микитинська Січ зустріла своїх вірних синів темною громадою, освітленою вогнями. Після придушення козацьких повстань 1637–1638 років колишню Базавлуцьку Січ, розташовану в недоступних для ворога Базавлуцьких плавнях, у 1638 році зруйнували за наказом польського уряду. Нову Січ козаки побудували на лузі, який із трьох боків омивали невеликі дніпрові протоки, а з півдня — сам Дніпро. Тут козацька столиця не була захищена з трьох боків дрімучими плавнями та гаями, що давало змогу Речі Посполитій краще її контролювати. Але загалом розташування цієї Січі було не таке вже й погане — з прадавніх часів на Микитиному Розі була переправа через Дніпро. У цьому місці могутня ріка звужувалася до двох-трьох миль, а влітку, особливо у спеку, так міліла, що вершник із легкістю міг переїхати через неї, навіть не намочивши стремен свого коня. Тому Микитин Ріг використовували купці під час торговельних поїздок до Криму для переправи через Дніпро. Тут козакам було зручно здирати з купців плату за переправу і продавати воєнні трофеї. Але й татарам також було досить зручно перебиратися через Дніпро для набігів в Україну та Польщу. Тому Микитин Ріг мав важливе стратегічне та оборонне значення для південних кордонів.

Перед Січчю розкинулося передмістя як довга вуличка із шинками, кузнями та майстернями, маленькими крамничками, у яких продавали всілякі необхідні дрібнички. А сама козацька фортеця лежала за широким ровом, була оточена високим земляним валом зі встановленим на ньому міцним частоколом із загострених угорі стовбурів дерев, зі сторожовими вежами, гарматами та бійницями. Ще одна вежа-дзвіниця була на межі між Січчю й передмістям. Козаки минули передмістя та в’їхали через масивні й міцні ворота всередину.

За частоколом, уздовж земляного валу, розташовувалися курені, у яких жили козаки, арсенал, де зберігали гармати й порох, січова школа, у якій навчали грамоти хлопчиків — майбутніх козаків. У центрі, на широкому, рівному та чистому майдані була відбудована висока дерев’яна церква на честь Покрову Пресвятої Богородиці — Святої Заступниці та Покровительки козаків. Тут же були військова козацька скарбниця, невеликий будиночок кошового отамана й січова канцелярія.

Троє друзів повернули коней до свого Величковського куреня. Як же втішно було знову бачити довгий, зрубаний із дерева курінь! Якою радістю було знову зустріти товаришів! Для Влада, Марка й Тимофія курінь був не просто казармою, а рідною домівкою.

Відчинивши низькі двері з напівкруглою поперечиною й різьбленими, пофарбованими зеленою фарбою лутками, Тимофій увійшов у широкі сіни. Тут була курінна кухня, відділена від житлової частини перегородкою. У сінях стояла піч, груба якої була виведена в житлове приміщення. У печі весело тріскотів вогонь. Хлопець пройшов далі, окинув курінь поглядом — нічого не змінилося відтоді, як він поїхав звідси влітку! Не змінилися ані помости уздовж стін, де спали козаки, ані довгий стіл, або сирно, як його називали запорожці, що тягся від порога до покуття, де висіли образи́ різних святих та лампадка і стояла кружечка-карнавка, куди запорожці клали гроші на закупівлю провізії наступного дня. Так само на стінах висіла зброя, а великі панікадила під стелею висвітлювали курінь.

Тимофій присів на те місце, де він звичайно спав. Хлопець відчув, що нарешті повернувся додому. Дійсно, тут його справжня домівка. Адже ані гостинний будинок Марка, ані його власний багатий та пишний маєток не зможуть замінити простоти його куреня. У двері просунулося обличчя Влада: «Красунчику, нам пощастило — хлопці саме лазню натопили. Ходімо паритися!» Тимофій кивнув, дістав чистий одяг і вийшов.

Уже пізно ввечері Тимофій стояв на валу й задумливо дивився у степ. Сніг припинився, небо очистилося від сніжних хмар, і зійшов круглий, сумний місяць, заливши своїм мертвим світлом побілілі степові рівнини. У темно-синьому оксамиті нічного неба холодно заблищали далекі зірки, а трохи далі водна гладь Дніпра, який ще не встиг укритися льодом, відбивала місячні промені, ділячись їхнім світлом із навколишнім світом.

Тимофій не міг заснути, тому й вийшов на свіже повітря з натопленого куреня. Він подумки перебирав події прожитого дня й думав про Орисю. Сьогодні він відчайдушно ризикнув життям, але ж він обіцяв коханій повернутися живим. Мабуть, її молитви насправді бережуть його, якщо нині залишився живим. Згадуючи милий образ коханої, Тимофій линув думками туди, де тепер було його кохання. Що зараз робила Орися? Він згадував, як у дорозі вона засинала в його руках, пригорнувшись до його плеча. Наразі вона теж, найімовірніше, спить, заплющивши свої прекрасні очі.

— Тобі не спиться, Красунчику? — чийсь голос вивів його із задуми.

Тимофій озирнувся й побачив Хмельницького. Опальний чигиринський сотник відразу ж після приїзду пішов до будинку кошового, куди зібралися інші козацькі старшини про щось радитися, і, очевидно, після цієї ради сон також не йшов до чоловіка. Тимофій ствердно кивнув. Хмельницький став поруч із хлопцем, спрямувавши погляд своїх темних очей на білу рівнину.

— Звідки ти знаєш мого батька? — запитав Тимофій.

— Ми разом із паном Микитою воювали під Смоленськом[60], — відповів Богдан. — Ми тоді дуже подружилися.

Тимофій згадав, як батько та старший брат брали участь у Смоленській війні. Йому тоді було дев’ять років, тож якраз навчався у Львівській школі. От лише батько рідко згадував ту війну й мало розповідав про неї синові — старому шляхтичеві було прикро, що довелося воювати проти одновірців, таких само православних християн, як і він. Але наказ короля є наказ!

— Чому ти сумний? — запитав Хмельницький.

— Це так помітно?

— Так, помітно. Що гнітить тебе, Тимофію? Або ти запізно шкодуєш про свій сьогоднішній учинок? — хитро запитав Богдан, сподіваючись розговорити хлопця.

— Ні, я не шкодую. Я просто згадав про те, що дав обіцянку одній людині повернутися живим, — задумливо промовив Тимофій.

— А! Мабуть, це дуже дорога для тебе людина, — сказав Хмельницький, здогадавшись про причину його суму. — Отже, ти зобов’язаний виконати обіцянку, яку дав прекрасній панночці. А чому ти вирішив стати на мій бік? Адже ти шляхтич, і, як мені відомо, ваш рід багатий, та і брат твій нині не остання людина. Що змусило тебе?

— Навіть знатним і багатим я не вільний. Не вільний жити так, як прагну. Я змушений захищати свої права, свою віру, захищати все те, що дароване самим Богом не лише мені, а й кожній людині, — волю та свою гідність. Не тільки мене, а й мій народ гноблять та принижують. Хіба можу я стояти осторонь? А чому ти, Хмелю, вирішив підняти повстання? Невже лишень через свої кривди? — у відповідь запитав Тимофій.

— Не тільки, — з усмішкою відповів Богдан. — Мені дорога моя країна. Її лихо стало моїм лихом. Її біль — мій біль. Її свобода — моя свобода. Україна в мене одна, тож з усіх можливих панів я вибрав її. І прагну служити їй усім серцем і всією душею своєю. Є мудра приказка, що в дурнів думки сходяться. Вочевидь, ми з тобою два дурні, якщо однаково думаємо, якщо доля звела нас за таких обставин і ми обоє готові голови скласти за чужу свободу. Vita sine libertate, nihil![61]

Тимофій усміхнувся, а потім вкрадливо запитав:

— А ще ми обоє пішли на цей відчайдушний крок тому, що нам обом важливе кохання жінок. Чи не так?

Йому не подобалося, що Хмельницький занадто вліз у його душу і здогадався, що Тимофій думає про кохану, тому й поставив співрозмовникові незручне запитання. Богдан насупився — Тимофій розтривожив рану в його серці.

— Уже і плітки пішли! Так, я щиро кохав цю жінку, але вона зрадила мене. Яка мені тепер до неї справа?! — холодно відповів Хмельницький.

— Так уже і зрадила? — спитав Тимофій. Йому вже стало совісно за свою жорстокість. — А ти не подумав про те, що твоя Гелена погодилася піти за твого ворога тільки тому, що натомість випросила тобі життя? Хіба не вона допомогла тобі звільнитися з в’язниці? Якщо ти досі живий і опинився тут, то це лише тому, що вона просить за тебе Бога? Чому ж ти називаєш це зрадою?

— Та що ти можеш зрозуміти? — роздратовано відповів Хмельницький. Ця тема була йому неприємна.

— Я зустрів дівчину, яку покохав усім серцем, — сказав Тимофій, — але її просватали за багатого поляка. Скільки разів я бачив у її очах горе, але не знав, не розумів причини. Вона мовчала про цей шлюб, сама переживала цю біду, розуміючи, що якщо я довідаюся, то вб’ю її нареченого. Вона мала рацію — я вбив би його не замислюючись, аби тільки позбавити її ненависного ляха, за що й поплатився б життям. Знаючи це, вона вирішила пожертвувати собою, своїми почуттями і своїм щастям, аби лише я не накоїв дурниць і залишився живим. То чому ти вважаєш, що твоя Гелена вчинила інакше. Вона пожертвувала своєю свободою, своїм серцем заради того, щоби тобі зберегли життя. То хіба це зрадництво?

Хмельницький замислився. Він чудово володів собою — неможливо було вгадати з обличчя, які саме почуття його охопили.

— Напевно, твоя правда, Тимофію, — відповів він.

Обидва козаки замовкли, задумливо і з тугою дивлячись у темні степові далечіні.

— То що сталося з твоєю коханою? — запитав Богдан, порушивши мовчання. — Невже ти просто залишив її ляхові?

— Ні. Я вкрав її й відвіз у таке місце, де мою милу ніхто не знайде, — незворушно відповів Тимофій.

— Ну ти і пройдисвіт! — хихикнув Хмельницький, а Тимофій лише осміхнувся у відповідь. — Добре! Ходімо спати.

Обоє в мовчанні спустилися з частоколу й розійшлися по своїх куренях.

Потягнулися нудні дні зими, що перемежовувалися то морозами, то відлигами. Раніше для Марка з Тимофієм зима минала швидко, непомітно й весело, але тепер обоє переймалися зимовою негодою. Тимофієві вона заважала відіслати листа Орисі — шлях до Поділля був неблизький, і негодою ніхто не бажав їхати туди у своїх справах. А Маркові негода заважала з’їздити до Христини. Зате коли наставала відлига, Марка неможливо було втримати на Січі жодними силами.

Влад, довідавшись, що обидва його приятелі зібралися одружитися, дуже розсердився, однак ганити поспіль усіх баб на світі не став, інакше друзі втерли б йому маку — на цих бабах вони збиралися одружитися. Утім, згодом Влад заспокоївся, змирився й навіть їздив разом із Марком та Тимофієм до Тернового урочища, щоби випити разом зі старим Ониськом його чудової горілки.

Хмельницький також практично використовував відлиги. Він писав велемовні листи до черкаського полковника Барабаша, козацького комісара Шемберга[62], великого коронного гетьмана Миколи Потоцького та коронного хорунжого Олександра Конецпольського. У своїх листах Богдан жалібно описував свої образи, заподіяні його недругом Чаплинським, і якнайбільше корчив із себе скривдженого, пригнобленого бідолаху, що знайшов на Січі прихисток.

Усе це сльозливе листування мало єдину мету — приспати пильність ясновельможного панства. Хмельницький прагнув переконати в тому, що втік на Січ заради своєї безпеки, що всі його бажання зводяться лише до того, аби просити про повернення своїх прав на втрачений маєток. Також Богдан хотів запевнити, що бажає відправити навесні із Січі до Варшави депутацію з проханням про захист козаків від панських насильств.

На ці листи Хмельницькому відповісти майже ніхто не спромігся. Та він і не дуже мав потребу в цих відповідях. Щоправда, Потоцький був єдиним з усіх адресатів, хто відповів, проте й це лише тому, що його вблагали декілька знатних поляків, вважаючи, що така милість від коронного гетьмана втішить заколотного сотника. Гетьман навіть надіслав до Хмельницького свого ротмістра й через нього переконував Хмельницького залишити свої крамольні задуми та повернутися на волость, запевняючи, що забезпечить йому захист.

Але оскільки це не входило у плани Хмельницького, то він спритно викрутився, відправивши ротмістра ні з чим, і спокійно зимував на Січі, посилено поширюючи поголоску, що він далекий від заколоту та просить лише про милості для українського народу й повернення законних привілеїв козаків.

Так завершився 1647 рік.